Ярмарок суєти

Розділ XXIV У ЯКОМУ МІСТЕР ОСБОРН БЕРЕ З ПОЛИЦІ РОДИННУ БІБЛІЮ

Підготувавши в такий спосіб сестер, Доббін поквапився-в Сіті, щоб виконати другу, важчу частину завдання, яке він узяв на себе. Його трохи непокоїла думка, що доведеться стати віч-на-віч зі старим Осборном, і він уже зважував, чи не почекати, поки сестри самі повідомлять батькові таємницю, яку вони, напевне, не зможуть довго приховувати. Але він пообіцяв Джорджеві доповісти, як Осборн-старший сприйме новину, тому, ідучи в Сіті до батькової контори на Темз-стріт, послав звідти містерові Осборну записку з проханням, щоб той приділив йому півгодини на розмову в справі його сина Джорджа. Посланець Доббіна повернувся з контори старого Осборна з відповіддю, що старий джентльмен кланяється капітанові і радий буде хоч зараз зустрітися з ним. Отож Доббін негайно подався на побачення.

Сам трохи причетний до таємниці, яку він мав повідомити, і передбачаючи, що розмова буде тяжка й бурхлива, капітан Доббін зайшов до контори містера Осборна нерішуче, з похмурим виглядом. Коли він проходив через першу кімнату, де сидів містер Чоппер, той привітав його з-за столу таким веселим поклоном, що капітан ще дужче засмутився. Клерк підморгнув йому, кивнув головою і, показуючи на двері свого патрона, мовив бадьорим голосом:-Ви застанете господаря в чудовому гуморі! — Сам Осборн також підвівся капітанові назустріч, щиро потис йому руку і сказав: «Як поживаєш, голубе?» — таким ласкавим голосом, що бідолашний посланець Джорджа відчув за собою вдвічі більшу провину. Його рука, немов мертва, не відповіла на потиск старого джентльмена. Доббін усвідомлював, що якби не він, то хтозна, чи все мало б такий кінець. Адже це він знов привів Джорджа до Емілії; це він заохочував, підтримував і майже сам улаштував шлюб, про який тепер мав сказати батькові Джорджа. І той зустрів його з радісною усмішкою, поплескав по плечі й привітав найласкавішими словами. Так, посланцеві було чого похнюпитись.

Осборн був твердо впевнений, що Доббін прийшов повідомити йому про синову поразку. Містер Чоппер і його патрон саме розмовляли про сутичку Джорджа з батьком, коли принесли Доббінову записку, і обидва дійшли висновку, що Джордж хоче сповістити про свою капітуляцію. Вони сподівалися цього вже кілька днів.

«Господи, Чоппере, яке ми тоді влаштуємо весілля!» — сказав містер Осборн своєму клеркові, дивлячись на нього переможним поглядом; він навіть ляснув грубими пальцями і забряжчав усіма гінеями й шилінгами, що були у його великих кишенях.

Усе ще побризкуючи грішми в обох кишенях, Осборн із значущим, веселим виразом обличчя оглянув зі свого крісла Доббіна, що сидів навпроти, блідий і мовчазний.

«Який же він неотеса, а ще й капітан, — подумав старий Осборн. — Дивно, що Джордж не навчив його кращих манер».

Нарешті Доббін зібрав усю свою відвагу й почав:-Сер, я приніс вам дуже важливу звістку. Я був сьогодні вранці в казармах кавалерії і довідався, що наш полк посилають за кордон і він вирушить до Бельгії на цьому ж таки тижні. І ви знаєте, сер, що ми повернемось додому тоді, коли закінчиться вся ця колотнеча, яка може виявитися фатальною для багатьох з нас.

Осборн споважнів. Я певен, що мій с… тобто ваш полк виконає свій обов’язок, сер, — сказав він.

Французи дуже сильні, сер, — повів далі Доббін. — Росіянам і австрійцям треба буде багато часу, щоб стягти сюди свої війська. Нам першим доведеться вступати в бій, і будьте певні: Боні все зробить, щоб він був гарячий.

