Ярмарок суєти

Розділ XXIX БРЮССЕЛЬ

Містер Джоз найняв пару коней для своєї відкритої карети і завдяки їм та вишуканому лондонському екіпажеві став дуже помітною постаттю на вулицях Брюсселя. Джордж купив собі верхового коня і разом з капітаном Доббіном часто супроводжував карету, коли Джоз із сестрою виїздили на свою щоденну прогулянку.

Якось вони вибралась кататися в парк, і так Джорджеве припущення щодо Кроулі та його дружини підтвердилося. Серед невеличкої групи вершників, що складалася з англійських офіцерів у найвищих чинах, вони побачили Ребеку в чудовому костюмі для верхової їзди, що щільно прилягав до тіла, на гарному арабському коникові, на якому вона сиділа Як улита іще мистецтво вона опанувала в Королевиному Кроулі, де баронет, містер Пітт і сам Родон дали їй чимало уроків; поряд із нею їхав хоробрий генерал Тафто.

Та ще сам герцог! — гукнула місіс О’Дауд Джозові, що зразу ж почервонів, як рак. — А то на гнідому лорд Аксбрідж. Який він елегантний! Ну викапаний мій брат Моллой Мелоні.

Ребека спершу не звернула уваги на карету, але помітивши, що в ній сидить її давня приятелька Емілія, ласкаво привіталася з нею, всміхнулася і, пославши їй поцілунок, грайливо помахала рукою в напрямку карети, знов почала розмову з генералом Тафто. Генерал запитав — Хто той товстий офіцер у кашкеті а галунами? — І Ребека відавши, що то «один офіцер з Ост-Індської служби». Зате Родон Кроулі відділився від товариства, під’їхав до карети, щиро потиснув Емілії руку, сказав Джозові: «Ну як справи, друже? — і так втупився в місіс О’Дауд і в її півнячі пера, що та вже подумала, чи, бува, не полонила вона його серце.

Джордж, що лишився трохи ззаду, відразу наздогнав карету разом з Доббіном. Вони віддали честь високим особам, серед яких Осборн миттю помітив місіс Кроулі. Він побачив, як Родон, фамільярно схилившись над їхньою каретою, розмовляв з Емілією, і так зрадів, що відповів на його тепле вітання аж надто палко. Родон і Доббін обмінялися дуже стриманими поклонами.

Кроулі сказав Джорджеві, що вони з генералом Тафто зупинилися в «Hôtel du Parc», і Джордж узяв з нього слово, що він скоро навідається до них.

— Шкода, що я не зустрів вас три дні тому, — мовив Джордж. — Я давав обід у ресторані… було дуже приємно.

Лорд Голодвірс з графинею і леді Бланш виявили нам честь і пообідали з

нами.

Дуже шкода, що вас не було.

Давши цим взнаки, що вій претендує на становище світської людини, Осборн попрощався з Родом, який поїхав алеєю доганяти своїх високопоставлених супутників. Джордж і Доббін знов зайняли місце обабіч карети Емілії.

Який той герцог красень! — зауважила місіс О’Дауд. — Уелслі й Мелоні — родичі, але я, звичайно, й гадки не маю відрекомендовуватись, хіба що його вельможність сам згадає про наші родинні зв’язки.

Він чудовий воїн, — мовив Джоз, почувши себе куди впевненіше, коли та велика людина поїхала. — Хто ще коли вигравав таку битву, як під Саламанкою? Га, Доббіне? А де він навчився такого мистецтва? В Індії, голубе! Джунглі добра школа для генерала, не забувайте цього. Я його також колись знав, місіс О’Дауд, на одній вечірці в Думдумі ми обидва танцювали з міс Катлер, дочкою того Катлера, що в артилерії… Гарна з біса дівчина! — Поява високих осіб стала темою їхньої розмови під час прогулянки й за обідом, коли всі вони зібралися їхати в оперу.

Усе було майже таке, як у добрій старій Англії. Театр був повний знайомих британських облич і туалетів, якими давно вже прославилися британські жінки.

