Ярмарок суєти

Розділ XXXI У ЯКОМУ ДЖОЗ СЕДЛІ ПІІКЛУЄТЬСЯ ПРО СВОЮ СЕСТРУ

Таким чином усі старші офіцери були покликані виконувати свій обов’язок, і Джоз залишився на чолі маленької колонії у Брюсселі, весь гарнізон якої складався з хворої Емілії, служника-бельгійця Ісидора й дівчини-покоївки. Хоч Джоз був у поганому гуморі і сон йому перебив Доббін та події того ранку, він однаково залишався в ліжку й перевертався з боку на бік ще не одну годину, поки надійшла та пора, коли він звичайно вставав. Сонце вже підбилося високо, і наші відважні приятелі з *** полку здолали не одну милю, коли збирач податків у строкатому халаті вийшов снідати.

Відсутність Джорджа, сестриного чоловіка, не дуже його засмутила. Може, в душі він був навіть задоволений, що Осборна немає, бо при ньому Джоз відігравав досить-таки другорядну роль у домі, і Джордж нітрохи не приховував своєї зневаги до цивільного товстуна. Проте Еммі завжди була добра й уважна до брата. Вона дбала, щоб йому було зручно, наглядала, як йому готували улюблені страви, гуляла й каталася з ним (А така нагода їй випадала часто, навіть дуже часто, бо де вештався той Джордж?) і своєю лагідністю вгамовувала його роздратування і чоловікові кпини. Кілька разів вона несміливо дорікала Джорджеві за погане ставлення до брата, але той гостро, як завжди, уривав ці розмови.

Я людина відверта, — казав він, — і показую те, що почуваю, як і належить відвертій людині. Як у біса я можу поважати такого дурня, як твій брат? — Отже, Джоз був задоволений, що Джорджа немає. Цивільний капелюх і рукавиці капітана все ще лежали на буфеті, і думка про те, що власник цих речей далеко, давала Джозові якусь потаємну втіху.

«Сьогодні він не буде дратувати мене своїм блазенським виглядом і нахабством», — подумав Джоз.

Віднеси капітанів капелюх у передпокій, — звелів він своєму служникові Ісидору.

Може, він йому вже й не знадобиться, — відповів служник, хитро глянувши на господаря.

Він теж ненавидів Джорджа, бо той ставився до нього з чисто англійською зверхністю.

І спитай мадам, чи вона прийде снідати, — велично сказав містер Седлі, соромлячись заходити зі служником у розмову про свою неприязнь до швагра. Хоч, щиро кажучи, він не раз у присутності служника кидав образливі слова на адресу Джорджа.

Та ба! Мадам не може прийти снідати й приготувати tartines,які так любить містер Джоз. Мадам дуже хвора і в дуже поганому стані, відколи поїхав її чоловік, повідомила її bonne2. Джоз виявив співчуття сестрі тим, що налив їй велику чашку чаю; так він завжди виявляв свою братню любов і цього разу навіть перевершив себе: він не тільки послав їй сніданок, але й почав обмірковувати що б їй найбільше посмакувало на обід.

Він дуже невдоволено стежив за тим, як Осборнів служник готував капітана в дорогу, по-перше, тому, що ненавидів Осборна, який ставився до нього і до вріх підлеглих страшенно бундючно (слуги на континенті не люблять, коли з ними обходяться так брутально, не те, що наша власна покірна челядь), а по-друге, шкодував, що з його рук утече стільки добра і достанеться іншим, коли англійці зазнають поразки. А що так буде, ні він, ні більшість мешканців Брюсселя і всієї Бельгії нітрохи не сумнівалися. Майже всі вважали, що імператор відріже прусську армію від англійської, розіб’є їх одну за одною і буде в Брюсселі, щонайпізніше через три дні. Тоді все майно його теперішніх господарів, що будуть убиті, або втечуть, або потраплять у полон, законно перейде у володіння мосьє Ісидора.