Куди ви гнете, Доббіне? — запитав співрозмовник, невдоволено насупившись. — Думаю, що жоден британець, не злякається якогось там миршавого француза, га? — Я тільки хочу сказати, що поки ми вирушимо і зважаючи на те, що кожен із нас іде на великий, безперечний ризик… було б добре, сер, щоб… оскільки ви посперечалися з Джорджем, то… щоб ви подали один одному руку, правда? Бо часом би з ним щось сталося, вас, думаю, мучило б сумління, що ви не помирилися.

Кажучи це, бідолашний Вільям Доббін почервонів, як рак, і відчув себе зрадником.

Якби не він, то, може, взагалі не дійшло б до цієї сварки. Чого вони не відклали шлюбу Джорджа? Навіщо було так напосідатися на нього? Доббін усвідомлював, що принаймні Джордж розлучився б з Емілією без смертельної муки. У Емілії також загоїлася б рана, яку завдала їй втрата нареченого. Це його, Доббінове, втручання довело до їхнього шлюбу й до всього, що з нього випливало. І чому ж так сталося? Тому, що він кохав Емілію і не міг бачити її нещасною? А може, тому, що його самого мучила невідомість і він радий був швидше покласти їй край? Так ми часом, коли хтось помре, квапимося з похороном або, як доводиться розлучатися з дорогими для нас* людьми, ладні швидше відбути цю розлуку.

Ви добрий хлопець, Вільяме, — лагідно сказав містер Осборн, — ми з Джорджем не повинні розлучатися ворогами, це правда. Та послухайте мене. Я зробив для нього і стільки, скільки жоден батько не зробить для свого сина. Я ручуся, що він отримує від мене втричі більше грошей, ніж ви від свого батька. Але я не хвалюся цим. Як я працював задля нього, скільки вклав хисту й сили у свою працю, теж не згадуватиму. Запитайте Чоппера. Запитайте його самого. Запитайте в лондонському Сіті. І ось я запропонував йому таке одруження, яким пишався б кожен англійський аристократ, єдиний раз у житті хотів, щоб він мене послухав, а він відмовився.

Хіба я повівся погано? Хіба я почав сварку? Я ж хотів йому тільки добра! Я ж задля нього працював, мов каторжанин, відколи вія народився. Ніхто не скаже, що мною керує самолюбство. Нехай він приходить. Ось вам моя рука. Я кажу: все забуто і пробачено. Про те, щоб одружуватися зараз-таки, не може бути й мови.

Хай домовляється з міс Суорц, а шлюб візьмуть потім, коли він повернеться полковником, бо він — хай мене чорти візьмуть, коли я брешу, — стане полковником, якщо тільки гроші можуть цьому помогти. Я радий, що ви напоумили його. Я знаю, що це ваших рук справа, Доббіне. Ви й раніше часто рятували його з біди. Нехай приходить, я не буду лаяти його. Приходьте сьогодні обідати на Рассел-сквер, обидва приходьте. Те саме місце й та сама година. Буде чудова оленина, і я нічого йому не скажу.

Ця хвала й довіра неначе ножем різнули по серцю Доббіна. З кожною хвилиною, поки тривала розмова в такому тоні, він почував за собою дедалі більшу провину.

Сер, — сказав він, — боюся, що ви самі себе дурите. Я навіть певен, що так воно і в. Джордж надто шляхетний хлопець, щоб одружуватися задля грошей. А загроза, що ви позбавите його спадку, коли він не послухається, може викликати в нього тільки опір.

Яка це в біса загроза — запропонувати йому вісім чи десять тисяч річного прибутку? — мовив містер Осборн тим самим веселим тоном, що почав уже дратувати Доббіна, — Та якби міс Суорц захотіла вийти за мене, я б миттю оженився, хай йому чорті Я не такий перебірливий щодо відтінків кольору шкіри. І старий джентльмен хрипко зареготав.

Ви забули, сер, про попередню угоду капітана Осборна, — похмуро сказав посланець.

Яку угоду? Що це в біса має означати? Чи, може, ви хочете сказати, — мовив, закипаючи люттю, містер Осборн, вражений раптовою думкою, — чи, може, ви хочете сказати, буцімто він такий непроторенний йолоп, що й далі тягається з дочкою того облудного шахрая? Може, ви прийшли сюди повідомити мені, що він хоче з нею одружитися? Одружитися з нею — нічого собі! Щоб мій син і спадкоємець одружився з дочкою злидаря? Та хай би його дідько вхопив, якщо він так зробить! Хай тоді купить собі мітлу й підмітає вулиці! Вона завжди лізла до нього й моргала йому — тепер я пригадую. І не маю сумніву, що її напучував той старий пройдисвіт, її батечко.