Місіс О’Дауд посідала серед них не остане місце. На чоло в неї звисало кучеряве пасмо волосся, а її ірландські діаманти й жовті самоцвіти затьмарювали, на її думку, вві оздоби, які лише були в театрі. її присутність була для Осборна нестерпною, але вона приходила на всі вистави, коли чула, що там будуть її молоді приятелі. Їй не могло б ніколи спасти на думку, що вони не в захваті від її товариства.

Вона була для тебе корисна, люба моя, — сказав Джордж дружині, яку міг з чистим сумлінням залишати саму, коли поряд була месіє О’Дауд. — Але як добре, що приїхала Ребека! Тепер ти будеш бавити час із нею і ми можемо спекатися цієї клятої ірландки.

Емілія нічого не відповіла на це. І звідки нам знати, що вона подумала? Загальний вигляд Брюссельського оперного театру не справив великого враження на місіс О’Дауд, бо він не був такий гарний, як театр на Фішембл-стріт у Дубліні, і французьку музику, на її думку, не можна було порівняти з мелодіями її вітчизни.

Всіма цими враженнями вона дуже голосно ділилася з друзями, самовдоволено обмахуючись великим рипучим віялом.

Родоне, любий, хто та кумедна жінка, njo сидить з Емілією? — запитала дама в ложі навпроти (вона наодинці майже завжди була ласкавіша з чоловіком, ніж у товаристві). — Не бачиш хіба, ота з чимось жовтим на капелюшку, в червоній атласній сукні і з великим годинником? — Поруч із тією гарненькою жінкою в білому? — спитав середнього віку джентльмен з орденами в петельці, в кількох жилетах і з великою накрохмаленою краваткою.

Гарненька жінка в білому — це Емілія, генерале. Ну й розпусник же ви, завжди помічаєте всіх гарненьких жінок! — Тільки одну, присягаюся! — вигукнув захоплений генерал, а дама легенько вдарила його великим букетом, що був у неї в руках.

Та це ж він! — мовила місіс О’Дауд. — І букет той самий, що він купував на квітковому ринку.

Коли Ребека впіймала погляд Емілії, вона знов зробила свій невеличкий маневр з поцілунком, а місіс О’Дауд, думаючи, що це вітаються з нею, відповіла найчарівнішою усмішкою, що змусила бідолашного Доббіна пирхнути й вискочити з ложі.

Після закінчення дії Джордж відразу вийшов, щоб засвідчити свою пошану Ребеці в її ложі. В коридорі він зустрів Кроулі й перемовився з ним кількома фразами про події останніх двох тижнів.

Ну що, з моїм чеком усе гаразд? — із змовницьким виглядом запитав Джордж.

Так, голубе, — відповів Родон. — Я залюбки дам вам відігратися. А як батько, подобрішав? — Ще ні,— відповів Джордж, — але напевне подобрішає. Та я маю і свої гроші, по матері. А ваша тітка зласкавилась? — Подарувала мені двадцять фунтів, клята стара скнара. Коли ми зустрінемося? Генерал у вівторок не обідає вдома. Може, прийдете? А ще скажіть Седлі нехай зголить вуса. На якого біса цивільному знадобилися вуса і ті ідіотські шнури на куртці? Ну, бувайте! Постарайтесь прийти-316-у вівторок. — І Родон пішов з двома чепуристими молодими офіцерами, що, як і він, були в штабі генерала.

Джорджа не дуже втішило, що його запросили на обід саме тоді, коли генерала не буде вдома.

Я піду засвідчити свою пошану вашій дружині,—сказав він.

Гм… Як хочете, — відповів Родон і спохмурнів. Обидва молоді офіцери промовисто перезирнулися.

Джордж залишив їх і гордо пішов коридором до тієї ложі, де сидів генерал, заздалегідь вирахувавши її номер.

Entrez! — почувся дзвінкий голосок, і наш приятель опинився перед Ребекою, яка схопилася, плеснула в долоні й простягла йому обидві руки, так зрадівши, що побачила його.

