Ярмарок суєти

Розділ XIX МІС КРОУЛІ ПІД ОПІКОЮ ДОГЛЯДАЧКИ

Ми вже бачили, що місіс Феркін, покоївка з Парк-лейн, тільки-но дізнавшись про якусь більш-менш важливу подію для родини Кроулі, вважала за свій обов’язок негайно писати про неї місіс Б’ют Кроулі в пасторський дім, і вже угадували, яку незвичайну ласку й прихильність та добра дама виявляла до найближчої служниці міс Кроулі. Так само ласкаво й прихильно ставилась вона й до міс Брігс, компаньйонки господині, і здобула собі її відданість тими щедрими обіцянками та знаками уваги, які нікому нічого не коштують, а все ж дуже важливі й приємні тому, хто їх отримує. І справді, кожному господареві й доброму управителеві відомо, які дешеві, а проте корисні ці засоби і який приємний смак вони надають найскромнішій страві життя. Який дурень сказав, ніби масними словами не помастиш каші? Половина суспільства їсть її, та ще й з великим задоволенням, саме з такою підливою. Як безсмертний Алексіс Суайє може приготувати за півпенні чудову юшку, якої невмілий кухар не зварив би і з багатьох фунтів городини та воловини, так і вправний артист уміє кількома простими, приємними фразами досягти куди кращого ефекту, ніж якийсь партач цілою купою суттєвіших благ. Навіть більше, ми знаємо, що від суттєвих благ часто болить живіт, тим часом як більшість людей чудово перетравлюють скільки завгодно гарних слів, і вони їм ніколи не обридають. Місіс Б’ют так часто казала Брігс і Феркін, як вона їх любить і що б вона зробила для таких чудових і відданих приятельок, якби була така багата, як міс Кроулі, що ті відчули до гості глибоку пошану й ставилися до неї з такою вдячністю та довірою, наче місіс Б’ют уже засипала їх найдорожчими подарунками. З іншого боку, Родон Кроулі, як і слід сподіватися від такого гонористого, небагатого на розум драгуна, ніколи не підлещувався до ад’ютанток своєї тітки, відверто виявляв їм обом свою зневагу, при нагоді змушував Феркін стягати з нього чоботи, посилав її в дощ із якимось принизливим дорученням, а як часом і дарував яку гінею, то шпурляв гроші так, ніби давав ляпаса. Оскільки тітка вічно глузувала з Брігс, то й капітан ішов за її прикладом, і ті жарти на її адресу були такі делікатні, як удар копитом його бойового коня. Натомість місіс Б’ют завжди радилася з нею у всіх складних питаннях, що вимагали витонченого смаку, захоплювалась її віршами і на тисячу способів ласкаво і ввічливо показувала, як вона її цінує. А коли вона підносила Феркін якийсь подарунок на два пенси, то супроводжувала його стількома похвалами, що пенси оберталися на золото у вдячному серці служниці, яка до того ж думала про майбутнє, сподіваючись для себе казкових благ того дня, коли місіс Б’ют почне порядкувати спадком.

На неоднакову поведінку цих двох родичів варто звернути увагу кожному, хто вступає у світ. Хваліть усіх підряд, скажу я таким людям, не будьте надто делікатні, не шкодуйте компліментів, кажіть їх кожному в очі і позаочі, коли ви маєте підставу сподіватися, що вони дійдуть до адресата. Ніколи не пропускайте нагоди сказати комусь ласкаве слово. Як Колінгвуд не міг бачити в своєму маєтку голого місця, а виймав з кишені жолудь і негайно ж таки втикав його в землю, так і ви робіть з компліментами. Жолудь вам нічого не коштує, але з нього може вирости такий добрий сволок.

Одне слово, поки Родон Кроулі процвітав, його слухалися з похмурою покірністю, та коли він потрапив у неласку, ніхто його не жалів і ніхто не хотів йому допомагати. Зате, коли місіс Б’ют почала порядкувати в домі міс Кроулі, весь гарнізон радий був стати під її команду, сподіваючись усяких вигод від її обіцянок, щедрості та ласкавих слів.

Місіс Б’ют Кроулі не тішила себе думкою, що Родон визнає свою поразку й не робитиме спроб здобути втрачені позиції. Вона знала, що Ребека надто розумна, надто енергійна й відчайдушна жінка, щоб скоритися без боротьби, і, відчуваючи, що треба бути готовою до бою, весь час була насторожі, чекаючи облоги, підкопу чи несподіваної атаки.