Містер Седлі був вашим добрим приятелем, сер, — мовив Доббін, майже зрадівши, що й він починає сердитись. — Був час, коли ви звали його інакше, не пройдисвітом і шахраєм. Ви самі засватали Джорджа, і він не має права гратися почуттями…

Почуттями? — заревів старий Осборн. — Гратися почуттями? Хай мене грім поб’є, якщо це не ті самі слова, що їх сказав і мій розумник, коли приндився тут у четвер два тижні тому й торочив про британську армію рідному батькові! То це ви його наструнчили, га? Гарну зробили послугу, капітане! Це ви хочете ввести жебрачку в мою родину? Красно вам дякую за даремний труд, капітане! Одружуйтеся з нею самі, га-га-га! А йому навіщо? Я ручуся, що вона й так до нього прибіжить! — Сер, — мовив Доббін з неприхованою люттю і зір-рвався на ноги, — я нікому не дозволю ображати цю леді в моїй присутності, а тим паче вам! — Он як! Може, викличете мене на дуель? Стривайте, я зараз подзвоню, щоб нам принесли пістолети! Містер Осборн прислав вас сюди, щоб ви ображали його батька, га? — кричав старий, смикаючи за шворку дзвоника.

Містере Осборн, — сказав Доббін тремтячим голосом, — це ви ображаєте найкращу в світі істоту. А вам треба було б пожаліти її, сер, бо вона — дружина вашого сина.

З цими словами Доббін вийшов, відчуваючи, що більше нічого не зможе сказати, а Осборн відкинувся на спинку крісла, дивлячись услід йому нестямним поглядом. На дзвінок зайшов містер Чоппер, і не встиг капітан опинитися на подвір’ї, де була Осборнова контора, як клерк догнав його, навіть не одягнувши капелюха.

Ради бога, що сталося? — вигукнув він, хапаючи Доббіна за полу. — Патронові погано! Що зробив містер Джордж? — Одружився з міс Седлі п’ять днів тому, — відповів Доббін. — Я був у нього за боярина, містере Чоппере, і ви повинні залишитися його приятелем. Старий клерк похитав головою.

Якщо ви принесли таку новину, капітане, то погані справи. Мій господар ніколи не простить йому.

Доббін попросив Чоппера повідомляти йому, як розвиватимуться далі події, в готель, де він зупинився, і сумно подався в західну частину міста, дуже схвильований думками про те, що сталося і що ще має статися.

Коли мешканці будинку на Рассел-сквер того дня зійшлися на обід, вони застали голову родини на звичайному місці, але вираз його обличчя був такий похмурий, що всі, знаючи його, боялися й рота розтулити. Дами і містер Буллок, який тоді обідав з ними, здогадувалися, що містерові Осборну вже сказали новину. Його насуплене обличчя так подіяло на містера Буллока, що він притих і споважнів, тільки незвичайно упадав біля міс Марії, поруч з якою сидів, і біля її сестри, місце якої було на покуті.

Отже, міс Вірт сиділа з свого боку столу сама, між нею і Джейн Осборн залишалося порожнє місце. То було місце Джорджа, коли він обідав удома, і його прибор, як ми вже згадували, ставили на стіл, сподіваючись повернення блудного сина.

Під час обіду тишу тільки зрідка порушувало якесь несміливе, пошепки сказане зауваження усміхненого містера Фредеріка та дзенькіт срібла й порцеляни.

Служники нечутно сновигали навколо столу, виконуючи свої обов’язки. Навіть наймані учасники похорону не могли б бути похмурішими за челядь містера Осборна.

Оленину, до якої господар запрошував Доббіна, старий порізав у глибокій мовчанці, але той шматок, який він поклав собі на тарілку, забрали зі столу майже не торкнутим. Зате він багато пив, і служник запопадливо надибав йому чарку.

Нарешті, коли обід скінчився, погляд господаря, яким він обводив усіх по черзі, на мить спинився на приборі для Джорджа. Він показав на нього лівою рукою. Дочки втупили в нього очі, не розуміючи або не бажаючи зрозуміти того знаку, та й служники спершу не могли нічого втямити.

