Ярмарок суєти

Розділ XXXIV ЛЮЛЬКА ДЖЕВМСА КРОУЛІ ОПИНИЛАСЯ ЗА ВІКНОМ

Люб’язність містера Пітта й прихильне ставлення леді Джейн дуже підлестили міс Брігс, і коли Саутдауні послали міс Кроулі свої візитні картки, вона знайшла нагоду похвалити дівчину. Немало втішила бідну, самітну компаньйонку й візитна картка, яку графиня залишила особисто для неї.

Цікаво, що думала леді Саутдаун, коли залишала картку для тебе, Брігс? — запитала стара республіканка, і компаньйонка покірно відповіла їй, що «вона не бачить нічого поганого в тому, що шляхетна леді виявила свою увагу вбогій дворянці».

Вона сховала картку в свою робочу скриньку до найдорожчих своїх скарбів. А потім розповіла міс Кроулі, як вона вчора зустріла її небожа, що гуляв зі своєю кузиною, з якою був так давно заручений, яка вона мила й гарна дівчина і як скромно, навіть, можна сказати, просто була вбрана; і міс Брігс описала й оцінила з чисто жіночою докладністю весь одяг леді Джейн, від капелюшка до | черевиків.

Міс Кроулі дала змогу компаньйонці вибалакатись, майже не перебиваючи її. Одужавши, вона почала нудитися за товариством. А містер Крімер, її лікар, навіть чути не хотів про те, щоб вона повернулася до свого колишнього, бурхливого способу життя в Лондоні. Стара панна рада була б знайти якесь товариство в Брайтоні, тому, у відповідь другого ж таки дня не тільки послала графині Саутдаун листа з подякою за увагу, а й люб’язно запросила до себе Пітта Кроулі. Той прийшов разом з леді Саутдаун та її дочкою. Графиня жодним словом не згадувала про стан душі міс Кроулі, а з великим тактом говорила про погоду, про війну і поразку того жахливого Бонапарта, особливо ж про лікарів-дурисвітів, і дуже хвалила Поджерса, якому вона тоді протегувала.

Під час цієї зустрічі Пітт Кроулі зробив спритний хід— такий хід, який показав, що коли б він замолоду, з самого початку, не занедбав своєї дипломатичної кар’єри, то міг би на цій ниві далеко піти. Коли вдова-графиня почала паплюжити корсиканського вискочня, як тоді всі його паплюжили, доводячи, що він мерзотник, який заплямував себе всілякими злочинами, що він боягуз і тиран, негідний того, щоб йому дарували життя, що він з самого початку був приречений на загибель і т. д., Пітт Кроулі виступив на захист цього обранця долі. Він описав першого консула, яким бачив його в Парижі під час Ам’єнського миру, коли він, Пітт Кроулі, мав щастя познайомитися з великим державним діячем, шановним містером Фоксом, яким, хоч би як вони з ним розходилися в поглядах, не можна було не захоплюватись і який завжди був високої думки про імператора Наполеона. Далі він обурено затаврував зрадливу поведінку союзників щодо позбавленого трону монарха, який довірливо, здався па їхню ласку. Вони засудили його на жорстоке й ганебне заслання, а тим часом Франція опинилася під владою нових тиранів — зграї фанатичних католиків.

Така ортодоксальна відраза до католицької єресі врятувала Пітта Кроулі від гніву леді Саутдаун, а захоплення Фоксом і Наполеоном дуже підняло його в очах тітки.

Про її приятелювання з цим покійним державним діячем ми вже згадували в своїй повісті, коли вперше знайомили читача з міс Кроулі. Вірна прибічниця вігів, міс Кроулі протягом усієї війни була в опозиції, і хоч можна сказати напевне, що падіння імператора не дуже схвилювало стару леді, а знущання з нього не вкорочувало їй життя й не позбавляло сну, все ж таки Піттові схвальні слова про обох її ідолів не лишили байдужим її серце і неабияк вплинули на її ставлення до небожа.

А ви що про це думаєте, люба? — звернулася міс Кроулі до дівчини, яка сподобалася їй з першого погляду, як завжди подобалися скромні молоді особи, хоч треба визнати, Що її симпатії так само швидко згасали, як і спалахували.

Леді Джейн дуже почервоніла й відповіла, що «вона зовсім не розуміється на політиці, хай про неї говорять мудріші люди, але хоч мама, безперечно, мала слушність; містер Кроулі теж говорив дуже гарно». І коли після розмови гості прощалися, міс Кроулі висловила надію, що «леді Саутдаун буде така ласкава й часом відпускатиме леді Джейн, коли та матиме вільну хвилину, щоб вона прийшла трохи розважити самітну хвору стару жінку». Леді Саутдаун ласкаво пообіцяла відпускати дочку, і дами дуже мило попрощалися.

Не пускай більше до мене леді Саутдаун, Пітте, — сказала тітка, — вона дурна й пихата, як усі твої родичі по матері. Я їх завжди не зносила. Але ту милу, добродушну маленьку Джейн приводь коли завгодно.

Пітт пообіцяв приводити Джейн. Він, звичайно, не сказав графині Саутдаун, яку думку склала про неї його тітка, а та, навпаки, вважала, що справила на міс Кроулі найкраще враження.