Генерал з орденами в петельці похмуро глянув на прибульця ніби хотів запитати: «Хто ви такий, хай би вас чорти забрали?»-Дорогий капітане Джордже! — в захваті вигукнула Ребека. — Як добре, що ви нагодилися! Ми тут з генералом нудимося tête-à-tête. Генерале, це мій капітан Джордж, про якого я вам розповідала.

Справді? — мовив генерал, ледь вклонившись. — А з якого ви полку, капітане Джордже? — Джордж назвав *** полк; як би йому хотілося, щоб це був якийсь відомий кавалерійський корпусі-Ви, здається, недавно повернулися з Вест-Індії? І не воювали в останній війні? Ви тут розквартировані, капітане Джордже? — бундючно допитувався генерал, міряючи його вбивчим поглядом.

Не капітан Джордж, темна ви людина, а капітан Осборн! — поправила його Ребека.

Генерал сердито позирав то на неї, то на Джорджа.

Невже капітан Осборн? Родич Осборнів із Л.?

— У нас один герб, — відповів Джордж, і це була правда. Старий Осборн, порадившись з одним знавцем геральдики з Лонг-ейкр, вибрав собі з «Книги перів» герб Осборнів з Л., коли п’ятнадцять років тому замовляв карету.

Генерал нічого не сказав на ці його слова, тільки взяв лорнетку — біноклів тоді ще не було — і вдав, що роздивляється залу. Проте Ребека добре бачила, що насправді він стежить за нею і Джорджем і в очах його світиться гнів.

— Як почуває себе дорога Емілія? Та можна й не питати; вона така чарівна! А хто та мила, добродушна з вигляду особа біля неї — ваша пасія? Ох ви ж, негіднику! А он і містер Седлі їсть морозиво і, видно, з великою втіхою! Генерале, чому в нас немає морозива? — Хочете, щоб я пішов і приніс його вам? — люто запитав генерал.

Дозвольте мені піти, прошу вас, — мовив Джордж.

Ні, я хочу сама зайти в ложу до Емілії. Дорога моя, мила дівчинка! Дайте мені руку, капітане Джордже. — З тими словами вона, кивнувши генералові, легкою ходою вийшла в коридор.

Опинившись із Джорджем на самоті, Ребека лукаво глянула на нього, ніби хотіла сказати} «бачите, які справи, як я воджу його за носа?» Але Джордж нічого не збагнув. Він обмірковував свої власні плани і самовдоволено втішався своєю власною принадністю.

Прокльони, які стиха полилися з уст генерала, тільки-но Ребека і її завойовник зникли, були такі промовисті, що жоден складач не зважився б їх відтворити, хоч би вони à були написані. Вони йшли з глибини генералового серця, — аж дивно, що людське серце здатне породжувати такі речі і, коли треба, викидати а себе такий запал пристрасті, люті, шаленства й зненависті.

Лагідні очі Емілії теж неспокійно стежили за парою, поведінка якої так роздратувала ревнивого генерала. Проте Ребека, зайшовши до її ложі, кинулась до приятельки й почала бурхливо виявляти свою радість, дарма що все це відбувалось прилюдно: бо ж вона обіймала свою найдорожчу товаришку перед усім театром, а надто перед генералом, що тепер спрямував лорнетку на Осборнів. З Джозом місіс Кроулі також привіталася дуже ласкаво, помилувалася великим самоцвітом та чудовими ірландськими діамантами місіс О’Дауд і не хотіла повірити, що вони походять не з самої Голконди. Вона метушилася, щебетала, крутилась і вигиналася, усміхалась одному й кокетувала з іншим, і все на виду в заздрісної лорнетки, спрямованої на неї з другого боку зали. А коли на сцені почався балет (у якому жодна танцюристка не виявила такого мистецтва пантоміми, як вона, і не зуміла перевершити її в кривлянні), Ребека поквапилася до своєї ложі, цього разу опираючись на руку капітана Доббіна. Ні, вона не хотіла брати Джорджа, нехай він залишається і розважає найдорожчу, наймилішу Емілію.