Насамперед хоч місто і було здобуте, чи могла вона мати певність, що здобута найголовніша його мешканка? Чи витримає міс Кроулі, чи вона, бува, тайкома не плекає думки знов привітати вигнану суперницю? Стара леді любила Ро-дона й Ребеку, яка її розважала. Місіс Б’ют добре розуміла, що ніхто з її табору не вміє так подобатися цій вередливій, вихованій у місті жінці. «Співу моїх дівчаток після тієї клятої гувернантки не хочеться й слухати, що вже є, те в, — щиро признавалася сама собі місіс Б’ют. — Стара завжди йшла спати, коли Марта і Луїза починали грати свої дуети. Незграбні студентські манери Джіма й вічне базікання бідолашного Б’юта, про собак і коней давно вже набридли їй. Якщо я заберу її до пасторського будинку, вона неодмінно з усіма полається і втече, а тоді їй недовго й знов попасти в лапи тому жахливому Родонові і стати жертвою тієї гадюки Шарп. Але тим часом, як я бачу, вона дуже хвора і принаймні кілька тижнів не зможе нікуди їхати, а поки одужає, треба придумати якийсь спосіб, щоб захистити її від тих безсовісних людей».

Коли навіть у найкращі хвилини для міс Кроулі хтось казав, що вона хвора чи має поганий вигляд, нажахана стара леді відразу посилала по лікаря. А мушу сказати, що тепер, після цієї несподіваної родинної бурі, яка б довела до струсу й міцніші нерви, вона справді кепсько себе почувала. В кожному разі, місіс Б’ют вважала за свій обов’язок заявити лікареві, аптекареві, компаньйонці і всім слугам, що міс Кроулі в дуже тяжкому стані й що вони повинні пристосуватись до її хвороби. Вона наказала настелити на вулиці по коліна соломи, зняти з парадних дверей молоток і віддати його на сховок містерові Боулсу. Вона наполягла, щоб лікар приїздив двічі на день, і кожні дві години напихала хвору ліками. Якщо хтось заходив до кімнати, вона так зловісно сичала) «Тс-с-с!» — що лякала нещасну хвору в ліжку; хоч куди б міс Кроулі звернула погляд, вона завжди натикалася на пильні очі-намистинки місіс Б’ют, яка зайняла міцну позицію на кріслі в головах хворої. Ті очі ніби світилися в темряві (бо завіси весь час були запнуті), коли вона в своїх плюшевих капцях безшумно, мов кішка, сновигала по кімнаті. Так міс Кроулі лежала цілими днями, і вже довгий час, а місіс Б’ют читала їй побожні книжки і не спала цілими ночами, слухаючи протяглі вигуки нічного сторожа й легеньке шипіння свічки. Опівночі хвору ще раз відвідував улесливий аптекар, після чого їй залишалось дивитися на блискучі, мов жаринки, очі місіс Б’ют і на жовтий відблиск, який тростинова свічка кидала на темну стелю. Навіть Гігейя не витримала б такого розпорядку, а що вже казати про бідолашну стару леді з слабкими нервами? Ми вже згадували, що коли ця шановна учасниця Ярмарку Суєти була здорова і в доброму гуморі, вона дотримувалася таких вільних поглядів на релігію і мораль, ідо їй позаздрив би навіть мосьє Вольтер, та коли її опадала слабість, стара грішниця погіршувала свій етап панічним страхом перед смертю, якому малодушно піддавалася.

Повчання коло ліжка хворої і побожні роздуми, певна річ, недоречні в белетристиці, і ми не маємо наміру (на відміну від декотрих сучасних романістів) заманювати публіку на проповідь, коли вона платить гроші, щоб подивитися комедію. Але й без проповіді кожному слід тримати в пам’яті ту істину, що метушня, тріумф, сміх і веселість, які Ярмарок Суєти виставляє на публічний огляд, не завжди товаришують акторові в особистому житті і що його часом опановує гнітючий настрій і сумне каяття. Думка про найрозкішніші бенкети навряд чи підбадьорить хворого епікурейця. Згадка про найкращі убори і блискучі тріумфи на балах не вельми потішить відквітлих красунь. Мабуть, і державні діячі в певні хвилини свого життя не відчувають великого задоволення від роздумів про найбільші свої перемоги. І вчорашні успіхи чи розваги не багато важать, коли попереду постане неминуче (але невідоме) завтра, про яке кожен із нас ран чи пізно мусить подумати. О брате в блазенському уборі! Чи не буває в тебе таких хвилин, коли тебе верне від скалозубства і кривляння, від калаталець і дзвіночків на ковпаку? Отож, любі друзі й колеги, моя приємна мета — походити з вами по Ярмарку, оглянути прилавки й вітрини, а потім ми всі повернемось додому від яскравих ліхтарів та веселого галасу і, залишившись самі, відчуємо себе глибоко нещасними.