Допомагаючи Джозові у втомливому, складному щоденному туалеті, його відданий, служник прикидав, що він зробить з тими речами, якими прикрашав особу свого господаря. Срібні пляшечки з парфумами й туалетні дрібнички підуть на подарунки одній особі, в яку він був закоханий, англійську ж бритву та шпильку з великим рубіном він залишить собі: її так гарно буде видно на котрійсь із тонких господаревих сорочок з брижами. А в ній, та ще в кашкеті з галунами, в куртці, оздобленій шнурами, яку буде легко перешити на його фігуру, з капітановою паличкою, прикрашеного золотою головкою, з великим подвійним, перснем з рубіном, який він потім дасть переробити на чудові сережки, він буде справжнім Адонісом і легко причарує мадемуазель Рен.

«Як ці запонки личитимуть мені,— думав він, застібаючи їх на товстих пухких руках містера Седлі.— Я мрію про запонки. А капітанові чоботи з мідними острогами, що стоять у передпокої,— parbleu! — приголомшать усіх на Allée Verte!» Так, поки мосьє Сигар своїми тлінними пальцями притримував ніс господаря і голив йому нижню частину обличчя, уява переносила його на Зелену алею, де він у куртці з шнурами гуляв у товаристві мадемуазель Рене, подумки він ходив берегами каналів і дивився на баржі, вітрила яких поволі пливли в прохолодному затінку дерев, або вгамовував спрагу кухлем фаро на лавці в пивниці при дорозі на Лекен.

Але містер Седлі, на своє щастя, не підозрював, які думки снувалися в голові його служника, так само як шановний читач і я не здаємо, що думають про нас Джон чи Мері, яким ми даємо платню. Чого тільки слуги не думають про нас! Якби ми знали, що думають про нас наші близькі друзі й любі родичі, ми б перебували в такому душевному стані й такому страху, що не раді були б жити на світі. Отже, служник Джоза намітив собі жертву так само, як котрийсь із кухарів містера Пойнтера на Леденгол-стріт оздоблює черепаху карткою з написом: «Завтрашня юшка», — а вона того й не підозрює.

Покоївка Емілії була не така егоїстка. Мало хто з челяді, стикаючись із цією милою, доброю істотою, не платив їй відданістю й любов’ю за її лагідну, щиру вдачу. І справді, Що вона краще заспокоїла свою господиню, ніж усі інші, кого вона бачила того смутного ранку. Помітивши, що Емілія, ледве тримаючись на ногах, надовго мовчки застигає біля вікна, звідки їй видно було, як зникли вдалині останні багнети колони, ця чесна дівчина взяла її за руки й сказала:-Тепер, madame, est-ce qu’il n’est pas aussi à l’armée, mon homme à moi? Після цього вона вибухнула плачем, Емілія, впавши їй в обійми, теж заплакала, і вони почали втішати одна одну.

Слуга містера Джоза того райку кілька разів бігав до міста, під брами розташованих навколо парку готелів та будинків, де мешкали англійці, вештався серед інших служників, кур’єрів та лакеїв, збирав усі новини і приносив ті інформаційні бюлетені своєму господареві. Майже всі ці джентльмени були в душі прихильниками імператора й дотримувалися думки, що цей похід скоро скінчиться.

Прокламація імператора, надрукована в Авені, у великій кількості поширилася по всьому Брюсселі.

«Солдати! — писалося в ній. — Настала річниця Маренго і Фрідланда, де двічі вирішувалася доля Європи. Тоді, як і після Аустерліца та Ваграма, ми були надто великодушні. Ми повірили присягам і обіцянкам володарів і залишили їх на тронах.

Хіба ми чи вони змінилися? Солдати, ті самі пруссаки, що сьогодні такі зухвалі, йшли на нас під Ієною троє проти одного, а під Мон-мірайлем шестеро проти одного. Ті з вас, хто був у англійському полоні, можуть розповісти своїм приятелям, яких мук вони зазнали в їхніх плавучих в’язницях. Шаленці! Їх осліпив хвилинний успіх. Та якщо вони увійдуть у Францію, то знайдуть там тільки могилу!»-А прихильники Франції пророкували ще швидшу, ніж ця, поразку ворогів імператора, і всі сходились на тому, що пруссаки й англійці повернуться сюди тільки як полонені у хвості переможної армії.

