Ярмарок суєти

Розділ XXIII КАПІТАН ДОББІН ВЕРБУЄ СПІЛЬНИКІВ

Яку величезну, загадкову силу має дружба, що здатна вробити з посередньої, пасивної, незворушної чи несміливої людини розумного, активного, енергійного й рішучого борця! Так як Алексіс після кількох пасів доктора Еліблона вже не звертає уваги на біль, читає потилицею, бачить на відстані багатьох миль, знає, що буде другого тижня, і робить інші дива, на які в звичайному нормальному стані зовсім не здатен, — так само ми бачимо, як у щоденних людських стосунках під дією магнетизму дружби скромна людина стає відважною, несмілива — рішучою, ледача — діяльною, а безоглядна — розважною і миролюбною. З другого боку, що спонукає юриста не вести свою справу самому, а звертатися за порадою до свого вченого колеги? І чому лікар, захворівши, посилає по свого суперника, а не сяде перед дзеркалом, повішеним на каміні, не огляне свого язика й не випише самому собі рецепт за столом у власному кабінеті? Хай на ці загадки дадуть відповідь розумні читачі, що знають, які ми буваємо водночас легковірні й скептичні, податливі й уперті, рішучі, коли йдеться про інших, і невпевнені, коли справа торкається нас самих; у кожному разі, ясно одне: наш приятель Вільям Доббін, який мав таку несперечливу вдачу, що коли б батьки дуже наполягали, він, мабуть, спустився б до кухні й одружився з кухаркою і який задля власної користі не захотів би перейти вулицю, так ревно й завзято заходився влаштовувати справи Джорджа Осборна, як найхитромудріший егоїст влаштовував би свої власні справи.

Поки Джордж Осборн та його молода дружина втішалися в Брайтоні першими ясними днями медового місяця, відданий Вільям залишився в Лондоні як його уповноважений, щоб залагодити діловий бік його одруження. Він мав обов’язок навідуватися до старого Седлі та його дружини й підбадьорювати їх, зблизити Джоза з зятем, щоб почесна посада збирача податків в Боглі-Уолагу якось урівноважила втрату становища його батьком і сприяла примиренню старого Осборна з синовим одруженням; нарешті, він мав повідомити останньому цю новину так, щоб якомога менше розгнівати старого джентльмена.

І ось, перше ніж стати перед лицем голови дому Осборнів з новиною, Доббін вирішив зробити дипломатичний крок: заприязнитися з рештою членів родини і, можливо, перетягти на свій бік дам. «У душі вони не можуть сердитись, — міркував він. — Ніколи ще жодну жінку не обурило по-справжньому романтичне одруження.

Сестри трохи полементують, тоді погодяться зі своїм братом, а потім ми вже втрьох переможемо старого Осборна. Отож хитрий капітан піхоти, ніби Макіавеллі, почав шукати спритних стратегічних засобів, з допомогою яких він міг би обережно й поступово ознайомити сестер Осборн з таємницею їхнього брата. Делікатно розпитавши матір, які вона отримала запрошення, Вільям дуже швидко визначив, хто зі знайомих її кола дає в цьому сезоні бенкет і де він найімовірніше зможе зустріти Джорджевих сестер. І хоч він відчував відразу до всіляких бенкетів та вечірок, як, на жаль, багато розважних людей, але не пропустив жодного з них, де мали бути панни Осборн. Прийшовши туди, він кілька разів потанцював з ними обома, був до них дуже уважний і врешті насмілився попросити в старшої Осборн дозволу поговорити з нею хвилину завтра вранці, бо він, мовляв, має сказати їй щось дуже цікаве. Що ж змусило її відступити назад, на мить звести очі на капітана, тоді опустити їх і захитатися так, ніби вона ось-ось, зомлівши, мала впасти йому на руки і не впала тільки тому, що він, на щастя, наступив їй на ногу й тим самим привів молоду леді знов до тями? Чого. вона так страшенно захвилювалася, почувши Доббінове прохання? — Про це ми ніколи не дізнаємось. Та коли другого дня він прийшов, Марії не було у вітальні з сестрою, міс Вірт вийшла її покликати, і капітан з міс Джейн залишилися самі. Вони сиділи так тихо, що чути було гучне цокання годинника, який стояв на каміні.

Який учора був чудовий вечір, — почала нарешті міс Осборн, щоб додати гостеві хоробрості,— і… ви вже краще танцюєте, капітане Доббіне. Напевне, вас хтось учив? — додала вона з милим лукавством.

Аби ви глянули, як я танцюю дружиною нашого майора О’Дауда або джигу… ви коли бачили, як танцюють джигу? Та я думаю, що з такою доброю танцюристкою, як ви, міс Осборн, кожен зумів затанцювати.

А майорова дружина молода й гарна, капітане? — повела далі свій допит ласкава співрозмовниця. — Ох, як, мабуть, тяжко бути дружиною військового! Аж дивно, що їм хочеться танцювати, та ще й у такі страшні часи, коли йде війна! Ох, капітане Доббіне, часом я аж тремчу, як подумаю про нашого дорогого Джорджа й про ті небезпеки, що чигають на сердешних солдатів. А у вашому полку багато одружених офіцерів, капітане Доббіне? — Слово честі, вона веде надто вже навпростець, — промимрила міс Вірт; але це вставні слова, і їх не можна почути крізь шпарку в прочинених дверях, біля яких їх вимовила гувернантка.