І ось Джейн, якій не набридало сидіти коло хворої леді і яка, може, в душі навіть рада була час від часу звільнитися від похмурих просторікувань велебного Бартоломія Айронса й товариства нудних нахлібників, що плазували перед бундючною графинею, її матір’ю, — леді Джейн почала досить часто навідуватись до міс Кроулі, їздити а нею на прогулянки й скрашувати їй вечори. Вона була від природи така добра й лагідна, що навіть Феркін не ревнувала до неї, а покірній Брігс здавалося, що міс Кроулі не так знущається з неї, коли в кімнаті сидить леді Джейн. Міс Кроулі чудово ставилася до дівчини. Вона розповідала їй безліч історій зі своєї молодості, розмовляючи з нею зовсім іншим тоном, ніж свого часу з тією безбожною Ребекою; в присутності невинної леді Джейн легковажні розмови здавалися недоречними, і міс Кроулі була надто добре вихована, щоб ображати таку чистоту. Сама юна леді, що не бачила ласки ні від кого, крім цієї старої ванни, свого батька і брата, платила за engouement міс Кроулі щирою ніжністю і приязню.

Осінніми вечорами (коли Ребека, найвеселіша серед веселих переможців, хизувалася в Парижі, а Емілія, люба, вбита горем Емілія, — ох, де вона тепер?) леді Джейн сиділа у вітальні міс Кроулі й співала їй свої прості поетики й гімни, поки заходило сонце, западав присмерк і хвилі шуміли, розбиваючись об берег. Коли пісенька кінчалась, стара панна звичайно прокидалася з дрімоти і просила співати далі. А щодо Брігс і тих щасливих сліз, які вона пролила там, удаючи, що плете, й дивлячись на могутній потемнілий океан за вікнами — хто, питаю я, міг би зміряти щастя й зворушення сердешної Брігс? — Пітт тим часом сидів у їдальні з брошурою про зерновий запон або з місіонерським довідником і відпочивав, як і належить відпочивати після «біду романтичним і неромантичним чоловікам. Він поливав мадеру, будував повітряні замки, думав, що він Чудовий хлопець, і відчував, що тепер він закоханий у леді Джейн дужче, ніж будь-коли за ці сім років, протягом яких вони були заручені і протягом яких Пітт не виявляв ніякого нетерпіння, після мадери він надовго засинав. Коли наставала пора пити каву, містер Боулс заходив до їдальні і, застаючи звичайно містера Пітта в темряві, заглибленого в свої брошури, кликав його нагору.

Як би я хотіла, серденько, знайти когось, хто б зіграв зі мною в пікет, — сказала одного вечора міс Кроулі, коли згаданий служник з’явився із свічками та кавою. — Бідолашна Брігс грає, як сліпа, бо вона дурна (стара панна не пропускала нагоди образити Брігс у присутності челяді)

Мені здається, що після гри я б навіть краще спала.

Леді Джейн почервоніла по самі вуха і, коли містер Боулс вийшов і двері за ним зачинилися, сказала:-Я вмію трохи грати, міс Кроулі. Я колись… грала із своїм любим татом.

Ходіть і поцілуйте мене! Негайно люба дитино! — захоплено вигукнула міс Кроулі.

За цим мирним мальовничим ділом і застав містер Пітт стару й молоду леді, коли зайшов до вітальні з брошурою в руках. Ох, як червоніла цілий вечір бідолашна леді Джейн.

Нічого й казати, що хитрощі містера Піїта не лишилися поза увагою його любих родичів з пасторського дому в Королевиному Kpoyлі. Гемпшір і Сасекс лежать дуже близько один до одного, а місіс Б’ют мала багато друзів у цьому графстві, які дбайливо повідомляли її про все і навіть більше, ніж про все, що робилося в брайтонському помешканні міс Кроулі. Пітт бував там дедалі частіше. Він місяць не приїздив до замку, де його старий батько тільки те й робив, що пив ром і бавив час у мерзенному товаристві Горокеів. Піттові успіхи доводили родину пастора до сказу, і місіс Б’ют тепер каялася (хоч і не признавалася в цьому), що допустилася страшної помилки, так образивши Брігс і з такої» зарозумілістю й скупістю поставившись до Боулса й Феркін, — через це тепер у домі міс Кроулі не було Ніною, хто б сповіщав її, що там робилося.

І все через твою ключицю, Б’юте, — вперто торочила вона. — Якби ти її не зламав, я б зроду від неї не поїхала. Я стала жертвою подружнього обов’язку і твоєї мерзенної, негідної пастора пристрасті до полювання.

До чого тут полювання? Дурниці! Це ти її злякала, Марто. — боронився пастор. — Ти мудра жінка, але маєш кляту натуру і страшенно трусишся над грішми.

Трусився б ти у в’язниці, Б’юте, якби я не ощадила твоїх грошей.

Це правда, голубко, — добродушно погодився пастор. — Ти мудра жінка, але надто круто до всього берешся. — І Б’ют, праведна душа, втішив себе великою чаркою портвейну.

