Ярмарок суєти

Розділ XXXV УДОВА И МАТИ

Повідомлення про великі битви під Катр-Бра і Ватерлоо досягли Англії одночасно.

«Газета» перша сповістила; чим ті битви скінчилися, і від цієї чудової новини всю країну охопили не тільки радість, а й жах. Бо далі пішли подробиці: після повідомлень про перемоги почали друкувати списки поранених і вбитих. Хто здатен змалювати страх, з яким люди розгортали й читали ті списки! Уявіть собі, як у кожному селі й садибі, майже в кожному куточку трьох королівств сприймали велику новину про битви у Фландрії, уявіть, як вона хвилювала людей, сповнювала їх вдячністю чи невтішним смутком і болісною тривогою, коли вони, прочитавши про втрати, дізнавалися, що їхній близький приятель чи родич залишився живий або загинув. Той, хто не полінується переглянути тодішні газети, навіть тепер, хоч його особисто все це вже не стосується, відчує тривожне хвилювання. Адже списки публікувалися з номера в номер; вони уривались на якомусь прізвищі, як оповідання, що друкується з продовженням. Подумайте, з якими почуттями люди брали до рук газету, що тільки-но виходила з друкарні! І якщо ті газети викликали таку цікавість у нашій країні, під прапором якої билося тільки двадцять тисяч солдатів, то уявіть собі стан усієї Європи протягом двадцяти років, коли воювали не тисячі, а мільйони, і кожен солдат, убиваючи ворога, водночас тяжко ранив чиєсь невинне серце далеко від поля бою.

Звістка, яку славетна «Газета» принесла Осборнам, завдала страшного удару сестрам та їхньому батькові. Дівчата гірко плакали/а понурий, мовчазний старий батько ще дужче спохмурнів під тягарем лихої долі. Він уперто переконував себе, що нещастя спіткало сина за непослух. Вій боявся визнати, що кара ця надто жорстока і прокляття його здійснилося надто швидко. Інколи він здригався з жаху, ніби й справді був винен у смерті сина. Раніше ще була надія помиритися.

Синова дружина могла померти або ж він сам міг повернутися й сказати: «Тату, я завинив». А тепер не лишилося ніякої надії. Син стояв потойбіч нездоланної прірви й дивився на батька сумними очима.

Цей погляд запам’ятався старому з давніх часів, коли в хлопця була гарячка і всі думали, що він помирає, а він мовчки лежав на ліжку й дивився на них невидющими очима. Господи боже! Як тоді батько молився на лікаря, з якою тужною тривогою дослухався до кожного його слова! А який страшний тягар спав з його душі, коли криза минула, хлопець почав одужувати і в очах у нього засвітилася свідомість! А тепер не було порятунку й ліку, не було надії на примирення, а головне — не було надії почути колись покаянні слова, що могли б утішити його ображену пиху, вгамувати шал отруєної люттю крові. Важко навіть сказати, від чого дужче боліло горде батьківське серце: від того, що не довелося простити сина, чи від того, що той ніколи вже не попросить вибачення, як сподівалось його шанолюбство.

Та хоч які були його почуття, суворий старий ні з ким не ділився ними. При дочках він ніколи не згадував сина, але звелів старшій убрати всіх служниць у жалобу й зажадав, щоб служники також одяглися в чорне. Всі вечірки й бенкети були, звичайно, скасовані. Майбутньому зятеві нічого не казали про весілля, і хоч давно вже був визначений день, коли воно мало відбутися, містер Буллок тепер не зважувався заводити про це мову зі старим Осборном чи квапити його.

Часом він пошепки розмовляв на цю тему з дамами у вітальні, куди батько ніколи не заходив. Старий переважно сидів у кабінеті, і поки тривала жалоба, парадна частина будинку була замкнена.

Тижнів за три після 18 червня давній знайомий містера Осборна, сер Вільям Доббін, з’явився на Рассел-сквер дуже блідий і схвильований і заявив, що йому конче треба побачити господаря дому. Опинившись у кабінеті й проказавши кілька слів, яких не зрозуміли ні він сам, ні старий Осборн, гість витяг з кишені листа, запечатаного великою червоною печаткою.

Мій син, майор Доббін, — невпевнено почав олдермен, — прислав мені листа з одним офіцером *** полку, що прибув сьогодні до міста. В ньому був лист і для вас, Осборне.