«Коли б мій бідолашний чоловік мав голову на в’язах, — думала місіс Б’ют, — який би він був корисний нещасній старій леді за теперішніх обставин! Він змусив-би її покаятись у своєму жахливому вільнодумстві, спонукав би виконати свій обов’язок і викинути з серця того огидного розпусника, що осоромив і себе, і родину; міг би він також переконати її віддати належне моїм коханим дівчаткам і хлопцям, що, безперечно, потребують і заслуговують усякої допомоги, яку тільки могли б їм дати родичі».

А оскільки сама ненависть до розпусти — це вже крок уперед па шляху до доброчесності, то Б’ют Кроулі намагалася з усієї сили викликати в своєї своячки відразу до всіх провин Родона Кроулі, познаходивши їх стільки, що їх цілком вистачило б, щоб засудити цілий полк молодих офіцерів. Якщо людина зробить у житті якусь помилку, то жоден мораліст не витягатиме на світ його хиб так радо, як власні родичі. Так і місіс Б’ют, як добра родичка, надзвичайно цікавилась усім, що робив Родон, і виявила дивовижну обізнаність. Вона зібрала подробиці його негарної сварки з капітаном Маркером, яка скінчилася тим, що Родон, винний від самого початку, врешті застрелив капітана. Вона знала, як нещасний лорд Довдейл, мати якого навіть приїхала була в Оксфорд, щоб керувати вихованням сина, і який не брав до рук карт, поки не опинився в Лондоні, попав у тенета Родона, й той гидкий розпусник, розбещувач молодих хлопців, добре напоїв його в «Кокосовій пальмі» і обіграв на чотири тисячі фунтів. Вона яскраво, із протокольною докладністю описувала муки численних родин у графстві, яких Родон довів до лиха синів, яких він Штовхнув на шлях безчестя і злиднів, дочок, яких він звів і допровадив до загибелі. Вона знала бідолашних торговців, що збанкрутували через його марнотратство, знала про всі ті підлі крутійства й шахрайства, якими він їх обплутав, а вже й поготів знала, як він зухвало і облудно обдурював найщедрішу з усіх тіток і якою невдячністю та глумом відплатив за її жертву. Щоб хвора добре затямила ці відомості, місіс Б’ют переказувала їх поступово, вважаючи за свій священний обов’язок доброї християнки й матері численної родини нічогісінько не приховувати й не відчуваючи ані найменших докорів сумління чи жалю до того, кого приносив у жертву її язик; навпаки, вона, певне, вважала, що її вчинок заслуговує якнайбільшого схвалення, і пишалася своєю рішучістю. Авжеж, якщо треба обмовити людину, то хоч що кажіть, а краще за родича ніхто цього не зробить. А якщо йдеться про невдаху Родона Кроулі, то треба визнати, що й самої правди було б досить, щоб засудити його, тому місіс Б’ют брала на себе зайвий клопіт, приписуючи йому ще й вигадані скандали.

Ребека також, як нова родичка, посіла не останнє місце в самовідданих дослідженнях місіс Б’ют, Ця невтомна шукачка правди (суворо наказавши не приймати ані посланців, ані листів від Родона) взяла карету міс Кроулі, поїхала до своєї давньої приятельки міс Пінкертон, у будинок Мінерви на Чізвікській алеї, і, поділившись із нею страхітливою новиною про те, як міс Шарп звела капітана Родона, довідалася чимало дивних подробиць про походження й дитинство колишньої гувернантки. Приятелька Великого Лексикографа мала що їй розповісти.