І що в біса вона знайшла в тому йолопові Піттові? — не вгавав він. — Він же полохливий, як заєць. Пам’ятаю, як колись Родон — отой уже не такий, хан би його чорти взяли, — ганяв його навколо конюшні, мов лошака. Тоді починав ревіти й тікав до матері, га-га-га, та будь-котрий із двох хлопців упорається з ним однією рукою. Він каже, що його й досі згадують в Оксфорді як «міс Кроулі». Ото вже м’яло… А знаєш що, Марто… — озвався його велебність, помовчавши.

Що? — запитала дружина, кусаючи нігті й таранячи пальцями по столу.

Чи не послати нам у Брайтон Джіма? Може, він якось уговкає стару. Джім от-от матиме університетський диплом. Він тільки двічі провалювався на іспитах, як і я— Оксфорд, університетська)світа… Він знайомий там з найкращими хлопцями. V змаганнях він сидить на перших веслах. І на вроду гарний. Трясця його матері, пошлемо хлопця до старої і скажемо, хай дасть Піттові поза вуха, коли той щось казатиме, га-га-га! — Джім, звичайно, може поїхати до неї,— зітхнувши, погодилась господиня. — Якби ми могли прилаштувати в неї котрусь із дівчат… але ж вона їх не зносить, бо вони негарні.

Поки мати говорила, ті нещасні освічені дівчата, сидячи поряд у вітальні, тарабанили негнучкими пальцями па фортепіано якусь складну музичну п’єсу; цілий день вони або виконували музичні вправи, або сиділи а дощечками за спиною, щоб вона була рівна, або вчили географію й історію. Але яка користь від усього цього на Ярмарку Суєти, коли дівчина низька на зріст, убога, негарна і має поганий колір обличчя? Щоб спекатися хоч одної з них, місіс Б’ют могла розраховувати хіба що на помічника парафіяльного священика.

Тієї миті, повернувшись із стайні, до кімнати крізь вікно скочив Джім з коротенькою люлькою, заткнутою за ремінець цератового кашкета. Він завів з батьком мову про їхні шанси на сент-леджерських перегонах, і мати замовкла.

Місіс Б’ют не чекала якогось особливого добра від посольства свого сина, їй навіть було тяжко на душі, як вона випроводжала його. Та й сам хлопець, коли йому сказали, в чому полягатиме його місія, не сподівався від неї ні радості, ні користі, але втішав себе думкою, що, може, стара леді дасть йому на згадку гарний подарунок і він розрахується з найневідкладнішими боргами, коли почнеться семестр в Оксфорді, тому слухняно зайняв місце в саутгемптонській кареті і того самого вечора щасливо добрався до Брайтона зі своєю валізкою, улюбленим бульдогом Таузером і кошиком різної живності з ферми й городу: від щиро відданої пасторської родини — дорогій міс Кроулі. Зваживши, що вже надто пізно турбувати хвору леді першого ж вечора. Джім зупинився в заїзді, переночував там і пішов до міс Кроулі аж опівдні.

Тітка бачила Джеймса Кроулі востаннє, як він був ще незграбним підлітком, того невдячного віку, коли голос зривається від неземного дисканта до неприродного баса, а на обличчі часто квітнуть прикраси, від яких рекомендують такі ліки, як «Келідор» Роланда, коли хлопці крадькома голяться ножичками своїх сестер, а вигляд молодих жінок сповнює їх панічним страхом, коли руки й ноги стирчать із надто коротких рукавів і холош, коли присутність таких хлопців невимовно лякає дам, що шепочуться після обіду в присмерку вітальні, і вкрай дратує чоловіків за столом, що на очах цієї незграбної невинності мусять стримуватись у розмові й не дозволяти собі деяких приємних дотепів, коли після другої чарки тато каже: «Піди-но, синку, глянь, яка там погода», — і хлопець, радий, що звільнився, але й ображений, що його ще не вважають за дорослого, залишав недокінчений бенкет.

Джеймс тоді був довготелесим підлітком, а тепер став юнаком з усіма перевагами університетської освіти і тим неоціненним лоском, якого досягають завдяки життю в тісному колі маленького коледжу, боргам, тимчасовому виключенню з університету й провалам на іспитах.

Та хоч би там як, а він був вродливим хлопцем, коли приїхав у Брайтон відрекомендуватися своїй тітці, а врода завжди подобалася вередливій старій панні. Не втратив він і своєї незграбності й здатності червоніти, і тітка прийшла в захват від цих здорових ознак Джеймсової незіпсованості.

Він заявив, що «приїхав на кілька днів побачитися з одним університетським товаришем і… і засвідчити вам, пані, свою пошану і пошану моєї матері й батька, які сподіваються, що ви здорові й почуваєте себе добре».

Пітт сидів у міс Кроулі, коли доповіли, що прийшов гість, і дуже зніяковів, почувши його прізвище. Стара леді в властивим їй почуттям гумору втішалася збентеженням свого коректного небожа. Вона дуже докладно розпитала Про всіх членів родини пасторського дому і заявила, що має намір відвідати їх. Вона похвалила хлопця, сказала, що він виріс і покращав на вроду, й пошкодувала, що його сестри не такі гарні. Дізнавшись, що він зупинився в готелі, вона не захотіла й чути, щоб він там залишався надалі, й попросила містера Боулса послати служника по небожеві речі.