Один із наших товаришів саме одружився, — відповів Доббін, переходячи просто до справи. — Дуже давне кохання, і молоді бідні, мов церковні миші.

О, як чарівно! О, як романтично! — вигукнула міс Осборн, коли капітан сказав — «давнє кохання» і «бідні».

Її співчуття додало Вільямові відваги.

Найкращий із наших молодих офіцерів, — повів він далі.— Найхоробріший і найвродливіший з усіх. А яка чарівна його дружина! Як би вона вам сподобалася! Вона напевне сподобається вам, коли ви зійдетеся з нею, міс Осборн.

Доббін дуже хвилювався, обличчя його напружилося, він пристукував по підлозі своєю великою ногою, хапливо розстібав і застібав сюртук тощо, і молода леді подумала, що наближається вирішальна хвилина, що як він трохи заспокоїться, то скаже все до кінця, і жадібно налаштувалася слухати. Тож коли годинник з Іфігенією на олтарі почав, спершу трохи покректавши, вибивати дванадцяту, нетерплячій старій панні здалося, що він не стихне й до першої години.

Але я прийшов сюди не для того, щоб говорити про одруження… тобто про те одруження, тобто… ні, я хочу сказати… люба міс Осборн, йдеться про нашого дорогого Джорджа, — мовив Доббін.

— Про Джорджа? — перепитала вона таким розчарованим голосом, що Марія та міс Вірт засміялися по той бік дверей; навіть негідний хитрун Доббін насилу стримав посмішку, бо й для нього не були таємницею надії міс Осборн. Джордж часто ласкаво піддражнював його й казав: «їй-бо, Віллє, чому б тобі не посватати стареньку Джейн? Вона з підскоком піде за тебе, якщо ти посватаєшся. Закладаюся на п’ять до двох, що піде».

Так, про Джорджа, — мовив він. — Вони з містером Осборном посварилися. А я його так люблю… адже ви знаєте, що ми з ним були як брати… і я сподіваюся…

прошу бога, щоб вони помирились. Нам скоро доведеться вирушати в похід, міс Осборн. Ось-ось чекаємо наказу. Хтозна, що може статися під час походу! Не хвилюйтесь, люба міс Осборн, але їм принаймні годилося б розлучитись у мирі.

Вони не сварилися, капітане Доббіне, тільки так, перекинулись гострим словом, — мовила леді.— Ми щодня чекаємо на Джорджа. Тато хотів йому тільки добра. Хай приходить, і я певна, що все владнається. А дорога Рода, що поїхала від нас така засмучена й розгнівана, очевидно, вибачить йому. Жінки, капітане, надто легко все вибачають.

Такий ангел, як ви, звичайно, вибачить, — мовив підступний хитрун. — Але жоден чоловік не вибачить собі, коли скривдить жінку. Що б ви почували, якби вас зрадив чоловік? — Я б… загинула… кинулася б з вікна… я б отруїлася… Я б захворіла і померла. Знаю, що загинула б! — вигукнула міс Осборн, яка зрештою пережила вже одну чи дві любовні невдачі і якій жодного разу не спадало на думку накласти на себе руки.

Є й інші жінки, — повів далі Доббін, — що мають таке вірне й ласкаве серце, як ви.

Я кажу не про спадкоємицю з Вест-Індії, міс Осборн, а про бідну дівчину, яку покохав Джордж і яка з самого дитинства росла з думкою тільки про нього. Я бачив її зубожілу, покірну, з безвинно розбитим серцем. Я мав на думці міс Седлі. О люба міс Осборн, хіба ви, з таким добрим серцем, можете сердитися на свого брата за те, що він їй вірний? Хіба сумління дозволило б йому кинути її? Будьте їй приятелькою… вона завжди вас любила… і… і Джордж послав мене сюди сказати вам, що він вважав своїм священним обов’язком дотримати даного їй слова, і я прошу вас принаймні бути на його боці. Коли капітан Доббін дуже хвилювався, він після перших двох чи трьох слів міг говорити цілком вільно, і було видно, що й цього разу його красномовство справило певне враження на ту, до кого він звертався.

Бачите, — мовила вона, — все це дуже несподіване… дуже прикре… дуже незвичайне… що скаже тато, коли Джордж знехтує прекрасну нагоду, яка іншому трапляється? Та принаймні він знайшов у вашій особі, капітане Доббіне, доброго захисника. Але нічого не вдієш, — додала вона, помовчавши. — Мені шкода міс Седлі… дуже шкода, всім серцем, запевняю вас. Ми ніколи ne вважали, що це буде добра пара, хоч, по-моєму, завжди, коли вона бувала в нас, ставились до неї дуже ласкаво. Але тато нізащо не дасть згоди на їхній шлюб, я певна цього. І кожна вихована, розважна дівчина повинна… Джордж мусить з нею розлучитися, капітане Доббіне, справді мусить.