Заберіть геть цей прибор! — сказав нарешті старий, підвівся з-за столу, відсунув, вилаявшись, стільця і подався до себе.

Позад їдальні в будинку Осборнів була кімната, яку всі називали кабінетом; то було святилище голови родини. Він мав звичку навідуватись туди в неділю, коли не хотів іти до церкви, й цілий ранок перечитував різні папери, сидячи в малиновому шкіряному кріслі. Там стояли дві книжкові шафи з солідними виданнями в добротних позолочених палітурках: «Щорічні відомості», «Журнали для джентльменів», «Проповіді Блера», Юм і Смоллег.

Цілими роками містер Осборн не брав з полиці цих книжок, але й жоден член родини нізащо не посмів би бодай доторкнутися до них. Винятком були нечасті недільні вечори, коли не влаштовували проханих обідів. Тоді містер Осборн здіймав велику біблію в червоних палітурках і молитовник з полиці в кутку, де вони стояли поряд із примірником «Книги перів», скликав дзвоником слуг до парадної їдальні і рипучим голосом урочисто читав своїм домашнім вечерню. Кожен із дітей чи з челяді, хто заходив до цієї кімнати, відчував страх. Тут містер Осборн перевіряв рахунки ключниці й переглядав інвентарну книгу пивниці, яку провадив дворецький.

Звідси він міг через чисте, посипане жорствою подвір’я командувати конюшнею, куди провів один із своїх дзвінків. Візник виходив на те подвір’я, немов в’язень на місце кари, і Осборн лаяв його з вікна кабінету. Чотири рази на рік міс Вірт заходила до тієї кімнати по свою платню, а дочки містера Осборна по кишенькові гроші, які їм давали щоквартально. Коли Джордж був хлопцем, його часто лупцювали в цій кімнаті, а мати сиділа на сходах і болісно дослухалася до ударів різки.

Хлопець майже ніколи не плакав, як його карали, а бідолашна мати, коли він виходив звідти, нишком пестила його, цілувала й давала грошей, щоб йому було легше. Над каміном тут висів родинний портрет, перенесений сюди з їдальні після смерті місіс Осборн: Джордж сидить на поні, старша сестра подає йому букет квіток, а меншу мати тримає за руку; всі рожевощокі, з великими червоними ротами, всі безглуздо усміхаються одне одному, як звичайно на родинних портретах. Тепер мати лежала в землі, давно всіма забута, сестри і брат мали безліч своїх власних зацікавлень і, хоч і досі складали родину, стали одне одному зовсім чужі. Через кілька десятків років, коли всі постаріють, якою гіркою сатирою здадуться ці пишні, наївні родинні портрети, ця комедія почуттів, облудних усмішок і невинності, такої соромливої і такої самовдоволеної! А на почесному місці в їдальні замість родинного портрета висів тепер парадний портрет самого Осборна, його срібної чорнильниці й крісла. Отож до цієї кімнати й подався старий Осборн, на превелику втіху маленького товариства, яке він залишив. Коли челядь також пішла, в їдальні почалася жвава, але дуже тиха розмова. Потім сестри, обережно ступаючи, вирушили нагору, Містер Буллок приєднався до них, скрадаючись у своїх рипучих черевиках. Він не насмілився на самоті пити вино, та ще й так близько від грізного старого джентльмена, що сидів поряд у кабінеті.

Десь через годину після того, як стемніло, служник, не отримавши ніяких доручень, зважився постукати в двері й подати до кабінету свічки та чай.

Господар сидів у кріслі й удавав, що читає газету; а коди служник, поставивши на стіл свічки й тацю з вечерею, пішов, містер Осборн підвівся й замкнув за ним двері на ключ. Цього разу не лишилося вже ніяких сумнівів: усі домашні зрозуміли, що має статися якась велика катастрофа і що, мабуть, торкнеться вона містера Джорджа.