І чуєш, Боулс, — додала вона дуже ласкаво, — сплати рахунок містера Джеймса.

Вона глянула па Пітта таким лукавим і переможним поглядом, що дипломат мало не задихнувся з заздрощів. Хоч як він намагався здобути прихильність тітки, вона ніколи не запрошувала його зупинитися під своїм дахом, а тут приїздить цей шмаркач і відразу стає бажаним гостем. Вибачте, сер, — мовив Боулс, звертаючись до хлопця. в глибоким поклоном, — з якого готелю Томас має принести ваші речі? — Ох, чорт! — вигукнув юний Джеймс і схопився, явно чимось стривожений. — Я піду сам! — Куди? — запитала міс Кроулі.

До заїзду «Герб Тома Крібба», — відповів Джеймс і почервонів, як буряк.

Почувши це, міс Кроулі зареготала. Містер Боулс, як давній відданий служник, також пирхнув, але відразу споважнів, а дипломат тільки всміхнувся.

Я… я не знайшов кращого, — сказав Джеймс, опустивши очі.— Я тут ніколи не був, а візник порадив мені цей заїзд. Юний брехун! Насправді Джеймс Кроулі познайомився вчора в саутгемптонській кареті з «Улюбленцем Татбері», що їхав до Брайтона на змагання з «Роттінгдінським Бійцем» і, зачарований розмовою з «Улюбленцем», пробув… вечір з цим ученим чоловіком та його друзями у вищезгаданому заїзді.

Я краще піду й сам розрахуюся, — правив своєї Джеймс. — Не турбуйтеся, пані,— додав він великодушно.

Така делікатність ще дужче розсмішила тітку.

Піди й сплати рахунок, Боулсе, — мовила вона, махнувши рукою. — І принеси його мені! Бідна леді, вона не знала, що робить! — Там… там є песик, — мовив Джеймс провинним голосом. — Краще я сам піду по нього.

Він любить хапати служників за литки.

На ці слова все товариство зареготало, навіть Брігс і леді Джейн, які досі мовчки прислухалися до розмови міс Кроулі з небожем, а Боулс, нічого більше не кажучи, вийшов.

Щоб дошкулити старшому небожеві, міс Кроулі й далі осипала ласкою молодого оксфордця. Коли вона виявляла комусь свою прихильність і хвалила когось, то вже не знала міри. Вона сказала, що Пітт може прийти на обід, але на прогулянку захотіла поїхати з Джеймсом і врочисто катала його вздовж кручі, посадовивши навпроти себе в кареті. Під час прогулянки вона завела з ним світську розмову, цитувала бідолашному, спантеличеному хлопцеві італійських та французьких поетів, висловлювала свою впевненість, що він гарний студент і скінчить університет із золотою медаллю, першим математиком.

Ха-ха-ха! — зареготав Джеймс, підбадьорений тітчиними словами. — Який там перший математик, це з іншої опери! — Тобто як з іншої опери, голубе мій? — запитала леді.

Перших математиків відзначають у Кембриджі, а не в Оксфорді,— авторитетно відповів студент і був би, мабуть, і далі такий балакучий і відвертий, та раптом на кручі з’явилася бричка, запряжена підстриженими попі, в якій сиділи його друзі — «Улюбленець Татбері» і «Роттінгдінський Боєць», а з ними ще троє джентльменів, їхніх знайомих, і всі вони привіталися з бідолашним Джеймсом, що їхав у кареті. Через цей випадок у хлопця зовсім згас молодечий запал, і до кінця прогулянки від нього не можна було почути нічого, крім «так» і «ні».

Коли вони з міс Кроулі повернулися додому, кімната для Джеймса була вже приготовлена, а валізка принесена. Він міг би помітити, що на Боулсовому обличчі, як той вів його туди, проступав осуд, здивування й співчуття. Але хлопцеві було не до Боулса. Він оплакував своє розпачливе становище: опинитися в домі, повному старих жінок, що цвенькають по-французькому й по-італійському та декламують йому вірші! — Ото вскочив у халепу, слово честі! — вигукнув наш скромний юнак, що не зважувався дивитись у вічі навіть найпривітнішій особі жіночі статі — міс Брігс, коли та звернулася до нього, а тим часом на Іфлійській греблі міг переважити в жаргонному красномовстві найязикатішого весляра.

На обід Джеймс прийшов, задихаючись у тісно зав’язаній краватці, й доскочив честі вести вниз леді Джейн, а Брігс і містер Пітт слідом за ними провадили стару леді разом із цілою купою клунків, шалей і подушок. Половину обіднього часу Брігс згаяла на те, що поправляла подушки й шалі на кріслі господині й нарізала курча для її гладкого спанієля. Джеймс розмовляв мало, але взяв на себе обов’язок пригощати дам вином; сам він не поступався містерові Кроулі й вишів більш як півпляшки шампанського, яку наказано Боулсові подати па честь гостя.