Міс Джемайми наказано принести квитанції і листи вчителя малювання. Один був із боргової в’язниці, в іншому він благав авансу, ще в іншому дякував дамам із Чізвіка, що вони згодні взяти до себе Ребеку, а останній лист, написаний рукою нещасного художника, був той, у якому він, лежачи на смертній постелі, віддавав свою сирітку під опіку міс Пінкертон. Серед тієї колекції були також і дитячі листи самої Ребеки, в яких вона благала допомоги своєму батькові або висловлювала свою вдячність. Мабуть, па Ярмарку Суєти не знайдеться кращих сатир за листи. Візьміть в’язочку листів десятирічної давності від свого найближчого приятеля, того, якого ви тепер ненавидите. Гляньте на листи своєї сестри. Які ви були віддані одне одному, поки не посварилися за двадцять фунтів спадку! Витягніть дитячі кривулі свого сина, того самого, що потім розбив вам серце своєю черствістю і невдячністю, або й паку своїх власних листів, які дихають безмежною пристрастю і вічним коханням і які повернула вам наречена, коли вийшла заміж за набоба, та наречена, яка тепер цікавить вас не більше, ніж королева Єлизавета. Присяги, кохання, обіцянки, довіра, вдячність — як смішно читати про все це через деякий час! На Ярмарку Суєти мав би існувати закон, що зобов’язував би знищувати кожен писаний документ (крім оплачених рахунків від торговців) після певного, не дуже довгого проміжку часу. А щодо тих дурисвітів і мізантропів, які рекламують незмивне японське чорнило, то хай би їх чорт забрав разом з їхнім підступним винаходом! Найкращим для Ярмарку Суєти було б таке чорнило, що через кілька днів безслідно зникало б, залишаючи чистий, блискучий папір, на якому можна було б писати листа комусь іншому.

Від будинку міс Пінкертон невтомна місіс Б’ют подалася слідами Шарпа та його дочки на Грецьку вулицю, де мешкав покійний художник і де ще й досі стіни вітальні прикрашали портрети господині в білому атласі і господаря з мідними ґудзиками, які Шарп намалював у рахунок платні за житло. Місіс Стокс виявилася говіркою особою і охоче розповіла все, що знала про художника: який він був непутящий і вбогий, який добродушний і веселий, як на нього завжди полювали судові виконавці та кредитори, як він жив невінчаний з матір’ю Ребеки (на превеликий жах господині, хоч вона терпіти не могла тієї жінки) і повінчався з нею аж перед її смертю, якою хитрою лисичкою була його дочка, як вона всіх смішила своїми жартами й передражнюванням, як приносила з пивниці батькові джин і була відома в усіх студіях кварталу — одне слово, місіс Б’ют зібрала такі докладні відомості про батьків своєї нової родички, про її виховання й поведінку, що вони навряд чи сподобалися б Ребеці, якби вона знала, що нею так цікавляться.

Про свої ретельні й невтомні пошуки місіс Б’ют докладно поінформувала стару леді. Та довідалася, що дружина Родона Кроулі була дочкою оперної танцівниці, сама танцювала на сцені й позувала для художників. Вона виховувалась, як і повинна виховуватись дочка такої матері, пила з батьком джин і т. д. і т. д.

Одне олово, пропаща жінка, що знайшла собі такого самого пропащого чоловіка, а мораль усієї розповіді місіс Б’ют була ось яка: ця пара шахраїв така підла, що порядній людині соромно знатися з нею.

Отакий матеріал зібрала завбачлива місіс Б’ют на Парк-лейн, так би мовити, харч і боєприпаси на випадок облоги, якій, вона була певна цього, Родон і його дружина неодмінно піддадуть міс Кроулі.

Та якщо місіс Б’ют у своїх діях і допустилася якоїсь помилки, то тільки тієї, що була надто ретельна; здається, вона трохи перестаралася. Безперечно, вона дбала про здоров’я міс Кроулі багато більше, ніж було потрібно. І хоч хвора цілком корилася невістці, її влада була така обтяжлива й сувора, що жертва плекала думку при першій слушній нагоді звільнитися від неї. Жінки-володарки, окраса жіночого роду, жінки, що влаштовують усе для всіх і знають краще, ніж самі зацікавлені особи, що кому з них корисне, інколи не враховують можливості домашнього бунту чи якихось інших небажаних наслідків, викликаних надуживанням їхньої влади.

Ось і місіс Б’ют, безперечно, діючи з найкращими намірами, виснажуючи себе до краю, недосипаючи й недоїдаючи, відмовляючись від свіжого повітря задля хворої зовиці, так ревно доглядала її, що мало не довела до могили. Якось у розмові з постійним аптекарем хворої, містером Клампом, вона звернула його увагу на ці свої жертви і на їхні наслідки.

Можу з певністю сказати, — шановний містере Клампе, — мовила вона, — що я роблю все, аби тільки наша дорога хвора, яку її невдячний небіж загнав у ліжко, одужала. Я не думаю про себе і завжди готова на будь-які жертви.

