Ярмарок суєти

Розділ XLI У ЯКОМУ БЕЮ ЗНОВ ВІДВІДУЄ РОДОВИЙ ЗАМОК

Коли жалобне вбрання було готове, а сера Пітта повідомлено про братів приїзд, полковник Кроулі з дружиною взяли двоє місць у тій самій старій кареті, що в ній Ребека їхала з небіжчиком баронетом дев’ять років тому, як уперше вирушила в світ. Вона добре пам’ятала і заїзд, і служника, якому не дала на чай, і несміливого кембріджського студента, що вкрив їй тоді ноги своїм плащем. Родон зайняв місце на передку й залюбки взявся б за віжки, якби не жалоба. Він сидів біля візника й весь час розмовляв з ним про коней, про дорогу, про те, хто тримає який заїзд і чиї коні тепер возять карету, якою він так часто подорожував хлопцем, коли вони з Піттом вчилися в Ітоні. В Грязьбері на них чекала карета з парою коней і з візником у жалобі.

Це та сама стара карета, Родоне, — мовила Ребека, коли вони сіли в неї.— Дивись, як міль поточила оббиття…

А ось і пляма, через яку сер Пітт (о, бачу, торговець залізом Доусон замкнув свою крамничку)… через яку сер Пітт зчинив такий ґвалт. А то ж він сам розбив пляшку вишнівки, по яку ми їздили в Саутгемптон для твоєї тітки. Як біжить час! Невже це Поллі Толбойс, он та височенька Дівчина, що стоїть з матір’ю біля хвіртки? А я її пам’ятаю замурзаним, непоказним дитинчам, що пололо грядки в садибі.

Гарна дівчина, — сказав Родон і приклав два пальці до крепу на капелюсі у відповідь на вітання матері-й дочки.

Бекі то тут, то там упізнавала знайомих, кланялась їм і ласкаво всміхалася. Ці зустрічі були їй дуже приємні: вдавалося, що вона вже не самозванка, а законно повертається в оселю своїх предків. А Родон, навпаки, був зніяковілий і пригнічений. Може, він згадував своє невинне дитинство? Може, його мучило якесь невиразне каяття, сумніви й сором? — Твої сестри, мабуть, уже дорослі,— мовила Ребека, чи не вперше згадавши про дівчат, відколи розлучилася з ними.

Далебі, не знаю, — відповів полковник. — Тю, та це ж матінка Лок! Як живете, місіс Лок? Ви ж мене пам’ятаєте, правда? Родона, ге? Ну й живучі в біса ті старі баби і їй було сто років уже тоді, як я був хлопцем.

Вони під’їздили до брами, яку охороняла місіс Лок. Ре-бека захотіла неодмінно потиснути їй руку, коли та відчинила їм рипучу залізну браму і вони в’їхали між два стовпи, оброслі мохом і прикрашені голубом та змією.

Батько добре прорідив парк, — сказав Родон, озираючись навколо, і надовго замовк.

Бекі теж мовчала. Обоє вони» були трохи схвильовані й думали про минуле. Він — про Ітон, про свою матір, яку пам’ятав холодною, стриманою жінкою, про рано померлу сестру, яку дуже любив, про те, як він, бувало, лупцював Пітта, і про маленького Роді, залишеного вдома. А Ребека думала про свою молодість, про старанно приховувані таємниці тих рано затьмарених днів, про вихід у світ через цю браму, про міс Пінкертон, про Джоза й Емілію.

Усипані жорствою алея і тераса були вже виполоті. Над парадним входом красувався великий мальований герб, і дві урочисті, високі постаті в чорному широко розчинили двері, кожна свою половину, тільки-но карета під’їхала до знайомих східців. Родон почервонів, а Ребека трохи зблідла, коли вони під руку минали старовинні сіни. Бекі стиснула йому руку, входячи в оббиту дубом вітальню, де їх зустріли сер Пітт і леді Джейн. Сер Пітт був весь у чорному, леді Джейн також, а міледі Саутдаун — у величезному головному уборі, унизаному скляним намистом і увінчаному пір’ям, що коливалось над головою її милості, мов катафалк.

Сер Пітт мав рацію, кажучи, що вона не поїде. Вона обмежилась тим, що в присутності Пітта і його непокірної дружини не розтуляла рота й лякала дітей у їхній кімнаті своїм зловісним виглядом і поведінкою. Тільки легенький кивок головного убору й плюмажу привітав Родона з дружиною, коли ці блудні діти повернулися до своєї родини.

Щиро кажучи, ця крижана холодність їх не дуже засмутила. Тієї хвилини її милість була для них другорядною особою; Родона й Ребеку більше цікавило, як їх зустріне володар-брат і невістка.

Пітт, ледь почервонівши, виступив уперед, потиснув братові руку, а Ребеці, крім того, що теж потиснув руку, ще й дуже низько вклонився. Зате леді Джейн схопила її за обидві руки й ніжно поцілувала. Від такої зустрічі в нашої малої пройдисвітки якимось дивом виступили на очах сльози, хоч, як ми знаємо, цю оздобу на її виду не часто можна було побачити; а Родон підбадьорений таким виявом почуттів з боку невістки, підкрутив вуса й попросив дозволу привітати леді Джейн поцілунком, через що її милість аж почервоніла.

З біса гарна жіночка та леді Джейн, — сказав він, коли залишився з дружиною на самоті.— А Пітт потовщав і гарно тримається.

Він собі може триматися, як хоче, — зауважила Ре-бека й погодилася з чоловіком, що «теща — жахливе старе опудало, а сестри— досить милі дівчатка».

їх теж викликали зі школи на похорон батька. Мабуть, сер Пітт Кроулі, щоб додати гідності домові й родині, вирішив зібрати якомога більше людей, одягнутих у чорне. Вся челядь замку, жінки з притулку для старих, в яких Пітт-старший видурював чимало того, що їм належалось, родина псаломщика і всі інші, хто мав якийсь стосунок до замку чи до пасторського дому, одяглися в жалобу; до них додаймо зо два десятки людей з похоронної контори з чорними пов’язками на рукавах і капелюхах — під час похорону вони утворювали показну процесію. Та всі вони — німі персонажі нашої драми, і оскільки їм не доведеться нічого ні робити, ні казати, їм належить дуже мало місця в нашій повісті.

У розмові з Родоновими сестрами Ребека не вдавала, ніби не пам’ятає, що була їхньою гувернанткою, навпаки, добродушно й щиро нагадала їм про це, уважно розпитала їх про школу й сказала, що дуже часто думала про них і хотіла довідатись, як вони живуть. Можна було й справді повірити, що, розлучившись зі своїми ученицями, вона весь час думала про них і цікавилася їхнім життям. У всякому разі, вона переконала в цьому і леді Джейн, і її молодих зовиць.

Вона нітрохи не змінилася за ці вісім років, — сказала міс Розалінд своїй сестрі Вайолет, коли вони переодягалися на обід.

Руді жінки завжди здаються молодшими за свій вік, — відповіла та.

У неї волосся куди темніше, ніж було, мабуть, вона його фарбує,— додала Розалінд. — І взагалі вона потовщала й покращала, — повела вона далі, бо теж мала схильність товщати.

Принаймні вона не пишається і пам’ятає, що була колись у нас гувернанткою, — мовила Вайолет, натякаючи на те, що кожна гувернантка повинна знати своє місце, й зовсім забуваючи, що вона сама була онукою не тільки сера Уолпола Кроулі, а й Містера Доусона з Грязьбері, а отже, мала на щиті свого герба відерце з вугіллям. На Ярмарку Суєти можна щодня зустріти дуже милих людей, у яких така сама коротка пам’ять.

Мабуть, наші кузини кажуть неправду, нібито її мати танцювала в театрі. Людина не винна, що вона такого походження, а не іншого, — відповіла Розалінд, виявляючи надзвичайне вільнодумство. — І я згодна з братом, що, коли вона вже ввійшла в нашу родину, ми не повинні цуратися її. А тітка Б’ют нехай би вже мовчала, вона ж хоче видати Кет заміж за молодого Купера, сина виноторговця, і звеліла, щоб він неодмінно сам приходив до них по замовлення.

Цікаво, чи тепер леді Саутдаун поїде? Вона вовком дивилася на місіс Родон, — сказала сестра.

Хай би їхала. Мені б не довелося читати «Пралю в парафії Фінчлі», — заявила Вайолет.

Розмовляючи так і навмисне обминаючи коридор, у кінці якого в кімнаті за зачиненими дверима стояла труна, день і ніч горіли свічки й сиділо двоє плакальників, дівчата спустилися вниз обідати, куди, як звичайно, скликав усю родину дзвін.

Але перед тим леді Джейн повела Ребеку до призначених для неї кімнат, що, як і весь будинок, набули куди Охайнішого вигляду, відколи владу перейняв Пітт, і, побачивши, що скромні валізки місіс Родон уже стоять у спальні та сусідній туалетній кімнаті, допомогла їй скинути гарненького жалобного капелюшка й спитала, чи не треба їй ще щось зробити.

Мені найдужче хотілося б, — мовила Ребека, — піти до дитячої кімнати й глянути на ваших любих діточок.

Обидві леді дуже ласкаво перезирнулися й руч об руч рушили нагору.

Ребеці страх сподобалась маленька Матильда, якій ще це минуло чотирьох років, вона сказала, що такої чарівної дитини ще світ не бачив, а дворічного хлопчика — блідого, з сонними очима й великою головою — визнала дивом природи, такий він був великий, розумний і гарний.

Аби тільки мама не так напихала його ліками, — зітхнувши, промовила леді Джейн. — Я часто думаю, що без них ми були б здоровіші.

І леді Джейн та її нова приятелька завели ту щиру розмову про дитячі недуги, які так полюбляють матері, та й взагалі, як мені натякнули, більшість жінок.

П’ятдесят років тому, коли автор цих рядків був ще допитливим хлопчаком і мусив після обіду залишати їдальню разом з жінками, розмови їхні, як я пригадую, точилися переважно навколо їхніх хвороб, і тепер, спитавши про це двох-трьох знайомих дам, я дійшов висновку, що нічого не змінилося. Нехай мої чарівну читачки самі переконаються в цьому сьогодні ж таки ввечері, коли після десерту залишать їдальню і перейдуть обмінюватися таємницями до вітальні. Одне слово, за півгодини Бекі й леді Джейн стали близькими приятельками, а ввечері її милість знайшла нагоду сказати своєму чоловікові, що вважає невістку ласкавою, щирою, відвертою і чутливою жінкою.

Легко здобувши таким чином прихильність дочки, наша невтомна жіночка взялася до величної леді Саутдаун. Тільки-но опинившись на самоті з її милістю, вона почала розпитувати її про дітей і сказала, що її власного сина врятували — просто таки врятували! — великі дози каломелі, коли вже всі паризькі лікарі махнули на дитину рукою. Згадала вона також про те, що їй часто доводилося чути про леді Саутдаун від чудової людини, велебного Лоренса Грілса, священика мейфейрської церкви, куди вона ходить, і про те, як важкі обставини й нещастя змінили її погляди на життя і як палко вона сподівається, Що прожиті роки, згаяні на світські розваги й помилки, не завадять їй замислитися про майбутнє.

Вона розповіла, як допомогли їй колись релігійні настанови містера Кроулі торкнулася «Пралі з парафії Фінчлі», яку прочитала з великою користю для себе, розпитала про леді Емілі, талановиту авторку тієї брошури, тепер леді Емілі Горнблоуер, що живе в Кейптауні, де її чоловік має великі надії стати єпископом Кафрарії.

Але остаточно вона прихилила до себе леді Саутдаун тоді, коли після похорону, почуваючись дуже пригніченою і хворою, звернулась до її милості по медичну пораду, і стара графиня не тільки сказала їй, що робити, а й сама, в нічному халаті, дужче, ніж будь-коли, схожа на леді Макбет, прийшла до кімнати Бекі з пакою своїх улюблених брошур і власноручно приготованими ліками, які запропонувала місіс Родон негайно випити.

Бекі спершу взялася до брошур і, гортаючи їх з величезною цікавістю, завела з леді Саутдаун розмову про них і про спасіння своєї душі, сподіваючись, що цим урятується від тілесних ліків. Та коли релігійні теми вичерпалися, леді Макбет не вийшла з кімнати, поки чашка з ліками теж не спорожнилася, і сердешна місіс Родон, удаючи, що вона щиро вдячна, мусила випити ліки під пильним наглядом невблаганної старої графині. Аж тоді та поблагословила свою жертву на сон.

Благословення не дуже допомогло місіс Родон: вона почувала себе досить кепсько, коли чоловік зайшов і почув, що сталося. Він, як звичайно, голосно зареготав, коли Бекі з гумором, що не зраджував її навіть тоді, як ішлося про неї саму, розповіла, як вона стала жертвою леді Саутдаун. Лорд Стайн і син леді Саутдаун у Лондоні теж нареготалися з цієї історії, коли Родон та його дружина повернулися в Мейфейр. Бекі зобразила їм усю сцену в дійових особах. Одягши нічий халат і чепчик, вона поважно виголосила їм довгу проповідь про цілющість ліків, які вдавано хворій довелось випити, й так майстерно наслідувала свою добродійницю, що можна було подумати, ніби це гугнявить сама графиня.

Покажіть нам леді Саутдаун з її варивом! — вигукували гості в маленькій вітальні Бекі у Мейфейрі. Так уперше в своєму житті стара графиня Саутдаун дала людям привід весело посміятися.

Сер Пітт пам’ятав, яку увагу й шанобу виявляла йому колись Ребека, і був досить ласкавий до неї. Одруження, хоч і нерозважне, дуже пішло Родонові на користь — це видно було з того, як змінилися звички й поведінка полковника, — і хіба не завдяки цьому одруженню так пощастило самому Піттові? Хитрий дипломат підсміювався про себе, визнаючи, що завдячує свою спадщину Родонові, і розуміючи, що вже кому, а йому нема чого обурюватись цим шлюбом. Поведінка Ребеки, її розмови й ставлення до нього подобалися йому.

Невістка подвоїла свою шанобливість, яка й раніше чарувала сера Пітта, й так вихваляла його ораторські здібності, що він аж сам дивувався, бо хоч сер Пітт завжди високо цінував свої таланти, в устах Ребеки вони здавалися йому просто геніальними. Своїй невістці Ребека переконливо довела, що одружилися вони через Б’ют Кроулі, яка потім так їх обмовляла. Зажерлива місіс Б’ют сподівалася загарбати все майно міс Кроулі й позбавити Родона тітчиної ласки, тому й вигадувала та поширювала різні плітки про Ребеку.

їй пощастило зробити нас жебраками, сказала Ребека з ангельською покорою. — Та хіба я можу сердитись на жінку, що дала мені одного з найкращих у світі чоловіків? І хіба її захланність не досить покарана вже тим, що всі її надії розвіялись і їй не дісталося майно, на яке вона так розраховувала? Ми бідні — вигукнула вона. — Ох, люба леді Джейн, та хіба ми боїмося бідності? Я звикла до неї змалку й часто дякую богові, що гроші міс Кроулі допоможуть відновити велич давньої шляхетної родини, належати до якої для мене велика честь. Я певна, що сер Пітт краще використає їх, ніж Родон.

Звичайно, всі ці розмови леді Джейн як віддана дружина переказувала серові Пітту, і це настільки збільшило гарне враження, яке справила на нього Ребека, що третього дня після похорону, коли вся родина обідала, сер Пітт, який, сидячи на покуті, розрізав курей, сказав місіс Родон:-Гм! Ребеко, дозвольте покласти вам крильце? — Очі в неї заблищали з радості, коли вона почула це звертання.

Поки Ребека здійснювала свої плани й надії/а сер Пітт готувався до церемонії похорону та залагоджував інші справи, пов’язані з його майбутніми успіхами й величчю, поки леді Джейн упадала коло своїх дітей, наскільки їй дозволяла матуся, а сонце сходило й заходило і замковий дзвін, як звичайно, скликав родину й челядь на обід і на молитву, тіло померлого власника Королевиного Кроулі лежало в тій кімнаті, де він перебував за життя, і коло нього невідступно чатували найняті для цього люди. Кілька жінок і троє чи четверо чоловіків від грабаря, найкращих плакальників Саутгемптона, одягнені в глибоку жалобу, тихі, як миші, з скорботними мінами, як і личило в такому випадку, по черзі сиділи біля покійника, а звільнившись, збирались у кімнаті ключниці, де тайкома грали в карти й попивали пиво.

Члени родини й челядь обминали понуре місце, де тіло шляхетного нащадка давнього роду лицарів і джентльменів чекало на останній спочинок у родинному склепі.

Ніхто не плакав за ним, крім тієї бідолашної жінки, яка сподівалася стати дружиною і вдовою сера Пітта і яка, вкрита ганьбою, втекла з замку, де мало не зробилась володаркою. Крім неї та ще старого пойнтера, до якого баронет був дуже прихилився в пору свого недоумства, не знайшлося нікого, хто пожалкував би за ним, бо протягом свого життя він ніколи не намагався здобути собі приятелів.

Якби найкращий і найдобріший з нас, покинувши землю, міг знов її відвідати, то, гадаю, він (якщо почуття, властиві Ярмаркові Суєти, є й там, куди ми всі відходимо) дуже засмутився б, побачивши, як швидко втішилися ті, що залишились живі. Сера Пітта забуто так само, як найдобріших і найкращих із нас… хіба що на кілька тижнів швидше.

Хто хоче, може випровадити небіжчика до могили, куди його відвезено в призначений день і з належними почестями, як його випроводжали родичі в чорних каретах, з хусточками біля носа, чекаючи на сльози, що так і не з’являлися, грабар та його помічники з глибокою скорботою на обличчях, вибрані орендарі, що улесливо висловлювали своє співчуття новому господареві, карети сусідніх аристократів, що посувалися зі швидкістю три милі на годину і були порожні, але викликали в присутніх глибокий смуток, і священик, що виголошував неодмінні в такому випадку слова «про дорогого брата, який покинув нас». Поки ми ще не розлучилися з тілом небіжчика, ми розігруємо над ним свою комедію Суєти, оточуємо його бутафорією і церемоніями, виставляємо для прощання, кладемо в застелену оксамитом труну й забиваємо її позолоченими цвяхами, а до всього ще й встановлюємо на могилу плиту з брехливим написом. Помічник Б’юта Кроулі, дженджуристий молодик, що закінчив Оксфорд, і сер Пітт разом склали відповідну латинську епітафію для покійного баронета, помічник виголосив класичну проповідь, закликаючи живих не впадати в смуток і найшанобливішими словами попереджаючи їх, що котрогось дня і їм доведеться пройти в похмуру таємничу браму, яка щойно замкнулася за тілом їхнього любого брата. Потім орендарі сіли на коней, а дехто з них залишився закропити душу в шинку «Герб Кроулі». Після сніданку, який був влаштований у кімнаті для челяді, карети сусідів роз’їхалися кожна в свій бік, а грабарі, склавши мотузки, покривало, оксамит, страусові пера та інший реквізит, вмостилися на катафалк і подалися в Саутгемптон. І тільки-но коні, поминувши браму, пустилися підтюпцем по дорозі, обличчя грабарів набули звичайного виразу, і скоро табунці їх то тут, то там чорними цятками всіяли ґанки шинків, і в руках у них заблищали на сонці олов’яні кухлі. Крісло, в якому возили старого хворого сера Пітта, віднесли в повітку, де лежало різне садове знаряддя. Старий пойнтер перші дні часом починав вити — і це був єдиний вияв горя в замку, в якому сер Пітт Кроулі господарював майже шістдесят років.

Оскільки в маєтку було багато дикого птаства, а стріляти куріпок ніби ввійшло в обов’язок кожного англійського джентльмена, який має нахил до політичної діяльності, то, коли минула перша хвиля смутку, сер Пітт Кроулі в білому капелюсі з чорним крепом почав інколи виїздити і брати участь у полюванні.

Дивлячись на скошені або засіяні ріпою просторі лани, що тепер стали його власністю, він відчував велику потаємну радість. Часом, переповнений покорою, він не брав з собою іншої зброї, крім мирної бамбукової палиці, полишаючи здоровилові Родону та єгерям самим стріляти з рушниць. Піттові гроші й лапи справляли на Родона велике враження. Не маючи за душею жодного пенні, полковник почав ставитись де голови родини догідливо й шанобливо і більше не зневажав «м’яла Пітта». Він приязно вислухував братові плани засадження й осушення боліт, давав поради щодо стайні й худоби, їздив у Грязьбері оглядати кобилу, яка, на його думку, підійшла б леді Джейн, пропонував об’їздити її і таке інше; бунтівливий драгун упокорився, притих і став цілком пристойним молодшим братом.

Він постійно отримував від міс Брігс із Лондона повідомлення про малого Родона, який там залишився. Хлопчик писав йому й сам. «Я живий і здоровий, — повідомляв він. — Сподіваюся, що ви живі й здорові. Сподіваюся, що мама здорова. Поні живий і здоровий. Грей водить мене кататися в Парк. Я зустрів того хлопчика, з яким катався верхи. Він заплакав, коли поїхав учвал. А я не плачу».

Родон читав ті листи братові й леді Джейн, яка була від них у захваті. Баронет пообіцяв платити за хлопчикове навчання, а його щиросерда дружина дала Ребеці банкноту й попрохала, щоб та купила від неї синові подарунок.

Минав день за днем, дами в замку бавили час у дрібних справах і тихих розвагах, якими вдовольняються сільські жінки. Дзвін скликав їх на обід і на молитву.

Щоранку, поснідавши, панни сідали пограти на фортепіано, і Ребека допомагала їм своїми порадами. Потім вони взували черевики з грубими підошвами й гуляли в парку по алеї, або виходили за огорожу в село й роздавали хворим по хатах ліки та брошури леді Саутдаун. Сама леді Саутдаун виїздила бричкою, запряженою поні.

Ребека тоді сідала поруч з нею і дуже пильно слухала її поважну мову. Вечорами вона співала Генделя й Гайдна і плела велику вовняну шаль, ніби народилася для такої праці і ніби мала виконувати її, аж поки на схилі віку ляже в могилу, залишивши після себе невтішних родичів і цілу купу процентних паперів, — наче турботи, необхідність викручуватись і хитрувати, настирливі кредитори й злидні не чекали її за брамою парку, щоб учепитися в неї, тільки-но вона знов за неї виїде.

«Не важко бути дружиною землевласника, — думала собі Ребека. — Мабуть, і я була б доброю жінкою, якби мала п’ять тисяч прибутку на рік. Я б теж могла бавитися з дітьми в їхній кімнаті й рахувати морелі на шпалерах. І могла б поливати квітки в оранжереї і обривати сухе листя з калачиків. Я розпитувала б старих бабів про їхні недуги й замовляла б на півкрони юшки для вбогих. Невелика втрата, коли маєш п’ять тисяч на рік! Я могла б навіть їздити за десять миль обідати до сусідів і вдягатися за позаторішньою модою. Могла б ходити до церкви й не засинала б, сидячи на родинній лавці, або ж ні, дрімала б за заслоною, опустивши на очі серпанок, — можна напрактикуватися й так. Я б усім платила готівкою, аби тільки мала гроші. Тутешні чудотворці саме цим і пишаються. І співчутливо дивляться на нас, нещасних грішників, що не мають їх їм здається, що вони дуже щедрі, коли дають нашим дітям банкноту в п’ять фунтів, а нас зневажають за те, що в нас тих банкнот немає».

Хтозна, може, Ребека й мала слушність, так думаючи, може, й справді тільки гроші й успіх визначають різницю між нею і чесною жінкою? Коли згадати, яку силу мав спокуса, то хто може сказати, що він кращий за свого сусіда? Якщо спокійне, забезпечене життя й не робить людину чесною, то принаймні сприяє тому, що вона залишається чесною. Якийсь там олдермен, повертаючись з обіду, де його пригощали черепаховою юшкою, не вилізе з карети, щоб украсти бараняче стегно; та нехай він поголодує, тоді побачимо, чи не поцупить він буханець хліба. Так утішала себе Ребека, порівнюючи шанси й оцінюючи розподіл добра і зла на землі.

Вона знов оглянула й відвідала всі свої колишні улюблені місця, поле, ліс, гай, ставки і сад, кімнати в старому замку, де вона свого часу прожила цілих два роки. Тут вона була молодою, чи порівняно молодою, бо Ребека не пам’ятала, коли по-справжньому була молодою. Але вона пам’ятала тодішні свої думки й почуття і зіставляла їх з теперішніми, коли вже побачила світ, пожила серед значних людей і піднялася так високо порівняно зі своїм колишнім скромним становищем.

«Я досягла цього тому, що маю голову на в’язах, — думала Бекі,— і тому, що світ складається майже з самих дурнів. Я тепер не могла б вернутися назад і спілкуватися з тими людьми, яких зустрічала в батьковій майстерні. До моїх дверей під’їздять лорди з зірками й орденами Підв’язки, а не вбогі митці, що мають у кишенях тільки крихти тютюну. Мій чоловік — джентльмен, невістка — графська дочка, і я гостюю в тому домі, де кілька років тому була в становищі, не багато вищому, ніж служниця., Та чи я тепер краще забезпечена, ніж тоді, як була дочкою художника й лестощами видурювала в сусіднього торговця цукор і чай? Припустімо, що я б вийшла заміж за Френсіса, який був закоханий у мене, — я й тоді не була б убогіша, ніж тепер. Ох, якби можна було поміняти своє становище в товаристві і всі свої зв’язки на кругленький капіталець у трипроцентних паперах!»-Ось як Ребека розуміла марноту людських справ і ось у якій надійній пристані хотіла обякоритися. Їй, може, й спадало на думку, що якби вона чесно й скромно виконувала свої обов’язки і йшла в житті рівним шляхом, то була б тепер не далі від того щастя, до якого пробиралася манівцями. Але як діти в Королеви йому Кроулі обминали кімнату, де лежало тіло їхнього батька, так і Ребека, коли в неї зринали такі думки, обминала їх, не хотіла на них зупинятися. Вона зневажливо уникала їх — принаймні ризикнула вибрати іншу стежку, з якої тепер неможливо було звернути. Сам я переконаний, що муки сумління — найслабкіше з усіх людських почуттів, їх дуже легко приглушити, якщо вони й озиваються, а дехто й зовсім не знає їх. Нам стає ніяково, коли нас викривають, нас непокоїть думка про сором чи кару, але не багато знайдеться на Ярмарку Суєти людей, яким почуття вини отруює життя.

Отже, перебуваючи в Королевиному Кроулі, Ребека здобула собі стільки друзів серед служників мамони, скільком могла приділити увагу. Леді Джейн і її чоловік прощаючись, виявляли до неї якнайтепліші почуття. Вони тішилися, що в майбутньому зможуть зустрічатися в Лондоні, коли родинний дім у столиці буде полагоджений і наново опоряджений. Леді Саутдаун приготувала Ребеці паку ліків і передала з нею листа велебному Лоренсові Грілсу, в якому прохала цього джентльмена врятувати «від вічного вогню особу, що її вона вшанувала своєю увагою». Сер Пітт провів їх у кареті, запряженій четвериком, до Грязьбері, пославши наперед воза з їхніми речами й запасом упольованого птаства.

Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! — промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.

О так! — відповіла Ребека, закотивши зелені очі. Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі,-а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.

«Це на них, певне, впливав тривале володіння трипроцентними паперами», — казала сама до себе Ребека і, мабуть, мала слушність.

Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світилися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.

Розділ XLII-У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ

Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір такому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.

Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче трусилися, коли він наливав собі чарку портвейну.

Своїм клеркам у Сіті він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одноманітний морок, що його оточував.

Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштовхнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії.

Містер Осборн був навіть не від того, щоб одружитися з жінкою низького походження і потім знущатися з неї, скільки душа забажає, але не траплялося особи на його смак, тому він тиранив удома свою незаміжню дочку. Вона мала чудову карету й чудових коней, сиділа на покуті столу, заставленого найкращим сріблом. Вона мала чекову книжку, бездоганного лакея, що супроводжував її на прогулянках, і необмежений кредит, торговці зустрічали й проводжали її шанобливими поклонами, — одне слово, мала всі привілеї багатої спадкоємиці, але життя її було смутне. Сироти в притулку, підмітальниці вулиць, найубогіша посудниця на кухні були щасливі порівняно з цією бідолашною, немолодою вже панною.

Фредерік Буллок, есквайр, із фірми «Буллок, Галкер і К°», все-таки одружився з Марією Осборн, хоч і не без довгих торгів і бурчання. Коли Джордж загинув і був вилучений з батькової духівниці, Фредерік почав наполягати, щоб Марії дали в посаг половину майна старого купця, і довго відмовлявся «вдарити по руках» як він сам казав) на інших умовах. Осборн заявив, що Фред був погодився взяти його дочку з двадцятьма тисячами і що він не вважає за потрібне брати на себе додаткові зобов’язання. Нехай Фред отримує те, що йому належить, або йде до біса. Фред, у якого розгорілася надія, коли Джорджа позбавили спадку, вважав, що старий купець безсовісно ошукав його, тому довгий час удавав, ніби хоче взагалі розірвати заручини. Осборн закрив свій поточний рахунок в «Буллока й Галкера», ходив на біржу з нагайкою, заприсягнувшись, що вперіщить нею по спині одного негідника, не називаючи, проте, його прізвища, і, як звичайно, виливав на всіх свою лють. Джейн Осборн потішала сестру під час тих родинних чварів.

Я завжди казала тобі, Маріє, що він любить твої гроші, а не тебе, — співчутливим тоном заявляла вона.

Принаймні він вибрав мене і мої гроші, а не тебе з твоїми грошима, — відповідала Марія, високо підносячи голову.

Проте розрив цей був тимчасовий. Батько Фреда й старші компаньйони фірми, розраховуючи на майбутній поділ майна, радили йому взяти Марію навіть з двадцятьма тисячами посагу, половину якого вона мала отримати тепер, а половину після батькової смерті. Отож Фред «порачкував» (знову ж таки, як він сам висловився) і послав старого Галкера миритися з Осборном. Мовляв, то його батько був проти цього шлюбу і ставав йому на перешкоді, а сам він прагне будь-що дотриматись угоди. Осборн похмуро прийняв перепросини. Родини Галкера й Буллока посідали почесне місце серед аристократії Сіті й мали навіть зв’язки з вест-ендськими вельможами. Старому Осборнові було приємно, що він матиме змогу казати: «Мій зять, сер, з фірми «Буллок, Галкер і К°», сер; своячка моєї дочки, сер, леді Манго, дочка високоповажного графа Каслмоулді». Уява його вже наповнювала дім вельможними гостями. Тому він вибачив молодому Буллокові й погодився на весілля.

Це було бучне свято. Родичі молодого дали сніданок у себе, бо вони мешкали неподалік „від церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, де відбувся шлюб. Були запрошені вест-ендські вельможі, і багато з них поставили в книзі свої підписи.

Прийшли містер Манго й леді Мері Манго, а панночки Гвендоліна й Гінівер були дружками; прийшли полковник Бладаєр з гвардійського полку (найстарший син фірми «Брати Бладаєр» на Мінсінг-лейн), кузен нареченого, з шановною місіс Бладаєр, шановний Джордж Боултер, син лорда Леванта, і його дружина, у дівоцтві міс Манго, лорд-віконт Каслтодді, шановний Джеймс Мак-Мул і місіс Мак-Мул (у дівоцтві міс Суорц) та інші знатні гості, що поріднилися з Ломбард-стріт і великою мірою сприяли ошляхетненню Корнгілла.

Молоде подружжя мало будинок біля Барклі-сквер і невеличку віллу в Роугемптоні серед тамтешньої колонії банкірів. Жінки в родині Фреда вважали, що він зробив мезальянс, бо хоч їхній дід виховувався в притулку, самі вони через своїх чоловіків поріднилися з найкращими родами Англії. І Марії, щоб надолужити вади свого походження, довелося триматись особливо пихато й особливо уважно складати список гостей; вона відчувала, що відтепер їй треба якнайменше бачитися з батьком і сестрою.

Безглуздо було б думати, що вона зовсім порве стосунки зі старим батьком, який мав, ще в руках стільки десятків тисяч фунтів. Фред Буллок їй такого ніколи б не дозволив. Та вона була ще молода, не вміла приховувати своїх почуттів і тим, що запрошувала свого батька й сестру на третьорядні вечори, ставилася до них дуже холодно, коли вони приходили, тим, що сама уникала Рассел-сквер і нетактовно просила батька перебратися з того жахливого, вульгарного місця, вона легковажно й необачно підірвала свої шанси на спадщину так, що становища не могла виправити вся Фредова дипломатія.

Отже, Рассел-сквер — кепське місце для місіс Марії, ге? — сказав старий джентльмен, з гуркотом зачиняючи віконце в кареті, коли разом з дочкою повертався якось увечері з обіду в місіс Буллок. — Отже, вона запрошує батька й сестру другого дня після своїх бенкетів (хай мене дідько вхопить, коли ці страви чи «онтрі», як вона їх називає, не подавали в них учора!) разом з крамарями з Сіті та якимись писаками, а графів, графинь і всіх тих вельмож залишає для себе? Аякже, вельможі, хай їм чорті Я простий англійський купець, але можу скупити тих жебраків гуртом. Ото мені лорди! На одному з її суаре я бачив такого лорда, що розмовляв з якимось жалюгідним скрипалем… тьху, я б на нього й не глянув. Виходить, на Рассел-сквер вони не хочуть приїздити? Даю голову на відруб, що в мене знайдеться краще вино і заплачено за нього дорожче, що я можу поставити на стіл кращі страви і в кращому сріблі, ніж вони будь-коли бачили на своїх столах, підлизи нещасні, неприторенні дурні! Жени щодуху, Джеймсе, я хочу швидше додому на Рассел-сквер, ха-ха-ха! — І з лютим реготом він відсунувся в куток карети.

Таке самовихваляння не раз давало полегкість старому Осборнові.

Джейн Осборн могла тільки погодитись з цією думкою про сестрину поведінку. І коли в місіс Буллок народився первісток — Фрідерік Август Говард Стенлі Дівере Буллок, — старий Осборн, якого запрошено бути хрещеним батьком, обмежився тим, що послав дитині золоту чашку, а в ній двадцять гіней для няньки.

Я певен, що жоден ваш лорд не дасть більше, — сказав він і не захотів прийти на хрестини.

Проте на Буллоків розкішний подарунок справив велике враження. Марія вирішила, що батько дуже задоволений нею, а Фредерік почав сподіватися для свого сина й спадкоємця великої ласки від старого.

Можна собі уявити, з якою мукою самітна міс Осборн на Рассел-сквер переглядала «Морнінг пост», де у «Великосвітській хроніці» часто траплялося ім’я її сестри і де вона мала нагоду прочитати опис туалету місіс Ф. Буллок того дня, коли леді Фредеріка Буллок відрекомендовувала її при королівському дворі. Сама Джейн, як ми вже казали, була позбавлена такої пишноти. Життя її було жахливе. Вона вставала рано темними зимовими досвітками, щоб приготувати сніданок для свого буркотливого батька, що перевернув би цілий будинок, якби чай не був йому приготований о пів на дев’яту. Вона мовчки сиділа навпроти нього, слухала, як сичить чайник, і тремтіла з напруження, поки він читав газету і з’їдав з чаєм свою звичайну пайку булочок. О пів на десяту він підводився і йшов у Сіті. Тепер вона до обіду була майже вільна — могла йти до кухні й лаяти служників, кудись їхати або ходити по крамницях, де її зустрічали дуже шанобливо, завозити свої і батькові візитні картки до показних, понурих будинків своїх приятелів із Сіті або сидіти у великій вітальні, сподіваючись гостей, і, схилившись над якимось безконечним плетивом, дослухатися, як великий годинник із зображенням Іфігенії на жертовному олтарі голосно й сумовито цокає і видзвонює години в непривітній кімнаті. Велике дзеркало над каміном і трюмо, що стояло проти нього в другому кінці кімнати, відбиваючись одне в одному, помножували брунатний брезентовий мішок, у який була загорнута люстра під стелею; тих мішків ставала сила-силенна, вони губилися в перспективі, а кімната, де сиділа міс Осборн, здавалася центром цілої системи віталень. Коли вона стягала шкіряне накриття з фортепіано й брала на ньому кілька акордів, музика звучала сумно й жалібно, і будинок озивався тужливою луною. Портрет Джорджа був знятий і схований у комірчині на горищі, і хоч пам’ять про загиблого жила в їхніх серцях і кожне з них інтуїтивно здогадувалося, коли друге думало про нього, імені хороброго, колись улюбленого сина і брата вони ніколи не називали.

О п’ятій годині містер Осборн повертався на обід і разом з дочкою мовчки сідав до столу, рідко порушуючи тишу, крім тих випадків, коли кипів і лаявся, якщо котрась страва йому не подобалась. Два рази на місяць у них обідало нудне товариство — друзі Осборна, люди його віку й становища: старий доктор Глиг з Блумсбері-сквер та його дружина, старий адвокат містер Рудопиклі з Бедфордроу, дуже важлива особа, бо завдяки своєму фахові він ручкався з вест-ендськими вельможами, старий полковник Гультайс з площі Аппер-Бедфорд, що служив колись у бомбейські армії, та його дружина, помічник судді Пундик і місіс Пундик, а часом і старий суддя сер Томас Тойсвіт та леді Тойсвіт з Бедфорд-сквер. Сер Томас колись уславився своїми суворими вироками, і коли він обідав в Осборна, на стіл подавали особливий червоний портвейн.

Усі вони, та й інші такі, як вони, у свою чергу запрошували бундючного купця з Рассел-сквер до себе на такі самі бундючні обіди. Після вина вони підіймалися нагору і врочисто сідали грати у віст, а о пів на одинадцяту по них приїздили карети. Чимало багатих людей, яким ми, бідні горопахи, звичайно заздримо, живуть так, як ми щойно змалювали. Джейн Осборн у батьківському домі майже не зустрічала чоловіків молодших за шістдесят років, і чи не єдиним неодруженим серед них був містер Хихиклі, славетний жіночий лікар.

Я не можу сказати, що монотонності цього жахливого життя ніщо не порушувало. Річ у тім, що в сердешної Джейн була таємниця, згадка про яку розлючувала її батька і псувала йому настрій ще дужче, ніж його ображена пиха й переїдання. Ця таємниця була пов’язана з міс Вірт, яка мала кузена художника, містера Сміт, що потім став дуже відомим портретистом і членом Королівської академії; та свого часу він радий був давати уроки малювання світським дамам. Тепер містер Сміт забув, де лежить Рассел-сквер, але 1818 рокy він залюбки ходив туди й навчав міс Осборн малювати.

Сміт (колишній учень містера Шарпа з Фріт-стріт, розпусного невдахи й гультяя, але дуже доброго митця) був, як ми вже казали, кузеном міс Вірт, і вона познайомила його з міс Осборн, рука й серце якої після кількох невдатних романів були й досі вільні. Він запалав ніжними почуттями до цієї леді і, видно, збудив такі самі почуття в її грудях. Міс Вірт була їхньою повірницею. Я не знаю, чи залишала вона кімнату, де вчитель і учениця малювали разом, щоб дати їм нагоду освідчитись і присягнути одне одному у вічному коханні, чого не можна зробити в присутності третьої особи; не знаю, чи вона сподівалася, що кузен, одружившись з дочкою багатого купця, дасть їй частину того багатства, яке вона допомогла йому здобути, — відомо лише, що містер Осборн якось довідався про це, повернувся несподівано з Сіті, зайшов до вітальні з бамбуковою палицею в руці, застав там художника, ученицю й компаньйонку, які смертельно зблідли з переляку, і вигнав з дому вчителя, погрожуючи, що переламає йому всі кістки, а за півгодини звільнив міс Вірт, скинув зі сходів її валізки, потоптав картонки й ще довго вимахував кулаком услід найманій кареті, якою вона поїхала.

Джейн Осборн кілька днів не виходила зі своєї спальні. Після цього батько не дозволив їй більше брати компаньйонки й побожився, що не дасть дочці жодного шилінга своїх грошей, якщо вона вийде заміж без його згоди. А оскільки йому потрібна була в домі жінка, що наглядала б за господарством, то він не квапився видавати її заміж, тому вона не мала надії влаштувати свої сердечні справи. Поки батько був живий, їй судилося таке, як ми щойно описали, сіре існування: Джейн мусила вдовольнитися становищем старої панни. Тим часом у її сестри щороку народжувалась дитина з дедалі гучнішим ім’ям, і вони майже не спілкувалися між собою.

Джейн і я обертаємося в різних сферах, — казала місіс Буллок, — але, звичайно, я вважаю її сестрою.

Це означало… а справді, що можуть означати слова леді про те, що вона вважає Джейн своєю сестрою? — Ми вже згадували, що панни Доббін мешкали з батьком у гарній віллі на Денмарк-гілл, де були чудові теплиці з виноградом і персиками, які так сподобалися малому Джорджеві Осборну, Панни Доббін, що часто їздили в Бромптон відвідати нашу любу Емілію, інколи робили візит і своїй давній знайомій міс Осборн на Рассел-сквер. Гадаю, вони виявляли увагу до Емілії тільки на вимогу свого брата майора, який служив в Індії (і якого старий Доббін дуже шанував), бо майор був хрещеним батьком і опікуном Еміліїного сина і все ще сподівався, що дід дитини, може, зласкавиться й визнав онука в пам’ять про свого сина. Панни Доббін розповідали міс Осборн усе, що знали про Емілію, — як вона живе з батьками, які вони бідні, і не переставали дивуватись, що чоловікам, та ще й таким, як їхній брат і дорогий капітан Осборн, могло подобатись таке ніщо.

Емілія така сама сентиментальна і безхарактерна, ні риба ні м’ясо, як і була, але її син справді чарівний хлопчик, бо в кожної жінки теплішав на серці, коли вона бачить малих дітей, і навіть найдратівливіша стара панна ставиться до них ласкаво.

Якось сестри Доббін упрохали Емілію відпустити Джорджі на цілий день до них у Денмарк-гілл. Сама вона майже весь час, поки його не було, писала листа майорові в Індію. Вона привітала Доббіна з радісною новиною, яку їй принесли його сестри. Вона молила бога, щоб він дав щастя йому й нареченій, яку він собі вибрав. Дякувала майорові за тисячі й тисячі ласкавих послуг і доказів його вірної приязні до неї в лиху годину. Вона оповідала йому останні новини про малого Джорджі, про те, що він поїхав на цілий день до його сестер за місто.

Вона чітко попідкреслювала чимало слів і підписалася: «З щирою любов’ю до Вас Ваша приятелька Емілія Осборн». Вона забула передати вітання леді О’Дауд, чого раніше з нею ніколи не траплялось, і не назвала Глорвіну на ім’я, а тільки нареченою майора (підкресливши це слово), якій вона прохала в господа благословення. А проте звістка про Доббінове одруження дозволила Емілії відкинути стриманість, з якою вона завжди ставилась до майора. Вона була рада, що може признатися й сама відчути, як тепло і вдячно згадує про нього… а щоб вона ревнувала до Глорвіни (о господи, до Глорвіни!), то Емілія обурено відхилила б таке припущення, навіть якби про нього натякнув їй сам ангел небесний.

Увечері, коли Джорджі повернувся додому — на превелику свою радість, у запряженій поні колясці, якою правив старий візник містера Доббіна, — на шиї в нього на тоненькому золотому ланцюжку висів годинник. Він сказав, Що годинник йому дала стара негарна леді, яка все плакала і цілувала його. Але він її не любить. Він дуже любить виноград. І любить тільки, свою маму. Емілія здригнулась і злякалася: в її лагідне серце закралося лихе передчуття, коли вона довідалась, що чоловікові родичі бачили її сина.

Міс Осборн повернулася додому на обід. Батькові того дня пощастило залагодити на біржі вигідну спекуляцію, і він був у досить доброму гуморі, тож навіть зволив помітити, яка схвильована його дочка.

Що сталося, міс Осборн? — запитав він. Дочка заплакала.

О сер, — відповіла вона, — я бачила малого Джорджі. Він гарний, як ангел… і такий схожий на нього! — Старий нічого не сказав, але почервонів і затремтів усім тілом.

Розділ XLHI-У ЯКОМУ ЧИТАЧ МАЄ ОБМИНУТИ МИС ДОБРОЇ НАДІЇ

Враженому читачеві „доведеться тепер перенестися за десять тисяч миль, до військового селища Бандлгандж у Мадраській окрузі індійських володінь Англії, де розквартировані наші хоробрі давні друзі з*** полку під командуванням відважного полковника сера Майкла О’Дауда. Час був ласкавий до цього огрядного офіцера, як звичайно буває ласкавий до тих, хто має здоровий шлунок, добру вдачу й не вельми втомлює свій розум. Полковник добре орудував виделкою й ножем під час сніданку, потім знов успішно брався до цієї зброї в обід. Після обох трапез він курив свій кальян і, коли дружина лаяла його, кадив ним так само незворушно, як ішов на вогонь французів під Ватерлоо. Роки й спека не зменшили енергії і балакучості правнуки шляхетних Мелоні і Моллоїв. її милість, наша давня знайома, почувала себе в Мадрасі так само гарно, як і в Брюсселі, у військовому селищі — як і в наметі. У поході її можна було побачити поперед полку на спині королівського слона — справді величне видовище! На тому ж слоні вона брала участь у полюванні на тигрів у джунглях. її приймали тубільні принци і пригощали її та Глорвіну в жіночій половині свого будинку, даруючи їм шалі й коштовності, від яких, на жаль, доводилось відмовлятися. Вартові всіх родів військ віддавали їй честь, хоч де б вона з’явилася, і.у відповідь на їхнє вітання леді О’Дауд урочисто торкалася рукою свого капелюшка. Вона була однією з перших дам Мадраської округи. Там усі пам’ятають її сварку з леді Сміт, дружиною молодшого судді сера Майноса Сміта, коли дружина полковника ляснула пальцями під носом у дружини судді й заявила, що не піде до столу позад якоїсь там нещасної цивільної. Навіть тепер, хоч минуло вже двадцять п’ять років, багато хто пам’ятав, як леді О’Дауд танцювала джигу в губернаторському домі, як вона змучила двох ад’ютантів мадраської кавалерії та двох джентльменів з цивільної служби, і тільки майор Доббін, кавалер ордена Лазні й другий за званням офіцер *** полку, нарешті вмолив її піти до їдальні — тоді вона, lassata nondum satiata recessit.

Пеггі О’Дауд справді була така, як завжди: добра в намірах і в ділах, невгамовної вдачі, рада покомандувати, тиран свого Майкла, опудало серед усіх полкових дам, мати для молодих офіцерів: вона доглядала їх під час хвороби, рятувала, коди вони потрапляли в халепу, і вони: платили леді Пеггі любов’ю і відданістю. Але дружини молодших офіцерів і капітанів (майор не був одружений) весь час буди в змові проти неї. Вони казали, що Глорвіна надто копилить губи, а сама Пеггі нестерпно деспотична. Вона не давала спокою невеличкій пастві, яку збирала в себе місіс Кірк, і глузувала з молодих офіцерів, які ходили слухати проповіді тієї дами, заявляючи, що дружиш солдата нічого робити з себе святенницю — хай краще латає білизну своєму чоловікові; а коли полк хоче слухати проповіді, то до його послуг книжка найкращих у світі проповідей — її дядька декана. Пеггі рішуче поклала край залицянню лейтенанта Стабла до дружини полкового хірурга, погрозивши, що зажадає назад гроші, які він у неї позичив (бо той молодик і далі був великим марнотратником), якщо він відразу не припинить свого роману й не поїде на мис Доброї Надії лікувати здоров’я. З іншого боку, вона сховала в себе місіс Поскі, яка однієї ночі втекла зі свого бунгало, рятуючись від чоловіка, що після другої пляшки бренді зовсім осатанів, а потім доглядала його під час нападу білої гарячки й зуміла відучити від п’янства, бо сам той офіцер уже не міг з ним боротися. Одне слово, в біді вона виявлялась найкращою розрадницею, а в щасті найнестерпнішим товаришем, оскільки була про себе дуже високої думки й завжди хотіла зробити по-своєму.

Ось і тепер вона вирішила, що Глорвіна повинна вийти заміж за нашого давнього приятеля Доббіна. Місіс О’Дауд знала майорові перспективи й цінувала його добру вдачу і чудову репутацію, яку він здобув у полку. Глорвіна, дуже вродлива, квітуча, з чорними кучерями й блакитними очима дівчина, що вміла їздити верхи і грати сонати незгірше за будь-яку панну з графства Корк, здавалася їй саме тією особою, якій судилося принести Доббінові щастя, — куди ліпшою, ніж та сердешна слабохарактерна Емілія, в яку він був колись закоханий і…

Ви лишень гляньте на Глорвіну, як вона заходить до кімнати, — казала місіс О’Дауд, — і порівняйте її з тією бідолашною місіс Осборн, якій і курка сяде на голову. Вона вам якраз пара, майоре, ви чоловік тихий, і треба ж комусь за вас заступатися. І хоч вона походить не з такої шляхетної родини, як Мелоні або Моллої, та запевняю вас: рід її давній, і кожен аристократ пишався б такою ріднею.

Але треба визнати, що, перше ніж у Глорвіни визрів намір скорити Доббіна своїми чарами, вона багато разів випробовувала їх на інших. Глорвіна провела сезон у Дубліні і хтозна-скільки ще таких сезонів у Корку, Кіяарні та Мелоу, де кокетувала з усіма гідними її планів офіцерами тамтешніх гарнізонів і з тими неодруженими сквайрами, які здавались їй підхожими. їй разів з десять траплявся жених в Ірландії, не кажучи вже про пастора з Баті, що так негарно повівся з нею. Цілу дорогу до Мадраса вона фліртувала з капітаном і старшим офіцером корабля «Ремчандер» Ост-Індської компанії і пробула цілий сезон в окружному місті з братом і місіс О’Дауд, які поїхали з нею, залишивши майора командувати полком. Там усі захоплювалися Глорвіною, всі танцювали з нею, але жоден, вартий уваги, не освідчувався їй. Два-три дуже зелені молодші офіцери і один чи два безвусі цивільні зітхали за нею, але вони не відповідали її вимогам.

Глорвіна їх відштовхнула, а тим часом молодші за неї дівчата виходили заміж. Є жінки, і навіть вродливі, яким випадав така доля. Вони надзвичайно легко закохуються, їздять верхи й ходять на прогулянки майже з половиною офіцерського складу, а все ж, хоч їм уже під сорок, панни О’Греді залишаються паннами О’Греді. Глорвіна запевняла, що якби не та злощасна сварка місіс О’Дауд з дружиною судді, вона б зробила в Мадрасі добру партію, де старий містер Чатні, який очолював цивільну службу (і який потім одружився з міс Добі, молоденькою тринадцятирічною дівчиною, коли та саме повернулася зі школи в Європі), вже от-от мав їй освідчитися.

Отож хоч леді О’Дауд і Глорвіна сварилися по кілька разів на день і майже з усякого приводу (далебі, якби Мік О’Дауд не мав ангельської вдачі, він напевне здурів би, живучи весь час з двома жінками, що без угаву торохтіли), проте в одному вони цілком погоджувались, а саме: в тому, що Глорвіна мусить вийти заміж за майора Доббіна, і поклали собі не давати йому спокою, поки не доможуться свого. Глорвіна, яку не збентежили попередні сорок чи п’ятдесят поразок, узяла Доббіна в справжню облогу. Вона співала йому ірландські мелодії, вона так часто і з таким почуттям питала, «чи прийде він до альтанки», що було дивно, як чоловік, маючи серце в грудях, міг устояти перед тим запрошенням. Вона весь час допитувалася, «чи смуток не затіняв днів його молодості», і ладна була, мов Дездемона, плакати, слухаючи розповіді майора про небезпеки, яких він зазнав у походах. Ми вже згадували, що наш чесний приятель любив самотою пограти на флейті. Глорвіна змушувала його виконувати з нею дуети, і леді О’Дауд простодушно виходила з кімнати, щоб не заважати молодій парі. Глорвіна вимагала, щоб майор вранці прогулювався з нею верхи. Все військове селище бачило, як вони виїздили й поверталися. Вона постійно писала йому додому записки, позичала в нього книжки й підкреслювала олівцем ті сентиментальні або смішні місця, які їй сподобалися. Вона користувалася його кіньми, служником, ложками й паланкіном.

Тож і не дивно, що люди почали єднати їх і що майоровим сестрам в Англії здалося, буцімто вони скоро матимуть невістку.

А тим часом Доббін, витримуючи таку навальну облогу, був ганебно незворушний.

Він тільки сміявся, коли молодші товариші з полку жартували з приводу очевидної прихильності до нього Глорвіни.

Пусте! — казав він. — Вона лише вправляється на мені, як на фортепіано місіс Тозер, бо воно в неї під рукою. Я вже старий для такої квітучої панни, як Глорвіна.

Отож він і далі їздив з нею верхи, переписував їй в альбом ноти й вірші і покірно грав з нею в шахи, бо саме такими невинними розвагами втішаються у свій вільний час декотрі офіцери, тим часом як інші, що не люблять сидіти вдома, полюють на кабанів, стріляють бекасів, грають у карти, курять сигари або дудлять грог. Що ж стосується Майкла О’Дауда, то хоч дружина й сестра напосідалися, щоб він умовив майора освідчитись і не мучив так жорстоко бідолашну невинну дівчину, старий вояк твердо відмовився брати участь у тій змові.

Майор — доросла людина, і йому не треба няньки, — казав сер Майкл, — він сам посватається, якщо захоче.

Або обертав усе в жарт і казав, що Доббін ще надто молодий, щоб заводити родину, й що він написав додому, прохаючи в матусі дозволу на одруження.

Навіть більше, в приватних розмовах з майором полковник застерігав його:-Бережіться, Добе, голубе мій, ті жінки доведуть вас до біди… Моя дружина щойно отримала цілу паку суконь з Європи і серед них рожеву атласну для Глорвіни. Та сукня доконає вас, Добе, якщо тільки жінки й атлас здатні вас розворушити.

Та річ у тім, що майора не могли подолати ні краса, ні мода. В серці нашого чесного приятеля жив тільки один жіночий образ, і він аж ніяк не нагадував Глорвіну О’Дауд у рожевому атласі. То була тендітна маленька жінка в чорному, з великими очима й каштановими косами, яка рідко сама озивалась, хіба що до неї зверталися, і голос якої зовсім не скидався на Глорвінин, — ласкава молода мати з дитиною на руках, що усмішкою запрошувала Доббіна глянути на свій скарб; рум’яна дівчина, яка, наспівуючи пісню, вбігла до вітальні на Рассел-сквер і повисла на руці в Джорджа Осборна, закохана й щаслива, — тільки цей образ ввижався чесному майорові вдень і вночі, панував у його серці. Цілком можливо, що Емілія не була подібна до того портрета, який малювала Доббінова уява. В журналі мод своїх сестер в Англії він побачив один малюнок, нишком вирізав його і приклеїв зсередини на віко скриньки для письмового приладдя, бо йому здалося, ніби зображена на ньому особа, трохи схожа на місіс Осборн, хоч я бачив його і можу посвідчити, що то був малюнок сукні з високою талією і чисто ляльковим личком над нею, яке безглуздо всміхалося. Може, вимріяний Доббінів образ був такий самий несхожий на справжню Емілію, як цей безглуздий малюнок, що його він так цінував. Але хто з нас, коли він закоханий, буває тверезіший? І хіба він стане щасливіший, як побачить і визнає свою оману? Доббін. був під владою таких чарів. Він не набридав друзям і знайомим своїми почуттями і не втрачав через них сну й апетиту. Голова в майора трохи посивіла, відколи ми бачили його востаннє, а може, срібні ниточки поблискували і в чиїхось шовковистих каштанових косах.

Але почуття його не змінилося й не постаріло, його кохання було таке яскраве, як у дорослого чоловіка згадка про дитинство, — Ми вже казали, що європейські кореспондентки майора— панни Доббін і Емілія — написали йому з Англії листи. Місіс Осборн від щирого серця привітала його з майбутнім одруженням з міс О’Дауд.

«Ваша сестра тільки що навідала мене, — писала Емілія, — і розповіла про важливу подію, з приводу якої прошу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що молода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з’єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв’язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, завжди знайдуть куточок у вашому серці».

Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особливу свою радість.

Цей лист (він прибув тим самим кораблем, який привіз леді О’Дауд скриню всілякого вбрання з Лондона, і будьте певні, що Доббін розпечатав його найпершого з усієї пошти) викликав у майора такий настрій, що Глорвіна, її рожевий атлас і все, пов’язане з нею, здалося йому особливо бридким. Майор проклинав бабські плітки і взагалі весь жіночий рід. Того дня все його дратувало: і нестерпна спека, і втомливі маневри. Господи милосердний, невже розумна людина повинна марнувати ціле своє життя на те, щоб день у день перевіряти портупеї і провадити військові навчання з якимись там йолопами? Безглузді розмови молодих офіцерів у їдальні гнітили його дужче, ніж будь-коли.

Що йому, майже сорокарічному, до того, скільки бекасів застрілив лейтенант Сміт і які штуки виробляв кобила хорунжого Брауна? Жарти за столом викликали в нього почуття сорому. Він був надто старий, щоб слухати дотепи помічника лікаря і базікання молоді, з якого старий О’Дауд з лисою головою і червоним лицем тільки добродушно посміхався. Старий тридцять шість років слухав ті самі жарти, та й сам Доббін слухає їх уже років п’ятнадцять. А після галасливого й нудного обіду в офіцерській їдальні сварки й скандали полкових дам! Усе це було просто нестерпне, ганебне! «Ох, Еміліє, Еміліє,— сумно думав він, — я тобі такий відданий, а ти ще й дорікаєш мені! Я ж тільки тому нидію тут, що ти мене не любиш. І замість нагороди за довгі роки вірності ти благословляєш мене па шлюб з цією нав’язливою ірландкою!»-Серце бідолашного Вільяма було сповнене гіркоти й відрази, ніколи ще він не почувався таким нещасним і самітним. Він ладен був покласти край своєму життю з його суєтою. — такими надаремними й нерозважними здавалися йому всі його змагання і таким смутним і похмурим майбутнє. Він цілу ніч пролежав без сну, тужачи за батьківщиною. Лист Емілії впав на нього, як вирок долі. Ні відданість, ні вірність, ні пристрасть не могли розтопити її серце. Вона не помічала, що він її кохає. Перевертаючись на ліжку, він подумки казав їй:-«Господи боже! Невже ти не знаєш, Еміліє, що я кохаю тільки тебе, єдину в світі… а ти холодна до мене, мов камінь. Я доглядав тебе цілі місяці, коли ти була хвора і приголомшена горем, а ти попрощалася зі мною, всміхаючись, і забула мене, тільки-но я зачинив за собою двері!»-Тубільні служники, які спали біля веранди, не могли надивуватися, що майор, якого вони завжди знали спокійним і врівноваженим, був такий схвильований і пригнічений. Чи пожаліла б вона його, якби побачила тепер? Він знов і знов перечитував її листи, всі, які мав від неї: ділові, з приводу досить невеликої суми грошей, що, як він запевняв її, залишилась від чоловіка, коротенькі записки з запрошеннями, кожен клаптик паперу, який вона будь-коли присилала йому, — які вони всі були холодні, які люб’язні, які безнадійні й байдужі! — Якби поруч з ним виявилась якась лагідна, ніжна душа, здатна зрозуміти й оцінити це мовчазне, великодушне серце, то хто зна, може, пануванню Емілії настав би кінець і кохання нашого приятеля Вільяма влилося б в інше, сприятливіше річище.

Але тут він спілкувався тільки з кучерявою Глорвіною, і ця моторна дівчина не схильна була кохати майора, а швидше мріяла своїми чарами змусити його, щоб він захоплювався нею, — шанолюбна і безнадійна мета, принаймні якщо брати до уваги ті засоби, якими сердешна дівчина хотіла її досягти. Вона накручувала свої коси й показувала йому свої плечі, ніби казала: «Ви коли бачили такі чорні кучері й таку білу шкіру?» Вона всміхалася йому, щоб він переконався, що в неї здорові всі зуби, але він не звертав уваги на ті принади.

Невдовзі після того, як прибула скриня з лондонським вбранням, а може, саме тому, що вона прибула, леді О’Дауд та інші дами Королівського полку влаштували бенкет офіцерам і цивільним службовцям селища. Глорвіна вирядилася в свою чудову рожеву сукню, та майор, що на бенкеті збуджено тинявся по кімнатах, навіть не помітив того дива. Глорвіна пурхала повз нього у вальсі з усіма молодшими офіцерами, а майор зовсім не ревнував її і не розсердився, коли капітан кавалерії Бенглс повів її до столу. Ні ревнощі, ні сукні, ні плечі не могли схвилювати майора, а Глорвіна більше нічого не мала.

Отож вони обоє були прикладом марноти нашого життя, бо кожне з них мріяло про те, чого не могло досягти. Глорвіна аж плакала з люті, що їй не пощастило. Вона розраховувала на майора «більше, ніж на будь-кого іншого», схлипуючи, казала бідолашна дівчина.

Він занапастить моє серце, Пеггі,— скаржилась вона невістці, коли не сварилася з нею. — Мені доведеться звузити всі свої сукні, бо скоро я стану, як кістяк.

Але товста чи худа, весела чи смутна, верхи на коні чи па дзиґлику за фортепіано, майорові вона була байдужа. І полковник, попахкуючи люлькою і слухаючи сестрині скарги, пропонував з наступною поштою виписати для Глорі з Лондона кілька чорних суконь і розповів їй таємничу історію про одну леді в Ірландії, що вмерла з жалю, коли втратила чоловіка, якого ще не встигла здобути.

Поки майор наражав дівчину на танталові муки, не освідчуючись і не виявляючи ніякої схильності закохатися, з Європи прибув ще один корабель і привіз листи, а серед них кілька й для цього черствого чоловіка. То були листи з дому, з давнішим поштовим штемпелем, ніж попередні, і коли майор Доббін упізнав на одному руку сестри, тієї, що завжди списувала братові цілі аркуші, переповідаючи йому всі погані новини, які тільки їй щастило зібрати, лаяла його і з сестринською відвертістю повчала, псуючи «найдорожчому Вільямові» настрій на цілий день, то, щиро казати, не вельми заквапився зламати печатку, а відклав те задоволення до сприятливішої хвилини, коли на серці буде веселіше. Два тижні тому він вилаяв сестру в своєму листі за те, що вона набалакала таких дурниць місіс Осборн, і водночас послав відповідь самій Емілії, спростовуючи чутки, які дійшли до неї, і запевняючи її, що «він тим часом не має наміру одружуватися».

Через два-три дні по тому, як прибула друга пака листів, майор досить весело провів вечір у домі леді О’Дауд, і Глорвіні навіть здалося, що він уважніше, ніж звичайно, слухав «Де зливаються дві річки», «Юного менестреля» та ще кілька пісеньок, які вона йому співала (Глорвіна помилялася — Доббін дослухався до її співу не більше, ніж до виття шакалів за вікном). Потім, зігравши з нею партію в шахи (улюбленою вечірньою розвагою леді О’Дауд була гра в крібедж з лікарем), майор Доббін попрощався з родиною полковника і, як завжди, пішов додому.

Там на столі, мов докір, лежав нерозпечатаний сестрин лист. Доббін узяв його, трохи засоромлений тим, що поставився до нього так неуважно, і приготувався провести неприємну часину за нерозбірливими карлючками своєї сестри…

Минула, мабуть, з година, як майор пішов від полковника; сер Майкл заснув. Сном праведника, Глорвіна, як завжди, позакручувала свої чорні кучері на незчисленні клаптики паперу, леді О’Дауд теж подалася До подружньої спальні на першому поверсі і вкрила свої пишні форми запиналом, рятуючись від комарів, — коли вартовий біля брами побачив майора Доббіна, що прудко йшов осяяною місяцем вуличкою до їхнього будинку, видно, чимось схвильований. Поминувши вартового, він підійшов просто під вікна полковникової спальні.

О’Дауде… полковнику! — загукав він щосили.

Господи, майор! — вигукнула Глорвіна й висунула у вікно голову в папільйотках, — Що там таке, Добе, голубе мій? — запитав полковник, думаючи, що в таборі сталась пожежа або прийшов зі штабу наказ вирушати в похід.

Я… мені потрібна відпустка. Я мушу їхати до Англії… в дуже нагальній особистій справі,— відповів Доббін.

«Господи боже, що сталося?» подумала Глорвіна, тремтячи всіма своїми папільйотками, — Я мушу їхати зараз таки… сьогодні, повів далі Доббін.

Полковник устав і вийшов надвір, щоб поговорити з ним.

У дописці до листа міс Доббін майор натрапив на такі рядки: «Я вчора їздила до твоєї давньої приятельки місіс Осборн. Злиденне місце, де вони мешкають відтоді, як збанкрутували, ти знаєш. Містер С, якщо вірити мідній табличці на дверях його хижі (інакше її важко назвати), торгує тепер вугіллям. її син, твій хрещеник, — дуже гарний хлопчик, ніде правди діти, проте зухвалий і схильний до впертості і сваволі. Та ми намагаємось бути уважними до нього, як ти просив, і показали його тітці, міс О., якій він, здається, сподобався. Може, його діда — не того, що збанкрутував і майже здитинів, а містера Осборна з Рассел-сквер, — пощастить прихилити до дитини його заблудлого і впертого сина, а твого приятеля.

Емілія, мабуть, рада буде віддати його. Вона втішилась і має намір вийти заміж за пастора з Бромптона, велебного містера Війні. Не велике щастя, звичайно, та місіс О. старіється, я бачила чимало сивих волосин у її косах. Вона повеселішала, а твій хрещеник переївся в нас. Мама шле тобі вітання разом з щиро відданою тобі-Енн Доббін».