Коли жінки вийшли і кузени залишились самі, екс-дипломат Пітт став дуже говірким і привітним. Він почав розпитувати Джеймса про навчання в коледжі, про його плани на майбутнє, висловив надію, що кузен досягне успіхів, — одне слово, був дуже відвертий і ласкавий. Вино розв’язало Джеймсові язика, і він розповів кузенові про своє життя, про свої плани, про борги, про клопоти з іспитами, про сварки в начальством у коледжі і весь час підливав собі з пляшки, що стояла перед ним, жваво й весело переходячи від портвейну до мадери. Тітка найдужче любить, — сказав містер Кроулі, наповнюючи йому чарку, — щоб гості в її домі робили, що хочуть. Це храм свободи, Джеймсе, і нічим ти її так не потішиш, як тим, що поводитимешся, як хочеш, і проситимеш у неї, чого хочеш. Я знаю, ви всі в селі кепкуєте л з мене, що я торі. А міс Кроулі така ліберальна, що мириться з усякими переконаннями. Але в принципі вона республіканка і зневажає ранги й титули.

То чого ж ви одружуєтеся з дочкою графа? — запитав Джеймс.

Любий мій, леді Джейн не винна, що вона значного роду, — дипломатично відповів Пітт. — Вона не може змінити своє походження. А крім того, ти ж знаєш, що я торі.

О, щодо цього, то давньої крові ні з чим не можна порівняти, — сказав Джеймс— Ні, ні з чим, хай йому біс! Я не з ваших радикалів, я знаю, що таке джентльмен.

Гляньте на веслярів під час змагань або на боксерів. Чи на собак-щуроловів — хто в них виграє? Той, у кого шляхетна кров. Принесіть ще портвейну, Боулсе, поки я видудлю цю пляшку. То що я казав? — Щось про собак-щуроловів, — нагадав Пітт, подаючи кузенові пляшку, щоб той «видудлив» її до кінця.

Хіба про ловлю щурів? А ви, Пітте, любите цей спорт? Хочете побачити собаку, що їх гарно ловить? Якщо хочете, ходімо зі мною до Тома Кордюроя на Касл-стріт, і я покажу вам такого бультер’єра… Тю, хай йому біс! — похопився Джеймс і зареготав з власної дурості.— Та вас же не цікавлять ні собаки, ні щурі, що мені приверзлося! Ви, мабуть, не відрізните собаку від качки! — Не відрізню, ти вгадав, — мовив Пітт ще ласкавіше. — Ти щось казав про кров і про ті переваги, які дає людям шляхетне походження. А от і нова пляшка.

Кров щось та важить, — мовив. Джеймс, ковтаючи портвейн. — Так, порода, сер, — це все, і в конях, і в собаках, і в людях. Ось минулого семестру, перед тим, як мене тимчасово виключили з університету… тобто перед тим, як я захворів на кір, ха-ха-ха! — я і Рінгвуд із Крайст-Черча, Боб Рінгвуд, син лорда Сінкбарза, пили пиво у бленгеймському «Дзвоні», коли це весляр із Бенбері запропонував будь-котрому з нас поборотися з ним за кухоль пуншу. Я не міг, у мене рука була перев’язана, я навіть не годен був скинути сюртук. Проклята кобила впала разом зі мною за два дні перед тим, коли я їздив у Ебінгдон, і я думав, що рука зламана. Отож, сер, я не міг з ним позмагатися, а Боб відразу скинув сюртук і…

три хвилини молотив бенберійця й поклав його за чотири раунди. Господи, як той упав, сер! А чому так вийшло? Усе кров.

Ти щось не п’єш, Джеймсе, — нагадав йому колишній аташе. — Коли я вчився в Оксфорді, чоловіки швидше спорожняли пляшку, ніж, бачу, теперішня молодь.

Еге-е — мовив Джеймс, підносячи йому до носа кулака і п’яно підморгуючи. — Без жартів, друже! Хочете мене випробувати? Загнати мене? Я не дамся! In vino Veritas, друже. Mars, Bacchus, Appollo virorum, еге ж? Хотів би я, щоб тітка послала трохи цього вина моєму предкові… пречудове питво! — А ти попроси її,— порадив йому Макіавеллі.— Або надолужуй тут. Як каже бард: «Nunc vino pellite curas, Cras ingens iterabimus aequor», — і, процитувавши ці рядки з виглядом парламентського оратора, прихильник Бахуса й собі випив наперсток вина з таким виглядом, паче щодня пив його, як воду.

Коли в пасторському домі відкорковували після обіду пляшку портвейну, дівчата отримували по чарочці наливки з порічок, місіс Б’ют випивала чарочку портвейну, а чесний Джеймс, звичайно, дві; а що батько насуплювався, як він зазіхав на третю, добрий син здебільшого утримувався й надолужував наливкою або джином з водою тайкома в конюшні, втішаючись ним у товаристві конюха і своєї люльки. В Оксфорді кількість вина йому ніхто не обмежував, але воно було поганої якості; коли ж у тітчиному домі з’єдналися кількість і якість, Джеймс показав, що він справді може віддати йому належне, і не потребував заохочень кузена спорожнити другу пляшку, яку приніс містер Боулс.

Та коли настала пора пити каву й повертатися до жінок, яких юний джентльмен дуже боявся, його покинула приємна щирість, він замкнувся в своїй звичайній похмурій мовчазності, цілий вечір відповідав тільки «так» і «ні», похмуро блимав очима на леді Джейн і перекинув чашку з кавою.