Він поклав листа на стіл, і господар мовчки втупився в олдермена очима. Так тривало хвилин зо дві. Той погляд злякав посланця, він винувато подивився на зломленого лихом Осборна й поквапився вийти, не сказавши більше жодного слова.

Лист був написаний добре знайомим старому енергійним почерком Джорджа. Це був той самий лист, якого капітан написав удосвіта 16 червня, перед тим, як попрощався з Емілією. На великій червоній печатці був витисненні! фальшивий герб з девізом «Рах in bello», взятий із «Книги перів»; він належав герцогському домові, родичем якого > уявив себе шанолюбний старий. Рука, що запечатала листа, ніколи вже не триматиме ні пера, ні меча. Саму печатку вкрадено у Джорджа, коли він мертвий лежав на полі бою. Батько цього не знав; він сидів і, охоплений німим жахом, дивився на листа. А коли підвівся, щоб узяти його, то мало не впав.

Чи бували ви колись у сварці з близьким приятелем? Яким болем і докором стають для вас його листи, написані в пору любові й довір’я! Яка нестерпна мука — сидіти над цими палкими виявами мертвого почуття! Яка це брехлива епітафія над трупом любові! Який похмурий, жорстокий коментар до Життя і Суєти! Більшість із нас отримували або писали цілі паки таких листів. Це глибокі таємниці, які ми бережемо і яких боїмося. Осборн ще довго сидів, увесь тремтячи, над листом свого мертвого сина.

Лист бідолашного вояка був небагатослівний. Гордість не дозволила хлопцеві вилити в ньому ніжність, що переповнювала його серце. Він тільки написав, що напередодні великої битви хоче попрощатися з батьком і благав його бути ласкавим до дружини, а може, й дитини, яких він залишає після себе. Каючись, він признався, що через своє недбальство й марнотратність уже прогайнував більшу частину невеличкого спадку по матері. Він дякував батькові за колишню щедрість і обіцяв, що, чи йому судилось загинути, чи вижити, він не зганьбить імені Джорджа Осборна.

Властива англійцеві гордість, а може, до певної міри й ніяковість не дозволила йому написати більше. Батько не знав, що Джордж поцілував адресу на конверті.

Старий Осборн опустив листа з гірким, смертельним болем не заспокоєної любові й помсти. Він і далі любив сина і не вибачав йому.

Але через два місяці, коли дочки пішли з батьком до церкви, вони завважили, що старий сів не там, де звичайно сидів, коли слухав відправу, а на протилежному боці, і зі своєї лавки дивиться на стіну понад їхніми головами-Дівчата й собі подивилися туди, куди був спрямований похмурий батьків погляд, і побачили на стіні химерно оздоблену меморіальну дошку з зображенням Британії, що плакала над урною; зламаний меч і сплячий лев свідчили, що її встановлено на честь полеглого на війні. Тогочасні скульптори навигадували багато таких похоронних емблем, як ви й самі можете переконатися, глянувши на стіни собору св. Павла, вкриті сотнями цих хвалькуватих поганських алегорій. Протягом перших п’ятнадцяти років нашого сторіччя на них був постійний попит.

Під меморіальною дошкою красувався претензійний, добре відомий сестрам герб Осборнів, а під ним виднів напис: «Встановлено на пам’ять про Джорджа Осборна-молодшого, есквайра, покійного капітана його величності *** піхотного полку, що поліг за короля й батьківщину 18 червня 1815 року, двадцяти восьми років, у славетній битві під Ватерлоо. Dulce et décorum est pro patria mori».

Побачивши її, сестри так розхвилювалися, що міс Марії довелось вийти з церкви.

Молільники шанобливо розступалися перед заплаканими дівчатами, вбраними в глибоку жалобу, і співчутливо поглядали на суворого старого батька, що сидів навпроти меморіальної дошки.

Чи вибачить він Емілії? — питали одна одну сестри, тільки-но минув перший напад горя.

Знайомі родини Осборнів, що знали про сварку батька з сином через одруження цього останнього, теж часто зважували, чи помириться він з молодою вдовою.

Чоловіки, коли заходила про це мова, навіть ішли в заклад — і на Рассел-сквер, і в Сіті.