У великому блискучому секретері з червоного дерева містер Осборн тримав в одній шухляді речі й папери свого сина. Там зберігалися всі документи ще з часів, коли Джордж був хлопцем: його зошити з каліграфії та альбоми для малювання з похвальними відгуками й зауваженнями вчителя, його перші листи, написані великими круглими літерами, з поцілунками таткові й мамі та з проханням послати йому пирога. У них часто згадувалося любого хрещеного батька Седлі. Прокльони кривили помертвілі губи старого Осборна, а серце його стискала страшна ненависть і лють, коли він, проглядаючи декотрі з них, натикався на це прізвище. Всі листи були пронумеровані, надписані й перев’язані червоною стрічкою. На них стояло: «Від Джорджі з проханням 5 шилінгів, 25 квітня 18…— відповідь 25 квітня» або «Джорджі про поні, 13 жовтня» тощо. В іншій пачці були «Рахунки доктора С», «Рахунки кравця Джорджі і за спорядження», «Векселі на мене, видані Дж.

Осборном-молодшим», і т. д.; його листи в Вест-Індії; листи його агента й газети з повідомленнями про його підвищення. Тут же зберігалася дитяча нагаєчка сина й загорнуте в папірець пасмо волосся, яке завжди носила його мати.

Бідолаха просидів не одну годину, перебираючи ці папери й думаючи над цими пам’ятками. Тут були його найзаповітніші мрії й найшанолюбнішї надії. Як він пишався своїм хлопцем і вродливішого за нього не було ніде. Всі казали, що він схожий на сина аристократа. Одна принцеса королівського роду звернула на нього увагу в парку К’ю, поцілувала його й спитала, як він зветься. Хто ще з ділових людей у Сіті міг похвалитися таким сином? Про жодного принца так не піклувалися, як про нього. Він мав усе, що можна було придбати за гроші. В актові дні старий Осборн звичайно приїздив до школи в кареті, запряженій четвериком, зі служниками в нових лівреях і обдаровував новенькими шилінгами Джорджевих товаришів. А коли він проводжав Джорджа в полк, перед тим як хлопець мав відплисти до Канади, то влаштував для офіцерів такий обід, що на ньому не соромно було б посидіти й герцогові Йоркському. Чи він коли відмовлявся оплачувати векселі, які син видавав на нього? Ось вони — всі оплачені без єдиного слова. Не кожен генерал мав таких коней, якими їздив Джордж! Він згадував сина в найрізноманітніші періоди його життя, і той поставав перед його очима то після обіду, коли любив зайти до їдальні, гордовито, самовпевнено, і випити з батькової чарки, сидячи поряд із ним на покуті; то верхи на поні в Брайтоні, коли він перескочив через огорожу і не відставав від мисливців; то того дня, коли його відрекомендовано принцові-регенту під час парадного виходу, коли цілий Сент-Джеймський двір не міг похвалитися ще одним таким гарним юнаком. І ось тепер усьому кінець! Одружитися з дочкою банкрута, знехтувати синівський обов’язок і багатство! Якого приниження й люті, яких мук безсилого гніву, нездійсненого шанолюбства й любові, зневаженої гордості й навіть батьківської ніжності довелося тепер зазнати цьому марнославному чоловікові! — Перебравши папери й задумано посидівши то над тим, то над іншим, сповнений гіркого і безсилого смутку, який охоплює нещасну людину, коли вона згадує про своє щасливе минуле, Джорджів батько забрав усі документи з шухляди, де він так довго тримав їх, і замкнув у скриньку, перев’язавши її стрічкою і запечатавши своєю печаткою. Тоді відчинив книжкову шафу і взяв з полиці велику червону біблію, про яку ми вже згадували, — пишно ілюстровану, всю в позолоті книжку, в яку він рідко заглядав. На фронти списі в ній був зображений Авраам, що приносить у жертву Ісаака. Там, за звичаєм, на першому чистому аркуші, Осборн позаписував своїм розгонистим канцелярським почерком дати свого одруження і смерті дружини, дні народження та імена своїх дітей. Першою йшла Джейн, тоді Джордж Седлі Осборн і нарешті Марія Фрейнс, а також дні, коли хрестили кожного з них. Узявши перо, Осборн старанно викреслив ім’я Джорджа, а коли аркуш висох, поклав книжку туди, звідки її взяв. Після цього він витяг якийсь документ з шухляди, де тримав свої особисті папери, прочитав його, зім’яв у руці, запалив від свічки й кинув на ґратки каміна, не зводячи з нього очей, аж поки він догорів. То була його духівниця. Спаливши її, Осборн сів до столу, написав якогось листа, подзвонив служникові й звелів віднести його вранці на вказану адресу. Тим часом уже й настав ранок: коли старий підіймався нагору до своєї спальні, весь дім заливало сонячне світло і серед буйного зеленого листя на Рассел-сквер щебетали пташки. Дбаючи про гарний настрій родини Осборнів та їхніх підлеглих і бажаючи здобути якнайбільше друзів Джорджеві в нещасну для нього годину, Вільям Доббін, що знав, як впливає на душу людини смачний обід і добре вино, повернувшись до готелю, написав дуже ввічливого листа Томасові Чопперу, есквайрові, в якому запросив цього джентльмена пообідати з ним другого дня в «Слотері». Лист застав містера Чоппера ще в Сіті, і він негайно надіслав відповідь, у якій писалося, що «містер Чоппер висловлює глибоку пошану капітанові Доббіну й матиме честь і приємність чекати його» і т. д. Запрошення й чернетку відповіді він, повернувшись ввечері додому, в Сомерстаун, показав місіс Чоппер і дочкам, і коли родина сіла пити чай, біля столу тільки й мови було що про шляхетних офіцерів та вест-індських аристократів. А коли дівчата пішли спати, вони з дружиною почали обговорювати дивні події, що відбувалися в родині його принципала. Ніколи ще клерк не бачив свого господаря таким схвильованим. Зайшовши до містера Осборна після того, як капітан Доббін залишив кабінет, містер Чоппер застав свого принципала з почорнілим обличчям і майже непритомного. Старий клерк був певен, що містер Осборн і капітан за щось дуже посварилися. Чоппер дістав наказ виписати й підрахувати всі суми, виплачені капітанові Осборну протягом трьох останніх років. «І цифра вийшла чималенька», — заявив головний клерк, сповнюючись іще більшої пошани до старого й молодого господарів, що так легко розкидався гінеями. Йшлося начебто про міс Седлі. Місіс Чоппер присягалася, що їй дуже шкода тієї молодої дівчини. Подумати тільки — втратити такого вродливого хлопця, як капітан! Містер Чоппер не високо ставив міс Седлі як дочку невдатного біржовика, що платив дуже низькі дивіденди. Він шанував фірму Осборн понад усе в лондонському Сіті й сподівався, що капітан Джордж одружиться з дочкою якогось аристократа. А проте клерк спав тієї ночі куди спокійніше за свого принципала і, попестивши дітей після сніданку (який йому дуже смакував, хоч його скромна чаша життя була підсолоджена тільки рудим цукром)’, вирядився у своє найкраще, святкове вбрання та в сорочку з брижами й пішов до контори, пообіцявши захопленій його виглядом дружині не дуже налягати ввечері на портвейн каштана Доббіна.