Хоч він і не розмовляв, зате безсоромно позіхав і своєю присутністю всіх пригнічував під час скромних розваг того вечора; міс Кроулі і леді Джейн, що грали в пікет, та міс Брігс із своїм шитвом відчували, що він дивиться на них посоловілими очима, і їм робилося ніяково від того п’яного погляду.

Він, здається, дуже мовчазний, незграбний і несміливий хлопець, — сказала міс Кроулі Піттові.

У чоловічому товаристві він говіркіший, ніж у жіночому, — сухо відповів Макіавеллі, мабуть, трохи розчарований, що портвейн не заставив Джеймса сказати ще щось.

Першу половину другого ранку Джеймс просидів над листом до матері, в якому захоплено описував, як його прийняла міс Кроулі. Та він не передчував, яке лихо принесе йому цей день і яким коротким виявиться його щастя. Ввечері, напередодні його появи в тітки, в заїзді «Герб Тома Крібба» сталась одна подія, про яку Джеймс зовсім забув, дріб’язкова, але фатальна подія. Власне, вийшло ось що: Джім мав щедру натуру і за чаркою ставав особливо гостинним. Того вечора він пригощав «Улюбленця Татбері» й «Роттінгдінського Бійця» разом з їхніми друзями і два чи три рази замовляв джин, тому Джеймсові Кроулі записали в рахунок аж вісімнадцять склянок цього питва, по вісім пенсів за склянку. Звичайно, не сума тих пенсів, а кількість джину виявилась фатальною для репутації бідолашного Джеймса, коли тітка послала свого дворецького, містера Боулса, сплатити рахунок юного джентльмена. Господар, боячись, що йому зовсім не заплатять, урочисто присягався, що юний джентльмен сам випив увесь той джин; кінець кінцем Боуло сплатив рахунок, а повернувшись додому, показав його місіс Феркін. Та вжахнулася й понесла рахунок міс Брігс (головному рахівникові), яка в свою чергу вважала своїм обов’язком сказати про це міс Кроулі.

Якби Джім випив з десяток пляшок червоного вина, стара панна могла б йому вибачити: містер Фокс і містер Шерідан пили вино. Всі джентльмени п’ють його.

Але вісімнадцять склянок джину, випитих з боксерами в огидному шинку, — це жахливий злочин, який не так легко вибачити. Все обернулося проти нещасного хлопця: він зайшов у будинок, просякнутий запахом конюшні, куди ходив відвідати свого пса Таузера, а коли вивів його погуляти, то зустрів міс Кроулі з астматичним бленемським спанієлем, і Таузер був би роздер його, якби той, заскавулівши, не кинувся під захист міс Брігс, тим часом як жорстокий господар бульдога стояв і реготав з тієї жахливої гонитви.

Того самого дня злощасному хлопцеві зрадила й скромність. Під час обіду він був жвавий і веселий. Коли жінки вийшли, він дозволив собі один чи два жарти на Піттову адресу, пив, як і вчора, багато вина, а перебравшись до вітальні, почав безтурботно розважати жінок добірними оксфордськими анекдотами. Він описав різницю між боксерським хистом Моліне і Сема-Голландця, жартівливо запропонував леді Джейн піти в заклад на «Улюбленця Татбері» проти роттінгдінця або навпаки — як їй завгодно, і наприкінці викликав свого кузена Пітта помірятися з ним силою в рукавицях чи без них.

Я навіть даю вам право вибирати, друже, — мовив він, регочучи, і ляснув Пітта по плечі.— Батько також радив мені помірятися з вами силою, він сан заклався б на мене, ха-ха-ха! — З цими словами чарівний юнак хитро підморгнув Брігс і жартівливо показав великим пальцем через плече на Пітта Кроулі.

Може, Піттові й не подобалися такі жарти, але він досить легко стерпів їх.

Бідолашний Джім нарешті висміявся, а коли тітка зібралася йти спати, він, хитаючись, перетнув вітальню з її свічкою в руках і вклонявся їй, якнайніжніше, п’яно всміхаючись. Потім і сам пішов нагору, в свою спальню, страшенно задоволений собою, упевнений, що тітка залишить свої гроші не батькові і всім іншим членам родини, а особисто йому.

Можна було б подумати, що коли вже Джім опинився в спальні, то йому нічим було погіршити своє становище, та, на жаль, хлопець «мів його погіршити й тут. Над морем так гарно світив місяць, що Джім, приваблений до вікна романтичною картиною океану й неба, вирішив помилуватися краєвидом, курячи люльку. А тютюнового диму ніхто не вчує, міркував він, коли завбачливо відчинити вікно й висунути з нього голову. Так він і зробив; але, запаморочений хмелем, бідний Джім зовсім забув, що двері 8 його кімнати лишилися відчиненими. Бриз, завіваючи у вікно; зробив легенький протяг, хмари тютюнового диму покотилися вниз і, нітрохи не втративши запаху, досягла міс Кроулі й міс Брігс.