Сестер уже й так трохи непокоїла думка, що, можливо, Емілію визнають членом родини, а коли пізно восени батько заявив, що їде за кордон, вони ще дужче занепокоїлись. Він не сказав, куди саме лаштується їхати, та сестри й так здогадалися, що в Бельгію; знали вони й те, що Джорджева дружина й досі живе в Брюсселі, бо леді Доббін та її дочки досить докладно передавали їм новини про сердешну Емілію. Нашому чесному капітанові підвищили звання, оскільки другий майор полку поліг на полі бою, а славний майор О’Дауд, що неабияк відзначився в тій битві, як відзначався скрізь, де можна було виявити витривалість і відвагу, став полковником і кавалером ордена Лазні.

Багато хто з хороброго *** полку, що протягом дводенної битви зазнав таких тяжких втрат, восени все ще перебував у Брюсселі, заліковуючи свої рани. Ще довгі місяці після тих великих битв місто скидалося на розлогий військовий шпиталь, а коли солдати й офіцери почали одужувати, парки та інші громадські місця наповнилися молодшими й старшими покаліченими вояками, що, уникнувши недавно смерті, почали жадібно шукати розваг, веселощів і любовних пригод, як і всі на Ярмарку Суєти. Містер Осборн легко знайшов людей із *** полку. Він чудово знав їхню форму, стежив за підвищеннями й змінами в полку і любив говорити про нього та про його офіцерів так, наче сам у ньому служив. Другого ж таки дня після приїзду до Брюсселя, вийшовши з готелю, розташованого біля парку, він побачив солдата в добре знайомій йому формі, який відпочивав на кам’яній лавці під деревом, і, тремтячи з хвилювання, сів біля нього.

Ви не з роти капітана Осборна? — спитав він і, помовчавши, додав — Він був мій син.

Солдат виявився не з капітанової роти, але здоровою рукою він сумно й шанобливо торкнувся до кашкета, вітаючи змученого, пригніченого нещастям джентльмена, що звернувся до нього з запитанням.

У всій армії, мабуть, не було кращого й хоробрішого офіцера, — відповів солдат. — Сержант його роти (тепер-нею командує капітан Раймонд) ще в місті, він тільки-но оклигав від рани в плече. Ваша честь може його побачити, якщо захоче, і він розповість усе, що вас цікавить про… про подвиги *** полку. Але ваша честь, звичайно, вже бачили майора Доббіна, найближчого приятеля відважного капітана, і місіс Осборн, що також тут живе. Всі кажуть, що вона була в дуже поганому стані. Начебто шість тижнів чи й більше була несповна розуму. Але ви й так усе це знаєте, вибачте мені,

додав солдат. Осборн тицьнув у руку солдатові гінею і пообіцяв дати) ще одну, коли той приведе сержанта до нього в «Hôtel du Parc». Обіцянка зробила своє, і невдовзі сержант з’явився в номері містера Осборна. А солдат, розповівши двом чи трьом своїм приятелям про те, що приїхав батько капітана Осборна і що він дуже щедрий та великодушний джентльмен, подався з ними в шинок і пиячив, поки вистачило тих гіней, які йому перепали з пухкого гаманця пригніченого лихом старого батька.

У товаристві сержанта, що сам недавно підвівся після поранення, Осборн відвідав Ватерлоо і Катр-Бра — місця, які тоді відвідували тисячі його співвітчизників.

Він узяв сержанта до себе в карету і за його дороговказами об’їхав обидва поля бою. Осборн побачив те місце на дорозі, звідки полк вирушив у бій шістнадцятого числа, і схил, з якого він скинув французьку кавалерію, що насідала на бельгійців, коли ті відступали. Ось тут шляхетний капітан збив французького офіцера, що змагався з юним хорунжим за прапор, який випав з рук простріленого прапороносця. Ось цією дорогою вони відступали другого дня, а ось той вал, за яким полк відпочивав у зливу вночі на сімнадцяте. Он далі позиції, які вони зайняли й утримували цілий день; там їм довелося весь час перешиковуватись, щоб зустрічати атаки ворожої кавалерії, або лягати за валом, рятуючись від нещадної французької канонади. Саме на цьому схилі надвечір, коли після останньої відбитої атаки всій армії надійшов наказ переходити в наступ, капітан з криком «ура», вимахуючи шаблею, кинувся вниз і зразу ж упав, скошений ворожою кулею.