Мушу визнати, що ваша відданість справді дивовижна, — сказав містер Кламп, низько кланяючись, — але…

Відколи я приїхала сюди, то, здається, й ока по склепила. Я не дбаю про сон, про своє здоров’я чи про вигоди, якщо цього вимагає обов’язок. Коли в мого бідолашного Джеймса була віспа, то хіба я дозволила найнятій доглядачці сидіти біля нього? Де там! — Ви повелися, як найкраща мати, шановна пані… як найвідданіша з матерів, але…

Як мати родини і дружина англійського священика, я покірно вірю, що дотримуюсь добрих принципів, — урочисто відповіла місіс Б’ют, щаслива в своїй упевненості,— і поки мене носитимуть ноги, я ніколи, містере Клампе, ніколи не занехаю свого обов’язку. Хай інші всілякими прикрощами накликають хворобу на ту сиву голову (місіс Б’ют показала рукою на одну з волосяних накладок каштанового кольору, натягнену на підставку в будуарі міс Кроулі), але я ніколи її не кину. Ох, містере Клампе, мені страшно, проте я знаю, що їй так само потрібна духовна розрада, як і лікарська допомога.

Я ось що хотів сказати, шановна пані,— лагідно, але рішуче перебив її аптекар, — я ось що хотів сказати, коли ви згадали про почуття, які роблять вам честь. Мені здається, що ви надаремне хвилюєтесь за нашу любу приятельку і надто марнотратно жертвуєте задля неї своїм здоров’ям…

Я не пошкодую життя для будь-кого з чоловікових родичів і свій обов’язок виконаю, — перебила його місіс Б’ют.

Авжеж, якби була така потреба, але ми не хочемо, щоб ви стали мученицею, — галантно сказав містер Кламп. — Як ви, очевидно, й самі розумієте, ми з доктором Сквілсом ґрунтовно й прискіпливо обміркували становище міс Кроулі. Ми вважаємо, що вона пригнічена й знервована, родинні події розтривожили її…

Той небіж зажене її в могилу! — не втрималася місіс Б’ют.

…розтривожили її, і ви з’явилися, як ангел-охоронець, шановна папі, як справжній ангел-охоронець, щоб полегшити тягар, який звалився на її плечі. Але ми з доктором Сквілсом вважаємо, що наша люба приятелька не в такому етапі, щоб неодмінно тримати її в ліжку. Вона пригнічена, проте лежання в чотирьох стінах ще дужче її пригнічує. їй треба якоїсь зміни, свіжого повітря, розваг — це найкращі ліки з усіх, які відомі медицині,— сказав, містер Кламп, усміхаючись і показуючи свої гарні зуби. — Переконайте її, щоб вона встала, шановна пані, стягніть її з ліжка і розвійте її гнітючий настрій, доможіться, щоб вона виїздила на короткі прогулянки. Вони повернуть троянди й на ваші щоки, якщо мені дозволено дати вам таку пораду, шановна місіс Б’ют.

Вона може випадково зустріти в Парку свого страшного небожа. Мені казали, що той нахаба катається там із безсоромною спільницею своїх злочинів, — сказала місіс Б’ют (мимохіть вибовкавши свою таємницю), — і це може так її вразити, що доведеться знов класти її в ліжко. Вона не повинна нікуди виїздити, містере Клампе, поки я доглядаю її. А щодо мого здоров’я, то мені байдуже. Я залюбки його віддаю. Приношу в жертву на олтар родинного обов’язку.

Слово честі, пані,— заявив уже навпростець аптекар, — я не відповідаю за її життя, якщо вона ви далі сидітиме замкнена в темній кімнаті. Вона така знервована, що ми кожної хвилини можемо її втратити, і коли ви бажаєте, щоб капітан Кроулі став її спадкоємцем, то я відверто попереджаю вас: ви робите все, щоб допомогти йому.

Господи милосердний! Невже її життя в небезпеці? — вигукнула місіс Б’ют. — Чому, чому ви раніше не сказали мені цього, містере Кламп? — Минулого вечора містер Кламп і доктор Сквілс обговорювали хворобу міс Кроулі (за пляшкою вина в будинку сера Лапіна Уоррена, дружина якого от-от мала подарувати йому тринадцяте благословення).

Та моторна молодичка з Гемпшіра справжня гарпія, Клампе, — зауважив Сквілс. — Учепилася, як реп’ях, у стару Тіллі Кроулі. Та й добра з біса мадера, еге ж? — А Родон Кроулі таки дурень, — відповів Кламп. — Узяв та й оженився з гувернанткою.