Виходить, чоловікові вільно покинути кохану жінку тоді, коли її спіткав нещастя? — вигукнув Доббін, простягаючи руку. — Люба міс Осборн, це від вас я чую таку пораду? Ні, ви повинні стати їй приятелькою. Він не може її покинути. Не мав права покинути. Невже ви думаєте, що чоловік повинен був би відмовитись від вас, коли б ви зубожіли? Таке спритне запитання вельми зворушило серце міс Осборн.

Не знаю, чи ми, бідні дівчата, маємо вірити тому, що кажуть чоловіки, — відповіла вона. — Щось є таке в ніжній жіночій натурі, що велить нам легко довіряти. Та мабуть, ви всі жорстокі облудники.

Доббін виразно відчув потиск руки міс Осборн, яку вона простягла йому. Він злякано випустив її руку й вигукнув:-Облудники? Ні, люба міс Осборн, не всі чоловіки такі. Ось ваш брат не обдурив дівчини. Джордж кохав Емілію ще дитиною, ніяке багатство не спонукало б його одружитися з кимось іншим, крім неї. Невже він мав би її погинути? Невже ви б йому таке порадили? — Що міс Осборн могла сказати на таке запитання, та ще маючи на оці свої плани? Вона не знайшла, що відповісти, тому ухильно мовила:-Ну, коли ви не облудник, то принаймні великий романтик. — Капітан Вільям пропустив повз вуха це зауваження.

Нарешті, коли йому здалося, що такі тонкі натяки достатньо підготували міс Осборн і вона може витримати всю правду, він сказав навпростець:-Джордж не може покинути Емілію, він одружився з нею.

Потім він описав їй обставини їхнього одруження, які ми вже знаємо: як мучилась сердешна дівчина, що була б померла, якби коханий зрадив її, як старий Седлі не хотів давати згоди на шлюб, як отримано дозвіл і Джоз Седлі приїхав із Челтнема поблагословити молодих, як вони потім вирушили в його кареті, запряженій четвериком, до Брайтона, щоб пробути там медовий місяць, і як Джордж розраховує на те, що його любі, милі сестри допоможуть йому помиритися з батьком, — такі віддані й добрі жінки, як вони, напевне зроблять це. Потім, попросивши дозволу (дуже ласкаво) ще раз побачитися в нього і справедливо вважаючи, що про новину, яку він приніс, через п’ять хвилин знатимуть інші дві жінки, капітан Доббін попрощався й пішов.

Не встиг він вийти з кімнати, як туди увірвалися міс Марія та міс Вірт, і міс Джейн переповіла їм подробиці приголомшливої таємниці. Треба віддати їм належне: ні одна, ні друга сестра не були дуже розгнівані. В потаємних шлюбах є щось таке, на що більшість жінок не може по-справжньому сердитись. Емілія навіть виросла в їхніх очах, тому що зважилася на такий шлюб. Поки вони обмірковували цю історію, жваво торохтіли одна поперед одною, і прикидали, що скаже батько, почувся гучний стукіт у двері, немов грізний удар грому. Наші змовниці здригнулися. «Мабуть, тато», — подумали вони. Але то був не він. А тільки Фредерік Буллок, що, як вони й домовилися, прийшов із Сіті повести дам на виставку квітів.

Певна річ, вони недовго приховували свою таємницю від цього джентльмена. Але на обличчі містера Буллока, коли він почув новину, відбилося почуття, зовсім не схоже на сентиментальне розчулення сестер. Містер Буллок був діловою людиною, молодшим компаньйоном багатої фірми. Він знав, що таке гроші, й умів їх цінувати. Солодкий трепет надії спалахнув у маленьких очицях містера Буллока й спонукав його всміхнутися своїй Марії, коли він подумав, що завдяки дурному вчинкові Джорджа вона може подорожчати на тридцять тисяч фунтів порівняно з тим, що він сподівався отримати за нею в посаг.

Слухай-но, Джейн, — сказав він, поглянувши з деяким зацікавленням навіть на старшу сестру. — Ілз пошкодує, що відступився від тебе. Ти ж тепер коштуєш десь тисяч із п’ятдесят.

До цієї хвилини сестри не думали про грошовий бік справи, але під час прогулянки вони стільки наслухалися делікатних, веселих жартів Фреда Буллока на цю тему, що неабияк виросли у власних очах, поки повернулися додому на обід. Хай мій шановний читач не обурюється таким самолюбством, і не вважає його протиприродним. Адже сьогодні-таки вранці автор цієї повісті їхав омнібусом із Річмонда і, чекаючи, поки міняли коней, звернув увагу на трьох малих дітей, що гралися на дорозі в калюжі, дуже брудних, але дружних і щасливих. До цих дітей саме примчала ще одна дівчинка й сказала: «Поллі, твоїй сестрі дали пенні. Діти відразу вилізли з калюжі й побігли підлещуватися до Пеггі. А коли омнібус рушив, я побачив, як Пеггі, в супроводі зграї дітлахів, поважно крокувала до найближчої ятки, де продавалися льодяники.