Ці зібрані протягом дня новини мали свій вплив на містера Седлі. Йому передано, що герцог Веллінгтон намагається зібрати свою армію, передові загони якої минулої ночі розбито.

Розбито? Дурні теревені! — мовив Джоз; що під час сніданку завжди був дуже відважний. — Герцог виїхав, щоб розбити імператора, як раніше розбив усіх його генералів.

— Його папери спалені, майно вивезене, а кімнаті звільняють для герцога Далматського, — сказав Джозів, інформатор. — Я знаю про це від його власного дворецького. Слуги мілорда герцога Річмонда пакують речі. Його милість уже втік, а герцогиня тільки чекає, поки запакують срібло, щоб приєднатися до французького короля в Остенде.

Французький король у Генці, голубе, — недовірливо заперечив Джоз.

Він учора вночі втік до Брюгге, а сьогодні відпливав з Остенде. Герцог Беррійський у полоні. Хто хоче врятуватися, хай краще швидше виїздить, бо завтра відкриють греблі, і як тоді втікати, коли вся Бельгія буде під водою? — Дурниці, голубе, ми можемо виставити втричі більше проти того, що виставить Боні! — відповів містер Седлі.— Австрійці й росіяни вже підходять. Він мусить бути розбитий і буде розбитий! — закінчив Джоз, стукнувши кулаком по столу.

Пруссаків було троє проти одного під Ієною, і він протягом тижня здобув усю їхню армію і королівство. А під Мон-мірайлем їх було шестеро проти одного, і він розігнав їх, як овець. Австрійська армія наступає, але на чолі з імператрицею і Римським королем. А росіяни? Пхе, росіяни відступлять. Англійців ніхто не пожаліє, всі пам’ятають, які вони були жорстокі до наших сміливців у тих своїх плавучих в’язницях. Гляньте сюди, тут надруковано чорним по білому. Ось прокламація його величності імператора й короля, — сказав новоявлений прихильник Наполеона і, витягши папірця з кишені, тицьнув його в обличчя господареві, вже дивлячись на оздоблену шнурами куртку та на інші речі як на свою здобич.

Джоз, хоч іще не дуже налякався, але був уже не такий упевнений.

Подай-но мені куртку й кашкета, — звелів він, — і ходи зі мною. Я сам піду дізнатися, скільки в твоїх розповідях правди.

Ісидор розлютився, що Джоз одягає оздоблену шнурами куртку.

Хай мілорд краще не надягає військового мундира, — сказав він, — бо французи заприсягайся не лишати живим жодного британського солдата.

Ану цить! — усе ще бадьоро мовив Джоз і з непохитною рішучістю всунув руку в рукав.

За цим геройським вчинком і застала його місіс Родон Кроулі, що саме прийшла відвідати Емілію і з’явилася в передпокої, не подзвонивши.

Ребека, як завжди, була вбрана дуже елегантно й гарно; спокійний сон після від’їзду Родона відсвіжив її, і було приємно дивитися на її рожеве усміхнене личко, коли в місті того дня у всіх на виду була написана глибока тривога й смуток. Вона зареготала, побачивши, як Джоз силкується впхати себе в куртку.

Ви збираєтесь приєднатися до армії, містере Джозефе? — спитала вона. — Невже в Брюсселі не залишиться нікого, хто б захищав нас, бідних жінок? — Джозові пощастило нарешті влізти в куртку, і він рушив назустріч прекрасній гості. Почервонівши і збентежено вибачившись, він спитав, як місіс Ребека почував себе після ранкових подій і після втомливої ночі на бенкеті.

Мосьє Ісидор зник у Джозовій спальні, забравши з собою строкатий халат.