Розділ XLIV МІЖ ЛОНДОНОМ І ГЕМПШІРОМ

На чільній стіні родинного будинку наших давніх приятелів Кроуді на Грейт-Гонт-стріт і досі видно обрамлений у чорне герб, вивішений на ознаку жалоби за старим Піт-том Кроулі, проте ця геральдична емблема здається швидше пишною, крикливою оздобою, та й весь будинок набув чепурнішого вигляду, ніж за часів покійного баронета. Потемнілу фарбу здерто, і тепер стіни весело яскріють червоним кольором цегли з білими смужками між нею; старовинні бронзові леви на молотку біля дверей гарно позолочені, поруччя пофарбоване, і найпонуріший будинок цієї вулиці став найохайнішим у всьому кварталі ще до того, як у Королевиному Кроулі свіжа зелень змінила пожовкле листя на деревах уздовж алеї, що нею востаннє проїхав старий Пітт Кроулі.

Біля того будинку часто можна було бачити маленьку жінку в екіпажі відповідних розмірів, а крім того, там щодня прогулювалася літня стара панна з хлопчиком.

Це була міс Брігс з Родоном-молодшим; її зобов’язали наглядати за опорядженням кімнат у будинку сера Пітта, стежити за жінками, що шили штори й завіси, спорожняти шафи й шухляди від запорошених реліквій і мотлоху, що зібрався за кілька поколінь різних леді Кроулі, а також робити опис порцеляни, кришталю та іншого майна, яке вберігалося в скринях і коморах.

Місіс Родон була головним керівником усіх тих оновлень з необмеженими повноваженнями від сера Пітта продавати, замінювати, реквізувати й купувати все потрібне для вмеблювання, і Ребеку це доручення дуже тішило, бо давало цілковиту волю її смакові та винахідливості. Думка обновити будинок зродилася тоді, коли сер Пітт приїздив у листопаді до міста, щоб поговорити зі своїми адвокатами, і прожив майже тиждень на Керзон-стріт у брата й невістки, які його дуже любили.

Спершу він оселився в готелі, але Бекі, тільки-но почувши, що баронет у місті, сама пішла привітати його й за годину повернулася на Керзон-стріт у кареті разом з сером Піттом. Ця добродушна маленька істота так щиро Ë мило пропонувала йому гостинність, так ласкаво запрошувала його, що відмовитися було просто неможливо. Коли сер Пітт погодився перебратись до них, Бекі з надміру вдячності схопила його за руку й палко потисла її.

Дякую, щиро дякую! — мовила вона, дивлячись просто у вічі баронетові, який весь спаленів. — Як зрадіє Родон! — Вона метушилася в Піттовій спальні, показуючи служникові, куди ставити валізки, і, сміючись, сама принесла зі своєї кімнати відерце з вугіллям. У каміні вже яскраво горів вогонь (до речі, це була кімната Брігс, яку переселили на горище в кімнатку покоївки)..

Я знала, що привезу вас, — казала Бекі, і очі її сяяли. Вона справді була рада, що має такого гостя.

Поки баронет був у них, Бекі разів зо два під приводом якихось справ змушувала Родона обідати в місті, і баронет проводив ті щасливі вечори наодинці з нею і Брігс. Бекі спускалася до кухні й сама готувала для нього смачні страви.

Як вам подобається моє сальмі? — питала вона. — Я його зробила для вас. Я можу приготувати ще смачніші-речі і готуватиму, тільки частіше приїздіть до нас.

Усе, що ви робите, ви робите чудово, — галантно відповідав баронет. — Сальмі справді на диво смачне! — Бачите, дружина бідного чоловіка повинна вміти куховарити— весело казала Ребека.

У відповідь дівер почав запевняти свою маленьку невістку, що їй годилося б бути дружиною імператора і що вміння куховарити — одна з найкращих жіночих рис. І сер Пітт з почуттям гіркоти згадав леді Джейн, яка одного разу захотіла сама спекти на обід пиріг, — що то була за гидота! — Крім сальмі, приготованого з фазанів лорда Стайна, яких було повно в його маєтку Стілбрук, Бекі пригостила дівера пляшкою білого вина, того, як запевняла маленька брехунка, що Родон привіз із Франції, купивши його там майже за безцінь. Насправді то був «Білий ермітаж» із славетних пивниць лорда Стайна, від якого бліді щоки баронета порожевіли, а по його хирлявому тілі розлився вогонь.

Коли він спорожнив пляшку цього petit vin blanc/ Легкого білого вина (франц.)/, Ребека взяла його під руку, повела до вітальні й посадовила на канапу перед каміном, у якому палав вогонь. Сер Пітт говорив, а вона уважно й зацікавлено слухала його, сидячи поруч і підрублюючи сорочечку своєму дорогому хлопчикові.

Коли Ребека хотіла здаватися особливо скромною і доброчесною, вона завжди витягала зі свого кошика з шитвом ту сорочечку; малий Родон виріс а неї за кілька років до того, як вона була докінчена.

Отже, Ребека слухала сера Пітта, розмовляла з ним, співала йому, догоджала, улещувала його так, що йому ставало з кожним днем приємніше повертатися від своїх адвокатів з Грейзен до розпаленого каміна на Керзон-стріт (цю приємність поділяли й адвокати, бо Піттове просторікування дуже їх стомлювало), і коли настав час від’їздити, він відчув у своєму серці біль розлуки. Як граційно вона посилала йому рукою поцілунки зі своєї коляски й махала хусточкою, коли він сідав у поштову карету! Навіть приклала раз хусточку до очей. А Пітт, коли карета рушила, насунув на лоба котикову шапку, відкинувся назад і почав думати, як вона його шанує, як він заслуговує на таку пошану, який дурний йолоп той Родон, що не цінує своєї дружини, і яка маломовна й сіра його власна дружина в порівнянні з блискучою, дотепною Ребекою. Мабуть, усі ці думки навіяла йому сама Бекі, але так делікатно й тонко, що годі було сказати, коли і як. І перед від’їздом вони вирішили, що треба полагодити родинний будинок до найближчого сезону й зустрітися в селі на різдво.

Шкода, що ти не роздобула в нього трохи грошей, — сказав дружині пригнічений Родон, коли баронет поїхав. — Я, слово честі, хотів би заплатити щось старому Реглсові. Таки негарно, що ми витягли в нього всі гроші. Та й для нас це може погано обернутися: він найме ще будинок комусь іншому.

Скажи йому, — відповіла Ребека, — що як тільки сер Пітт влаштує свої справи, ми все заплатимо, і дай йому якийсь дріб’язок у рахунок боргу. Хоча в оцей чек, що Пітт подарував нашому хлопцеві,— і вона дістала з торбинки й простягла чоловікові папірець, якого баронет лишив для маленького сина й спадкоємця молодшої вітки Кроулі.

Щиро казати, вона сама промацала грунт, не чекаючи на чоловікову пораду, промацала дуже обережно й переконалася, що він ненадійний. Від самого її натяку на фінансові труднощі сер Пітт Кроулі відразу насторожився. Він почав довго пояснювати, що сам обмежений у коштах, що орендарі не платять, що дуже багато грошей забрали заплутані батькові справи й похорон, що він хоче звільнити маєток від боргів і вичерпав уже свій кредит. Кінець кінцем Пітт Кроулі відбувся тим, що подарував невістці дрібну суму для її сина.

Пітт знав, що брат і його родина бідують. Такий холодний і досвідчений дипломат не міг не помітити, що в них нема ніяких прибутків, а квартира й карета коштують грошей. Він чудово розумів, що отримав, чи, швидше, загарбав гроші, які за всіма розрахунками повинні були дістатися меншому братові, і, звичайно, його часом трохи мучило сумління, нагадуючи йому, що він повинен вчинити акт справедливості, або, кажучи просто, віддячити скривдженим родичам. Як людина справедлива, чесна й недурна, як добрий християнин, що знав катехізис і ціле життя Демонстративно виконував свій обов’язок щодо ближніх, він не міг не усвідомлювати, що брат має право розраховувати на його допомогу й що морально він Родонів боржник.

Коли часом на шпальтах газети «Таймс» з’являються химерні повідомлення державного скарбника про надходження п’ятдесяти фунтів від А. Б. чи десяти фунтів від У. Т. — так званих «совісних грошей» у рахунок податку, що його має сплатити той А. Б. чи У. T., — отримання яких покаяні просять вельмишановного джентльмена підтвердити в пресі, то, безперечно, і державний скарбник, і читач добре знають, що названі вище А. Б. і У. Т. платять тільки маленьку частку того, що справді винні, і що людина, яка посилає двадцяти фунтову асигнацію, напевне має сотні й тисячі фунтів, за які їй треба було б дати звіт. Принаймні таке моє враження від не вельми переконливих доказів того, що А. Б. чи У. Т. виправились.

І я певен, що каяття Пітта Кроулі, або, коли хочете, його ласкаве ставлення до меншого брата, завдяки якому він отримав таке багатство, — це тільки маленький відсоток з того капіталу, що він був винен Родонові. Але не кожен захотів би платити навіть стільки. Розлучитися з грішми — жертва майже надсильна для всякої розважної людини. Навряд чи знайдеться десь смертний, який не вважав би великого своєю заслугою те, що він дав ближньому п’ять фунтів. Марнотратник дає не з співчуття, а тому, що йому приємно давати. Він не відмовляється від жодної втіхи: ні від ложі в опері, ні від коня, ні від доброго обіду, ні навіть від приємності дати Лазареві п’ять фунтів. Ощадлива людина — добра, розумна, справедлива, нікому нічого не винна — відвертається від жебрака, торгується з візником або цурається вбогих родичів. І я не знаю, котрий з них більший себелюб. Мабуть, рівняється вони лише тим, що неоднаково дивляться на гроші.

Одне слово, у Пітта Кроулі з’явилась була думка зробити щось для брата, але потім він відклав цю справу надалі.

Ребека, проте, була не така жінка, щоб покладати великі надії на великодушність своїх ближніх, а тому цілком задовольнилася тим, що Пітт Кроулі зробив для неї.

Голова родини визнав її. Якщо він навіть нічого не дасть їй, то колись, певне, чимось допоможе. Хай дівер не дав їй грошей, зате вона отримала щось таке саме цінне — кредит. Реглс, наприклад, побачивши, що брати помирилися, й отримавши невеличку кількість грошей та обіцянку, що найближчим часом він дістане багато більшу суму, трохи заспокоївся. Ребека сказала міс Брігс, сплачуючи їй перед різдвом відсотки з маленької суми, яку стара панна їй позичила, та ще й з такою щирою радістю, ніби в неї було повно-повнісінько грошей, — Ребека. повторюю, сказала міс Брігс по секрету, що вона радилася з сером Піттом — як відомо, добрим фінансистом — спеціально про неї: як найвигідніше вкласти той капітал, що ще залишився в міс Брігс. І сер Пітт, добре обміркувавши все, знайшов дуже вигідний і надійний спосіб прилаштувати її гроші. Він-бо дуже прихильний до неї як до відданої приятельки покійної міс Кроулі й усієї родини і ще задовго до свого від’їзду порадив тримати гроші напоготові, щоб у слушну хвилину можна було купити акції, які він мав на увазі. Сердешна міс Брігс була страшенно розчулена такою увагою сера Пітта, — сама вона, мовляв, зроду не додумалася би забрати гроші, вкладені в державні папери, а увага сера Пітта зворушила її дужче, ніж сама послуга. І вона пообіцяла негайно піти до своїх повірників і забрати гроші — хай будуть під рукою, коли надійде та слушна хвилина, — Достойна Брігс була така вдячна Ребеці за її допомогу в цій справі і за доброту полковника, свого великого благодійника, що пішла до крамниці й витратила велику частину свого піврічного прибутку на чорний вельветовий костюмчик для малого Родона, який, до речі, вже виріс з такого одягу і якому за віком і за зростом багато більше личили б чоловіча куртка й штани.

Родон був вродливий хлопець, з відвертим обличчям, блакитними очима й білим кучерявим чубом, міцної будови, але з великодушним, лагідним серцем. Він щиро прихилявся до кожного, хто добре ставився до нього: до поні, до лорда Саутдауна, який подарував йому того поні (він завжди червонів і весь розквітав, коли бачив цього ласкавого молодого вельможу), до конюха, який доглядав поні, до куховарки Моллі, що напихала його на ніч страшними історіями та ласощами з обіду, до Брігс, з якої він збиткувався, а особливо до батька, чию любов до сина цікаво було спостерігати. Оце були, мабуть, і всі, до кого він у вісім років відчував прихильність. Чудовий образ матері помалу збляк: протягом мало не двох років вона майже не розмовляла з сином. Вона не любила його. В нього був то кір, то коклюш. Він дратував її. Одного разу він спустився з свого піддашшя і став на сходах, захоплений материним голосом, яка співала для лорда Стайна.

Двері вітальні раптом відчинилися, і мати з гостем побачили маленького шпигуна, що зачаровано слухав музику.

Ребека вибігла з кімнати й дала йому два добрих ляпаси. Хлопчина почув сміх маркіза (якому сподобалось, — що Бекі так відверто й просто показала свій норов) і кинувся вниз, до своїх друзів у кухні, гірко ридаючи.

Я плачу не тому, що мені боляче, — виправдувався, хлипаючи, малий Родон, — а…

а… — кінець речення потонув у сльозах. Серце хлопця обливалося кров’ю. — Чому мені не можна слухати? Чому вона ніколи не співає мені, а лише тому лисому, зубатому лордові? — Так, плачучи, оскаржився й обурювався хлопчина. Куховарка перезирнулася з покоївкою, покоївка моргнула служникові,— сувора кухонна інквізиція, яка засідає в кожному домі і про все знає, тепер судила Ребеку.

Після цього випадку материна байдужість переросла в зненависть і присутність дитини в хаті болючим докором озивалася в її свідомості. її дратував сам вигляд сина. У грудях Родона теж зродилися страх, сумнів і впертість. Від тієї хвилини, коли він дістав ляпаса, між сином і матір’ю пролягла прірва.

Лорд Стайн також не зносив хлопчика. Коли вони, па біду, зустрічалися, він глузливо кланявся Родонові, або казав щось ущипливе, або злісно міряв його поглядом. Родон теж пильно дивився йому в вічі й стискав кулачки. Він знав, хто йому ворог, — з усіх, хто приходив до них, цей чоловік найдужче його сердив.

Якось служник застав хлопчика в передпокої, коли той погрожував кулаком капелюхові лорда Стайна. Служник розповів про цей смішний, на його думку, випадок візникові лорда Стайна, а той його лакеєві і взагалі всій челяді.

Невдовзі після цього, коли місіс Родон з’явилася в Гонт-гаусі, сторож, що відчиняв браму, служники в найрізноманітніших лівреях, що юрмилися внизу, лакеї в білих жилетах, які передавали з однієї сходової площадки до другої імена полковника й місіс Родон Кроулі, уже знали про неї все чи вважали, що знають.

Лакей, що стояв за її стільцем, уже поговорив про неї з показним джентльменом у блазнівському уборі поряд з собою. Bon Dieu / Господи боже (франц.)/, який страшний той суд челяді! На проханому вечорі ви бачите в розкішному салоні жінку, оточену відданими залицяльниками, очі її сяють, коли вона дивиться на них, вона чудово вбрана, зачесана, підрум’янена, вона усміхнена й щаслива. Та ось до неї чемно підходить Викриття в образі огрядного чоловіка в напудреній перуці і з грубими литками, який розносить на таці морозиво, а за ним — Обмова (така сама незаперечна, як і Правда) в образі неповороткого молодика, що подає вафлі й бісквіти. Шановна, ці люди будуть сьогодні перетирати на зубах вашу таємницю в своїх шинках! Джеймс і Чарльз, сидячи з олов’яними кухлями в руках і з люльками в роті, поділяться тим, що почули про вас. Багатьом на Ярмарку Суєти слід було б мати німих слуг — німих і таких, що не вміють писати. Якщо ви винні, то начувайтеся. Той молодик за вашим стільцем — може, яничар, що ховає зашморг у кишені своїх плюшевих штанів. Якщо ви не винні — дотримуйтеся зовнішньої пристойності, пору-шувати4ї так само небезпечно, як бути винній.

Винна Ребека чи ні? Таємне судилище челяді визнало: винна. Мені соромно казати, але Ребека не мала б кредиту, якби рони не вірили, що вона винна. Саме ліхтарі карети маркіза Стайна, що світилися в темряві біля Ребечиннх дверей далеко на північ, давали містерові Реглсові, як він потім казав, «більшу надію», ніж усі її хитрощі та вмовляння.

Отже, Ребека — можливо, й невинна — дерлася й проштовхувалася вперед, до того, що зветься «становище в суспільстві», хоч челядь давилася на неї як на пропащу.

Так покоївка Моллі стежить ранком за павуком, що снує павутину біля одвірка і вперто спинається нею вгору, поки їй не набридне така розвага; тоді вона бере віника і змітає і павутину, і того, хто її снував.

За кілька днів перед різдвом Бекі з чоловіком і сином зібралися їхати до Королевиного Кроулі, щоб перебути свята в оселі своїх предків. Ребека воліла б лишити хлопця вдома і була б таки лишила, якби не наполегливі прохання леді Джейн привезти малого і якби Родон не виявляв свого невдоволення і обурення тим, що мати так занедбує сина.

— У цілій Англії немає кращої за Роді дитини, — дорікав їй ображений батько, — а ти, Вені, більше дбаєш про свого спанієля, ніж про нього. Він тобі не дуже заважатиме: в замку він бавитиметься з дітьми в їхній кімнаті, а дорогою їхатиме зі мною нагорі.

Де ти завжди сідаєш, щоб можна було смалити ті гидкі сигари, — мовила місіс Родон.

Колись вони тобі подобалися, — відповів чоловік. Бекі засміялася, — вона майже завжди була в доброму-гуморі.

Це ж було тоді, як я домагалася підвищення, дурненький, — сказала вона. — Бери Родона нагору і, про мене, дай і йому сигару.

Проте батько не мав наміру таким способом гріти свого малого сина під час цієї зимової подорожі, а з допомогло Брігс укутав його шалями та вовняними шарфами, і темного досвітку при світлі ліхтарів «Пивниці білого коня» хлопця дбайливо вмостили на дах карети, звідки він з Неабияким задоволенням дивився, як починало зоріти. Він уперше їхав до того місця, яке батько й досі називав домівкою. Подорож давала йому величезну втіху, бо його цікавило все, що він бачив. Батько відповідав на всі його запитаний, розказував, хто мешкав у великому білому будинку праворуч і кому належить парк. Його матуся, що сиділа з своєю покоївкою всередині карети, в хутрах і шалях, з пляшечками парфумів, так маніжилась, наче ніколи ще не подорожувала поштовою каретою, і ніхто б не подумав, Що її висадили з цієї самої карети, щоб звільнити місце платному пасажирові, коли десять років тому вона вперше їхала в світ.

Було знов темно, коли малого Родона збудили й перенесли до дядькової карети в Грязьбері. Бій сидів і вражено дивився, як відчинялась велика чавунна брама, як блищали світлі стовбури лип, коли вони їхали алеєю, аж поки нарешті карета зупинилася перед освітленими вікнами замку, що вабили святковим затишком.

Парадні двері розчинилися навстіж. У старовинному каміні горів вогонь, підлога, викладена чорними плитками, була застелена килимом. «Це той самий килим, що раніше лежав у «Жіночій галереї», — подумала Ребека, а наступної миті вже цілувалася з леді Джейн.

Із сером Піттом вона врочисто привіталася таким самим способом, але Родон, який щойно курив сигару, не зважився поцілувати невістку. Тим часом діти підійшли до свого кузена. Матильда подала Родонові руку й поцілувала його. Пітт Бінкі Саутдаун, син і спадкоємець, не квапився вітатись, він стояв віддалік і вивчав двоюрідного брата, як маленький собака вивчав великого пса. Привітна господиня повела гостей до затишних кімнат, де в камінах весело горів вогонь. Потім до місіс Родон постукали обидві панночки, ніби для того, щоб допомогти їй, а насправді їм кортіло оглянути її коробки з капелюшками й сукнями, хоч і чорними, зате найновіших лондонських фасонів. Вони розповіли їй, що в замку все змінилося на краще, що леді Саутдаун поїхала, що сер Пітт посів у графстві становище, яке й личить представникові родини Кроулі. Тоді задзвонив великий дзвін, уся родина зібралася на обід, і Родона-молодшого посадили біля тітки, ласкавої господині дому. Сер Пітт був незвичайно уважний до невістки, що сиділа праворуч від нього. Малий Родон мав добрий апетит і поводився дуже чемно.

Мені подобається тут обідати, — сказав він тітці, коли обід скінчився, сер Пітт проказав молитву і до їдальні ввели милого сина й спадкоємця, вмостивши його на високий стільчик біля баронета, а дочка сіла біля матері, де для неї стояла приготована чарочка вина. — Мені подобається тут обідати, — мовив Родон, дивлячись у ласкаве тітчине обличчя.

Чому? — запитала добра леді Джейн.

Бо вдома я обідаю на кухні,— відповів Родон-менший, — або з Брігс.

Бекі була така захоплена розмовою з баронетом, своїм господарем, — вона лестила йому, обдаровувала його компліментами, вихваляла юного Пітта Бінкі, якого називала гарним, розумним хлопчиком з усіма ознаками шляхетної крові, страшенно схожим на свого батька, — що не чула слів власного нащадка на другому кінці великого, розкішно накритого столу.

Як гостеві, Родонові-молодшому дозволено першого дня сидіти з дорослими до того часу, коли стіл прибрали після чаю і перед сером Піттом поклали велику біблію з позолоченим обрізом. До їдальні зайшла вся челядь, і господар почав читати молитви. Бідолашний хлопчин ніколи ще не був присутній на такій церемонії і ніколи не чув про неї.

Замок справді покращав за коротке володарювання баронета. Бекі оглянула його в супроводі господаря і сказала, що все тут досконале, чарівне, незрівнянне. А малому Родонові, якого знайомили з замком діти, він видався казковим палацом, сповненим дивовиж, Там були довгі галереї й старовинні пишні спальні, картини, стара порцеляна і зброя. Кімнати, де помирав дідусь, діти минали із зляканими обличчями.

Хто такий був дідусь? — запитав Родон.

Діти пояснили йому, що то був дуже старий чоловік, якого возили в кріслі на коліщатах. І показали котрогось дня те крісло, що гнило в повітці, відколи того старого чоловіка повезли он до тієї церкви, верхівку якої видно над берестами.

Брати щоранку вирушали оглядати вдосконалення, зроблені в маєтку завдяки генієві сера Пітта і його ощадливості. А оскільки їм під час цих оглядів доводилось ходити або їздити верхи, то вони могли розмовляти, не дуже набридаючи один одному. Пітт не забув сказати Родонові, скільки коштів пішло на всі ці поліпшення і як часто людина, що володів землею і капіталом, укладеним у державні папери, не має звідки взяти двадцяти фунтів.

Ось нова вартівня коло брами, — мовив він, скромно показуючи на будівлю бамбуковою палицею. — Я, хоч ти вбий, не можу заплатити за неї, поки не отримаю січневих дивідендів.

Я можу, Пітте, позичити тобі грошей до січня, — невесело запропонував Родон.

Вони зайшли всередину й оглянули відбудовану вартівню, на якій щойно вирізьбили в камені родинний герб. Стара місіс Лок уперше за багато років мала щільні двері, міцний дах і вікна з цілими шибками.

Розділ XLV МІЖ ГЕМПШІРОМ І ЛОНДОНОМ-Сер Пітт не тільки полагодив у Королевиному Кроулі огорожі та зруйновані вартівні. Він мудро взявся також відновлювати трохи підупаду репутацію свого дому й затикати проломи й тріщини, які залишив на родовому імені його негідний, марнотратний попередник. Невдовзі після батькової смерті сера Пітта вибрали представником Коро-левиного Кроулі в парламент, і тепер, як громадський суддя, член парламенту, великий землевласник і представник старовинного роду, він вважав своїм обов’язком бувати в гемпшірському товаристві, щедро підписувався на всі добродійницькі міроприємства, часто ходив у гості до сусідів — одне слово, робив усе, щоб посісти в графстві, а тоді і в королівстві становище, яке, на його думку, личило такій винятково талановитій людині, як він. Леді Джейн звелено заприязнитися з Фадлстонами, Уопшотами та іншими шляхетними баронетами, їхніми сусідами. Тепер на алеї Королевиного Кроулі не диво було побачити їхні карети. / Баронети часто обідали в замку (де страви були такі смачні, що леді Джейн навряд чи докладала до них рук), і Пітт з дружиною, в свою чергу, теж їздили в гості, незважаючи на погоду та відстань. Бо хоч Пітт як людина холодна, з слабим здоров’ям і поганим апетитом не любив п’яних веселощів, вія вважав, що в його становищі необхідно бути ростивним і товариським, тому щоразу, коли в нього розламувалася голова від довгих післяобідніх посиденьок за чаркою, почував себе жертвою обов’язку. Він розмовляв про врожай, про політику с найбільшими аристократами графства. Вій (колись такий схильний до прикрого вільнодумства в цих питаннях) тепер палко виступав проти браконьєрства і підтримував закови про збереження дичини. Сам він не полював, бо не любив спорту, а був швидше кабінетною людиною з мирними уподобаннями, але вважав, що в графстві треба поліпшити породу коней і подбати про те, щоб лисиці мали де розплоджуватись. І якщо його приятель сер Гадлстон Фадлстон захоче поганяти лисиць на його полі й зібратися з друзями, як за давніх часів, у Королевиному Кроуді, він, а свого боку, буде радий бачити його в себе разом з іншими мислями. На превеликий жах леді Саутдаун, він з кожним днем робився правовірніший у своїх поглядах: перестав виголошувати публічні проповіді й бувати на релігійних сходинах, щонеділі вчащав до церкви, відвідав єпископа та всіх вінчестерських священиків і не відмовився, коли велебний архідиякон Трампер запросив його на партію у віст.

Які муки мала перша леді Саутдаун і якою пропащою людиною мала во «а вважати свого зятя, що дозволив собі таку безбожну розвагу! А коли одного разу родина повернулася додому після ораторії у Вінчестерському соборі, баронет сказав своїм молодим сестрам, що з наступного року, мабуть, почне вивозити їх на бенкети, чим викликав у них безмежну вдячність. Леді Джейн, як завжди, зобразила на обличчі покору, але, й сама була рада повеселитися. Шановна графиня послала авторці «Пралі з парафії Фінчлі» в Кейптаун найстрахітливіший опис суєтної поведінки своєї меншої дочки і, оскільки в брайтонському будинку графині саме ніхто не мешкав, переїхала туди. Діти не вельми оплакували її від’їзд. Гадаємо, що й Ребека під час других відвідин Королевиного Кроуді не дуже засмутилася, не заставши там тієї леді з її ліками, хоч і написала їй на різдво вітального листа, в якому шанобливо нагадала про себе, ще раз подякувала за приємність, яку вона отримала від розмов з її милістю під час першого свого приїзду, за ласку й доброту, з якою леді Саутдаун поставилась до неї, хворої, і запевнила, що в Королевиному Кроулі все викликає в її пам’яті образ дорогої відсутньої приятельки.

До змін у поведінці й діяльності сера Пітта великою мірою спричинились поради пролазливої маленької жінки з Керзон-стріт.

Ви залишитесь тільки баронетом… вдовольнитеся становищем землевласника? — казала вона йому, коли він гостював у неї в Лондоні.— Ні, шановний Пітте, я вас краще знаю. Знаю ваш хист і ваше шанолюбство. Ви гадаєте, що можете приховати від мене і те і те, але дарма — від мене ви нічого не приховаєте. Я показувала лордові Стайну вашу брошуру про солод. Він, виявляється, її знає і каже, що, на думку всього кабінету, це найсолідніша праця з усіх, написаних досі з цього питання. Міністерство стежить за вами, а я знаю, чого ви хочете. Хочете показати себе в парламенті,— всі кажуть, що він один з найкращих ораторів Англії (ваші промови в Оксфорді ще й досі Пам’ятають). Вам треба стати представником графства, тоді своїм голосом і голосами Королевиного Кроулі ви зможете досягти чого завгодно. Вам треба стати бароном Кроулі з Королевиного Кроулі — і ви будете ним, навіть дуже скоро, Я все бачу, я читаю у вашому серці, сер Пітт.

Якби мій чоловік мав не тільки ваше прізвище, а й ваш розум, я, може, була б йому й гідною нарою, але, але… тепер я ваша родичка, — додала вона сміючись. — Убога, непомітна родичка, проте й з мене «якась користь, і хто зна, чи миша часом не стане в пригоді левові.

Пітта Кроулі вразили й захопили її слова.

«Як ця жінка розуміє мене! — думав він. — Я не міг присилувати леді Джейн прочитати й трьох сторінок моєї брошури про солод. Вона уявлення не має про те, що я талановитий і що я плекаю шанолюбні мрії. Отже, вони згадали мої виступи в Оксфорді, ти бач! Негідники! Тепер? коли я представляю своє містечко і, може, представлятиму графство, вони почали згадувати про мене! А торік на прийомі при дворі той самий лорд Стайн не побажав мене помітити. Нарешті вони починають розуміти, що Пітт Кроулі щось важить. А я ж той самий, кого вони нехтували. Я просто не мав нагоди показати себе, але тепер вони переконаються, що я вмію не лише писати, а й говорити і діяти. Ахілл не виявляв себе, доки йому не дали меча. Я вже маю в руках меча, і світ ще почує про Пітта Кроулі.

Ось чому цей пронозливий дипломат став такий гостинний, такий уважний до ораторій і лікарень, такий ласкавий з духовними особами і приязний з фермерами в базарні дні, чому так щедро частував гостей, сам ходив у гості й так цікавився справами графства. І ось чому це різдво в Королевиному Кроулі було веселіше, ніж будь-яке за багато років.

Першого дня свят у замку зібралася вся родина. На обід прийшли й Кроулі з пасторського дому. З місіс Б’ют Ре-бека була така відверта й ласкава, наче ніколи не ворогувала з нею, — тепло розпитувала її про дочок, дивувалася, що ті досягли за цей час таких великих успіхів у музиці, навіть попросила, щоб вони ще раз виконали один дует з грубезної збірки романсів, яку бідолашному Джімові, хоч він і бурчав, довелося нести під пахвою з дому. Місіс Б’ют змушена була дотримуватися пристойності у стосунках з малою пройдисвіткою, зате, лишившись на самоті з дочками, вона дала волю своєму язикові, дивуючись з безглуздої пошани сера Пітта до невістки. Але Джім, який сидів за столом поряд з Бекі, заявив, що вона «славна жіночка», і вся пасторова родина визнала, що малий Родон— гарний хлопець. У ньому вони шанували можливого баронета, — адже між ним і титулом стояв тільки блідий, хворобливий Пітт Бінкі.

Діти дуже заприязнилися; Пітт Бінкі був надто малий, щоб бавитися з таким великим хлопцем, як Родон, а Матильда була тільки дівчинкою і, звичайно, не пасувала в друзі юному джентльменові, якому невдовзі минав восьмий рік і який скоро мав носити куртку й панталони. Родон відразу став їхнім ватажком, і, коли він погоджувавсь гратися з ними, дівчинка й хлопчик беззастережно слухалися його. В селі йому було дуже гарно й весело. Йому страшенно подобався город, трохи менше квітники, а бід курника, голубника й стайні, коли йому дозволяли туди ходити, він був просто в захваті. Він ухилявся від пестощів панночок Кроулі, проте леді Джейн дозволяв цілувати себе і взагалі любив сидіти біля неї, коли після обіду жінки переходили до вітальні, залишаючи чоловіків пити вино.

Він волів бути з нею, а не з своєю матір’ю. Ребека, побачивши, що тут заведено виявляти ніжність, одного вечора покликала Родона до себе й поцілувала його при всіх.

Хлопчик глянув їй в обличчя, весь затремтів і дуже почервонів, як завжди, коли хвилювався.

Вдома ви мене ніколи не цілуєте, мамо, — сказав він, після чого запала ніякова мовчанка, а в очах Ребеки блиснув недобрий вогник.

Родон-старший любив невістку за те, що вона так ласкаво ставилася до його сина.

Стосунки ж леді Джейн з Ребекою були не зовсім такі, як першого разу, коли дружина полковника намагалася будь-що всім сподобатися. Хлопчикові слова викликали між ними невеликий холодок. Та й сер Пітт, мабуть, був надто уважний до невістки.

Родон, як і належало такому великому, майже восьмирічному хлопцеві, дужче любив чоловіче товариство, ніж жіноче, й ніколи не відмовлявся йти з батьком до стайні, куди полковник ходив курити свої сигари. Пасторів Джім також часом приєднувався до свого кузена в цій та й в інших розвагах. Він і лісник баронета дуже приятелювали: їх зблизила любов до собак. Якось містер Джеймс, полковник і лісник Горн вирушили стріляти фазанів і взяли з собою малого Родона. Іншого, ще чудовішого ранку ці четверо джентльменів улаштували лови пацюків у коморі.

Родон ще ніколи не бачив цієї шляхетної розваги. Вони позатикали виходи кількох дренажних труб, пустили туди з другого кінця тхорів, а самі, озброєні палицями, мовчки стали неподалік. Невеличкий насторожений тер’єр (Форсепс — уславлений пес містера Джеймса), майже не дихаючи від збудження, завмер на трьох лапах і прислухався до ледь чутного писку пацюків унизу. Нарешті переслідувані пацюки з розпачу зважились вибігти надвір. Тер’єр упорався з одним, лісник — з другим; Родон з поспіху й хвилювання не влучив, зате мало не вбив тхора.

Але найкращий був той день, коли на галявині неподалік від Королевиного Кроулі зібралися мисливці Гадлстона Фадлстона.

Малому Родонові було на що подивитися. О пів на одинадцяту на алеї з’явився Том Моді, псар сера Гадлстона Фадлстона; він їхав клусом у супроводі породистих гончаків, що трималися тісною зграєю, а за ним — двоє помічників псаря, веселі завзяті хлопці, що гарцювали в червоних куртках на струнких чистокровних конях.

Кінчиками довгих, важких батогів вони напрочуд вправно вишукують у собак найчутливіші місця, якщо котрий відстає чи бодай повертає писок до зайця або кролика, що вигулькує перед самими їхніми носами.

Потім над’їздить Джек, син Тома Моді; він важить сімдесят фунтів, зріст його — сорок вісім дюймів і ніколи вже не стане більший. Джек сидить на великому кощавому коні, до половини вкритому широченним сідлом. Це улюблений кінь Гадлстона Фадлстона — Ноб. Раз по раз з’являються інші коні, на них сидять маленькі груми, чекаючи на своїх панів, що мають от-от надійти.

Том Моді наближається до дверей замку, його вітав дворецький і пропонує випити, але Том відмовляється, Він зі своєю зграєю від’їздить у захищений від вітру куточок галявини, де собаки починають качатися в траві, гратися, тоді люто гарчати один на одного і навіть запекло кусатись, але Том, великий мастак лаятися, швидко втихомирює їх криком або дошкульним кінчиком батога.

Приїздять на породистих конях молоді джентльмені? по коліна забризкані болотом, декотрі заходять у будинок випити вишнівки й привітатися з дамами, а інші, скромніші, що більше думають про полювання, скидають заболочені чоботи, пересідають на мисливських коней і вже розігрівають їх, пускаючи клусом по галявині Потім вони збираються коло собак і розмовляють з Томом Моді про попереднє полювання, про переваги котрогось із гончаків, про те, що сьогодні в полі мокро і що лисиць з кожним роком стає менше.

Аж ось з’являється сер Гадлстон верхи на гарному коні, він під’їздить просто до замку, заходить усередину, чемно вітається з дамами, але як людина, що не любить зайвих слів, відразу приступає до діла. Собак підводять до самих дверей, і малий Родон сходить до них, збуджений і трохи наляканий тим, як бурхливо вони виявляють йому свою радість: собаки вимахують хвостами і так скавулять, що Томові Моді криком та батогом ледве щастить їх утихомирити.

Тим часом сер Гадлстон важко спинається на Ноба.

— Спробуй, Томе, з саустерського ліска, — радить баронет. — Фермер Мангл казав мені, що бачив там двох лисів.

Том сурмить у ріг і рушає клусом разом з собаками, псарями, молодими джентльменами з Вінчестера, сусідніми фермерами й пішими робітниками з парафії, для яких цей день — велике свято. Сер Гадлстон і полковник Кроулі їдуть в ар’єргарді, і скоро люди, коні й собаки зникають у кінці алеї.

Велебний Б’ют Кроулі надто скромний, щоб з’явитися на місці збору під самими вікнами свого небожа (Том Моді пам’ятає, як сорок років тому, бувши ще струнким студентом теологи, він їздив на найгарячіших конях, перескакував найширші окопи й найвищі фермерські огорожі), — отож його велебність ніби випадково виїздять на дужому вороному коні з вулички, яка веде від пасторського будинку, саме тоді, коли сер Гадлстон минає її, і приєднується до шановного баронета. Мисливців і собак уже не чути, а малий Родон ще довго стоїть, на східцях, вражений і щасливий.

Під час тих незабутніх свят хлопчик хоч і не доскочив особливої ласки непривітного й холодного дядька, що весь час сидів у кабінеті, заглиблений у судові справи, або провадив розмови а управителями й фермерами, зате здобув прихильність тіток, заміжніх і незаміжніх, обох дітей у замку й Джіма а пасторського дому, якого сер Пітт заохочував свататись до котроїсь з ванночок, натякнувши йому, що він отримає парафію, коли та звільниться після його батька, який так любить полювати лисиць. Сам Джім утримувався від цієї розваги, воліючи протягом різдвяних канікул стріляти качок та бекасів і втішатися невинними ловами пацюків. Після свят він мав повернутися в університет і спробувати хоч сяк-так здати останні екзамени. Він уже не носив фраків, червових краваток та інших світських оздоб, готуючись до нової діяльності. Таким дешевим і ощадним способом сер Пітт намагався сплатити своїй родині борги.

Ще до закінчення них веселих свят баронет знов набрався духу н дав братові чек на своїх банкірів — на цілих сто фунтів. Спершу цей вчинок завдав йому великої муки, зате потім вій з неабияким задоволенням згадував-про свою великодушність. Родонові та його синові не хотілося їхати з замку, але Бекі і дами попрощалися досить-таки радо, і наша приятелька повернулася до Лондона, щоб знов узятися до діла, за яким ми її застали на початку

Розділу. Завдяки її турботам будинок на Грейт-Гонт-стріт зовсім відродився і був готовий прийняти сера-Пітта з родиною, коли баронет приїхав до столиці виковувати свої обов’язки в парламенті й домагатися того-становища в графстві, яке б відповідало його всебічному хистові.

На першій сесії цей мудрий лицемір таїв свої плани й не розтуляв рота, крім одного разу, коди подавав петицію від Грязьбері. Але він ретельно з’являвся на своєму місці й уважно придивлявся до парламентських порядків і справ. Удома він вивчав «Сині книжки», викликаючи цим тривогу й подив у леді Джейн, яка гадала, що він мордує себе нічною роботою і таким надзвичайним запалом. Він познайомився з міністрами й лідерами своєї партії, поклавши собі найближчими роками стати одним із них.

Лагідність і доброта леді Джейн збуджувала в Ребеки таке презирство, що їй нелегко було приховувати його. Простота й наївність, властиві леді Джейн, завжди дратували нашу приятельку Бекі, й часом вона просто не могла втриматись від зневажливого тону в розмові з нею. З другого боку, леді Джейн теж пригнічувала присутність Ребеки. Чоловік весь час розмовляв тільки з невісткою. Здавалося, що вони обмінюються якимись лише їм зрозумілими знаками, і Пітт говорив з нею про такі речі, які йому й на думку не спало б обмірковувати з леді Джейн. Дружина їх не розуміла, це правда, та однаково для неї було мукою сидіти мовчки, а ще більшою мукою було слухати, як та зухвала місіс Родон теревенить на будь-яку тему, як вона знаходить слово для кожного чоловіка і як вдало жартує, дивитися, що всі чоловіки юрмляться коло неї, й усвідомлювати, що сама вона нікого не цікавить і їй нічого сказати.

У селі леді Джейн любила розповідати казки дітям, які тулилися біля її колін (а разом з ними й малий Родон, що дуже прихилився до тітки); та коли до кімнати заходила Бекі і в її лихих зелених очах спалахував глум, сердешна леді Джейн замовкала від того зневажливого погляду. її простенькі вигадки злякано розбігалися, немов казкові феї від могутнього злого духа. Вона не могла зібрати докупи думок, хоч Бекі ледь глузливим тоном просила її розповідати далі ту чарівну казку. З свого боку, лагідні думки й прості радощі були Ребеці гідні, суперечили її натурі, вона ненавиділа людей, яким вони подобалися, не зносила дітей і тих, хто любив їх.

Не люблю нічого дитинячого, — сказала вона якось лордові Стайну, передражнюючи леді Джейн та її манери.

Як дехто не любить свяченої води, — відповів його милість, глузливо вклонившись, і хрипко зареготав.

Отож ці родички не часто бачили одна одну, хіба що дружині меншого брата щось було потрібне від леді Джейн, — тоді вона приходила до неї. Вони запопадливо називали одна одну «голубонькою» і «серденьком», але загалом уникали зустрічі. Зате вже сер Пітт, хоч який був завантажений, щодня знаходив час навідатись до невістки.

Того дня, коли він уперше був присутній на обіді в честь голови палати громад, сер Пітт скористався нагодою показатися невістці в парадному вбранні: в старому костюмі дипломата, який він носив, коли був аташе при пумпернікельському посольстві.

Бекі наговорила йому компліментів, з приводу того вбрання і була майже так само захоплена, як дружина й діти, коли він зайшов до них перед від’їздом. Вона сказала, що тільки чистокровний аристократ може дозволити собі одягти такий костюм. Лише чоловікам в давнього роду личать culotte courte. Пітт задоволено глянув на свої ноги, які, щиро кажучи, були не кругліші й не товщі за шпагу, що теліпалася в нього при боці, й вирішив у душі, що він просто чарівний.

Тільки-но він пішов, Ребека намалювала на нього карикатуру й показала її при нагоді лордові Стайну. Його милість, захоплений надзвичайною подібністю, забрав малюнок з собою. Він зробив честь серові Пітту Кроулі, зустрівшись з ним у домі місіс Бекі, і був дуже люб’язний з новим баронетом і членом парламенту.

Пітт був вражений тим, що Ребека здобула в цього значного пера таку пошану, що вміла так легко й так дотепно розмовляти й викликала захват в усіх чоловіків, які її слухали. Лорд Стайн висловив упевненість, що баронет тільки починає кар’єру громадського діяча, заявив, що дуже хоче послухати його виступ.

Оскільки вони були сусідами (бо ж Грейт-Гонт-стріт виходить на Гонт-сквер, а її один бік, як усім відомо замикає Гонт-гаус), мілорд сподівався, що коли леді Стайн приїде до Лондона, вона матиме честь познайомитися з леді Кроулі. За день чи за два після зустрічі лорд Стайн завіз своєму сусідові візитну картку; його попередника він ніколи так не вшановував, хоч їхні родини мешкали поряд майже ціле сторіччя.

Серед цих інтриг, вишуканих вечірок, розумних, блискучих осіб Родон з кожним днем почував себе дедалі самотнішим. Йому більше не заборонялося ходити до клубу, обідати з неодруженими приятелями, йти й повертатися коли завгодно. Він і Родон-молодший часто навідувалися на Грейт-Гонт-стріт і гаяли час з леді Джейн та її дітьми, а сер Пітт, ідучи в парламент або повертаючись звідти, заглядав до Ребеки.

Колишній полковник годинами сидів у братовому будинку, нічого не роблячи й нічого не думаючи. Він тішився, якщо йому давали якесь доручення: піти дізнатися, чи запрягли коня, покликати служника або розрізати на обід дітям баранячу печеню. Він вибився з колії, зледащів і збайдужів. Сміливий, безтурботний молодий гульвіса, яким він був десять років тому, розкис у неволі й став млявою, покірною, товстою літньою людиною.

А сердешна леді Джейн відчувала, що тепер Ребека полонила її чоловіка, хоч, зустрічаючись з місіс Родон, вони й далі називали одна одну «голубонькою» і «серденьком».

Розділ XLVI ТРУДНОЩІ Й ВИПРОБУВАННЯ

Тим часом наші друзі в Бромптоні зустрічали різдво своїм звичаєм і аж ніяк не весело.

Із ста фунтів, що складали майже весь річний прибуток удови, вона звичайно віддавала три чверті батькам за своє і Джорджеве утримання. Ще сто двадцять фунтів присилав Джоз, і таким чином родина з чотирьох душ, разом з дівчнною-ірландкою, яка обслуговувала також Клена з дружиною, могла скромно, але пристойно жити, не впадаючи в розпач після невдалих лихих пригод і розчарувань, ба навіть часом запросити на чай своїх приятелів. Седлі все ще користувався пошаною в родині містера Клена, свого колишнього клерка. Той пам’ятав часи, коли він, сидячи на краєчку стільця біля багатого столу купця з Рассел-сквер, виливав келих вина за здоров’я місіс Седлі, міс Еммі та містера Джозефа в Індії. В спогадах чесного клерка минуле здавалося ще величнішим.

Щоразу, приходячи зі своєї кухні-їдальні нагору до вітальні пити з містером Седлі чай або джин з водою він казав:-Це не те, до чого ви колись були призвичаєні, сер, — і так само врочисто й шанобливо випивав за здоров’я леді, як у пору їхнього найбільшого розквіту.

Він Дотримувався думки, що міс Мілі чарівно гра «на фортепіано, і вважав її найвишуканішою леді. Він ніколи не сідав раніше за Седлі навіть у клубі й нікому не дозволяв сказати про нього погане слово. Він бачив колись, як містерові Седлі тиснули руку найвпливовіші люди в Лондоні.

Я знав містера Седлі тоді, коли на біржі його можна було зустріти разом з Ротшильдом, і сам я завдячую йому всім.

Після нещастя, що спіткало його хлібодавця, Клен зі своєю чудовою репутацією і бездоганним почерком зумів дуже швидко знайти собі іншу роботу. Один з колишніх компаньйонів старого Седлі був радив скористатися послугами містера Клена й призначив йому пристойну платню.

Така дрібна рибина, як я, може плавати й у калюжі,— казав клерк.

Одне слово, всі багаті приятелі старого Седлі поступово покидали його, але цей колишній підлеглий залишався йому вірним.

Із тієї невеличкої пайки прибутків, яку Емілія залишала для себе, вона дуже ощадливо розраховувала кожен шилінг, щоб мати змогу одягати свого любого хлопчика так, як личило синові Джорджа Осборна, і платній за школу, куди після довгих вагань, нехоті, таємних мук і побоювань таки віддала сина. Вона до пізньої ночі блукала в хащах географії та граматики, щоб потім навчати Джорджі.

Вона взялася навіть до основ латини, сподіваючись, що зможе допомагати синові і в цьому предметі. Розлучатися з ним на цілий день, віддавати його на волю вчителевої різки і брутальності шкільних товаришів було для слабкої, вразливої матері все одно що знов відлучати його від своїх грудей. А Джорджі залюбки біг до школи. Йому потрібна була зміна. Ця дитяча радість ранила серце матері, що так страждала, відпускаючи від себе сина. Вона бажала б, щоб і хлопчикові було сумно, а тоді починала гірко дорікати собі за своє самолюбство, за те, що хотіла бачити свого сина нещасним.

Джорджі вчився дуже добре в школі, директором якої був приятель відданого шанувальника його матері велебного містера Бінні. Він приносив додому різні винагороди й похвальні листи. Щовечора він розповідав матері про своїх товаришів: Ланонс — гарний хлопець, а Свіффін — великий боягуз; батько Стіла насправді забезпечує школу м’ясом, а мати Голдінга щосуботи приїздить по нього каретою; Піт має штани зі штрипками, — чи не можна і йому такі пришити? — Булл-старший такий дужий (хоч читає ще тільки Евтропія), що навіть міг би побороти шкільного наглядача, містера Уорда. Так Емілія перезнайомилася з усіма учнями тієї школи і знала їх не гірше ва самого Джорджі. Ввечері вона допомагала синові готувати уроки й так ретельно все завчала, ніби завтра сама повинна була стати перед суворим учителем. Якось, після бійки з одним хлопцем, на прізвище Сміт, Джорджі повернувся додому з синцем під оком і дуже хвалився матері й захопленому дідусеві своєю відвагою в тій сутичці, в якій насправді не виявив особливого героїзму й зазнав рішучої поразки. Та Емілія й досі не забула цього Смітові, хоч він тепер став мирним аптекарем поблизу Лестер-сквер.

У такій тихій праці та невинних турботах минало життя лагідної вдови; роки вплели дві чи три срібні волосини в її коси та провели ледь помітну зморшку на її чистому чолі. Проте Емілія сміялася з цих карбів часу.

Яке це має значення для такої старої жінки, як я? — казала вона.

Всі свої надії вона покладала на сина, що мав стати відомим, славетним, великою людиною, як на те й заслуговував. Вона зберігала його зошити, малюнки та шкільні твори й показувала їх невеличкому колу своїх знайомих, ніби вони були чимось геніальним. Декотрі а них Емілія довірила міс Доббін, щоб та показала їх міс Осборн, Джорджевій тітці, і навіть самому містерові Осборну, — може, старий пошкодує, що був такий жорстокий і неприязний до того, кого вже нема на світі.

Всі вади й провини чоловіка вона поховала разом з ним і пам’ятала тільки коханого, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхетного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її того ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою зa свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він залишив їй на радість і на втіху.

Ми вже бачили, як один з дідусів Джорджі (містер Осборн), володарюючи в своєму кріслі на Рассел-сквер, з кожним днем ставав лютіший і понуріший, а його дочка, хоч мала гарну карету й гарних коней, хоч її ім’я стояло в списках половини добродійницьких товариств столиці, була нещасна, самітна сигара панна, з якої збиткувався батько. Вона знов і знов згадувала чарівного хлопчика, братового сина, якого недавно бачила. Вона мріяла про те, щоб їй дозволили під’їхати в своїй гарній кареті до того будинку, де він мешкав, і щодня, катаючись самотою в парку, озиралася на всі боки, сподіваючись, що, може, десь побачить його. її сестра, банкірова дружина, зрідка робила таку ласку — відвідувала свій рідний дім на Рассел-сквер та свою подругу дитинства. Вона привозила з собою двох хворобливих дітей під наглядом набундюченої няньки й манірним голосом, упереміш з неприємним хихотінням, торохтіла сестрі про своїх великосвітських знайомих, про те, що її малий Фредерік — викапаний лорд Клод Пампух, а її гарнесеньку Марію помітила сама баронеса, коли вони каталися в Роугемптоні в колясці, запряженій осликом. Вона просила сестру вмовити батька, нехай він зробить щось для її любих діточок. Вона вирішила, що Фредерік піде у гвардію, і якщо йому доведеться бути старшим у родині (містер Буллок себе не шкодує, в усьому собі відмовляє, щоб купити маєток), то чим же буде забезпечена її люба донечка? — Я сподіваюся на тебе, голубко, — казала місіс Буллок. — Ти ж бо знаєш, що моя частка татових грошей перейде голові родини. Кохана Рода Мак-Мул викупить маєток Каслтодді, як тільки бідолашний, любий лорд Каслтодді помре, а в нього часто бувають напади епілепсії. Тоді малий Макдаф Мак-Мул буде віконтом Каслтодді. Обидва Бладаєри з Мінсінг-лейн переписали свої маєтки на малого сина Фанні Бладаєр. Бачиш, як важливо, щоб мій коханий Фредерік був найстаршим у родині… і попроси тата, хай він перенесе свій біжучий рахунок до нас на Ломбард-стріт, добре? Негарно, що він тримає гроші в Стампі й Роді.

Після такої милої розмови, в якій світські теревені перепліталися з корисливістю, і після поцілунку, схожого на дотик жаби, місіс Буллок забирала своїх накрохмалених крихіток і, маніжачись, сідала в карету.

Кожні такі відвідини цієї ревної прихильниці світського тону тільки погіршували справу: старий Осборн клав ще більше грошей на рахунок у Стампі й Роді. її зверхня манера дедалі дужче дратувала батька й сестру. Бідолашна вдова в маленькому будиночку в Бромптоні, оберігаючи свою дитину, навіть не здогадувалася, що хтось жадібно зазіхає на цей її скарб.

Того вечора, коли Джейн Осборн сказала батькові, що бачила його онука, старий не відповів їй нічого, але не розсердився і потім, ідучи до своєї кімнати, побажав їй «на добраніч» досить ласкавим голосом. Мабуть, він довго думав над її словами й розпитував у Доббінів про її відвідини, бо тижнів через два після цього поцікавився, де дочка діла французького годинника з ланцюжком, який завжди носила.

Я купила його за свої гроші, сер, — перелякано відповіла вона.

Замов собі такий самий або й ще кращий, якщо можна, — відповів старий джентльмен і знов замовк на цілий вечір.

Останнім часом сестри Доббін кілька разів просили Емілію відпустити до них Джорджі. Тітці хлопець дуже сподобався, то, може, й дід, натякали вони, зласкавиться нарешті до малого. Не захоче ж Емілія знехтувати таку щасливу нагоду для сина. Ні, мати, звичайно, бажала синові добра, але вона з тяжким серцем, дуже боязко відпускала з ними Джорджі, не знаходила собі місця, поки його не було, й зустрічала його так, ніби він щасливо уник якоїсь великої небезпеки. Хлопець приносив гроші й іграшки, на які вдова дивилася з тривогою й ревністю. Вона щоразу питала, чи не бачив він там незнайомого старого джентльмена. Тільки старого Вільямса, що катав його в бричці, відповідав хлопець, та ще містера Доббіна, який приїхав увечері на чудовому гнідому коні, дуже гарно вбраний, у зеленому фраці, рожевій краватці і з нагайкою з позолоченим руків’ям. Він обіцяв показати йому Тауер і взяти на полювання з собаками.

Та якось, повернувшись з гостей, Джорджі сказав:- Був старий джентльмен з густими бровами, в капелюсі з широкими крисами, з грубим ланцюжком і брелоками. (Старий джентльмен приїхав тоді, як візник катав Джорджі по галявині на сіренькому поні). Він дуже довго дивився на мене й дуже тремтів. Після обіду я продекламував «Мене звуть Норвал». Тітка почала плакати, вона завжди плаче. — Ось що того вечора розповів Джорджі.

Емілія зрозуміла, що хлопчик бачив дідуся, й почала гарячково чекати наслідків, певна, що старий щось їй запропонує. І справді, за кілька днів після цього старий Осборн цілком офіційно запропонував забрати хлопця до себе й зробити його спадкоємцем того майна, яке раніше призначалося його батькові. Він зобов’язувався виплачувати місіс Джордж Осборн пенсію, на яку можна цілком пристойно жити. Якщо місіс Джордж Осборн захоче знову вийти заміж — містер Осборн чув, що вона має такий намір, — виплата пенсії не буде припинена. Але, певна річ, дитина повинна мешкати з дідом на Рассел-сквер або в якомусь іншому місці, що його вибере містер Осборн. Хлопцеві дозволятимуть час від часу відвідувати місіс Джордж Осборн там, де вона житиме. Коли Емілії принесли й прочитали цього листа, матері не було вдома, а батько, як завжди, десь шукав щастя у Сіті.

Емілія ніколи не сердилась, хіба може, два-три рази за все своє життя, і ось адвокатові містера Осборна пощастило побачити її під час одного з таких нападів гніву. Вона підвелася, почервонівши і вся тремтячи, тільки-но містер По простяг їй прочитаний документ, порвала папірець на шматочки й кинула під ноги.

— «Щоб я знов вийшла заміж? Щоб я взяла гроші за розлуку з дитиною? Хто сміє пропонувати мені таке і ображати мене? Скажіть містерові Осборну, що це підлий лист, сер… підлий лист… я не відповідатиму на нього. До побачення, сер!»— і вона велично кивнула мені на прощання головою, наче королева в якійсь трагедії,— розповідав потім адвокат.

Батьки того дня не помітили її хвилювання, а сама вона не сказала їм про свою розмову з адвокатом. Бони мали свої справи, що дуже близько торкалися нашої невинної леді, яка навіть не здогадувалась про них. її старий батько завжди провадив якісь спекуляції. Ми вже бачили, як йому не пощастило в торгівлі вином і вугіллям. Але він, щодня невтомно нишпорячи по Сіті, знов натрапив на якусь аферу й так захопився нею, не слухаючи застережень містера Клепа, що потім навіть не зважився признатися йому, як застряг у тому ділі. А оскільки містер Седлі взяв собі за правило ніколи не говорити про грошові справи з дружиною й дочкою, то ті ж гадки не мали, яка над ними нависла біда, аж поки нещасний старий змушений був поступово у всьому признатися. Найперше почали збиратися дрібні господарські рахунки, які вони сплачували щотижня.

Ще не прийшов переказ з Індії,— засмучено казав містер Седлі дружині.

А що вона досі сплачувала рахунки дуже акуратно, кілька торговців, яких сердешній леді довелося просити, щоб вони трохи почекали, дуже неохоче погодились, хоч на запізнення зі сплатою не таких акуратних покупців дивилися як на звичайні речі. Гроші Емілії, які та давала радо, ні про що не розпитуючись, дозволяли маленькій родині, врізавши наполовину свої видатки, сяк-так жити, і перші шість місяців минули не найгірше і старий Седлі і далі сподівався, що його акції підуть угору і все буде гаразд.

Проте й наприкінці півріччя від Джоза не прийшли ті шістдесят фунтів, що могли б вивести родину зі скрути, а їм ставало дедалі важче. Місіс Седлі, що дуже постаріла й занепала на силі, тільки мовчала або ходила виплакатись до кухні місіс Клен. Різник відвертався від неї, бакалійник ображав її, малий Джорджі раз чи двічі нарікав на поганий обід, і мати, яка сама вдовольнилася б і шматком хліба, не могла не бачити, що дитина недоїдає, і докупляла Дещо за свої гроші, аби тільки хлопчик був здоровий.

Нарешті батьки сказали їй усе, тобто розповіли якусь плутану історію, як звичайно розповідають люди, коли опиняються в скруті. Та ось надійшли власні гроші Емілії, і вона, лаштуючись віддати їх батькам, хотіла лишити собі якусь частину, бо замовила новий костюм для Джорджі.

І тоді з’ясувалося, що від Джоза не приходять більше перекази й на господарство не вистачає грошей, — як Емілія могла б і сама помітити, сказала мати, але ж вона ні про що й ні про кого не думає, крім Джорджі. Тоді дочка мовчки простягла їм через стіл усі гроші й пішла до своєї кімнати виплакатись. Того дня вона ще не раз умивалась слізьми, коли думала, що доведеться відмовитися від костюмчика, який вона так радісно готувала на різдвяний подарунок синові і крій та фасон якого так довго обговорювала зі скромною кравчинею, своєю приятелькою.

Найважче було сказати про це Джорджі, який зчинив бучу. Всі хлопці матимуть на різдво нові костюми. Вони будуть сміятися з нього. Йому теж потрібен новий костюм. Мати йому обіцяла. Бідолашна вдова могла відповісти йому на це тільки поцілунками. Плачучи, вона взялася лагодити старий костюмчик. Потім почала переглядати свої нечисленні убори: чи не можна щось продати, щоб придбати вимріяну обнову, і побачила індійську шаль, яку їй прислав Доббін. Вона пригадала, як колись ходила з матір’ю до чудової крамниці з індійськими товарами на Ладгейт-гілл, де жінки не тільки купували, але й продавали різні речі. Щоки її порожевіли, очі засяяли з радощів на думку про таку можливість, і вона поцілувала хлопця, виряджаючи його до школи, й усміхнулася йому вслід.

Джорджі, побачивши, як мати повеселішала, збагнув, що все буде гаразд.

Емілія загорнула шаль у хустку (теж майорів подарунок), сховала пакуночок під накидкою і, аж порожевішавши з нетерпіння, подалася пішки на Ладгейт-гілл. Вона так швидко йшла вздовж огорожі парку й так квапливо перебігала через вулиці, що чоловіки обертались, коли вона минала їх, і задивлялися на її зарум’яніле гарненьке личко. Вона вже вирахувала, на що витратить гроші, отримані за шаль: крім костюмчика, купить книжки, про які мріяв Джорджі, і заплатить за півроку в школу за навчання, а ще подарує батькові новий плащ замість старого сірого. Вона не помилилася: майорів подарунок справді виявився цінним. То було дуже гарне плетиво, і купець сподівався добре заробити, заплативши за шаль двадцять гіней.

Схвильована, вражена своїм багатством, Емілія поквапилась до книгарні Дартона біля собору святого Павла й купила «Порадник батькам» та «Історію Сендфорда й Мертона», які так хотів Джорджі, тоді сіла зі своїм пакунком в омнібус і весело повернулася додому. Там вона з величезною втіхою дрібно, рівненько понаписувала на кожній книжці: «Коханому Джорджу Осборнові різдвяний подарунок від матері».

Ті книжки з гарними чепурними написами зберігаються й донині.

Емілія вийшла зі своєї кімнати, щоб покласти книжки на стіл, де син мав побачити їх, коли повернеться зі школи, і в коридорі зустріла матір. Сім маленьких томиків з позолоченими обрізами привернули увагу старої леді.

Що це таке? — запитала вона.

Книжки для Джорджі,— відповіла Емілія. — Я… я обіцяла йому купити їх на різдво.

Книжки! — обурено скрикнула стара леді.— Книжки, коли в домі немає хліба! Книжки, коли я, щоб утримувати тебе і твого сина в розкошах, а твого любого батька врятувати від в’язниці, продала всі свої дрібнички і навіть індійську шаль з плечей — усе, до останньої ложечки, щоб крамарі не ображали нас і містер Клеп, який справді має на те право, отримав свої гроші, бо він не якийсь там скнара і визискувач, а добрий чоловік і батько родинні Ох, Еміліє, ти доведеш мене до могили своїми книжками і своїм хлопцем, якого занапащаєш, бо не хочеш розлучитися з ним! Ох, дочко, нехай господь пошле тобі кращих дітей, ніж мої! Джоз кидає батька на старість, а тут ще й Джордж, який міг би й так усе мати, бути багатим, ходить до школи з золотим годинником, мов лорд, коли мій нещасний старий чоловік не має ані… ані шилінга!..

Місіс Седлі зайшлася Істеричним плачем і більше нічого вже не змогла сказати. її крик луною прокотився по всіх кімнатах маленького будиночка, і жіноцтво, що там було, почуло кожне слово цієї розмови.

Мамо, мамо! — й собі заплакала сердешна Емілія. — Ви ж нічого мені не казали.

Я… я пообіцяла йому книжки. Я… я тільки сьогодні вранці продала свою шаль.

Нате вам гроші… всі!-І тремтячими руками вона дістала свої срібняки й золоті соверени… свої дорогі соверени! Вона тицяла гроші в руки матері, а вони падали й котилися по сходах.

Потім Емілія кинулась до своєї кімнати і в розпачі й безмежному горі впала на ліжко. Тепер вона все збагнула. Вона приносить дитину в жертву своєму егоїзмові.

Якби не вона, син отримав би становище, багатство, освіту — посів би те місце, яке старший Джордж утратив через неї. Досить одного її слова — і старий батько матиме на що жити, а син отримає цілий маєток. Ох, як тяжко усвідомлювати це чутливому, зганеному серцю!

Розділ XLУІI ГОНТ-ГАУС

Кожному відомо, що міський палац лорда Стайна стоїть на Гонт-сквер, від якої відходить Грейт-Гонт-стріт, куди ми колись, ще за життя небіжчика сера Пітта Кроулі, відвезли були Ребеку. Зазирніть крізь огорожу, і за темними стовбурами дерев у глибині саду ви побачите кількох жалюгідних гувернанток з блідими дітьми, що прогулюються навколо сірої, вибляклої галявинки, в центрі якої височить статуя лорда Гонта, який брав участь у битві під Мінденом, — він у перуці з трьома кісками, але вбраний, як римський імператор. Гонт-гаус займає майже цілий бік площі. З трьох інших боків її оточують будівлі, що бачили кращі часи, — високі, похмурі, з сірими або пофарбованими в трохи ясніші кольори кам’яними віконними проймами. Мабуть, тепер за тими вузькими незручними вікнами панують сутінки. Гостинність відійшла від цих дверей, як відійшли в минуле оздоблені галунами лакеї і хлопчики-проводирі, що гасили свої смолоскипи в залізних гасильниках, які й досі стримлять побіч ліхтарів біля входу. Тепер площу заполонили мідні таблички: «Доктор такий-то», «Західне відділення Дідлсекського банку», «Англо-європейське товариство» і таке інше. Все це має гнітючий вигляд, та й палац лорда Стайна здається не веселішим. Я бачив його тільки знадвору — високу кам’яну огорожу й неоковирні грубі колони обабіч широкої брами, з якої інколи визирає старий воротар з гладкою, понурою, червоною пикою, а над огорожею — вікна спалень, піддашшя й димарі, звідки в наші дні рідко здіймається дам, бо теперішній лорд Стайн мешкає в Неаполі, воліючи дивитись на затоку, Капрі й Везувій, а не на одноманітну огорожу Гонт-сквер.

За кількадесят ярдів від тієї брами, вже на Нью-Гонт-стріт, куди виходять стайні Гонт-гауса, є невеличкі двері; їх навіть важко відрізнити від дверей тих стаєнь.

Та колись біля них зупинялося багато невеличких закритих екіпажів, як розповідав мені мій інформатор (Том Пролазлі, який знає геть усе і який показував мені те місце), — Цими дверима, сер, часто входили й виходили принц і Пердіта, — часто казав він мені.— Сюди заходив герцог *** з Маріанною Кларк. Ці двері ведуть до славши звісних petits appartements / Інтимних покоїв (франц.)/ лорда Ставна, один із них, сер, весь оббитий слоновою кісткою та білим атласом, інший — чорним деревом та чорним оксамитом; і там невеличка бенкетна зала, скопійована з будинку Салюетія в Помпеї і розмальована Козуеем, є маленька кухонька, де все начиння срібне, а рожни — золоті. Там Егаліте, герцог Орлеанський, пік куріпок тієї ночі, коли разом з маркізом Стайном виграв у ломбер сто тисяч фунтів в однієї вельможної особи. Частина тих грошей пішла на французьку революцію, частина — на купівлю титулу маркіза й ордена Підв’язки маркізові Ґонту, а решта… — та ми не маємо на меті розповідати, куди ділася решта грошей, хоч Том Пролазлі, що знає про всі чужі справи, міг би дати звіт за кожний шилінг.