Коли містер Осборн прийшов у звичайний свій час до контори, його вигляд вразив усіх підлеглих, що звикли, з цілком зрозумілих причин, стежити за виразом обличчя принципала, — таке воно було бліде й виснажене. О дванадцятій годині з’явився спеціально викликаний містер Міняйлі (адвокатська контора «Міняйлі і Базікервік», Бедфордроу), його провели до кабінету принципала, і там вони, замкнувшись, просиділи з годину. Десь біля першої містер Чоппер отримав від служника капітана Доббіна записку з листом для містера Осборна, якого клерк відніс господареві в кабінет. Невдовзі після цього туди знов покликано Чоппера й Берча, другого клерка, щоб вони підписалися за свідків у якомусь документі.

Я склав нову духівницю, — пояснив містер Осборн, і згадані вище джентльмени поставили у відповідному місці на документі свої підписи.

Більше не було сказано жодного слова. Містер Міняйлі мав дуже похмурий вигляд, коли вийшов з кабінету. Він суворо глянув на Чоппера, але нічого не пояснив. Усі помітили, що господар того дня був якийсь особливо тихий, чим дуже здивував тих, хто, бачивши, який він прийшов до контори, з самого ранку чекав бурі. Він за цілий день жодного разу нікого не вилаяв, і ніхто не чув, щоб він сипав прокльонами. Контору він залишив рано і, перше ніж піти, ще раз покликав старшого клерка і дав йому загальні вказівки, а тоді запитав, вагаючись і немов через силу: чи той, бува, не знає, є в місті капітан Доббін чи нема? — Чоппер відповів, що, здається, є. Насправді вони обидва чудово знали, що він у місті.