Яка ж облудна та жінка, — невдоволено шепнув чесний Доббін Джорджеві, повернувшись із ложі Ребека, куди він мовчки провів її з таким понурим виразом, наче в грабаря. — Крутиться, вихиляється, мов гадюка. Хіба ти не бачив, Джордже, що вона весь час, поки була тут, розігрувала комедію для того генерала навпроти нас? — Облудна? Розігрувала комедію? Дурниці! Вона найчарівніша жінка в Англії,— заперечив Джордж, показуючи свої білі зуби й підкручуючи напахчені вуса. — Ти, Доббіне, зовсім не світська людина. Он глянь на неї тепер, вона вже встигла забалакати Тафто. Бачиш, як він сміється? Ох, а які ж у неї плечі! Еммі, чому ти без букета? Всі жінки з букетами.

То чому ж ви їй не купили? — сказала місіс О’Дауд, Емілія і Вільям Доббін були вдячні їй за це своєчасне-зауваження. Але після цього обидві дами притихли. Емілія була пригнічена чарами, жвавістю і вмінням вести розмову своєї світської суперниці. Навіть місіс О’Дауд замовкла й похнюпилася після осяйної появи Бекі і за цілий вечір, здається, не згадала вже жодним словом свого Гленмелоні.

Коли ти вже кинеш грати, Джордже? Ти ж сотні разів обіцяв мені кинути! — сказав Доббін своєму приятелеві через кілька днів після вечора в опері.

А коли ти кинеш свої проповіді? — відповів на це Джордж. — Чого ти в біса тривожишся? Ми граємо на малі ставки. Вчора я виграв. Ти ж бо не думаєш, що Кроулі шахрує? При чесній грі кінець кінцем виходить одне на одне.

Але я не думаю, що він може тобі заплатити, якщо програє,— мовив Доббін.

Та його застереження мало такий самий успіх, як, звичайно, всі застереження.

Осборн і Кроулі тепер завжди були разом. Генерал Тафто майже щодня десь обідав.

Джорджа радісно зустрічали в покоях готелю, де розташувався ад’ютант із дружиною (до речі, дуже близько від покоїв генерала).

Коли Емілія пішла з Джорджем у гості до Кроулі та його дружини, вона так повелася, що мало не дійшло до першої сварки між нашим подружжям, — тобто Джордж дуже вилаяв Емілію за те, що вона явно не хотіла йти і що звисока й зарозуміло поставилася до місіс Кроулі, своєї давньої приятельки, а Емілія не сказала у відповідь жодного слова, але під час других відвідин, відчуваючи, що й чоловік, і Ребека пильно стежать за нею, була ще несміливішою і незграбнішою, ніж першого разу.

Ребека, звичайно, стала вдвічі ласкавіша й наче зовсім не помічала стриманості своєї приятельки.

Мені вдається, Еммі запишалася, відколи ім’я її батька попало… відколи містера Седлі спіткало нещастя, — мовила Ребека, співчутливо пом’якшивши фразу задля Джорджа. — В Брайтоні вона робила мені велику честь, ревнуючи вас до мене, а тут, мабуть, вважає непристойним, що Родон, я і генерал мешкаємо разом. Але ж, любий мій, як би ми з нашими статками могли тут жити, коли б приятель не ділив з нами видатків? Чи ви вважаєте, що Родон не здатен захистити мою честь? Але я зобов’язана Еммі, дуже зобов’язана, — додала місіс Кроулі.

Пхе, знов ревнощі! — мовив Джордж. — Усі жінки ревниві.

І всі чоловіки також. Хіба ви не ревнували мене до генерала Тафто, а генерал до вас тоді, в опері? Він ладен був з’їсти мене за те, що я пішла з вами відвідати вашу дурненьку дружину, наче мені не байдуже і до неї, і до вас, — мовила місіс Кроулі і стріпнула головою. — Хочете тут пообідати? Мій драгун обідає в головнокомандувача. Важливі новини. Кажуть, французи перейшли кордон. Ми тут пообідаємо з вами спокійно.