Крім цього будинку в столиці, маркіз мав у різних місцях трьох королівств ще багато замків і палаців, описи яких можна знайти в путівниках. Замок Стронгбоу з лісами на березі Шеннону; Гонт-касл у Кармартеншірі, де взято в полон Річарда її замок Говтлі в Йоркширі, де, як мені розповідали, було двісті срібних аиникіддій гостей та іншого відповідного до них розкішного начиння, і Стілбрук у Гемпшірі — маркізів маєток, трохи скромніша резиденція, де, як ми всі пам’ятаємо, стояли ті чудові меблі, що їх після смерті його милості продав з аукціону один відомий аукціонер, теж уже давно небіжчик.

Маркіза Стайн походила з славетного, стародавнього роду Керлайонів, маркізів Камелотів, які зберегли свою давню віру ще з часів навернення в християнство шановного друїда, свого предка, і родовід яких сягає в часи, ще давніші за ті, коли на наші острови прибув король Брут. Старшому синові в родині з давніх-давен давали ім’я Пондрагон, а молодшим — Артур, Утер або Карадок. Багато з них склали свої голови в монархістських змовах. Єлизавета відтяла голову сучасному їй Артурові, що був камергером у Філіппа й Марії і возив листи шотландської королеви до її дядьків Гізів. Його менший брат був офіцером великого герцога, одним із Найдіяльніших учасників славнозвісної Варфоломіївської ночі. Поки Марія перебувала у в’язниці, Камелоти влаштовували змови, щоб визволити її.

Великих майнових втрат родині завдали спорядження війська проти іспанців за часів Армади та кари й конфіскації, які накладала на них Єлизавета за переховування католицьких священиків, за впертий нонконформізм і папістські надуживання. Один боягузливий представник цієї родини за короля Якова був зрікся своєї віри, переконаний доказами того великого теолога, і маєтки родини внаслідок цієї своєчасної легкодухості трохи збільшились. Але вже той граф Камелот, що жив за часів Карла, 8нов повернувся до віри своїх предків, і родина далі боролася за цю віру і убожіла через неї, доки був живий хоч один Стюарт, здатний задумати або очолити повстання.

Леді Мері Керлайон виховувалася в одному паризькому монастирі; її бабусею була дофіна Марія-Антуанетта. В розквіті дівочої краси її віддали заміж за лорда Гонта — продали, як кажуть, тому чоловікові, що був тоді в Парижі і виграв величезну суму грошей у її брата на бенкетах у Філіппа Орлеанського.

Славнозвісну дуель лорда Гонта з графом де ля Маршем, полковником «сірих мушкетерів», чутки пояснюють зазіханням того офіцера (колишнього пажа, що й далі був улюбленцем королеви) на руку красуні Мері Керлайон. Вона вийшла заміж за лорда Гонта, коли в графа ще не загоїлися рани, оселилася в Гонт-гаусі і якийсь час була оздобою двору принца Уельського. Фокс виголошував тости на її честь.

Морріс і Шерідан оспівували її в своїх віршах. Малмсбері якнайвишуканіше кланявся їй, Уолпол називав її найчарівнішою, Девоншір мало не ревнував. Та її лякали бурхливі розваги людей, серед яких вона опинилася, і, народивши двох синів, вона почала жити замкнутим, побожним життям. Не дивно, що лорда Стайна, який любив веселощі, не часто бачили поруч з цією тремтячою, мовчазною, забобонною і нещасною леді.

Згадуваний уже Том Пролазлі (який не має жодного стосунку до нашої розповіді, лише знав весь лондонський світ, а також історію і таємниці кожної родини) розповідав мені й інше про міледі Стайн — може, правду, а може, й брехню.

У себе вдома, — розповідав Том, — та жінка терпіла страшні приниження. Лорд Стайн наказував їй сідати до столу з такими жінками, що я нізащо в світі не дозволив би місіс Пролазлі зустрічатися з ними, — з леді Крекенбері, з місіс Чіпенгем, з мадам де ля Крюшкассе, дружиною французького секретаря (від будь-якої з тих дам Том Пролазлі, що пожертвував би задля них своєю дружиною, радий був би отримати вітання або запрошення на обід), — одне слово, з усіма королівськими фаворитками. То невже ви думаєте, що жінка з такої родини, гордовита, як самі Бурбони, жінка, для якої Стайні — просто лакеї, вискочні (бо це, властиво, не старовинні Ґонти, а молодша, сумнівна вітка родини), невже ви думаєте, кажу я (читач не повинен забувати, що це слова Тома Пролазлі), що маркіза Стайн, найгордовитіша жінка в Англії, так скорилася б своєму чоловікові, якби на це не було особливих підстав? Дурниці! Були, кажу я вам, таємні причини. І ось які: абат де ля Марш, що був причетний до Кіберонської справи разом з Пюїзе і Тентаньяком, а потім емігрував до нас, той самий полковник «сірих мушкетерів», з яким Стайн бився на дуелі вісімдесят шостого року… зустрівся тут знов з маркізою. Це після того, як велебного полковника застрелили в Бретані, леді Стайн стала така побожна: вона тепер щодня замикається зі своїм сповідником і щоранку слухає службу божу на Іспанській площі. Я вистежив її так — тобто випадково зустрів, — і будьте певні, що тут без якоїсь таємниці не обійшлося.

Люди не бувають такі нещасні, коли їм нема в чому каятися, — додав Том Пролазлі, глибокодумно хитаючи головою, — і будьте певні, ця жінка не корилася б так маркізові, якби він не тримав над її головою меча.

Отже, коли відомості містера Пролазлі правдиві, цій леді, незважаючи на її високе становище, доводилось терпіти багато особистих принижень і ховати під зовнішнім спокоєм велике потаємне горе. Тож давайте, братове мої, чиї імена не вписані до «Червоної книги», втішатися приємною думкою, що й ті, хто стоїть вище за нас, бувають нещасні і що в Дамокла, хоч він сидить на атласних подушках і їсть із золотих тарілок, висить над головою страшний меч у вигляді судового виконавця, спадкової хвороби чи родинної таємниці, меч, який раз по раз грізно витикається з-за візерунчастих гобеленів і одного чудового дня впаде на голову нещасного.

Якщо порівняти становище злидаря й вельможі, то знову ж таки за словами містера Пролазлі) перший завжди знайде, чим себе втішити. Оскільки ви не сподіваєтеся спадку і ніхто не сподівається його від вас, то можете бути в добрих стосунках зі своїм батьком чи сином, а тим часом спадкоємець такого великого вельможі, як мілорд Стайн, не може не лютувати, бо почуває, що його відпихають від влади, а отже, й дивиться на суперника дуже неприязним оком.

Вважайте за правило, — каже містер Пролазлі, непоправний цинік, — що в усіх вельможних родинах батьки й старші сини ненавидять один одного. Кронпринц завжди перебуває в опозиції до корони або пожадливо простягає до неї руки.

Шекспір знав світ, голубе мій, і коли він змальовує, як принц Гел (родина Ґонтів вважає його своїм предком, хоч він така сама рідня Джонові Ґонту, як нам з вами) приміряє корону свого батька, то це справжнє зображення кожного спадкоємця.

Якщо б ви були спадкоємцем герцогства і тисячі фунтів на день прибутку, то невже б ви не захотіли оволодіти ними? Не вірю! І цілком зрозуміло, що кожний вельможа, який ненавидів свого батька, добре знає, що його син так само ненавидить його; не дивно, що вони ставляться один до одного підозріло й неприязно. Те саме в стосунках старшого сина з молодшими. Ви повинні, голубе, знати, що кожен старший син дивиться на молодших братів у домі як на своїх ворогів, що відбирають у нього гроші, які повинні законно належати йому. Я часто чув, як Джордж Мак-Турок, старший син лорда Баязета, казав, що якби його воля, він, дочекавшись титулу, зробив би те, що роблять султани: вичистив би маєток, зразу відрубавши голови всім молодшим братам. І так вони всі думають, Запевняю вас, кожен з них у душі турок. Атож, сер, вони знають світ.

Тієї миті повз нас випадково проходив якийсь великий вельможа. Капелюх містера Пролазлі миттю злетів з його голови, і він, всміхаючись і кланяючись, кинувся вперед. Це свідчило, що він також знає світ — звичайно, по-своєму, по-пролазлівському. Вклавши все своє майно до останнього шилінга в щорічну ренту, Том міг не тримати зла на своїх небожів і небог, а до тих, що стояли вище за нього, не мав ніякого іншого почуття, крім постійного, великодушного бажання пообідати в них.

Між маркізою і природним, ніжним почуттям матері до дітей стояла жорстока перепона у вигляді різниці віри. Сама материнська любов до синів тільки додавала смутку й страху цій нещасній побожній жінці. її відділяла від дітей фатальна прірва. Вона не могла сягнути через неї своїми кволими руками, не могла перетягти дітей на свій бік, де, як вона вірила, на них чекав порятунок. Коли сини були ще молоді, лорд Стайн, сам учений чоловік і охочий до казуїстики, не знав кращої розваги в своєму маєтку, як після вечері, за келихом вина, нацьковувати вихователя своїх синів, велебного містера Трейла (нині мілорда єпископа Ілінгського) на сповідника міледі, отця Мола, цебто зіштовхувати Оксфорд і Сент-Ашель.

Браво, Летімере! Добре сказано, Лойоло! — вигукував він по черзі.

Він обіцяв зробити Мола єпископом, якщо той перейде в протестанти, і божився, що використає весь свій вплив, щоб здобути Трейлові кардинальську митру, якщо він зречеться своєї віри. Але жоден з духовних отців не відступався. І хоч сповнена любові мати сподівалася, що її менший, ближчий до неї син повернеться до правдивої віри — віри своєї матері,— цю побожну жінку чекало страшне, гірке розчарування, яке було ніби карою за гріховність її заміжжя.

Мілорд Гонг, як відомо кожному, хто зустрічається з перами, одружився з леді Бланш Осотріс, дочкою шляхетної родини Голодвірсів, що були вже згадувані в цій правдивій історії. Молодим відвели одне крило Гонт-гауса, бо голова родини хотів, володарювати і, поки був толовою, володарювати неподільно. Та його син і спадкоємець, який мало жив удома, не ладнав з дружиною і позичав під майбутню спадщину стільки грошей, скільки йому було треба понад ті скромні суми, на які розщедрювався батько. Маркіз знав усі синові борги до останнього шилінга.

Після передчасної смерті маркіза виявилося, що він був власником багатьох синових векселів, які скупив і заповів дітям меншого сина.

На превеликий жаль мілорда Гонта й на злісну радість його природного ворога батька, леді Ґонт була бездітна. Тому лордові Джорджу Ґонту наказали повернутися з Відня, де він віддавався вальсам та дипломатії, і стати перед олтарем з високоповажною Джоан, дочкою Джона Джонса, голови банкірської контори «Джонс, Браун і Робінсон» на Ломбард-стріт, щойно вшанованого титулом барона Гелвеліна.

Від цього шлюбу народилося кілька синів і дочок, доля яких не має ніякого стосунку до нашої повісті.

Спершу то було щасливе і вдале подружжя. Мілорд Джордж Ґонт умів не тільки читати, але й писав майже без помилок. Він досить добре розмовляв по-французькому і був одним із найкращих танцюристів Європи. Безперечно, що з таким хистом і таким становищем на батьківщині його милість за свою діяльність мав доскочити найвищих відзнак. Леді, його дружина, відчувала себе створеною для двірського життя, а багатство давало їй можливість влаштовувати розкішні бенкети в тих європейських містах, куди вели її чоловіка обов’язки дипломата.

Подейкували, що його мають призначити радником посольства, а в клубі «Мандрівники» навіть билися об заклад, що він скоро стане послом, доли раптом пішла чутка про дивну поведінку секретаря посольства: на великому дипломатичному обіді він раптом схопився і заявив, що pâté de foie gras / Паштет 8 гусячої печінки (франц.)

отруєний. Потім він з’явився на бенкет до баварського посла графа Шпрінгбока-Гоген-лауфена з поголеною головою і в сутані капуцина. А то ж був зовсім не костюмований вечір, як дехто потім казав.

Щось тут не так, — перешіптувалися люди. — 3 його дідом також було те саме. Це в них у роду.

Його дружина й діти повернулися на батьківщину й оселились у Гонт-гаусі. Лорд Джордж залишив свою посаду на європейському континенті і був посланий, як писалося в «Газеті», до Бразилії. Та людей не обдуриш: він ніколи не повертався з тієї подорожі, ніколи там не вмирав, ніколи не жив там і навіть ніколи там не був. Його ніде не було, він зник.

Бразилія! — казав, глузливо всміхаючись, один пліткар другому. — Бразилія — це Сен-Джонс-вуд. Ріо-де-Жанейро — це будиночок, з чотирьох боків оточений високим муром, а лорд Джордж акредитований при наглядачеві, що нагородив його орденом Гамівної сорочки.

Такими епітафіями часто вшановують один одного люди на Ярмарку Суєти.

Двічі чи тричі на тиждень, рано-вранці, бідолашна мати, спокутуючи свої гріхи, їздила до нещасного хворого. Інколи він сміявся, коли бачив її (і той сміх був для матері гірший за плач); часом грався: блискучий денді, учасник Віденського конгресу, тягав по підлозі дерев’яного коника або колихав ляльку маленької наглядачевої дочки. Інколи він упізнавав матір і отця Мола, її сповідника й супутника; але найчастіше забував її, як забув дружину, дітей, любов, шанолюбство, суєту. Але завжди пам’ятав, коли пора обідати, й починав плакати, як йому у вино доливали надто багато води.

Ця таємнича хвороба була в його крові. Сердешна мати успадкувала її від свого старовинного роду. Це лихо вже двічі нагадувало про себе в родині її батька, задовго до того, як леді Стайн упала в гріх і почала покутувати свою провину постом, слізьми й молитвами. Гордощам роду завдано смертельного удару, як первісткові фараона. Темна пляма фатальної приреченості лягла на ті двері — високі старовинні двері, увінчані коронами та різьбленими гербами.

Тим часом діти відсутнього лорда безтурботно підростали, й гадки не маючи, що над ними теж тяжіє прокляття. Спочатку вони говорили про батька, уявляли собі, як він повернеться. Потім почали дедалі рідше згадувати ім’я живого небіжчика, а тоді й зовсім забули про нього. Тільки зломлена стара бабуся тремтіла на думку, що вони успадкують батькову ганьбу, так само як його почесті, і з жахом чекала того дня, коли страшне дідівське прокляття впаде й на них.

Таке саме похмуре передчуття не давало спокою і лордові Стайну. Він пробував утопити в червоному морі вина й веселощів страшний привид, що стояв біля його ліжка, і часом губив його в натовпі й бучних розвагах. Та тільки-но лорд Стайн залишався сам, привид знов повертався і з плином років, здавалося, ставав дедалі загрозливіший.

«Я взяв твого сина, — казав він, — то чому б не взяти й тебе? Я можу будь-коли замкнути тебе до в’язниці, як твого сина Джорджа. Хоч завтра можу торкнутися твоєї голови, тоді прощайте, розваги, почесті, бенкети, краса, друзі, облесники, французькі кухарі, гарні коні й палаци, — замість них ти матимеш неволю і твердий сінник, як Джордж Ґонт».

Тоді мілорд кидав виклик привидові, що погрожував йому, бо він знав, як ухилитися від свого ворога.

Отож за високими, різьбленими порталами Гонт-гауса з його закіптюженими коронами й вензелями панували багатство й розкоші, та великого щастя там годі було знайти. Тут влаштовували найрозкішніші в Лондоні бенкети, проте задоволені ними були хіба що ті гості, які сиділи за столом мілорда. Якби він не був таким впливовим вельможею, можливо, гості й не дуже квапилися б до нього, та на Ярмарку Суєти поблажливо ставляться до гріхів великих людей. Nous regardons à deux fois / Ми ще добре подумаємо (франц.)/ (як казала одна французька дама), перше ніж осудимо таку особу, як мілорд. Деякі прискіпливі критики й гидливі моралісти, може, й лаяли лорда Стайна, та однаково залюбки приходили до нього, коли він їх запрошував.

Лорд Стайн — пропаща людина, — казала леді Слінгстон, — але всі до нього ходять, і я, звичайно, допильную своїх дівчат, щоб з ними, бува, чогось не сталося.

Я багато чим зобов’язаний його милості, власне, всім у житті,— казав велебний доктор Трейл, а сам думав, що архієпископ дуже постарів, а місіс Трейл та його дочки ладні швидше пропустити відправу в церкві, ніж бодай один проханий вечір у його милості.

Для того чоловіка немає нічого святого, — казав молодий лорд Саутдаун сестрі, яка лагідно дорікала йому за те, що він буває в лорда Стайна, бо мати розповідала їй, що в Гонт-гаусі діються страшні речі,— та в нього, хай йому біс, подають найкраще в Європі сухе сілері.

Баронетові Пітту Кроулі, серові Пітту, взірцеві пристойності, який провадив місіонерські сходини, ні на мить не спадало на думку, що туди не личить ходити.

Там, де можна зустріти таких осіб, як єпископ Ілінгський і графиня Слінгстон, наша честь не може бути принижена, запевняю тебе, Джейн. Високе звання і становище лорда Стайна дають йому право командувати такими, як ми.

Лорд-намісник графства — шановна особа, люба моя. Крім того, ми колись товаришували з Джорджем-Ґонтом: я був першим, а він другим аташе при пумпернікельському посольстві.

Одне слово, всі ходили до тієї великої людини — всі, кого запрошували: так само й ви, читачу (не відмагайтесь!), і я, автор, пішли б туди, якби отримали запрошення.

Розділ XLVIII-У ЯКОМУ ЧИТАЧА ВВОДЯТЬ У НАЙКРАЩЕ ТОВАРИСТВО

Нарешті Бекі за свою люб’язність і увагу до голови чоловічої родини дочекалася надзвичайно великої винагороди — певна річ, не матеріальної, але такої, що її ця маленька жінка домагалася дужче, ніж якогось відчутного добра. Навіть якщо вона й не бажала жити порядним життям, то хотіла мати репутацію порядної жінки, а ми знаємо, що в світському товаристві жодна жінка не досягне цієї мети, поки не оздобить себе шлейфами й перами і не буде відрекомендована при дворі свого монарха. З цієї найяснішої зустрічі жінки повертаються чесними. Лорд-камергер видає їм свідоцтво про цноту. І як сумнівні товари чи листи переходять через карантинну піч, після чого їх кроплять пахучим оцтом і визнають очищеними, так і багато жінок, що мають сумнівну репутацію і схильні розносити заразу, перейшовши через цілюще горно королівської присутності, стають чисті, як ангел, без єдиної плями.

Нехай міледі Голодвірс, міледі Тафто, місіс Б’ют Кроулі та інші дами, які особисто знають місіс Родон, вигукують «Тьху!» на думку про те, що ця мерзенна пройдисвітка схилиться в реверансі перед монархом, нехай заявляють, що якби була жива їхня добра королева Шарлотта, вона б ніколи не допустила таку зіпсовану особу до своєї цнотливої вітальні. Та коли ми врахуємо те, що місіс Родон складала іспит у присутності першого джентльмена Європи і, так би мовити, витримала пробу на репутацію, то буде просто нелояльно й далі сумніватися в її доброчесності. Я особисто з любов’ю і глибокою пошаною дивлюся на ту велику історичну особу. О, як високо ми ставимо на Ярмарку Суєти благородне звання джентльмена, коли цій вельмишановній, найяснішій особі за одностайним рішенням найкращої і найосвіченішої частини нашого народу надано титул «Першого джентльмена свого королівства»! Пам’ятаєш, мій любий М., товаришу моєї молодості, як одного щасливого вечора двадцять п’ять років тому, коли в театрі йшов «Тартюф» у поставі Елістона, з Дотоном та Лістоном у головних ролях, двоє хлопчаків отримали від своїх вірнопідданих учителів дозвіл піти зі Шкуродерні, де вони вчилися, й приєднатися до юрби на сцені Друрілейнського театру, що зібралася вітати короля? Короля! Так, то був він. Гвардійці стояли перед його ложею; маркіз Стайн (лорд Пудреної кімнати) та інші державні мужі скупчилися за кріслом, де він сидів, — рум’яний, огрядний, весь в орденах та в пишних кучерях.

Як ми співали «Дай віку, боже, королю»! Як здригався й гримів будинок від гучної музики! Як усі ревли «ура!» й вимахували хусточками! Жінки плакали, матері обіймали своїх діток, дехто аж млів від хвилювання. Люди душилися в партері, крик і стогін стояв над розбурханим ревучим натовпом, який показував, що він готовий — і справді був майже готовий — померти за нього. Так, ми його бачили.

Цього вже доля в нас не відбере. Інші бачили Наполеоне. Ще й досі є люди, що бачили Фрідріха Великого, доктора Джонсона, Марію-Антуанетту… Тож ми маємо цілковите право гордо сказати своїм дітям, що ми бачили Георга Доброго, Величного, Великого.

Отже, в житті місіс Родон настав щасливий день, коли ця праведниця була допущена в двірський рай, про який вона так мріяла. Зовиця була їй хрещеною матір’ю.

Призначеного дня сер Пітт і його дружина у великій родинній кареті (щойно придбаній, оскільки баронет сподівався отримати високу посаду головного судді графства) Під’їхали до невеличкого будинку на Керзон-стріт, на науку Реглсові, що, виглядаючи зі своєї крамнички, побачив розкішні пера всередині карети й величезні бутоньєрки на нових лівреях служників.

Сер Пітт у пишному мундирі, зі шпагою, що била його по ногах, зліз з карети й пішов до будинку. Малий Родон припав до шибки у вітальні і, всміхаючись, з усієї сили кивав тітці, що сиділа в кареті. Сер Пітт швидко повернувся, ведучи загорнену в білу шаль леді з пишними перами на голові, що граційно підтримувала свій шлейф з чудової парчі. Вона сіла в карету, мов принцеса, що все життя їздила до двору, милостиво всміхнулася служникові, що відчинив їй дверцята, і баронетові, який сів слідом за нею.

Потім з’явився Родон у гвардійському мундирі, вже добре приношеному й надто тісному для нього. Він мав замикати процесію і їхати до свого монарха в найманому екіпажі, але добра невістка наполягла, щоб вони їхали цілою родиною.

Карета, мовляв, велика, дами не такі гладкі й можуть тримати свої шлейфи на колінах, — тож кінець кінцем усі четверо вирушили разом. Скоро їхня карета приєдналася до інших розкішних повозів, що їхали по Пікаділлі та Сент-Джеймс-стріт у напрямку старого цегляного палацу, де Брауншвейзьке світило готувався до прийому своєї аристократії.

Бекі ладна була з вікна карети благословляти всіх перехожих, у такому вона була піднесеному настрої і так глибоко усвідомлювала велич становища, якого нарешті досягла. Атож, навіть наша Бекі мала своє дошкульне місце. Як часто люди пишаються тими своїми прикметами, яких інші в них не цінують! Наприклад, Комус твердо перекопаний, що він найбільший трагічний актор Англії; Браун, відомий романіст, мріє прославитися не як письменник, а як модник, Робінсон, відомий адвокат, зовсім не цінує1 своєї репутації в суді, а вважає себе неперевершеним майстром у верховій їзді. Так і Бекі поставила собі за мету бути пристойною жінкою, а надто щоб її інші вважали за пристойну, і домагалася цієї мети з дивовижною впертістю, винахідливістю й успіхом. Як ми вже казали, інколи Бекі й сама ладна була повірити, що вона світська леді, забуваючи, що вдома в неї нема ні цента, що біля дверей на неї чигають кредитори, а торговців доводиться просити й улещувати, — одне слово, що в неї немає під ногами ґрунту, на який можна було б опертися. Отож і тепер, їдучи в кареті до королівського палацу, вона прибрала таку величну, самовдоволену, незалежну й значущу міну, що навіть леді Джейн стало смішно. Вона зайшла в королівські покої, так високо піднявши голову, як личило б королеві, і якби Ребека стала королевою, я не сумніваюся, що вона б чудово зіграла свою роль.

Ми маємо цілковите право сказати, що costume de cour / Придворне вбрання (франц.)/ місіс Родон того дня, коли її відрекомендували королю, було дуже елегантне й вишукане. Багато жінок, яких ми бачимо, — ми, хто носить стрічки й зірки і буває на сент-джеймських прийомах, або ж ми, хто в брудних черевиках вештається по Пел-Мел і зазирає у вікна карет, коли ті їдуть повз нього, на вельможних осіб у перах, — багато світських дам, кажу я, яких ми бачимо в дні ранкових прийомів десь о другій годині після півдня, коли оркестр лейб-гвардії у вишитих галунами куртках грає тріумфальні марші, сидячи на своїх живих стільцях — гарячих буланих конях, багато тих дам аж ніяк не здаються нам чарівними, привабливими істотами. Дивитися на якусь опасисту графиню років шістдесяти, декольтовану, в зморшках, підфарбовану і підрум’янену до самих повік, з мерехтливими діамантами в перуці, швидше повчально й корисно, ніж приємно. Вона має такий вигляд, як Сент-Джеймс-стріт рано-вранці, коли половина ліхтарів погашена, а друга половина ледь блимає, ніби ось-ось має зникнути, мов духи перед світанком. Такі принади, які ми випадково бачимо, коли карета її милості минає нас, повинні показуватись на вулиці тільки вночі. Якщо навіть Динтія вдень здається змарнілою, як ми часом спостерігали цьогорічного зимового сезону, коли Феб нахабно задивлявся на неї з другого боку неба, то як може леді Каслмоулді тримати високо голову, коли сонце світить у вікно карети, нещадно виводячи на світ божий усі зморшки Й брижі, що ними час поорав її лице? Ні, придворні прийому треба влаштовувати в листопаді або тоді, як надворі стоїть туман; а може, відквітлі султанші нашого Ярмарку Суєти повинні пересуватися в закритих ношах, виходити з них закутаними й робити реверанси своєму монархові при світлі ліхтарів.

Проте нашій любій Ребеці не треба було такого сприятливого освітлення, щоб показати свою вроду. її обличчя ще не боялося яскравого сонця, а сукня — хоч кожній сучасній дамі на Ярмарку Суєти вона видалася б найбезглуздішим і найнедоладнішим вбранням, яке тільки можна собі уявити, — двадцять п’ять років тому була, па її думку й на думку всього товариства, така чудова, як найвишуканіший туалет уславленої красуні нинішнього сезону. Мине зо два десятки років, і це диво кравецького мистецтва також відійде в небуття разом з іншою суєтою суєт. Але ми надто відхилилися від темп. Туалет місіс Родон, коли її відрекомендували до двору, визнаний був charmant / Чарівним (франц.)/.

Навіть добра леді Джейн мусила з цим погодитися: дивлячись на невістку, вона гірко подумала, що в її власному вбранні куди менше смаку.

Вона й не здогадувалася, скільки зусиль, роздумів і вигадки витратила місіс Родон на той туалет. Ребека малі не гірший смак, ніж найкраща кравчиня в Європі, і таке вміння влаштовувати свої справи, яке леді Джейн навіть не снилося. Ця остання швидко помітила чудову парчу на шлейфі в невістки й незвичайно тонке мереживо на її сукні.

Клапоть цієї парчі залишився в неї з давніх часів, пояснила Бекі, а мереживо пощастило купити. Воно лежить у неї вже цілу вічність.

Люба місіс Кроулі, таж воно мало коштувати цілий маєток, — мовила леді Джейн, дивлячись на своє мереживо, далеко не таке гарне. Приглянувшись до старовинної парчі, з якої була пошита придворна сукня місіс Родон, вона хотіла додати, що не могла б дозволити собі купити таку розкішну сукню, але змовчала, щоб не образити невістку.

Та я думаю, що навіть лагідна леді Джейн розгнівалася б, якби знала все. Річ у тім, що коли місіс Родон опоряджувала будинок сера Пітта, вона знайшла те мереживо й ту парчу — власність попередніх господинь дому — в старовинних шафах і тихенько забрала ті скарби додому, щоб прикрасити ними свою особу. Брігс бачила, як Бекі їх брала, але нічого не питала й не зчиняла бучі; може, вона навіть поспівчувала їй, як поспівчувала б не одна чесна жінка.

А діаманти…

Де ти в біса взяла ці діаманти, Бекі? — запитав її чоловік, милуючись коштовностями, які яскраво блищали-на шиї і в вухах дружини і яких він ніколи раніше в неї не бачив.

Бекі ледь почервоніла й пильно глянула на чоловіка. Сер Пітт також ледь зашарівся і відвернувсь до вікна. Річ у тім, що він сам подарував Бекі декотрі з тих оздоб — чудову діамантову застібку, якою Ребека пришпилила перлини на шиї,— і не знайшов нагоди сказати про це дружині.

Бекі відвела погляд від чоловіка і переможно, зухвало подивилась на сера Пітта, немов питаючи: «Зрадити вас?»-Угадай! — сказала вона чоловікові.— Ну, дурненький! Як ти вважаєш, де я їх узяла? Все, крім застібки, — яку давно подарував мені один близький приятель, я, звичайно, взяла в позику. У містера Полоніуса на Ковентрі

стріт. Невже ти думаєш, що всі діаманти, в яких з’являються при дворі, належать тим, кого вони оздоблюють, як ці чудові камені леді Джейн, — до речі, вони багато кращі за мої.

Це родинні коштовності,— мовив сер Пітт, знову зніяковівши.

Поки відбувалася ця родинна розмова, карета котилася вулицею, аж поки нарешті висадила свій вантаж біля парадного входу в палац, де монарх сидів уже у всій своїй пишноті.

Діаманти, якими милувався Родон, не повернулися до містера Полоніуса на Ковентрі-стріт, та він їх і не вимагав. Вони опинилися в потаємному сховку — маленькій скриньці, яку давно подарувала Бекі Емілія Седлі і в якій та зберігала багато корисних, а може, й коштовних речей, що про них чоловік не знав. Не знати нічого або знати дуже мало — така доля чоловіків. А приховувати — хіба це не риса вдачі багатьох жінок? О леді, хто з вас не приховує від чоловіків рахунки своїх кравчинь? У скількох із вас є сукні й браслети, які ви не зважуєтесь показувати або носите з острахом? З острахом і з усмішкою лащитись ви до чоловіка, який сидить поруч і не може відрізнити нової атласної сукні від старої чи нового браслета від торішнього і який гадки не має про те, що жовтий мереживний шарф, схожий на ганчірку, коштує сорок гіней і що від мадам Бобіно щотижня надходять листи, в яких та настійливо вимагає грошей! — Так і %Родон нічого не знав про діамантові сережки та діамантову брошку, яка оздоблювала груди його дружини; проте маркіз Стайн, що, як лорд Пудреної кімнати й один з найбільших сановників і найвідоміших захисників англійського трону, був присутній там серед інших вельмож у всій пишноті своїх зірок, підв’язок, ланцюжків та орденських стрічок і явно виділяв цю маленьку жінку з-посеред інших, знав, звідки вони походять і хто за них заплатив.

Нахилившись до неї, він усміхнувся й процитував усім відомі, чудові рядки з «Викрадення локона» про діаманти Белінди, «які єврей би цілував й обожнював безбожник».

Але, яг сподіваюся, ваша милість — побожний? — мовила маленька леді й стріпнула головою.

Дами навколо неї почали перешіптуватись і пліткувати, а джентльмени — кивати головою і теж перешіптуватись, побачивши, якою увагою вшанував маленьку пройдисвітку цей вельможа.

Таке безсиле, недосвідчене перо, як моє, навіть не зважується описувати подробиці зустрічі Ребеки Кроулі, в дівоцтві Шарп, з її найяснішим володарем.

Засліплені очі мружаться від самої думки про ту велич. Вірнопідданські почуття й скромність не дозволяють нам навіть подумки надто пильно й зухвало роззирнутися по священній аудієнц-залі, а змушують нас швидко, шанобливо відступити, в побожному мовчанні низько вклоняючись його величності.

Досить сказати, що після цієї зустрічі в усьому Лондоні не було вірнопідданішого серця, ніж серце Бекі. Ім’я короля завжди було в неї на устах, вона казала, що він найчарівніший зі смертних. Бекі пішла до крамниці Кольнагі й замовила найкращий портрет, який тільки могло створити мистецтво і який можна було придбати наборг, — славнозвісний портрет, де найкращий з монархів, у сюртуці з хутряним коміром, коротких панталонах і шовкових панчохах, сидить на канапі й безглуздо посміхається з-під кучерявої рудої перуки. Вона замовила брошку з мініатюрою короля і тепер завжди носила її. Вона розважала своїх знайомих і навіть трохи набридала їм розмовами про його вишуканість і вроду. Хтозна, може, ця маленька жінка мріяла про роль нової Ментенон чи Помпадур.

Але найцікавіше було послухати після зустрічі з монархом її розмови про чесноти. У Ребеки було кілька знайомих дам, що, треба визнати, мали не вельми високу репутацію на Ярмарку Суєти. І ось тепер, ставши доброчесною жінкою, Бекі не захотіла знатися з Цими сумнівними особами: вона не відповіла леді Крекенбері, коли та кивнула їй зі своєї ложі, а зустрівши місіс Вашінгтон-Уайт на крузі в Парку, навіть відвернулася від неї.

Треба, любий мій, дати їм взнаки, хто я, — казала вона. — Я не можу з’являтися на люди з сумнівними особами. Я співчуваю леді Крекенбері від щирого серця, і місіс Вашінгтон-Уайт дуже добра жінка. Ти можеш їздити до них і обідати там, якщо тобі захочеться пограти в карти. А я не можу і не хочу бувати в них. І, будь ласка, попередь Сміта, хай каже, що мене немає вдома, як котрась із них завітає.

Опис туалету Ребеки з’явився в газетах — пера, мереживо, чудові діаманти і все інше. Леді Крекенбері прочитала те місце з жалем і почала розмову зі своїми прихильниками про те, що ця жінка стала надто гонориста.

Місіс Б’ют Кроулі та її молоді дочки в себе вдома, отримавши з міста номер «Морнінг пост», дали волю своєму благородному обуренню.

Якби ти мала руді коси, зелені очі й була дочкою французької циркової танцівниці,— казала місіс Б’ют старшій дочці (що, навпаки, була смаглява, низенька й кирпатенька), — ти, звичайно, теж мала б чудові діаманти і твоя кузина леді Джейн відрекомендувала б тебе до двору. Але ти тільки аристократка, бідна моя дитино. Р твоїх жилах тече найшляхетніша кров Англії, а твій посаг — лише добрі засади й побожність. Я сама — дружина баронетового молодшого брата, але мені й на думку не спало б показуватись при дворі, та й нікому не спало б, якби була жива добра королева Шарлотта.

Так утішала себе її велебність, а дочки до пізньої ночі сиділи над «Книгою перів».

Через кілька днів після знаменного виїзду до двору доброчесна Ребека доскочила ще однієї великої, надзвичайної шани: до її будинку під’їхала карета леді Стайн, і служник, замість виламати двері, як можна було сподіватися з його страхітливого стуку, змилосердився і тільки вручив дві візитні картки, на яких стояли вигравіювані прізвища маркізи Стайн і графині Ґонт. Якби ці клаптики картону були чудовими картинами, якби на них було намотано сто ярдів малійських мережив, вартих удвічі більше число гіней, Бекі й тоді не роздивлялася б на них радісніше. Будьте певні, вона поклала їх з самого верху у порцелянову вазу на столі у вітальні, де лежали картки її відвідувачів. Боже, боже! Як швидко бідні картки місіс Вашінгтон-Уайт і леді Крекенбері, які наша маленька приятелька така рада була отримати ще кілька місяців тому і якими ця нерозважна істота навіть пишалася, — боже, боже! — кажу я, як-швидко ті бідні, зневажені двійки опинилися на самому споді колоди, тільки-но з’явилися ці великосвітські карти! Стайн! Голодвірс! Джонс Голвелін і Керлайон Камелот! Будьте певні, що Бекі і Брігс знайшли ці гучні прізвища в «Книзі перів» і простежили ці шляхетні роди у всіх розгалуженнях їхнього генеалогічного дерева.

Години за дві приїхав лорд Стайн; роззираючись по кімнаті і, за своїм звичаєм, усе помічаючи, він одразу спостеріг картки своїх дам, які Ребека розіклала, мов свої козирі. Старий цинік усміхнувся, дивлячись на такий наївний вияв людської слабості. Бекі швидко спустилася до нього; щоразу, коли ця мила крихітка сподівалася лорда, вбрання її було бездоганне, зачіска гарна, хусточки, фартушки, шарфи, маленькі сап’янові черевички та інші дрібнички жіночого туалету — в належному вигляді; вона сиділа в граційній, невимушеній позі, готова до зустрічі з ним; коли ж він з’являвся зненацька, Бекі, певна річ, бігла до своєї кімнати, щоб глянути на себе в дзеркало, а вже тоді квапливо спускалася вниз вітати величного пера.

Він, посміхаючись, дивився на вазу з картками. Бекі, побачивши, що він її викрив, ледь почервоніла.

Дякую вам, мосьє,— сказала вона. — Бачите, ваші дами були тут. Які ви ласкаві! Я не могла вийти швидше, бо готувала пудинг у кухні.

Знаю, я бачив вас у підвальному вікні, коли під’їздив до будинку, — відповів старий джентльмен.

Ви все бачите, — мовила Ребека.

Дещо бачу, але не це, моя голубонько, — сказав він добродушно. — Ох ви ж, маленька вигаднице! Я чув, як ви ходили в своїй кімнаті в мене над головою, і певен, що ви ледь підрум’янилися. Треба, щоб ви дали трохи своїх рум’ян міледі Ґонт, у неї препоганий колір обличчя. Потім я почув, як двері в спальні відчинилися і ви затупотіли по сходах.

А хіба це злочин — покрутитися перед дзеркалом, коли ви приходите? — жалісливо спитала місіс Родон і потерла хусточкою щоку, ніби хотіла показати, що то не рум’яна, а природний скромний рум’янець.

Хто скаже напевне, як там було насправді? Я знаю, що є рум’яна, які не стираються хусточкою, і навіть такі, що їх не змивають сльози.

Ну що ж, — мовив старий джентльмен, обертаючи в руці візитну картку своєї дружини, — виходить, ви заповзялися стати світською дамою. Не даєте мені, старому, спокою, щоб я вводив вас у світ. Однаково ви там не втримаєтесь, дурненька, бо не маєте грошей.

Ви знайдете нам якомога швидше місце, — вставила Бекі.

Ви не маєте грошей, а хочете змагатися з тими, хто їх має. Ви, нещасна череп’яна мисочка, хочете плисти річкою разом з великими мідними казанами. Всі жінки однакові: всі хочуть того, чого не варто мати… Така вже їхня-натура! Вчора я обідав у короля, і на стіл подали баранину з ріпою. Обід з городини дуже часто буває смачніший за найкращу воловину. Ви хочете потрапити в Гонт-гаус. Ви не дасте спокою старому, поки туди не потрапите. А там і наполовину не так затишно, як тут. Ви будете нудитися. Я там завжди нуджуся. Моя дружина весела, як леді Макбет, а невістки ласкаві, як Регана й Гонерілья. Я не зважуюсь спати в так званій моїй спальні: ліжко там схоже на балдахін у соборі святого Петра, а картини лякають мене. Я маю у себе в туалетній кімнаті невеличке мідне ліжко з волосяним матрацом, наче в анахорета. Я анахорет. Хай буде так! Ви отримаєте запрошення на обід наступного тижня. Але gare aux femmes! / Стережіться жінок! (Франц.)/ Тримайтеся! Ох, як жінки дошкулятимуть вам! — Це була дуже довга промова для небалакучого лорда, і він не вперше вже напучував Ребеку.

Брігс підвела голову від робочого столика, за яким вона сиділа в сусідній кімнаті, й глибоко зітхнула, почувши, як маркіз легковажно говорить про її стать.

Якщо ви не проженете цю гидотну вівчарку, я її сам отрую, — мовив лорд Стайн, люто позираючи через плече в бік старої панни.

Я завжди годую собаку з власної тарілки, — пустотливо засміялася Ребека.

Трохи натішившись невдоволенням лорда, який ненавидів сердешну Брігс за те, що вона порушувала його tête-à-tête з чарівною дружиною полковника, місіс Родон врешті зглянулася на свого шанувальника. Вона покликала компаньйонку і, похваливши погоду, попросила її погуляти з хлопчиком.

Я не можу прогнати її,— помовчавши, сказала Бекі дуже сумним голосом. Очі її наповнились слізьми, і вона відвернулася.

Певне, заборгували їй платню? — запитав пер.

Ще гірше, — відповіла Бекі, понуривши голову. — Я її обібрала.

Обібрали? То чому ж ви її не виженете? — запитав лорд.

Чоловіки б вигнали, — гірко сказала Бекі.— Але жінки не такі жорстокі. Торік, коли ми витратили всі гроші, вона віддала нам свої заощадження. Тепер вона від нас не піде, поки ми самі зовсім не збанкрутуємо або поки я не заплачу їй усе до останнього фартінга.

Скільки не ви в біса їй винні? — сердито запитав Пері. Бекі, взявши до уваги його велике багатство, назвала-суму, майже вдвічі більшу за ту, що була винна Брігс. У відповідь лорд Стайн тільки люто вилаявся, тому Ребека ще нижче опустила голову й гірко заплакала.

Я не винна. Я не мала іншої ради. Я боюся сказати чоловікові. Він уб’є мене, коли дізнається, що я наробила. Я нікому не признавалася, крім вас… ви змусили мене. Ох, що мені робити, лорде Стайне? Я така нещасна! — Лорд Стайн довго не відповідав їй, тільки тарабанив пальцями по столу й кусав нігті. Потім швидко насунув капелюха на голову й вибіг з кімнати.

Ребека не міняла своєї сумної пози, поки внизу грюкнули двері й заторохкотіла, від’їжджаючи, карета. Тоді вона підвелася, і в її зелених очах з’явився дивний вираз — злісний і переможний. Сівши до якоїсь роботи, вона раз чи двічі починала сміятися, потім підійшла до фортепіано, і з-під її рук полилась така весела імпровізація, що перехожі зупинялися під вікном послухати її блискучу гру.

Того вечора маленькій жінці принесли з Гонт-гауса два листи. В одному було запрошення на обід від лорда й леді Стайн у найближчу п’ятницю, а в другому — аркушик сірого паперу з підписом лорда Стайна на ім’я Джонса, Брауна й Робінсона з Ломбард-стріт.

Уночі Родон кілька разів чув, як Ребека починала сміятися:

її, мовляв, тішить, що вона побуває в Гонт-гаусі й зустрінеться з тамтешніми дамами. Та насправді вона думала про багато інших речей. Чи заплатити Брігс і відпустити її? Чи, може, здивувати Реглса й віддати йому весь борг? Лежачи в постелі, вона перебирала всі ці думки, а вранці, коли Родон, як звичайно, подався до клубу, місіс Кроулі (в скромненькій сукні й затулена серпанком) поїхала в найманій кареті до міста і, зупинившись біля банку Джонса й Робінсона, показала касирові документ. Той спитав її, якими купюрами вона бажає отримати гроші. Ребека скромно відповіла, що хотіла б, аби їй видали сто п’ятдесят фунтів дрібнішими асигнаціями, а решту однією банкнотою.

Потім, ідучи вулицею повз собор святого Павла, вона завернула до крамниці й купила для Брігс гарну чорну шовкову сукню, яку з поцілунками та ласкавими словами й подарувала простодушній старій панні.

Тоді подалася до містера Реглса, люб’язно розпитала його про дітей і дала йому п’ятдесят фунтів у рахунок боргу. Звідти вона пішла до власника стайні, в якого наймала карети, й винагородила його такою самою сумою.

І хай це буде для вас наукою, Спейвіне, — мовила вона, — щоб другого разу, коли в королівському палаці-знов буде прийом, моєму братові серу Пітту не довелось їхати вчотирьох в одній кареті через те, що мій екіпаж не-подали.

Ребека натякала на прикре непорозуміння, через яке полковникові мало не довелося їхати до свого монарха в найманій бричці.

Владнавши всі ці справи, Бекі піднялася нагору, до згадуваної вже невеличкої скриньки, яку їй багато років тому подарувала Емілія Седлі і в якій зберігалося чимало корисних і коштовних речей; у це потаємне місце Ребека сховала також банкноту, яку їй видав касир у банку містерів Джонса й Робінсона.

Розділ XLIX-У ЯКОМУ МИ ВТІШАЄМОСЯ ТРЬОМА СТРАВАМИ И ДЕСЕРТОМ

Коли того ранку дами Гонт-гауса снідали, лорд Стайн (що пив шоколад у своїй кімнаті й рідко турбував мешканок свого дому, зустрічаючись із ними хіба в дні прийомів, у коридорі або в опері, де позирав зі своєї ложі в партері на їхню ложу в бельетажі) з’явився серед жінок і дітей, які сиділи за чаєм з грінками, і там спалахнула ціла баталія через Ребеку.

Міледі Стайн, — сказав він, — я хотів би переглянути список тих, що прийдуть до нас на обід у п’ятницю, і попросити вас послати запрошення полковникові Кроулі та його дружині.

Запрошення пише Бланш… леді Ґонт, — зніяковіло сказала леді Стайн.

Тій особі я не писатиму, — мовила леді Ґонт, ставна, висока жінка і, звівши очі, відразу їх опустила: неприємно було зустрічатися поглядом з лордом Стайном тому, хто йому опирався.

Вишліть дітей з кімнати. Ну, гайда! — наказав лорд, смикнувши за шнурок дзвоника.

Хлопці, що завжди боялися діда, встали з-за столу. їхня мати хотіла піти за ними.

Ні, ви лишіться, — сказав лорд невістці.— Міледі Стайн, — звернувся він до дружини, — я ще раз питаю: чи не будете ви такі ласкаві підійти до столу й написати це запрошення на обід у п’ятницю? — Мілорде, я не буду присутня на ньому, — сказала леді Ґонт. — Я поїду собі додому.

Чудово, зробіть таку ласку. І можете не повертатись. У Голодвірсі судові виконавці будуть вам дуже приємним товариством, а мені не доведеться більше позичати гроші вашим родичам і дивитися на вашу трагічну міну, яка вже сидить мені в печінках. Хто ви така, щоб тут командувати? У вас нема грошей. Нема й розуму. Ви тут для того, щоб народжувати дітей, а де вони? Лордові Ґонту ви набридли, і Джорджева дружина — єдина в нашій родині, що не бажає вам смерті.

Ваш чоловік одружився б удруге, якби ви померли.

Я була б рада померти, — відповіла її милість, і на очах у неї з люті виступили сльози.

Аякже, вам неодмінно треба показувати свою доброчесність! Тим часом моя дружина, вже яка свята, зроду, як усім відомо, не зробила жодного гріха, а не заперечує проти зустрічі з моєю молодою приятелькою, місіс Кроулі. Міледі Стайн знає, що інколи видимість свідчить проти найкращих жінок і що людський поговір часто вкриває ганьбою найневинніших із них. Хочете, пані, я розповім вам кілька історійок про леді Голодвірс, вашу матусю? — Ви можете мене вдарити, сер, або якось інакше скривдити, — мовила леді Ґонт.

У його милості завжди поліпшувався настрій, коли він бачив, як дружина й невістка страждають.

Люба моя Бланш, — сказав він, — я джентльмен і ніколи не дозволю собі торкнутися жінки інакше, ніж ласкаво. Я тільки хотів виправити невеличку ваду вашої вдачі.

Ви, жінки, надміру горді, і вам дуже бракує покірливості, як напевне сказав би леді Стайн патер Моль, коли б він тут був. А пишатися нема чого, ви повинні бути покірні й скромні, мої найдорожчі. Бо ж леді Стайн знає, що ця несправедливо обмовлена, проста, добродушна місіс Кроулі може бути невинна, навіть невинніша за неї саму.

Репутація її чоловіка не найкраща, але й не гірша, ніж у Голодвірса, що й грав потроху, і програвав, і, програючи, дуже часто не платив, і вас залишив без спадщини, злидаркою на моєму утриманні. Так, місіс Кроулі не дуже значного роду, але вона не гірша за славетного предка нашої Фанні, першого де ля Джонса.

Гроші, які я внесла в родину, сер… — вигукнула леді Джордж.

Ви купили собі за них надію, що в майбутньому їх повернете, — понуро сказав маркіз. — Якщо Ґонт помре, до вашого чоловіка перейдуть його права, тоді їх успадкують ваші сини і, можливо, й дещо крім них. А поки що, любі мої, пишайтеся своїми чеснотами, виставляйте їх напоказ де завгодно, тільки не тут і не переді мною. А щодо репутації місіс Кроулі, то я не буду принижувати ні себе, ні ту чисту, ні в чому невинну жінку хоч би найменшим натяком на те, що її честь потрібно захищати. І прошу вас прийняти її з великою радістю, як кожного, кого я запрошую до цього дому. Цього дому? — Лорд засміявся. — Хто тут господар? І що таке цей дім? Цей храм чеснот належить мені. І коли я запрошу сюди весь Нью-гейт чи весь Бедлам, то й тоді, хай вам… ви зустрінете їх гостинно! — Після цієї гострої промови, однієї з тих, якими лорд Стайн вшановував свій «гарем», коли виявляв там хоч-найменшу ознаку” непослуху, пригніченим жінкам залишалося тільки скоритись.

Леді Ґонт написала запрошення, яке вимагав від неї лорд Стайн, і, затаївши в серці жаль і образу, разом із свекрухою завезла місіс Родон візитні картки, що, як ми знаємо, так потішили ту невинну жінку. Адже в Лондоні були родини, які віддали б річний прибуток, щоб доскочити такої честі від цих дам. Наприклад, місіс Фредерік Буллок проповзла б навколішки з Мейфейра до Ломбард-стріт, коли б леді Стайн і леді Ґонт чекали на неї в Сіті, щоб підняти її з землі і сказати: «Приїдь до нас у п’ятницю», — не на один із тих великих, пишних бенкетів у Гонт-гаусі, де бували всі, а на священну, неприступну, таємничу й чудесну вечірку, куди потрапити вважалося привілеєм, честю і, звичайно, великим щастям.

Сувора, бездоганна красуня леді Ґонт посідала дуже високе становище на Ярмарку Суєти, і вишукана ввічливість, з якою ставився до неї лорд Стайн, викликала захват у всіх, хто знав його манери; навіть найдоскіпливіші причепи мусили визнати, що він справжній джентльмен і, хоч там що, має шляхетне серце.

Щоб дати відсіч спільному ворогові, дами з Гонт-гауса покликали на допомогу леді Голодвірс. Одна з карет леді Ґонт вирушила на Гілл-стріт по її милість матінку, бо всі екіпажі цієї дами були в руках судових виконавців; ходили чутки, що навіть коштовності та вбрання захопили ті невблаганні ізраїльтяни. Заволоділи вони й замком Голодвірс з усіма його дорогими картинами, меблями й раритетами: чудовими Ван-Дейками, шляхетними картинами Рейнольдса, гарними, але неглибокими портретами Лоренса, які тридцять років тому цінували так само високо, як твори справжніх геніїв, незрівнянним «Танком німфи» Канови, для якого позувала молодою сама леді Голодвірс — тоді осяйна красуня, в ореолі багатства і слави, а тепер беззуба, лиса стара баба, жалюгідна, витерта шматина з колись розкішних шат. її чоловік, що на портреті Лоренса тієї пори в мундирі полковника осотріських добровольців вимахує шаблею на тлі фасаду Голодвірського замку, був тепер висохлим, кістлявим дідом у довгополому сюртуці й перуці à la Brutus, що вдень здебільшого вештався біля Грейзінн і самотою обідав у своєму клубі. Він не любив тепер обідати зі Стайном. Замолоду вони навперейми ганялися за розвагами, і Голодвірс завжди вигравав ті перегони. Але Стайн виявився міцнішим і врешті вийшов переможцем. Тепер маркіз став удесятеро могутніший за того молодого лорда Гонта, яким він був вісімдесят п’ятого року, а Голодвірс уже вийшов з гри — старий, подоланий, зламаний банкрут. Він заборгував Стайнові надто багато грошей, тому не мав великого бажання часто зустрічатися з давнім приятелем. А маркіз, коли йому кортіло розважитися, глузливо питав леді Ґонт, чому батько не приходить до неї.

Його не було в нас уже чотири місяці,— не раз казав-лорд Стайн. — Я завжди знаю зі своєї чекової книжки, коли в мене був у гостях Голодвірс. Як це зручно, любі мої: я банкір тестя_ одного свого сина, а тесть другого сина — мій банкір.

Про інших славетних осіб, з якими Бекі зустрілася під час першого виходу у великий світ, немає потреби багато розповідати в нашій історії. Там був його світлість князь Петроварадинський з дружиною — туго підперезаний вельможа з широкими солдатськими грудьми, на яких пишно сяяли всі його ордени, і з червоною стрічкою Золотого руна на шиї. Князь володів незчисленними отарами овець.

Гляньте на його обличчя! Мені здається, що й він сам веде свій рід від барана, — пошепки сказала Бекі лордові Стайну.

І справді, обличчя в його світлості було довгобразе, величне, біле, а стрічка на шиї робила його ще більше схожим на писок барана, поважного ватажка отари.

Був там і містер Джон Поль Джефферсон Джонс, кореспондент нью-йоркського «Демагога», що номінально рахувався службовцем американського посольства; щоб догодити товариству, він під час паузи в розмові за столом запитав леді Стайн, чи подобається його любому приятелеві Джорджу Ґонту Бразілія. Мовляв, вони з Джорджем дуже товаришували в Неаполі і разом підіймалися на Везувій. Містер Джонс склав про цей обід повний, докладний звіт, який потім з’явився друком у «Демагогові». Він перерахував прізвища й титули всіх гостей, додаючи коротенькі біографії найважливіших з них. Він дуже красномовно описав зовнішній вигляд дам, начиння на столі, ріст і лівреї служників, перелічив страви і вина, які подавали на стіл, згадав різьблення на буфеті й облічив імовірну вартість столового срібла. Такий обід, за його підрахунками, мав обійтися не менше як п’ятнадцять або й вісімнадцять доларів на особу. Відтоді і аж до останнього часу він засвоїв собі звичку направляти до теперішнього маркіза Стайна своїх протеже з рекомендаційними листами, посилаючись на дружні стосунки, які він підтримував з покійним лордом. Містер Джонс дуже обурювався, що якийсь мізерний молодий аристократик граф Саутдаун став йому на дорозі, коли всі гості рушили до столу.

«Тільки-но я виступив уперед, щоб запропонувати руку дуже приємній, дотепній світській дамі, блискучій, незрівнянній місіс Родон Кроулі,— писав він, — як той юний патрицій вліз між нас і захопив мою Єлену, навіть не вибачившись. Мені довелося замикати похід разом з полковником, чоловіком тієї дами, високим, червонощоким вояком, що відзначився під Ватерлоо, де йому пощастило дужче, ніж декому з його колег у червоних мундирах під Новим Орлеаном».

Опинившись у цьому вишуканому товаристві, полковник так збентежився й почервонів, як шістнадцятирічний хлопець, потрапивши в компанію шкільних приятельок своєї сестри. Ми вже згадували, що наш чесний Родон у своєму житті рідко мав нагоду бувати в жіночому товаристві. З чоловіками в клубі чи в офіцерській їдальні він почував себе вільно і міг їздити верхи, битись об заклад, курити чи грати в більярд нарівні з найспритнішими серед них. Свого часу він зустрічавсь і з жінками, але відтоді минуло двадцять років, і ті жінки походили з такої суспільної верстви, як дами, що з ними у відомій комедії приятелював Марло-молодший, поки його не збентежила присутність міс Гардкасл.

Тепер такі часи, що боїшся навіть словом згадати про те особливе товариство, в якому щодня бувають тисячі наших юнаків на Ярмарку Суєти і яке вечорами заповнює казино й танцювальні зали; всі знають, що воно існує, так само як коляски в Гайд-парку чи сент-джеймська парафія, але найгидливіша, якщо й не найморальніша частина суспільства вирішила його не помічати. Одне слово, хоч полковникові Кроулі було вже сорок п’ять років, він за свій вік не мав нагоди зустріти й п’яти порядних жінок, якщо не рахувати його зразкової дружини. Крім неї та ласкавої невістки леді Джейн, яка своєю лагідністю прихилила й призвичаїла до себе шановного полковника, він боявся всіх жінок, і під час цього першого обіду в Гонт-гаусі від нього ніхто не почув жодного слова, крім зауваження, що надворі тепло. Щиро казати, Ребека залюбки лишила б його вдома, та пристойність вимагала, щоб чоловік був біля неї і захищав цю несміливу, тремтячу істоту під час її першої появи у великосвітському товаристві.

Доли Ребека зайшла, лорд Стайн рушив їй назустріч, узяв її за руку, шанобливо привітався й відрекомендував її леді Стайн та своїм невісткам. Вельможні дами велично кивнули головою, а найстарша навіть подала гості руку, але холодну й безживну, як камінь.

Бекі, проте, потиснула ту руку скромно, вдячно і, присідаючи в реверансі, гідному найкращого танцюриста, так би мовити, постелилася до ніг, шановній господині, сказавши, що його милість лорд Стайн був приятелем та опікуном її батька і вона змалку навчилася шанувати родину Стайнів. Справді, лорд Стайн колись купив кілька картин у небіжчика ІІІарпа, і вдячна сирітка не могла забути такої ласки.

Потім Ребеку відрекомендували леді Голодвірс, якій дружина полковника теж уклонилася дуже шанобливо. Вельможна дама відповіла їй з суворою гідністю.

Я мала честь познайомитися з вашою милістю у Брюсселі десять років тому, — якнайсолодшим голосом мовила Ребека. — Мені пощастило зустрітися з вами на бенкеті в герцогині Річмонд напередодні битви під Ватерлоо. І я пам’ятаю, як ваша милість і леді Бланні, ваша дочка, сиділи в кареті на подвір’ї готелю, чекаючи на коней. Сподіваюсь, ваші діаманти вціліли? — Ті, хто стояв ближче, перезирнулися. На славетні коштовності леді Голодвірс був накладений скандальний арешт, про що Бекі, звичайно, нічого не знала. Родон Кроулі відійшов з лордом Саутдауном до вікна, і за мить той почав нестримно реготати, бо Родон розповів йому, як леді Голодвірс не могла роздобути коней і «їй-бо, сіла перед місіс Кроулі. «Цієї жінки мені, мабуть, нема чого боятися», — подумала Бекі. І справді, леді Голодвірс злякано й сердито перезирнулася з дочкою, відійшла до столика й почала пильно роздивлятися якісь гравюри.

Коли з’явився володар з Дунаю і всі перейшли на французьку мову, графиня Голодвірс і молодші леді, на свій жаль, переконалися, що місіс Кроулі не тільки багато краще за них розмовляє нею, а й має кращу вимову. Бувши в 1816–1817 роках з армією у Франції, Бекі зустрічалася з іншими угорськими вельможами й тепер почала з великим зацікавленням розпитувати про своїх друзів. Чужоземні гості подумали, що вона якась велика аристократка, і князь з княгинею все допитувалися лорда Стай-на та маркізи, коли ті вели їх до столу, хто та petite dame, яка так чудово розмовляє по-французькому.

Нарешті гості, поділившись на пари в такому порядку, як його описав американський дипломат, рушили до зали, де все було приготоване до бенкету; а оскільки я обіцяв, що читач буде ним задоволений, то хай він сам замовляє собі все, що тільки йому підкаже його уява.

Та ось дами залишилися самі, і Бекі збагнула, що зараз почнеться війна. Справді, наша маленька приятелька опинилася в такому становищі, що належним чином оцінила попередження лорда Стайна — берегтися жінок, які в суспільстві стоять вище за неї. Кажуть, що найдужче ненавидять ірландців самі ірландці; так само найбільші тирани жінок — самі жінки. Коли Бекі, опинившись на самоті з дамами, рушила до каміна, де вони розташувалися, вельможні леді відійшли звідти й посідали біля столу з гравюрами. Коли ж Бекі подалася за ними, вони знов одна по одній вернулись до каміна. Бекі спробувала озватися до малого Джорджа Ґонта (на людях вона просто обожнювала дітей), але мати відразу покликала його. Кінець кінцем самозванку почали нехтувати так жорстоко, що навіть леді Стайн пожаліла її і підійшла поговорити з бідолашною, відкинутою жінкою.

Лорд Стайн казав мені,— почала її милість, і її бліді щоки спалахнули рум’янцем, — що ви, місіс Кроулі, чудово граєте й співаєте. Зробіть таку ласку, заспівайте мені.

Я зроблю все, що може дати втіху лордові Стайну або вам, — відповіла Ребека, щиро вдячна, і, сівши до фортепіано, почала співати.

Вона заспівала кілька духовних пісень Моцарта, які давно колись дуже любила леді Стайн, так ніжно і з таким почуттям, що господиня, спершу нерішуче схилившись на фортепіано, врешті сіла коло неї і слухала, аж поки з очей у неї закапали сльози. Щоправда, вороже настроєні дами перешіптувалися й голосно розмовляли в другому кінці вітальні, та леді Стайн не чула того гамору. Вона знов була дитиною, знов після сорокарічних блукань у пустелі опинилася в садку рідного монастиря. Це були ті самі мелодії, що злітали з церковного органа, і органісти», її найулюбленіша вихователька, розучувала їх з нею в ті далекі щасливі дні. Знов вона була дівчиною, і на мить знов повернулася коротка пора її щастя. Міледі аж здригнулася, коли рипучі двері розчахнулися навстіж і до вітальні, голосно сміючись, зайшов лорд Стайн з веселою чоловічою компанією.

Лорд відразу збагнув, що сталося за його відсутності, і вперше за довгий час відчув вдячність до своєї дружини. Він підійшов до неї, заговорив, звернувся до неї на ім’я, і її бліді щоки знов спалахнули рум’янцем.

Моя дружина каже, що ви співаєте, як ангел, — сказав він Бекі.

Ангели бувають двох видів, і, кажуть, обидва вони чарівні — кожен по-своєму.

Хоч як цей вечір починався для Бекі, кінець його став для неї великим тріумфом.

Ще ніколи вона не була в такому натхненні і співала так гарно, що всі чоловіки оточили фортепіано. Жінки, її вороги, залишилися самі. А містер Поль Джефферсон Джонс, бажаючи сподобатись леді Гонт; підійшов до її милості й похвалив спів її чарівної приятельки.

Розділ L-ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО ОДНУ БУДЕННУ ПОДІЮ

Музі, яка опікується нашою смішною історією, хоч би там хто вона була, доведеться тепер кинути великосвітські високості, де вона досі ширяла, ласкаво спуститися на низенький дах Джона Седлі в Бромптоні й змалювати нам, що там робиться. Адже й тут, у цій скромній оселі, живуть турботи, недовір’я, лихо.

Місіс Клеп, лишившись у кухні вдвох із містером Клепом, бурчить, що їм і досі не заплачено гроші за помешкання, й підбурює свого доброго чоловіка повстати проти давнього приятеля й колишнього патрона, а тепер — їхнього пожильця. Місіс Седлі перестала навідуватися до своєї господині в нижні сфери будинку і, власне, опинилася в такому становищі, що вже не може ставитись поблажливо до місіс Клеп.

Бо ж як виявлятимеш свою поблажливість тому, кому ти винен сорок фунтів і хто весь час натякає тобі на той борг. Служниця-ірландка нітрохи не змінилася, вона така сама ласкава й чемна, але місіс Седлі все здається, що вона стає зухвалою і невдячною; і як провинному злодієві в кожному кущі ввижається поліцай, так у всіх словах і відповідях дівчини їй вчуваються погрозливі недомовки й неприємні натяки. Міс Клеп, тепер уже доросла дівчина, нестерпно дратує місіс Седлі, яка вважає її за безсоромну нахабу: Вона не може збагнути, чого Емілія її так любить, так часто пускає її до своєї кімнати і ходить з нею разом гуляти.

Гіркі злидні отруїли життя цій колись веселій, ласкавій жінці. Вона зовсім не відчуває вдячності до Емілії за її доброту й щирість, бурчить, коли та хоче їй чимось допомогти й прислужитися, лає її, що вона безглуздо пишається своїм сином і занедбує батьків. Житло Джорджі не дуже веселе, відколи дядько Джоз перестав посилати їм гроші, й невеличка родина майже голодує.

Емілія все думає, все сушить собі голову, як би збільшити скромні прибутки, що на них вони ледь животіють. Чи не могла б вона давати якісь уроки? Розмальовувати таці для візитних карток? Вишивати? Та вона бачить, що жінки, які вишивають краще за неї, тяжко працюють цілий день за два пенси. Емілія купує в художньому салоні два аркуші брістольського картону з золотими берегами й розмальовує їх, скільки їй стає хисту: на одному зображає рум’яного усміхненого пастуха в червоному камзолі серед розкішного краєвиду, а на другому — пастушку, що переходить місток з собакою, дуже тонко заштрихованою. Продавець художнього салону і бромптонської крамниці мистецьких виробів (у якого Емілія придбала картон, надаремно сподіваючись, що він його відкупить назад, коли побачить на ньому її малюнки) не може приховати глузливої посмішки, оглядаючи той безпорадний витвір мистецтва. Скоса позирнувши на даму, що чекає відповіді, він знову загортає картон у сірий папір і віддає його бідній удові та міс Клеп, яка зроду не бачила таких чудових малюнків і була цілком певна, що торговець заплатить принаймні по дві гінеї за кожен. Вони пробують щастя в інших крамницях у центрі Лондона, все ще плекаючи якусь надію.

Не треба! — відповідає один продавець.

Збирайтесь геть! — жене їх другий.

Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюнки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.

Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об’яву, повідомляючи громадян, що «леді, яка має кілька вільних годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е.

О., на адресу містера Брауна», — і відносить її джентльменові з художнього салону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом! — З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба розлучитися з сином, що вона — єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер.

Хай колись потім. Ох, надто тяжко навіть міркувати про це, а як же його пережити! — У неї з’являється одна думка, від якої вона засоромлено червоніє: може, залишити свій річний прибуток батькам, а самій вийти заміж за священика, — він заопікується нею і її дитиною. Але портрет Джорджа і дорога пам’ять про нього гірко докоряють їй. Сором і кохання відкидають таку жертву. Емілія зіщулюється, як від гріховного дотику, — такі думки ніколи не оселялися в цьому чистому, ніжному серці.

Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може здатися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини і вже не залишали захоплених позицій. їхні спільні злигодні й лихо, безвихідь і приниження батьків, несправедливість щодо хлопчика — одне за одним падали укріплення маленької фортеці, де вона, бідолашна, ревно оберігала свій найдорожчий і єдиний скарб.

На початку цієї боротьби Емілія послала братові в Калькутту зворушливого листа, благаючи його не припиняти тієї допомоги, яку досі подавав він батькам, і простодушно, яскраво описуючи, які вони самітні й немічні. Вона не знала гіркої правди. Грошова допомога від Джоза надходила регулярно, але її отримував один лихвар у Сіті: старий Седлі продав її за певну суму, щоб мати чим провадити далі свої надаремні спекуляції. Еммі нетерпляче вираховувала, скільки мине часу, поки брат отримає листа й пришле відповідь. Вона навіть зазначила в своєму записнику, коли його послала. Опікунові свого сина, доброму майорові в Мадрасі, Емілія нічого не писала про свої труднощі й своє горе. Після того вітання з приводу його майбутнього одруження вона більше не посилала йому листів. Тільки з гірким смутком думала, що втратила й цього приятеля — єдиного, який так уболівав за неї.

Одного дня, коли їм було особливо тяжко — напосідалися кредитори, мати з розпачу впадала в істерику, батько був ще сумніший, ніж звичайно, всі вони уникали одне одного, і кожне таїло в душі своє горе і свої образи, — батько з дочкою випадково лишилися в кімнаті самі. Емілія, щоб трохи втішити старого, розповіла, що вона зробила: послала Джозові листа, і за три-чотири місяці прийде відповідь. Джоз завжди був великодушний, хоч, може, й трохи неуважний. Він не відмовиться допомогти їм, коли дізнається, що батьки в такій страшній скруті.

Тоді старий нещасним голосом, затинаючись, сказав їй усю правду: від сина, мовляв, і далі надходять гроші, але він позбувся їх через свій дурний розум. І досі не зважувався признатись. Помітивши, який жах і розпач світяться в погляді дочки, батько подумав, що вона йому дорікає за його довгу мовчанку.

Ну от, — закінчив він тремтячим голосом і відвернувся, — тепер ти зневажаєш свого старого батька! — Ох, тату! Я не тому! — заплакала Емілія, кидаючись йому на шию і цілуючи його. — Ви завжди були добрі й ласкаві. Ви хотіли, щоб нам усім було краще. Я не через гроші… а… о господи! Господи! Змилосердься наді мною і дай мені сили витримати це випробування! — Вона знов нестямно поцілувала батька й вибігла з кімнати.

Батько не зрозумів, що мали означати слова сердешної дочки і чого вона пішла від нього в такому розпачі. А річ була в тім, що вона відчула себе переможеною.

Вирок винесено. Дитина мусить піти від неї… до інших… забути свою матір. її серце, її єдиний скарб, її радощі, надія і любов, її ідол, майже самий бог! Вона повинна відмовитись від нього, а тоді… тоді вона відійде до Джорджа, і вони разом охоронятимуть хлопця і чекатимуть на нього, поки й він приєднається до них на небі.

Емілія надягла капелюшок, майже не усвідомлюючи, що вона робить, і пішла вуличками, якими звичайно Джорджі повертався зі школи й куди вона часто вирушала йому назустріч. Був травень, уроки того дня кінчалися рано. На деревах уже зеленіло листя, погода стояла чудова. Здоровий, розпашілий хлопчик підбіг до матері, щось мугикаючи, із зв’язаними ремінцем шкільними книжками.

Нарешті! Вона обняла його обома руками. Ні, це неможливо! Вони не розлучаться!

Що сталося, мамо? — запитав хлопчик. — Ви такі бліді!

Нічого, синку, відповіла вона, нахилилася й поцілувала його.

Увечері Емілія загадала хлопцеві прочитати їй історію пророка Самуїла: про те, як Анна, його мати, відлучивши сина, принесла, його до Елі, первосвященика, щоб навіки присвятити богові. І Джорджі прочитав Аннину пісню-молитву, в якій мовилось про того, хто робить убогим і багатим, принижує, але й підносить угору, хто піднімає нужденного з пороху, а ще про те, що людина стає сильною не через свою силу. Потім він прочитав, як Самуїлова мати робила йому малу верхню одежину й приносила 8 року в рік, коли приходила зі своїм чоловіком складати річну жертву. А далі мати Джорджі мило й простодушно пояснила цю зворушливу історію. Анна, мовляв, хоч дуже любила свого сина, та розлучилася з ним, бо дала таку робітницю. І вона завжди думала про сина, коли сиділа вдома, далеко від нього, й шила йому малу одежину. І Самуїл, звичайно, теж не забував своєї матері. Яка вона, мабуть, була щаслива, коли наставала пора (а роки швидко збігають) зустрічатися з сином і бачити, що він виростає добрий і розумним.

Цю коротеньку проповідь мати проказувала тихим, урочистим голосом, ще з сухими очима, поки дійшла до зустрічі матері з сином, — тоді раптом замовкла, її добре серце переповнилось, і, пригорнувши сина до грудей, вона почала заколисувати його й проливати над ним мовчазні святі сльози материнської муки.

Остаточно зважившись, вдова почала вживати заходів, які їй здавалися необхідними, щоб довести все до кінця. Одного ранку міс Осборн на Рассел-сквер (Емілія десять років не писала ні назви цієї вулиці, ні номера будинку, — заадресовуючи листа, вона пригадала свою молодість, свої дівочі роки) — одного ранку міс Осборн отримала від неї листа. Побачивши його, вона дуже почервоніла й швидко глянула на батька, що похмуро сидів на своєму місці в другого кінця столу.

Простими словами Емілія розповідала про ті причини, які змусили її змінити свої колишні наміри щодо сина. Батька спіткала нова біда, і він остаточно зубожів.

Того, що в неї є, ледве ставатиме, щоб підтримувати батьків, і аж ніяк не досить, щоб належним чином виховати Джорджа. Хоч як важко їй буде розлучатися з сином, бог допоможе їй витримати все задля дитини. Вона знає, що ті, до кого він іде, зроблять усе можливе, щоб він був щасливий, Вона змалювала хлопчикову вдачу: як їй здавалося, він був жвавий, нетерплячий, коли до нього ставитись суворо, але чутливий на любов і ласку. В дописці вона вимагала письмової обіцянки, що їй дозволятимуть бачити сина стільки, скільки вона хотітиме, — за якихось інших умов вона нізащо не розлучиться з ним.

Що? Пані гординя посмирнішала? — сказав старий Осборн, коли дочка тремтячим, схвильованим голосом прочитала йому листа. — Постукав у двері голод, ге? Ха-ха-ха! Я знав, що так буде.

Він намагався зберегти свою гідність і, як звичайно, взявся читати газету, але не зміг. Затулившись нею, він то хихотів, то лаявся.

Нарешті він відклав газету, понуро, за своїм звичаєм, глянув на дочку, подався до сусіднього кабінету й повернувся звідти з ключем. Він кинув його міс Осборн і сказав:-Приготуй кімнату над моєю спальнею… колишню його кімнату.

Гаразд, сер, — тремтячи, відповіла дочка.

То була Джорджева кімната. її не відчиняли більше як десять років. Там усе ще лежали його речі — вбрання, папери, хусточки, нагайки, шапки, вудки й спортивне спорядження. Реєстр офіцерів 1814 року з його прізвищем на палітурці, словничок, яким він користувався, коли писав, і біблія, яку йому подарувала мати, лежали на каміні поряд із парою острогів та висохлою чорнильницею, вкриті десятирічним порохом. Ох, скільки днів і людей відійшло в небуття відтоді, як у ній ще було чорнило! На промокальному папері бювара, що й досі лежав на столі, збереглися відбитки рядків, писаних його рукою.

Міс Осборн дуже хвилювалася, коли разом із служницями вперше зайшла до цієї кімнати. Вона зблідла й опустилася на вузеньке ліжечко.

Слава богу, мем, слава богу, — мовила ключниця. — Вертаються давні добрі часи, мем.

Любий хлопчина, який-він буде щасливий, мем! Та дехто на Мейфейр буде мати на нього зло, мем. — Вона відщепнула защіпку на вікні-і впустила до кімнати свіже повітря.

Пошли, мабуть, тій жінці трохи грошей, — сказав містер Осборн, виходячи з дому. — Вона не повинна бідувати. Пошли сто фунтів.

А можна „мені завтра відвідати її? — спитала міс Осборн.

Це твоя справа. Тільки сюди щоб вона не з’являлася. Нізащо, хай йому… ні за які гроші Лондоні! Але бідувати вона тепер не повинна. Тож давися, зроби все як треба.

Після цієї короткої промови містер Осборн попрощався а дочкою і подався своєю звичною дорогою в Сіті.

Ось вам, тату, трохи грошей, — сказала Емілія того вечора, цілуючи старого батька, і вклала йому в руку чек на сто фунтів. — І… і не будьте, мамо, суворі з Джорджі. Він… він уже не довго житиме з нами.

Більше вона не змогла нічого сказати й мовчки подалася до своєї кімнати.

Зачинімо за нею двері й полишімо її молитвам і смуткові. Мабуть, краще не говорити багато про таку велику любов і таке велике горе.

Міс Осборн приїхала до Емілії другого дня, як і обіцяла в записці. Зустрілися вони приязно. Сердешній удові досить було глянути на зовицю й перемовитися з нею кількома словами, щоб переконатися, що принаймні міс Осборн не посяде першого місця в серці її сина. Вона була холодна, розважлива, не дуже добра, але й не зла. Мабуть, матері було б тяжче, якби суперниця виявилася кращою, молодшою, ласкавішою і щиросердною. Зі свого боку міс Осборн пригадала давні роки й давні події, і її не могла не зворушити безвихідь бідолашної матері. Емілія була переможена, склала зброю і, видно, скорилася. Того дня вони обговорили попередні умови угоди й капітуляції.

Другого дня Джорджа не послали до школи, і він зустрівся з тіткою. Емілія залишила їх самих і пішла до своєї кімнати. Вона випробовувала розлуку, як бідолашна лагідна Джейн Грей — вістря сокири, що мала опуститися й жорстоко обірвати її тендітне життя. Кілька днів минуло в розмовах, відвідинах і приготуваннях. Удова дуже обережно сказала про все Джорджеві; вона сподівалася, що сина зажурить така новина. Але хлопчик швидше зрадів, ніж зажурився, і сердешна мати сумно відійшла. Того дня він хвалився хлопцям у школі, що тепер мешкатиме в свого діда, татового батька, а не в того, що часом приходив до школи, і що він буде дуже багатий — матиме свій екіпаж, поні й перейде до кращої школи, а коли розбагатіє, то купить собі в Лідера пенал і заплатить борг жінці, яка продає тістечка.

«Викапаний батько», — з любов’ю подумала мати.

Ні, коли я згадаю нашу бідолашну Емілію, в мене просто не вистачає духу розповідати про останні Джорджеві дні вдома. Нарешті настала вирішальна хвилина, під’їхала карета, скромні згорточки з любовно зібраними дрібничками на згадку, давно готові, вже чекали внизу, Джордж був у новому костюмчику, для якого кравець раніше приїздив знімати мірку. Хлопець схопився мало не вдосвіта й одягся в нове вбрання; мати, яка лежала в сусідній кімнаті без сну, мовчки страждаючи, чула, що він устав. Вона вже давно почала готуватися до кінця: накупила синові різних речей, позначила його білизну й понадписувала книжки, розмовляла з ним і готувала до майбутньої зміни, наївно гадаючи, що його потрібно підготувати.

Та хіба його засмучувала майбутня зміна? Навпаки, вій її дуже хотів. Ненастанно й жваво розповідаючи, що він робитиме, коли перебереться до дідуся, він показував бідолашній удові, як мало його турбує думка про розлуку. Він часто приїздитиме на поні до мами, казав Джордж, заїздитиме по неї в колясці, вони кататимуться в парку, і вона матиме все, що захоче. Сердешна мати мусила вдовольнитися цим самолюбним виявом синівської прихильності й намагалась переконати себе, що хлопчик щиро любить її. Авжеж, він її любить. Усі діти однакові — їх вабить новизна. Ні, це не егоїзм, а хлоп’яча впертість. її дитина повинна мати свої власні радощі, свої шанолюбні поривання. Це вона сама з егоїстичної, нерозважної любові досі відмовляла синові в тому, що його тішить і належить йому по праву. Мабуть, немає нічого зворушливішого, ніж це жіноче боязке самоприниження, ця самозневага. Як палко жінка запевняє, що винна вона, а не чоловік! Як радо бере на себе всі наслідки чужих помилок, домагається суворої кари за злочини, яких вона не зробила, і вперто прикривав справжнього винуватця! Найжорстокіше ображають жінок ті, хто зазнає від них найбільше ласки; це природжені боягузи й тирани, вони глумляться з тих, хто їм безоглядно кориться.

Так сердешна Емілія, затаївши своє горе, звикала до думки, що син має розлучитися з нею, і безліч довгих годин самітно готувалася до кінця, Джордж був біля неї і безтурботно спостерігав її приготування. В його коробки капали материні сльози, в його улюблених книжках вона підкреслювала найцікавіші місця, давні іграшки, реліквії та інші скарби відкладала вбік і дбайливо, старанно запаковувала, але хлопчик не помічав усього цього. Дитина розлучається з матір’ю сміючись, а в неї серце завмирає з розпуки. їй-богу, прикро й тяжко дивитися, як безоглядна материнська любов на Ярмарку Суєти не знаходить відповіді в своїх дітей.

Минуло кілька днів, і ось уже велика подія в Еміліїному житті відбулася. Не з’явився й не втрутився піякий ангел. Дитину покладено на олтар і пожертвувало долі, а вдова лишилася сама-самісінька.

Звичайно ж, хлопчик часто її відвідує. Він приїздить верхи на поні в супроводі візника, викликаючи захват у свого діда, старого Седлі, що гордо йде вулицею поряд з ним. Мати бачиться з ним, але він уже не її дитина. Він так само відвідує й хлопців у маленькій школі, де колись учився, щоб похизуватися перед ними своїм багатством і розкішшю. Досить було двох днів, щоб він засвоїв ледь поблажливий тон і зверхні манери. «Він народився командувати, — думає його мати, — таким був і його батько».

Надворі стоїть чудова погода. Вечорами, в ті дні, коли хлопчик не приїздить до неї, Емілія вирушає на прогулянку далеко в місто, а саме до Рассел-сквер і сідає відпочити на підмурок огорожі навпроти Осборнового будинку. Тут так приємно і прохолодно. Вона може підвести очі й побачити освітлені вікна вітальні, а десь близько дев’ятої — і кімнати на верхньому поверсі, де спить Джорджі. Вона знає, що то його кімната. Він їй розповідав, Коли гасне світло, вона молиться — молиться з упокореним серцем і повертається назад, зіщулена й мовчазна. Додому вона приходить дуже втомлена. Може, вона краще спатиме після такої довгої прогулянки, і, може, їй присниться Джорджі.

Якось у неділю, коли по-святковому дзвонили дзвони, вона випадково гуляла на Рассел-сквер, віддалік від будинку містера Осборна (але так, щоб той будинок добре було видно), й побачила, як Джорджі з тіткою вийшли з дому й подалися до церкви. Якесь старченя попросило милостиню, і служник, що ніс молитовники, хотів його прогнати, проте Джорджі зупинився і дав прохачеві монету. Хай господь благословить хлопчика! Еммі оббігла майдан і дала старченяті й свою лепту. Святкові дзвони гомоніли, не вгаваючи, і Емілія, зваблювана їхнім покликом, рушила до церкви Сиротинця й зайшла всередину. Вона вибрала таке місце, звідки можна було бачити голову сина, що сидів під меморіальною дошкою свого батька. Під склепінням церкви лунали сотні чистих дитячих голосів, що складали хвалу милосердному господові, і душа в хлопця тремтіла з захвату, заполонена тим урочистим співом. Якусь мить мати не могла розгледіти його крізь імлу, що застелила їй очі.

Розділ LI-ДЕ РОЗІГРУЄТЬСЯ ШАРАДА, — НАД ЯКОЮ ЧИТАЧЕВІ ДОВЕДЕТЬСЯ, А МОЖЕ, Й НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОМІЗКУВАТИ

Після появи Бекі на небагатолюдних вечірках у лорда Стайна, де бували тільки вибрані особи, великосвітські кола визнали нарешті претензії цієї достойної дами, і перед нею розчинилися декотрі з найвеличніших і найвищих дверей столиці — навіть такі величні й високі, що ласкавому читачеві та й авторові цієї повісті дарма було б сподіватися зайти колись у них. Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяйних шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу — легковажну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілившись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом — над історією Семели, а може, й над історією Бекі.

Ох, любі мої леді! Спитайте у велебного містера Кадийлі чи Белгрейвія — не мідь дзвінка, а Тайберн — не кимвал гудючий! Усе це суєта. Навіть вони минуться.

Настане день (слава богу, що вже після нас!), коли сади Гайд-парку будуть не відоміші за славнозвісні сади на околицях-Вавілона, а Белгрейв-сквер занепаде й спорожніє, як Бейкер-стріт чи Тадмор.

А чи ви знаєте, любі леді, що на Бейкер-стріт стоїть будинок славетного Пітта? Чого б тільки не віддали ваші бабусі за те, щоб здобути запрошення на обід до леді Естер у тому занепалому тепер будинку! Я обідав там, moi, qui vous parle./ Я, що розмовляю з вами (франц.)/ Я наповнив залу привидами великих небіжчиків.

Коли ми, люди теперішньої доби, сиділи й скромно попивали червоне вино, з’явилися тіні тих, що відійшли в інший світ, і зайняли свої місця навколо похмурого столу. Стерновий, що витримав не одну бурю, пив великими келихами примарний портвейн; тінь Дандаса не випускала з рук привиду келиха з недопитим вином; Едінгтон, нахилившись над столом і посміхаючись замогильною посмішкою, не пас задніх, коли невидима пляшка ходила по колу; Скотт з-під кущуватих брів дивився на уявну осугу в уявному вині; Вілберфорс зводив очі до стелі і, мабуть, не міг збагнути, як його келих досягає рота повним і опускається на стіл порожнім, — зводив очі до тієї самої стелі, яка була над нами щойно вчора і на яку дивилися всі славетні люди недавнього минулого. Тепер у тому будинку здають кімнати. Так, леді Естер мешкала колись на Бейкер-стріт і спочиває непробудним сном у пустелі. Еотеп бачив її там — не вдома, а в тому іншому її відлюдному пристановищі.

Усе це, звичайно, суєта, але хто з вас не визнає, що в невеликих дозах вона приємна? Хотів би я знати, хто з розважних людей відмовився б від яловичої печені тому, що вона скороминуща? Це також суєта, але дай боже кожному з моїх читачів, хоч би їх було й п’ятсот тисяч, ціле своє життя споживати на обід добру пайку цієї страви. Прошу, сідайте, джентльмени, і їжте на здоров’ячко: ось вам жирненька, ось вам пісна, ось підлива, чи, може, хочете хріну — беріть, не соромтеся. Налийте ще чарочку винця, голубе Джоне, покладіть собі ще один ласий шматочок! Так, втішаймося досхочу всім суєтним і будьмо вдячні за нього! І дивімось прихильним оком на великосвітські розваги Бекі, бо вони, як і всі радощі смертних, скороминущі.

Наслідком візиту Бекі до лорда Стайна було те, що його ясновельможність князь Петроварадинський скористався пагодою відновити знайомство з полковником Кроулі, коли вони другого дня зустрілися в клубі, і вклонився місіс Кроулі під час прогулянки в Гайд-парку, шанобливо скинувши капелюха. Бекі та її чоловік негайно ж отримали запрошення на один з вечорів у тісному колі друзів князя в Левант-гаусі, де мешкав тоді його ясновельможність, поки шляхетний власник будинку тимчасово перебував за межами Англії. Вона співала після обіду невеличкому гуртку вибраних гостей. На тому вечорі був присутній і маркіз Стайн, який по-батьківському стежив за успіхами своєї учениці.

У Левант-гаусі Бекі зустріла одного з найблискучіших джентльменів і найбільших дипломатів, яких будь-коли давала світові Європа, — герцога де ля Жаботьера, тоді посла найхристияннішого короля, а згодом його ж міністра. Признаюся, що серце моє сповнюється гордощами, коли я пишу ці славетні імена: подумати тільки, в якому блискучому товаристві буває моя дорога Бекі! Вона стала бажаною гостею французького посольства: жоден вечір не вважався там вдалим, коли на ньому не було чарівної мадам Родон Кроулі.

Обох аташе посольства, мосьє де Трюфіньї (з роду Перігорів) і Шампіньяка, скорили чари прекрасної полковниці, і обидва, за звичаєм своєї нації (бо хто коли бачив француза, що, повернувшись з Англії, не залишив би там з півдесятка зруйнованих подружжів і не привіз у своєму гаманці стільки ж знівечених сердець?), — обидва вони, кажу, хвалилися, що були au mieux / В найкращих стосунках (франц./) з вродливою мадам Родон.

Але навряд чи то була правда. Шампіньяк страшенно полюбляв карти й цілі вечори просиджував з полковником за гральним столом, а щодо Трюфіньї, то всі добре знали, як він боїться з’явитися в «Мандрівниках», бо заборгував там служникам, і коли б той достойний молодик не мав дармового столу в посольстві, на нього б чекала голодна смерть. Тому, кажу, навряд чи Бекі вшановувала особливою увагою котрогось із цих джентльменів. Вони були в неї на побігеньках, купували їй рукавички й квітки, залазили в борги за ложі в опері та робили безліч інших послуг. По-англійському вони розмовляли з чарівною простотою, і Бекі, на втіху собі й лордові Ставну, передражнювала того чи того просто в вічі й поважно хвалила їхні успіхи в англійській мові, чим неабияк розважала свого уїдливого заступника. Трюфіньї, щоб піддобритися до повірниці Бекі, нашої знайомої Брігс, подарував їй шаль і попросив передати листа, якого простодушна, стара панна і вручила при всіх тій, кому він був адресований; той твір смішив кожного, хто його читав. Читав його лорд Стайн, читали всі, крім чесного Родона, якому не обов’язково було знати все, що відбувалося в мейфейрському будиночку.

Бекі невдовзі почала там приймати не тільки «найкращих чужоземців» (фраза з нашого благородного, чарівного світського жаргону), але й багатьох найкращих представників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не найрозумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто «найкращих», — одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж.

Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кіігг-стріт, — дивись словник Дебрета й Берка) запрошує когось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів’яла п’ятдесяти-семирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії «найкращих». А отже, й ті, хто в неї буває, теж «найкращі». І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюбленця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зводила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де головувала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відвідувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон. Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, замовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер домагався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її прийняли в коло «найкращих» людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбогих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка проникла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.

Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар’єри. Так само, як я не можу описувати франкмасонських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.

В наступні роки Бекі часто згадувала про ту пору свого життя, коли вона оберталася серед найвишуканіших кіл лондонського великого світу. Успіхи окрилювали її, але потім набридли. Спершу для неї не було більшої втіхи, як придумувати й роздобувати (останнє, до речі, було нелегкою справою і вимагало неабиякої винахідливості, бо місіс Кроулі мала дуже обмежені засоби) — роздобувати, кажу я, найелегантніші сукні й оздоби, їздити на обіди у вибраному колі, де її гостинно зустрічали великі вельможі, а з розкішних обідів поспішати на вишукані вечори, куди приходили ті самі люди, з якими вона обідала, яких вона бачила вчора ввечері і бачитиме завтра, — молоді, бездоганно вбрані чоловіки з гарно зав’язаними краватками, у виглянсуваних, блискучих чоботях і білих рукавичках; старші, солідні товстуни з мідними ґудзиками, величні, чемні й нудні; молоді дами, русяві, несміливі, всі, як одна, в рожевому; поважні матусі, вичепурені, пишні, врочисті, всі в діамантах. Вони розмовляли по-англійському, а не кепською французькою мовою, як розмовляють у романах.

Вони говорили про своїх ближніх, про їхню вдачу та їхні родинні справи точнісінько так, як Джонси говорять про Смітів. Колишні знайомі Бекі ненавиділи її і заздрили їй, а бідолашна жінка позіхала в душі з нудьги.

Хотіла б я покласти край усьому цьому, — казала вона сама до себе. — Краще б я була дружиною священика й навчала дітей у недільній школі, ніж отак жити, як я живу. Або жінкою якогось сержанта, їздила б у військовому фургоні, або… або надягла б обшите блискітками вбрання й танцювала б у балагані на ярмарку, так було б найвеселіше.

У вас би той танець добре вийшов, — сміявся лорд Стайн.

Ребека простодушно розповідала цьому великому чоловікові про всі свої ennuis і турботи; вони розважали його.

З Родона був би дуже добрий шталмейстер… церемоніймейстер… чи як ви його звете… такий чоловік у великих чоботях і в мундирі, що ходить по арені й ляскав батогом. Він високий, показний і має військову поставу. Пригадую, — задумливо сказала Бекі,— коли я була ще малою, батько якось повів мене поглянути на Брукгрінський ярмарок. Повернувшись додому, я зробила собі диби й почала танцювати в майстерні, на подив усіх його учнів.

Хотів би й я побачити вас на тих дибах! — мовив лорд Стайн.

А я хотіла б тепер так потанцювати, — відповіла Бекі.— Як витріщила б очі леді Бінкі і як отетеріла б Грізель Макбет! Тсс, цитьте, Паста зараз співатиме.

Вона взяла за правило бути особливо ввічливою з професійними артистами й артистками, що виступали на тих аристократичних вечірках, вишукувала їх по кутках, де вони мовчки сиділи, і, всміхаючись, так, щоб усі бачили, тиснула їм руки. Вона ж бо й сама артистка, цілком справедливо зауважувала Бекі, і ця манера щиро, скромно заявляти про своє походження обурювала, роззброювала або розважала глядачів, залежно від обставин.

Яка ця жінка нахабна, — казали одні.— Яку вона вдає з себе незалежну, хоч їй годилося б сидіти тихо й бути вдячній, що з нею розмовляють! — Яка вона чесна й добра душа! — казали другі.

Яка це хитра кокетка! — казали треті.

І всі вони, певне, мали слушність, та Бекі робила своє і так подобалася акторам, що вони не зважали на застуджене горло й ладні були задарма співати на її вечорах і задарма давати їй уроки.

Авжеж, Бекі влаштовувала бенкети в будиночку на Керзон-стріт. Десятки екіпажів, сяючи ліхтарями, загачували вулицю, дратуючи будинок № 200, якому не давав заснути гуркіт, і будинок № 202, який не міг заснути від заздрощів. Огрядні служники, що супроводили карети, були надто великі, щоб поміститися в тісному передпокої Бекі, тому вони сиділи в сусідніх пивничках, звідки їх, коли треба було, викликали, відриваючи від пива, хлопчики-посланці. Десятки найбільших лондонських денді юрмилися на вузьких сходах, наступаючи один одному на ноги та сміючись із того, що вони опинилися тут, і багато бездоганних, суворих світських дам просиджували вечори у маленькій вітальні, слухаючи професійних виконавців, які за звичкою співали так, ніби хотіли, щоб з вікон повилітали шибки. А другого дня в «Морнінг пост» серед опису світських réunions з’являлося повідомлення такого змісту:-«Учора полковник і місіс Кроулі влаштували у своєму будинку в Мейфейрі проханий обід для вибраного товариства. Присутні були їхня ясновельможність князь і княгиня Петроварадинські, його вельможність турецький посол Папуш-паша (в супроводі драгомана посольства Кебаб-бея), маркіз Стайн, граф Саутдаун, сер Пітт і леді Джейн Кроулі, містер Вог та інші. Після обіду в місіс Кроулі відбулося зібрання з участю герцогині (вдови) Стілтон, герцога де ля Грювра, маркізи Чешірської, маркіза Алессандро Стракіно, графа де Брі, барона Шапцугера, кавалера Тості, графині Слінгстон і леді Ф. Македем, генерал-майора й леді Г.

Макбет, двох панночок Макбет, віконта Педдінгтона, сера Гореса Фогі, шановних Бедуїна Сендса, Бобачі Бегодера та інших». Читач може доповнити цей список, як йому заманеться, ще на десять рядків дрібного Друку.

У стосунках з вельможами наша люба приятелька виявляла таку саму щирість, як і з тими, хто стояв нижче за неї. Якось, гостюючи в одному аристократичному домі, вона (мабуть, щоб похизуватися) завела розмову по-французькому із славнозвісним тенором-французом, на досаду леді Грізель Макбет, що похмуро поглядала на них через плече.

Як ви чудово знаєте французьку мову, — нарешті сказала вона, бо сама розмовляла цією мовою з дуже помітним единбурзьким акцентом.

Я повинна її знати, — скромно відповіла Бекі й опустила очі.— Я навчала цієї мови в школі, і моя мати була француженка.

Така покора перемогла леді Грізель, і вона подобрішала до Бекі. Вона нарікала на фатальні нівеляторські тенденції нашої доби, через які люди всіх станів дістали змогу бувати в найвищих колах, але не могла не визнати, що ця жінка принаймні добре вихована й не забуває свого місця, її милість була гарна жінка — ласкава до вбогих, нерозумна, бездоганна й довірлива. І не її вина, що вона вважала себе кращою за нас із вами: протягом сторіч люди цілували поли її предків! Кажуть, ще тисячу років тому лорди й радники небіжчика Дункана цілували картату спідничку голови її роду, коли той великий чоловік став королем Шотландії. Леді Стайн після згадуваної сцени біля рояля не встояла перед Бекі і, може, навіть відчула якусь прихильність до неї. Молодших дам родини Ґонтів теж змусили підкоритися. Раз чи двічі вони нацьковували на Бекі своїх прибічників, але зазнавали поразки. Блискуча леді Станінгтон спробувала стати з нею на герць, та безстрашна маленька Ребека розбила її вщент. Коли на неї хтось нападав, Ребека спритно прикидалася скромною ingénue / Простушкою (франц.)/ і такою була особливо небезпечна: тоді вона природним, невимушеним тоном казала найнеможливіші речі, після чого простодушно починала вибачатися за свою нетактовність, таким чином розголошуючи всім, про що йшла мова. Одного вечора дами намовили напасти на Бекі містера Вога, славнозвісного дотепника, блюдолиза й підлабузника в домі лорда Стайна. Хитро глянувши на своїх патронес і підморгнувши їм, — мовляв, зараз почнеться комедія, цей достойний джентльмен накинувся на Бекі, яка, ні про що не здогадуючись, їла собі юшку. Захоплена зненацька, але завжди при повній зброї, маленька жінка відразу прийняла виклик, відбила удар, відповіла так влучно, що супротивник спаленів з сорому, і, спокійно всміхаючись, знов узялася до своєї юшки. Могутній патрон Вога, який годував його обідами й часом позичав йому невеликі суми грошей за послуги на виборах, у газетних та інших справах, так люто глянув на Вога, що невдаха мало не заплакав і не впав під стіл. Він жалісливо позирав то на мілорда, що протягом обіду не озвався до нього жодним словом, то на дам, які, звичайно, відступилися від нього. Кінець кінцем над ним зглянулась сама Бекі й спробувала залучити його до розмови. Після цього Вога не запрошували на обід протягом шести тижнів, а Фічу, повірникові мілорда, за яким Вога, звичайно, дуже упадав, доручили довести до його відома, що коли він дозволить собі ще раз сказати погане слово про місіс Кроулі чи зробить її предметом своїх безглуздих дотепів, мілорд передасть до суду в Гвекселі Вога і безжально пустить його з торгів. Вог заплакав і почав благати свого дорогого приятеля Фіча заступитися за нього. Він написав поему на честь місіс P. K., що з’явилася в найближчому номері журналу «Дзеньки-бреньки», який він сам видавав. Зустрічаючи Бекі па вечорах, він запобігав у неї ласки. Він підлещувався й піддобрювався до Родона в клубі.

За якийсь час йому дозволили вернутися в Гонт-гаус. Бекі завжди була ласкава до нього, завжди весела й ніколи не сердилась.

Візир і головний повірник його милості містер Уенгем (що мав місце в парламенті й за обіднім столом лорда Стайна) поводився й висловлювався багато розважніше за містера Бога. Цей маркізів ад’ютант, хоч як він ненавидів усіх парвеню (сам містер Уенгем був незламним торі, а його батько — дрібний торговець вугіллям у північній Англії), ніколи не виявляв ворожості-до нової фаворитки, навпаки, він допікав їй вкрадливою люб’язністю і хитрою, шанобливою ввічливістю, яка часом муляла Бекі дужче, ніж відверта неприязнь інших людей.

Як подружжя Кроулі здобувало кошти на бенкети для своїх великосвітських знайомих, залишалося таємницею, що свого часу викликала чимало балачок і, можливо, додавала чару тим невеличким зібранням. Хтось запевняв, що сер Пітт Кроулі давав братові добру допомогу; якщо так, то Бекі мала на нього справді величезний валив і вдача баронета з роками дуже змінилася. Ще хтось натякав, що Бекі завела звичку брати контрибуцію з друзів свого чоловіка: до одного приходила в сльозах і розповідала, що в них описують майно, перед іншим падала навколішки й заявляла, що всій родині доведеться йти до в’язниці або накласти на себе руки, якщо не буде оплачений той чи той вексель. Казали, що лорд Саутдаун під впливом таких патетичних заяв дав Бекі не одну сотню фунтів. Юного Фелтема з *** драгунського полку (сина власника фірми «Тайлер і Фелтем, капелюшники й постачальники військового спорядження»), якого подружжя ввело у вищий світ, теж згадували як одного з тих, хто платив Ребеці данину. Ходили чутки, що вона брала гроші в різних довірливих людей, обіцяючи виклопотати їм відповідальне місце на державній службі. Одне слово, чого тільки не казали про нашу любу, невинну приятельку! Певне лише те, що якби вона мала всі ті гроші, які начебто випросила, позичила чи вкрала, то могла б набути собі капітал і жити чесно, а тим часом… але ми забігаємо вперед.

Правда й те, що коли все розраховувати й добре господарювати, коли ощадливо витрачати готові гроші й майже нікому не платити, то можна примудритися, принаймні певний час, жити на широку ногу з дуже обмеженими достатками, і нам здається, що гучні вечори Бекі,— як видно з усього сказаного, не такі вже й велелюдні,— коштували їй не багато більше за воскові свічки, що освітлювали її стіни. Стілбрук і Королевине Кроулі вдосталь забезпечували її дичиною й овочами.

Пивниці лорда Стайна були до її послуг, а чудовий кухар цього вельможі часто порядкував у її невеличкій кухні або ж, з наказу лорда, посилав їй найвишуканіші ласощі свого власного виробу. Я вважаю, що це просто ганьба — так неславити скромну, невинну істоту, як неславили Бекі її сучасники, й попереджаю публіку, щоб вона не вірила й десятій частині того, що про неї казали. Якщо ми надумаємо виганяти з суспільства всіх, хто залазить у борги й не може їх сплатити, якщо ми почнемо заглядати в особисте життя кожного, перевіряти його прибутки й відвертатися від нього, коли нам не сподобається його спосіб витрачати гроші,— ох, якою дикою пустелею, яким непривабливим місцем стане тоді Ярмарок Суєти! Кожен тоді ладен буде підняти руку на свого ближнього, шановний мій читачу, і всім благам цивілізації настане кінець. Ми будемо сваритися, ображати й уникати одні одних. Наші будинки обернуться в печери, і ми ходитимемо в дранті, бо ніхто нікого не соромитиметься. Упаде рента, не буде більше проханих обідів. Усі торговці в місті збанкрутують. Вино, воскові свічки, ласощі, рум’яна, криноліни, спідниці, діаманти, перуки, дрібнички в стилі Людовіка XIV, старовинна порцеляна, верхові коні й чудові скакуни — одне слово, всі радощі життя полетять до дідька, якщо люди дотримуватимуться своїх дурних принципів і обминатимуть тих, кого не люблять і кого лають. А тим часом, виявляючи крихту милосердя і взаємної толерантності, зовсім не важко усіма ладнати — можна лаяти когось скільки завгодно, вважати його найбільшим негідником, за яким давно плаче шибениця, — але ж ми не хочемо, щоб його справді повісили! Ні, зустрівшись, ми тиснемо йому руку. Якщо він має доброго кухаря, ми йому все вибачаємо і йдемо до нього на обід, сподіваючись, що й він з нами поведеться так само. Тому торгівля процвітає, цивілізація рухається вперед, усі живуть у мирі, щотижня треба нових суконь для нових бенкетів, а торішній урожай лафітського винограду Дає добрий прибуток чесному господареві, який доглядає його.

Хоч у ту добу, яку ми змальовуємо, на троні сидів великий Георг і дами носили gigots та велетенські, схожі на черепахові лопати, гребені в косах замість простеньких рукавів і делікатних обручиків, які тепер у моді, проте манери й звички світського товариства, на мою думку, не дуже відрізнялися від теперішніх, і розваги його були майже такі самі, як нині. Нам, людям, що стоять збоку і з-за спин поліцаїв дивляться на чарівних красунь, коли ті їдуть до двору чи на бенкет, вони здаються неземними істотами, які втішаються небувалим, недосяжним для нас щастям. Щоб у декого з цих невдоволених полегшало на серці, ми й розповідаємо про боротьбу, успіхи й розчарування нашої любої приятельки Бекі — всього цього їй судилося зазнати не менше, аніж іншим достойним особам.

У ті часи до нас саме прийшла з Франції весела розвага — розігрування шарад; в Англії воно було особливо модне, бо давало змогу багатьом нашим дамам, що мали вроду, виставляти напоказ свої принади, а небагатьом, що мали розум, хизуватися своєю дотепністю. Ребека, яка, мабуть, вважала себе обдарованою і вродою, і розумом, умовила лорда Стайна влаштувати в Гонт-гаусі вечірку, в програму якої входило кілька таких маленьких драматичних сцен, — тож нехай нам буде дозволено повести читача на це блискуче réunion / Буфи (франц.)/ і трохи посумувати з ним, бо воно буде однією з останніх великосвітських розваг, які нам пощастить йому показати.

Частина розкішної зали — картинної галереї Гонтгауса — була пристосована під сцену, де розігрувались шаради, її використовували для вистав ще за часів короля Георга III; там і досі висить портрет маркіза Гонта з напудреним волоссям і рожевою стрічкою на римський штиб, як тоді казали, — в ролі Катона з однойменної трагедії містера Аддісона, що її ставили в присутності їхніх королівських величностей принца Уельського, єпископа Оснабурзького та принца Вільяма Генрі, коли вони були ще дітьми, як і сам актор. З горища принесли кілька давніх декорацій і наново підмалювали їх для теперішнього вжитку.

Молодий Бедуїн Сендс, на той час елегантний денді й мандрівник до східних країн, керував виставою. Тоді мандрівників до східних країн дуже шанували, і відважний Бедуїн, який видав in quarto / В четвертину аркуша (лат../ опис своєї подорожі й прожив кілька місяців у наметі, був помітною постаттю. В тій книжці було вміщено кілька портретів Сендса в різних східних уборах, з’являвся він усюди в супроводі чорного служника, дуже неприємного на вигляд, — одне слово, був другим Бріаном де Буа Гільбером. Бедуїна, його убори й чорного служника зустріли в Гонт-гаусі захоплено, як дуже коштовний набуток.

Бедуїн відкрив першу шараду. Турецький офіцер із велетенським султаном з пір’я (вважалося, що й досі існують яничари і феска ще не витіснила старовинного, величного головного убору правовірних) розлігся на канапі, вдаючи, що пускає дим з кальяну, в якому, проте, з поваги до дам, чадила тільки пахуча свічечка.

Турецький вельможа позіхає, всіляко показуючи, що він нудиться й байдикує. Він плескає в долоні, і з’являється нубієць Месрур з браслетами на голих руках, з ятаганами та всілякими східними оздобами — жилавий, високий і бридкий. Він шанобливо вітає свого агу.

Присутні тремтять з жаху й захвату. Дами перешіптуються. Цього чорного раба Бедуїнові дав один єгипетський паша за три десятки пляшок мараскіна. Він зашив у мішки й покидав у Ніл десь стільки ж одалісок.

Введи торговця невільниками, — каже турецький ласолюб і махає рукою.

Месрур вводить торговця невільниками перед очі своєму панові; з ним заходить закутана жінка. Торговець зриває з неї запинало. Це місіс Вінкворт (у дівоцтві Авессалом), чорноока красуня з буйними косами. Вона в розкішному східному костюмі, її чорні кучері заплетені в коси, унизані самоцвітами, вбрання виблискує золотими піастрами. Зранку магометанин каже, що він зачарований її вродою. Дівчина падав перед ним навколішки і благає відпустити її додому в рідні гори, де закоханий черкес і досі сумує за своєю Зулейкою. Ті благання не зворушують черствого Гасана. Він регоче, коли дівчина згадує про свого коханого. Зулейка затуляє обличчя руками й опускається на підлогу в позі найчарівнішого розпачу. Здається, їй уже немає на що сподіватися, аж ось… аж ось з’являється Кизляр-ага.

Кизляр-ага приносить листа від султана. Гасан прикладає до лоба грізний фірман.

Його охоплює смертельний страх, а на виду в негра (це знов Месрур в іншому костюмі) проступає зловтіха.

Згляньтеся! Згляньтеся! — кричить паша, а Кизляр-ага, страхітливо вищиривши зуби, витягає шовкову-мотузку.

Завіса спадає тієї миті, коли він уже ладнається вжити ту страшну зброю. Гасан з-за сцени виголошує:-Перші два склади! — Місіс Родон Кроулі, що теж має виступати в шарадах, підходить до місіс Вінкворт і починає вихваляти вишуканість і красу її вбрання.

Починається друга частина шаради. Знову сцена зі східного життя. Гасан, уже в іншому вбранні, сидить у ніж-пій позі біля Зулейки, що цілком змирилася з ним.

Кизляр-ага став покірним чорним рабом. Сходить сонце в пустелі; турки звертають обличчя на схід і вклоняються до землі. Верблюдів немає під рукою, тому оркестр весело і рає «Бредуть піском верблюди». На сцені з’являється велетенська голова єгиптянина. Вона вміє співати і, на подив східних мандрівників, виконує смішну пісеньку, яку написав містер Вог. Східні мандрівники йдуть у танець, як Папагено й мавританський король у «Чарівній флейті».

Останні два склади! — горлає голова. Розігрується остання дія. Тепер це грецьке шатро. На ложі відпочиває великий, дужий чоловік. Над ним висять шолом і щит.

Тепер вони вже не потрібні. Іліон упав. Іфі-генія вбита. Кассандра полонена і перебуває десь у його внутрішніх покоях. Володар мужів, «анакс андрон» (це полковник Кроулі, який насправді не має уявлення ні про пограбування Іліона, ні про полон Кассандри), спить у своїй спочивальні в Аргосі. Світильник кидає на стіну велику тремтливу тінь заснулого героя, троянський меч і щит поблискують у мерехтливому світлі. Оркестр грає врочисту мелодію з «Дон Жуана» перед появою статуї командора.

У шатро входить навшпиньки блідий Егіст. Чиє то лихе обличчя зловісно стежить за ним з-за запинала? Егіст підносить кинджал, щоб ударити ним сонного, який повертається па ліжку, ніби навмисне підставляючи йому широкі груди. Та він не може вбити шляхетного ватажка | вві сні. Клітемнестра, мов привид, прохоплюється до спочивальні,— її білі руки оголені, золотаве волосся розсипане по плечах, обличчя смертельно бліде, а очі світяться такою страшною посмішкою, що в глядачів серце стискається з ляку.

Тремтіння перебігає по залі.

Господи! — каже хтось. — Та це місіс Родон Кроулі! Зневажливим порухом вона вихоплює в Егіста кинджал і підступає до ліжка. Вістря блищить у неї над головою в непевному світлі, вона… враз світильник гасне, чути стогін — і все поглинає пітьма. Темрява й сама сцена налякали глядачів. Ребека зіграла І свою роль так добре, з такою страхітливою переконливістю, що всі заніміли. Аж ось знов спалахнуло світло, І і в залі знялася буря захвату.

Браво, браво! — горував над усіма різкий голос старого Стайна. — Хай йому біс, вона й” справді здатна таке-встругнути! — додав він крізь зуби.

Режисера! Клітемнестру! — вигукувала зала. Агамемнон не міг показатися в своїй класичній туніці,-він стояв на задньому плані з Егістом та іншими виконавцями коротенької вистави. Містер Бедуїн вивів наперед Зулейку й Клітемнестру. Одна велика особа захотіла, щоб її відрекомендували чарівній Клітемнестрі.

Ну як? Проштрикнули його кинджалом? Тепер можна вийти заміж за когось іншого, правда ж? — вдало пожартував його королівська величність.

Місіс Родон Кроулі була незрівнянна в своїй ролі,— мовив лорд Стайн.

Ребека засміялася, зухвало й радісно блиснула на нього очима і зробила найчарівніший реверанс з усіх, які будь-коли хто бачив.

Служники внесли таці з різноманітними прохолодними напоями, а виконавці зникли, щоб підготуватися до другої шаради.

Три склади цієї шаради показано в пантомімі, і розіграно їх так.

Перший склад. Полковник Родон Кроулі, кавалер ордена Лазні, в крислатому капелюсі, в довгому плащі, з палицею і з ліхтарем, взятим у стайні, проходить сценою і щось вигукує, ніби сповіщає мешканців, котра година. У вікні нижнього поверху видно двох мандрівних торговців, що, мабуть, грають у крібедж і позіхають над картами на весь рот. До них заходить якийсь чоловік, схожий на коридорного з готелю (шановний Дж. Рінгвуд), що блискуче зіграв свою роль, і стягає з них чоботи. З’являється служниця (вельмишановний лорд Саутдаун) з двома свічками і грілкою. Служниця підіймається нагору гріє ліжко. Тією ж грілкою вона відбивається від надмірно люб’язних торговців. Служниця виходить.

Торговці надягають нічні ковпаки і опускають штори. Виходить коридорний і зачиняє віконниці нижнього поверху. Чути, як він засуває засув і бере двері на ланцюжок зсередини. Гасне світло. Оркестр грає «Dormez, dormez, chers Amours!» /«Засніть, засніть, мої кохані!» (Франц.)/. Голос з-за завіси каже: «Перший склад».

Другий склад. Лампи всі враз засвічуються. Оркестр грає давню мелодію з «Іоанна Паризького»! «Ah, quel plaisir d’être en voyage!»/ «О, як приємно подорожувати!» (Франц.)/. Сцена та сама. На фасаді між нижнім і верхнім поверхом видно таблицю, на якій намальований герб Стайна. Скрізь у будинку дзвонять дзвоники.

На нижньому поверсі якийсь чоловік показує другому довгу стяжку паперу; той вимахує кулаком, погрожує й лається, що рахунок страхітливий.

Стаєнний, подавайте мою бричку! — гукає той другий від дверей.

Він плескає служницю (вельмишановного лорда Саутдауна) по підборіддю; вона, здається, сумує, виряджаючи його, як сумувала Каліпсо, виряджаючи іншого славнозвісного мандрівника — Улісса. Коридорний (шановний Дж. Рінгвуд) проходить з дерев’яною скринькою, повною срібних графинів, і вигукує: «Пиво!» — так смішно й природно, що вся зала вибухає оплесками й акторові кидають букет.

За сценою ляскає батіг. Господар, служниця й коридорний кидаються до дверей, але тієї миті, коли під’їздить якийсь вельможний гість, завіса опускається і невидимий режисер вигукує: «Другий склад!»- Мені здається, що ця картина означала «Готель», — мовить капітан лейб-гвардії Гріг.

Загальний регіт: здогадливий капітан не дуже далекий від істини.

Поки артисти готуються до третього складу, оркестр починає грати морське попурі: «Весь флот у Дауні», — «Вгамуйся, суворий Борею», «Стернуй, Британіє», «В Біскайській затоці», — видно, що відбуватимуться якісь події на морі. Дзеленчить дзвоник, і розсувається завіса.

«Джентльмени, відчалюємо!» — гукає чийсь голос.

Люди починають прощатися. Пасажири занепокоєно показують на хмари, за які править чорне запинало, і злякано хитають головами. Леді Сквімс (вельмишановний лорд Саутдаун) з собачкою, валізами, ридикюлями й чоловіком всідається на місце й щосили хапається за якісь линви. Мабуть, це корабель.

Входить капітан (полковник Кроулі, кавалер ордена Лазні) в трикутному капелюсі і з підзорною трубою; притримуючи капелюха, він дивиться вдалину, поли його мундира метляються, наче від великого вітру. Коли він віднімає руку від капелюха, щоб узяти трубу, капелюх влітає під гучні оплески глядачів. Вітер дужчає. Музика гуркоче й свистить усе гучніше й гучніше, матроси, що ходять по сцені, заточуються, ніби корабель дуже хитає. Стюард (шановний Дж. Рінгвуд), ледве переставляючи ноги, проходить по сцені з шістьма мисками в руках. Він швидко підставляє одну лордові Сквімсу. Леді Сквімс, штурхнувши ногою собачку, яка починає жалібно скавуліти, прикладає хусточку до рота й швидко вибігає, немов шукає десь каюти. Музика грає ще гучніше, зображаючи шал бурі, і цим закінчується третій склад.

У ті часи був у моді невеличкий балет «Le Rossignol», у якому відзначилися Монтесю й Нобле. Містер Бог переробив його в оперу для англійської сцени, написавши на чудові мелодії балету свої вірші, на що він був неабиякий мастак.

Виконавці були одягнені в старовинні французькі костюми, і юний лорд Саутдаун цього разу з’явився чудово перебраний на стару бабу, що шкутильгала по сцені зі справжньою сучкуватою гирлигою.

За сценою чути якусь мелодію, і з картонної хатини, обплетеної трояндами та плющем, долинають рулади і трелі.

Філомело! Філомело! — гукає стара, і з’являється Філомела.

Бурхливі оплески: це місіс Родон Креулі, напудрена, з мушками, найчарівніша в світі маркіза.

Сміючись і наспівуючи, вона випурхує на сцену з усією грацією театральної юності і робить реверанс. «Мати» питає її;-Чого ти, доню, завжди смієшся й співаєш? І вона починає співати «Троянду на балконі».

Троянда на балконі в нас, мов ранок, промениста, Тремтіла гола зиму всю й зітхала: де весна? Спитаєте: чому ж вона вдяглася в цвіт і в листя? Бо з сонцем пісня ожила пташина голоска.

І соловейко, що тепер витьохкує в долині, Мовчав, коли в гіллі лунав лихого вітру свист. Ви, мамо, скажете: чому він розспівався нині? Тому що сонце піднялось і зеленіє лист.

Бо, мамо, кожному своє: пташкам небесним — пісня, Троянді — ніжних пелюсток оздоба запашна. А в мене радості розмай і в грудях серцю тісно. Ви, мамо, знаєте чому — причина в нас одна.

У проміжках між куплетами цього романсу добродушна особа, яку співачка називала «мамою» і в якої з-під очіпка виглядали чималі бакени, мабуть, дуже хотіла показати свою материнську любов, бо все поривалася обняти невинну істоту, що виконувала роль дочки. Ті пестощі прихильна публіка зустрічала вибухами сміху.

Коли співачка скінчила романс (оркестр тим часом виконував симфонію, наслідуючи щебетання безлічі пташок), уся зала одностайно зажадала повторення.

Оплескам і букетам не було кінця. Лорд Стайн кричав і плескав у долоні гучніше за всіх. Бекі — соловейко — підхопила квітки, які він їй кинув, і притисла до серця, мов справжня актриса. Лорд Стайн нетямився з захвату. Гості були так само зачаровані соловейком. Де ділася кароока гурія, поява якої в першій шараді викликала таке захоплення? Вона була вдвічі вродливіша за Бекі, але та зовсім затьмарила її своїм блиском. Усі віддали свої голоси Бекі. Стівенс, Карадорі, Ронці де Беньїс — глядачі порівнювали її то з тією з них, то з іншою і одностайно погоджувалися — можливо, цілком слушно, — що, якби місіс Родон була артисткою, жодна з цих співачок не переважила б її. Бекі досягла вершини: її голос розсипався чистими трелями, здіймався над бурею оплесків високо й радісно, як і її тріумф.

Після драматичних сцен почався бенкет, і всі заюрмилися коло Бекі, як коло найцікавішої жінки на вечорі. Особа з королівської родини присягалася, що Бекі — сама досконалість, і весь час заводила з нею розмову. Від такої шаноби душа маленької Бекі сповнилась гордощами і втіхою; їй уже ввижалося багатство, слава, розкоші. Лорд Стайн був її рабом, він ходив за нею назирці, майже ні з ким більше не розмовляв, догоджав їй, засипав її найвишуканішими компліментами.

Бекі й досі була в костюмі маркізи і станцювала менует з мосьє Трюфіньї, аташе герцога де ля Жаботьера. Герцог, який дотримувався всіх давніх придворних традицій, сказав, що мадам Кроулі гідна бути ученицею Вестріса або оздобою бенкетів у Версалі. Тільки почуття власної гідності, подагра й глибоке усвідомлення свого обов’язку утримали його вельможність від наміру самому потанцювати з нею; він заявив на повен голос, що дама, яка вміє так розмовляти й так танцювати, як — місіс Кроулі, може бути послом при будь-якому європейському дворі. Він заспокоївся аж тоді, коли дізнався, що Бекі напівфранцуженка.

Ніхто, крім моєї землячки, — проголосив його вельможність, — не зміг би так виконати цього величного танцю.

Потім Бекі виступила у вальсі з мосьє де Клідгеншпором, двоюрідним братом і аташе князя Петроварадинського. Захоплений князь, не такий стриманий, як його колега — французький дипломат, теж запрагнув зробити один тур в цією чарівною істотою і кружляв з нею навколо бенкетного столу, гублячи діаманти з китичок на чоботях і гусарської куртки, аж поки геть засапався. Папуш-паша також залюбки потанцював би з нею, але така розвага не була заведена на його батьківщині.

Товариство оточило її колом і так завзято плескало в долоні, ніби вона була якоюсь Нобле чи Тальйоні. Всі були в захваті, і сама Бекі теж. Вона пройшла повз леді Станінгтон, зневажливо змірявши її поглядом, вона зверхнім тоном розмовляла з леді Ґонт та її спантеличеною, смертельно ображеною невісткою, вона просто знищувала всіх своїх вишуканих суперниць. Де тепер була сердешна місіс Вінкворт з довгими косами й гарними великими очима, яка справила таке враження на початку вечора? Вона канула в безвість. Хай би навіть вона вирвала ті довгі коси, хай би виплакала ті гарні очі, ніхто нею не поцікавився б і не поспівчував би її горю.

Найбільшого тріумфу досягла Бекі під час вечері. її посадили за окремий великий стіл разом з його величністю— згадуваною вже особою з королівської родини — та іншими вельможними гістьми. їм подавали їжу на золотих тацях.

Як Клеопатрі, їй розчинили б у шампанському перлини, коли б вона захотіла, а могутній князь Гіатроварадинський віддав би половину діамантів з своєї куртки за ласкавий погляд її сяйних очей. Жаботьєр написав про неї своєму урядові. Дами за іншими столами, де було саме тільки срібне начиння, помітивши, яку увагу виявляє до Бекі лорд Стайн, одноголосно визнали, що це його засліплення страхітливе і образливе для жінок шляхетного роду. І якби сарказм міг убивати, леді Станінгтон там-таки відправила б Ребеку на той світ.

Родрн Кроулі був наляканий цими успіхами. Вони, здавалося йому, ще дужче віддаляли від нього дружину. З почуттям, дуже схожим на біль, він думав про те, як йому далеко до Бекі.

Коли настав час роз’їздитися, молоді галантні кавалери провели Бекі до її карети, яку викликали служники надворі; крик служників підхопили хлопчики зі смолоскипами, що стояли за високою брамою Гонт-гауса і бажали щасливої дороги кожному гостеві, який виїздив з подвір’я, висловлюючи надію, що його милість приємно провела вечір серед вишуканого товариства.

Карета місіс Кроулі після відповідного виклику під’їхала до брами, проторохтіла освітленим подвір’ям і зупинилася біля ганку. Родон посадовив у неї дружину, і карета поїхала. Самому ж полковникові містер Уенгем запропонував піти додому пішки й викурити дорогою сигару, якою він його пригостив.

Вони прикурили сигари від смолоскипа одного з хлопчиків, що стояли за брамою, і пішли вулицею. Якихось двоє чоловіків відділилися від гурту й подалися за ними назирці, а через кілька десятків кроків один із них наздогнав Родона, торкнув його за плече й сказав:-Вибачте, полковнику, я хотів би поговорити з вами наодинці.

Поки той джентльмен говорив, його супутник голосно свиснув, і на цей знак до них, гуркочучи, під’їхала бричка, що серед інших екіпажів стояла біля брами Гонт-гауса. Той, хто підкликав бричку, оббіг навколо неї і став перед полковником Кроулі.

Бравий офіцер відразу збагнув, що його спіткало: він попав до рук судових виконавців. Відступивши на крок, він розігнався й схопив того, хто перший торкнув його за плече.

Дарма опиратися, нас троє,— сказав той, що стояв ззаду.

Це ви, Моссе, еге? — запитав полковник, мабуть, уже знайомий з тим, хто озвався. — Скільки треба платити? — Дріб’язок, — пошепки сказав йому містер Мосс із Керсітор-стріт, Чансері-лейн, помічник мідлсекського судді.— Сто шістдесят шість фунтів, шість шилінгів і вісім пенсів на позов містера Натана.

Ради бога, позичте мені сто фунтів, Уенгеме, — мовив бідолашний Родон. — Вдома я маю сімдесят.

У мене всього за душею десять фунтів, — відповів бідолашний Уенгем. — На добраніч, голубе.

На добраніч, — жалібно мовив Родон.

Уепгем пішов, а Родон Кроулі докурив сигару, коли бричка вже проїздила Темпл-бар.

Розділ LII-У ЯКОМУ ЛОРД СТАИН-ПОКАЗУЄ СЕБЕ З НАЙКРАЩОГО БОКУ

Коли лорд Стайн був до когось прихильний, він нічого не робив наполовину, і його ставлення до родини Кроулі було найкращим прикладом такої його доброти. Його милість поширив свою ласку й на малого Родона: він звернув увагу батьків на те, що хлопця необхідно послати в закриту школу; Родон досяг того віку, коли змагання, початкові знання з латини, вправи з бійки навкулачки й товариство ровесників Можуть дати йому велику користь. Батько опирався — мовляв, він не такий багатий, щоб віддати хлопця в добру школу, а мати казала, що Брігс — чудова вчителька й досягла з ним дуже добрих успіхів (і так воно й було насправді) з англійської мови, основ латини й загальноосвітніх предметів. Але всі ці докази розсипались перед великодушною настійливістю лорда Стайна. Його милість був одним із кураторів славетного давнього шкільного закладу, що звався «Білі ченці». В давнину це був цістерціанський монастир, коли Смітфілдське поле у сусідстві з ним ще правило місцем для турнірів. Сюди привозили затятих єретиків, бо їх було зручно спалювати на тому ж таки полі. Генріх VIII, оборонець віри, загарбав монастир з усім його майном і перевішав та замучив тих ченців, які не могли пристосуватися до темпу його реформ. Кінець кінцем якийсь багатий купець придбав будинок та належні до нього землі і з допомогою інших заможних людей, що пожертвували землю й гроші, заснував славетний притулок для старих і дітей. Навколо цього майже чернечого закладу виросла школа, що існує й досі, зберігаючи своє середнє вічне вбрання і звичаї. Всі цістерціанці моляться за її подальший розквіт.

Цією славетною школою опікуються декотрі з найбільших вельмож, прелатів і сановників Англії; а оскільки хлопці живуть у гарних умовах, „їх добре годують і навчають, а згодом забезпечують солідними стипендіями в університеті та церковними парафіями, то декотрих юних джентльменів присвячують духовному фахові з самого малку, і домогтися зарахування в цю школу не так легко. Спершу її призначали для синів бідних і заслужених духовних осіб та мирян, проте багато вельможних опікунів, що мали нахил розширювати поле своєї доброчинницької діяльності чи, швидше, були примхливими доброчинцями, шукали й інших об’єктів для своєї щедрості. Можливість отримати безкоштовно освіту, а в майбутньому — гарантовані засоби існування й службу була така зваблива, що її не нехтували й декотрі найбагатші люди. І не тільки родичі вельможних опікунів, але й самі вони влаштовували своїх дітей до цієї школи. Прелати посилали туди своїх родичів або синів підлеглих їм священиків, а, з другого боку, декотрі великі вельможі не вважали приниженням для себе опікуватися дітьми своїх найближчих служників, тому хлопчик, що приходив до цього закладу, опинявся в дуже строкатому товаристві, з яким йому треба було злитися.

Хоч сам Родон Кроулі за ціле своє життя не подужав жодної книжки, крім «Календаря кінних перегонів», і хоч з усієї своєї науки найкраще пам’ятав хлосту, яку отримував підлітком в Ітоні, проте він, як усі англійські джентльмени, відчував щиру пошану до класичної освіти й тішився думкою, що його син буде забезпечений у житті, а може, навіть стане вченою людиною. І хоч хлопчик був його єдиною радістю й вірним товаришем, хоч їх зв’язували тисячі невидимих ниток, про які Родон волів не говорити з дружиною, що завжди виявляла до хлопця цілковиту байдужість, а проте відразу погодився віддати його в школу, відмовився від своєї найбільшої втіхи задля синового добра. Він і сам не знав, що так любить хлопця, поки не довелось розлучитися з ним. Коли малий поїхав, Родон засумував і затужив більше, ніж він признавався собі, куди більше за сина, який навіть радів, що житиме в новому оточенні, серед своїх ровесників. Бекі реготала, коли полковник незграбно й недоладно, як завжди, пробував висловити свій жаль з приводу розлуки з хлопцем. Бідолаха відчував, що в нього забрали найбільшу радість і найближчого приятеля. Він часто зажурено дивився на порожне ліжечко в своїй туалетній кімнаті, де звичайно спав син. Особливо болісно відчував він хлопцеву відсутність уранці й надаремне пробував розвіяти свою тугу в парку, де колись гуляв з ним, — без нього то була не прогулянка. Родон не знав, що він такий самітний, поки це поїхав від нього син. Він полюбив тих, хто був ласкавий до хлопчика, і цілими годинами сидів у своєї лагідної невістки, леді Джейн, розмовляючи з нею про його вроду, ласкаву вдачу та інші гарні риси.

Тітка юного Родона, — ми про це вже згадували, — дуже любила його, як і її донька, що гірко плакала, коли рому настав час від’їздити. Родон-старший був щиро вдячний їм за їхню любов. Найкращі і найблагородніші чоловічі почуття проглядали в тому нехитрому виявленні батьківської любові, до якої його заохочувала доброзичливість леді Джейн і її малої дочки. Він здобув не тільки симпатію, а й повагу невістки тими почуттями, яким давав волю перед нею і яких не смів показувати власній дружині. Обидві дами тепер зустрічалися досить рідко. Бекі уїдливо кепкувала з чутливості й лагідності леді Джейн, а ту, хоч яка вона була добра й ласкава, не могла не обурювати бездушність невістки.

Та бездушність віддаляла Родона від дружини дужче, ніж він усвідомлював і сам собі признавався. А Бекі таке відчуження нітрохи не хвилювало. Насправді їй не треба було ні його, ні будь-кого іншого. На Родона вона дивилася як на свого служника на побігеньках і покірного раба. Хай би який він був пригнічений і смутний, Бекі не звертала на те уваги, лише глузувала з нього. її цікавило тільки власне становище, власні втіхи й успіхи в суспільстві; вона й справді заслуговувала нa визначне місце в ньому.

Невеличкий ранець, який хлопець мав узяти з собою до школи, спакувала йому чесна Брігс. Покоївка Моллі ридала в сінях, коли він від’їздив, — добра й віддана Моллі, якій уже давно не платили за її працю. Місіс Бекі не дозволила чоловікові відвезти сина до школи каретою. Гнати коней у Сіті! Хто таке бачив! Нехай наймуть бричку. Вона навіть не поцілувала сина на прощання, та й хлопчик не рвався пригорнутись до неї; зате він поцілував стару Брігс (перед якою взагалі соромився виявляти свої почуття) і втішив її тим, що в суботу приїздитиме додому, тож вона матиме змогу бачити його. Тільки-но бричка рушила в напрямку Сіті, Бекі в кареті помчала до Парку, і коли батько з сином в’їздили в старовинну браму школи, вона вже весело балакала й сміялася з гуртом молодих денді на березі Серпентайну. Родон залишив хлопця й повернувся додому з таким чистим почуттям у серці, якого, мабуть, цей неборак не зазнавав, відколи сам покинув дитячу кімнату.

Пригнічений і зажурений, він здолав усю дорогу пішки й пообідав удома вдвох з Брігс. Він був дуже ласкавий до неї, дякував їй за щиру турботу про його сина.

Його мучило сумління, що він позичив у Брігс гроші й допомагав ошукувати її.

Вони розмовляли про малого Родона довго, тому що Бекі вернулась додому тільки для того, щоб переодягтися, й поїхала кудись обідати. Потім полковник, не знаходячи собі місця, подався пити чай до леді Джейн і розповів їй, як усе відбулося: який хлопчина молодець, як він носитиме тепер чорну мантійну і штанці до колін, як юний Блекбол, син його колишнього однополчанина Джека Блекбола, взяв його під свою опіку і пообіцяв, що буде до нього ласкавий.