Як люб’язно з вашого боку, що ви питаєте про це, — відповіла Ребека, обома руками стискаючи його руку. — Який у вас незворушний, спокійний вираз тепер, коли всі такі налякані! Як там люба Еммі? Певне, розлука була для неї страх яка важка? — Жахлива, — відповів Джоз.

Ви, чоловіки, все витримуєте, — мовила місіс Кроулі.— Розлука чи небезпека — вам байдуже. Признайтеся, що ви хочете приєднатися до армії і кинути нас напризволяще. Я бачу, щось мені підказує, що це правда. Я так злякалася, коли мені спало це на думку (бо я часом думаю пре вас, містере Джозефе, як буваю сама), що негайно ж прибігла просити і благати вас, щоб ви не їхали.

Ці слова можна було б витлумачити так: «Дорогий містере Джозе, якщо армії не пощастить і доведеться відступати, у вас дуже зручна карета, всякій я хотіла б мати місце». Я не знаю, чи Джоз так її зрозумів. Але він був дуже ображений тим, що в Брюсселі Ребека не звертала на нього уваги. Його не відрекомендували нікому з вельможних знайомих Родона Кроулі, майже ніколи не запрошували в гості до Ребеки, бо він був надто обережний, щоб грати на великі суми, і його присутність однаково заважала і Джорджеві, і Родонові, що, певна річ, воліли розважатися без свідків.

«Ага, — подумав Джоз, — тепер я тобі потрібен, ти прийшла до мене. Як немає більше нікого, то ти згадала й про Джоза Седлі». Та хоч він і не дуже вірив у щирість Ребеки, йому все ж таки підлестило те, що вона сказала про його хоробрість.

Він весь зашарівся й ще дужче запишався.

Я хотів би поглянути на бій, — мовив він. — Кожен більш-менш хоробрий чоловік радий глянути на таке. В Індії, я дещо бачив, але то хіба те! — Ви, чоловіки, ладні всім пожертвувати задля приємності,— зауважила Ребека.

Капітан Кроулі попрощався зі мною вранці такий веселий, наче йшов на полювання.

Яке йому діло, яке діло будь-кому з вас до розпачу й мук бідної покинутої жінки? (Невже цей гладкий, ледачий ненажера справді хотів їхати на війну?) Ох, містере Седлі, я прийшла шукати у вас захистку… і розради. Я цілий ранок простояла навколішки. Мене жахає думка, що наші чоловіки, наші друзі, наші відважні війська і союзники перебувають у такій страшній небезпеці. І я прийшла сюди шукати захистку, але бачу, що один з моїх приятелів — останній, який залишився в мене, — теж хоче кинутись у ту жахливу битву! — Люба моя леді,— відповів Джоз, злагіднівши, — не тривожтесь. Я ж сказав, що тільки хотів би там бути, бо хто з британців не хотів би цього? Але обов’язок тримає мене тут. Я не можу кинути напризволяще ту нещасну, що он страждає в сусідній кімнаті.

Він показав пальцем на двері кімнати, де була Емілія.

Який добрий, шляхетний брат! — мовила Ребека, притулила до. очей хусточку і вдихнула парфуми, якими вона була напахана. — Я була несправедлива до вас, ви маєте серце. А мені здавалося, що не маєте.

Ох, слово честі! — вигукнув Джоз і зробив такий порух, наче хотів прикласти руку до того органа, що вона згадала. — Ви несправедливі до мене… так, несправедливі, люба місіс Кроулі.

Авжеж, тепер я бачу, що ваше серце віддане сестрі. Але я пам’ятаю, як два роки тому… воно зрадило мене! — сказала Ребека, на мить спинила на Джозові свій погляд і відійшла до вікна.

Джоз почервонів, як буряк. Орган, за відсутність якого Ребека йому дорікала, закалатав у нього в грудях. Товстун згадав ті дні, коли втік від неї, і ту пристрасть, що раптом була запалала в ньому… дні, коли він возив її в кареті, коли вона виплела йому зелений гаманець, коли він сидів зачарований і не міг відірвати очей від її білих рук і блискучих очей.