Джордж прийняв запрошення, хоч його дружина трохи занедужала. Ще не минуло й шести тижнів, як вони одружилися, а інша жінка вже глумилася над нею, і він не сердився за це. Він не сердився навіть на самого себе, цей добродушний хлопець.

«Звичайно, це негарно, признався він самому собі.— Але хай йому біс, якщо вродлива жінка кидається вам на шию, то що залишається робити?»-«Я з жінками довго не церемонюсь», — часто казав він, сміючись і значуще киваючи Стаблові, Спуні та іншим своїм приятелям в офіцерському клубі, які навіть поважали його за таку відвагу. Після воєнних перемог перемоги в коханні були з давніх-давен предметом гордощів для чоловіків на Ярмарку Суєти, а то б чого школярі хвалилися своїми амурними справами, а Дон Жуан став такий популярний? Отже, містер Осборн, твердо переконаний, що перед ним не можна встояти і що він створений для того, щоб підкоряти жінок, дуже охоче піддався своїй долі. А оскільки Еммі не дорікала йому і не мучила його ревнощами, лише ночувала себе дуже нещасною і мовчки страждала, Джордж уявив собі, нібито дружина не підозрює того, про що дуже добре знали всі його знайомі, а саме що він відчайдушно залицяється до місіс Кроулі. Він катався з нею верхи, коли вона була вільна.

Емілії він брехав про якісь полкові справи (чому вона нітрохи не вірила), залишаючи її на самоті або в товаристві брата, а сам цілими вечорами сидів у подружжя Кроулі, програвав чоловікові свої гроші і втішав себе думкою, що жінка гине з кохання до нього. Хтозна, може, ця достойна пара ніколи відверто не змовлялася і не вирішувала між собою, що вона буде заманювати молодого джентльмена, а він обігравати його в карти, але вони чудово розуміли одне одного, і Родон добродушно дозволяв Осборнові приходити до них коли завгодно.

Джордж так захопився своїми новими приятелями, що вони з Вільямом Доббіном тепер бували разом набагато рідше, ніж раніше. Джордж уникав його і в товаристві, і в полку; як ми бачили, він не дуже полюбляв ті повчання, якими старший приятель охоче його частував. Хоч багато що в поведінці Джорджа тривожило, й засмучувало капітана Доббіна, але який сенс був переконувати його, що, незважаючи на пишні бакени й дуже високу думку про свій досвід, він був зелений, мов школяр, і що Родон вибрав собі його в жертву, як вибирав багатьох інших, і, витягнувши з нього все, що можна, зневажливо відкине його геть? Той не послухався б, а оскільки Доббін, заходячи до Осборнів, рідко мав нагоду застати свого давнього приятеля, то вони уникнули багатьох болісних і надаремних розмов. Джордж міг цілком віддатися розвагам Ярмарку Суєти.

Ще з часів Дарія у війську ніколи не було блискучішого почту за той, що 1815 року супроводжував армію герцога Веллінгтона в Нідерландах і, бавлячи час у танцях та бенкетах, довів її, так би мовити, до самого поля битви. Бенкет, що його влаштувала герцогиня в Брюсселі 15 червня згаданого року, став історичним.

Увесь Брюссель хвилювався, готуючись до того бенкету, і я чув від леді, які мешкали тоді в місті, що їхня стать більше розмовляла про нього й цікавилася ним, ніж наступом ворожого війська. Квитки па бенкет здобували ціною таких зусиль, інтриг та благань, на які спроможні лише англійські жінки, що прагнуть побувати у великосвітському товаристві своєї нації.

Джоз і місіс О’Дауд, що палко мріяли потрапити на той бенкет, даремно намагалися роздобути квитки, зате іншим нашим друзям пощастило. Так, наприклад, завдяки впливові мілорда Голодвірса і немовби у винагороду за обід у ресторані, Джордж отримав запрошення на ім’я капітана й місіс Осборн, чим він страшенно запишався.