Протягом тижня юний Блекбол зробив малого Родона своїм служкою, що чистив йому черевики й підсмажував грінки на сніданок, посвятив його в таємниці латинської граматики й разів з чотири налупцював, але не дуже боляче. Миле, добродушне личко нового товариша викликало в Блекбола мимовільну симпатію. Тому Родон дістав рівно стільки штурханів, скільки, безперечно, йому було корисно. А щодо чищення черевиків, підсмажування грінок і взагалі виконання обов’язків служки, то хіба їх не вважають необхідною часткою виховання молодого англійського джентльмена? — Ми не маємо на меті докладно розповідати про друге покоління, а то ця повість ніколи не дійде до кінця. Тому скажемо лише кілька слів про шкільне життя Родона-молодшого. Полковник не забарився відвідати сина. Хлопчик видався йому досить здоровим і щасливим: вбраний у чорну мантійку і короткі штани, він весело усміхався до батька.

Полковник розважно задобрив синового керманича Блекбола, давши йому соверен, щоб цей юний джентльмен добре ставився до свого служки. Мабуть, шкільна влада теж була прихильно настроєна до хлопця як до протеже вельможного лорда Стайна, небожа члена парламенту й сина полковника та кавалера ордена Лазні, чиє прізвище з’являлося на шпальтах «Морнінг пост» у списках гостей, що були присутні на деяких найвишуканіших вечорах. Хлопець мав доволі кишенькових грошей і щедро пригощав на них своїх товаришів пирогом з малиною. Його часто відпускали в суботу додому до батька, який того дня влаштовував справжнє свято. Коли Родон був вільний, то водив сина до театру, а як ні, то посилав його туди зі служником. У неділю хлопець ходив до” церкви з Брігс, леді Джейн та її дітьми. Полковник захоплено слухав синові розповіді про школу, про бійки та про обов’язки служки і невдовзі знав уже прізвища всіх учителів та найцікавіших учнів незгірше за сина. Він запрошував до себе додому шкільного товариша малого Родона і після театру донесхочу годував дітей тістечками й устрицями з портером.

Він удавав, що знає латинську граматику, коли син показував йому в книжці, що вони вже «пройшли».

Учися, синку, — поважно напучував він хлопця. — Не має нічого кращого за класичну освіту… нічого! — Бекі ставилася до чоловіка з кожним днем зневажливіше.

Роби що хочеш: обідай, де тобі подобається, втішайся імбирним пивом і тирсою в Астлі або співай псалми з леді Джейн, — тільки не сподівайся, що й я буду морочитися з хлопцем. Мені треба дбати про твоє добро, оскільки ти сам про нього не можеш подбати. Хотіла б я знати, де б ти тепер був, у якому товаристві, якби я не піклувалась-про тебе.

І справді, на бідолашного Родона ніхто не звертав уваги на тих вечорах, куди звичайно ходила Бекі. Тепер її часто запрошували без нього. Ребека так говорила про вельмож, наче була володаркою Мейфейра, а коли при дворі оголошували жалобу, вона завжди вбиралась у чорне.

Прилаштувавши малого Родона, лорд Стайн, який так по-батьківському вболівав за цю милу, убогу родину, вирішив, що їхні видатки можна дуже скоротити, відмовившись від послуг Брігс, і що Бекі досить кмітлива, щоб самій провадити своє господарство. В одному з попередніх розділів ми вже розповіли, як цей доброзичливий вельможа дав своїй протеже гроші на сплату її невеличкого боргу міс Брігс, що, проте, лишилася й далі жити в своїх приятелів. Із цього лорд зробив сумний висновок, що місіс Кроулі використала довірені їй гроші па щось інше, а не на те, для чого щедрий опікун їх позичив. Та лорд Стайн був надто делікатний, щоб поділитися своїми підозрами з місіс Бекі, яку могли прикро вразити всякі розмови про грошові справи і яка, певне, мала тисячі сумних причин ужити інакше великодушну позичку його милості. Але він вирішив сам з’ясувати, як насправді стоять справи, і обережно, дуже тактовно взявся до діла.

Насамперед він, коли випала нагода, розпитався про все в Брігс. Це було неважко зробити. Найменшого заохочення вистачало, щоб ця достойна жінка починала без упину говорити й виливати все, що було в неї на серці. Тому одного дня, коли місіс Родон поїхала кататися (як легко дізнався довірений служник його милості містер Фіч у платній стайні, де подружжя Кроулі тримало свою карету й коней, чи, краще сказати, власник стайні тримав карету й коней для подружжя Кроулі), мілорд завітав на Керзон-стріт, попросив у Брігс чашку кави, сказав, що має добрі звістки з школи про малого Родона, і за п’ять хвилин дізнався, що місіс Родон не дала компаньйонці нічого, крім чорної шовкової сукні, за яку та була їй безмежно вдячна.

Лорд Стайн посміявся в душі з цієї наївної розповіді. Річ у тім, що наша люба приятелька Ребека якнайдокладніше доповіла йому про те, як страшенно зраділа міс Брігс, коли отримала гроші — тисячу сто двадцять п’ять фунтів — і в які процентні папери вона їх уклала, а також про те, як шкода було самій Ребеці віддавати таку велику суму. «Хтозна, — думала, мабуть, ця мила жіночка, — може, він мені ще щось докине?» Проте мілорд нічого більше не запропонував малій хитрунці — певне, вважав, що й так уже виявив достатню щедрість.

Потім він поцікавився фінансовими справами самої міс Брігс, і та відверто розповіла його милості все: як міс Кроулі залишила їй спадщину, як частину тієї спадщини забрали родичі, як полковник Кроулі взяв другу частину, вклавши її під найкраще забезпечення, на високі проценти, і як містер Родон та місіс Ребека ласкаво взялись домовитися з сером Піттом, що має якнайвигідніше вкласти й решту грошей, коли в нього буде час. Мілорд запитав, скільки грошей полковник уже вклав для неї, і міс Брігс відразу, не збрехавши, сказала, що та сума складає шістсот з чимось фунтів. Але, розповівши все це, балакуча Брігс відразу пошкодувала, що була така відверта, й почала просити мілорда, щоб він нічого не казав містерові Кроулі.

Полковник був такий ласкавий… містер Кроулі може образитись, поверне гроші, і тоді я ніде не матиму за них таких добрих процентів.

Лорд Стайн, сміючись, пообіцяв, що ця розмова залишиться їхньою таємницею, і попрощався з міс Брігс, так само посміюючись у душі.

«От мале чортеня, — думав він. — Яка чудова артистка і який ділок! Недавно вона мало не видурила в мене ще одну таку суму своїми лестощами. Вона перевершує всіх жінок, яких я тільки знав за своє весело прожите життя. Ті просто діти в порівнянні з нею. Та й сам я дитина проти неї, вона мене обкрутила круг пальця, як хотіла, а я, старий дурень, розвісив вуха та й слухаю! Ну й бреше, як шовком шиє!» Бекі безмежно виросла в очах захопленого мілорда після такого доказу своєї спритності. Здобути гроші можна легко, але здобути вдвічі більше, ніж тобі треба, й нікому не заплатити — це вже неабияка штука! «А Кроулі,— думав далі мілорд, — Кроулі, виявляється, не такий дурень, яким він здається і прикидається.

Він також досить спритно облагодив цю справу. Ніхто б навіть не запідозрив з його вигляду й поведінки, що він хоч щось знає про цю махінацію; а це ж він напоумив на таке Ребеку і, звичайно, сам розтратив гроші». Ми знаємо, що, думаючи так, мілорд помилявся, але це дуже вплинуло на його ставлення до полковника Кроулі: він почав обходитися з ним навіть без тієї крихти вдаваної поваги, яку досі виявляв цьому джентльменові. Захисникові місіс Кроулі й на думку не спадало, що ця маленька леді могла прибрати гроші до власної кишені; і, може, — будемо відверті — маркіз оцінював полковника Кроулі, виходячи з свого власного досвіду в стосунках з іншими чоловіками, яких він пізнав протягом свого довгого, весело прожитого життя, що давало йому змогу бачити багато людських слабостей. Мілорд купив за Свій вік стількох чоловіків, що йому справді можна було вибачити, коли він вирішив, що зна ціну й цьому джентльменові.

Він покартав Бекі, як тільки трапилась нагода зустрітися з нею на самоті, й добродушно похвалив її за вміння Здобувати більше грошей, ніж їй треба. Бекі зніяковіла тільки на одну мить. Ця мила істота не мала звички криводушити, якщо до цього не змушувала її необхідність, зате в скруті вона брехала без сорому казка. В неї миттю визріла нова, цілком правдоподібна й докладна історія, яку Бекі й виклала своєму патронові. Так, усе, що вона йому розповідала раніше, — брехня… негарна брехня. Вона сама визнав це. Але хто змусив її брехати? — Ох, мілорде, — мовила вона, — ви не знаєте всього, що мені доводиться мовчки витримувати. Ви бачите мене веселу й щасливу, коли я з вами… але ви не здогадуєтесь, що я терплю, коли поблизу немає мого захисника! Це чоловік погрозами й жорстокістю змусив мене попросити у вас суму, про яку я вам брехала. Це він, передбачаючи, що ви запитаєте, навіщо мені гроші, змусив мене вигадати пояснення, яке я вам дала. Він забрав їх. Він сказав, що сплатив борг міс Брігс, і я не вважала за можливе, не сміла не вірити йому. Пробачте кривду, яку вам несамохіть вчинила людина, доведена до розпачу, й пожалійте нещасну безталанну жінку! — І Бекі гірко заплакала. Ніколи ще переслідувана доброчесність не здавалася такою чарівно беззахисною.

Між ними відбулася довга розмова, поки вони коло за колом каталися разом по Ріджентс-парку в кареті місіс Кроулі,— розмова, подробиці якої немає потреби переказувати. Та наслідком її було те, що Бекі, повернувшись додому, вся сяючи, кинулась до своєї любої Брігс і сказала, що має для неї дуже добру новину. Лорд Стайн знов засвідчив свою незвичайну шляхетність і щедрість. Він завжди думає про те, як би зробити комусь добро. Тепер, коли малий Родон поїхав до школи, їй уже не дуже потрібна її люба компаньйонка й приятелька. її хтозна-як засмучує думка про розлуку з Брігс, але в них такі достатки, що доводиться на всьому ощадити, і в цьому горі для неї в одна втіха: люба Брігс буде багато краще забезпечена в господі їхнього щедрого патрона, ніж у її скромному домі. Місіс Пілкінгтон, ключниця замку Гонтлі дуже постаріла, підупала на силі і хворіє на ревматизм, а тому вже нездатна наглядати як слід за таким великим будинком і їй треба підшукати заміну. Це чудова посада! Родина лорда приїздить туди не більше як раз на два роки. Решту часу ключниця залишається господинею розкішного замку.

Чотири рази на день для неї накривають на стіл, її відвідують священики й найшановніші особи графства, властиво, вона — володарка Гонтлі. І дві ключниці, що служили там перед місіс Пілкінгтон, вийшли заміж за тамтешніх пасторів. Сама місіс Пілкінгтон не могла піти їхньою стежкою, бо вона — тітка теперішнього пастора. Те місце ще не надане остаточно Брігс, але вона може відвідати місіс Пілкінгтон і сама подивитися, чи її влаштовує така посада.

Якими словами можна змалювати безмежну вдячність сердешної Брігс? Вона тільки поставила умову, щоб малому Родонові дозволили відвідувати її в замку. Бекі пообіцяла їй таку ласку… все що завгодно. Вона вибігла назустріч чоловікові, коли той повернувся додому, і поділилася з ним радісною новиною. Родон зрадів, несамовито зрадів: з його сумління спав велетенський тягар — справа з грошима бідолашної Брігс. Принаймні тепер вона влаштована, але… але на серці в нього було не зовсім спокійно. Щось тут було негаразд. Він розповів юному лордові Саутдаунові про вчинок маркіза Стайна, і той зміряв його дивним поглядом.

Полковник розповів і леді Джейн про цю нову ласку лорда Стайна, і вона теж глянула на нього дивно й тривожно. Так само довівся й сер Пітт.

Ребека надто розумна і… жвава, щоб дозволити їй їздити на прохані вечори без компаньйонки, — одностайно визнали вони. — Ти повинен бути з нею, Родоне, хоч куди б вона їхала, і повинен мати когось біля неї… може, котрусь панночку з Королевиного Кроулі, хоч такі вітрогонки не дуже пасують їй в охоронці.

Так, біля Ребеки хтось повинен бути. Але водночас вони розуміли, що чесній Брігс не можна нехтувати нагоду влаштувати своє життя; тому врешті вона зібралася й вирушила в дорогу. Отже, двоє найкращих Родонових вартових опинилися в руках ворога.

Сер Пітт побував у невістки й суворо поговорив з нею про звільнення Брігс та про інші делікатні родинні справи. Дарма Бекі доводила йому, що протекція лорда Стайна необхідна її бідолашному чоловікові і що було б жорстоко з їхнього боку позбавляти Брігс запропонованого їй місця. Упадання, лестощі, усмішки, сльози — ніщо не могло переконати сера Пітта, і між ним та Ребекою, якою він колись так захоплювався, відбулося щось дуже подібне до сварки. Він нагадав їй про честь родини, про незаплямовану репутацію прізвища Кроулі, обурено відзначив, що вона приймає в себе тих молодих розбещених французів, та й самого лорда Стайна: адже його карета завжди стоїть біля її дверей, він просиджує з нею щодня цілі години, і ці постійні візити дають підставу людям говорити про неї всяке. Як голова родини, він благав Бекі бути розважнішою. В товаристві вже й так про неї іде поговір. Лорд Стайн хоч і великий вельможа, хоч він посідає високе становище й має різні таланти, але це така людина, що його прихильність може скомпрометувати кожну жінку; сер Пітт просив, благав, наказував, щоб невістка була обачніша під час зустрічей з лордом.

Бекі пообіцяла серові Пітту все, що він хотів, проте лорд Стайн і далі часто навідувався до неї, тому баронет ще дужче розсердився. Не знаю, чи леді Джейн теж сердилася, чи, може, раділа, що її чоловік нарешті знайшов вади у своєї улюблениці. Оскільки лорд Стайн і далі вчащав до Ребеки, сер Пітт перестав до неї приїздити. Його дружина ладна була відмовитись від будь-якого спілкування з тим вельможею і відхилити запрошення на вечір шарад, яке прислала їй маркіза. Та сер Пітт вирішив, що треба прийняти запрошення, оскільки на вечорі буде присутній його королівська величність.

Хоч сер Пітт і прибув на той вечір, але рано залишив товариство, та й дружина його рада була швидше поїхати додому. Бекі лише перекинулася з ними словом і майже не помічала невістки. Пітт Кроулі заявив, що її поведінка була вкрай непристойна, і гостро засудив моду виступати у виставах та вбиратися, мов на маскараді, що зовсім не личить англійській жінці. Після закінчення шарад від нього добре перепало й братові Радону за те, що той сам вийшов на сцену й дозволив своїй дружині виступати в тих непристойних грищах.

Родон пообіцяв, що вона більше не братиме участі в таких розвагах. Та й справді, може, під впливом натяків старшого брата й невістки він зробився уважним, зразковим сім’янином: перестав ходити по клубах і більярдних, тримався дому, возив дружину кататись і заповзятливо їздив з нею на всі вечори. Хоч би коли завітав до них лорд Стайн, він знав, що застане полковника вдома. А як Бекі хотіла поїхати кудись без чоловіка або отримувала запрошення для самої себе, Родон рішуче вимагав, щоб вона відмовлялася від них, і в його поведінці було щось таке, що змушувало її коритися. Маленька Бекі, треба віддати їй належне, була захоплена Родоновою галантністю. Якщо його часом і нападав поганий настрій, то з нею ніколи такого не бувало. Чи вони сиділи з друзями, чи самі, вона завжди знаходила для чоловіка ласкаву усмішку й пильнувала, щоб йому було приємно й зручно. Ніби знов повернулися перші дні їхнього подружнього життя: той самий добрий гумор, prévenances /Послужливість (франц.)/, привітність, щира довіра й уважність.

Наскільки приємніше, — казала вона, — що поряд зі мною в кареті сидиш ти, а не та стара дурепа Брігс! Живімо й далі так, коханий Родоне. Як би нам було добре, які ми були б щасливі, аби тільки мали гроші! — Після обіду Родон засинав у кріслі й не бачив її обличчя навпроти — похмурого, втомленого й страшного. Воно сяяло свіжою невинною усмішкою, коли чоловік прокидався. Бекі весело цілувала його. І Родон дивувався, як до нього могла закрастися підозра. Ні, „ніяких підозр він не мав, — усі ті глухі сумніви й зловісні передчуття, що накопичилися в його душі, були тільки безпідставним виявом ревнощів. Бекі його любить, завжди любила. А що вона користується успіхом у товаристві, то це не її вина. Вона створена для успіху. Котра ще жінка вміє так розмовляти, співати і взагалі щось робити так, як Бекі? Аби тільки вона любила хлопчика! Так міркував Родон. Але мати й син ніяк не могли поладнати між собою.

Саме коли Родона мучили всі ці сумніви й нерозв’язані питання, сталася пригода, про яку ми розповіли в попередньому

Розділі, і бідолашний полковник опинився в полоні далеко від дому.,

-

Розділ LUI ПОРЯТУНОК І КАТАСТРОФА-Наш приятель Родон прибув до будинку містера Мосса на Керсітор-стріт і був відповідно впроваджений у той похмурий притулок. Над веселими дахами Чансері-лейн займалася ранкова зоря, коли гуркіт брички збудив на тій вулиці луну. Малий каправий хлопчик-єврей з полум’яною, як ранкова заграва, головою відімкнув двері, і містер Мосс, супутник і господар Родона, провів його в покої нижнього поверху, весело запитавши, чи не хотів би він випити чогось гаряченького після дороги.

Полковник не здавався таким пригніченим, як можна було б сподіватися від смертного, що тільки-но покинув розкішний палац, placens uxor /Милу дружину (лат.)/ і опинився в борговій в’язниці, бо, казати правду, йому вже доводилося разів зо два гостювати в закладі містера Мосса. Ми не вважали за погрібне в попередніх

Розділах цієї повісті згадувати про такі дрібні, буденні неприємності, але запевняємо читача, що їх неможливо уникнути людині, яка живе невідомо на що.

Першого разу з полону містера Мосса Родона, тоді ще не одруженого, визволила тітчина щедрість, а коли йому ця халепа трапилася вдруге, маленька Бекі дуже розважно й люб’язно позичила певну суму грошей у лорда Саутдауна і лестощами вмовила чоловікового кредитора (того, що постачав їй шалі, оксамитові сукні, обшиті мереживом хусточки та різні дрібнички) вдовольнитися частиною жаданої суми, а на решту взяти Родонове письмове зобов’язання сплатити гроші в певний термін. Отже, в обох випадках захоплення в полон і звільнення відбулося з усіх поглядів галантно, тому полковник і Мосс були в дуже добрих стосунках.

Вам приготоване колишнє ваше ліжко, полковнику, — мовив той джентльмен. — Вам буде дуже зручно, чесно кажу. Запевняю вас, що ми його провітрюємо і даємо тільки людям з найкращого товариства. Вчора на ньому зволив спати шановний капітан Феміш з п’ятдесятого драгунського полку. Матуся викупила його через два тижні, це, каже, йому надалі наука. Але хай мене закон скарає, коли брешу, бідне було моє шампанське! Кожен вечір у нього гості, і все не абихто, а вест-ендських клубів: каштан Рег, шановний Дюсейс, який мешкає в Темплі, і ще такі, що розуміються на чарці доброго вина, запевняю вас! Нагорі в мене сидить доктор теології, а ще п’ятеро джентльменів — у спільній їдальні. Місіс Мосо скликав до табльдоту о пів на шосту. А потім карти, музика. Будемо щасливі й вас там бачити.

Я подзвоню, коли мені буде щось потрібне, — мовив Родон і спокійно подався до своєї спальні.

Як ми знаємо, він був солдатом і не журився, коли доля часом підставляла йому ногу. Не такий витривалий чоловік, мабуть, негайно послав би дружині листа. «Та навіщо тривожити її сон? — розважно вирішив Родон. — Вона не знатиме, чи я в своїй кімнаті, чи де. Встигну написати їй, коли вона виспиться, та й сам відпочину. Це ж усього сто сімдесят фунтів, і хай «єні грець, якщо ми не виплутаємося!» Думаючи про малого Родона (він не хотів, щоб хлопчик знав, у якому приємному місці опинився його батько), полковник ліг у ліжко, на якому недавно відпочивав капітан Феміш, і міцно заснув. Була вже десята година, коли він прокинувся; рудий хлопець приніс йому чудове срібне туалетне приладдя, сам пишаючись ним, і він почав голитися. Справді, будинок містера Мосса, хоч трохи й бруднуватий, був чудово опоряджений. На буфеті en permanence / Завжди (франц.)/ стояли брудні таці й відерця, в яких розтала крига, на заґратованих вікнах, що виходили на Керсітор-стріт, з велетенських, брудних позолочених карнизів звисали брудні жовті атласні завіси, на стінах у широких, брудних, позолочених рамах красувалися картини на біблійні сюжети або сцени з мисливського життя — всі вони були творами найбільших майстрів, і їх високо оцінювали під час вексельних операцій, коли вони переходили з рук у руки. Сніданок полковникові теж подали в нечищеному, але чудовому посуді. Міс Мосс, кароока дівчина в папільйотках, принесла полковникові чайник і, всміхаючись, спитала, чи добре він спав.

Принесла вона йому й номер «Морнінгцост» в прізвищами всіх тих вельмож, що вчора були на бенкеті в лорда Стайна. Був там і опис того блискучого свята й чудового виступу незрівнянної, талановитої місіс Кроулі.

Після жвавої розмови з тією леді (вона сиділа на краю столу з сніданком у невимушеній позі, виставивши напоказ спущену панхочу й атласний капець із стоптаним каблуком, що був колись білий) полковник попросив пера, чорнила й паперу. На питання, скільки йому треба аркушів, він відповів:-Один.

Міс Мосс принесла йому той аркуш, тримаючи його пучками. Багато таких аркушів приносила ця кароока дівчина, і багато сердешних полонених надряпували на ньому квапливі рядки, благаючи допомоги, а тоді міряли з кутка в куток цю непривітну кімнату, поки посланець вертався з відповіддю. Бідолахи завжди передають листи посланцями, а не шлють поштою. Хто з нас не отримував від них листів з вологою ще облаткою і з повідомленням, що посланець чекає в передпокої на відповідь! — Що його звернення негайно подіє, Родон не мав ніякого сумніву.

«Кохана Бекі! — писав він. — Сподіваюся, тобі добре спалось. Не лякайся, що я не подаю тобі твою каву. Вчора ввечері, як я йшов додому з сигарою, мене спіткала халепа. Мене залигав Мос з Керсітор-стріт — це з його позолоченої розкішної вітальні я пишу цього листа, — той, що був спіткав мене два роки тому. Міс Мос подала мені чай, вона потовщала і, як завжди, ходить із спущеними до п’ят панчохами.

Це Натанів позов, сто п’ятдесят фунтів, а з видатками — сто сімдесят. Будь ласка, пришли мині скриньку з письмовим приладом і якийсь одяг — яв бальних черевиках і білій краватці (вже схожій на панчохи міс Мос) — там у мене сімдесят фунтів. Як тільки отримаєш листа, поїдь до Натаиа, запропонуй йому сімдесят п’ять і попроси переписати вексель на решту суми, скажи, що я візьму вина, нам і так треба купувати херес до обідів, але не бери картин — вони задорогі.

Якщо він не погодиться, візьми мого годинника й ті свої дрібнички, без яких можеш обійтися, і відправ їх до лом-барду — нам треба, звичайно, роздобути гроші до вечора. Не можна відкладати, завтра неділя, тут ліжка не дуже-чисті, та ще й на мене можуть подати позов інші кредитори. Я радий, що Родона не буде вдома, цієї суботи. Хай-тебе бог благословить. Твій нетерплячий Р. К.

Приїзди швидше!»

Цей лист, запечатаний облаткою, забрав один із посланців, що завжди тиняються біля закладу містера Мосса. Переконавшись, що посланець пішов, Родон подався на подвір’я і викурив сигару досить спокійно, незважаючи на грати над головою, бо подвір’я містера Мосса було заґратоване з усіх боків, мов клітка, щоб джентльменам, які мешкали в нього, не заманулося, бува, втекти з його притулку.

Три години, вирахував Родон, щонайбільше три години йому доведеться чекати, поки приїде Бекі й відчинить двері його в’язниці. І він непогано провів той час, покурюючи сигару, читаючи газету й розмовляючи в їдальні з своїми знайомим, капітаном Уокером, що теж виявився тут. Вони навіть трохи пограли в карти по шість пенсів, навпереміну виграючи один в одного.

Та ось почало вечоріти, а посланець не повертався; не було й Бекі. Табльдот містера Мосса накрито рівно в означену пору — о пів на шосту, і ті з розквартированих тут джентльменів, що могли заплатити за бенкет, прийшли до змальованої вище розкішної їдальні, яка з’єднувалася дверима з тимчасовим житлом містера Кроулі. Міс М. (чи міс Гем, як звав її батько) з’явилася вже без папільйоток, що в них красувалася вранці, і місіс Гем почастувала своїх гостей чудовим баранячим стегном з ріпою. Полковник їв без особливого апетиту. На питання, чи не поставить він пляшку шампанського товариству, Родон відповів ствердно, і дами випили за його здоров’я, а містер Мосс дуже ввічливо цокнувся з ним.

Та ось перед цієї трапези біля дверей почувся дзвінок. Рудий син містера Мосса підвівся з-за столу з ключами й пішов відчиняти, а повернувшись назад, повідомив полковника, що з’явився посланець з валізкою, скринькою з письмовим приладдям і листом, якого хлопець і подав Родонові.

Прошу, не церемоньтесь, полковнику, — мовила місіс Мосс, великодушно махнувши рукою.

У Родона ледь тремтіли пальці, коли він розпечатував листа. То був дуже гарний, пахучий лист на рожевому папері і з ясно-зеленою печаткою.

«Mon pauvre cher petit /Мій бідолашний хлопчику (франц.)/,— писала місіс Кроулі.— Я ні на мить не склепила очей, усе думала, що могло статися з моїм недобрим старим бурмилом, і заснула аж уранці, після того як послала по містера Бленча (в мене була гарячка), який дав мені заспокійливу мікстуру й наказав Фінет, щоб вона нізащо не будила мене. Тому посланець його старенького, що, за словами Фінет, мав bien mauvaise шіпе / Досить підозрілий вигляд (франц) / і il sentait le Genièvre / Тхнув джином (франц.)/, кілька годин просидів у передпокої, чекаючи мого дзвінка. Можеш собі уявити мій стан, коли я прочитала твого милого, жалісливого, написаного з помилками листа! — Хоч яка я була хвора, а негайно викликала карету і, швиденько одягнувшись (я не могла проковтнути й краплі шоколаду, їй-богу, не могла, бо його приніс мені не мій бурмило), ventre à terre / Стрімголов (франц.)/ помчала до Натана. Я бачилася з ним… плакала… благала… припадала до його гидких ніг. Ніщо не змогло уласкавити того страшного чоловіка: Він сказав, що хоче мати всі гроші, а як ні, то триматиме мого бідолашного бурмила у в’язниці. Я повернулася додому з наміром зробити une triste visite chez mon oncle / Сумний візит своєму дядькові (франц.)/ (всі мої дрібнички будуть до твоїх послуг, хоч за них не дістанеш і ста фунтів, бо частину їх, як ти знаєш, уже закладено в ce cher oncle ‘) і застала в нас мілорда з болгарином, тим старим опудалом з баранячим писком, — вони приїхали привітати мене з успіхом на вчорашньому вечорі. З’явився й Педдінгтон, щось мимрив, сюсюкав і пригладжував чуба. Потім прийшов Шампіньяк зі своїм шефом — всі з foison компліментів та гучних слів — і довго мучили мене, бідолашну, а я хотіла тільки одного: швидше спекатися їх, і ні на хвилину не переставала думати про mon pauvre prisonnier.

Коли вони поїхали, я впала навколішки перед мілордом, розповіла йому, що ми хочемо все закласти, й почала благати його дати мені двісті фунтів. Він люто запирхав і засичав, сказав, щоб я не робила такої дурниці, нічого не закладала, а він побачить, чи зможе позичити мені грошей. Нарешті він поїхав, пообіцявши прислати гроші завтра, і тоді я привезу їх своєму бідолашному старенькому бурмилові з поцілунком від його відданої Бекі.

Я пишу в ліжку. Ох, як болить у мене голова і як ниє серце!»-Коли Родон прочитав листа, він так почервонів і насупився, що товариство за табльдотом відразу здогадалося: він отримав погану звістку. Всі його підозри, які він намагався прогнати від себе, тепер повернулися. Вона не захотіла навіть поїхати й продати свої дрібнички, щоб звільнити його! Вона могла сміятися й теревенити про компліменти, якими її засипали, коли її чоловік сидить у в’язниці! Хто його сюди запроторив? Уенгем ішов разом з ним. Чи не було це… Страшна думка вжалила його в саме серце. Він швидко вийшов з їдальні, кинувся до своєї кімнати, відчинив скриньку з письмовим приладдям, квапливо написав два рядки, заадресував листа серові Пітту або леді Кроулі й відправив його з посланцем на Гонт-стріт, звелівши йому взяти візника й пообіцявши гінею, якщо він за годину повернеться з відповіддю.

У своїй записці він просив любого брата й невістку ради господа бога, ради малого Родона й ради його власної честі приїхати й визволити його з біди. Він у в’язниці, йому потрібно сто фунтів, щоб вийти звідси, він благає їх приїхати до нього.

Вирядивши посланця, Родон повернувся до їдальні й замовив ще вина. Він сміявся й говорив з якимось Дивним піднесенням, як здавалося його співрозмовникам.

Інколи він, мов божевільний, реготав з свого власного страху і пив ще цілу годину, весь час дослухаючись, чи не їде карета, що має вирішити його долю.

Десь тоді, коли він і сподівався, заторохтіли колеса біля брами, і юний сторож вийшов відімкнути її. Приїхала дама, яку він і впустив до будинку судового виконавця.

До полковника Кроулі,— сказала дама тремтячим голосом.

Хлопець глянув на неї досвідченим оком, замкнув надвірні двері, тоді відчинив внутрішні, гукнув: «Полковнику Кроулі, до вас гості!» — і впустив даму до задньої вітальні, яку той займав.

Родон вийшов з їдальні, де всі й далі пиячили, пучок тьмяного світла просмикнувся слідом за ним, і він побачив даму, що знічено стояла посеред кімнати.

Це я, Родоне, — несміливо озвалась вона, силкуючись надати своєму голосові веселого тону. — Це я,

Джейн.

Родон був до глибини душі зворушений тим ласкавим голосом і появою невістки. Він кинувся до неї, пригорнув її, мурмочучи якісь незугарні слова подяки, і ревно заплакав у неї на плечі. Леді Джейн не знала, чому він такий схвильований.

Векселі містера Мосса були швидко погашені, що, мабуть, розчарувало того джентльмена, який розраховував, що полковник прогостює в нього хоч неділю, і леді Джейн, сміючись і сяючи від щастя, забрала Родона з будинку судового виконавця. Вони поїхали додому тією самою бричкою, в якій леді Джейн примчала його визволяти.

Піхта не було вдома, коли принесли вашого листа, — сказала Джейн. — Він на парламентському обіді. Тому я, любий Родоне… поїхала сама. — І вона вклала в його руку свої ніжні пальці.

Мабуть, для Родона було й краще, що Пітт поїхав на той обід. Він дякував невістці сотні разів так гаряче, що та лагідна жінка була розчулена і майже стривожена.

О, ви… ви не знаєте, — сказав він, як завжди, незграбно й простодушно, — як я змінився, відколи маю вас і.. і малого Роді. Я… я хотів би почати нове життя… Бачите, я хочу… хочу стати…

Він не докінчив речення, але Джейн зрозуміла, що він мав на думці. І того вечора, попрощавшись з Родоном і вже сидячи біля ліжечка свого малого сина, вона покірно молилася за нашого бідолашного заблудлого грішника.

Родон попрощався з невісткою і швидко подався додому, Була дев’ята година вечора. Він промчав вулицями та широкими площами Ярмарку Суєти і нарешті, засапаний, спинився навпроти свого будинку. Він глянув угору і злякано, весь затремтівши, відступив до огорожі. Вікна вітальні були яскраво освітлені. А Бекі ж писала, що лежить хвора в ліжку. Якусь хвилину він стояв непорушно, світло з кімнати падало на його бліде обличчя.

Він витяг з кишені ключа від вхідних дверей і зайшов досередини. З горішніх кімнат долинув сміх. Родон був у бальному костюмі — в такому вигляді, як його вчора полонили. Він мовчки піднявся сходами нагору й прихилився до поруччя на останній площадці. В будинку, крім цієї кімнати, панувала тиша — всю челядь відпущено. Родон почув сміх — сміх і спів. Бекі заспівала куплет із пісеньки, яку вона виконувала вчора. Хрипкий голос загукав:-Браво! Браво! — То був голос лорда Стайна.

Родон відчинив двері й зайшов до кімнати. Невеличкий столик був накритий до обіду: на ньому стояло вино й срібний посуд. Стайн нахилявся над канапою, де сиділа Бекі. Негідниця була в чудовому вечірньому туалеті, на руках і на пальцях у неї виблискували браслети й каблучки, на шиї мінилися діаманти — подарунок лорда Стайна. Він тримав її за руку, яку саме хотів поцілувати, коли раптом Бекі схопилася на ноги й легенько зойкнула, — вона побачила бліде Родонове обличчя.

Наступної миті вона спробувала всміхнутися, ніби вітаючи свого чоловіка. То була моторошна усмішка. Стайн також випростався — блідий, з лютим виразом обличчя, скрегочучи зубами. Він теж спробував усміхнутися, ступив крок уперед і простяг руку, — Що, ви вже повернулися? Здорові були, Кроулі,— мовив він, і губи в нього скривились, коли він спробував-усміхнутися непроханому гостеві.

Щось у Родоновому обличчі спонукало Бекі кинутися до нього, — Я невинна, Родоне! — сказала вона. — Бог свідок, що невинна! — Руками, унизаними змійками, перснями і браслетами, вона хапала його за поли й за руки. Я невинна! Скажіть йому, що я невинна! — благально звернулась вона до лорда Стайна.

Той вирішив, що на нього, наставили пастку, і розлютився на жінку так само, як і на чоловіка.

Ви невинні, щоб вас чорти взяли? — заревів він. — Аякже, невинні! Таж кожну блискітку на вас оплатив я! — Я давав вам тисячі фунтів, які розтринькував цей тип і за які він продав вас.

Невинні, хай би ви… Такі самі невинні, як ваша мати-танцюристочка і ваш чоловік-сутенер. Не думайте, що залякаєте мене, як залякували інших… З дороги, сер! Дайте мені пройти! — І лорд Стайн, схопивши капелюха й злісно дивлячись в обличчя свого ворога, рушив просто на нього, ні на мить не сумніваючись, що той відступить.

Та Родон Кроулі кинувся на лорда, схопив його за краватку й так стиснув, що той почав задихатися й корчитись у його руці.

Брешеш, собако! — закричав Родон. — Брешеш, боягузе й негіднику! — Він двічі уперіщив його по лиці й кинув закривавленого додолу.

Все це відбулося так швидко, що Ребека не встигла втрутитися. Вона, тремтячи, стояла перед чоловіком і милувалася цим — дужим, відважним, переможним.

Ходи сюди! — скомандував він. Вона послухалася.

Скидай усе це з себе! — Бекі тремтячими руками почала стягати браслети з зап’ястків та персні з неслухняних пальців і, зібравши їх усі, боязко глянула на чоловіка.

Кинь їх додолу! — сказав він, і Ребека кинула.

Він зірвав у неї з грудей діамантову оздобу й шпурнув нею в лорда Стайна. Вона розпорола йому лисину. Той шрам лишився в Стайна до самої смерті.

Ходи нагору! — наказав полковник дружині.

Не вбивай мене, Родоне! — зойкнула вона. Він люто зареготав.

Я хочу переконатися, чи той чоловік так само бреше й про гроші, як брехав про мене. Він давав тобі щось? — Ні,— відповіла Ребека, — тобто…

Давай ключі,— сказав Родон, і вони разом пішли нагору.

Ребека дала йому всі ключі, крім одного, сподіваючись, що він цього не помітить.

Той ключ був від маленької скриньки, яку їй колись подарувала Емілія і яку вона тримала в сховку. Але Родон повідчиняв усі шухляди й шафи, викидаючи з них різний мотлох, і таки знайшов скриньку. Ребеці довелося відімкнути її. Там зберігалися різні папери, давні любовні листи, всілякі дрібнички й жіночі реліквії. А ще там лежав гаманець з банкнотами. Декотрі з них мали дату десятирічної давності, а одна була зовсім нова — банкнота в тисячу фунтів, яку їй дав лорд Стайн.

Це його? — запитав Родон.

Так, — відповіла Ребека.

Я йому сьогодні ж відішлю ці гроші,— мовив Родон (тому, що вже почався новий день, обшук тривав довго), — а також розрахуюся з Брігс, бо вона була добра до Роді, і сплачу ще кілька боргів. Повідомиш, куди тобі послати решту. Ти могла б позичити мені сотню, Бекі, з такої купи грошей. Я завжди ділився з тобою.

Я невинна, — правила своєї Ребека. Родон вийшов, більше нічого не сказавши.

Про що думала Ребека, коли він її залишив? Минуло багато часу після того, як він пішов, сонце заливало кімнату, а Ребека й далі сиділа на краю ліжка. Всі шухляди були повисовувані, а те, що в них досі лежало, тепер валялося долі: сукні й пера, шарфи й коштовності,— повалені ідоли Суєти лежали в руїні. Коси її розсипалися по плечах, сукня роздерлася, коли Родон зривав з неї діаманти.

Ребека чула, як він, залишивши її, через кілька хвилин спустився вниз і грюкнув дверима. Вона знала, що він не повернеться. Він залишив її назавжди. «Чи не накладе він на себе руки? — подумала Ребека. — Ні, хіба що після дуелі з лордом Стайном… Вона пригадувала своє довге життя, всі сумні події з нього. Ох, яким воно здавалося їй жалюгідним, яким безрадісним і надаремним! Може, й самій їй випити опіуму і теж вкоротити собі віку — попрощатися з усіма надіями, планами, боргами й успіхами? В такому настрої і застала її служниця-француженка: Ребека сиділа, мов на пожарищі, заломивши руки і втупивши поперед себе сухі очі.

Служниця була її повірницею, а платню вона отримувала від лорда Стайна.

Mon Dieu, madame, що сталося? — Авжеж, що сталася? Винна вона була чи ні? Ребека заявляла, що ні, та хто міг би сказати напевне, коли її уста говорили правду, і чи цього разу було чисте її зіпсоване серце? Стільки брехні й інтриг, стільки егоїзму й хитрощів, стільки знання й хисту — і таке банкрутство! Служниця засунула завіси і з удаваною ласкою вмовила господиню лягти в ліжко. Потім пішла вниз і позбирала коштовності, що валялися на підлозі, відколи Ребека кинула їх там на вимогу чоловіка, а лорд Стайн залишив вітальню.

Розділ LIV НЕДІЛЯ ПІСЛЯ БИТВИ

Будинок сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт тільки почав свій ранковий туалет, коли Родон, у бальному костюмі, якого він не скидав дві доби, промчав повз злякану служницею, що мила сходи, і зайшов до братового кабінету. Леді Джейн уже встала і в халаті сиділа нагорі в дітей, наглядаючи, як вони одягалися, і слухаючи, як, пригорнувшись до її колін, вони проказували вранішні молитви. Щоранку вони разом з нею виконували цей обов’язок у себе до публічної церемонії, яку очолював сер Пітт і на якій мали бути присутні всі домашні. В кабінеті Родон сів у крісло перед столом баронета, де в зразковому порядку лежали «Сині книги», листи, рівно списані рахунки, симетрично складені брошури, застебнуті на замочок звітні книги, письмове приладдя, скриньки з депешами. Біблія, «Квартальний огляд» і «Придворний довідник» — усе рядочком, мов солдати на параді, що чекають огляду начальства.

Книга родинних проповідей, одну з яких сер Пітт звичайно виголошував удома щонеділі вранці, теж лежала напоготові, лишилося тільки розважно вибрати, котру саме проповідь узяти на сьогодні. А біля неї лежав номер газети «Оглядач», ще вогкуватий і рівненько складений, призначений для особистого користування сера Пітта. Тільки його камердинер дозволяв собі проглядати газету до того, як клав господареві на стіл. Цього ранку, перше ніж віднести її в кабінет, він прочитав яскравий звіт про «свято в Гонт-гаусі» з перерахуванням прізвищ усіх видатних осіб, що мали запрошення від маркіза Стайна на вечір, який ушанував своєю присутністю його королівська величність. Поговоривши про цю подію з ключницею та її небогою, з якими він пив уранці чай і їв гарячі грінки-з маслом у їхній кімнаті, і надивувавшись, як Родон Кроулі з дружиною дають собі раду, камердинер потримав газету над парою і знов рівненько склав, щоб до приходу господаря вона здавалася цілком свіжою і неторканою.

Бідолашний Родон узяв газету й спробував згаяти за нею той час, що лишався до приходу брата. Та літери розпливалися в нього перед очима, і він не сприймав жодного прочитаного слова. Урядові повідомлення й призначення (сер Пітт як громадський діяч зобов’язаний був їх переглядати, а то б він нізащо не допустив у свій дім недільних газет), театральна критика, опис змагання на приз у сто фунтів між «Баркінгським Громилом» і «Улюбленцем Татбері», навіть хроніка Гонт-гауса з дуже схвальним, хоч і стриманим описом славетних шарад, у яких відзначилась місіс Бекі,— все це, мов у тумані, пропливало перед Родоном, поки він сидів, очікуючи на появу голови роду Кроулі.

Тільки-но годинник з чорного мармуру в кабінеті почав різко видзвонювати дев’яту, з’явився сер Пітт, свіжий, вичепурений, з гладенько виголеним воскового кольору обличчям, з дбайливо зачесаним і намащеним ріденьким волоссям, у тугому комірці, накрохмаленій краватці й сірому фланелевому халаті; велично спускаючись сходами, він ще дочищував нігті — одне слово, справжній англійський джентльмен минулих часів, взірець охайності і всіляких чеснот. Він аж здригнувся, коли побачив у себе в кабінеті бідолашного Родона в пом’ятому костюмі, розпатланого, з почервонілими очима. Він подумав, що брат не зовсім тверезий і цілу ніч десь гуляв.

Господи милосердний! — вражено сказав він. — Що тебе принесло сюди так рано, Родоне? Чому ти не вдома? — Не вдома? — гірко засміявся Родон. — Не лякайся, Пітте, я не п’яний. Зачини двері, я хочу поговорити з тобою.

Пітт зачинив двері, підійшов до столу, сів у крісло — в те, що було призначене для відвідувачів: управителя, агента чи іншої довіреної особи, з якими мав справу баронет, — і почав ще завзятіше чистити нігті.

Пітте, я пропав, — по хвилі озвався полковник. — Пропав навіки.

Я завжди казав, що до цього дійде, — роздратовано вигукнув баронет, відбиваючи такт рівненько обрізаними нігтями. — Я попереджав тебе тисячі разів. Я більше не можу нічим тобі допомогти. Всі мої гроші розраховані до останнього шилінга.

Навіть ту сотню, що Джейн відвезла тобі вчора, а обіцяв дати завтра вранці своєму адвокатові і не знаю, як викручусь. Це не означає, що я взагалі відмовляюся допомагати тобі. Але заплатити твоїм кредиторам усе я не можу так само, як не можу сплатити національний борг. Сподіватися цього від мене — божевілля, справжнє божевілля! Треба піти на компроміс. Для родини це велика прикрість, але всі так роблять. Он Джордж Кайтлі, син лорда Регленда, минулого тижня став перед судом і вийшов з нього, як вони, здається, звуть це, поновленим у правах. Лорд Регленд не заплатив би за нього й шилінга і…

Мені потрібні не гроші,— перебив його Родон. — І я прийшов поговорити з тобою не про себе. Байдуже, що буде зі мною…

То в чому ж річ? — запитав Пітт, і йому явно відлягло від серця.

Йдеться про мого сина, — хрипким голосом відповів Родон. — Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що будеш піклуватися про нього, як мене не стане. Твоя мила, добра дружина завжди була до нього ласкава, і вія любить її дужче за свою… тьху, чорт. Слухай… Пітте… ти знаєш, що гроші міс Кроулі мав отримати я. Мене виховували не як молодшого брата, а завжди потурали моїм примхам і лінощам.

Якби не це, я був би цілком іншою людиною. В полку я не так уже й погано виконував свої обов’язки. Ти знаєш, чому ті гроші не потрапили до мене і хто їх отримав.

Мені здається, що після тих жертв, які я приніс, і після тієї підтримки, яку ти бачив від мене, ці закиди зайві,— мовив сер Пітт. — Ти сам одружився, я тобі не вибирав пари.

Тепер уже немає ніякої пари, — мовив Родон. — Немає! — Ці слова вихопилися в нього з таким стогоном, що брат здригнувся.

Боже мій! Вона померла? — вигукнув сер Пітт із щирою тривогою і співчуттям.

Хотів би я сам померти, — відповів Родон. — Якби не малий Родон, я о сьогодні вранці перерізав собі горло… і тому негідникові також.

Сер Пітт миттю вгадав правду і збагнув, хто був тією особою, яку Родон хотів позбавити життя. Полковник коротко й недоладно розповів старшому братові, що сталося.

Вони з тим мерзотником склали цілий план, — сказав він. — На мене наслали судових виконавців, спіймали мене, коли я виходив з його будинку, а як я написав їй про гроші, вона відповіла, що лежить хвора в ліжку й викупить мене завтра. А повернувшись додому, я застав її в діамантах наодинці з тим падлюкою.

Потім він у кількох словах описав свою сутичку з лордом Стайном. Такі справи, як ця, кінчаються звичайно тільки дуеллю, заявив він, і після розмови з братом він піде зробити відповідні приготування.

І тому, що я не знаю, чи зостанусь живий, — мовив він глухим голосом, — а в хлопця немає матері, мені доведеться залишити його на тебе й на Джейн, Пітте… Я аж тоді заспокоюся, коли ти пообіцяєш бути йому за батька.

Старший брат був дуже схвильований і потиснув Родонові руку з такою теплотою, яку від нього рідко хто бачив. Родон провів рукою по своїх кущуватих бровах і сказав:-Дякую тобі, брате. Я знаю, що твоєму слову можна вірити.

Присягаюся, що дотримаю його, — мовив баронет. Так, без зайвих слів, вони дійшли згоди в цьому питанні.

Потім Родон дістав з кишені невеличкого гаманця, який він знайшов у скриньці Ребеки, і витяг з нього пачку кредиток.

Тут шістсот фунтів, — мовив він. — Ти не знав, що я такий багатий. Я хочу, щоб ти віддав ці гроші Брігс, вона їх нам позичила… Вона була добра до дитини і…

мені весь час було соромно, що я забрав гроші в бідолашної старої жінки. Ось ще трохи… собі я залишаю лише кілька фунтів… а це треба віддати Бекі на життя.

З цими словами він витяг з гаманця ще кілька кредиток і дав братові. Він був такий схвильований, що випустив гаманця, і з нього випала банкнота в тисячу фунтів — останній злощасний здобуток Ребеки.

Пітт нахилився й підняв її, вражений таким багатством.

Цю залиш мені,— мовив Родон. — Я сподіваюся ввігнати кулю в того, кому вона належить. — І подумав про-себе, що то буде добра помста: загорнути кулю в банкноту й убити нею Стайна.

Після цієї розмови брати ще раз потиснули один одному руку й розійшлися. Леді Джейн почула, що прийшов полковник, і, вгадуючи жіночим інстинктом лихо, нетерпляче ждала чоловіка поряд, у їдальні. Двері випадково залишилися відчинені, і, звичайно, вона, вийшла з їдальні, коли брати з’явилися на порозі кабінету. Вона подала Родонові руку й сказала, що рада буде, як він поснідає з ними, хоч стомлене неголене обличчя полковника та похмура міна її чоловіка свідчили, що їй обом не до сніданку. Родон щось промурмотів про нагальну справу й міцно потиснув ручку, яку вона несміливо подала йому. її благальний погляд не міг прочитати на його обличчі нічого, крім горя, але він пішов, не сказавши більше жодного слова. Сер Пітт теж не захотів нічого пояснювати їй. Діти підійшли привітатися з ним, і він холодно, як завжди, поцілував їх. Мати пригорнула їх до себе й тримала за ручки, поки вони стояли навколішки й слухали молитви, які сер Пітт читав своїй родині й челяді, що в святкових сукнях і лівреях сиділа рядком на стільцях з другого боку столу, на якому кипів чайник.

Сніданок тієї неділі так запізнився через згадану вище подію, що родина ще сиділа за столом, коли задзвонили церковні дзвони. Леді Джейн почувала себе надто слабою, щоб іти до церкви, хоч і під час спільної молитви її думки витали десь-інде.

Тим часом Родон Кроулі квапливо перейшов Грейт-Гонт-стріт і, вдаривши молоточком по голові великої бронзової медузи обіч брами Гонт-гауса, викликав червонопикого Сілена в червоному, гаптованому сріблом жилеті, воротаря цього палацу. Воротаря також налякала поява розпатланого блідого полковника, і він загородив йому дорогу, немов боявся, що той силоміць увірветься в дім. Але Родон Кроулі тільки витяг візитну картку й звелів швейцарові неодмінно передати її лордові Стайну, звернувши увагу на написану там адресу і не забувши сказати, що полковник Кроулі з першої години весь час сидітиме в Ріджент-клубі на Сент-Джеймс-стріт, а не вдома.

Гладкий, червонопикий воротар вражено подивився вслід Родонові, коли той повернувся й пішов геть; озиралися на нього й по-святковому вбрані люди, які де-не-де з’являлися на вулицях цієї ранньої години: хлопчаки з притулку з чистими, як сонце, обличчями, городник, що стояв, прихилившись до одвірка своєї крамнички, шинкар, що зачиняв на сонці віконниці, бо в церкві почалася відправа. На біржі теж жартували з розкуйовдженого полковника в бальному костюмі, поки він наймав бричку й наказував візникові везти його в Найтсбріджські казарми.

Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чисто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку.

Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робиться навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капітана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.

Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через нестачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ранковим спочинком. Напередодні він побував на веселій вечері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людьми, — відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.

Його кімната була вся обвішана картинами на теми балету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому надарували друзі, коли залишали полк, одружувалися й вибирали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п’ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війську, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперниками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Макмердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з червоним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у «Белловому житті» звіт про вже згадувану бійку навкулачки «Улюбленця Татбері» з «Баркінгським Громилом».

Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королівська величність, блаженної пам’яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмердо; він був надійним пристановищем для кожного джентльмена в біді.

У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк. — Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера? — Ні, йдеться… йдеться про мою дружину, — відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.

Капітан свиснув.

Я завжди казав, що вона тебе кине, — почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим поглядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.

І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним тоном повів далі капітан. — Ти маєш тільки підозру чи… ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвалту, коли є змога.

«Диви, він аж тепер її розкусив!» — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім’я місіс Кроулі втоптували в болото.

Є лише один шлях, — відповів Родон, — і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.

Розумієш, Маку, мене прибрали з дороги, запроторили до в’язниці, і я застав їх самих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.

Так йому й треба, — сказав Макмердо. — А хто то був? — Родон відповів, що то був лорд Стайн.

Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він… тобто, що ти…

Що, до лихої матері, ти маєш на думці? — заревів Родон. — Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га? — Світ, голубе, любить поговір, — відповів той. — Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні? — Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт, — сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив обличчя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко зворушило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.

Ну годі тобі, голубе, — мовив той. — Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.

Ти не знаєш, як я її любив, — схлипуючи, мовив Родон. — їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею.

Повір мені, я заставляв свого годинника, щоб задовольнити якусь її нову забаганку, а вона… вона весь час складала гроші для себе й пожаліла сто фунтів, щоб вирятувати мене з біди.

Капітан Макмердо ніколи ще не бачив свого гостя таким схвильованим. Родон збуджено й недоладно розповів товаришеві, як усе відбулося. Той ухопився за деякі непевні місця в його розповіді.

А може, вона й справді невинна, коли так каже, — мовив він. — Стайн і раніше сотні разів бував з нею на самоті в тебе вдома.

Може, й так, — понуро, відповів Родон, — але ось це здається не зовсім невинним. — Він показав капітанові тисячофунтову банкноту, яку знайшов у гаманці Бекі.— Ось що він дав їй, Маку, а вона від мене втаїла. І, маючи такі гроші вдома, не захотіла допомогти мені, коли я опинився під замком.

Капітан не міг не визнати, що з тими грошима вийшло дуже негарно.

Поки вони радилися, Родон послав капітанового служника на Керзон-стріт з наказом своїй челяді, щоб та передала ним валізу з одягом, бо полковникові він був дуже потрібний. А тим часом Родон та його секундант з допомогою словника Джонсона, що вельми став їм у пригоді, на превелику силу склали листа, якого Макмердо повинен був послати лордові Стайну. Капітан Макмердо має честь засвідчити лордові Стайну свою повагу від імені полковника Кроулі й доводить до його відома, що полковник уповноважив його підготувати все необхідне для зустрічі, якої, він не сумнівається, вимагатиме його милість і яку обставини сьогоднішнього ранку роблять неминучою. Капітан Макмердо якнайшанобливіше просив лорда Стайна назвати з свого боку якогось приятеля, що з ним він (капітан М.) міг би зв’язатися, і висловлював бажання, щоб зустріч, по можливості, довго не відкладалася.

У дописці капітан повідомив, що йому доручено банкноту на велику суму, яку полковник Кроулі має підстави вважати власністю маркіза Стайна і яку за дорученням полковника він хотів би передати її власникові.

На той час, як лист був готовий, повернувся зі свого відрядження до полковника Кроулі на Керзон-стріт капітанів служник, але без саквояжа й валізки, по які його послано, дуже розгублений і збентежений.

Там нічого не хочуть дати, — сказав він. — У домі розгардіяш, усе перевернуте догори ногами. З’явився власник будинку а наклав на все лапу. Челядь пиячить у вітальні, І каже… кате, що ви втекли зі столовим сріблом, полковнику, — додав він, помовчавши. — Одна покоївка вже вшилася. А Сімпсон, ваш служник, п’яний як чіп, зчинив крик, каже, що не дасть нічого винести з будинку, поки не отримає платні.

Розповідь про бунт у Мейфейрі здивувала обох офіцерів і трохи пожвавила їхню досі смутну розмову. Вони посміялися з невдачі, яка спіткала Родона.

Я радий, що хлопця немає вдома, — сказав Родон, кусаючи нігті.— Ти пам’ятаєш, Маку, як я приводив його до школи верхової їзди? Як він упевнено тримався на норовистому коні, правда ж? — Так, гарно тримався, — погодився добродушний капітан.

А тим часом малий Родон сидів у каплиці «Білих ченців» серед п’ятдесяти таких самих, як він, хлопчаків і думав не про відправу, а про те, що наступної суботи поїде додому і батько, мабуть, щось йому подарує, а може, навіть поведе до театру.

Він у мене молодець, — вів далі Родон, все ще думаючи про сина. — Ось що, Маку, часом станеться якесь-лихо… часом мене вколошкають… я хотів би, щоб… знаєш… щоб ти пішов до нього і сказав йому, що я його дуже-любив, і таке інше. А ще… тьху, хай йому… а ще, друже, віддай хлопцеві ці золоті запонки, більше я нічого не маю.

Він затулив обличчя брудними руками, і по них покотилися сльози, залишаючи по собі чисті смуги. Капітанові Макмердо також довелося стягти з голови шовковий ковпак і витерти ним очі.

Піди вниз і замов нам щось на сніданок, — бадьорим голосом звернувся він до свого служника. — Що ти їстимеш, Кроулі? Скажімо, нирки з гострою приправою і оселедця. А ще, Клею, знайди полковникові щось із мого-одягу. Ми з тобою завжди були майже однакової статури, Родоне, голубе мій, і жоден з нас не гарцюватиме вже на коні так легко, як ми гарцювали тоді, коли щойно вступили до полку.

На цьому слові Макмердо повернувся до стіни й знов узявся читати «Беллове життя», щоб не заважати полковникові переодягтися, а коли той скінчив свій туалет, почав одягатися й сам.

Оскільки капітан Макмердо мав зустрітися з лордом, він вичепурився, як ніколи: нафарбував вуса так, що вони аж заблищали, надяг накрохмалену краватку й ошатний жилет буро-жовтого кольору. Молоді офіцери в їдальні, куди полковник Кроулі прийшов раніше за свого приятеля, радісно привітали появу Макмердо й запитали його, чи він, бува, не зібрався йти сьогодні до вінця.

Розділ LV У ЯКОМУ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ТА САМА ТЕМА-Бекі отямилась від заціпеніння й розгубленості, до якої нічні події довели її безстрашний дух, аж тоді, коли дзвони в каплиці на Керзон-стріт задзвонили на післяобідню відправу, і, вставши з ліжка, заходилася смикати за свій дзвоник, викликаючи служницю-француженку, що залишила її кілька годин тому.

Місіс Родон Кроулі надаремно смикала за дзвоник, бо хоч востаннє вона так шарпнула його, що урвала шнурок, мадемуазель Фіфін не з’явилася — не з’явилася й тоді, коли розпатлана господиня гнівно вибігла на сходи зі шнурком у руках і почала голосно гукати її.

Річ у тім, що служниці давно вже не було в домі,— вона собі дозволила покинути його «по-французькому», як у пас кажуть. Позбиравши у вітальні коштовності, мадемуазель піднялася нагору до своїх апартаментів, спакувала й поперев’язувала свої валізки, збігала по візника, власноручно позносила вниз речі, навіть не покликавши на допомогу інших служників, які, певне, й відмовилися б, бо смертельно її ненавиділи, і, ні з ким не попрощавшись, залишила Керзон-стріт.

На її думку, гра в цьому затишному родинному куточку скінчилася. Фіфін утекла в бричці, як тікали за таких1 обставин і значніші її співвітчизники, та, бувши передбачливішою чи просто щасливішою за них, вона прихопила не тільки свої речі, а й дещо з речей господині (якщо зрештою про ту леді можна сказати, що їй належало тут якесь майно), — не тільки забрала згадувані вище коштовності й кілька суконь, які їй дуже подобались і на які вона давно вже кидала оком: разом з мадемуазель Фіфін з будинку на Керзон-стріт зникли чотири позолочених свічники в стилі Людовіка XIV, шість позолочених альбомів і книжок мод, золота емальована табакерка, що колись належала мадам Дюбаррі, чудова чорнильничка й перламутровий бювар, якими користувалася Бекі, коли компонувала свої елегантні рожеві записочки, а крім того, все срібло зі столика, накритого для невеличкої festin, яку перебив Родон. Тарелі мадемуазель не взяла, мабуть, як надто незручні в дорозі; безперечно, з тієї самої причини вона лишила приладдя від каміна, дзеркала й невеличке фортепіано з червоного дерева.

Згодом якась дама, дуже подібна до неї, тримала крамничку модних капелюшків на вулиці Ельдер у Парижі, де вона жила у великій пошані, користуючись протекцією лорда Стайна. Та особа завжди називала Англію найпідступнішою країною в світі й розповідала своїм юним ученицям, що вона була affreusement volée /Нещадно обкрадена (франц.)/ на тому острові. Мабуть, саме з співчуттям до нещастя, яке спіткало в Англії мадам де Сент-Амарант, лорд Стайн виявляв до неї таку ласку.

Хай же вона розкошує й далі, як того заслужила, — на тих шляхах Ярмарку Суєти, де ходимо ми, вона вже не з’явиться.

Чуючи внизу розмову й метушню і обурюючись на зухвальство челяді, що не відповідала на її дзвінок, місіс Кроулі накинула халат і велично спустилася до вітальні, звідки долинав той гомін.

Чорношкіра куховарка розсілася на чудовій, оббитій ситцем канапі поряд з місіс Реглс і пригощала її мараскіном. Паж з великими блискучими ґудзиками, що носив записочки Бекі й так весело вистрибував навколо її маленької карети, тепер умочав пальці в крем і облизував їх, служник розмовляв з розгубленим, засмученим Реглсом, і хоч двері були відчинені й Бекі з відстані десь п’яти кроків кілька разів погукала челядь, ніхто її не попослухався.

Випийте чарчину, місіс Реглс, прошу вас, — казала саме куховарка, коли Бекі ввійшла до вітальні, метляючи білими полами халата.

Сімпсоне! Троттере! — люто закричала господиня. — Як ви смієте стовбичити тут, коли я вас кличу? Як ви смієте сидіти в моїй присутності? Де моя покоївка? — Паж, злякавшись, вийняв пальці з рота, але куховарка взяла чарку мараскіна, від якої відмовилась місіс Реглс, і, вихиливши її, зухвало глянула на Бекі поверх позолочених вінців. Видно, трунок додав відваги мерзенній бунтівниці.

От і сидимо, бо канапа не ваша, — сказала вона. — Я сиджу на канапі місіс Реглс. Не вставайте, місіс Реглс, мем. Я сиджу на канапі містера і місіс Реглс, яку вони купили за свою кривавицю і дуже дорого заплатили. І якщо я сидітиму тут, поки не отримаю своєї платні, то мені, певне, доведеться довго просидіти, місіс Реглс, і я таки сидітиму, ха-ха-ха! З цими словами вона налила другу чарку лікеру й знов. випила, лице огидніше й глузливіше скривившись.

— Троттере! Сімпсоне! Виженіть геть цю п’яну мерзотницю! — верескнула місіс Кроулі.

Аякже, — відповів служник. — Женіть її самі. Дайте нам нашу платню, а тоді женіть її; і мене так само. Ми враз ушиємося.

Ви що, зійшлися сюди, щоб мене ображати? — розлючено крикнула Бекі.— Ось повернеться додому полковник Кроулі, і я…

У відповідь на ці слова челядь брутально зареготала. Тільки Реглс не приєднався до того реготу, — він і далі був мовчазний і вкрай зажурений.

Він не повернеться, — сказав Троттер. — Він присилав по свої речі, а я не дозволив нічого взяти, хоч містер-Реглс віддавав їх. Та й полковник, він, мабуть, такий самий, як я. Він дременув, і ви, певне, теж чкурнете за ним. Ви обоє шахраї, та й годі. Не гавкайте на мене! Я такого не потерплю. Давайте нам нашу платню, кажу вам! Давайте платню! З того, як містер Троттер почервонів і як він заникувався, видно було, що на нього також подіяло вино.

Містере Реглсе, — роздратовано сказала Ребека, — невже ви дозволите цьому п’яниці ображати мене? — Цить, Троттере, годі тобі галасувати, — мовив паж Сімпсон. Йому стало шкода господині, що опинилася в такому скрутному становищі, і він стримав служника, коли той хотів відплатити за епітет «п’яниця».

О мем, — сказав Реглс. — Я ніколи не думав, що доживу до такого дня! Я знав родину Кроулі, відколи пам’ятаю себе. Я був тридцять років дворецьким у міс Кроулі, мені і в голову не клалося, що хтось із її родини доведе мене до банкрутства… так, до банкрутства, — мовив бідолаха, мало не плачучи. — Ви маєте намір мені заплатити чи ні? Ви прожили в цьому будинку чотири роки. Ви користувалися моїми речами, посудом і білизною. Ви завинили мені за молоко й масло двісті фунтів. Та ще й завжди вимагали свіжих яєць на яєчню і вершків для собаки.

Зате їй було байдуже, що їсть її рідна кров, — озвалася куховарка. — Якби не я, він помер би з голоду.

Тепер він на дармовому хлібі,— сказав Троттер і п’яно зареготав.

А чесний Реглс і далі жалібним голосом виповідав свою кривду. Все, що він казав, була правда. Бекі та її чоловік довели його до банкрутства. Наступного тижня кінчався термін векселів, а він не мав чим їх сплатити. Його пустять з торгів, виженуть з крамнички і з будинку, тому що він повірив родині Кроулі. Його сльози й нарікання ще дужче роздратували Бекі.

Ви всі, здається, проти мене, — гірко мовила вона. — Що ви хочете? Я не можу заплатити вам у неділю. Приходьте завтра, і я все вам віддам. Я думала, що полковник Кроулі вже розрахувався з вами. Ну, а як ні, то розрахується завтра.

Слово честі, що він вийшов звідси вранці, маючи в кишені півтори тисячі фунтів.

Він нічого мені не залишив. Звертайтеся до нього. Дайте мені капелюшок-і шаль і пустіть мене, щоб я його знайшла. Ми сьогодні з ним посварилися. Ви, мабуть, знаєте. Присягаюся, що всім вам заплатять. Полковник отримав добру посаду. Дайте мені вийти і знайти його.

Почувши цю відчайдушну заяву, Реглс і вся челядь вражено перезирнулися. З тим Ребека й залишила їх. Вона піднялася нагору й одяглась, цього разу без допомоги покоївки. Тоді зайшла до Родонової кімнати й побачила там спаковані валізку й саквояж, а на них — написану олівцем записку з наказом видати їх, коли по них прийдуть. Після цього вона піднялася в мансарду до кімнати покоївки: там усе було вичищене, всі шухляди стояли порожні. Ребека згадала про коштовності, і в неї не лишилося сумніву, що покоївка втекла.

Господи боже! Кому ще так не щастить, як мені? — вигукнула вона. — Бути так близько біля мети і все втратити! Невже нічого не можна поправити? — Ні, був ще один шанс.

Ребека одяглася й вийшла з дому цього разу без якихось перешкод, але сама. Була четверта година. Вона швидко здолала кілька вулиць (на візника в неї не було грошей) і не зупинилася, аж поки досягла дверей будинку сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт. Де леді Джейн? Вона в церкві. Бекі її відсутність не засмутила. Сер Пітт був у себе в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Але ж вона повинна його бачити! Вона прослизнула повз охоронця в лівреї й опинилася в кімнаті сера Пітта швидше, ніж вражений баронет устиг відкласти газету.

Він почервонів і відсахнувся, стривожено й злякано втупившись у Ребеку.