Капітан Доббін перевіз його тіло в Брюссель, — закінчив стишеним голосом сержант, — і поховав там, як ви й самі знаєте.

Поки сержант розповідав це, навколо них галасували селяни та інші шукачі реліквій, пропонуючи купити на пам’ять про битву хрести, еполети, розтрощені кіраси, орли.

Осборн щедро винагородив сержанта, прощаючись із ним після оглядин арени останніх синових подвигів. Могилу сина він уже відвідав, тільки-но приїхавши до Брюсселя. Тіло Джорджа лежало на мальовничому Лекенському кладовищі поблизу міста. Він колись побував на цьому кладовищі з веселою компанією і жартома сказав, що хотів би тут лежати після смерті. Там молодого офіцера й поховав приятель, у неосвяченому кутку, відділеному невисоким живоплотом від склепів, мавзолеїв, квіток і кущів, під якими спочивали католики. Старого Осборна образило те, що для його сина, англійського джентльмена, капітана англійської армії, не знайшлося місця в землі, де ховали звичайних чужоземців. Хто скаже, скільки пихи ховається в наших найтепліших почуттях до ближніх і яка егоїстична наша любов! Старий Осборн не задумувався над суперечливою природою своїх почуттів і над тим, як боролися в ньому батьківська любов і самолюбство. Він твердо вірив, що всі його вчинки правильні, що за будь-яких обставин він повинен робити по-своєму, і, немов жало оси чи гадюки, його нищівна, отруйна ненависть вражала все, що стояло йому на заваді. Він пишався своєю ненавистю так само, як пишався всім, що було йому притаманне. Завжди мати слушність, завжди йти пробоєм, ніколи не сумніватися — хіба не з допомогою цих великих рис тупість керує світом? Коли, повертаючись надвечір із Ватерлоо, містер Осборн наблизився до міської брами, назустріч йому трапився відкритий екіпаж, у якому сиділи дві жінки й чоловік; поряд їхав верхи офіцер. Осборн рвучко відхилився назад, і сержант вражено глянув на нього, віддаючи честь офіцерові, що машинально відповів йому. То їхала Емілія з пораненим хорунжим, а навпроти неї сиділа її віддана приятелька місіс О’Дауд. Так, то була Емілія, але зовсім не схожа на ту квітучу, гожу дівчину, яку знав Осборн! Вона зблідла і змарніла, її чудові каштанові коси були зачесані на рівний проділ і прикриті удовиним чепчиком — бідолашна жінка! Очі її дивилися кудись поперед себе, але нічого не бачили. Вона глянула на Осборна, коли їхні карети розминалися, проте не впізнала його. Він також не впізнав її, поки не підвів очей угору й не побачив Доббіна верхи на коні; аж тоді він вбагнув, хто то. Він її ненавидів. Він навіть не знав, що так ненавидить цю жінку, поки не побачив її тут. Коли екіпаж проїхав, він витріщився на здивованого сержанта з такою відвертою люттю в очах, ніби хотів сказати: «Як ти смієш дивитися на мене? Прокляття на твою голову! Так, я її ненавиджу! Це вона розтоптала мої надії і мої гордощі!»-Скажи тому негідникові, хай їде швидше! — сердито гукнув він служникові, що сидів на передку.

Та через хвилину позаду зацокотіли по бруківці копита, і Осборнову карету наздогнав Доббін. Його думки блукали десь-інде, коли вони зустрілися, і лише згодом він збагнув, що то був Осборн. Він обернувся, щоб поглянути, чи зустріч із свекром справила якесь враження на Емілію, але сердешна жінка й гадки не мала, хто її минув. Тоді Вільям, який щодня супроводив Емілію під час прогулянок, витяг годинника, вибачився, що має справу, про яку щойно-згадав, і завернув назад. Емілія й цього не помітила: погляд її був спрямований понад звичним краєвидом, на далекі ліси, куди від неї пішов Джордж.

Містере Осборне, містере Осборне! — гукнув Доббін, під’їхавши до карети старого, й простяг руку.

Осборн навіть не подумав відповісти на вітання, тільки ще раз сердито гукнув служникові, щоб той підігнав візника.

Доббін сперся рукою на край карети й сказав:-Я мушу поговорити з вами, сер, маю до вас доручення.