Доббін, бувши приятелем генерала, що командував дивізією, до якої належав їхній полк, одного дня прийшов, сміючись, до місіс Осборн і показав таке саме запрошення. Джоз позаздрив йому, а Джордж здивувався: як йому вдалося пролізти в світське товариство? Містер і місіс Родон, звичайно, були запрошені як приятелі генерала, що командував кавалерійською бригадою.

Призначеного вечора Джордж, звелівши Емілії придбати собі нову сукню і різні оздоби, поїхав на славетний бенкет, де його дружина не знала жодної душі.

Пошукавши очима леді Голодвірс, — яка навіть не вклонилася йому, вважаючи, що з нього цілком досить запрошення, — і посадовивши Емілію на стілець, він залишив її там напризволяще, гадаючи, що й так поставився до неї дуже добре, бо купив їй нову сукню і привіз її на бенкет, де вона може розважатися, як собі хоче. її думки були не надто веселі, і ніхто, крім чесного Доббіна, не прийшов їх розвіяти.

Отже, перший вихід Емілії в товариство виявився вкрай невдалим (як невдоволено відзначив її чоловік), зате дебют місіс Кроулі був просто блискучий. Вона приїхала досить пізно, обличчя в неї сяяло, сукня була бездоганна. Серед значних осіб і під спрямованими на неї лорнетками Ребека здавалася такою самою спокійною і холодною, як тоді, коли вела до церкви маленьких вихованок міс Пінкертон. З багатьма чоловіками вона вже була знайома, і світські денді відразу ж оточили її. Щодо жінок, то вони перешіптувалися між собою про те, що Родон викрав її з монастиря і що вона родичка Монморансі. Ребека розмовляла по-французькому так досконало, що ці чутки здавалися вірогідними, і всі визнавали, що манери в неї чудові й сама вона distinguée. П’ятдесят кавалерів з’юрмилося біля неї, прохаючи честі з нею потанцювати. Та вона, сказавши, що вже запрошена і що не має наміру багато танцювати, відразу попростувала до того місця, де сиділа нещасна Еммі, яку ніхто не помічав. І щоб остаточно вбити бідолаху, місіс Родон кинулась до неї; захоплено привітала свою любу Емілію і негайно почала нею опікуватися.

Ребека знайшла вади в її сукні й зачісці, здивувалася, що вона могла так chaussée, й пообіцяла прислати їй завтра свою corsetière. Вона запевняла, що бенкет чудовий, що тут зібралися всі, кого всі знають, а таких, кого ніхто не знає, дуже мало. За якісь два тижні, після трьох проханих обідів у товаристві генерала, ця молода жінка так досконало опанувала світський жаргон, що навіть природжена аристократка не могла б розмовляти краще, і тільки з її чудової французької вимови видно було, що вона не природжена аристократка.

Джордж, що залишив Еммі на стільці, коли вони зайшли до зали, дуже швидко повернувся, тільки-но біля неї зупинилася її люба приятелька. Бекі саме дорікала місіс Осборн за дурощі її чоловіка.

Ради бога, люба, втримуй його від гри, а то він пропаде. — мовила вона. — Вони з Родоном щовечора грають у карти, а ти ж знаєш, що він дуже бідний і Родон виграє в нього все до останнього шилінга, якщо він не перестане. Чому ти не заборониш йому? Не будь така легковажна. Чому ти не приходиш до нас увечері, а нудишся вдома в товаристві того капітана Доббіна? Ну звісно, він très aimable, але як може комусь подобатися чоловік з такими величезними ногами? А в твого чоловіка ноги чарівні. Та ось і він сам. Де ви були, негіднику? Тут Еммі виплакала за вами очі. Ви прийшли запросити мене на кадриль? — Вона залишила біля Еммі шаль та букет і пурхнула танцювати з Джорджем. Тільки жінки вміють так ранити. Кінчики їхніх маленьких стріл змащені отрутою, що завдає в тисячу разів дужчого болю, ніж замашна чоловіча зброя. Наша сердешна Еммі, яка не вміла ненавидіти й ніколи ні з кого не знущалася, була безсила в руках свого безжального ворога. Джордж протанцював з Ребекою двічі або тричі, Емілія вже й не рахувала скільки. Вона сиділа в своєму кутку, ніхто її не помічав, тільки Родон підійшов до неї і незграбно спробував зав’язати розмову, а пізно ввечері Доббін набрався мужності, приніс їй прохолодного напою і сів коло неї. Він не хотів питати її, чого вона така сумна, але вона сама, пояснюючи, чому в неї заплакані очі, сказала, що її схвилювала місіс Кроулі своїми словами про Джорджа, який, мовляв, не перестав грати в карти.