Я знаю, що ви вважаєте мене невдячною, — мовила вона тихим, тремтячим голосом, відійшовши від вікна â знов пильно глянувши на нього. — Ви холодні до мене, уникаєте мого погляду і взагалі так поводитесь останній часом, і сьогодні теж, що тільки підтверджуєте мій здогад. Та хіба я не маю причини уникати вас? Спитайте відповіді у свого серця. Чи ви гадаєте, що мій чоловік дуже радий запрошувати вас у гості? Єдині гіркі слова, які я чула від нього (я мушу віддати справедливість капітанові Кроулі), були через вас… авжеж, то були гіркі слова, дуже гіркі.

Господи милосердний! Що ж я такого зробив? — спитав Джоз, тремтячи з утіхи й збентеження. — Що ж я такого зробив, щоб… щоб…

А ревнощі? Він не дає мені спокою через вас. Але хоч би що там було колись, тепер моє серце цілком віддане йому. Я тепер чиста перед ним. Правда ж, містере Седлі? — Дивлячись на жертву своїх чарів, Джоз весь тремтів з захвату. Кілька хитрих слів, два-три багатозначних, ніжних погляди— і його серце знов запалало, а підозри й гіркі сумніви розвіялися. Та хіба ще від часів Соломона жінки не обдурювали й не перемагали лестощами навіть багато розумніших чоловіків, ніж Джоз? «Ну, тепер якби й сталося найгірше, — подумала Ребека, — я матиму певну змогу виїхати звідси, мені дадуть гарне місце в кареті».

Невідомо, до яких виявів кохання й відданості довела б містера Джоза його бурхлива пристрасть, коли б тієї хвилини не зайшов служник Ісидор і не почав поратися в кімнаті. Джоз, що, важко дихаючи, хотів освідчитися в своїх почуттях, мало не вдавився, бо мусив їх стримати. Ребека також вирішила, що пора їй піти втішити свою любу Емілію.

Au revoir, — мовила вона і, пославши містерові Джозефу поцілунок, тихенько постукала до його сестри.

Коли Ребека зайшла до Емілії і зачинила за собою двері, Джоз опустився в крісло, витріщив очі, зітхнув і страшенно засопів.

— Ця куртка надто вузька на вас, мілорде, — мовив Ісидор, все ще не спускаючи очей з вимріяних шнурів.

Але господар не чув, що він сказав, бо його думки блукали десь-інде. Він то спалахував, коли перед очима в нього поставав образ чарівної Ребеки, то винувато зіщулювався, згадуючи про ревнивого Родона Кроулі із зловісними закрученими вусами та про його страхітливі, заряджені дуельні пістолети.

Поява Ребеки вжахнула Емілію, і вона мимохіть відсахнулася. Несподівана гостя вернула її до дійсності й до згадок про вчорашній вечір. Злякано думаючи про завтрашній день, Емілія забула Ребеку, ревнощі, забула все на світі, крім одного: що чоловік її поїхав і перебуває в небезпеці. Поки ця безстрашна світська жінка не зайшла до неї, не розвіяла чарів, не відчинила дверей, ми теж не зважувалися зазирнути до тієї сумної кімнати. Скільки та бідолаха простояла навколішки? Скільки годин провела вона там у мовчазних молитвах і в гіркому смутку? Воєнні літописці, що дають блискучі описи боїв і перемог, навряд чи скажуть нам про таке. Це надто непоказний бік величного видовища, і ви не почуєте вдовиних зітхань і материнського плачу серед криків і радісних вигуків гучного переможного хору. А втім, коли вони не плакали, ті скромні істоти з розбитим серцем, чиї скарги тонули в галасі перемоги? — Після першого переляку, що охопив Емілію, коли перед нею блиснули зелені очі Ребеки і вона, зашурхотівши шовками й забряжчавши оздобами, простягла руки, щоб обійняти свою бідолашну жертву, почуття гніву переважило, її смертельно-бліде обличчя спалахнуло, і вона глянула на суперницю так твердо, що та здивувалась і трохи зніяковіла.