Люлька довершила справу, і місіс Б’ют так і не дізналася, скільки тисяч фунтів вона їм коштувала. Феркін кинулася вниз до Боулса, що замогильним голосом читав своєму помічникові «Сковороду й вогонь». Вона заходилася розповідати про цю жахливу таємницю з такою наляканою міною, що першу мить Боулс і його молодий помічник подумали, що до будинку закралися грабіжники і що покоївка, мабуть, побачила ноги, які стирчали з-під ліжка міс Кроулі. Та, довідавшись, що сталося, Боулс миттю, перестрибуючи через три східці, кинувся до кімната Джеймса, який ні про що не здогадувався, і крикнув здавленим від переляку голосом:-Ради бога, викиньте люльку, містере Джеймсе. Ох, містере Джеймсе, що ви наробили! — схвильовано додав він, викидаючи злощасну люльку у вікно. — Як ви могли собі таке дозволити! Моя пані не любить диму! — То нехай не курить, — відповів Джеймс, недоречно засміявшись і вважаючи, що весь цей переполох — тільки вдалий жарт.

Але другого ранку настрій у нього зовсім змінився, коли помічник Боулса, який чистив Джеймсові черевики й приносив гарячу воду, щоб він голив ту бороду, на появу якої так нетерпляче чекав, подав йому в ліжко записку від міс Брігс.

«Шановний сер, — писала вона, — міс Кроулі дуже погано спала вночі через те, що її дім споганили тютюновим димом. Міс Кроулі звеліла мені передати Вам, що, на жаль, не може побачитися з Вами перед від’їздом у дуже шкодує, що переконала Вас перебратися до її дому і заїзду, де Вам буде, безперечно, набагато зручніше жити протягом того часу, поки Ви залишатиметесь у Брайтоні.

На цьому й закінчилася Джеймсова кар’єра як кандидата на тітчину ласку. Він справді несамохіть зробив те, що нахвалявся: помірявся силою зі своїм кузеном Піттом.

Де ж у цей час перебував той, хто колись був першим претендентом на перемогу в цих змаганнях за гроші? Бекі й Родон, як ми бачили, зустрілися після Ватерлоо і зиму 1815 року перебули в Парижі, весело бавлячи час у блискучому товаристві.

Ребека виявилася ощадливою, і тих грошей, які бідолашний Джоз заплатив за її коні, цілком вистачило, щоб їхнє скромне господарство протрималося принаймні рік. Ребеці не довелось обертати в гроші ні «мої пістолети, ті самі, якими я вбив каштана Маркера, ні золотий несесер і підбитий соболем плащ. З останнього вона пошила собі накидку і їздила в ній у Булонському лісі, викликаючи в усіх захват. Аби ви бачили сцену зустрічі Ребеки з своїм захопленим чоловіком, коли вона приєдналася до нього після того, як армія зайняла Камбре! Вона розпорола своє вбрання й почала витрушувати з нього всі ті годинники, оздоби, асигнації, чеки і гроші, які вона поховала в підкладку, готуючись до можливої втечі з Брюсселя. Генерал Тафто був у захваті, а Родон аж ревів з реготу й казав, що все це, їй-богу, багато цікавіше за будь-яку театральну виставу. А коли він почув незрівнянно веселу розповідь Ребеки про те, як спритно вона обдурила Джоза, то мало не збожеволів з утіхи. Він вірив у свою дружину так, як французи вірили в Наполеона.

У Парижі вона користувалася великим успіхом. Усі французькі дами визнали, що вона чарівна. Вона чудово розмовляла їхньою мовою, відразу перейняла їхню грацію, жвавість і їхні манери. Чоловік у неї, звичайно, був дурний — усі англійці дурні,— а крім того, дурний чоловік у Парижі — завжди доказ того, що жінка чогось варта. Він спадкоємець багатої і spirituelle міс Кроулі, дім якої завжди був відчинений для французьких дворян під час еміграції. Тепер вони приймали дружину полковника в своїх власних віллах.

«Чому б, — писала одна вельможна дама міс Кроулі, що колись купила в неї мережива і всякі дрібнички, заплативши за них стільки, скільки захотіла та герцогиня, і влаштувала на її честь чимало обідів в тяжкий час після революції,— чому б нашій любій приятельці не приїхати в Париж до свого небожа й небоги і до всіх своїх відданих друзів? Увесь світ raffoles y чарівну господиню та в її вроду. Так, у її грації, чарівності, розумі ми впізнаємо нашу любу приятельку міс Кроулі.