Дивна річ: коли хтось полюбить гру, то дає себе дурити найочевиднішим шахраям, — мовив Доббін. Так, — погодилась Емілія, проте думала вона зовсім про інше. Не програні гроші її так зажурили.

Нарешті Джордж повернувся, щоб забрати шаль і квітки Ребеки. Вона збиралася їхати і навіть не підійшла попрощатися з Емілією. Бідолаха ні словом не дорікнула чоловікові, тільки ще нижче схилила голову. Доббіна тоді саме відкликав його приятель, генерал дивізії, і почав йому стиха щось казати, тому він не бачив цієї останньої сцени. Джордж забрав букет, та коли він передав його власниці, там лежала записочка, що, немов гадюка, причаїлася серед квіток.

Ребека, яка давно вже звикла мати справу із записками, відразу її помітила. Вона простягла руку по квіти. Зустрівшись з нею поглядом, Джордж збагнув, що вона 8нав про записку. Чоловік квапив її і, очевидно, був надто заполонений своїми думками, щоб помітити, як порозумілися Джордж і його дружина. Та, власне, й не було чого помічати: Ребека подала Джорджеві руку, зміряла його своїм звичним, швидким, багатозначним поглядом, зробила реверанс і вийшла. Джордж, схилившись над її рукою, нічого не відповів на якесь запитання Кроулі, навіть не почув його; він був такий схвильований і захоплений своєю перемогою, що не хотів розмовляти.

Його дружина бачила тільки частину сцени з букетом. Цілком природно, що Джордж повинен був принести шаль і квіти, коли Ребека його послала; це не виходило за межі того, що він разів двадцять робив для неї протягом останніх кількох тижнів.

Але тепер вона не витримала.

Вільяме, — мовила вона у відчаї, хапаючись за Доббіна, що знов опинився біля неї.— Ви завжди були ласкаві до мене… Я… я не зовсім добре себе почуваю.

Проведіть мене додому.

Вона не завважила, що звернулася до нього на ім’я, як звичайно звертався Джордж.

Доббін швидко вивів її на вулицю. Осборни мешкали недалеко, і вони пішки проштовхалися крізь юрбу, що надворі наче була ще більша, ніж у залі. Джордж двічі чи тричі вже сердився на Емілію, коли, пізно повернувшись додому, заставав її не в ліжку, тому вона відразу лягла; та хоч їй не спалося, вона не чула безперервного гомону, гуркоту й цокоту копит, що долинав знадвору, — сон відганяли від неї інші тривоги. Тим часом Осборн, радісний і збуджений, підійшов до ломберного стола і безоглядно віддався грі. Він щоразу вигравав.

Сьогодні мені в усьому щастить, — заявив він.

Але навіть щастя в грі не могло його заспокоїти, скоро він схопився, засунув виграш, до кишені, подався до буфету і там випив кілька келихів вина підряд.

Тут, в оточенні веселого товариства, якому він, добряче підпилий, щось розповідав, голосно регочучи, і знайшов його Доббін. Він уже кілька хвилин шукав його між ломберними столами. Доббін був блідий і поважний — цілковита протилежність до розчервонілого, веселого Джорджа.

Агов, Добі! Ходи випити, друже! Вино в герцога таке, що варто скуштувати! Налийте мені ще, шановний, — простягнув він тремтячою рукою свій келих.

Ходімо звідси, Джордже, — з таким самим поважним виглядом сказав Доббін. — Не пий більше.