Не дивіться на мене так! — мовила вона. — Я невинна, Пітте, любий Пітте! Ви колись були моїм приятелем. Бог свідок, що я невинна! Я тільки здаюся винною. Бо все проти мене. І — ох! — у таку хвилину! Саме тоді, коли всі мої надії почали здійснюватися, коли нам уже всміхалося щастя! — То те, що я прочитав у газеті, правда? — запитав сер Пітт.

Одне сьогоднішнє повідомлення дуже його здивувало.

Правда. Лорд Стайн сказав мені про це в п’ятницю ввечері, на тому фатальному бенкеті. Йому вже півроку обіцяли якесь місце. Містер Мартір, міністр колоній, сказав йому вчора, що все вирішено. А тут трапилося те злощасне ув’язнення і та страхітлива зустріч. Моя вина тільки в тому, що я надто дбала про посаду для Родона. Я й раніше безліч разів приймала лорда Стайна на самоті Визнаю, що в мене були гроші, про які Родон нічого не знав. Та хіба вам не відомо, який він легковажний? Хіба я могла йому довірити їх? — І так, слово по слову, постала цілком імовірна історія, яку Ребека й виклала своєму спантеличеному родичеві.

Виходило ніби так: Бекі признавалася з цілковитою відвертістю, але й з глибоким жалем, що, помітивши закоханість лорда Стайна (на цю згадку Пітт почервонів) і бувши впевненою в своїй цнотливості, вона вирішила використати прихильність могутнього пера на користь собі і своїй родині.

— Я домагалася для вас перства, Пітте, — сказала вона (дівер знов почервонів). — Ми говорили про вас. Маючи такий хист і підтримку лорда Стайна, ви неодмінно стали б пером, якби це страшне лихо не поклало край усім нашим надіям. Але визнаю, що насамперед я прагнула врятувати свого коханого чоловіка, якого люблю, хоч він повівся зі мною так негарно і все зіпсував своїми безпідставними ревнощами, — врятувати від злиднів і банкрутства, що нависло над нами. Я бачила, що лорд Стайн не байдужий до мене, — мовила вона, опустивши очі,— і, не перечу, докладала всіх зусиль щоб сподобатись йому й здобути, настільки це можливо для чесної жінки, його… його пошану. Щойно в п’ятницю вранці надійшла звістка про смерть губернатора острова Ковентрі, і мілорд відразу ж забезпечив те місце моєму коханому чоловікові. Вирішено зробити йому несподіванку: він мав прочитати про це в сьогоднішніх газетах. Навіть після його жахливого ув’язнення (всі кошти, потрібні для його звільнення, лорд Стайн великодушно взяв на себе, отже, мені до певної міри перешкодили кинутись на допомогу чоловікові) мілорд сміявся з мене й казав, що мій найдорожчий Родон заспокоїться, коли, сидячи в тій страхітливій борговій… у будинку судового виконавця, прочитає про своє призначення. А потім… потім він повернувся додому. В нього виникла підозра… відбулася негарна сцена між лордом Стайном і моїм жахливим, жорстоким Родоном… І, господи, що тепер буде? Пітте, любий Пітте, згляньтеся наді мною і помиріть нас! — З цими словами вона впала навколішки, залилася слізьми і, схопивши Піттову руку, почала її палко цілувати.

В такій позі й застала баронета і його невістку леді Джейн, яка відразу помчала до чоловікового кабінету, тільки-но довідалася, що там сидить місіс Кроулі.

Я вражена, що в цієї жінки вистачає зухвальства переступати наш поріг, — мовила леді Джейн, побілівши, — як полотно, і тремтячи всім тілом. (її милість відразу після сніданку послала свою покоївку до Реглсів і до челяді Родона Кроулі, й ті розповіли їй усе, що знали, та ще й чимало додали від себе, принагідно згадавши й деякі інші історії). — Як насмілюється місіс Кроулі заходити в дім… чесної родини? — Сер Пітт відсахнувся, здивований рішучістю дружини. Бекі й далі стояла в тій самій позі, міцно тримаючи його за руку.

Скажіть їй, що вона не все знає. Скажіть, що я невинна; любий Пітте, — простогнала вона.

Слово честі, люба моя, мені здається, ти несправедлива до місіс Кроулі,— сказав сер Пітт, і Ребека відчула неабияку полегкість. — Я, зрештою, вірю, що вона…

Що вона?.. — крикнула леді Джейн, і її дзвінкий голос затремтів, а серце шалено закалатало. — Що вона недобра жінка… бездушна мати і зрадлива дружина? Вона ніколи не любила свою милого хлопчика, який не раз прибігав сюди й розповідав мені, яка вона жорстока з ним. Вона приносила горе в кожну родину, з якою вступала в стосунки, вбивала найсвятіші почуття своїми підступними лестощами та облудою. Вона дурила свого, чоловіка, як дурила всіх. її душа чорна від суєтності, корисливості та інших гріхів. Я здригаюся, коли вона торкається до мене. Я пильную, щоб мої діти не потрапляли їй на очі. Я…

Леді Джейн! — ; вигукнув сер Пітт, схопившись з місця. — Слово честі, така мова…

Я була вам вірною і чесною дружиною, — безстрашно повела далі леді Джейн. — Я дотримувалася шлюбної присяги, даної перед богом, і була слухняною і покірною, як належить жінці. Та всяка покора має свої межі, і я кажу вам, що не потерплю цієї… цієї жінки знов під своїм дахом. Якщо вона ще раз прийде сюди, я піду й заберу своїх дітей. Вона не гідна сидіти разом з християнами. Вам… вам доведеться вибирати, сер, між нею і мною. — І з цими словами міледі, тремтячи від власної сміливості, вибігла з кімнати, залишивши враженого сера Пітта наодинці з Ребекою.

Щодо Бекі, то вона не образилась, а, навпаки, була задоволена.

Це все через діамантову брошку, яку ви мені подарували, — мовила вона, подаючи баронетові руку.

І, перше ніж вона пішла від нього (будьте певні, що леді Джейн чекала цієї хвилини біля вікна своєї туалетної кімнати нагорі), баронет пообіцяв їй пошукати брата й зробити все, щоб помирити їх.

Родон застав у їдальні кількох молодих офіцерів з полку і без зайвих припрошувань погодився

Розділити з ними сніданок — курча з гострою підливою і з содовою водою, яким пригощалися ці джентльмени. Потім вони завели розмову, відповідну до пори року й до свого віку: про недалекі голубині змагання в Беттерсі й про те, на кого краще закладатися — на Росса чи Осбалдістона; про мадемуазель Аріан з Французької опери і про те, хто її кинув і як вона втішилася з Пентером Каром; про бій навкулачки «Громила» з «Улюбленцем» і про те, чи там було якесь шахрайство. Юний Тендімен, сімнадцятирічний герой, що з усієї сили намагався запустити вуса, бачив те змагання на власні очі і з виглядом знавця розповідав про нього і про переваги суперників. Це він привіз «Громила» на місце змагання в своєму екіпажі і просидів з ним усю ніч напередодні. Якби там не було шахрайства, «Громило» неодмінно вийшов би переможцем. Усі ті шахраї знюхалися, і він, Тендімен, не буде платити, ні, хай йому біс, не буде платити… Ще лише рік тому цей юний корнет, тепер великий знавець бою навкулачки й палкий прихильник Крібба, смоктав цукерки й часто діставав березової каші в Ітоні.

Так вони розмовляли про танцівниць, змагання бійців навкулачки, пиятику й жінок сумнівної поведінки, поки з’явився Макмердо і приєднався до них та до їхньої розмови. Видно, йому й на думку не спадало, що слід було б якось зважати на їхній юний вік: старий вояк сипав такими добірними анекдотами, що з ним не зрівнявся б і наймолодший з цих гуляк, і ні його сивина, ні їхні гладенькі щоки не могли його стримати. Старий Мак любив розповідати веселі історії. Власне, він не відзначався галантністю; чоловіки воліли запрошувати його на обід до своїх коханок, а не до матерів. Мабуть, мало хто жив таким непривабливим життям, як капітан Макмердо, але він був цілком задоволений своєю долею, мав добру вдачу і поводився просто й скромно.

Коли Мак закінчив свій ситий сніданок, більшість офіцерів уже вийшли з-за столу. Юний лорд Верінес курив величезну пінкову люльку, а капітан Г’юз вовтузився з сигарою; Тендімен, те невгамовне чортеня, затиснувши між ногами свого малого бультер’єра, з запалом грав у орлянку (він завжди в щось грав) з капітаном Дюсейсом. Мак з Родоном подалися до клубу, і, звичайно, жоден з них навіть не натякнув на ту справу, що не сходила їм з думки. Навпаки, вони обидва досить весело приєдналися до спільної розмови — навіщо ж було її перебивати? Бенкети, пиятики, масні жарти, сміх ідуть поруч з усіма іншими людськими діями на Ярмарку Суєти. Люди сипнули з церкви, коли Родон з приятелем пройшли Сент-Джеймс-стріт і завернули до свого клубу.

Старі чепуруни й habitués / Постійні відвідувачі (франц.)/, що звичайно продавали витрішки й щирили зуби біля великого вікна клубу, яке виходило на вулицю, ще не зайняли своїх спостережних постів; читальня була майже порожня.

Одного з джентльменів, що сиділи там, Родон не знав, другому був дещо винен за віст, а отже, не мав великого бажання зустрічатися в ним, третій читав за столом газету «Рояліст» (тижневик, що здобув славу своєю скандальною хронікою та відданістю церкві й королю). Зацікавлено глянувши на полковника, той третій сказав:-Поздоровляю вас, Кроулі! — З чим? — запитав полковник.

Про це вже надруковано в «Оглядачі» і в «Роялісті», — сказав містер Сміт.

Що? — вигукнув Родон і густо почервонів. Він подумав, що історія з лордом Стайном уже попала в пресу.

Сміт, дивуючись і посміхаючись про себе, стежив, як Родон схвильовано, весь тремтячи, схопив газету й почав її читати.

Містер Сміт і містер Браун (той джентльмен, з яким Родон не розрахувався за партію у віст) саме розмовляли про полковника перед тим, як він прийшов до клубу.

Якраз вчасно, — сказав Сміт. — Я думаю, що Кроулі не має за душею жодного шилінга.

Це вода й на мій млин, — відповів містер Браун. — Він не може поїхати, не віддавши тих двадцяти п’яти фунтів, що завинив мені.

А яка там платня? — спитав Сміт.

Дві або три тисячі,— відповів його співрозмовник. — «Але клімат такий препоганий, що довго нею не натішишся, Ліверсідж помер через півтора року, а його попередник, я чув, пішов на той світ за шість тижнів.

Дехто каже, що його брат дуже розумний, а мені він завжди здавався з біса нудним, — мовив Сміт. — Хоч, певне, має добрі зв’язки. Це ж, мабуть, він добув полковникові місце? — Він? — пирхнув Браун. — Аякже! Це лорд Стайн зробив йому таку послугу.

Чого б це? — Доброчесна жінка — оздоба свого чоловіка, — загадково відповів містер Браун і знову втупився в газету.

Родон прочитав у «Роялісті» таке дивовижне повідомлення:-«Посада губернатора на острові Ковентрі.

Військовий корабель «Єллоуджек» під командою капітана Джандерса привіз листи й газети з острова Ковентрі. Його вельможність сер Томас Ліверсідж став жертвою малярії, поширеної в Мочартауні. Квітуча колонія сумує з приводу цієї тяжкої втрати. Є чутка, що посаду губернатора запропоновано полковникові Родону Кроулі, кавалерові ордена Лазні, офіцерові, що відзначився в битві під Ватерлоо. Для керування нашими колоніями нам потрібні люди, які не тільки засвідчили свою хоробрість, а й мають хист адміністратора, і ми не сумніваємося, що міністерство колоній вибрало гідну людину для заміщення вакансії, яка звільнилася внаслідок сумної події на острові Ковентрі». Острів Ковентрі? А де він лежить? І хто порадив урядові дати тобі цю посаду? Візьми мене до себе в секретарі, голубе! — сміючись, сказав Макмердо.

Поки наші приголомшені приятелі сиділи й обмірковували те, про що довідалися з газети, до них підійшов клубний служник і подав Родонові картку з прізвищем містера Уенгема, який бажав бачити полковника Кроулі.

Полковник та його ад’ютант вийшли назустріч тому джентльменові, певні, що він з’явився до них як емісар лорда Стайна.

Як ся маєте, Кроулі? Радий вас бачити, — сказав містер Уенгем, улесливо всміхаючись, і з перебільшеною сердечністю потиснув полковникові руку.

Я думаю, ви прийшли від…

Саме так, — відповів містер Уенгем.

Тоді ось вам мій приятель, капітан Макмердо з лейб-гвардії Зеленого полку.

Дуже радий познайомитися з капітаном Макмердо, — сказав містер Уенгем, знов мило всміхнувшись, і подав секундантові руку, як щойно подавав самому дуелянтові.

Мак простяг йому один палець у замшевій рукавичці й дуже холодно вклонився, ледь схиливши голову над своєю накрохмаленою краваткою. Мабуть, він був невдоволений, що йому доведеться мати справу з «шпаком», і думав, що лордові Стайну годилося б прислати до нього принаймні полковника.

Оскільки Макмердо виступає від мого імені і знає, чого я хочу, — мовив Кроулі,— я краще піду й залишу вас самих.

Звичайно, — сказав Макмердо.

Що ви, любий полковнику! — заперечив містер Уенгем. — Я мав честь просити зустрічі особисто з вами, хоч товариство капітана Макмердо для мене також надзвичайно приємне. Власне, я сподіваюся, капітане, що наша розмова дасть найкращі наслідки, і зовсім не ті, які, очевидно, має на думці мій друг полковник Кроулі.

Гм! — тільки й сказав капітан Макмердо, а сам подумав: «Хай би вони показилися, ті цивільні, їм аби лише-теревенити і все пригладжувати».

Містер Уенгем узяв стільця, якого йому ніхто не пропонував, витяг з кишені газету й почав:-Ви бачили, полковнику, в сьогоднішніх газетах це втішне повідомлення? Уряд придбав собі дуже цінного службовця, а ви, якщо погодитесь на цю пропозицію, — я сподіваюся, що так воно й буде, — чудову посаду. Три тисячі на рік, прекрасний клімат, розкішний губернаторський будинок, цілковита самостійність і забезпечене підвищення в майбутньому. Поздоровляю вас від щирого серця! Я гадаю, ви знаєте, джентльмени, кому мій приятель зобов’язаний такою протекцією? — Хай мене повісять, якщо я знаю! — сказав капітан, а полковник почервонів, як рак.

Одному з найвеликодушніших і найдобріших людей у світі, і до того ж одному з наймогутніших — моєму чудовому приятелеві, маркізові Стайну.

Хай мене чорти вхоплять, якщо я прийму від нього місце! — заревів Родон.

Ви сердиті на мого шляхетного приятеля, — спокійно повів далі містер Уенгем. — А тепер, в ім’я здорового глузду й справедливості, скажіть мені: чому? — Чому? — вражено вигукнув Родон.

Так, чому в біса? — і собі запитав капітан, стукнувши паличкою об підлоту.

Добре, хай буде «в біса», — погодився містер Уенгем» якнайприязніше всміхаючись. — Гляньте на цю справу як світська людина… як чесна людина і зважте, чи ви не помилилися. Ви повертаєтесь додому з подорожі й застаєте — що?.. Мілорда Стайна, який вечеряє у вашому будинку на Керзон-стріт з місіс Кроулі. Хіба це щось таке дивне й нове? Хіба він не бував уже у вас сотні разів за таких самих обставин? Присягаюся честю і даю слово джентльмена (містер Уенгем приклав руку до жилета рухом досвідченого парламентарія), що ваша підозра неприпустима, цілком безпідставна, вона ображає шановного джентльмена, який безліччю добродійств довів свою прихильність до вас і… до чесної, невинної леді.

Не хочете ж ви сказати, що… що Кроулі помилився? — спитав містер Макмердо.

«Я вірю, що місіс Кроулі така сама невинна, як моя власна дружина, — палко мовив містер Уенгем. — Я певен, що наш приятель, засліплений шаленою ревністю, завдає удару не тільки кволому старому чоловікові, високому сановникові, своєму незмінному другові і благодійникові! але й своїй дружині, своїй власній честі, яку повинен шанувати, майбутній репутації свого сина і своїм життєвим успіхам.

Я розповім вам, що сталося, — повів далі містер Уенгем дуже врочистим тоном. — Сьогодні вранці по мене послали від мілорда Стайна, і я застав його в жалюгідному стані — мені навряд чи треба пояснювати вам, полковнику Кроулі, в якому стані буде літня, квола людина після особистої сутички з таким дужим чоловіком, як ви. Скажу вам просто у вічі: ви жорстоко скористалися перевагою, яку маєте завдяки своїй силі. Ви завдали моєму чесному, доброму приятелю не тільки тілесної рани, але й його серце, сер, обливалося кров’ю! Адже його так тяжко образив той, кому він робив добро і кого він обдаровував своєю прихильністю. Хіба це призначення, про яке повідомлено в сьогоднішніх газетах, — не доказ його ласки до вас? Коли я прийшов до його милості сьогодні вранці, на нього страшно було глянути. Але він так само, як і ви, горить бажанням помститися за образу — змити її кров’ю. Я думаю, вам відомо, полковнику Кроулі, що мілорд на це здатен? — Він сміливий чоловік, — сказав полковник, — ніхто цього не заперечує.

Перше, що він звелів мені зробити, — це написати виклик і послати його полковникові Кроулі «Один із нас, — заявив він, — не повинен залишитися живим після того, що сталося минулої ночі».

Кроулі кивнув головою і сказав:-Нарешті ви підходите до суті справи, Уенгеме.

Я доклав усіх зусиль, щоб заспокоїти лорда Стайна. «Господи боже, сер, — сказав я, — як я каюся, що ми з дружиною не прийняли запрошення місіс Кроулі повечеряти з нею!»-Вона вас запрошувала на вечерю? — запитав капітан Макмердо.

Після опери. Ось записка з запрошенням… стривайте… ні, це якийсь інший папірець… я думав, що прихопив її, та це не має значення, даю слово честі, що я його отримав. Якби ми були прийшли, — а ми лишилися вдома тільки тому, що в місіс Уенгем боліла голова: в неї дуже часто болить голова, особливо навесні,— якби ми були прийшли, а ви повернулися додому, то не було б ніякої сварки, ніяких образ і підозр. Отже, тільки через те, що в моєї бідолашної дружини боліла голова, ви тепер хочете наразити на смертельну небезпеку двох благородних людей і вкинути у вир ганьби і смутку дві найкращі й найстаровинніші родини в королівстві.

Містер Макмердо, вкрай спантеличений, глянув на товариша, а Родон з глухою люттю відчув, що здобич вислизає в нього з рук. Він не вірив жодному слову з тієї історії, а проте як поставити її під сумнів, як довести брехню? — Містер Уенгем провадив далі з тим самим гладеньким красномовством, до якого він часто вдавався у своїх парламентських виступах:-Я просидів коло ліжка лорда Стайна годину або й більше, переконуючи його, благаючи, щоб він відмовився від наміру вимагати поєдинку. Я пояснював йому, що обставини врешті проти нього, — вони справді викликають підозру. Так, я визнаю це: кожен чоловік на вашому місці міг піддатись омані… Я казав йому, що чоловік, охоплений ревнощами, — все одно що божевільний, і на нього так і треба дивитися… що дуель між вами накличе ганьбу на всіх зацікавлених, що людина з таким високим становищем, яке посідає його милість, не має права йти на публічний скандал у наші дні, коли безвідповідальні особи проповідують серед простолюду найжахливіші революційні принципи і найнебезпечніші доктрини рівності, і що, хоч він невинний, неодмінно підуть усякі плітки. Одне слово, я вблагав лорда не посилати виклику.

Я не вірю жодному слову з цієї історії,— сказав Родон, скрегочучи зубами. — Думаю, що це підла брехня і що вигадали її ви, містере Уенгеме. Якщо я не отримаю від нього виклику, то сам його пошлю, хай йому чорт! — Той вибух люті смертельно злякав містера Уенгема, він побілів, як полотно, і глянув на двері.

Але він знайшов собі оборонця в особі капітана Макмердо. Той джентльмен підвівся з місця і, пересипаючи свою мову лайкою, почав дорікати Родонові за його тон.

Ти доручив свою справу мені, то й поводься так, як я вважаю за потрібне, а не як тобі хочеться! Ти не маєш-права, в біса, ображати містера Уенгема такими словами. Ми повинні, хай йому трясця, вибачитись перед вами, містере Уенгеме. А щодо виклику лордові Стайну, то шукай собі когось іншого — я його не буду передавати. Коли мілорд, отримавши добру прочуханку, воліє сидіти тихо, то хай сидить, бий його лиха година. Що ж до історії з… з місіс Кроулі, то тут, я вважаю, нічогісінько не доведено. Твоя дружина невинна, як каже містер Уенгем. У кожному разі, ти будеш останній дурень, якщо не візьмеш тієї посади і не триматимеш язика на припоні.

Ви розмовляєте як розумна людина, капітане Макмердо! — вигукнув містер Уенгем, відчувши величезну полегкість. — Я ладен забути всі ті слова, які полковник Кроулі сказав мені в хвилину люті.

Я й думав, що ви їх забудете, — глузливо мовив Родон.

Не базікай зайвого, старий дурню, — добродушно сказав капітан. — Містер Уенгем не розбишака, до того ж він має цілковиту слушність.

Цю справу, я вважаю, — зрадів стайнівський емісар, — треба остаточно пустити в непам’ять. Жодне слово не повинне вийти за ці двері. Так буде найкраще не тільки для мого приятеля, але й для полковника Кроулі, що вперто вважає мене своїм ворогом.

Думаю, що й лорд Стайн не буде про це розводитись, — сказав капітан Макмердо, — та й нам багато балакати ні до чого. Ця справа не дуже приємна, хоч як на неї дивитися, і чим менше буде мови про неї, тим краще. Налупцювали вас, а не нас, і якщо ви задоволені, то ми теж, думаю, не повинні мати претензій.

Після цього містер Уенгем узяв капелюха, а капітан Макмердо пішов його провести, зачинивши за собою двері, щоб Родон міг собі полютувати на самоті. Коли обидва джентльмени опинилися надворі, капітан Макмердо суворо глянув на маркізового посланця, і на його круглому привітному обличчі з’явився вираз далеко не шанобливий.

Вам збрехати, як мені чхнути, містере Уенгеме, — сказав він.

Ви мене перехвалюєте, капітане, — відповів той усміхаючись. — Але кажу вам чесно, як на сповіді: місіс Кроулі запрошувала нас на вечерю.

Авжеж, і в місіс Уенгем заболіла раптом голова. Ось що: я маю тут банкноту на тисячу фунтів і хотів би вам її вручити, якщо ви зволите видати мені розписку. Я вкладу банкноту в конверт для лорда Стайна. Мій приятель не буде з ним битися.

Але його гроші нам не потрібні.

Усе це непорозуміння, сер, суцільне непорозуміння, — з найневиннішим виглядом мовив містер Уенгем, і капітан Макмердо, провівши його до східців клубу, відкланявся саме тієї миті, коли з’явився сер Пітт.

Вони були трохи знайомі, і капітан, повертаючись з баронетом до кімнати, де сидів його брат, під секретом розповів серові Пітту, як йому пощастило владнати справу між лордом Стайном і полковником.

Звичайно, сера Пітта дуже втішила ця звістка; він тепло привітав брата з мирним залагодженням прикрого конфлікту, принагідно прочитавши йому мораль про те, якого лиха завдають дуелі і який недосконалий цей спосіб вирішувати суперечки.

Після такого вступу він ужив усе своє красномовство, щоб помирити Родона з дружиною. Він переповів йому слова Бекі й додав, що це може бути правдою і що сам він вірить у її невинність.

Але Родон нічого не хотів слухати.

Вона ховала від мене гроші протягом десяти років, — мовив він. — Ще вчора вона божилася, що нічого не брала від лорда Стайна. Бо знала, що всьому кінець, коли я знайду гроші. Якщо вона, Пітте, й невинна, то поводилась не краще за винну, і я не хочу її бачити, не хочу! І він похнюпився, пригнічений, зломлений своїм горем.

Бідолаха, — сказав Макмердо й похитав головою.

Якийсь час Родон Кроулі плекав думку відмовитись від посади, що дісталася йому завдяки такій мерзенній протекції, і навіть хотів забрати сина зі школи, до якої лорд Стайн влаштував хлопця, дбаючи про свою власну користь. Але врешті брат і Макмердо вмовили його прийняти те добродійництво; особливо на нього вплинули докази капітана, що змалював йому, як лютуватиме лорд Стайн, коли згадуватиме, що допоміг зробити кар’єру своєму ворогові.

Коли маркіз Стайн одужав і почав виходити з дому, міністр колоній якось зустрів його і, вклонившись, щиро подякував від свого імені й від імені міністерства за таку чудову рекомендацію. Можна собі уявити, з яким задоволенням лорд Стайн вислуховував ті компліменти.

Таємницю його сутички з полковником Кроулі пущено в непам’ять, як сказав Уенгем, тобто її пустили в непам’ять секунданти і самі супротивники. Але вже того самого вечора про неї говорили за п’ятдесятьма обідніми столами на Ярмарку Суєти. Самий тільки пронозливий Кудкудакт побував на семи вечірках і скрізь розповідав цю історію з відповідними поясненнями й доповненнями. З якою величезною втіхою слухала її місіс Вашингтон Уайт! Дружина єпископа Ілінгського не знаходила слів, щоб передати своє обурення; єпископ того ж таки дня завітав до Гонт-гауса й записав своє прізвище в книзі гостей. Малий Саутдаун був засмучений; засмутилася і його сестра, леді Джейн, дуже засмутилася, запевняю вас. Леді Саутдаун написала про це другій своїй дочці на мис Доброї Надії. Днів зо три ціле місто гомоніло про цю історію, і вона не попала в газети тільки завдяки зусиллям містера Вога, що мав вказівку від містера Уенгема. Судові виконавці й оцінювачі наклали арешт на майно бідолашного Реглса з Керзон-стріт, а гарненька дама, що останньою винаймала той скромний будиночок, тим часом опинилася… де? Хто знав, де вона опинилася? Хто ще цікавився нею через кілька днів після того? Винна була вона чи ні? Всі ми знаємо, який світ милосердний і який суворий вирок виносить Ярмарок Суєти в сумнівних випадках. Дехто казав, що вона поїхала в Неаполь слідом за лордом Стайном, а інші — що його милість покинув Неаполь і втік у Палермо, почувши про її приїзд. Хтось чув, що вона живе в Бірштадті й стала dame d’honneur / Придворною дамою (франц./) болгарської королеви, ще хтось — що вона з’явилася в Булоні, а ще хтось — що вона мешкає в котромусь із пансіонів Челтнема.

Родон призначив їй досить пристойне річне утримання, а Бекі, безперечно, була з тих жінок, що й з мідяка вміють зробити великий торг. Він, їдучи з Англії, заплатив би всі борги, якби хоч одне страхове товариство погодилось застрахувати його життя, але клімат острова Ковентрі був такий нездоровий, що полковник не міг роздобути ані шилінга під свою платню. Проте він регулярно переказував гроші братові і з кожною поштою писав своєму малому синові. Він забезпечував Макмердо сигарами й посилав леді Джейн силу-силенну мушлів, кайєннського перцю, гострих маринадів, варення з гуави та інших колоніальних товарів. Посилав він братові в Англію і «Мочартаунську газету», в якій підносили до небес нового губернатора, тим часом як редактор «Мочартаунськрго вартового» (дружину якого не запросили в будинок губернатора) писав, що його ясновельможність — тиран, у порівнянні з яким Нерон був освіченим філантропом.

Малий Родон любив брати ті газети й читати про його ясновельможність.

Мати не робила ніяких спроб побачитися з сином. На неділю й на канікули хлопець приїздив до тітки; скоро він уже знав усі пташині гнізда в околицях Королевиного Кроулі і виїздив на полювання з гончаками сера Гадлстона, які йому так сподобалися ще під час того першого, незабутнього гостювання в Гемпшірі.

Розділ LVI З ДЖОРДЖІ РОБЛЯТЬ ДЖЕНТЛЬМЕНА

Джорджі Осборн остаточно оселився в будинку свого діда на Рассел-сквер, жив там у колишній батьковій кімнаті і був визнаним спадкоємцем усіх тамтешніх розкошів. Врода, смілива вдача і джентльменські манери хлопця скорили дідове серце. Містер Осборн пишався ним так само, як колись Джорджем-старшим.

Хлопця оточували більшими розкошами й дужче розбещували, ніж свого часу його батька. Торгівля містера Осборна останніми роками процвітала, його багатство і вплив у Сіті збільшилися. Колись він радів, що може віддати Джорджа-старшого в добру приватну школу, а куплене синові офіцерське звання було для батька невичерпним джерелом гордощів; але для малого Джорджі та для його майбутньої кар’єри старий націлявся куди вище. Він зробить з хлопця джентльмена, весь час казав містер Осборн, дивлячись на Джорджі. В уяві він бачив його студентом, членом парламенту, а може, навіть і баронетом. Старий вважав, що помре спокійно, коли побачить онука на певному шляху до цих почестей. Хлопчика буде виховувати першокласний учитель з університетською освітою, а не якісь там дурисвіти й шахраї, о ні! Ще кілька років тому містер Осборн люто накидався на всіх священиків, учених тощо, називаючи їх зграєю облудників і ошуканців, які тільки те й знають, що товчуть латину й грецьку, а інакше нездатні заробити собі шматок хліба, зграєю зарозумілих собак, що згорда дивляться на британських купців і джентльменів, хоч ті можуть скуповувати їх сотнями. А тепер він патетично нарікав на те, що його самого вчили мало й погано, і часто виголошував перед Джорджі пишномовні тиради про необхідність і перевагу класичної освіти.

Коли вони зустрічалися під час обіду, дід звичайно розпитував онука, що він читав того дня, і з великою цікавістю слухав розповідь хлопчика, вдаючи, ніби чудово розуміє все, що Джорджі йому каже. Насправді ж він робив сотні похибок і часто виявляв своє неуцтво. Від цього хлопцева пошана до нього аж ніяк не збільшувалась. Меткий розум і перевага в освіті дуже швидко показали Джорджі, що його дід — невіглас і дурень, тому він почав командувати ним і дивитися на нього звисока, бо хоч у яких скромних умовах ріс Джорджі, він уже на той час був кращий джентльмен, ніж його могли зробити всі дідові плани. Його виховувала добра, тендітна, ласкава жінка, яка пишалася тільки своїм сином; серце її було таке чисте, і поводилася вона так скромно й покірно, що вже саме це робило її справжньою леді. Вона жила для інших і виконувала свої обов’язки тихо й непомітно. Якщо вона ніколи не висловлювала блискучих думок, то й ніколи не казала і не думала нічого поганого; простодушна, щиросерда, ласкава й чиста — хіба наша сердешна Емілія не була справжньою леді? — Юний Джорджі володарював над тією м’якою поступливою жінкою. І контраст між її простотою та делікатністю і брутальною пихою тупуватого діда, з яким хлопцеві незабаром довелося спілкуватись, зробив його володарем і над ним. Навіть якби він був принцом королівської крові, то й тоді йому не могли б прищепити вищої думки про себе.

Поки мати Джорджі тужила за ним удома і цілими днями, а може, й невеселими самітними ночами думала про нього, цей юний джентльмен знаходив собі багато втіх і розваг, тому дуже легко витримував розлуку з нею. Малі хлопці, що плачуть, ідучи до школи, плачуть тому, що для них школа — дуже неприємне місце. Тільки дехто з них плаче через те, що розлучається з домівкою. Згадайте самі, як у вас швидко висихали в дитинстві сльози, коли вам давали імбирний медяник, а тістечко з повидлом було вам достойною винагородою за біль розлуки з матір’ю і сестрами, і ви зрозумієте, мій друже і брате, що й вам не випадає хизуватися своєю чутливістю! — Отже, Джордж Осборн жив серед таких вигод і розкошів, якими багатий і щедрий дід вважав за потрібне його оточити. Візникові наказано придбати для хлопця найкращого поні, якого лише можна було купити за гроші, і на ньому Джорджі вчився їздити спершу в школі верхової їзди, а потім, після того як він задовільно склав іспит з їзди без стремен і стрибків через бар’єр, йому дозволили кататися новим маршрутом у Ріджентс-парку і, нарешті, в Гайд-парку, де він з’являвся при повному параді, в супроводі служника Мартіна. Старий Осборн, який тепер гаяв менше часу в Сіті, доручаючи провадити справи молодшим компаньйонам фірми, часто їздив на прогулянку з міс Осборн і вибирав той самий модний шлях. І коли малий Джорджі під’їздив до них учвал, як справжній денді, опустивши вниз п’яти, дід штовхав ліктем дочку й казав:-Ти тільки глянь на нього, міс Осборн! — Він сміявся, червонів з радощів і кивав онукові з вікна карети. Служник Джорджі кланявся екіпажеві, а лакей старого кланявся хлопцеві. Тут-таки друга його тітка, місіс Фредерік Буллок (її карету з золотими биками — гербами Буллоків — на дверцятах і на збруї та з трьома блідими Буллоками в кокардах і перах, що визирали з віконець, щодня можна було бачити в Гайд-парку) — місіс Буллок, кажу, метала на малого узурпатора погляди, сповнені найлютішої ненависті, коли він, узявшись рукою в бік, у капелюсі набакир проїздив повз неї гордий, мов лорд.

Хоч йому було тільки одинадцять років, він носив штани з штрипками і пречудові чобітки, як дорослий чоловік. Він мав позолочені остроги, нагаєчку з позолоченим руків’ям, найелегантніші лайкові рукавички, які тільки могли вийти з майстерні Лема на Кондуїт-стріт, і зашпилював хустку на шиї дорогою шпилькою. Мати дала йому дві хустки на шию і сама пошила й помережила кілька сорочечок, та коли її Самуїл приїхав відвідати вдову, на ньому була багато краща білизна. На пластроні батистової сорочки сяяли ґудзики з коштовних каменів. Скромні подарунки Емілії були відкладені вбік, — я думаю, міс Осборн віддала їх синові візника. Емілія намагалася переконати себе, що їй приємна така зміна. І справді, вона була рада й щаслива, що її син такий гарний.

Емілія мала невеличкий силует Джорджі, зроблений за шилінг, і він висів над її ліжком поряд з іншим портретом. Одного дня, під час Своїх чергових відвідин, хлопчик, промчавши верхи вузенькою бромптонською вулицею, де всі жителі, як завжди, кинулись до вікон, щоб помилуватися його пишнотою, нетерпляче, з переможною усмішкою на обличчі, витяг з кишені пальтечка (чудового білого пальтечка з відлогою і оксамитовим коміром) червоний сап’яновий футлярчик і подав його матері.

Я купив це на свої гроші, мамо, — сказав він. — Думаю, що вам воно сподобається.

Емілія відчинила футлярчик і, охнувши з радості й розчулення, схопила хлопця в обійми, пригорнула до себе й почала його виціловувати. То був мініатюрний портрет самого Джорджі, дуже мило виконаний (хоч насправді Джорджі вдвічі кращий — так, звичайно, подумала вдова). Дідусь захотів замовити онуків портрет у художника, праці якого, виставлені у вітрині художньої крамниці на Саутгемптон-роу, привернули до себе увагу старого джентльмена, і Джордж, що мав удосталь грошей, спитав митця, скільки коштуватиме маленька копія портрета, сказавши, Що заплатить за неї сам і хоче подарувати її матері. Художникові це сподобалося, і він виконав копію за невелику суму, а старий Осборн, довідавшись про цей випадок, щось задоволено промурмотів і дав хлопцеві вдвічі більше соверенів, ніж коштувала мініатюра.

Та хіба можна порівняти дідове задоволення з нестямним захватом Емілії? Цей вияв синівської любові окрилив матір, і вона вирішила, що в цілому світі не мав такої доброї дитини, як її хлопчик. Протягом багатьох тижнів, думаючи про цю любов, вона відчувала себе щасливою. Вона краще спала, коли портрет лежав у неї під подушкою, а скільки, ох, скільки разів Емілія його цілувала, плакала над ним і молилася! Бодай маленька ласка з боку тих, кого вона любила, сповнювала її несміливе серце вдячністю. Відколи Емілія розлучилася з Джорджі, вона ще не знала такої втіхи й розради.

У своєму новому домі Джорджі поводився, як володар. Під час обіду він незворушно пропонував дамам вино й сам так пив шампанське, що дідусь був просто в захваті.

Гляньте лишень на нього, — казав, бувало, старий, аж сяючи з задоволення, і підштовхував ліктем сусіда. Бачили ви такого хлопця? Господи боже! Та він скоро придбає собі туалетне приладдя і бритву, їй-богу! — Проте друзі містера Осборна не були в такому захваті від хлопцевого блазнювання, як старий джентльмен. Судді Тойсвітові не вельми подобалося, що Джорджі втручався в розмову й не давав йому розповісти до кінця почату історію.

Полковникові Гултайсу було нецікаво дивитися на підпилого хлопчака. Дружина містера Пундика невідчула глибокої вдячності, коли Джорджі, зачепивши ліктем келих, вилив портвейн на її жовту атласну сукню, та ще й засміявся з її біди. Не дуже вона втішилася й тоді, коли Джорджі «дав бобу» на Рассел-сквер її третьому синові (юному джентльменові, на рік старшому за Джорджі, що приїхав додому на свята зі школи доктора Тікльюса в Ілінгу). Зате дід Джорджі, захоплений цим подвигом, подарував йому два соверени й пообіцяв винагороджувати його щоразу, як він зуміє «дати бобу» більшому й старшому за себе хлопцеві. Важко сказати, що доброго добачав ста-| рий у цих бійках. Він, мабуть, вважав, що сварки і бійки загартовують хлопців і що тиранство — корисна наука, яку.їм варто пізнати.

Англійську молодь так виховували з давніх-давен, і серед нас є сотні тисяч людей, що виправдують і схвалюють несправедливість, брутальність і жорстокість, яка часто панує в стосунках між дітьми.

Підбадьорений хвалою і перемогою над юним Пундиком, Джордж, певна річ, захотів нових подвигів. І ось одного разу, коли він, хизуючись новим костюмчиком, гуляв біля церкви святого Панкратія, учень пекаря сказав щось дошкульне про його вигляд. Юний патрицій радо скинув модну курточку і, віддавши її потримати своєму приятелеві, що йшов разом з ним (юному Тодду з Грейт-Корем-стріт біля Рассел-сквер, синові молодшого компаньйона фірми), спробував налупцювати пекарчука. Але цього разу щастя зрадило Джорджі, і пекарчук налупцював його.

Джорджі повернувся додому з добрим синцем під оком, а його тонка сорочка була замащена кров’ю з його власного зарозумілого носа. Дідові він сказав, що бився з якимось велетнем, і налякав свою сердешну матір у Бромптоні довгим, проте аж ніяк не правдивим описом тієї бійки.

Згаданий вище юний Тодд із Корем-стріт біля Рассел-сквер був відданим приятелем і обожнювачем Джррджа. Обидва вони любили малювати театральних героїв, ласувати цукерками й пирогом з малиною, кататися на санках та на ковзанах у Ріджентс-парку й на озері, Серпентайн, якщо дозволяла погода, або ходити до театру, куди з наказу містера Осборна їх часто водив Роусон, особистий Джорджів служник і охоронець, і де вони дуже зручно влаштовувалися в задніх рядах партеру.

У товаристві цього джентльмена вони побували в усіх головних театрах столиці, знали на прізвище всіх акторів від «Друрі-лейн» до «Седлерс-Уелз» і, звичайно, потім показували в зробленому з картону театрику багато з бачених п’єс і славетних персонажів Уеста родині Тоддів та своїм юним друзям. Роусон як людина широкої натури, коли мав гроші, пригощав хлопця устрицями після вистави і склянкою ромового пуншу на сон. Можна не сумніватися, що містер Роусон, у свою чергу, мав користь із щедрості свого юного хазяїна, вдячного за приємність, яку йому робив служник.

Прикрашати особу малого Джорджі запрошували відомого кравця з Вест-Енда, — містер Осборн казав, що не хоче братії жодного партача з Сіті чи з Голборна (хоч самого його вони цілком влаштовували), — і веліли йому не шкодувати коштів. Тому містер Вулзі з Кондуїт-стріт давав волю своїй уяві й досилав хлопцеві додому штани-фантазі, жилети-фантазі й куртки-фантазі в такій кількості, що ними можна було б одягнути цілу школу маленьких чепурунів. Джорджі мав білі жилетки для проханих вечорів, оксамитові жилетки з прорізом для звичайних обідів і чарівний теплий халатик, точнісінько як у дорослого. Він щодня переодягався до обіду, «наче справжній вестендський денді», як казав його дід. Він мав свого власного служника, що допомагав йому одягатися, з’являвся на його дзвінок і приносив листи завжди на срібній таці.

Після сніданку Джорджі вмощувався у кріслі в їдальні й читав «Морнінг пост», зовсім як дорослий.

А як він хвацько лається! — вигукували служники, захоплені такою ранньою дозрілістю.

Ті, хто ще пам’ятав капітана, його батька, казали, що Джорджі — викапаний татусь. Будинок просто ожив від його непосидющості, наказів, лайки й веселощів.

Джорджеву освіту довірено одному вченому, що мешкав у сусідстві, приватному педагогові, «який готує молодих аристократів і джентльменів до університету, парламенту й наукової діяльності, в навчальній системі якого не застосовують принизливої тілесної кари, й досі ще заведеної в старих учбових закладах, і в родині якого учні знайдуть елегантне, вишукане товариство і таку турботу й ласку, як у рідній домівці». У такий спосіб домашній капелан графа Голодвірса, велебний Лоренс Віл з Гарт-стріт у Блумсбері, та його дружина місіс Віл намагалися принадити до себе учнів.

З допомогою таких оголошень у газетах і великої заповзятливості домашньому капеланові та його дружині щастило набрати кількох учнів, що платили великі гроші й начебто мешкали в розкішних покоях. Жив там один виходець з Вест-Індії, дженджуристий здоровило з обличчям кольору червоного дерева й кучерявою головою, якого ніхто не відвідував, далі один незграбний хлопець років двадцяти трьох, який занедбав свою освіту і якого містер та місіс Віл мали ввести у вищий світ, і ще двоє синів полковника Бенглса, що служив в Ост-Індській компанії. Вони всі четверо обідали за вишуканим столом місіс Віл, коли Джорджі привели до цього закладу.

Сам Джорджі, як ще з десяток хлопців, не жив при школі, а тільки з’являвся вранці під охороною свого приятеля містера Роусона і, коли була гарна погода, від’їздив після обіду верхи на поні в супроводі служника. В школі вважали, що його дід страшенно багатий. Велебий містер Віл часто сам вихваляв перед хлопцем дідове багатство, Казав, що Джорджі судилося посісти високе становище, що треба бути ретельним і беручким до науки в юності, щоб Підготуватись до почесних обов’язків, до яких він буде Викликаний, коли виросте, і що послух у дитинстві — найкраща запорука вміння керувати, як він стане дорослим. Тому він просив Джорджі не приносити до школи цукерків і не псувати ними здоров’я юним Бенглсам, які мали все, що потрібно, за вишуканим і багатим столом місіс Віл. Щодо навчання, то curriculum / Програма (лат.)/ його, як любив висловлюватись містер Віл, був надзвичайно широкий, і юним джентльменам на Гарт-стріт доводилось ознайомлюватися потроху з усіма відомими науками. Велебний містер Віл мав модель зоряного неба, електричну машину, токарний верстат, театр (у пральні), хімічне приладдя й те, що він називав добірною бібліотекою всіх творів найкращих стародавніх і сучасних авторів усіма мовами. Він водив хлопців до Британського музею і велемовно розповідав їм про старожитності й експонати з відділу природознавства так, що навколо нього збирався гурт слухачів, і всі в Блумсбері захоплювалися ним як надзвичайно освіченою людиною. I коли велебний містер Віл говорив (а він не мовчав майже ніколи), то намагався вибирати найкращі й найдовші слова, які тільки міг знайти в словнику, справедливо міркуючи, що гарний, вагомий і промовистий епітет коштує йому не дорожче за короткий і невиразний.

Так, наприклад, він казав Джорджеві в школі: — Повертаючись учора ввечері додому після вченої бесіди, якою мене вшанував мій чудовий приятель, доктор Балдерс— правдивий археолог, джентльмени, правдивий археолог, — я помітив, що вікна майже по-князівському розкішного палацу вашого шановного дідуся на Рассел-сквер були яскраво освітлені, наче з приводу учти. Чи слушна вигадка, що навколо розкішного столу містера Осборна бавилося вчора товариство вибраних мужів? — Малий Джорджі, якому притаманне було почуття гумору і який просто в вічі відважно й дуже вдало передражнював учителя, відповідав, що припущення містера Віла цілком справедливе.

Коли так, джентльмени, то в друзів, які мали честь утішатися гостинністю містера Осборна, не було підстав — я ладен закластися на що завгодно — нарікати на трапезу. Я сам не раз мав нагоду користатися його ласкою… До речі, містере Осборне, ти з’явилися сьогодні дещо запізно і вже не вперше впадаєте в цей гріх. Отже, я сам, джентльмени незважаючи на свою скромність, не був визнаний негідним Я того, щоб скуштувати вишуканого пригощання містера Ocборна. І хоч я трапезував з великими й вельможними людьми цього світу — бо гадаю, що можу зарахувати до них свого чудового приятеля й патрона, вельмишановного графа Джорджа Голодвірса, — а все ж запевняю вас, що стіл британського купця був так само розкішно накритий і гостей приймали так само люб’язно й шляхетно. А тепер, містере Блек, я попрошу вас читати далі уривок з Евтропія, який нам не дала закінчити пізня поява містера Осборна.

Ось цій великій людині й довірили на певний час ви-v ховання Джорджі. Емілію спантеличували гучні фрази містера Віла, проте вона вважала його на диво вченим. Сердешна вдова заприязнилася з місіс Віл, маючи на те свої причини. Вона любила бувати в цьому домі й дивитися, як Джордж приїздить туди вчитися. Вона любила і отримувати від місіс Віл запрошення на conversazioni які відбувалися раз на місяць (як вас повідомляла рожева картка з вигравійованим на ній словом Афіна) і під час яких учитель пригощав своїх учнів та їхніх приятелів ріденьким чаєм і вченою розмовою. Бідолашна Емілія ніколи не пропускала тих бесід і вважала їх чудовими, оскільки поряд з нею сидів Джорджі. Вона приходила пішки з Бромптона в будь-яку погоду, а коли гості розходились і Джорджі в супроводі служника Роусона від’їздив на Рассел-сквер, сердешна місіс Осборн брав | скидку, загорталася в шаль, лаштуючись додому, цілувала місіс Віл із сльозами на очах дякувала їй за чудовий вечір.

Щодо знань, які Джорджі вбирав у себе під наглядом цього незамінного вчителя, знавця всіх наук, то, як виходило з щотижневих звітів, ще їх хлопець приносив Додому дідові, успіхи його були відмінні. В табелі були надруковані десятків зо два або й більше назв різних галузей знань, і вчитель відзначав успіхи учня в кожній із них, 3 грецької мови Джорджі мав оцінку afHgxtBg1, в латинської optimus, з французької très bien і т, д., а наприкінці року всі учні отримували винагороди за ко-вен предмет. Навіть містер Суорц, кучерявий молодий джентльмен, брат по батькові шановної місіс Мак-Мул, містер Блек, двадцятитрьохрічний недоук з села та юний ледар і гульвіса Тодд, про якого ми вже вдували, діставали невеличкі книжечки з витісненим на них словом AOHNH і пишною латинською присвятою вчителя своїм юним друзям. Усі родичі того Тодда були нахлібниками в домі Осборна. Старий джентльмен зробив Тодда, що доти працював на посаді клерка, молодшим компаньйоном своєї фірми.

Містер Осборн був хрещеним батьком юного Тодда (який згодом почав писати на своїх візитних картках «Містер Осборн Тодд» і став завзятим модником), а міс Осборн возила до святої купелі міс Марію Тодд і щороку дарувала своїй хрещениці молитовник, колекцію повчальних брошур, томик протестантських церковних віршів чи ще якусь ознаку своєї доброта. Міс Осборн іноді возила Тоддів на прогулянку в своїй кареті, а коли вони хворіли, її служник у зашироких плюшевих панталонах до колін і в жилеті носив з Рассел-сквер на Корем-стріт варення та-інші ласощі.

Корем-стріт, звичайно, тремтіла і дивилася І знизу вгору на Рассел-сквер. Місіс Тодд, що вміла чудово вирізувати паперові оздоби на баранячі окости й робити гарненькі квіточки, качечки тощо з ріпи й моркви, часто приходила на «сквер», як вона казала, й допомагала своїм добродійникам готуватись до проханих обідів, навіть не мріючи й самій посидіти за столом. Якщо останньої миті котрийсь гість не з’являвся, тоді запрошували містера Тодда. Місіс Тодд з Марією з’являлися ввечері, несміливо стукали в двері внизу й саме тоді, коли міс Осборн і дами, яких вона вела під конвоєм, заходили до вітальні, теж опинялися там, готові розсипатися в дуетах, поки надійдуть чоловіки. Бідолашна Марія! Скільки їй, небораці, доводилось товкти ті дуети вдома, перше ніж вона виконувала їх прилюдно на Рассел-сквер! — Таким чином, здавалося, сама доля призначила Джорджі верховодити над кожним, з ким він стикався, а друзям, родичам та челяді — ставати перед ним на коліна.

Треба визнати, що він дуже радо змирився з таким становищем. Більшість людей миряться з ним. І Джорджі подобалося грати роль володаря, до якої, можливо, в нього була схильність від природи.

На Рассел-сквер усі боялися містера Осборна, а містер Осборн боявся Джорджі.

Хлопцева заповзятливість, постійне торохтіння про книжки й науку, схожість з батьком (який лежав у Брюсселі мертвий, не прощений) лякали старого джентльмена й давали онукові владу над ним. Старий здригався від мимовільного поруху чи тону хлоп’яти, які той дістав у спадок, і йому здавалося, що він знов бачить перед собою батька Джорджі. Поблажливістю до онука він хотів загладити жорстокість, виявлену колись до старшого Джорджа. Всі дивувалися, як ласкаво він ставиться до дитини. Він, своїм звичаєм, гримав і бурчав на міс Осборн, але всміхався, коли Джордж спізнювавсь на сніданок.

Міс Осборн, Джорджева тітка, була зів’ялою старою панною, що зігнулася під тягарем більш як сорокарічної нудьги і батькової брутальності. Кмітливому хлопчикові за іграшки було підкорити її. І коли Джордж хотів щось видурити в неї від банки варення у буфеті до потрісканих, засохлих старих фарб у її скриньці (давній скриньці, яка збереглася в неї з тих часів, коли вона вчилася в містера Сміт і була ще майже молода й

квітуча), — він отримував те, що хотів, а домігшись свого, не звертав більше на тітку уваги.

У школі його приятелями були пишномовний старий учитель, що підлещувався до нього, і нахлібник, теж старший за нього, якого він міг лупцювати. Люб’язна місіс Тодд радо дозволяла йому бавитися з своєю найменшою дочкою Розою Джемаймою, вродливою восьмирічною дівчинкою.

Вони так люблять гратися разом, — казала вона (певна річ, коли поряд не було мешканців «сквера»).

«Хтозна, що може статися! Хіба з них не чудова пара?»— думала собі розчулена мати.

Зламаний долею, старий дід з материного боку теж був підданцем малого тирана. Як йому було не поважати хлопчика, що має таке гарне вбрання і їздить верхи в супроводі служника? З другого боку, Джорджі постійно чув, як брутально лаяв і висміював Джона Седлі містер Осборн, його давній безжалісний ворог. Осборн називав його тільки старцем, вуглярем, банкрутом та іншими зневажливими прізвиськами. Тож як малий Джордж міг шанувати таку зневажену людину? Через кілька місяців після хлопчикового переїзду на Рассел-сквер померла місіс Седлі.

Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він давно хотів подивитися.

Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, мабуть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам довелося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страждань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ласка, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи — і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й виходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити! — Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала.

Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір’ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швидше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хворої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відповідь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її словами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.

А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього навіки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобленого. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти починав позіхати.

Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під’їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.

Один гладкий, а другий худий, — сказав містер Блек, і тієї миті в двері внизу гучно постукали. Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який |уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.

Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними І ґудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:-Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.

Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коротеньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на використання ляпавок під час уроку, але обличчя його набрало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:-Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.

Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох незнайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову ї почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий — худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.

Боже, який він схожий на нього! — вигукнув високий джентльмен, здригнувшись. — Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми? — Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.

Цього джентльмена я не знаю, — відповів він, — а ви, мабуть, майор Доббін.

І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.

То мама розповідала тобі про мене, так? — запитав він.

Ще б пак, — відповів Джорджі,— сотні разів!

Розділ LVII Те, що Седлі під кінець свого життя дійшов до такого занепаду й приниження, що змушений був брати гроші в рук того, хто його найдужче кривдив і ображав, було одним із багатьох джерел, які живили пиху старого Осборна. Звиклий до успіху купець останніми словами лаяв старого жебрака, але іноді допомагав йому. Даючи Джорджі гроші для матері, він не забував натякнути, як завжди, брутально й безцеремонно, що його дід по матері — тільки жалюгідний старий банкрут і нахлібник і що Джон Седлі повинен дякувати тому, кому вже й так стільки винен, за цю великодушну допомогу. Джордж разом з грошима передавав ці хвалькуваті заяви матері й немічному старому вдівцеві, доглядати й розраджувати якого стало тепер для Емілії найпершим обов’язком у житті. Хлопець дивився зверхньо на кволого, зневіреного діда.

Може, в Емілії не вистачало «належної гордості», що вона погодилася брати гроші з рук батькового ворога. Але «належна гордість» ніколи не була властива цій бідолашній жінці. З натури несмілива й скромна, вона сама потребувала заступництва, а тим часом нескінченні злидні и приниження, щоденні нестатки й докірливі слова, невдячність у відповідь на ласкаві послуги стали її долею майже відтоді, як вона вийшла з дитячого віку, — з часів її нещасливого заміжжя з Джорджем Осборном. О ви, що дивитесь на те, як ваші ближні день у день несуть тягар своєї ганьби, мовчки страждають від ударів зрадливої долі, покірні і всім байдужі, убогі і навіть зневажувані за вбогість, — чи ви коли зійшли з високості своїх достатків і обмили ноги тим бідолашним стомленим жебракам? Навіть думка про них вам здається неприємною і принизливою. «Класи повинні існувати, повинні бути багаті й бідні», — каже Багатій, смакуючи червоне вино (добре, коли він ще посилає крихти зі свого столу бідному Лазареві, який сидить у нього під вікном). Певне, що так! Та поміркуйте лишень, яка таємнича й часто незбагненна буває життєва лотерея, що дає одному багряницю й тонку білизну, а другому — лахміття, щоб прикрити тіло, і собак, щоб розраджували його.

Отже, я мушу визнати, що Емілія без особливої скрухи — навпаки, з почуттям, дуже схожим на вдячність, — приймала крихти, які час від часу кидав їй свекор, і годувала ними свого батька. Вона просто вважала, що це її обов’язок. Таку вже мала натуру ця молода жінка (любі дами, Емілії тепер ще тільки тридцять років, і ми дозволяємо собі називати її молодою жінкою) — таку вже, повторюю, мала Емілія натуру, що жертвувала собою і складала все, що мала, до ніг тому, кого вона любила. Скільки довгих ночей натруджувала вона свої пучки за невдячною працею для маленького Джорджі, коли той ще жив з нею; скільки ударів лихої долі, скільки докорів, нестатків, горя витримала вона задля батька й матері! І серед такого життя, сповненого покори, самоти й непомітних жертв, вона шанувала себе нітрохи не більше, ніж шанував її світ: мені навіть здається, що в глибині серця вона вважала себе духовно вбогою, нікчемною істотою, якій пощастило більше, ніж вона заслужила. О бідолашні жінки! Нещасні самітні страдниці й жертви, ваше життя — суцільні муки, ви щоночі лягаєте на ложе тортур у своїх спальнях і щодня кладете голову під сокиру за столом у вітальнях. Кожен чоловік, що бачить ваші страждання чи заглядає в ті понурі місця ваших тортур, мусить пожаліти вас і… подякувати богові за свою бороду. Пам’ятаю, як багато років тому я бачив у закладі для недоумкуватих та божевільних у Бісетрі поблизу Парижа якусь нещасну істоту, зігнуту під тягарем неволі і своєї недуги.

Хтось із нашого гурту дав йому в cornet — паперовому пакуночку — пучку дешевого тютюну. Для бідолашного епілептика то була надто велика ласка: він аж заплакав з захвату і вдячності; ми з вами так не розчулилися б, якби нам хтось подарував тисячу фунтів річного прибутку або врятував життя. Отож якщо належним чином тиранити жінку, то можна побачити, як дешевенька ласка з вашого боку викличе в неї на очах сльози, ніби ви ангел-благодійник.

Отаку милостиню доля часом дарувала сердешній Емілії — кращого вона нічого не бачила. її життя, що починалося далеко не в біді, стало врешті жалюгідним існуванням у поволі, довгим ганебним рабством. Малий Джордж інколи відвідував матір, скрашуючи її нужденне животіння блідим промінчиком надії. Рассел-сквер був межею її в’язниці: вона зрідка могла дійти туди, але на ніч завжди мусила вертатися до своєї камери, виконувати свої сумні обов’язки, сидіти коло ліжка невдячних хворих, витримувати дратівливість і тиранію сварливих, розчарованих старих батьків. Стільком тисячам людей, переважно жінкам, судилося терпіти таке довге рабство! Це доглядачки без платні, сестри-жалібниці, якщо вам ця назва краще подобаються, але без романтичного почуття самопосвяти; вони тяжко працюють, голодуючи й недосипаючи ночей, страждають, не маючи ні від кого ані крихти співчуття, і в’януть непомітні й нікому не відомі.

Таємничій, грізній Мудрості, що визначає людську долю, подобається принижувати і вкидати в розпуку ніжних, добрих і розумних, а звеличувати самолюбів, дурнів і негідників! О брате мій, будь скромний у своїх достатках! Будь ласкавий до тих, кому не дісталося такого щастя, як тобі, хоч він на нього дужче заслуговує.

Подумай, яке ти маєш право зневажати когось, ти, чиї чесноти — тільки відсутність спокус, чиї успіхи, можливо, — проста випадковість, чиє високе становище — заслуга далекого предка і чий добробут, мабуть, — лихий жарт долі.

Матір Емілії поховали на бромптонському кладовищі, такого самого дощового похмурого дня, як був тоді, згадала Емілія, коли вона вперше приїздила сюди, до церкви, щоб повінчатися з Джорджем. її малий син сидів поруч з нею в розкішному жалобному вбранні. Емілія впізнала стару прибиральницю і паламаря. Поки священик читав панахиду, думки її линули в минуле. Якби тепер у її руці не променіла теплом ручка Джорджі, вона, мабуть, залюбки помінялася б місцем з… Але їй, як завжди, стало соромно за такі самолюбні думки, і вона про себе помолилася богові, щоб він дав їй снаги виконувати далі свій обов’язок.

І ось Емілія вирішила докласти всіх зусиль, щоб зробити свого старого батька щасливим. Вона працювала не покладаючи рук, облатувала й обшивала батька, співала старому й грала з ним у триктрак, читала йому вголос газети й готувала їжу, водила його гуляти в Кенсінгтонський парк чи на Бромптонський бульвар, слухала його розповіді, весь час усміхаючись і ласкаво прикидаючись, що їй цікаво, або сиділа поруч з ним, віддаючись своїм думкам і спогадам, поки немічний, буркотливий батько грівся на сонці й нарікав на свої кривди й злигодні. Які гіркі, невтішні були ті вдовині думки! Діти, що бігали туди й назад широкими алеями парку, нагадували їй Джорджі, якого в неї забрали. Першого Джорджа в неї також забрали, — її егоїстична, грішна любов в обох випадках була жорстоко покарана. Емілія намагалася переконати себе, що цілком заслужила таку недолю — нікчемна, недостойна грішниця! Вона була самітна, як билинка в полі.

Я знаю, що повість про таку самотину у в’язниці нестерпно нудна, коли її не пожвавлюють якісь веселі чи смішні деталі: наприклад, зворушливий тюремник, дотепний комендант фортеці, мишка, що вибігає з нірки й грається в бороді та бакенах Латюда, чи підземний хід, який викопав Тренк за допомогою власних нігтів і зубочистки. Та повістяр, що веде мову про Еміліїн полон, на жаль, не має чим пожвавити свою розповідь. Прошу вас уявити собі, читачу, що в ту пору свого життя вона була дуже смутна, але завжди готова всміхнутися, коли до неї хтось озивався; вона жила дуже скромно, вбого, навіть, можна сказати, в злиднях, але співала пісні, готувала пудинги, грала в карти, лагодила шкарпетки — все для свого старого батька. Тому байдуже, героїня Емілія чи ні; дай боже нам з вами на схилі віку, коли ми також будемо старі буркотливі банкрути, знайти таке ласкаве плече, на яке можна було б опертися, і таку ніжну руку, що поправлятиме нам злежану подушку.

Старий Седлі дуже прихилився до дочки після смерті дружини, а Емілія теж знаходила розраду в тому, що виконувала свій обов’язок перед батьком.

Та ми не маємо наміру довго залишати цих двох людей у таких принизливих, злиденних умовах. Що стосується-мирних благ, то їм обом судилися й кращі дні. Можливо, уважний читач уже здогадався, хто був той гладкий-джентльмен, який разом з нашим давнім приятелем майором Доббіном приїздив до школи відвідати Джорджі.

Це ще один наш давній знайомий, що повернувся до Англії, і в такий час, коли його присутність могла стати дуже корисною для його рідні. Майорові Доббіну легко було отримати від свого добродушного командира дозвіл поїхати в невідкладних особистих справах у Мадрас, а звідти, певне, й далі, в Європу; він без перепочинку їхав удень і вночі, поки досяг мети своєї подорожі, і так поспішав, що прибув у Мадрас у страшній лихоманці. Служники, які супроводили майора, доправили його, непритомного, до будинку одного приятеля, де він розраховував пожити до від’їзду в Європу, і протягом багатьох, багатьох днів усі думали, що він ніколи не поїде далі, як на цвинтар біля церкви святого Георгія, де солдати дадуть прощальний салют над його могилою і де спочиває багато відважних офіцерів, далеко від рідної землі.

Поки сердешний майор борсався в гарячці, ті, хто доглядав його, могли почути, як вів марив про Емілію. Думка, що він ніколи її не побачить, гнітила його у хвилину просвітку. Він вважав, що настала його остання година, і врочисто приготувався до відходу на той світ: дав лад своїм земним справам і залишив невеличке майно тим, кому найдужче бажав добра. Приятель, у будинку якого він лежав, посвідчив його духівницю. Доббін висловив бажання, щоб його поховали з тоненькою кісочкою каштанового волосся, яку він носив на шиї і яку, по правді сказати, отримав від Еміліїної служниці в Брюсселі, коли молодій удові обстригли коси під час хвороби, що зваляла її з ніг після смерті Джорджа Осборна на Сен-Жанській височині.

Доббін опритомнював, трохи одужував, тоді знов злягав; йому стільки разів пускали кров і стільки давали каломелі, що лише його міцний організм міг витримати всі ті процедури. Від нього залишився майже самий кістяк, і він не міг звестись на ноги, коли його посадили на борт «Ремчандера», корабля Ост-Індської компанії під командуванням капітана Брега, який заплив до Мадраса дорогою з Калькутти. Приятель, який доглядав його під час хвороби, пророкував, що бідолашний майор не витримає дороги і одного ранку, в савані з прапора і матроського гамака, полетить за борт, забравши з собою на дно моря реліквію, яку він носив біля серця. Але чи йому допомогло морське повітря, чи надія, що знов ожила в ньому, але відколи корабель розпустив вітрила і взяв курс додому, нашому приятелеві полегшало, і не встиг він доплисти до мису Доброї Надії, як цілком одужав (хоч був худий, мов гончак).

Кірк буде розчарований, що цього разу не отримає звання майора, — казав Доббін усміхаючись. — Він сподівався прочитати в газеті про своє підвищення, коли полк повернеться додому.

Бо треба додати, що поки майор лежав хворий у Мадрасі, куди він так квапився потрапити, славетний *** полк, який провів багато років за межами батьківщини, а після повернення з Вест-Індії не засидівся в Англії через Ватерлооську кампанію і з Фландрії знов був переведений до Індії, тепер отримав наказ повернутися додому. Таким чином, майор міг би плисти разом зі своїми товаришами, якби захотів чекати, поки вони прибудуть до Мадраса.

Може, тепер, коли він був такий виснажений, йому не дуже хотілося знов опинитись під опікою Глорвіни.

Думаю, що міс О’Дауд доконала б мене, якби ми їхали разом, — казав він, сміючись, своєму супутникові.—А втопивши мене, вона б узялася за вас, будьте певні, і привезла б вас до Саутгемптона як свій трофей. Отак-то, — любий Джозе! — І справді, тим супутником на борту «Ремчандера» був не хто інший, як наш огрядний приятель. Він прожив у Бенгалії десять років — і нескінченні обіди, сніданки, світле пиво й червоне вино, тяжка праця на службі й коньяк з водою, яким йому доводилося підтримувати своє здоров’я, далися взнаки Седлі Ватерлооському. Визнано, що йому необхідна подорож до Європи. Відслуживши в Індії повний термін на високій платні, що дозволило йому відкласти чималу суму грошей, Джоз міг їхати додому й залишатися там з доброю пенсією або повернутися назад до Індії і знов посісти становище, на яке йому давали право службовий стаж і його неабиякий хист.