Осборн узяв листа зі столу, адресованого тому офіцерові, і, віддавши клеркові, звелів негайно вручити його Доббінові у власні руки.

Тепер, Чоппере, мені стане легше на серці,— сказав він, беручись за капелюха і якось дивно поглянувши на клерка. Рівно о другій (безперечно, за попередньою домовленістю) з’явився Фредерік Буллок, і вони з містером Осборном пішли з контори.

Командиром *** полку, де служили Доббін і Осборн, був старий генерал, який уперше воював ще в Квебеку під проводом Вулфа. Він давно вже був надто старий і хворий, щоб командувати, але й далі цікавився полком, який номінально очолював, і любив запрошувати декого з молодих офіцерів до свого столу — гостинність, яка, здається мені, тепер не вельми в моді серед його колег. Особливо любив старий генерал капітана Доббіна. Доббін був начитаний зі свого фаху й міг говорити про Фрідріха Великого, про імператрицю Марію-Терезу та про їхні війни з не меншим знанням справи, ніж сам генерал, який був не байдужий до тріумфів останніх часів, але серцем тяжів до полководців, уславлених п’ятдесят років тому. Цей вояка запросив Доббіна до себе на сніданок того самого ранку, коли містер Осборн змінив духівницю, а містер Чоппер одяг найкращу сорочку з брижами, і повідомив своєму молодому улюбленцеві — за два дні до опублікування — про те, чого всі сподівалися: про наказ виступати в похід до Бельгії. Наказ полку приготуватися мав з’явитися за день чи за два, а оскільки транспортних суден вистачало, то до кінця тижня вони вже мали бути в дорозі. В Чатемі їм додали новобранців, і старий генерал сподівався, що полк, який допоміг розбити Монкальма в Канаді і змусити до втечі Вашингтона на Лонг-Айленді, підтвердить свою історичну репутацію і в Нідерландах, де вже не раз відбувалися великі битви.

Отже, друже мій, коли ви маєте якусь affaire là,— мовив старий генерал, взявши пучку тютюну білими тремтячими пальцями, а тоді показавши на те місце під robe de chambre, де ще кволо стукотіло його серце, — коли ви маєте якусь Філліду й мусите її потішити, чи вам треба попрощатися з татом і матусею, чи скласти духівницю, то я раджу вам не зволікати.

З цими словами генерал подав своєму молодому приятелеві пальця на прощання, добродушно кивнув напудреною головою в перуці з кіскою, а коли за Доббіном зачинилися двері, взяв перо й написав poulet 3 (він страшенно пишався своїм знанням французької мови) мадемуазель Аделаїді з Королівського театру.

Ця новина засмутила Доббіна, він згадав наших друзів у Брайтоні, і йому стало соромно, що вій найперше подумав про Емілію (він думав про неї більше, ніж про батька з матір’ю, про сестер чи про свої обов’язки — і в мріях, і в снах, і взагалі протягом цілого дня). Повернувшись до готелю, він відіслав містерові Осборну записку, повідомляючи його про те, що довідався, і сподіваючись, що цим спонукає його помиритися з Джорджем.

Ця записка, передана тим самим посланцем, що приносив запрошення містерові Чопперу, трохи стривожила достойного клерка. Конверт був адресований на нього, і, розпечатуючи його, Чоппер з острахом думав, чи не відкладається, бува, сподіваний обід. Він відчув величезне полегшення, коли переконався, що йому самому тільки нагадували про зустріч. («Я чекатиму на вас о пів на п’яту» — писав капітан Доббін). Чоппер дуже переймався справами свого принципала, але que voulez-vous — запрошення на обід було для нього куди важливішим, ніж чиї завгодно справи.