Хоч у тій дівчині і щось є! Авжеж, є: зелені очі, біла шкіра, гарненька фігурка, добре розвинена грудна клітка, — відповів Сквілс. — Але Кроулі, Клампе, однаково дурень.:-Він завжди такий був, — погодився Кламп.

Тепер стара, напевне, відшиє його, — мовив лікар і, помовчавши, додав: — Думаю, вона залишить своїм спадкоємцям добрі гроші.

Мабуть, добрі,— усміхнувся Кламп, — Але я за свої двісті фунтів на рік не бажаю їй смерті.

Та гемпшірська відьма замучить її за два місяці, Клампе, якщо й далі буде впадати коло неї,— мовив доктор Сквілс. — Жінка стара, любить попоїсти, нервова, у неї підвищиться пульс, збільшиться тиск, а тоді — параліч, і кінець. Підійміть її на ноги, Клампе, витягніть на двір, а то не скоро матимете нові двісті фунтів на рік.

Тому після цієї поради достойний аптекар так рішуче порозмовляв з місіс Б’ют Кроулі. Захопивши під свою владу приковану до ліжка стару леді й нікого до неї не допускаючи, місіс Б’ют не раз заводила мову про зміну духівниці. Але такі невеселі розмови сповнювали міс Кроулі ще більшим страхом перед смертю, якої вона й так завжди боялася, і місіс Б’ют збагнула, що треба спершу повернути хворій добрий гумор та здоров’я і вже аж тоді думати про свою благочестиву мету.

Але куди вивозити стару — ось що не давало тепер спокою місіс Б’ют. Єдиним місцем, де міс Кроулі наврядчи могла б зустрітися з тим клятим Радоном, була церква, але місіс Б’ют справедливо вважала, що там старій не буде весело. «Треба поїхати й оглянути чудові околиці Лондона, — надумала вона, — я чула, що ніде в світі немає таких мальовничих місць». І вона раптом зацікавилася Гемпстедом і Горнсі, знайшла свій чар у Далвічі і, вмостивши свою жертву в карету, почала возити її по цих ідилічних закутках, пожвавлюючи коротенькі прогулянки розмовами про Родона та його дружину і розповідаючи старій леді історії, які мали б ще дужче відштовхнути її від тих негідників.

Мабуть, місіс Б’ют справді натягла струну надто вже туго. Бо хоч вона й викликала в міс Кроулі відповідне почуття до неслухняного небожа, але стара зненавиділа і свою мучительку; в неї з’явився страх перед невісткою, і вона прагнула спекатись її. Скоро вона рішуче повстала проти Гайгейта і Горнсі й захотіла проїхатися Парком. Місіс Б’ют знала, що там вони можуть зустріти ненависного Родона, і не помилилася. Якось на окружній алеї з’явилася Родонова відкрита бричка; поруч із ним сиділа Ребека. У ворожій кареті міс Кроулі сиділа на звичайному своєму місці, ліворуч від неї вмостилася місіс Б’ют, а навпроти — пудель і міс Брігс. Момент був напружений, у Ребеки закалатало серце, як вона побачила знайому карету, а коли екіпажі порівнялися, вона плеснула руками і обернулась до старої леді з виразом найглибшої любові та відданості. Родон здригнувся, і його щоки під нафарбованими вусами геть почервоніли. В другій кареті тільки стара Брігс захвилювалася, розгублено витріщивши очі на колишніх своїх друзів. Капелюшок міс Кроулі був рішуче обернений у бік Серпентайна, а місіс Б’ют саме тієї хвилини пестила пуделя, називала його милим, ласкавим песиком. Екіпажі роз’їхалися, кожен у свій бік.

їй-богу, все пропало, — сказав Родон дружині.

Спробуй ще раз, — відповіла Ребека. — Ти не міг би зачепитися з ними колесами? — Родон не відважився на такий маневр. Коли карети знов зустрілися, він тільки ледь підвівся, тримаючи руку напоготові біля капелюха, і втупив очі в тітку. Але цього разу міс Кроулі не відвернулася, вона і місіс Б’ют глянули просто в обличчя небожеві і безжально його не впізнали. Він, вилаявшись, опустився на сидіння, виїхав з ряду карет і чимдуж погнав додому.

Це була блискуча й незаперечна перемога місіс Б’ют. Але вона відчула, що такі зустрічі небезпечні, оскільки бачила, що міс Кроулі явно схвилювалася. Вона вирішила, що її найдорожча родичка задля свого здоров’я повинна на якийсь час виїхати з міста, і настійливо рекомендувала їй податися в Брайтон.