Чому не пити? Що може бути краще за вино? Випий, нехай трохи порожевіють твої запалі щоки, друже. На! — Доббін підступив ближче і щось прошепотів йому на вухо. Джордж стрепенувся, нестямно вигукнув «ура!», вихилив келих, стукнув ним по столу і швидко вийшов під руку з приятелем.

Ворог переправився через Самбру, — ось що сказав йому Вільям. — Наше ліве крило вже введене в бій. Ходімо, за три години й ми вирушаємо.

Джордж тремтів від хвилювання, бо хоч цієї новини довго чекали, вона все ж таки прийшла несподівано. Що важили тепер кохання й інтриги? Швидко йдучи додому, він думав про безліч речей, тільки не про це — думав про минуле і про надії на майбутнє, про те, яка його чекає доля, про дружину, а може, й дитину, яку він хтозна чи побачить. Ох, як би йому хотілося, щоб він, не зробив того, що вже було зроблене цього вечора! Принаймні він міг би з чистим сумлінням попрощатися з ніжною, невинною істотою, кохання якої він так мало цінував! — Джордж думав про своє коротке подружнє життя. Протягом цих кількох тижнів він розтринькав майже весь свій маленький капітал. Як же він негарно, нерозважно повівся! Що він залишить дружині, якщо його спіткав лихо? Ні, він не гідний її! Навіщо він одружився? Він непридатний для родинного життя. Чому він не послухався батька, що був для нього такий щедрий? Надія, жаль на себе, шанолюбство, ніжність, егоїстичне каяття впереміш зринали в його серці. Він сів писати батькові листа, згадуючи те, що вже раз казав йому, як мав іти на поєдинок. Уже почало благословлятися на світ, коли він скінчив цього прощального листа. Він запечатав його й поцілував печатку. Він думав про те, як негарно розлучився зі своїм шляхетним батьком, згадував, скільки добра зробив йому суворий старий джентльмен.

Ще раніше, тільки-но повернувшись додому, Джордж зазирнув до спальні Емілії: дружина лежала тихо, із заплющеними очима, і він був радий, що вона спить.

Служника він уже застав за зборами в дорогу; той зрозумів його знак не зчиняти гамору, і все було спаковане тихо й дуже швидко. «Чи мені збудити Емілію, — міркував Джордж, — чи краще залишити записку її братові, щоб він передав їй страшну новину?» Вій зайшов до спальні ще раз глянути на неї.

1 Взутися (франц.).

2 Корсетницю (франц.).

3 Дуже милий (франц.).

Емілія чула, як він заходив до кімнати першого разу, але не розплющувала очей, щоб навіть її безсоння не здалося йому докором. Але вже саме те, що він прийшов з бенкету так швидко після неї, трохи заспокоїло її несміливе серденько, і, обернувшись у його бік, коли він обережно вийшов з кімнати, вона задрімала.

Тепер Джордж ввійшов ще обережніше і знов глянув на неї. При тьмяному світлі нічника вій бачив її миле, бліде личко; почервонілі повіки з довгими віями були стулені, а одна кругла біла рука лежала на ковдрі. Господи милосердний, яка ж вона чиста, яка гарна, яка ніжна й самітна! А він — який він брутальний, черствий егоїст! Щиро каючись, охоплений соромом, він стояв у ногах ліжка й дивився на Емілію. Як він зважився, хто він такий, щоб молитися за таку безневинну істоту? Нехай бог благословить її! Нехай бог благословить її! Він підійшов до ліжка, глянув на її руку, м’яку, теплу від сну руку, і обережно нахилився до делікатного, блідого личка. І чудові руки ніжно обняли його за шию.

Я не сплю, Джордже, — сказала нещасна жінка й так заплакала, що її серденько, яке тепер було так близько від його серця, мало не розірвалося. Вона, бідолашна, прокинулася — і для чого? Тієї хвилини з плацдарму гучно пролунали звуки сурми, підхоплені по цілому місті, і від гуркоту барабанів піхоти і виску шотландських волинок усі прокинулися.