Він трохи схуд, відколи ми його бачили востаннє, зате став ще величніший і врочистіший. Як ветеран Ватерлоо, він знов запустив вуса й поважно походжав по палубі в чудовому оксамитовому кашкеті з золотим галуном, щедро оздобивши свою особу безліччю шпильок та всіляких коштовностей. Він снідав у себе в каюті, а щоб вийти на палубу, вбирався так ошатно, ніби мав з’явитися на Бонд-стріт чи на іподромі в Калькутті. Джоз віз з собою служника-тубільця, що подавав йому люльку і носив на тюрбані срібний герб родини Седлі. Той служник знемагав від Джозової тиранії. Джоз дбав про свій вигляд, мов жінка, і просиджував за туалетом не менше часу, ніж якась підтоптана красуня. Наймолодші пасажири з корабля — юний Чефферс із 150-го полку та бідолашний Рахіте, що повертався додому після третього нападу лихоманки, любили піддражнювати Седлі за столом у кают-компанії і підбивати його на розповіді про дивовижні подвиги, які він вчинив під час полювання на тигрів і війни з Наполеоном. Джоз був незрівнянний, коли, стоячі біля могили імператора в Лонгвуді, змальовував цим джентльменам і молодим офіцерам корабля — майора Доббіна не було при цьому — всю битву під Ватерлоо і мало не стверджував, що Наполеон ніколи б не опинився на острові Святої Єлени, якби не він, Джоз Седлі.

Коли вони відпливли з острова Святої Єлени, Джоз щедро пригостив усіх вином і консервованим м’ясом із корабельних запасів, а також содовою водою з великих барилець, які він узяв у дорогу для власної насолоди. Жінок па борту не було.

Майор передав право старшинства Джозові, тому він сідав за столом на чільному місці, і капітан Брег та офіцери «Ремчандера» ставились до нього з повагою, яка належала йому за рангом. Коли знялася дводенна буря, Джоз, досить таки наляканий, ушився до своєї каюти, звелів забити дошками ілюмінатор і пролежав весь той час на койці, читаючи «Пралю з парафії Фінчлі», яку залишила на борту «Ремчандера» вельмишановна леді Емілі Горнблоуер, дружина велебного Сайласа Горнблоуера, пливучи на мис Доброї Надії, де цей джентльмен був місіонером. Та для звичайних обставин він віз цілу паку романів і п’єс, які залюбки позичав іншим пасажирам, здобувши своєю ласкавістю і послугавістю їхню прихильність.

Багато, багато вечорів просиділи містер Седлі і майор па юті, розмовляючи про домівку, поки корабель прокладав собі шлях крізь розбурхане море і над головами в них світили місяць та зорі; майор звичайно курив манільську сигару, а його приятель — кальян, який йому готував служник.

Диво дивне, як наполегливо і як спритно майор спрямовував ті розмови на Емілію та на її малого сина. Джоз, трохи роздратований невдачами старого Седлі та його безцеремонними звертаннями по допомогу, лагіднішав, коли майор нагадував йому, як батькам тяжко живеться і які вони безпорадні. Мабуть, Джоз не захоче оселитися разом з ними: їхні звички можуть не відповідати його уподобанням, бо він молодший і звик до іншого товариства (на цей комплімент Джоз уклонився); а проте, казав майор, як добре було б Джозові мати в Лондоні власний дім, а не мешкати по-парубоцькому, як раніше! Емілія, його сестра, була саме тією особою, що могла добре вести такий дім; яка вона елегантна, яка мила, які в неї витончені й гарні манери! Він без кінця розповідав про успіхи, які місіс Осборн мала колись у Брюсселі й Лондоні, де нею захоплювалися люди, що належали до дуже високих кіл. Далі він натякнув, як гарно було б, коли б Джоз послав Джорджі де доброї школи і зробив з нього людину, тому що мати і її батьки неодмінно розбестять хлопця. Одне слово, хитрий майор домігся від Джоза обіцянки, що той потурбується про Емілію та її сина-сироту. Він ще не знав, що сталося в невеличкій родині Седлі: що смерть забрала в Емілії матір, а багатство — Джорджа. Одне було певне: цей закоханий джентльмен середнього віку щодня й щогодини думав про місіс Осборн і всім серцем хотів їй робити добро. Він умовляв, задобрював, улещував і вихваляв Джоза з такою наполегливістю і сердечністю, яких, дуже можливо, й сам не сподівався від себе. Але багато чоловіків, що мають незаміжніх сестер чи навіть дочок, можуть пригадати, які надзвичайно люб’язні до братів і батьків бувають джентльмени, коли вони залицяються до сестер і дочок. Може, й на нашого хитруна Доббіна напало таке лицемірство.

Правду-кажучи, майор Доббін, прибувши на борт «Ремчандера», що стояв на мадраському рейді, перші три дні ще не почав видужувати, а, навпаки, був у дуже тяжкому стані; не підбадьорила його й поява давнього знайомого, містера Седлі, поки між ними не відбулася одного дня розмова, коли майор лежав на палубі, дуже кволий і млявий. Він сказав тоді, що, здається, його кінець уже близько; він заповів ту дещицю яку мав, своєму хрещеникові і сподівається, що місіс Осборн згадуватиме його часом ласкавим словом і буде щаслива в шлюбі, який вона мав намір узяти.

В шлюбі? Якому? — здивувався Джоз. — Вона не згадувала ні про який шлюб і, до речі,— от що цікаво! — писала в листі, що майор Доббін збирається одружитись, і висловлювала надію, що він буде щасливий.

Якого числа були писані ті листи, що їх Седлі отримав з Європи? Джоз приніс їх з каюти. Вони були на два місяці пізніші за майорові. Після цього корабельний лікар похвалив себе за те лікування, що його він призначив новому пацієнтові, якого йому передав мадраський лікар з дуже малою надією на одужання. Бо від того дня, від того самого дня, коли лікар поміняв мікстуру, майор Доббін почав оклигувати. Отак і вийшло, що заслужений офіцер, капітан Кірк, не дочекався звання майора.

Коли корабель поминув острів Святої Єлени, майор Доббін так подужчав і повеселішав, що всі його супутники дивувалися. Він жартував з мічманами, фехтував з помічниками капітана, лазив по вантах, мов хлопчак, якось увечері заспівав жартівливу пісеньку на потіху всьому товариству, що попивало грог після вечері, і став такий веселий, жвавий і милий, що навіть капітан Брег, який не бачив нічого особливого в цьому пасажирові і спершу вважав його не дуже розумним, мусив визвати, що майор стриманий, але добре освічений і достойний офіцер.

Манери в нього не найкращі, хай йому біс, — казав Брег своєму старшому помічникові,— він не пасував би-до губернаторського палацу, Роупере, де його милість —і леді Вільям також, — був такий ласкавий до мене, по-тиснув при всіх мені руку, а під час обіду в присутності самого головнокомандувача запросив випити з ним пива.

Манери в нього, кажу, не найкращі, але все ж таки щось у ньому, є.

Висловивши таку думку, капітан Брег довів, що не лише добре командує кораблем, а й розуміється на людях.

Та ось, коли до Англії залишалося десять днів дороги, «Ремчандер» потрапив у штиль, і Доббін став такий нетерплячий і дратівливий, що товариші, які досі захоплювались його жвавістю і добродушністю, не могли надивуватися. Настрій у нього покращав аж тоді, коли знов повіяв вітерець, а як на борт піднявся лоцман, він страшенно розхвилювався. Господи боже, як закалатало в нього серце, коли на обрії з’явилися два знайомі шпилі Саутгемптона!

-

Розділ LVIII НАШ ПРИЯТЕЛЬ МАЙОР

Наш майор здобув на борту «Ремчандера» таку славу, то коли вони з містером Седлі спускалися у вимріяний баркас, який мав забрати їх з корабля, вся команда — матроси й офіцери на чолі з самим великим капітаном Брегом — гукнула тричі «ура» на честь майора Доббіна. Він дуже почервонів і збентежено кивнув їм у відповідь головою. Джоз, мабуть, подумавши, що то гукають йому, зняв кашкета з золотим галуном і врочисто помахав ним своїм друзям. Потім вони попливли до берега і з великою гідністю висадилися на пристані, звідки рушили до готелю «Роял Джордж».

Хоч вигляд розкішного круглого ростбіфа і срібного дзбана, який наштовхує на думку про справжній британський ель і портер домашнього виробу, завжди тішить око мандрівника, що повернувся з чужих країв і заходить у спільну їдальню «Роял Джорджа», хоч ця картина так підбадьорює і розчулює кожного, хто опиниться в цьому затишному, зручному, ніби власна домівка, готелі, що йому хочеться побути тут кілька днів, а все ж Доббін негайно завів мову про поштову карету і, тільки-но досягти Саутгемптона, почав рватися до Лондона. Проте Джоз і слухати не хотів про дальшу мандрівку того самого вечора. Чого він має труситися ніч у кареті, коли тут є широке, м’яке, застелене периною ліжко замість огидної вузької койки, в яку насилу влазив гладкий бенгальський джентльмен під час плавання? Він не може й думати про від’їзд, поки його багаж не пройде митниці, і не поїде далі без свого кальяна. Отже, майорові довелося чекати цілу ніч, і він послав додому листа, повідомляючи родичів про свій приїзд. Він і Джоза вмовляв написати своїй родині. Джоз пообіцяв, що напише, але не дотримав слова.

Капітан, лікар та ще кілька пасажирів з корабля прийшли до готелю й пообідали з нашими друзями. Джоз перевершив самого себе — такий розкішний замовив обід і пообіцяв майорові, що вранці поїде з ним далі. Господар готелю сказав, що йому страх приємно було дивитися, як містер Седлі пив свою першу пінту портеру. Якби я мав час і зважився відхилитись від теми, то написав би цілий

Розділ про першу пінту портеру, випиту на рідній англійській землі. Ох, яка вона добра! Варто поїхати з дому на рік, щоб потім мати можливість натішитись цим першим ковтком.

Вранці, ледь зазоріло, майор Доббін вийшов з своєї кімнати, як завжди, гладенько виголений і старанно одягнений. Ніхто в готелі ще не вставав, крім коридорного, який, здавалося, ніколи не лягав спати. Порипуючи чобітьми, майор походжав по темних коридорах і слухав хропіння різноманітних пожильців готелю.

Потім невсипущий коридорний, плентаючи від дверей до дверей, почав збирати блюхери, веллінгтони, оксфорди та інше взуття, виставлене за порогом. Згодом піднявся Джозів служник-тубілець і заходився готувати важкенне туалетне приладдя свого пана та набивати йому кальян. Тоді повставали покоївки і, зустрічаючись у коридорі з чорношкірим служником, зойкали, думаючи, що то чорт. Він і Доббін перечіпались у коридорах за їхні відра, поки покоївки шарували готельні підлоги. Коли з’явився перший заспаний офіціант і зняв засуви з вхідних дверей, майор вирішив, що пора вирушати в дорогу, й звелів негайно викликати карету, щоб можна було швидше їхати.

Потім він подався до кімнати містера Седлі і, розсунувши запинало широкого двоспального ліжка, з якого чути було Джозове хропіння, сказав:-Вставайте, Седлі! Пора їхати, за півгодини карета буде біля дверей! — З-під перини почулося глухе бурчання — то Джоз питав, котра година. Майор почервонів і сказав йому правду (він ніколи не брехав, навіть якщо це йому було вигідно). Почувши, як ще рано, Джоз вибухнув добірною лайкою, яку ми не будемо тут переказувати і з якої Доббін мав зрозуміти, що він, Джоз, занапастить своє здоров’я, коли встане в таку пору, що майор може собі забиратися під три чорти, що він не хоче їхати з ним і що справжній джентльмен не турбував би людину й не будив би її без потреби. Збентеженому майорові довелось відступити, залишивши Джоза досипляти.

Тим часом прибула карета, і майор не захотів довше чекати.

Якби він був англійським аристократом, що подорожує задля своєї втіхи, або газетним кур’єром, що везе термітові депеші (з урядовими паперами звичайно так не поспішають), то й тоді не міг би їхати швидше. Форейтори були вражені щедрими чайовими, які він їм роздавав. Якою щасливою і зеленою здавалася земля, що нею карета мчала від одного шляхового стовпа до другого, через чистенькі містечка, де господарі садиб усміхались і кланялися йому; повз чепурні придорожні заїзди, де вивіски були почеплені на берестах, а коні й візники заспокоювали спрагу під візерунчастою тінню дерев; повз старовинні замки й парки; повз скромні селянські будиночки, що стислися навколо сірих церков. Ох, цей милий, привітний англійський краєвид! Що в світі може зрівнятися з ним? Мандрівника, що повертається додому, він зустрічає так ласкаво, немов тисне вам привітно руку, коли ви їдете повз нього. Проте майор Доббін промчав від Саутгемптона до Лондона, майже нічого не помітивши, крім шляхових стовпів. Йому, бачите, кортіло якнайшвидше зустрітися з батьками в Кемберуелі! — Він навіть шкодував того часу, який довелося згаяти, щоб доїхати з Пікаділлі до його колишнього пристановища в «Слотері», куди він подався за давньою звичкою.

Минули довгі роки відтоді, як він побував там востаннє, відтоді, як вони з Джорджем, ще молодими людьми, бенкетували й розважалися там. Тепер Доббін був старим парубком. Волосся в нього за цей час посивіло, багато його пристрастей і молодих почуттів вичахло. Та ось на порозі стоїть той самий офіціант, у такому самому засмальцьованому чорному костюмі, з таким самим подвійним підборіддям і відвислими щоками, з тією самою низкою брелоків на ланцюжку від годинника; він, як колись, забряжчав монетами й зустрів майора так, ніби не бачив його лише тиждень.

Віднесіть майорові речі в двадцять третій номер — це його Кімната, — мовив Джон, не виявляючи ніякісінького подиву. — На обід вам, мабуть, спекти курку? Ви не жонаті? А казали, що ви одружилися, — тут був один лікар-шотландець з вашого полку. Ні, це казав каштан Гембі з тридцять третього, що квартирував з *** полком в Індії. Принести гарячої води? Чого ви приїхали в поштовій кареті, хіба пасажирською погано їхати? — З цими словами вірний служник, який знав і пам’ятав кожного офіцера, що зупинявся там, і для якого десять років були як один день, повів Доббіна до його колишньої кімнати, де лежав той самий килим, ще дужче витертий, стояло скромне, але охайне ліжко з цупким запиналом та інші давні меблі, оббиті збляклим ситцем, — усе те, що Доббін пам’ятав з часів своєї молодості.

Він згадав, як напередодні шлюбу Джордж ходив з кутка в куток у цій кімнаті, кусав нігті і божився, що батько повинен схаменутися, а якщо ні, то йому, Джорджеві, байдуже. Майорові здавалося, що ось-ось грюкнуть двері його кімнати і сам Джордж…

А ви не помолодшали, — мовив Джон, спокійно розглядаючи свого давнього знайомого. Доббін засміявся. Десять років і лихоманка не роблять людяну молодшою, Джоне, — сказав він. — Це ви завжди молоді… тобто ні, завжди старі.

А що сталося з удовою капітана Осборна? — запитав Джон. — Гарний був хлопець.

Господи, як він любив тринькати гроші! Він більше до нас не приходив, відколи поїхав звідси брати шлюб. І досі винен мені три фунти. Ось у мене записано, гляньте: «Десятого квітня тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, капітан Осборн, три фунти». Цікаво, чи його батько заплатив би мені за нього? — І Джон витяг ту саму книжечку з сап’яновими палітурками, де записав капітанів борг і де на збляклому засмальцьованому аркушику той запис зберігся разом з іншими незугарно надряпаними нотатками, що стосувалися колишніх постійних відвідувачів готелю.

Провівши свого гостя до кімнати, Джон незворушно пішов собі геть. А майор Доббін, червоніючи і в думках кепкуючи з власної дурості, вибрав із своїх цивільних костюмів найошатніший, той, що йому найбільше личив, і засміявся, розглядаючи в тьмяному люстерку на туалетному столику своє жовто-зелене обличчя й сивий чуб.

«Я радий, що старий Джон не забув мене, — подумав він. — Певне, й вона мене впізнає».

І він вийшов з готелю й сягнистим кроком подався в Бромптон.

Кожна дрібниця останньої зустрічі з Емілією воскресала в пам’яті цього відданого чоловіка, коли він ішов до її будинку. Арка і статуя Ахілла були збудовані вже після того, як він востаннє бачив Пікаділлі, сотні змін сталися там за цей час, але його око їх майже не помічало. Доббін захвилювався, коли з Бромптона звернув у провулок — знайомий провулок, що виходив на вулицю, де вона мешкала. Одружується вона чи ні? Якщо він зустріне її з хлопчиком… боже, що тоді робити? Він побачив якусь жінку, що йшла йому назустріч з дитиною років п’яти, — може, це вона? Доббін затремтів на саму думку про це.

Добравшись нарешті до будинку, де мешкала Емілія, він ухопився рукою за хвіртку і завмер. Він чув, як калатало в нього серце. «Хоч що там я застану, хай благословить її господь! — подумав він. — Та що дарма гадати, може, вона виїхала звідси», — сказав він сам до себе й зайшов у хвіртку.

Вікно у вітальні, де звичайно сиділа Емілія, було відчинене, але там нікого не було. Майорові здалося, що він упізнав фортепіано й картину над ним, ту саму, що й колись, і він знов захвилювався. На дверях і досі висіла мідна дощечка з прізвищем містера Клепа і молоточок, яким Доббін і повідомив про свій прихід.

На стук вийшла моторна дівчина років шістнадцяти з блискучими очима й рум’яними, щоками і вражено глянула на майора, що прихилився до невеличкого ганку.

Він був білий, мов привид, і насилу видушив із себе:-Тут мешкає місіс Осборн? — Якусь мить дівчина ще пильно дивилася на нього, тоді й сама зблідла і вигукнула:-Боже мій, та це ж майор Доббін! — Вона простягла йому обидві руки. — Хіба ви не пам’ятаєте мене? Я прозивала вас «майором Цукерком».

У відповідь на це майор схопив дівчину в обійми й поцілував, — я певен, що так він повівся вперше в житті. Дівчина заверещала, засміялася й щосили загукала:-Ma! Та! — Шановні батьки, що стежили за майором з віконця своєї охайної кухні, зійшли вниз і неабияк здивувалися, побачивши дочку в обіймах якогось високого чоловіка, вбраного в синій фрак і білі парусинові штани.

Я ваш давній приятель, — сказав майор, зніяковівши. — Хіба ви не пам’ятаєте мене, місіс Клеп, і те смачне-печиво, яким ви пригощали мене за чаєм? І ви теж не пригадуєте мене, містере Клепе? Я Джорджів хрещений батько і щойно повернувся з Індії.

Почалося сердечне ручкання: місіс Клеп страшенно зраділа, розчулилась і без кінця кликала бога в свідки під час цієї сцени.

Господар і господиня повели почесного гостя до кімнати Седлі (де Доббін пам’ятав кожну річ: від старого, кованого бронзою фортепіано роботи Стюарда — колись воно було таке гарне й блискуче — до ширм і мініатюрного гіпсового надмогильного пам’ятника, посередині якого цокав золотий годинник містера Седлі). І там, посадовивши гостя в порожнє крісло свого пожильця, батько, мати й дочка, перебиваючи свою розповідь безліччю вигуків і відступів, розповіли майорові Доббіну все те, що ми вже знаємо, але чого він ще не знав, а саме: про смерть місіс Седлі, про Джорджеве замирення з своїм дідом Осборном, про те, як удова сумувала, коли розлучалася з сином, та про всякі інші події в її житті. Два чи й три рази він мало не спитав, чи, бува, не виходить вона заміж, але так і не зважився. Якось не насмілився відкрити своє серце цим людям.

Нарешті йому сказали, що місіс Осборн пішла гуляти з батьком у Кенсінгтонський сад, куди вона завжди водить старого джентльмена після обіду, якщо гарна погода (він тепер став дуже кволий, буркотливий і завдає дочці немало прикрощів, хоч вона ставиться до нього, як свята, їй-богу).

Я тепер дуже поспішаю, — сказав майор, — маю сьогодні невідкладні справи. Але хотів би побачити місіс Осборн. Може, міс Мері піде зі мною і покаже мені дорогу? — Міс Мері і втішила, і здивувала така пропозиція. Дорогу вона знає. І, звичайно, проведе майора Доббіна. Вона сама часто гуляє з містером Седлі, коли місіс Осборн іде… іде на Рассел-сквер, і знає, на якій лавці він любить сидіти.

Дівчина метнулася до своєї кімнати, надягла найкращого свого капелюшка, материну жовту шаль і застебнула її великою фаянсовою брошкою, теж позичивши її в матері, щоб бути гідною супутницею майорові.

Після цього наш офіцер, у синьому фраці й замшевих рукавичках, подав дівчині руку, і вони весело рушили в парк. Доббін був задоволений, що не сам іде на побачення, якого він трохи боявся. Він без кінця розпитував свою супутницю про Емілію. Його добре серце боліло від думки, що місіс Осборн довелось розлучитися з сином. Як вона витримала розлуку? Чи вона часто його бачить? Чи тепер містер Седлі має все необхідне? Мері намагалася відповісти якнайдокладніше на всі ці запитання «майора Цукерка».

Дорогою їм трапилась одна пригода, сама собою дріб’язкова, але вона страшенно втішила майора Доббіна. Провулком їм назустріч ішов якийсь блідий молодик з ріденькими бакенами, в білій накрохмаленій краватці, затиснути між двома дамами, яких він вів попід руки. Одна з них була висока владна жінка середнього віку, рисами й кольором шкіри схожа на слугу англіканської церкви, поряд з яким вона йшла, а друга — низенька, чорнява особа в гарному новому капелюшку з білими стрічками, в елегантній хутряній накидці і з дорогим золотим, годинником на грудях. Джентльмен, і так обтяжений двома дамами, ніс іще парасольку, шаль і кошик, тому його руки були зайняті, і він, звичайно, не міг скинути капелюха у відповідь на реверанс, яким його привітала Мері Клеп.

Він лише кивнув їй головою, обидві дами теж поблажливо відповіли на її вітання, водночас суворо глянувши на незнайомця в синьому фраці і з бамбуковою паличкою, що супроводив міс Мері.

Хто то? — запитав майор, коли смішна трійця, якій він дав дорогу, поминула їх.

Мері глянула на нього досить лукаво.

Це наш священик, велебний містер Бінні (майор стрепенувся), і його сестра, міс Бінні. Боже, як вона мучила нас у недільній школі! А друга леді — та мала, зизоока, з гарним годинником, — місіс Бінні, дочка бакалійника Грейтіса, що тримав у Кенсінгтоні чайну під вивіскою «Справжній золотий чайник». Вони побралися того місяця і Щойно повернулися з Маргейта. В неї п’ять тисяч посагу, але вони з міс Бінні вже сваряться, хоч це вона їх одружила.

Майор, уже був стрепенувся, а тепер аж підскочив і так стукнув паличкою, що міс Клеп зойкнула й засміялася. З Хвилину майор стояв мовчки, роззявивши рота, й дивився вслід молодій парі, поки міс Клеп розповідала йому про них, але не чув нічого, крім згадки про одруження велебного джентльмена: від щастя в нього паморочилося в голові. Після цієї зустрічі майор пішов удвічі швидше, а проте йому здалося, що вони надто швидко (бо він тремтів, думаючи про побачення, яке було його мрією протягом десяти довгих років) здолали бромптонські вулички, і зайшли в невелику стару браму в мурі Кенсінгтонського парку.

Он вони, — мовила Мері й знов відчула, що майор стрепенувся і стиснув її руку.

Вона відразу збагнула, в чім річ. Уся ситуація стала їй така зрозуміла, наче вона прочитала про неї в котромусь із своїх улюблених романів: «Сирота Фант» чи «Шотландські вожді».

Може, побіжіть і скажіть їй, — попросив майор.

І Мері побігла — тільки жовта шаль замаяла на вітрі.

Старий Седлі сидів на лавці, розгорнувши на. колінах хусточку, і, за своїм звичаєм, розповідав котрусь свою історію про минулі часи, яку Емілія, всміхаючись, терпляче вислухувала вже багато разів. Вона навчилася думати про свої справи і всміхатися або якось інакше показувати, що стежить за батьковою розповіддю, хоч майже нічого не чула з того, що казав старий джентльмен.

Коли Мері надбігла, Емілія побачила її і схопилася з лавки. Спершу вона подумала, що сталося якесь лихо з Джорджі, але нетерплячий, щасливий вираз на обличчі в дівчини розвіяв страх у боязкому материнському серці.

Новини! Новини! — загукала вістунка майора Доббіна. — Він приїхав! Приїхав!

Хто приїхав? — запитала Емілія, все ще думаючи про сина.

Он гляньте, — відповіла міс Клеп, обернувшись, показала ральцем.

Емілія подивилася в той бік і побачила худу постать Доббіна й довжелезну тінь, що поволі рухалася по траві, Вона також стрепенулася, почервоніла і, певна річ, заплакала. Grandes eaux/ Водограї (франц.)/ завжди починали діяти, коли в житті цієї простодушної істоти траплялося якесь свято.

Доббін дивився на Емілію — о, з якою любов’ю! — коли вона бігла йому назустріч, простягаючи руки. Вона не змінилася. Стала трохи блідіша і трохи поповнішала.

Але очі були ті самі: лагідні, довірливі. У м’яких каштанових косах з’явилися, може, дві-три сиві волосини. Вона подала майорові обидві руки, крізь сльози, з усмішкою дивлячись у його чесне, таке знайоме обличчя. Він узяв ті тендітні ручки в свої і міцно потиснув їх. Якусь мить він стояв мовчки. Чому він не схопив її в обійми і не присягнувся, що більше ніколи її не залишить? Вона, мабуть, здалася б, не могла б відмовити йому.

Я… я прийшов сказати, що приїхав не сам, озвався він за якийсь час.

З місіс Доббін? — запитала Емілія відступаючи. Чому він зволікає? — Ні,— заперечив він, випускаючи її руки. — Хто вам сказав таку дурницю? Я маю на увазі вашого брата Джоза, ми приїхали на одному кораблі. Він повернувся додому, щоб ви всі були щасливі.

Тату! Тату! — закричала Емілія. — Чуєте, яка новина? Брат в Англії! Він приїхав, щоб потурбуватися про-вас. Ось майор Доббін! — Містер Седлі схопився, тремтячи всім тілом і намагаючись опанувати себе. Тоді ступив крок уперед, по-старо-світському вклонився майорові, якого назвав містером Доббіном; і висловив надію, що його шановний батько, сер Вільям, при доброму здоров’ї. Він, мовляв, усе збирається заїхати до сера Вільяма, який недавно вшанував його візитом. Сер Вільям не був у містера Седлі цілих вісім років — це на ті відвідини старий джентльмен думав йому відповісти.

Він дуже подався, — шепнула Емілія, коли Доббін підійшов і щиро потиснув руку старому.

Хоч майор того вечора мав нагальні справи в Лондоні, він усе-таки погодився відкласти їх, коли містер Седлі запросив його зайти до них і випити з ними чашку чаю. Емілія взяла під руку свою молоденьку приятельку в жовтій шалі й рушила попереду, тож майорові дістався містер Седлі. Старий ішов дуже поволі і весь час розповідав про себе самого-і про свою бідолашну Бетсі, про колишні достатки і своє банкрутство. Всі його думки були в далекому минулому, як майже завжди в старих людей. Про теперішнє,— за винятком одного нещастя, яке ятрило йому душу, — містер Седлі мало що знав. Майор залюбки давав йому вибалакатися. Сам він не спускав з ока постаті поперед себе — коханої невеличкої постаті, що завжди полонила його уяву, завжди була в його молитвах і ввижалася йому вдень і вночі.

Емілія цілий вечір була дуже весела, жвава й усміхнена; вона виконувала свої обов’язки господині, як йому здавалося, з незвичайною грацією і благородством.

Доббін весь час дивився на неї, коли вони сиділи в присмерку. Скільки часу він мріяв про таку хвилину, думаючи про Емілію далеко від неї, під палючими вітрами, під час виснажливих маршів, уявляючи собі, як вона, ніжна й щаслива, ласкаво догоджає старим батькам і прикрашає їхню вбогість своєю милою покірливістю, — така, якою він бачив її тепер. Не кажу, що в нього був особливо витончений смак чи що люди великого інтелекту повинні вдовольнитися прозаїчним раєм, який цілком влаштовував нашого невибагливого приятеля; в кожному разі, його бажання, добре це чи погано, далі не сягали, і коли його пригощала Емілія, він ладен був пити чай без кінця, як свого часу доктор Джонсон.

Емілія помітила, як майор любить чай, і, сміючись та лукаво позираючи на нього, все припрошувала його й наливала йому чашку за чашкою. Правда, вона не знала, що майор ще не обідав, що в «Слотері» на нього чекав накритий стіл, на якому був уже навіть розставлений посуд на ознаку того, що місце зайняте, — той самий стіл, де майор часто бенкетував з Джорджем, коли Емілія була ще дівчам і щойно повернулася з пансіону міс Пінкертон.

Коли вони прийшли додому, місіс Осборн найперше показала майорові мініатюру Джорджі, збігавши по неї нагору до своєї кімнати. Звичайно, на портреті син далеко не такий гарний, як у житті, але ж яке добре серце у дитини — подумати про такий подарунок для матері! Поки батько не заснув, Емілія утримувалася від розповіді про Джорджі, старий не любив слухати про містера Осборна і про Рассел-сквер; мабуть, він не усвідомлював, що кілька останніх місяців в основному жив за рахунок свого багатого суперника, і страшенно сердився, коли хтось згадував про нього.

Доббін розповів йому все, а може, навіть ще й трохи додавши від себе про те, що відбувалося на борту «Ремчандера», перебільшуючи Джозові добрі наміри стосовно батька і його бажання доглянути містера Седлі на старість. Насправді ж майор за дорогу сам переконав свого супутника, що той повинен узяти на себе цей обов’язок, і змусив його пообіцяти, що він піклуватиметься про сестру та її хлопця. Він трохи втишив Джозову злість на батька за те, що старий джентльмен видавав на сина векселі, сміючись, розповів йому, що й сам потерпів від старого, коли той прислав йому злощасну партію вина, і кінець кінцем викликав у Джоза, який завжди добрішав, коли його хвалили й до міри улещували, співчуття до родичів.

Одне слово, хоч як мені соромно, але мушу признатися: майор так далеко відбіг від правди, що сказав старому, нібито бажання побачити батька найбільше й спонукало Джоза знов приїхати до Європи.

У свою звичну годину містер Седлі задрімав у кріслі, і тоді вже настала черга Емілії провадити розмову, що вона й зробила дуже радо, і говорили вони тільки про Джорджі. Вона жодним словом не згадала, як їй було тяжко розлучатися з сином, бо ця достойна жінка, хоч мало не померла з туги за дитиною, і далі вважала, що з її боку дуже негарно нарікати на таку втрату. Зате вона розповіла все, що стосувалося сина, його вдачі, хисту і майбутньої кар’єри. Вона змалювала ангельську вроду хлопця, навела сотні прикладів його доброти й великодушності ще з того часу, коли він жив з нею; згадала, як герцогиня королівської крові, замилувавшись хлопчиком, зупинила його в Кенсінгтонському парку; розказала, в яких він тепер живе розкошах і якого має служника й поні; який він кмітливий і тямущий і яка надзвичайно освічена, чудова людина велебний Лоренс Віл, Джорджів учитель.

Він знає все! — заявила Емілія. — Які чудові вечори він влаштовує! Ви, такий освічений, такий начитаний, такий розумний і вихований, — не хитайте головою і не заперечуйте, він завжди так. про вас казав, — ви будете в захваті, якщо підете послухати містера Віла, Останнього вівторка кожного місяця. Він каже, що немає такої посади в суді чи в сенаті, на яку б Джорджі не міг претендувати. Ось гляньте, — з цими словами вона підійшла до фортепіано й витягла з шухлядки Джорджів твір. Той великий твір генія, що його й досі зберігала мати, був такого змісту:-Про самолюбство. З усіх вад, які принижують людську особистість, самолюбство — найгірша і найогидніша. Надмірна любов до самого себе призводить до найстрахітливіших злочинів і завдає величезної шкоди як державі, так і родині.

Як самолюбець батько доводить до злиднів свою родину і часто руйнує її, так і самолюбець король руйнує свій народ і часто втягує його у віяну.

Приклади: Самолюбство Ахілла, як сказано в поета Гомера, завдало грекам великої шкоди — «Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв» (Гомер, «Іліада», 1, 2), Самолюбство покійного Наполеона Бонапарта призвело до численних воєн у Європі, а його самого — до загибелі на жалюгідному острові: на острові Святої Єлени в Атлантичному океані.

На цих прикладах ми бачимо, що треба рахуватися не тільки з своїми владними інтересами й шанолюбством, але й брати до уваги інтереси Інших людей.

Школа «Афіна», 24 квітня 1827».

Ви тільки подумайте, яке гарне письмо! І в такому віці він уже цитує грецького поета! — мовила захоплена мати. — О Вільяме, — додала вона, простягаючи йому яким скарбом винагородило мене небо в особі-цього хлопчика! Він — єдина втіха в моєму житті, і він такий подібний до… до того, що пішов від нас! — «Хіба я можу сердитись на неї за те, що вона йому вірна? — подумав Вільям. — Хіба я можу ревнувати до свого загиблого приятеля або нарікати, що таке серце, як в Емілії, здатне кохати тільки раз у житті? О Джордже, Джордже, як ти все ж таки не цінував цього скарбу!»-Такі думки зринули в його голові, коли він тримав за руку Емілію, що затулила хусточкою очі.

Любий мій друже, — мовила вона, стискаючи йому руку, — які ви завжди були добрі до мене! Стривайте, тато прокинувся. Ви підете завтра поглянути на Джорджі, правда?

— Завтра не можу, — відповів сердешний Доббін. — Я маю всілякі справи.

Він не хотів признаватися, що не був ще в батьків і в своєї любої сестри Енн, — я певен, що за таку байдужість кожен порядний читач дорікнув би майорові.

Незабаром він попрощався, залишивши свою адресу для Джоза, коли той приїде.

Отже, перший день на батьківщині був прожитий, і Доббін побачився з нею.

Коли майор повернувся до «Слотера», печена курка, звичайно, давно вже захолола — такою він і з’їв її на вечерю.

Знаючи, що вдома в них зарані лягають спати, і вважаючи, що немає потреби турбувати батьків так пізно, майор Доббін купив за півціни квиток до Геймаркетського театру — вистава давно вже почалася, — де, сподіваємося, приємно провів вечір.

Розділ LIX СТАРЕ ФОРТЕПІАНО

Відвідини майора Доббіна дуже схвилювали старого Джона Седлі. Того вечора дочка ніяк не могла навернути його до звичайних справ і розваг. Він усе порпався у своїх скриньках і шухлядах, розв’язував тремтячими руками пачки паперів і готував їх до приїзду Джоза. Папери свої він тримав у великому порядку: пачки зв’язаних і позшиваних рахунків, листування з повірниками й агентами, документи, які стосувалися винного проекту (що не вдався через якусь незрозумілу випадковість, хоч спочатку подавав великі надії), вугільного проекту (тільки нестача капіталу перешкодила йому стати одним із найуспішніших заходів, будь-коли пропонованих громадянству), проекту патентованого тартака з використанням тирси і т. д. і т. д. До пізньої ночі він готував усі ці документи, дибаючи з однієї кімнати до другої з миготливою свічкою в тремтячих руках. Ось папери про торгівлю вином, ось про тирсу, ось про вугілля, ось листи в Калькутту й Мадрас і відповіді на них від майора Доббіна, кавалера ордена Лазні, та містера Джозефа Седлі.

У мене, Еммі, він не знайде ніякого неладу, — сказав старий джентльмен.

Емілія всміхнулася.

Не думаю, що Джоз захоче переглядати ці папери, тату, — мовила вона.

Ти нічого не тямиш у торгових справах, голубко, — відповів старий, поважно хитаючи головою.

Треба визнати, що тут Еммі була цілковитою невіглас-кою, — шкода тільки, що деякі люди аж надто добре на них розуміються.

Розіклавши свої нікому не потрібні папірці на столику, старий Седлі дбайливо накрив їх чистою строкатою хусткою (з тих, що їх подарував майор Доббін) і суворо наказав служниці й господині не чіпати тих документів, бо вони приготовані до завтрашнього приїзду містера Джозефа Седлі.

Містера Джозефа Седлі, урядовця бенгальського від-ділу достойної Ост-Індської компанії.

Другого ранку Емілія застала батька на ногах мало не з досвітку: він був ще схвильованіший, ще кволіший, руки й ноги в нього трусилися ще дужче.

Я майже не спав, Еммі,— сказав він. — Усе думав про свою бідолашну Бетсі. Якби вона була жива, то знов-покаталася б у Джозовій кареті. Колись вона мала свій власний екіпаж, і він їй дуже личив! — На очах у нього виступили сльози й покотилися по зморщених щоках. Емілія витерла їх, поцілувала батька, зав’язала йому гарним бантом хустку на шиї і приколола шпилькою, найкраще його жабо. В ньому і в святковому чорному костюмі старий і сидів з шостої години ранку, чекаючи на приїзд свого сина.

На головній вулиці в Саутгемптоні є кілька розкішних кравецьких майстерень, де в чудових дзеркальних вітринах висять пишні жилети на кожен смак — шовкові, оксамитові, золоті й червоні, а також виставлені малюнки наймодніших фасонів, на яких блискучі джентльмени з моноклями тримають за руку маленьких кучерявих хлопчиків з непомірно великими очима й пускають бісики жінкам в амазонках, що гарцюють на конях під статуєю Ахілла біля Епслі-гауса. Хоч Джоз і призапасив собі кілька чудових жилетів — найкращих з усіх, які можна було знайти в Калькутті,— він вважав, що цього для столиці замало, а тому вибрав на тих вітринах ще два таких убори: малиновий атласний, вишитий золотими метеликами, і чорно-червоний з оксамитової шотландки з білою облямівкою і виложистим коміром.

Додавши до них розкішний синій атласний шарф і золоту брошку у формі ворітець з п’яти поперечок, через які перестрибує вершник з рожевої емалі, Джоз вирішив, що тепер може гідно в’їхати до Лондона. Колишній сором’язливий Джоз, що вічно червонів і бентежився, тепер уже відвертіше й сміливіше утверджував свою непересічну особистість.

Я не боюся визнати, — казав Седлі Ватерлооський своїм друзям, — що люблю гарно вдягтися.

І хоч Джоз трохи ніяковів, коли дами дивилися на нього на бенкетах у губернаторському будинку, хоч він червонів і засоромлено відвертався під їхніми поглядами, але він уникав жінок головним чином тому, що боявся, як би вони часом не почали освідчуватися йому в коханні, бо відчував відразу до шлюбу. Проте мені казали, що в цілій Калькутті не було другого такого чепуруна, як Седлі Ватерлооський: він влаштовував найбучніші парубоцькі обіди, мав найрозкішніше в місті срібло і найкращий виїзд.

Щоб пошити жилети на чоловіка такої статури й такого рангу, потрібен був принаймні один день, і частину того часу Джоз використав на те, щоб найняти служника для себе й свого тубільця та дати відповідні вказівки своєму агентові, який вивантажував його речі: скрині, книжки, яких він ніколи не читав, ящики з манго, індійськими приправами й молотим перцем, шалі на подарунки особам, з якими він ще мав познайомитися, та решту його persicos apparatus / Перських розкошів (лат.)/.

І ось третього дня він неквапом вирушив до Лондона в новому жилеті. Тубілець, клацаючи зубами й тремтячи з холоду, сидів, загорнутий у шаль, на передку поряд з новим служником-європейцем, а сам Джоз попахкував люлькою в кареті і мав такий величний вигляд, що хлопчаки на вулиці вигукували йому «ура». Багато людей вважало, що це, мабуть, їде якийсь генерал-губернатор. Дорогою він, запевняю вас, не відхиляв облесливих запрошень господарів чистих провінційних заїздів вийти з карети й підживитися. Добряче поснідавши в Саутгемптоні рибою, рисом і твердо звареними яйцями, він так утрусився до Вінчестера, що вже подумував, чи не випити йому келих вишнівки. В Олтоні, послухавшись поради свого служника, він вибрався з карети й спожив чималенько еля, яким славиться те містечко. У Фаргемі він зупинився, щоб оглянути єпископський замок і легенько перекусити тушкованими вуграми, телячими котлетами із зеленим горошком та пляшкою червоного вина. Він змерз, поки переїхав болотистий Бегшот, де його тубілець ще дужче тремтів з холоду, тому Джоз-сагіб випив трохи грогу. Отож коли він досяг Лондона, то був такий наповнений вином, пивом, м’ясом, приправами, вишнівкою і тютюном, як каюта стюарда на поштово-пасажирському пароплаві. Вже смеркало, коли його карета, гуркочучи, під’їхала до скромних дверей у Бромптоні, куди цей добрий син і брат завітав найперше, навіть не заглянувши в номер, який майор Доббін найняв для нього в «Слотері».

В усіх вікнах на вулиці з’явилися обличчя, дівчина-служниця вибігла до хвіртки, мадам Клеп визирнула з віконця чистенької кухні. Еммі схвильовано заметушилася в сінях серед капелюхів і пальт, а старий Седді у вітальні весь затремтів. Джоз зійшов з карети, велично ступаючи рипучою відкидною драбиною. Його підтримували попід руки новий служник із Саутгемптона і тубілець, смагляве обличчя якого посиніло з холоду й набуло кольору індичого вола. Той тубілець мало не До смерті налякав місіс Клеп з дочкою, які вийшли до сіней, мабуть, щоб підслухати під дверима вітальні розмову своїх пожильців, і побачили на лавці під вішалкою з одягом бідолашного Лола Джеваба, що весь трусився, жалісливо стогнав і дивно кривився, світячи жовтими білками й білими зубами.

Як бачите, ми спритно зачинили двері за Джозом, його старим батьком і бідолашною, ласкавою сестрою, щоб ніхто не бачив їхньої зустрічі. Старий був дуже схвильований, його дочка, звичайно, також, та й сам Джоз не залишився байдужим. За довгу десятирічну відсутність навіть найбільший самолюб згадає колись про свою домівку й родинні зв’язки. їх освячує відстань. Довгі роздуми про ці втрачені радощі додають їм чару. Джоз справді був радий побачити батька й потиснути йому руку — хоч раніше вони ставились один до одного досить холодно, — радий був побачити сестру, яку пам’ятав такою гарненькою й усміхненою.

Наслідки зустрічі, певне, були дуже добрі, бо коли Джоз знов умостився в карету й поїхав до свого готелю, Еммі, на виду в якої світився тріумф, ласкаво обняла батька й спитала, чи не казала вона завпеда, що в брата добре серце. І справді, Седлі, великодушно пообіцяв, ще відтепер вени вже не бідуватимуть і не знатимуть горя, що він залишиться в Англії.

Вона сумно похитала ходовою і, як завжди, залилася слізьми. Вона зрозуміла, що брат має на думці. Емілія вдосталь набалакалася про це зі своєю юною повірницею, міс Мері, того ж таки вечора, коли нриходив майор, — довше нетерпляча Мері не могла витримати й розповіла про своє відкриття, змалювала радісний подив і тремтіння, яким зрадив себе Доббін, коли містер Бінні пройшов повз них з дружиною і майор дізнався, що суперника вже можна не боятися.

Хіба ви не помітили, як майор стрепенувся, коли ви запитали, чи він не одружений, і як сердито він спитав: «Хто вам сказав таку дурницю?» О мем, — вела далі Мері,— він не зводив з вас очей, я певна, що він і посивів тому, що думав про вас.

Та Емілія глянула на ліжко, над яким висіли портрети її чоловіка й сина, і попросила свою молоду протеже ніколи, ніколи не заводити про це мови. Майор Доббін був найближчим приятелем її чоловіка. Як добрий, відданий опікун, він дбав про неї саму і про Джорджі. „Вона любить його, як брата, але жінка, що була одружена з таким ангелом, — вона показала на стіну, — ніколи не зможе навіть подумати про якийсь інший шлюб. Бідолашна Мері зітхнула: що вона робитиме, коли молодий Томкінс із хірургічної лікарні, який завжди дивився на неї в церкві й своїми просто-таки настирливими поглядами так бентежив її несміливе серце, що вона ладна була вже здатися, — що вона робитиме, коли він помре? Вона знала, що він хворий на сухоти, в нього такі рум’яні щоки, а сам худий, як скіпка.

Не те щоб Еммі, знаючи про почуття чесного майора, якось його відштовхнула чи була ним невдоволена. Відданість такого вірного й порядного джентльмена не може дратувати жінку. Дездемона не сердилась на Кассіо, хоч навряд чи вона не помічала лейтенантової закоханості в неї (сам я вважаю, що в цій сумній історії були окремі подробиці, про які достойний мавр не здогадувався); та й Міранда була дуже ласкава з Калібаном, і, мабуть, з тієї самої причини. Щоправда, вона його, бідолашного, потворного незграбу, нітрохи не заохочувала, певне, що ні! Так само й Еммі і гадки не мала заохочувати свого обожнювача-майора. Вона виявлятиме йому дружню пошану, як і заслуговують такі високі чесноти й така вірність, ставитиметься до нього приязно й щиро, поки він не освідчиться. А тоді ще буде час поговорити з ним і поклясти край його нездійсненним надіям.

Тому тієї ночі, після розмови з міс Мері, вона дуже добре спала і вранці була веселіша, ніж завжди, хоч Джоз запізнювався. «Я рада, що він не Думає одружуватися з тією О’Дауд, — міркувала Емілія. — В полковника О’Дауда не може бути сестри, вартої такого достойного чоловіка, як майор Вільям». Хто серед невеличкого кола її знайомих міг бути для нього парою? Міс Бінні? Ні, вона надто стара й поганої вдачі. Міс Осборн? Теж стара. Мері Клеп надто молода. Місіс Осборн так і заснула, не знайшовши для майора гідної дружини.

Та ось з’явився листоноша, і наші друзі перестали хвилюватися; Джоз прислав сестрі листа, в якому повідомляв її, що після плавання почуває себе трохи втомленим і не може виїхати того ж таки дня, а вирушить із Саутгемптона завтра вранці і ввечері буде в батька з матір’ю. Читаючи батькові листа, Емілія на останньому слові затнулася. Брат, видно, не знав, що сталося в їхній родині. Та й не міг знати. Бо хоч майор цілком слушно підозрював, що його супутник не зрушить з місця за такий короткий час, як доба, і знайде привід затриматися, він усе ж таки не написав Джозові й не повідомив його про лихо, яке спіткало родину Седлі: він так забалакався з Емілією, що пошту давно вже відправили.

Того самого ранку майорові Доббіну прийшов лист до готелю «Слотер» від приятеля з Саутгемптона, який перепрошував любого Доба за те, що він так розсердився, коли його вчора будили (в нього дуже боліла голова, і він щойно заснув), і благав його замовити зручні покої в «Слотері» для містера Седлі та його служників. За дорогу Доббін став Джозові просто необхідний. Джоз прихилився до майора і не відступав від нього ні на крок. Решта пасажирів поїхали до Лондона.

Юний Рахіте і малий Чефферс вирушили поштовою каретою того ж таки дня. — Рахіте сів на передок і взяв у руки віжки, тільки-но вони минули Ботлі; лікар подався до своєї родини в Портсі; Брег поїхав у столицю до своїх компаньйонів, а перший помічник почав розвантаження «Ремчандера». Джоз відчув себе в Саутгемптоні дуже самітним і запросив господаря готелю) випити з ним келих вина. В той самий час майор Доббін сидів за столом у свого батька, сера Вільяма, і його сестра встигла вивідати в нього (майор зовсім не вмів брехати), що він уже бачився з місіс Осборн.

Джоз так зручно влаштувався на Сент-Мартінс-лейн, так спокійно втішався своїм кальяном і, коли йому хотілося, так безтурботно вирушав виставляти напоказ свою особу до театру, що він, мабуть, залишився б у «Слотері» на весь час, якби поряд не було його приятеля майора. Той джентльмен заповзявся не давати бенгальцеві спокою, поки вій не виконає своєї обіцянки створити затишну домівку для Емілії і свого батька. Джоз був податливий у чужих руках, а Доббін — дуже наполегливий, якщо йшлося про справи когось іншого, а не про його власні.

Тому наш урядовець легко здавався на нехитрі підступи цього добродушного дипломата і ладен був робити все, що той вважав за потрібне: купувати щось, звільняти когось. Лола Джеваба, з якого хлопчаки жорстоко глумилися, коли його смаглява фізіономія показувалась на Сент-Мартінс-лейн, відправлено назад у Калькутту на судні Ост-Індської компанії «Леді Кіклбері», співвласником якого був сер Доббін, але перед від’їздом тубілець навчив Джозового європейського служника мистецтва готувати каррі, плов і кальян. Джоз з великою втіхою і цікавістю стежив, як майстрували вишуканий екіпаж, що його вони з Доббіном замовили поблизу, на Лонг-ейкр. Найняли вони й пару чудових коней, якими Джоз при повному параді катався в Парку або їздив до своїх індійських друзів. Не раз на таку прогулянку з ним їздила Емілія, тоді в їхній кареті можна було побачити й Доббіна на сидінні навпроти неї. Іноді каретою користувався старий Седлі з дочкою, і міс Клеп, що часто супроводила свою приятельку, відчувала велике задоволення, коли один юний джентльмен з хірургічної лікарні — обличчя його завжди можна було помітити за віконними завісами, як вона проїздила мимо, — бачив її в кареті у-чудовій жовтій шалі. Невдовзі після першої Джазової появи в Бромтгтоні в тому скромному будиночку, де Седлі прожили останні десять років, відбулася сумна подія. Одного дня приїхав; Джозів екіпаж (тимчасовий, а не той, який ще тільки робили) і забрав старого Седлі та його дочку, щоб більше вже туди не привозити. Сльози, які пролили з цього приводу засмучені господиня з дочкою, були такі самі щирі, як усі інші, пролиті на протязі нашої повісті. За довгі роки знайомства і близьких стосунків з Емілією обидві господині ніколи не чули від неї гострого слова. Вона була втіленням ласкавості й доброти, завжди вдячна, завжди лагідна, навіть тоді, коли місіс Клеп втрачала самовладання і наполегливо вимагала платні. Тепер, коли ця мила. істота розлучалася з ними назавжди, господиня гірко дорікала собі зате, що часом була нестримана й казала зайве, А як вона плакала, наліплюючи облатками на шибку оголошення про вільні кімнатки, що так довго були зайняті! Ніколи вже в них не буде таких пожильців! Це і сумне пророцтво збулося, і місіс Клеп металася за виродження людства, здираючи зі своїх locataires найжорстокіші контрибуції за чай і баранячі окости.

Більшість із них лаялися й нарікали, декотрі не платили, і ніхто надовго не затримувався. Господиня мала всі підстави оплакувати давніх друзів, що покинули її.

А щодо міс Мері, то я просто не беруся змальовувати, як її зажурив від’їзд Емілії. З самого дитинства дівчина щодня зустрічалася з нею і так прихилилася до своєї милої, лагідної квартирантки, що коли прибув великий повіз, який мав забрати Емілію в нове; розкішне житло, вона зомліла в обіймах, приятельки, яка й сама розхвилювалася, мабуть, не менше за цю добру дівчину. Емілія любила її, мов дочку. Протягом одинадцяти років вони? щиро приятелювали, їй теж було тяжко розлучатися з дівчиною. Звичайно, вони домовилися, що Мері часто приходитиме до великого нового будинку, куди перебиралася місіс Осборн і де, як запевняла Мері, вона ніколи не буде така щаслива, як була в їхній скромній хижі,— так мовою улюблених романів міс Клен називала свій; батьківський дім.

Будемо сподіватися; що вона помилилась. У тій скромній хижі Еммі зазнала мало щасливих днів. Сувора доля там тяжко гнітила її. Емілія ніколи не мала бажання повернутися в той дім і побачитися з господинею, що тиранила її, коли була в поганому гуморі або не отримувала вчасно від них грошей, а коли мала гарний настрій— ставилася до неї з простацьким панібратством; таким самим нестерпним, як і її тиранія. її улесливість і нещирі компліменти тепер, коли Еммі знов усміхнулася доля, теж були їй не дуже приємні. Місіс Клен охкала з захвату в кожній кімнаті нового дому, підносила до небес кожну річ, кожну оздобу, обмацувала сукні місіс Осборн і прикидала, скільки вони можуть коштувати. Вона присягалася всіма святими, що такій чарівній леді до лиця найдорожчі убори.

Але в цій вульгарній лицемірці, що тепер, підлещувалась до неї, Еммі завжди бачила-черству тиранку, яка не раз її засмучувала і яку їй доводилось уласкавлювати, коли вони спізнювалися з платнею, яка її лаяла за марнотратство, коли вона купувала щось смачне для хворих батьків, яка, бачивши її покірність, ще дужче принижувала її.

Ніхто ніколи не чув про ті прикрощі, що їх судилося зазнати в житті сердешній жінці. Вона таїлася з ними від батька, нерозважність якого часто приносила їй лихо. їй Доводилося витримувати докори за його помилки; і вона була справді така ласкава й покірна, ніби сама природа призначила їй бути жертвою.

Маю надію, що Емілії більше не доведеться страждати від людської брутальності.

Оскільки, як кажуть, на кожне горе є розрада, я повинен згадати, що бідолашна Мері, яка після від’їзду своєї приятельки залишилася в істериці, була віддана під опіку того самого молодого хлопця з хірургічної лікарні і завдяки йому швидко одужала. Залишаючи Бромптон, Еммі подарувала Мері всі меблі з своїх кімнат, узяла тільки портрети (ті, що висіли над ліжком) і своє фортепіано — маленьке давнє фортепіано, яке тепер від старості жалібно деренчало і яке Емілія любила з відомих їй причин. Вона була дитиною, коли вперше грала на ньому, — їй подарували його батьки. Потім його знов подарували їй, як пам’ятає читач, коли батьківський дім розпався вщент і цей інструмент був урятований з-під уламків.

Майор Доббін, що наглядав за спорядженням Джозового нового житла і дбав, щоб усе в ньому було гарне й зручне, страшенно зрадів, коли з Бромптона приїхав фургон з валізами та коробками переселенців і в ньому виявилось також старе фортепіано. Емілія хотіла поставити його в своїй вітальні, маленькій кімнатці на другому поверсі, з’єднаній з батьковою спальнею, — старий джентльмен звичайно сидів там увечері.

Коли з’явилися носильники з тим старим інструментом і Емілія звеліла їм поставити його в згаданій вище кімнаті, Доббінове серце залила тепла хвиля.

Я радий, що ви його зберегли, — розчулено мовив, він. — Я боявся, що воно вам байдуже. Я ціную його понад усе на світі,— відповіла Емілія.

Справді, Еміліє? — вигукнув майор. Річ у тім, що, оскільки він сам його купив, хоч ніколи про це не казав, йому й на думку не спадало, що Еммі» може вважати його подарунком когось іншого. Йому здавалося, що вона знає, хто його тоді прислав.

Справді, Еміліє? — спитав він, і з його уст уже ладне було злетіти найважливіше з усіх питання, коли Еммі сказала:-Хіба може бути інакше? Хіба не він мені його подарував? — Я не знав, — мовив бідолашний Доббін і посмутнів. Тоді Еммі не звернула уваги на цю обставину, не помітила вона також, як Доббін посмутнів. Але потім вона задумалася. І раптом з невимовною мукою і болем збагнула, що то Вільям подарував їй фортепіано, а не Джордж, як вона собі уявила. Отже, це був не Джорджів подарунок, єдиний, як вона досі гадала, подарунок від коханого, річ, яку вона найдужче цінувала, найдорожча пам’ятка й скарб. Вона розмовляла з ним про Джорджа, грала на ньому його улюблені мелодії, просиджувала біля нього довгі вечори, торкаючись до його клавішів і відповідно до свого скромного вміння й хисту видобуваючи з них смутні звуки, плакала над ним серед тиші. А виявляється, ця пам’ятка не від Джорджа. Фортепіано втратило для неї ціну. І коли згодом старий Седлі попросив її заграти йому щось, вона сказала, що фортепіано геть розладнане, що в неї болить голова і вона не може грати.

Потім, як завжди, Емілія почала дорікати собі за дріб’язковість та невдячність і вирішила винагородити чесного Вільяма за ту зневагу, яку вона хоч і не висловила йому, але відчула до його фортепіано. Через кілька днів, коли воші сиділи у вітальні, де Джоз дуже зручно вмостився спати після обіду, Емілія ледь тремтячим голосом сказала майорові Доббіну:-Я повинна перепросити вас за одну річ.

За що? — запитав він.

За… за те маленьке фортепіано. Я так і не подякувала вам, коли ви мені його подарували… давно, дуже давно, як я ще була дівчиною. Я думала, що то подарунок когось іншого. Дякую вам, Вільяме.

Вона простягла майорові руку, але серце в сердешної жінки обливалося кров’ю, а що стосується очей, то вони, звичайно, взялися за своє.

Та Вільям не зміг більше витримати.

Еміліє! Еміліє! — вигукнув він. — Це я купив його для вас. Я кохав вас тоді, як кохаю й тепер. Я мушу сказати вам усе. Здається, я покохав вас з першого погляду, з тієї хвилини, коли Джордж привів мене до вашого дому, щоб показати ту Емілію, з якою він був заручений. Ви були ще дівчам у білій сукенці, з довгими кучерями, ви прибігли до нас згори, наспівуючи, — пам’ятаєте? — і ми поїхали у Воксгол.

Відтоді я мріяв тільки про одну жінку на світі — про вас. Мабуть, за дванадцять років не було такої години, коли б я не думав про вас. Я приїздив сказати про це вам, коли вирушав до Індії, але ви були такі байдужі, і я не зважився. Вам було однаково, чи я залишуся, чи поїду.

Я була дуже невдячною, — мовила Емілія.

Ні, тільки байдужою, — з розпачем сказав Доббін. — У мені немає нічого такого, що подобається жінкам. Я знаю, що ви тепер почуваєте. У вас тяжко на серці від цього відкриття, ви розчаровані, що фортепіано подарував я, а не Джордж. Я забув про це, а то б нізащо не завів | такої розмови. Це я повинен перепросити вас, що, дурний, на мить уявив собі, ніби довгі роки відданості й вірності могли прихилити вас до мене.

Тепер ви жорстокі,— не без хвилювання сказала Емілія. — Джордж — мій суджений і тут, і на небі. Хіба я могла б кохати когось іншого? Я й тепер належу йому, як і тоді, коли ви вперше побачили мене, любий Вільяме, То він сказав мені, який ви добрий і великодушний, він навчав мене любити вас, як брата. Хіба ви не були всім для мене і для мого сина? Нашим найдорожчим, найвірнішим, найкращим приятелем і захисником? Якби ви були; повернулися в Англію на кілька місяців раніше, то, може б, урятували мене від тієї… тієї страшної розлуки.

Ох, я тоді мале не вмерла, Вільяме! Але ви не приїхали, хоч я так хотіла, так молилася, щоб ви повернулись, і хлопчика теж забрали від мене. Правда, він гарна дитина, Вільяме? Будьте й далі його другом і моїм…

Голос її затремтів, і вона сховала обличчя на плечі в Доббіна.

Майор обняв її, пригорнув до себе, мов дитину, й поцілував у чоло.

Я не стану іншим, люба Еміліє,— мовив він. — Я не прошу нічого, крім прихильності. Хай усе залишається так, як було. Тільки дозвольте мені бути біля вас і бачити вас часто.

Так, часто, — сказала Емілія.

Отже, Вільямові дозволено дивитись і зітхати, — так бідний школяр, що не має грошей, зітхає, дивлячись на тістечка за вітриною.

Розділ LX ПОВЕРНЕННЯ В БЛАГОРОДНЕ ТОВАРИСТВО

Доля нарешті починає всміхатися Емілії. Ми залюбки забираємо її а нижчих сфер, де вона досі животіла, і вводимо в коло обраних людей — не таке аристократичне й вишукане, як те, де оберталася наша приятелька, місіс Бекі, а все ж з чималими претензіями на велич і світськість. Усі Джозові друзі були з трьох президентств, а його будинок містився в затишній англо-індійській дільниці, центром якої був Мойра-плейс. Мінто-сквер, Грейт-Клайв-стріт, Уоррен-стріт, Гастінгс-стріт, Октерлоні-плейс, Плесі-сквер, Ассей-терас (вдале слово «сади» 1827 року ще не вживалося на означення тинькованих будинків з асфальтовими терасами з чільного боку) — хто не знає цих показних осель відставної індійської аристократії, цієї дільниці, яку містер Уенгем зве «чорною ямою»? Суспільне становище Джоза було не таке високе, щоб дати йому право найняти будинок на Мойра-плейс, де мешкали самі колишні члени ради і компаньйони індійських фірм (записавши сто тисяч фунтів капіталу на своїх дружин, вони оголошують себе банкрутами й оселюються десь на батьківщині, порівняно зубожілими, з чотирма тисячами річного прибутку). Джоз найняв зручний будинок другого, а може, й третього рангу на Гілснай-стріт, накупив килимів, дорогих дзеркал і гарних, дуже вдало підібраних меблів роботи Седдонса в агентів містера Скейпа, що недавно став компаньйоном великої калькуттської фірми «Облудер, Шахраймен, Крадлі», в яку сердешний Скейп вгатив сімдесят тисяч фунтів — усі заощадження свого довгого чесного життя — і в якій зайняв місце Шахраймена, що відійшов на спочинок до розкішного маєтку в Сассексі (Облудери давно вже вийшли з фірми, а сер Горес Облудер, здається, стане пером і отримає звання барона Бан-дани), — став, кажу, компаньйоном великої фірми «Облудер і Шахраймен» за два роки до того, як вона збанкрутувала з мільйонними збитками, прирікши половину своїх індійських пайовиків на злидні н загибель.

Чесний, зубожілий, зломлений горем шістдесятип’ятирічний Скейп подався в Калькутту згортати справи фірми. Уолтер Скейп залишив Ітон і влаштувався в якомусь купецькому домі. Флоренс Скейп, Фанні Скейн і їхня мати тайкома виїхали в Булонь, і ніхто більше про них не чув. Одне слово, Джоз зайняв їхній будинок, скупив їхні килими та буфети і милувався собою в люстрах, де раніше віддзеркалювалися їхні чесні, мужві обличчя. Скейпові постачальники — з усіма ними чесно розрахувалися — залишили свої картки й радо пропонували забезпечувати товарами нових господарів. Високі офіціанти в білих жилетах, які слугували в Скейпа на проханих обідах і які в будень були продавцями городини, посланцями й молочарами, залишали свої адреси й піддобрювалися до дворецького.

Містер Чамні, сажотрус, що чистив у будинку димарі за трьох останніх пожильців, пробував підлеститись до дворецького та його помічника, обов’язком якого було, вбравшись у куртку з безліччю ґудзиків і в штани з лампасами, охороняти місіс Емілію, коли їй хотілося вийти погуляти.

Зайвої челяді в домі не тримали. Дворецький водночас був Джозовим камердинером і напивався не дужче за інших дворецьких, що служать у маленьких родинах і мають власні погляди на господареве вино. В Еммі була покоївка, що виросла в приміському маєтку сера Вільяма Доббіна, добра дівчина, лагідність і скромність якої просто обеззброювала місіс Осборн. Спершу її вжахнула думка, що вона матиме власну покоївку. Емілія зовсім не, знала, як користуватися її допомогою, і завжди зверталася до челяді чемно й шанобливо. Але ця дівчина виявилася дуже корисною в господарстві — вона вміло доглядала старого Седлі, що майже завжди сидів у своїй кімнаті й ніколи не приєднувався до веселого товариства в домі.

Багато людей приїздило побачитися з місіс Осборн. Леді Доббін з дочками були в захваті від зміни в житті Емілії і приїхали її відвідати. З’явилася й міс Осборн з Рассел-сквер у своїй величезній кареті з пишним чохлом на передку, прикрашеним гербом лідських Осборнів. Ішла поголоска, що Джоз неймовірно багатий, і старий Осборн не мав нічого проти того, щоб Джорджі, крім його грошей, успадкував ще й дядькове майно.

Хай йому біс, ми зробимо з хлопця людину! — казав він. — Я ще побачу його в парламенті, поки вмру. Можеш навідатись до його матері, міс Осборн, але мені на очі хай вона не показується.

І міс Осборн поїхала. Будьте певні, що Еммі дуже зраділа цій гості й можливості бути ближче до Джорджа. Хлопцеві також дозволили частіше, ніж досі, відвідувати матір. Раз або двічі на тиждень він обідав на Гілспай-стріт і верховодив там слугами й родичами так само, як і на Рассел-сквер.

Проте з майором Доббіном він завжди був чемний і в його присутності поводився набагато скромніше. Джорджі був кмітливий хлопець і побоювався майора. Він не міг не захоплюватися його простотою, привітністю і різноманітними знаннями, якими майор спокійно ділився з ним, його незмінною любов’ю до правди й справедливості. Джордж на своєму життєвому шляху ще не зустрічав такої людини, а справжні джентльмени завжди йому подобались. Він щиро полюбив свого хрещеного батька, і для нього було великою втіхою гуляти з Доббіном у парку й слухати його. Вільям розповідав Джорджі про його батька, про Індію, про Ватерлоо, про що завгодно, тільки не про себе. Коли Джордж ставав понад міру зухвалий і пихатий, майор брав його на глузи, що місіс Осборн вважала великою жорстокістю.

Одного дня, коли вони пішли разом до театру і хлопець відмовився сісти в партері, тому що, мовляв, публіка там вульгарна, майор узяв йому місце в ложі, залишив його там, а сам повернувся вниз. Невдовзі майор відчув, що хтось бере його під руку, й побачив, як малий чепурун у лайкових рукавичках стискає його за лікоть. Джорджі зрозумів, яка безглузда його поведінка, й спустився вниз зі своїх верховіть. Ласкава усмішка засвітилася на виду в доброго Доббіна і блиснула в його очах, коли він глянув на покаяного грішника. Він любив хлопця, як і все, що належало Емілії. А в якому захваті була вона, коли почула про чудовий вчинок Джорджі! Вона глянула на Доббіна ласкавіше, ніж звичайно. Йому навіть здалося, що вона почервоніла.

Джорджі без угаву вихваляв матері майора.