Генерал уповноважив Доббіна повідомляти про похід кожного офіцера полку, якого йому пощастить зустріти в місті. Тому він поділився новиною з хорунжим Стеблом, побачивши його в агента, і той, з властивою йому войовничістю, негайно подався до постачальника військового спорядження купувати нову шаблю. Там цей хлопець, який хоч і мав тільки сімнадцять років і на зріст був не вищий як шістдесят п’ять дюймів, до того ж кволий від народження і з дуже розладнаним здоров’ям від надмірного вживання коньяку, але, безперечно, відважний, як лев, заходився випробовувати, згинати, зважувати в руці зброю, наче думав знищити всіх французів. Вигукуючи «га, га!» й завзято пристукуючи маленькою ногою, він зробив два-три випади проти капітана Доббіна, який, сміючись, відбив їх своєю бамбуковою паличкою.

Стабл, як можна було здогадатися, взявши до уваги його зріст і вагу, належав до легкої піхоти. Зате хорунжий Спуні був високий і служив у роті гренадерів (капітана Доббіна). Він негайно приміряв нову ведмежу шапку, в якій мав на диво грізний, як на його вік, вигляд. Потім обидва хлопці подалися до «Слотера» і, замовивши розкішний обід, сіли писати листи своїм любим батькам, що хвилювалися вдома, — листи, сповнені синівської любові, ласки, відваги і граматичних помилок.

Ох, тоді в Англії багато сердець тривожно калатало, а материнські палкі молитви линули до неба не в одному домі.

Побачивши, як юний Стабл трудиться над листом за столиком у залі «Слотера» і як сльози, стікаючи по носі, капають на папір (бо хлопчина думав про свою матусю і про те, що, може, ніколи вже її не побачить), капітан Доббін, який готувався написати листа Джорджеві Осборну, змінив свій намір і зачинив скриньку з папером. «Навіщо писати? — сказав він сам до себе. — Хай вона спокійно поспить цю ніч. Завтра вранці я зайду до своїх батьків, а потім сам поїду в Брайтон».

Він підійшов до Стабла, поклав йому на плече свою велику руку й заходився підбадьорювати молодого вояка; сказав, що коли той кине пити горілку, то з нього вийде добрий солдат, бо він має чесне й щире серце. Від цих слів юний Стабл засяяв, тому що Доббіна дуже шанували в полку як найкращого офіцера й найрозумнішу людину.

Дякую, Доббіне, — відповів Стабл, витираючи кулаками очі.— Я саме писав… писав їй, що кину пити. Ох, сер, вона так любить мене, хай би мене чорти взяли! — Після цього помпи знов запрацювали, і я не певен, чи не заблищали очі і в зворушеного капітана.

Обидва хорунжі, капітан і містер Чоппер пообідали разом, за одним столом. Чоппер приніс від містера Осборна листа, в якому той коротко і ввічливо просив передати додані до листа папери капітанові Джорджу Осборну. Чоппер більше нічого не знав; щоправда, він змалював, який вигляд мав містер Осборн, розповів про його побачення з адвокатом, дивувався, що патрон того дня нікого не вилаяв, а трохи випивши, почав робити свої висновки і здогади.

Та з кожною чаркою вони ставали все туманніші і, врешті, зробилися й зовсім незрозумілі. Пізно ввечері капітан Доббін посадив свого гостя в найману карету.

Той уже тільки гикав і присягався, що він… гик… довіку… гик… буде приятелем капітана.

Ми казали, що прощаючись з міс Осборн, капітан Доббін попросив дозволу ще раз зайти до неї, і стара панна кілька годин чекала на нього другого дня. Може, якби він прийшов і звернувся до неї з запитанням, на яке вона готова була відповісти, міс Джейн не відкинулася б від свого брата й допомогла б помирити його з розгніваним батьком. Та хоч вона дуже чекала, капітан не прийшов. Він мав багато інших справ: треба було відвідати батьків і заспокоїти їх, а тоді якомога раніше зайняти місце нагорі в «Блискавці», щоб поїхати до своїх друзів у Брайтон. Вдень міс Осборн почула, як батько наказав не пускати й на поріг того негідника Доббіна, що любить скрізь пхати свого носа. Отже, навіть якщо вона в душі й плекала якусь надію, то їй раптом настав кінець. Зайшов Фредерік Буллок і був особливо ніжний з Марією і уважний до зажуреного старого джентльмена. Бо хоч той і казав, що йому тепер полегшає, проте засоби, до яких він удався, щоб забезпечити собі душевний спокій, мабуть, і досі ще не дали добрих наслідків, а події останніх двох днів просто приголомшили його.