Люба Еміліє, тобі погано! — вигукнула гостя, подаючи їй руку. — Що з тобою? Я не можу бути спокійною, поки не дізнаюся, як ти себе почуваєш.

Емілія відвела свою руку. Ніколи ще ця лагідна істота не відмовлялася вірити ласкавому слову чи відповідати на будь-який вияв любові. А тепер вона відсмикнула руку і вся затремтіла.

Чого ти прийшла, Ребеко? — спитала вона, суворо дивлячись на гостю своїми великими очима. Той погляд збентежив Ребеку.

«Мабуть, Емілія бачила, як він давав мені записку на бенкеті», — подумала вона.

— Не хвилюйся, люба, — мовила вона, опускаючи очі,—Я прийшла тільки довідатись, чи я… чи ти добре себе почуваєш? — А ти добре себе почуваєш? — відповіла Емілія. — Думаю, що добре. Ти не любиш свого чоловіка. Бо не прийшла б сюди, якби любила. Скажи мені, Ребеко, чи я коли зробила тобі щось погане? — Ні, не зробила, Еміліє,— відповіла та, не підводячи очей.

Коли ти була убога, хіба я не приголубила тебе? Не стала тобі сестрою? Ти бачила нас у щасливі часи, до того, як він одружився зі мною. Я була для нього всім, а то хіба б він відмовився задля мене від багатства і від родини, щоб своїм шляхетним вчинком зробити мене щасливою? Навіщо ж ти стала між мною і моїм коханням? Хто послав тебе, щоб розділити тих, кого з’єднав бог, і забрати в мене мого найдорожчого… мого чоловіка? Невже ти думаєш, що могла б кохати його так, як я? Його кохання для мене все. Ти знала це, тому й хотіла відняти його в мене.

Посоромися, Ребеко. Ти недобра, розпусна жінка! Облудна приятелька і облудна дружина! — Еміліє, бог мені свідок, що я нічим не завинила перед своїм чоловіком, — сказала Ребека, відвертаючись від неї.

А переді мною теж не завинила, Ребеко? Тобі не пощастило забрати його в мене, але ти пробувала. Спитай своє серце, правда це чи ні!-«Отже, вона нічого не знає», — подумала Ребека.

Він повернувся до мене, я знала, що так буде. Знала, що ніяка фальш, ніякі лестощі не відірвуть його від мене надовго! Я знала, що він прийде. Я так молилася, щоб він повернувся! — Бідолашна сказала ці слова так палко й промовисто, що Ребека не спромоглась нічого відповісти, — такого тону вона ще ніколи не чула від неї.

Що я тобі зробила, — повела далі Емілія, вже трохи жалісливіше, — що ти хотіла відібрати його в мене? Він був мій усього шість тижнів. Ти могла б не завдавати мені таких прикрощів, Ребеко. А ти в перші ж дні після нашого шлюбу прийшла і все зіпсувала. Тепер Джордж поїхав, і ти поквапилася глянути, яка я нещасна. Ти стільки мучила мене останніми тижнями, що сьогодні могла б уже пожаліти.

Я… я ніколи не приходила сюди, — перебила її Ребека, несамохіть визнавши сумну правду.

Авжеж, не приходила. Ти його виманювала звідси. Може, ти й тепер прийшла забрати його в мене? — вела далі Емілія, наче непритомна. — Він тут був, але вже пішов.

Ось на цій канапі він сидів. Не доторкайся до неї. Ми там розмовляли. Я сиділа в нього на колінах і обіймала його, і ми молилися разом. Так, він був тут, а вони прийшли й забрали його від мене, але він обіцяв, що повернеться.

Неодмінно повернеться, люба, — сказала Ребека, мимоволі зворушена її словами.

Бачиш, це його шарф. Правда, гарного кольору? — Емілія взялася за торочки, піднесла їх до уст і поцілувала. Ще вранці вона перев’язала тим шарфом свій стан. Здавалося, вона забула про гнів, про ревнощі, навіть про те, що поряд стоїть її суперниця. Вона мовчки підійшла до ліжка й заходилася ніжно гладити Джорджеву подушку. На обличчі в неї з’явилося щось схоже на усмішку.