Від тієї жінки? — люто запитав Осборн.

Ні,— відповів Доббін, — від вашого сина.

Почувши це, Осборн відкинувся в куток карети, і Доббін, пропустивши її вперед, мовчки поїхав за нею через усе місто, аж до готелю, де зупинився Осборн. Там він піднявся слідом за Осборном до його кімнат. Джордж також часто бував тут: ці самі покої займали Кроулі, коли зупинялися в Брюсселі.

Будь ласка, якщо ви маєте до мене доручення, капітане Доббіне, чи, вибачте, треба було сказати — майоре Доббіне, бо справжні герої загинули і ви зайняли їхнє місце… — мовив старий Осборн тим саркастичним тоном, до якого часом любив удаватися.

Так, справжні герої загинули, — погодився Доббін, і я хочу поговорити про одного з них.

Тільки коротко, сер, — мовив Осборн і, вилаявшись про себе, похмуро глянув на гостя.

Я прийшов до вас як найближчий його друг почав майор, — і виконавець його останньої волі. Він зробив духівницю перед початком бою. Ви уявляєте собі, які обмежені були його засоби і в якому скрутному становищі опинилася вдова? — Я не знаю ніякої вдови, сер, — відповів Осборн. — Нехай вона повертається до свого батька.

Але гість вирішив не втрачати самовладання й повів далі, наче не почувши його слів.

Чи ви знаєте, сер, що діється з місіс Осборн? Від удару, що спіткав її, вона мало не збожеволіла і ледве вижила. Ще не відомо, чи вона взагалі одужає. Хоч є така надія, і саме про неї я прийшов поговорити з вами. Вона скоро стане матір’ю. Чи ви проклянете дитину через батькові гріхи, чи пробачите їй задля бідолашного Джорджа? — Осборн виголосив бундючну промову, в якій самовихваляння чергувалося з прокльонами: він, по-перше, намагався виправдати перед власним сумлінням свою поведінку, а по-друге, перебільшував синову неслухняність. Мовляв, жоден батько в Англії не ставився до свого сина так, як він, і це не завадило невдячному хлопцеві брутально повстати проти нього. Він загинув, навіть не визнавши своєї вини, то хай бере на себе наслідки своєї непокірності й дурості. А щодо самого містера Осборна, то він людина слова. Він заприсягся, що ніколи не визнає тієї жінки дружиною свого сина й ніколи не озветься до неї.

Так і скажіть їй, — закінчив він з прокльоном. — Я не відступлюся від цього до самої смерті! — Отже, тут не було ніякої надії. Вдові доведеться жити на свої мізерні кошти й на ту допомогу, що їй дасть Джоз. «Я б міг їй переказати ці слова, проте вона не зверне на них уваги», — сумно зітхнув Доббін.

Думки бідолашної жінки, відколи сталося лихо, блукали десь-інде, і, пригнічена горем, вона була байдужа і до добра, й до зла. Так само вона ставилась до приязні й ласки — байдуже приймала їх і знову впадала у відчай.

Пропустімо рік з життя нашої сердешної Емілії від щойно описаної розмови. Перші місяці того року вона прожила в такому глибокому, невтішному горі, що навіть ми, спостерігаючи й змальовуючи кожен порух цього слабкого й ніжного серця, повинні відступити перед тим жорстоким болем, від якого воно спливало кров’ю. Мовчки обійдімо безнадійне ложе мучениці, тихенько причинімо двері кімнати, де вона страждає, як робили ті добрі люди, що піклувалися про неї перші страшні місяці й не залишали її, аж поки нарешті небо ласкаво послало їй розраду. Настав день, неймовірний день безмежної радості, коли бідолашна вдова пригорнула до своїх грудей дитину — хлопчика з очима покійного Джорджа, крихітного сина, прекрасного, мов херувим. Яким дивом було почути перший його крик! Як Емілія сміялася й плакала над ним! Як забриніла знов любов, надія і молитва в її грудях, коли до них пригорнулася дитина! Мати була врятована. Лікарі, що лікували її і боялися за її життя й розум, занепокоєно чекали цієї критичної хвилини, перш ніж поручитися за щасливий кінець. Друзі, що постійно були з нею протягом тих довгих місяців сумніву й страху, тепер були винагородженні, побачивши, як у її очах знов засвітилася ніжність.