Вчора в Тюїльрі на неї звернув увагу король, і ми заздрили, що й Monsieur був до неї дуже уважний. Аби ви побачили, як лютувала одна дурна дама, міледі Голодвірс (її орлиний ніс, торс і пера здіймаються над головами всього товариства), коли герцогиня Ангулемська, найясніша дочка і друг королів, сама побажала, щоб її познайомили з місіс Кроулі як з вашою дочкою і protégée і від імені Франції подякувала за ту ласку, яку ви виявили нашим нещасним вигнанцям! Вона буває на всіх прийомах і на всіх бенкетах — так, і на бенкетах, хоч тепер вона не танцює; і все ж таки яка цікава й гарна ця мила, завжди оточена захопленими чоловіками особа, що скоро має стати матір’ю. А послухати, якими словами вона відгукується про вас, свою благодійницю й матір, — ті слова можуть викликати сльози навіть на очах негідників. Як же вона вас любить! Як ми всі вас любимо, чудова, шановна міс Кроулі!»-Є підстави побоюватися, що цей лист вельможної паризької дами аж ніяк не покращив ставлення до Ребеки її чудової, шановної родички. Навпаки, стара панна не тямилася з люті, дізнавшись про стан Ребеки і про те, як нахабно вона скористалася ім’ям міс Кроулі, щоб увійти в паризьке товариство. Надто схвильована і знесилена своїм хвилюванням, щоб писати відповідь французькою мовою, вона продиктувала Брігс лютого листа своєю рід-пою мовою, всіляко відгороджуючись від місіс Родон і застерігаючи товариство від неї як від хитрої й небезпечної особи. Та оскільки герцогиня N. прожила лише двадцять років в Англії, вона не розуміла по-англійському жодного слова і вдовольнилася тим, що при першій зустрічі повідомила місіс Родон, що вона отримала від chère Mees чудесного листа і що в ньому повно ласкавих слів про місіс Родон, після чого та справді почала сподіватися, що стара панна подобрішав. Тим часом вона здобула славу найвеселішої і найчарівнішої з усіх англійських дам; її вечірні прийоми були невеличкими європейськими конгресами: пруссаки й козаки, іспанці й англійці — весь світ був у Парижі тієї незабутньої зими; вся Бейкер-стріт побіліла б від заздрощів, якби побачила, скільки орденів і стрічок збиралося в скромному салоні Ребеки. Уславлені воїни супроводжували верхи її карету в Булонському лісі чи юрмилися біля її простої маленької ложі в опері.

Родон теж був у доброму гуморі. В Парижі ще не було набридливих кредиторів, кожного дня у Вері чи в Бовілье збиралася добірна компанія, гра процвітала, і Родонові, як завжди, щастило. Тафто, щоправда, був невдоволений, бо в Париж приїхала з власного бажання місіс Тафто, а крім цієї contretemps, біля крісла Бекі завжди юрмилося з десяток генералів, і вона могла вибирати з десятка присланих їй букетів, коли їхала до театру. Леді Голодвірс і верхівку англійського товариства — дурних і бездоганно вихованих дам — мучила чорна заздрість від успіхів цієї малої вискочки Ребеки, від ядучих жартів якої здригалися й стискались їхні цнотливі серця. Проте всі чоловіки були на її боці.

Вона воювала в жіноцтвом з невгамовною мужністю, а вони могли пліткувати про неї тільки своєю рідною мовою.

Отже, зима 1815/1816 року минула для місіс Родон у бенкетах, розвагах і успіхах.

Вона так пристосувалася до життя вищих кіл, наче її предки цілі століття були світськими людьми, і своїм розумом, хистом і енергією справді заслужила почесне місце на Ярмарку Суєти. Рано па-весні в газеті «Галіньяні», на сторінці цікавих подій, було надруковане таке повідомлення: «26 березня дружина полковника лейб-гвардії Зеленого полку Кроулі народила сина й спадкоємця».

Повідомлення про цю подію передрукували лондонські галети, з яких міс Брігс і прочитала його господині за сніданком у Брайтоні. Ця новина, хоч і не була несподіваною, викликала кризу в справах родини Кроулі. Лють старої панни досягла найвищої межі; вона негайно послала по свого небожа Пітта й по леді Саутдаун із Бранзвік-сквер і звеліла їм зробити те, що так довго відкладали обидві родини, — негайно повінчатися. Вона заявила, що має намір видавати молодій парі тисячу фунтів на рік протягом свого життя, а після своєї смерті заповідав більшу частішу свого майна небожеві й своїй любій небозі леді Джейн Кроулі. Прийшов Уоксі й затвердив ці розпорядження. Лорд Саутдаун був на весіллі в сестри названим батьком, і повінчав їх єпископ, а не велебний Бартоломій Айронс, на превелике розчарування цього самозваного прелата.

Після весілля Пітт хотів вирушити з дружиною у весільну подорож, як личило людям їхнього кола. Проте стара панна дуже полюбила леді Джейн і щиро призналася, що не може розлучитися з нею. Отож Пітт і його дружина перебралися жити до місіс Кроулі (на превелике невдоволення бідного Пітта, який вважав тяжкою несправедливістю, що йому доведеться терпіти в одного боку тітчині примхи, а з другого — тещині). Леді Саутдаун, що мешкала в сусідньому будинку, почала володарювати над усією родиною: Піттом, леді Джейн, міс Кроулі, Брігс, Боулсом, Феркін і всіма іншими. Вона нещадно напихала всіх трактатами і своїми ліками, усунула Крімера, запросила натомість Роджерса і скоро позбавила міс Кроулі останньої влади. Бідолашна стара леді стала така боязка, що навіть не зважувалася лаяти Брігс і з кожним днем дедалі ніжніше й з більшим страхом прихилялася до своєї небоги. Мир тобі, добра й егоїстична, шанолюбна й великодушна стара безбожнице! Ми більше тебе не побачимо. Сподіваємося, що леді Джейн підтримає її ніжною рукою і виведе з гамору й колотнечі Ярмарку Суєти.