Ребека тихенько вийшла з кімнати.

Як там Емілія? — запитав Джоз, що й досі сидів у кріслі.

Її не можна залишати саму, — відповіла Ребека. — Мені здається, що їй дуже погано. — І вона, трохи засмучена, залишила Джоза, відмовившись від його запрошення розділити з ним ранній обід, який він уже замовив.

З натури Ребека була досить добра й послужлива, а Емілію вона, можливо, навіть любила. Крім того, докірливі слова приятельки, хоч які вони були гіркі, не образили Ребеку, а швидше потішили її. Тому, зустрівши місіс О’Дауд, яку проповіді жодного разу не заспокоїли і яка сумно тинялася в парку, Ребека підійшла до неї, трохи її цим здивувавши, бо майорова дружина не звикла до такої уваги й виявів чемності з боку місіс Кроулі, сказала що бідолашна Емілія почуває себе дуже погано, що вона з відчаю майже втратила розум, і вмовила добродушну ірландку піти й розрадити свою улюбленицю.

В мене й свого клопоту досить, — поважно відповіла місіс О’Дауд, — і я не думаю, що сердешній Емілії потрібне сьогодні чиєсь товариство. Але якщо їй так погано, як ви кажете, а самі ви не можете побути з нею, хоч так її завжди любили, я, звісно, піду і спробую їй чимось допомогти. До побачення, пані.

З цими словами власниця годинника з репетицією стріпнула головою і залишила місіс Кроулі, товариства якої вона не вельми запобігала.

Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О’Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.

«Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя», — подумала Бетті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.

Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку. — Ви повинні триматися, люба Еміліє,— лагідно сказала вона. — А то він пошле по вас після перерви, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.

Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха, — відповіла Емілія.

Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О’Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров’ю, а жінки— слізьми.

О пів на третю настала подія, дуже важлива в щоденному житті Джоза, — обід. Нехай собі військо воює і гине, а йому треба попоїсти. Він зайшов до Емілії і заходився вмовляти її, щоб вона пообідала з ним.

Ти тільки спробуй, — сказав він. — Юшка дуже смачна. Спробуй, Еммі,— прохав він, цілуючи їй руку.

Брат віддавна вже не цілував її, за винятком того разу, коли вона брала шлюб.

Ти дуже добрий і ласкавий, Джозефе, — мовила Емілія. — 1 всі ви добрі, але дозволь мені побути сьогодні своїй кімнаті.

Проте запах юшки видався дуже приємним місіс О’Дауд, тому вона вирішила приєднатися до Джоза. Отож вони вдвох сіли до столу.

Хай бог благословить цю їжу, — врочисто проказала дружина майора і, згадавши свого чесного Міка, що десь їхав на чолі полку, зітхнула й додала: — Що там обідають наші бідолашні хлопці? — І, як справжній філософ, узялася до їжі.

Коли Джоз починав їсти, у нього дедалі кращав настрій. Він хотів випити за здоров’я *** полку або вигадати якийсь інший привід, щоб дозволити собі келих шампанського.

Вип’ємо за О’Дауда та *** відважний полк, — запропонував він, галантно вклоняючись своїй гості.— То як, місіс О’Дауд? Налий, Ісидоре, шампанського.

Проте Ісидор зненацька здригнувся, а дружина майора; відклала ніж і виделку.

Вікна в кімнаті, що виходили на південь, були відчинені, і з того боку, над скупаними в сонячному промінні дахами, прокотився глухий, далекий» гуркіт.

Що це? — запитав Джоз. — Чому ти, йолопе, не наливаєш? — C’est le feu!l — мовив Ісидор і кинувся на балкон— Хай нас бог боронить! Це гармати! — вигукнула місіс О’Дауд, схопилася й теж кинулась до вікна.

Тисячі блідих облич визирали й з інших вікон. А скоро мало не все населення міста висипало на вулиці.