Одним із них був наш приятель Доббін. Це він привіз Емілію назад до Англії й до будинку її матері, коли місіс О’Дауд, одержавши настійливий виклик від свого чоловіка-полковника, мусила покинути хвору. Кожному, хто не зовсім зачерствів, потепліло б на серці, коли б він побачив, як Доббін тримав на руках дитину, а Емілія, дивлячись на них, щасливо сміялася. Вільям був хрещеним батьком дитини і вдосконалював свій хист у купівлі чашок, ложечок, корячків і калаталець для свого хрещеника.

А як упадала біля нього сама Емілія, як вона сповивала й годувала його, тільки й жила ним, як відпихала всіх няньок і не дозволяла майже нікому торкнутися його, вже годі й казати. Вона вважала, що робить його хрещеному батькові, майорові Доббіну, велику ласку, дозволяючи інколи поколихати хлопчика. В дитині втілювався сенс її існування. Вона вся променіла материнською ніжністю. Вона огортала кволу, безпорадну істоту любов’ю й ласкою. Дитина пила з її грудей життя. Ночами, коли Емілія лишалася сама, її раптово переповнювала радість материнської любові, якою господь у своїй дивовижній милості обдарував жінку, радість, неприступна розумові, багато вища за нього, — сліпа, прекрасна відданість, притаманна лише жіночому серцю. Вільямові Доббіну залишалося тільки стежити за переживаннями Емілії та порухами її серця і дивуватися. А оскільки кохання допомагало йому вгадувати всі почуття, що її хвилювали, він бачив з фатальною чіткістю, що, на жаль, там не було місця для нього. Але, знаючи це, він не нарікав і покірно зносив свою долю.

Гадаю, що батько й мати Емілії розуміли майора й навіть були не від того, щоб посприяти йому. Адже Доббін відвідував їх щодня, довго просиджував з ними, або з Емілією, або з чесним господарем будинку містером Кленом та його родиною. Він майже щодня з того чи іншого приводу приносив усім подарунки, і господарева донька, улюблениця Емілії, прозвала його «майором Цукерком». Ця маленька дівчинка звичайно виконувала роль церемоніймейстера й доповідала про нього місіс Осборн. Якось «майор Цукерок» насмішив її: він приїхав у Фулем бричкою і, злізши з неї, дістав дерев’яного коника, барабан, сурму та інші військові іграшки для маленького Джорджі, якому ледве минув шостий місяць і для якого всі ці подарунки, безперечно, були завчасні.

Дитина щойно заснула.

Тихо! — прошепотіла Емілія, мабуть, невдоволена рипучими чобітьми майора. Вона простягла йому руку й засміялася, бо Вільям не зміг її потиснути, поки не звільнився від своїх пакунків.

Іди вниз, Мері,— сказав він дівчинці,— мені треба поговорити з місіс Осборн.

Емілія трохи здивовано глянула на нього й поклала дитину в ліжечко.

Я приїхав попрощатися з вами, Еміліє,— сказав він, легенько стискаючи її білу худеньку ручку.

Попрощатися? А куди ж ви їдете? — запитала вона всміхаючись.

Адресуйте листи на моїх агентів, — сказав Доббін, — а вони вже будуть пересилати їх далі до мене. Ви ж будете писати мені, правда? Я їду надовго.

Я писатиму вам про Джорджі,— мовила вона. — Любий Вільяме, які ви були добрі до нього й до мене! Гляньте на нього! Правда, він схожий на ангела? — Маленькі рожеві пальчики дитини машинально обхопили палець чесного солдата, а Емілія з ясною материнською втіхою глянула йому в обличчя. Найсуворіша гримаса не змогла б поранити Доббіна дужче, ніж цей ласкавий погляд, що не давав йому ніякої надії. Він схилився над дитиною і матір’ю. На мить він утратив мову. І, тільки зібравши всю свою силу, він сказав:-Хай вас береже господь! — Хай і вас береже господь, — відповіла Емілія, підвела голову й поцілувала його. — Тихо, не збудіть Джорджі! — додала вона, коли Вільям Доббін важкою ходою рушив до дверей.

Емілія не чула, як загуркотіла, від’їжджаючи, бричка: вона дивилася на дитину, що всміхалась уві сні.