Я його люблю, мамо, бо він знає всяку всячину і не схожий на старого Віла, що завжди хвалиться і вживав такі довжелезні слова, правда? Хлопці в школі прозивають його «довгохвостий». Це я йому дав таке прізвисько! Правда, влучне? А Доб читає по-латинському, як по-англійському, ї по-французькому, і по-всякому. А коли ми гуляємо разом, він розповідав мені про тата й ніколи нічого не каже про себе, хоч я чув у діда, як полковник Баклер казав, що він один із найхоробріших офіцерів в армії і дуже відзначився. Дід страшенно здивувався і сказав: «Отой? А я гадав, що він і мухи не зачепить». Та я знаю, що зачепить, правда, мамо? — Еммі засміялась і подумала, що на це вже в майора, мабуть, вистачить відваги.

Якщо Джорджі з майором щиро заприязнилися, то між хлопцем і його дядьком, треба визнати, не було великої любові. Джордж узяв звичку надимати щоки, закладати руки в кишені жилета й казати: «Пожалься боже, не кажіть такого!» — так майстерно наслідуючи Джоза, що важко було втриматися від сміху. Під час обіду служники весело пирхали, коли хлопець, прохаючи дати йому щось, чого не було на столі, прибирав дядькову міну й казав його улюблену фразу. Навіть Доббін реготав, дивлячись, як Джордж передражнює свого дядька. Якби не Доббінові догани й не благання переляканої Емілії, малий шибеник перекривлював би Джоза просто в вічі. А шановний бенгалець, переслідуваний невиразним відчуттям, що хлопець вважає його за йолопа й бере на глум, дуже ніяковів у його присутності, а тому, звичайно, ще більше бундючився й величався. Коли наперед було відомо, що юний джентльмен прийде на Гілспай-стріт обідати зі своєю матір’ю, містер Седлі звичайно згадував про якесь побачення в клубі. Мабуть, ніхто не журився, що його не було вдома. В такі дні старого Седлі вмовляли вийти зі свого сховку нагорі, і в їдальні збиралося невеличке родинне товариство, до якого дуже часто приєднувався і майор Доббін. Він був ami de la maison: приятелем старого Седлі, Емілії і Джорджі та Джозовим порадником і помічником.

Для нас він однаково що в Мадрасі, так рідко ми його бачимо в себе в Кемберуелі,— сказала якось Доббінова сестра, міс Енн.

Ох, міс Енн, невже вам не спадало на думку, що майор не з вами мріяв одружитися? — Отже, Джозеф Седлі провадив життя в сповненому гідності неробстві, як і личило людині з його становищем. Звичайно, найперше він постарався стати членом «Східного клубу», де просиджував передобідній час у товаристві своїх індійських колег, де обідав і звідки приводив гостей на обід додому.

Емілія повинна була зустрічати й розважати тих джентльменів та їхніх дам. Від них вона довідувалася, коли Сміт стане радником; скільки сотень тисяч рупій привіз з собою до Англії Джонс; як фірма «Томпсон» у Лондоні відмовилась оплачувати векселі, видані на неї бомбейською фірмою «Томпсон, Кебаб і К°», і як усі вважають, що калькуттське відділення фірми теж має зазнати краху; як нерозважно — щоб не сказати більше— поводилась місіс Браун (дружина Брауна з нерегулярного Ахмеднагарського полку), що просиджувала з юним лейб-гвардійцем Суонкі до пізньої ночі на палубі й заблукала з ним, «коли вони каталися верхи під час зупинки на мисі Доброї Надії; як місіс Гардімен вивезла в Індію тринадцять своїх сестер, дочок сільського пастора, велебного Фелікса Крола, і видала заміж одинадцять з них, до того ж сімом знайшла дуже добру пару; як.

Горнбі лютує, що його дружина захотіла лишитись у Європі, і як Троттера призначено збирачем податків у Амерапурі. Ось такі або схожі на них розмови точилися на всіх проханих обідах. Усі говорили про те саме, в усіх був однаковий срібний посуд, скрізь подавали на стіл баранячі лопатки, варене індиче м’ясо і ео-trées. Про політику заходила мова після десерту, коли дами йшли нагору й балакали там про свої недуги та про своїх дітей.

І всюди бачимо те саме. Хіба дружини адвокатів не гуторять про виїзні сесії суду? Хіба військові дами не пліткують про полкові справи? Хіба дружини священиків же балакають про недільні ніколи і про те, хто кого заміняв? Хіба великосвітські леді не розмовляють про те вузьке коле осіб, до якого вони належать? То чому ж нашим індійським приятелям не провадити своїх розмов? Хоч я визнаю, що вони зовсім нецікаві для випадкових осіб, яки» інколи доводиться слухати їх.

Невдовзі Еммі завела візитну книжку й сама почала регулярно виїздити в кареті, відвідуючи леді Бладаєр, дружину генерал-майора бенгальської армії сера Роджера Бладаєра, кавалера ордена Лазні; леді Гаф, дружину сера Дж. Гафа, генерал-майора бомбейської армії; місіс Пайс, дружину директора Пайса, і т. д. Ми швидко звикаємо до змін у житті. Згадувану карету щодня подавали на Гілспай-стріт; згадуваний служник у ґудзиках вилазив на передок і зіскакував з нього, розносячи Еміліїні та Джозові візитні картки; у визначений час Еммі й карета вирушали до клубу, щоб забрати Джоза й вивезти його на свіже повітря, або ж у неї вмощували старого Седлі, й Еммі возила його на прогулянку в Ріджентс-парк.

Покоївка, карета, візитна книжка й паж у ґудзиках скоро стали для Емілії такими звичними, як раніше— скромні щоденні обов’язки в Бромитені. Вона пристосувалася до всього цього так само, як колись — до того, що тепер залишила. Якби доля призначила Емілії бути герцогинею, вона б і тоді виявилася на своєму місці.

Дами з Джозового кола одноголосно визнали, що вона досить приємна молода особа, — нічого особливого в ній нема, вона мила й таке інше.

Чоловікам, як завжди, подобалася щира привітність Емілії та її прості, але делікатні манери. Галантні чепуруни з Індії, які приїхали додому у відпустку, — вусаті, неймовірно видженджурені й обвішані ланцюжками молодики, що їздили в елегантних бричках, постійні відвідувачі театрів і пожильці вест-ендських готелів, — обожнювали місіс Осборн, радо кланялися їй, коли вона їхала Парком у кареті, і були потішені, коли їм випадала честь відвідати вранці Емілію. А одного разу майор Доббін застав tête-à-tête з Емілією самого лейб-гвардійця Суонкі, небезпечного юнака, найбільшого дженджика в цілій індійській армії, що перебував у відпустці: він дуже дотепно й красномовно змальовував їй полювання на кабанів. Після того він довго розповідав про одного проклятущого офіцера, що вічно товчеться в домі Джоза Седлі,— такого довготелесого, худого, підстаркуватого дивака, черствого сухаря, присутність якого просто дратує, коли людині хочеться поговорити з господинею.

Якби в Доббіна було більше шанолюбства, він неодмінно приревнував би Емілію до такого небезпечного молодого чепуруна, як цей чарівний бенгальський капітан. Та Доббін був надто простодушний і благородний, щоб підозрівати Емілію. Він радів, що інші чоловіки уважні до неї і що всі нею захоплюються. Адже майже від самого її одруження люди кривдили її і не вміли цінувати. Йому було приємно бачити, як ласкаве ставлення виявляло все найкраще, що було в натурі Емілії, і як вона розцвіла, відколи їй стало краще жити. Кожен, хто цінував Емілію, хвалив Доббіна за його розважливість — якщо тільки про закоханого можна сказати, що він взагалі буває розважливий.

Після того як Джоза відрекомендували при дворі — будьте певні, що він з’явився туди як вірний підданець свого володаря (спершу показавшись у повному придворному костюмі в своєму клубі, куди майор Доббін заїхав за ним у досить приношеному мундирі), — він, хто й так завжди був монархістом і прихильником Георга IV, став таким ревним торі і підпорою держави, що вирішив, неодмінно взяти й Емілію на один з королівських прийомів. Йому навіть почало здаватися, що його обов’язок — підтримувати суспільний добробут і що монарх не буде щасливий, поки Джоз Седлі та його родина не зберуться біля нього в Сент-Джеймському палаці.

Еммі засміялася й спитала:-Може, мені надіти родинні діаманти, Джозе? — «Як було б добре, коли б ви дозволили мені купити вам діаманти, — подумав майор. — Аби тільки знайшлися такі, що були б гідні вас».

Розділ LXI У ЯКОМУ ГАСНУТЬ ДВІ СВІЧКИ

Настав день, коли пристойним, пишним розвагам, яким віддавалася родина містера Джоза Седлі, стала на заваді подія, що трапляється в багатьох домах.

Підіймаючись з вітальні у своєму будинку сходами нагору, ви, певне, помічали невелике склеписте вікно в стіні просто перед вами: воно пропускає світло на сходи між третім поверхом і четвертим (де звичайно містяться дитяча кімната й комірчини для челяді), а крім того, має ще й інше корисне призначення, про яке вам можуть сказати помічники грабаря. Вони ставлять під те склепіння труну або розвертають її там, щоб не потривожити холодного тліну людини, яка спочиває в чорному ковчезі.

Те склеписте віконце на третьому поверсі лондонських будинків, освітлюючи вгору і вниз сходову клітку, панує над головною магістраллю дому, якою користуються мешканці будинку. Нею ще до схід сонця обережно сходить до кухні куховарка чистити свої каструлі й сковороди; нею молодий син господарів, залишивши внизу чоботи, скрадається вдосвіта до своєї кімнати після веселої ночі в клубі; нею спускається вниз панночка в мереживі й стрічках, — вона шелестить пишними мусліновими спідницями і сяє вродою, готова здобувати перемоги на бенкеті; нею з’їздить малий Томмі, воліючи користуватися поруччям і нехтуючи небезпеку; нею чоловік ніжно несе вниз на своїх дужих руках усміхнену молоду матір, упевнено ступаючи із східця на східець у супроводі доглядачки з пологового будинку того дня, коли лікар скаже, що чарівна пацієнтка може зійти вже до вітальні; нею плентається вгору до своєї комірчини Джон, позіхаючи над тріскучим промінчиком лойової свічки, щоб потім, удосвіта, зібрати все взуття, яке чекає на нього в коридорах. Цим шляхом носять угору і вниз немовлят, водять старих, ним урочисто простують гості до бенкетної зали, священик іде на хрестини, лікар — до кімнати хворого, а помічники грабаря — на верхній поверх. Яке mémento про життя, смерть і марноту всього земного ці сходи й склеписте вікно над ними, коли добре подумати, сидячи там і дивлячись на сходову клітку! І до вас, як і до мене, друже мій у блазенському костюмі, підійметься востаннє лікар. Доглядачка загляне, розсунувши запинало, та ви вже цього не помітите, — а тоді відчинить вікна і провітрить кімнату. Ваші близькі спустять завіси у вікнах з чільного боку будинку й переберуться в задні кімнати, потім пошлють по вашого адвоката й по інших людей у чорному і т. д. Ваша комедія буде зіграна до кінця, як і моя, і нас відвезуть — ох, як далеко від тих сурм, голосіння й нещирих мін! Коли ми аристократи, на наше останнє пристановище почеплять жалобні герби з позолоченим херувимом і написом, що ми знайдемо «спокій на небі». Ваш син умеблює будинок наново або, може, найме його комусь, а сам перебереться в якийсь модніший квартал; ваше прізвище наступного року з’явиться в списку «померлих членів» вашого клубу. Хоч як гірко вас оплакуватимуть, проте вашій удові захочеться, щоб її жалобна сукня була гарно пошита; куховарка пошле когось нагору чи сама прийде спитати відносно обіду; живим скоро набридає дивитися на ваш портрет над каміном, його заберуть з почесною місця, щоб повісити там портрет сина, який обійняв владу.

За ким із померлих найбільше плачуть? Мені здається, що за тим, злю за життя найменше любив своїх ближніх. Смерть дитини викликає такий відчай і такі сльози, яких ніхто шкода не побачить, коли настане ваш кінець, шановний читачу. Смерть немовляти, яке ще добре не впізнає вас і легко може забути за тиждень, пригнітить вас дужче, ніж утрата найближчого приятеля або вашого первістка — такого самого дорослого, як ви, що вже має власних дітей. Ми суворі до Годи та Сімєона, але найменшого, Веніаміна, безтямно любимо й жаліємо. І якщо ви старі, читачу, — старі й багаті або старі й убогі,— то одного чудового дня ви подумаєте; «Усі мої близькі дуже ласкаві до мене, але вони не вельми жалкуватимуть, коли я помру. Я дуже багатий, і вони чекають на мою спадщину». Або; «Я дуже вбогий, і вони стомились утримувати мене».

Тільки-но скінчився термін жалоби після смерті місіс Седлі, тільки-но Джоз устиг скинути чорне вбрання і вдягтись у свої улюблені яскраві жилети, як для всіх, хто оточував містера Седлі, стало видно, що назріває нова подія і що старий скоро вирушить на пошуки дружини в ту похмуру країну, куди вона пішла раніше за нього.

Здоров’я мого батька, — врочисто казав у своєму клубі Джоз Седлі,— не дозволяє мені давати бучних обідів у цьому сезоні. Та коли ви, шановний Чатні, просто зайдете до мене о пів на сьому й пообідаєте зі мною та ще з двома чи трьома приятелями з нашого товариства, я завжди радий буду вас бачити.

Отож Джон та його знайомі мовчки обідали й пили своє бордо, а тим часом на третьому поверсі пересипалися останні піщинки в часомірі життя старого. Взутий у м’які капці дворецький приносив до їдальні.вино, після обіду гості сідали грати в парти, інколи до них приєднувався Доббін, часом униз сходила й місіс Осборн, коли її хворий влаштовувався на ніч і його огортав той леткий, неспокійний сон, що відвідує постіль старих людей.

За той час, що старий Седлі лежав хворий, він дуже прихилився до дочки. Він брав ліки і.їжу лише з її рук. Емілія майже нічого більше не робила, тільки доглядала батька. її ліжко було присунуте до самих дверей його кімнати, що стояли відчинені, і вона схоплювалася від найменшого звуку „чи шурхоту, який долинав з постелі вередливого хворого. Хоч треба віддати йому належне: він годинами лежав тихо, не ворушився, щоб не збудити своєї ласкавої й дбайливої доглядачки.

Він тепер любив свою дочку так ніжно, як любив п хіба що дитиною. А ця проста істота була особливо гарна, коли покірно виконувала свій дочірній обов’язок.

«Вона з’являється в кімнаті тихо, мов сонячний промінь», — думав Доббін, спостерігаючи, як Емілія заходить до батька й виходить з його кімнати. Коли вона нечутно й граційно поралася біля хворого, на обличчі в неї світилася ласкава ніжність. Хто не бачив на обличчях жінок тихого, ангельського сяйва любові і співчуття, коли вони доглядають дітей або хворих? — Розвіялась таємна ворожнеча, що тривала кілька років, і відбулося мовчазне примирення. В ті останні години свого життя старий, зворушений любов’ю і добротою дочки, забув усі ті провини, всі кривди, яких зазнав від неї і про які вони з дружиною не раз говорили довгими ночами: як Емілія відмовилась від усього задля дитини, яка була байдужа до старих, нещасних „батьків і думала тільки про свого хлопця, як нерозважно, безглуздо поводилась, коли від неї забрали Джорджі. Старий Седлі забув усі ці звинувачення, коли підбивав останній підсумок своєму життю, і віддав належне ніжній, покірній мучениці. Якось уночі, зайшовши нишком до батька, Емілія побачила, що він не спить; і тоді немічний старий визнав перед дочкою свої помилки:-Ох, Еммі! Я все думаю, які ми були недобрі й несправедливі до тебе, — сказав він, простягаючи до неї свою кволу, холодну руку.

Емілія стала навколішки й почала молитися біля постелі батька, що також молився з нею, й далі тримаючи її руку. Друже мій, коли настане наша пора, дай боже й нам мати біля себе таку добру душу, як ця, щоб помолилася з нами! — Можливо, тієї безсонної ночі перед очима в старого постало все його життя: змагання і надії в молодості, успіх і багатство в зрілому віці, падіння на порозі старості і теперішня його безпорадність. І ніякої можливості помститися долі, що взяла над ним гору, нічого залишити по собі — ні імені, ні грошей…

Змарноване життя, поразка й розчарування — і ось кінець! Що, на вашу думку, брате мій, читачу, краще: вмирати багатим і славетним чи вбогим і розчарованим? Усе мати і бути змушеним віддати чи зникнути з життя, програвши гру? Мабуть, дивне це почуття, коли одного чудового дня нам доводиться сказати: «Завтра успіх чи невдача для мене нічого не важитимуть. Зійде сонце, і міріади людей підуть, як звичайно, працювати чи розважатися, а мене вже не буде в тій метушні».

Ось і настав такий ранок, зійшло сонце, весь світ узявся до своїх різноманітних справ і розваг, — увесь світ, крім старого Джона Седлі, якому не треба вже було змагатися з долею, плекати надії, виношувати задуми; лишилось добратися до бромптонського цвинтаря, до спокійного, незнаного прихистку поряд зі своєю старою дружиною.

Майор Доббін, Джоз і Джорджі провели його до могили в кареті, оббитій чорним сукном. Джоз для цього приїхав з готелю «Зірка й Підв’язка» в Річмонді, куди він перебрався після сумної події. Він не захотів залишатися в будинку разом з…

за таких обставин, самі розумієте. Та Еммі залишилась і, як завжди, робила те, що треба. Горе не зломило її, вона була швидше поважна, ніж засмучена. Вона молилася, щоб її смерть була така тиха й безболісна, і розрадою у її смутку були ті слова, які вона почула ВІД батька під час хвороби і які свідчили про його віру, упокорення і надію на майбутнє життя.

Авжеж, мені здається, що такий кінець, врешті, кращий за будь-який інший.

Припустімо, що ви дуже багаті й ні в чому собі не відмовляєте, і ось ви кажете свого останнього дня: «Я дуже багатий, мене всі добре знають, я все своє життя перебував у найкращому товаристві і, дякувати богу, походжу з славетної родини.

Я чесно служив своєму королю і батьківщині. Я пробув кілька років у парламенті, де, зважуюсь сказати, до моїх слів прислухалися і добре сприймали їх. Я не завинив нікому жодного шилінга, навпаки — позичив своєму давньому університетському товаришеві Джеку Лазареві п’ятдесят фунтів, і виконавці моєї духівниці не будуть квапити його віддати борг. Я залишаю дочкам по десять тисяч фунтів — дуже добрий посаг для дівчат; я відписую все столове срібло, меблі й будинок на Бейкер-стріт з чималою часткою майна, належною їй за законом, своїй дружині в довічне володіння, а свої землі, гроші в державних паперах і свою пивницю з добірними винами на Бейкер-стріт — синові. Я залишаю двадцять фунтів річного прибутку своєму камердинерові і ручуся, що після моєї смерті ніхто нічого мені не закине». Або ж припустімо, що ваша лебедина пісня буде цілком інакша — ви скажете; «Я бідний, пригнічений горем, розчарований старий чоловік, і ціле життя мені не щастило. Доля не обдарувала мене ні розумом, ні майном, і я визнаю, що допускався безлічі помилок. Визнаю, що я часто забував свій обов’язок. Я не можу сплатити своїх боргів. На своїй смертній постелі я лежу безпорадний, покірний і благаю прощення за свою нездарність, припадаючи з покаянним серцем до ніг божого милосердя».

Котру з цих двох промов ви б собі вибрали для прощального слова на своєму похороні? Старий Седлі виголосив останню. І з покірним серцем, тримаючи за руку свою дочку, розлучився з життям, лишивши позад себе всі свої кривди й життєву суєту.

Бачиш, — мовив старий Осборн своєму онукові,— як доля винагороджує порядність, працьовитість, уміння добре вкласти гроші і таке інше. Глянь на мене і на мій банківський рахунок. І глянь на свого бідного діда Седлі з його невдачами. А він був багатший за мене двадцять років тому, куди багатіший — на цілих десять тисяч фунтів! — Крім цих осіб та ще родини містера Клепа, яка приїхала з Бромптона висловити свої співчуття, жодна жива душа не поцікавилася старим Джоном Седлі й не згадала, що така людина жила на світі.

Коли містер Осборн уперше почув від свого приятеля полковника Баклера (про що нам уже розповів малий-Джорджі), який чудовий офіцер майор Доббін, він сприйняв ті слова досить-таки зневажливо й не захотів повірити, що таки незграба може бути розумним і мати добру славу. Але йому довелося почути такі самі відгуки про-майора й від інших своїх знайомих… Сер Вільям Доббін був дуже високої думки про свого сина й розповідав багато історій, які підтверджували, що він освічений, відважний і має в світі добру славу. Нарешті прізвище майора з’явилося в списку гостей на проханих кількох вельмож, і ця обставина зробила величезне враження на старого аристократа з Рассел-сквер. Оскільки Джорджі перейшов до свого діда, майорові як його опікунові довелося зрідка зустрічатися зі старим Осборном. Під час одного з таких побачень цей джентльмен як добрий ділок, переглядаючи майорові звіти пре справи хлопця та його матері, зробив одне дивовижне відкриття, яке його прикро вразило я одночасно втішило: виявилося, що частина грошей, на які жили бідолашна вдова з сином, ішла з власної кишені Вільяма Доббіна.

Коли старий Осборн наносився на майора, той, не вміючи брехати, почервонів, почав верзти щось недоладне і врешті признався.

Той шлюб, — сказав він (при цих словах обличчя співрозмовника потемніло), — відбувся великою мірою завдяки мені. Я вважав, що мій бідолашний товариш зайшов надто далеко і лкби відступився від узятих на себе зобов’язань, то зганьбив би своє ім’я і занапастив би місіс Осборн. І коли вона лишилася без будь-яких засобів, мені здалося, що я повинен підтримувати її своїми заощадженнями.

Майоре Доббіне, — мовив містер Осборн, суворо дивлячись на нього і теж почервонівши, — ви зробили мені велику кривду, але дозвольте сказати вам, сер, що ви чесна людина. Ось вам моя рука, сер. Мені й на думку не спадало, що моя парость жила на ваші кошти…

ї вони потиснули один одному руки.

Нашого лицеміра дуже збентежило те, що його добродійництво було викрите. А проте він, користуючись нагодою, спробував уласкавити старого й примирити його з пам’яттю про сина.

Джордж був шляхетний хлопець, — сказав він. — Ми всі його любили й ладні були зробити для нього все що завгодно. Я тоді був ще молодий і дуже пишався, що він приятелював зі мною, мені було приємніше бувати з ним, ніж у товаристві самого головнокомандувача. Я ніколи не бачив, другого такого мужнього, відважного й чудового офіцера, як він. — І Доббін розповів старому все, що міг пригадати про сміливі подвиги його сина. — А який Джорджі схожий на нього! — Він такий схожий на нього, що інколи мені аж страшно стає,— признався дід.

Разів зо два майор приїздив обідати до містера Осборна (це було в той час, як містер Седлі хворів), і коли вони лишалися вдвох після обіду, то розмовляли про полеглого героя. Батько, своїм звичаєм, хизувався сином і, перераховуючи його подвиги, не забував похвалити й себе, але відчувалося, що він полагіднішав, його гнів на бідолашного Джорджа пригас, і добре серце Доббіна тішили ці ознаки примирення. Другого вечора старий Осборн уже називав майора Вільямом, як у ті часи, коли Доббін і Джордж були дітьми, і наш чесний приятель побачив у цьому добру ознаку.

Наступного дня під час сніданку, коли міс Осборн з властивою її вікові і вдачі різкістю зважилась на якесь глузливе зауваження щодо вигляду й поведінки майора, господар дому перебив її:-Ти сама рада була б підхопити його, голубонько, та не на ті зуби горішок, ха-ха-ха! Вільям чудовий-хлопець.

Оце правда, дідусю, — схвально екала Джорджі, надійшов до старого, схопив його за довгі сиві бакени й поцілував, радісно всміхнувшись. А ввечері переповів усю цю розмову матері, яка цілком з ним погодилася.

Авжеж, він має золоте серце, — мовила вона. — Твій дорогий тато завжди так казав.

На світі небагато знайдеться таких добрих і справедливих людей, як Доббін.

Саме тоді нагодився майор, і, мабуть, тому Емілія почервоніла. А малий шибеник ще дужче збентежив матір, доказавши при Доббінові кінець вранішньої розмови.

Чуєте, Добе, — мовив він, — одна чарівна леді хоче вийти за вас заміж. Вона має купу грошей, носить накладку і з ранку до вечора лає челядь.

Хто ж це? — запитав Доббін.

Тітка Осборн! — відповів хлопець. — Так сказав дідусь. Ох, Добе, як було б чудово, якби ви стали моїм-дядьком! Тієї миті деренчливий голос старого Седлі з другої кімнати покликав Емілію, і сміх затих.

Не було сумніву, що погляди старого Осборна змінилися. Інколи він розпитував Джорджі про його дядька і сміявся, коли онук показував, як Джоз вигукує: «Пожалься боже!» — і жадібно їсть юшку. Одного разу старий сказав:-Негарно передражнювати родичів, ти ще надто зелений для цього. Міс Осборн, коли ти сьогодні поїдеш кататися, завези мою картку містерові Седлі, чуєш? З ним я ніколи не сварився.

У відповідь надійшла Джозова картка, і його та майора Доббіна запросили на обід — мабуть, найпишніший і найбезглуздіший обід, які будь-коли влаштовував містер Осборн. Було виставлено напоказ усе родинне срібло й скликано найкращих тостер. Містер Седлі вів до столу міс Осборн, і вона була до нього дуже ласкава; зате вона майже не розмовляла з майором, який скромно сидів далеко від неї біля містера Осборна. Джоз дуже поважно заявив, що такої черепахової юшки він ще зроду не їв, і запитав містера Осборна, де він бере мадеру.

Це з тих вин, що від Седлі,— шепнув дворецький господареві.

Я купив її дуже давно й заплатив добрі гроші,— уголос відповів містер Осборн своєму гостеві, а тоді пошепки сказав сусідові праворуч — Я купив її на розпродажі в того неборака.

Кілька разів старий розпитував майора про… про місіс Осборн, а на цю тему Доббін міг говорити довго й дуже красномовно. Він розповів містерові Осборну про її страждання, про її гарячу відданість чоловікові, пам’ять якого вона шанує й досі, про те, як ласкаво, з яким почуттям обов’язку вона підтримувала своїх батьків і як віддала свого сина, коли їй здалося, що так треба зробити.

Ви не знаєте, що вона витерпіла, сер! — мовив добрий майор тремтячим голосом. — І я сподіваюся й вірю, що ви помиритеся з нею. Якщо вона й забрала у вас сина, то зате віддала вам свого. І хоч як ви любили Джорджа, будьте певні, що свого вона любить удесятеро більше! — Далебі, ви добрий хлопець, сер! — тільки й сказав містер Осборн.

Йому ніколи не спадало на думку, що вдові могло бути боляче розлучатися з сином чи що його багатство стало причиною її горя. Вирішено, що їм треба якнайшвидше помиритися, і серце Емілії починало вже калатати на думку про страшну зустріч з Джорджевим батьком.

Але тій зустрічі так і не судилося відбутися. Перешкодила затяжна хвороба й смерть старого Седлі, після чого певний час не могло бути й мови про зустріч. Це лихо та і інші події, мабуть, вплинули на містера Осборна. Останнім часом він дуже підупав на силі, постарів і заглибився в себе. Він посилав по своїх адвокатів і, певне, дещо змінив у духівниці. Лікар, оглянувши старого, сказав, що він дуже виснажений, неспокійний, а тому не вадило б пустити йому трохи крові й повезти його на море, але старий від усього цього відмовився.

Якось, коли він мав зійти вниз на сніданок, служник, не заставши господаря в їдальні, подався до його туалетної кімнати й побачив його долі біля столика. Він був непритомний. Викликали міс Осборн, послали по лікарів, Джорджі, що мав їхати до школи, залишили вдома. Лікарі пустили хворому кров, поставили банки.

Осборн опритомнів, але мова до нього не повернулася, хоч разів зо два він щосили намагався щось сказати. Через чотири дні він помер. Лікарі зійшли вниз сходами, помічники грабаря піднялися ними нагору; всі віконниці з боку саду на Рассел-сквер позачиняли. З Сіті примчав Буллок.

Скільки грошей він залишив хлопцеві? Не половину ж? Певне, поділив їх нарівно між усіма трьома? — То була тривожна хвилина.

Що ж надаремне силкувався сказати бідолашний старий? Я сподіваюся, що він хотів побачити Емілію і помиритися з милою, вірною дружиною свого сина, перше ніж відійти з цього світу. Цілком можливо, що так воно й було насправді, бо його духівниця засвідчила, що зненависть, яку він так довго плекав, зникла з його серця.

У кишені його халата знайшли листа з великою червоною печаткою, якого Джордж написав йому з Ватерлоо. Певне, старий переглядав ще й інші папери, які торкалися сина, бо в кишені був також ключ від скриньки, де він їх тримав.

Печатки були зламані й конверти розірвані, мабуть, ще напередодні нападу, бо коли дворецький заносив йому чай до кабінету, то застав господаря над великою родинною біблією.

Коли розпечатали духівницю, виявилося, що половину майна залишено Джорджеві, а решту поділено нарівно між сестрами. Містерові Буллоку запропоновано або провадити далі справи торгового дому в інтересах усіх спадкоємців, або вийти з нього, якщо він виявить таке бажання. Річний прибуток у сумі п’ятсот фунтів, вираховуваний із Джорджевої частки, був відписаний його матері, «вдові мого улюбленого сива Джорджа Осборна», яка мала перебрати на себе опікунство над своєю дитиною.

«Майор Вільям Доббін, приятель мого улюбленого сина», був призначений виконавцем духівниці, «і оскільки він з доброти й щедрості своєї підтримував на свої власні кошти мого онука і вдову мого сина, коли ті лишилися без будь-яких засобів (читав далі адвокат), я тут дякую йому від щирого серця за його любов і ласку до них і прошу його прийняти від мене суму, достатню для купівлі чину підполковника, або використати її на свій розсуд».

Коли Емілія довідалась, що свекор помирився з нею, серце її розтопилось і сповнялося вдячності за той спадок, який він їй залишив. Та коли вона почула, що їй повернуто Джорджі, й дізналася, як. це сталося і завдяки кому, а також про те, що добросердий Вільям підтримував її в біді, що це вія дав їй чоловіка й сина, — о, тоді вона впала навколішки й почала молитися, щоб господь благословив його вірне, ласкаве серце? Вона схилилася в покірному, доземному поклоні перед тим прекрасним, великодушним коханням.

І за таку дивовижну відданість, за всю ту доброту вона могла заплатити лише вдячністю — самою лише вдячністю! Коли вона думала про іншу винагороду, з могили вставав образ Джорджа й казав: «Ти моя, тільки моя, нині й навіки!»-Вільям знав, які почуття хвилюють її серце, — хіба він не присвятив ціле своє життя на те, щоб угадувати їх? — Повчально відзначити, як виросла місіс Осборн в очах знайомих їй людей, коли став відомий зміст духівниці старого купця. Джозові служники, які дозволяли собі опиратися скромним вказівкам Емілії і заявляти, що «спитають господаря», чи виконувати їх, тепер не зважувались на такі вихватки. Куховарка перестала глузувати з її приношених старомодних суконь (які, звичайно, годі було порівнювати з елегантними уборами тієї дами, коли вона, вичепурившись, ішла в неділю на вечерню до церкви); решта челяді вже не бурчала, коли чула дзвінок Емілії, і негайно відгукувалась. Візник, який невдоволено казав, що нічого дарма ганяти коней і робити з карети лікарню задля старого й місіс Осборн, тепер возив її дуже радо і, боячись, щоб його не замінили візником містера Осборна, питав:-Хіба ті візники з Рассел-сквер знають місто і хіба вони гідні сидіти на козлах перед справжньою леді? — Джозові друзі — і чоловіки, й жінки — раптом зацікавились Емілією, і на столику в її передпокої почала збиратися купа карток тих, хто засвідчував їй своє співчуття. Сам Джоз, що досі вважав сестру добродушною, покірною жебрачкою, якій він був зобов’язаний давати шматок хліба й притулок, перейнявся великою пошаною до неї та до багатого хлопчика, свого небожа; він узяв собі в голову, що «бідолашній сестричці» потрібні зміни й розваги після всіх тривог і злигоднів, які їй довелось витримати, почав снідати вдома й за столом люб’язно розпитувати її, що вона думає робити вдень.

Як опікунка Джорджі Емілія, за згодою другого його опікуна, майора, запропонувала міс Осборн і далі мешкати на Рассел-сквер. Однак та леді, подякувавши за ласку, заявила, що вона й у голові собі не покладала жити самотою в тому понурому будинку, і в глибокій жалобі перебралася з кількома давніми слугами до Челтнема. Решті челяді щедро заплачено, і всю її звільнено.

Відданий старий дворецький, якому міс Осборн запропонувала залишитися в неї, сам відмовився від місця, воліючи вкласти свої заощадження в шинок (будемо сподіватися, що йому не довелось бідувати). Коли міс Осборн відмовилась мешкати на Рассел-сквер, місіс Осборн порадилася з приятелями й також не захотіла переїздити в те похмуре старе житло. Будинок спорожнили; дороге опорядження, важкі свічники та непривабливі потемнілі дзеркала булл складені й запаковані, пишну їдальню з рожевого дерева обвили соломою, килими згорнули й перев’язали мотузками, невеличку бібліотеку вибраних книжок у чудових палітурках склали в два ящики з-під вина, і все це добро відвезли кількома величезними фургонами в Пантехягкон, де воно мало зберігатися до повноліття Джорджа. А великі, важкі, темні скрині з срібним посудом помандрували до шановних Стампі й Роді і зникли в підвалах цих славнозвісних банкірів, де теж мали чекати того самого терміну.

Одного дня Емілія, вбрана в усе чорне, взяла Джорджа за руку й пішла до того спорожнілого будинку, в якому не була з часів свого дівоцтва. Майданчик перед входом, Де вантажили й відправляли фургони, був засмічений соломою. Мати з сином зайшли всередину до великих порожніх кімнат з темними прямокутниками на стінах, де раніше висіли картини й дзеркала. Потім вони піднялися широкими, не застеленими кам’яними сходами нагору, в кімнату, де, як пошепки сказав Джордж, помер дідусь, а тоді ще вище, до спальні самого Джорджа., Емілія і далі тримала за руку сина, але думала не тільки про нього. Вона знала, що ця кімната належала й батькові Джорджа. Емілія підійшла до відчиненого вікна (одного з тих вікон, на які часто дивилася з тугою в серці, коли в неї забрали дитину) і звідти, глянувши понад деревами Рассел-сквер, побачила старий будинок, де народилася сама й де прожила багато щасливих днів своєї благословенної юності. Вони враз усі воскресли в її пам’яті: веселі свята й ласкаві обличчя, безтурботна, радісна, давно минула пора, а за нею — довгі муки й випробування, що пригнітили її своїм тягарем. Емілія думала про них і про того; чоловіка, що був її постійною опорою, її добрим генієм, благодійником і ніжним, великодушним другом.

Гляньте, мамо, — мовив Джорджі,— тут на шибці надряпано алмазом «Дж. О.» Я раніше не бачив цих літер, і це не я їх надряпав! — Це була кімната твого тата ще до того, як ти з’явився на світ, — відповіла вона і, почервонівши, поцілувала сина.

Емілія була дуже мовчазна, коли вони поверталися в Річмонд, де вони тимчасово мешкали і куди усміхнені, метушливі адвокати приїздили відвідати місіс Осборн (свої візити вони, звичайно, вписували їй потім у рахунок); там, певна річ, була кімната й для майора Доббіна, який часто з’являвся до них верхи, бо мав багато справ, пов’язаних з опікою над Джорджем.

Джорджа на невизначений час забрали з закладу містера Віла, а тому джентльменові доручили скласти напис для гарної мармурової плити, яку мали поставити в церкві Сиротинця під пам’ятною дошкою капітанові Джорджу Осборнові.

Місіс Буллок, тітка Джорджі, хоч те мале чудовисько і пограбувало її на половину суми, яку вона сподівалася; і отримати від батька, все-таки засвідчила свою незлобливість і помирилася з матір’ю та сином. Роугемптон недалеко від Річмонда; і ось одного дня до будинку Емілії в Річмонді під’їхала карета з зображенням золотих биків на дверцятах і з недокрівними дітьми всередині. Родина Буллоків з’явилася в садку, де Емілія читала книжку. Джоз сидів у альтанці і безтурботно вмочав полуниці у вино, а майор в індійській куртці підставляв спину Джорджі, якому заманулося пограти в довгу лозу. Хлопець беркицьнувся і влетів у зграйку малих Буллоків з величезними чорними бантами на капелюшках і широкими чорними поясами; вони йшли в супроводі своєї матінки, теж убраної в жалобу.

«Він за віком якраз пара моїй Розі», — подумала дбайлива матуся і глянула на своє любе дитя — хворобливу семирічну дівчинку.

Розо, підійди й поцілуй свого любого кузена, — мовила місіс Фредерік. — Ти не знаєш мене, Джордже? Я твоя тітка.

Я знаю вас дуже добре, — відповів Джордж, — але не люблю цілуватися. — І він ухилився від пестощів слухняної кузини.

Проведи мене до своєї матері, пустунчику, — сказала місіс Фредерік, і дами зустрілися після багаторічної перерви.

Поки Емілію долали турботи й злидні, місіс Буллок жодного разу не подумала відвідати її, але тепер, коли вдова посіла досить помітне становище в світі, зовиця, звичайно, прийшла, — а як же інакше? Те саме зробили й багато інших. Наші давні знайомі міс Суорц та її чоловік галасливо налетіли з Гемптон-корт з лакеями у жовтогарячих лівреях, і мулатка бурхливо, як завжди, почала виливати Емілії свою любов. Віддаймо їй належне: вона й далі любила б Еммі, якби могла з нею бачитися. Та que voulez vous? — у такому величезному місті людям ніколи бігати й розшукувати друзів; коли вони випадають з наших лав, то зразу губляться, а ми крокуємо далі без них. Хіба чиюсь відсутність помічають на Ярмарку Суєти? — Одне слово, ще не скінчилася жалоба по містерові Ос-борну, як Еммі опинилася в центрі вишуканого світського товариства, члени якого не могли навіть уявити собі, що хтось, допущений у їхнє коло, не вважав за велике щастя знатися з ними.

Серед них, мабуть, не було жодної дами, що не мала б у родині пера, хоч її чоловік міг просто торгувати маринадами в Сіті. Деякі з тих дам були дуже вчені й добре з усім обізнані: читали твори місіс Сомервіл і вчащали до Королівського інституту. Інші були суворими протестантками і трималися Екеетер-хола. Треба визнати, що Еммі цілком розгублювалася серед їхнього базікання і страшенно змучилася, коли раз чи два мусила прийняти запрошення місіс Буллок. Та дама наполегливо опікувалася нею і великодушно взялася виховувати її. Вона підшукувала для Емілії кравчинь, перевіряла, як вона господарює, і стежила за її манерами. Вона часто приїздила з Роугемптона й розважала зовицю нудною світською балаканиною і нікчемними двірськими плітками.

Джоз любив послухати місіс Буллок, зате майор сердито покидав товариство, коли з’являлася ця дама зі своєю дешевою світськістю. На одному з найвишуканіших Буллокових обідів він Примудрився заснути під самим носом у лисого банкіра (Фредові все ще дуже хотілося, щоб осборнівські гроші Йерейшли від Стампі й Роді до їхнього банку), а тим часом Емілія, що не знала латини, не чула, хто написав останню Статтю в «Едінбурзькій газеті», яка набула великого розголосу, і нітрохи не сумувала чи, навпаки, не раділа з приводу несподіваного виверту містера Піла під чає обговорення фатального законопроекту про пільги католикам, сиділа мовчки серед дам у просторій вітальні, дивлячись крізь вікно на оксамитові моріжки, рівненькі стежечки, всипані жорствою, і блискучі дахи теплиць.

Вона, мабуть, добра, але нудна, — зауважила місіс Роді.— А той майор, видно, дуже нею épris /Захоплений (франц.)/.

їй бракує стильності,— додала місіс Голіок. — Вам, голубко, ніколи не пощастить її виховати.

Вона темна людина й нічим не цікавиться, — мовила місіс Глаурі замогильним голосом і сумно похитала високим капелюшком. — Я спитала її, коли, на її думку, впаде папа римський: тисяча вісімсот тридцять шостого року, як вважає містер Джоулс, чи тисяча вісімсот тридцять дев’ятого, як вважає містер Уопшот, а вона каже: «Відпий папа! Хоч би з ним нічого не сталось. А що він зробив?»-Вона вдова мого брата, — відповіла місіс Фредерін, — і мені здається, що вже саме це зобов’язує нас, любі мої, приділяти їй увагу й тепер, коли вона виходить у світ, допомагати їй порадою. Ви ж розумієте, що в тих, чиї розчарування всім відомі, не може бути корисливих міркувань.

Бідна та місіс Буллок, — сказала місіс Роді своїй приятельці місіс Голок, коли вони разом їхали додому, — вічно вона щось задумує і влаштовує! Вона хоче, щоб місіс Осборн перенесла свій рахунок з нашого банку до їхнього. А як вона підлещується до її хлопця і все садовить його біля своєї підсліпуватої Рози, аж смішно дивитися! — Хай би та Глаурі вдавилася своїм «Грішним чоловіком» та «Битвою Армагеддона»! — вигукнула її співрозмовниця, і карета, гуркочучи, поїхала по Патні-брідж.

Але це товариство було надто вишуканим для Еммі, і всі застрибали з радощів, коли вирішено було податися в закордонну подорож.

Розділ LXII АМ RHEIN

Минуло кілька тижнів після змальованих подій, і ось одного чудового ранку, коли парламент закрився і все порядне лондонське товариство почало виїздити на літо з міста в пошуках розваг чи здоров’я, від Тауерської пристані відчалив пароплав «Батавець», навантажений добірною компанією англійських утікачів. На юті були напнуті тенти, лавки й проходи заповнили десятки рум’яних дітей, заклопотані няньки, дами в чудових рожевих капелюшках і літніх сукнях, чоловіки, в дорожніх кашкетах і полотняних піджаках, із щойно відпущеними задля мандрівки вусами, кремезні, охайні ветерани в накрохмалених краватках і старанно вичищених капелюхах, — одне слово, всі ті, хто, відколи скінчилась війна, наповнює Європу і привозить своє національне «Goddem» в усі міста континенту. Всюди лежали цілі купи коробок з капелюшками, брамівських скриньок з письмовим приладдям та несесерів. Серед пасажирів були веселі кембріджські студенти зі своїм вихователем, що їхали в наукову експедицію до Нонненверта або Кенігсвінтера; були ірландські джентльмени з розкішними бакенами й коштовними оздобами, що розмовляли тільки про коней, надзвичайно чемні з молодими дамами на борту, яких кембріджські хлопці та їхній блідий вихователь, навпаки, уникали з просто-таки дівочою соромливістю були старі пелмелські гультяї, які пливли в Емс і Вісбаден лікуватися водами — промити шлунки від обідів минулого сезону — і грати потроху в рулетку та treaite et quarante, щоб підтримувати в собі приємне збудження; був там і старий Мафусаїл, що одружився з молоденькою дівчиною, а біля нього — капітан гвардії Папільйон, який носив її парасольку й путівники; був і юний Май, що їхав у шлюбну подорож з дружиною (колишньою місіс Зимлер, яка ходила до школи разом з бабусею містера Мая); був сер Джон і міледі з десятком діточок і такою ж кількістю няньок; і, нарешті, вельможі з вельмож — родина Голодвірсів, що сиділи осторонь, недалеко від капітанського містка, всіх пасли очима, але ні до кого не озивалися. їхні прикрашені коронами карети, увінчані купами вичовганих валіз, стояли на передній палубі, затиснуті десятком інших карет. Пробратися повз них було нелегко, і бідні пасажири з носових кают не мали де розгулятися. Серед тих пасажирів було кілька розкішно вбраних джентльменів з Гаундсдіча, що, хоч возили з собою харчі, могли б закупити половину веселої публіки з великого салону; кілька вусатих молодиків з папками, які, не побувши на кораблі й півгодини, взялися за свої ескізи; дві-три французькі femmes de chambre, яких почало страшенно вгойдувати, коли пароплав ще не минув навіть Гринвіча; кілька візників, що розташувалися в сусідстві зі стійлами для коней, яких вони доглядали, або, перехилившись через борт над загрібним колесом, розмовляли про те, які коні придатні для Леджера і скільки вони самі виграють чи програють на гудвудських перегонах.

Усі провідники, обнишпоривши пароплав і розмістивши своїх різномастих господарів по каютах і на палубі, зійшлися докупи і, покурюючи, завели розмову; до них приєднались євреї з Гаундсдіча й почали роздивлятися на карети. Там стояв великий повіз сера Джона, де вміщалося тринадцять душ, екіпаж лорда Мафусаїла, коляска, бричка й фургон лорда Голодвірса, за які він полишав платити кому завгодно. Диво дивне, як мілорд взагалі добував гроші на видатки в дорозі! Джентльмени-євреї знали, скільки в його милості грошей в кишені, які відсотки він заплатив за них і хто йому їх дав. Був там, нарешті, ще один чистенький гарний дорожній екіпаж, на який задивлялися ці джентльмени.

A qui est cette voiture là /Чий це екіпаж? (Франц.)/? — запитав один джентльмен-провідник з великим сап’яновим гаманом і сережкою у вусі в другого, з такою самою сережкою і сап’яновим гаманом.

C’est à Kirsch, je bense — je l’ai vu toute à l’heure, qui brenoit des sangviches dans la voiture /Здається, Кіршів… Я його щойно бачив… він закусував сандвічем у кареті /калічена франц.)/,— відповів той ви-шуканою французько-німецькою мовою.

Тієї миті Кірш вигулькнув з сусіднього трюму, де він, щедро послуговуючись лайливими словами з усіх мов світу, горлав на матросів, що розкладали багаж пасажирів. Підійшовши до своїх колег-перекладачів, він сказав їм, що карета належить одному страшенно багатому набобові а Калькутти і Ямайки, якого він найнявся супроводжувати в дорозі. Саме тоді якийсь юний джентльмен, що його попросили забратися з містка між барабанами коліс, стрибнув звідти на дах карети лорда Мафусаїла, потім по інших екіпажах та імперіалах досяг своєї карети, зсунувся з неї і крізь віконце заліз усередину під схвальні вигуки провідників, що стежили за ним.

Nous allons avoir une belle traversée /Чудова буде подорож (франц.)/, мосьє Джордж, — мовив Кірш, вищиривши зуби й ледь піднявши кашкета з золотим галуном.

Ідіть до біса з своєю французщиною, — сказав юний джентльмен. — Де бісквіти? — Кірш відповів йому вже по-англійському, тобто такою англійською мовою, на яку був здатен, бо хоч йому не чужі були всі мови, до пуття він не знав жодної і говорив усіма так само легко й неправильно.

Тим владним юним джентльменом, що накинувся на бісквіти (і справді пора було підживитися, бо він поснідав у Річмонді три години тому), виявився наш приятель Джордж Осборн. Дядько Джоз і його мати сиділи на юті разом з джентльменом, з яким переважно бавили час, — вони всі четверо вирушили в літню подорож.

Джоз сидів на палубі під тентом, майже біля графа Голодвірса та його дружини, і не зводив з них очей. Це вельможне подружжя здавалося трохи молодшим, ніж того багатого на події 1815 року, коли — Джоз тепер пригадав — він бачив його в Брюсселі (в Індії він, звичайно, завжди казав, що близько знайомий з родиною графа). Коси леді Голодвірс, тоді темні, тепер були чудового золотаво-каштанового кольору, а бакени графа Голодвірса, раніше руді, стали яро-чорні й поблискували на світлі то червоним, то зеленим. Та хоч як змінилася ця шляхетна пара, вона цілком заполонила Джозові думки. Присутність лорда так його зачарувала, що він не міг більше ні па що дивитися.

Видно, ті люди вас дуже цікавлять, — сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.

Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чорними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метушня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилювала її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.

Який чудовий день! — сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: — Сподіваюся, бурі не буде.

Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти, — Якби ти побувала там, де плавали ми, — сказав він, — то не зважала б на погоду! — А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хитавицею, почував у кареті, де провідник відпоював його грогом та іншими такими самими ліками.

У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відплив до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джо неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельнські газети повідомили так: «Graf Lord von Sedicy nebst Begleîtung ans London» /Пан граф лорд фон Седлі з Лондона зі своїм почтом (ніж./).Він узяв з собою придворний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомендовуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати пошану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.

Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки «нашому послові». Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід, Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й переваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.

Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплювався малюнками милої художниці, як ніхто досі.

Вена або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад’ютантів — Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася — і сам майор також — з кумедного видовища, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товариства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив німецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кілька тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував, верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та форейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.

Містер Джоз рідко брав участь у післяобідніх виїздах своїх супутників. Він волів поспати чи поніжитись в альтанках „чарівних готельних садків. Ох, ті незрівнянні рейнські садки! Чудові, тихі, осяяні сонцем краєвиди, пологі, бузкового кольору пагорби, верхи яких віддзеркалюються у величній річці,— хто, хоч раз побачивши вас, не збереже вдячної пам’яті про ці картини мирного спокою і краси? Відклади перо і тільки подужай про ту прекрасну рейнську землю — і вже відчуєш себе щасливим. У таке літне надвечір’я череди корів повагом «ходять з пагорбів, ревуть і подзенькують дзвониками, йдучи до старовинного містечка з давніми фортечними ровами і брамами, з баштами я каштанами, що кидають на траву видовжені синюваті тіні; небо й річка внизу палають рожево-золотим полум’ям; місяць теж зійшов уже, блідий, ледве помітний на багряному небі. Сонце сідає за величні гори, увінчані численними замками, ніч западає раптово, річка дедалі темнішав, і тільки світло з вікон старовинних укріплень відбиваються в мерехтливій воді й мирно світяться віконця у висілках, що туляться до підніжжя пагорбів на протилежному березі.

Отже, Джоз довго й солодко спав, прикривши обличчя індійською хусткою, потім переглядав вісті з Англії і прочитував усю, від слова до слова, чудову «Газету Гадіньяні» (хай усі англійці, що колись побували за кордоном, благословляють засновників і власників того піратського листка!), — та чи він читав, чи спав, друзів не вельми журила його відсутність. Так, вони були щасливі. Вечорами вони часто ходили в оперу до тих милих скромненьких театрів у німецьких містечках, де аристократки проливають сльози і плетуть шкарпетки по один бік, міщанки — по другий, його ясновельможність князь зі вельможною родиною, всі гладкі й добродушні, розташовуються у великій ложі посередині, а партер заповнюють елегантні, тонкі, мов лозина, офіцери з вусами кольору соломи і з мізерною платнею. Тут для Еммі відкрилося невичерпне джерело радощів, тут вона вперше спізнала чари Моцарта й Чімарози. Про музичний смак майора ми вже згадували й хвалили, його гру на флейті. Але, мабуть, найбільшу втіху він діставав у театрі від того, що бачив захоплення Еммі. Ті божественні твори ввели її в новий світ любові і краси. Емілія була надзвичайно чутлива — то хіба ж могла вона лишитись байдужою, слухаючи Моцарта? Ніжні арії з «Дон Жуана» давали їй таку насолоду, що вона, молячись увечері перед сном, питала: чи не гріх відчувати такий захват, яким сповнювалося її лагідне серце, коли вона слухала «Vedrai Carino» чи «Batti Bat-ti»? Врешті вона звернулася з цим питанням до майора, свого духовного порадника, але той (сам людина побожна й благочестива) сказав, що в нього особисто всяка краса в мистецтві чи в природі викликає не тільки почуття щастя, а й вдячності і що втіха, яку ми отримуємо, коли слухаємо чудову музику або споглядаємо зірки на небі, гарний краєвид чи картину, — велике добро, за яке ми повинні дякувати небу так само щиро, як і за всі інші земні дари. І у відповідь на несміливі заперечення місіс Осборн (запозичені з певних теологічних праць, як от «Праля з парафії фінчлі» та інші твори тієї самої школи, якими її постачали в Бромптоні) Доббін розповів їй східну казку про пугача, що вважав, ніби сонячне світло нестерпне для очей, а соловейко — птах, якого надто перехвалили.

Одним властиво співати, а іншим пугикати, — сміючись, закінчив він, — а вам з таким голосом, звичайно, місце серед соловейків.

Мені дуже приємно спинятися на цій порі її життя і думати, що тоді Емілія була весела й щаслива. Адже досі вона недовго жила в добрі, і умови не дуже сприяли вихованню в неї смаку і розуму. До останнього часу над нею мали владу люди вульгарного розуму. Така доля судилася багатьом жінкам. І оскільки в кожній особі прекрасної статі її посестри вбачають свою суперницю, то її несміливість вони поблажливо називають дурістю, делікатність — тупістю, а найсуворіше жіноча інквізиція судить її мовчанку. Насправді ж та мовчанка — тихий протест, боязке заперечення нестерпних претензій людей, що мають владу. Так само, мій дорогий освічений читачу, якби ви чи я опинилася сьогодні ввечері, скажімо, серед продавців городини, навряд чи наша розмова з ними була б така вже й блискуча; і з іншого боку, якби продавець городини опинився за вашим вишуканим, культурним чайним столом, де всі так і сиплють дотепами, де кожна бездоганна світська дама граційно обливає брудом своїх приятельок, дуже можливо, що цей чужинець був би не вельми говірким і вже напевне нікого б не зацікавив, та й сам ніким би це зацікавився.

Крім того, згадаймо, що бідолашна Емілія досі ніколи ще не зустрічалася зі справжнім джентльменом. Мабуть, вони взагалі трапляються рідше, ніж комусь здається. Хто з нас серед своїх знайомих знайде багато людей, опанованих високою метою, завжди правдивих, обдарованих особливою, кришталевою чесністю, людей, відсутність підлоти в яких робить їх простими, людей, що можуть дивитись у вічі світові, з однаковою мужньою прихильністю до великого й до малого? У нас є сотні знайомих, що мають дуже гарно пошиті сюртуки, десятків зо два мають чудові манери, одна чи дві щасливі істоти потрапили, так би мовити, в коло найвибраніших, у самий центр, в осередок вищого світу, — та скільки серед них справжніх джентльменів? Візьмімо по клаптику паперу, і нехай кожен складе свій список.

Я без будь-яких вагань записую туди свого приятеля майора. Він мав дуже довгі ноги, жовте обличчя й ледь шепелявив, через що на перший погляд здавався трохи кумедним. Але він завжди був розважний і справедливий, жив чистим і чесним життям, мав добру голову й лагідне, щире серце. Звичайно, в нього були дуже великі руки й ноги, з чого любили кепкувати обидва Джорджі Осборни, зображаючи Доббіна в карикатурному вигляді. І, мабуть, якраз їхнє кепкування заважало сердешній Емілії належно оцінити майора. Та хіба ми самі не помилялися щодо своїх героїв і не міняли сотні разів свого ставлення до них? Протягом цих щасливих тижнів Еммі переконалася, що її думка про майора дуже змінилась.

Мабуть, то була найщасливіша пора в їхньому житті, хоч навряд чи вони це усвідомлювали. Але хто з нас усвідомлює своє щастя? Хто може згадати якусь хвилину в своєму житті й сказати, що це — найвища точка, вершина людської радості? Принаймні наша пара була неабияк задоволена і втішалася цією приємною літньою подорожжю не менше, ніж кожна інша пара, що того року виїхала з Англії.

Джорджі завжди ходив з ними до театру, а після вистави шаль на плечі Еммі накидав майор. Під час прогулянок чи екскурсій хлопець завжди забігав уперед, вилазив на якусь башту чи дерево, тим часом як його розважніші супутники залишалися внизу: майор спокійно покурював свою незмінну сигару, а Еммі змальовувала краєвид або руїни. Саме під час подорожі по Німеччині я, автор цієї повісті, кожне слово якої — правда, мав приємність уперше побачити їх і познайомитися з ними.

Полковника Доббіна і його супутників я вперше зустрів у Пумпернікелі, маленькій, затишній столиці князівства (тій самій, де колись сер Пітт Кроулі показав себе таким блискучим аташе, але це було дуже давно, ще до того, як звістка про битву під Аустерліцом прогнала з Німеччини всіх англійських дипломатів). Вони прибули туди і у великій кареті з провідником, зупинилися в готелі «Erbprinz», найкращому в місті. Усі звернули увагу на величну постать Джоза й на те, як він з виглядом знавця попивав чи, швидше, посмоктував йоганісбергер, замовлений до обіду. Хлопець, як ми вже помітили, теж мав добрий апетит, він наминав Schinken, Braten, Kartof fela, журавлине повидло, салат, пудинги, смажених курчат і зацукровані фрукти s відвагою, що робила честь його нації. Після п’ятнадцятої, здасться, страви він закінчив обід десертам, частину якого навіть забрав із собою: якісь молодики за столом, що їх розважала незворушність хлопця, його світські, невимушені манери, порадили йому взяти ще й у кишеню жменю, мигдалевого печива, яке він потім їв дорогою до театру, куди ходили всі жителі цього веселого німецького містечка. Дама в чорному, мати хлопця, сміялася, червоніла і, мабуть, була дуже задоволена, хоч трохи й ніяковіла, дивлячись на espiègleries3 свого Пам’ятаю, як полковник — Доббінові не забарилися надати це звання — з найповажнішою міною піддражнював хлопця: показував на страви, яких той ще не куштував, х і припрошував його брати другу пайку — мовляв, нічого морити себе голодом.

Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гастрольний спектакль, і пані Шредер-Деврівн, тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні, в чудовій опері «Фіделіо». З перших рядів партеру ми. бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю «Erbprinz», Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справили чудова акторка й музика на місіс Осборн, — ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрівнянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англійської леді з’явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсяжав:-Ботттпте, єк преємно бапшти шінку, здатну не текі почюття! — А сцена у в’язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чоловіка, вигукує: «Nichts, nichts, mein, Florestan!» — так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.

Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.

Другого дня виконували інший твір Бетховена — «Die Schlacht bei Vittoria». На початку в п’єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французької армії. Потім — барабана, сурм, гук артилерії, стогін поранених, і, нарешті, переможно, могутньо звучить «Дай віку, боже, королю».

В залі було, мабуть, десятків зо два англійців:, не більше; проте, зачувши улюблену знайому мелодію, всі вони — ми, молодь, у партері, сер Джон і леді Булмінстер (які найняли в Пумпернікелі будинок, щоб виховувати своїх десятьох дітей), вусатий товстун, довготелесий майор у білих парусинових, штанях і леді з хлопцем, якими майор так ласкаво» опікувався, навіть провідник Кірш, що сидів на балконі,— всі повставали, повиструнчувалися-, засвідчуючи свою приналежність до британської нації. А Глистер, chargé d’affaires /Повірнений у справах (франц.) /, підвівся в ложі й почав кланятись на всі боки і всміхатися так ніби він представляв цілу імперію. Глистер був небожем і спадкоємцем старого маршала Тіптофа, що з’являвся в нашій повісті перед самою битвою під Ватерлоо як генерал Тіптоф. Він був командиром *** полку, в якому служив майор Доббін, і цього року помер, переситившись славою і переївшись заливного з яйцями сивки.

Тепер його величність ласкаво доручив полк серові Майклу О’Дауду, полковникові, кавалерові ордена Лазні, який уже водив той полк не в один славетний бій.

Глистер, мабуть, зустрічався з полковником Доббіном у свого дядька маршала, бо відразу впізнав його в театрі. Отож поважний посол його величності зробив величезну ласку: вийшов з ложі й на очах у всіх потиснув руку своєму віднайденому знайомому.

Ви гляньте на того бісового хитруна Глистера, — пошепки сказав Фіпс, що стежив з крісла за своїм начальником. — Де тільки з’явиться вродлива жінка, він уже в’ється коло неї. Але й те правда, для чого ж іще потрібні дипломати? — Я маю честь розмовляти з місіс Доббін? — запитав посол, улесливо всміхаючись.

Джорджі зареготав і вигукнув:-їй-богу, добре сказано! — Еммі й майор почервоніли: ми бачили їх з перших рядів партеру.

Ця леді — місіс Осборн, — відповів майор, — а це її брат, містер Седлі, високий урядовець бенгальської цивільної служби. Дозвольте відрекомендувати їх вашій милості.

Мілорд остаточно скорив Джоза своєю чарівною усмішкою.

Ви маєте намір пожити в Пумпернікелі? — запитав він. — Нудне місце! Але нам потрібне світське товариство, і ми зробимо все, щоб ви почували себе тут якнайкраще. Містере… кахи-кахи… місіс… гм… Я матиму честь відвідати вас завтра у вашому готелі. І він пішов, наостанці подарувавши Емілії таку усмішку й такий погляд, що, на його думку, вона просто не могла перед ними встояти.

Після закінчення вистави ми, молодь, з’юрмилися у вестибюлі і бачили, як роз’їздилась публіка. Княгиня-вдова сіла в свій старий деренчливий ридван у супроводі двох відданих, зморщених фрейлін і маленького, запорошеного табаком камергера на журавлиних ніжках, у коричневій перуці й зеленому мундирі, увішаному орденами, серед яких найбільше впадала в око зірка й широка жовта стрічка ордена святого Міхеля Пумпернікельського. Загупали барабани, гвардія віддала честь, і старий ридван від’їхав від театру.

Потім з’явилися найясніший князь із своєю найяснішою родиною в супроводі найвищих урядовців держави й двору. Він з ясною усмішкою на обличчі кланявся всім навколо. Гвардія знов віддала честь, яскраво спалахнули смолоскипи в руках одягнених у червоне скороходів, і карети найясніших рушили в напрямку старого князівського замку, що своїми баштами й шпилями увінчував Шлоссберг. У Пумпєрнікелі всі знали одне одного. Не встигав там з’явитися якийсь чужоземець, як міністр закордонних справ чи котрийсь інший більший або менший урядовець їхав до готелю. «Erbprinz» і дізнавався про ім’я прибулого. Отже, ми спостерігали, як публіка роз’їздилася від театру. Глистер подався додому пішки, загорнувшись у плащ, з яким завжди стояв напоготові його височенний служник, і намагаючись якомога більше скидатися на Дон Жуана. Дружина прем’єр-міністра саме вбгалася в свій портшез, а її дочка, чарівна їда, надягла капор і взула калоші на дерев’яних підошвах, коли з’явилася знайома нам по табльдоту компанія англійців: хлопець відчайдушно позіхав, майор намагався приладнати шаль на голові місіс Осборн, а містер Седлі, хвацько зсунувши набакир шапокляк і заклавши руку за борт свого широченного білого жилета, велично розглядався довкола. Ми зняли капелюхи і вклонилися їм. Леді у відповідь подарувала нам усмішку й реверанс, за які їй кожен був би вдячний.

Готельна карета під наглядом метушливого Кірша чекала, щоб доправити наших друзів додому, але товстун заявив, що піде пішки й дорогою викурить сигару. Отож решта троє, кланяючись і всміхаючись нам, поїхали без містера Седлі, а Кірш, несучи під пахвою скриньку з сигарами, рушив слідом за своїм паном.

Ми всі пішли разом і завели розмову з огрядним джентльменом про agréments / Розваги (франц.)/ містечка. Для англійця к ньому є багато чого цікавого. Тут влаштовують полювання та мисливські облави, в гостинному князівському замку часто відбуваються бенкети й інші розваги, товариство взагалі добре, театр чудовий, а життя дешеве. А наш посол, видно, дуже приємний і привітний чоловік, — сказав містер Седлі.— 3 таким послом і… і добрим лікарем, мабуть, тут можна було б пожити. На добраніч, джентльмени! — І під Джозом зарипіли сходи, що вели до його спальні, куди він і подався в супроводі Кірша, який ніс свічника. Ми теж плекали надію, що його гарненька сестра захоче побути трохи довше в цьому містечку.

Розділ LXIII У ЯКОМУ МИ ЗУСТРІЧАЄМО ДАВНЮ ЗНАНОМУ

Чемність і увага лорда Глистера не могли не справити дуже приємного враження на містера Седлі, і другого ранку, снідаючи, Джоз заявив, що, на його думку, Пумпернікель — найкраще з усіх місць, які вони досі відвідали. Збагнути мотиви хитрого Джоза було неважко, і наш лицемір Доббін нишком посміхався, здогадавшись з глибокодумного вигляду свого супутника і з того, як він упевнено розводився про замок Глистерів та про інших членів цієї родини, що Джоз того ж таки ранку заглядав у «Книгу перів», яку всюди возив з собою. Так, він зустрічався з вельмишановним графом Бегвігом, батьком його милості. Напевне зустрічався, бачив його… на прийомі при дворі… Хіба Доб не пам’ятає? І коли дипломат, дотримуючи своєї обіцянки, з’явився до наших друзів з візитом, Джоз зустрів його з такою шанобою і поклонами, які нечасто випадали на долю цього дрібного урядовця. Коли зайшов його милість, Джоз кивнув Кіршеві, і цей емісар, попереджений заздалегідь, вийшов доглянути, щоб служники не забарилися із закусками, холодцями та іншими делікатесами, які вони згодом і занесли до кімнати на тацях; бенгалець; неодмінно хотів, щоб високий гість покуштував кожної, страви.

Глистер радий був куштувати в містера Седлі що завгодно. Він поставив господареві кілька спритних запитань про Індію і тамтешніх танцівниць, запитав Емілію, хто той гарненький хлопчик, що був з нею на виставі, поздоровив вражену жінку з сенсацією, яку викликала її поява в театрі, і спробував піддобритися до Доббіна, завівши з ним мову про останню війну і про подвиги пумпернікельців під командуванням принца-спадкоємця, теперішнього князя Пумпернікельського.

Лорд Глистер успадкував чимало родинної галантності й щиро вірив, що кожна жінка, на яку він поглядав прихильним оком, закохувалася в нього. Він попрощався з Еммі цілком певний, що скорив її своєю дотепністю та іншими чарами, й подався до себе додому писати їй любовну записку. Та місіс Осборн не зачарували, а, швидше, спантеличили його усмішки, хихотіння, напахчений батистовий носовичок і лаковані чоботи на високих підборах. Вона не зрозуміла й половини його компліментів. Емілія мало знала людей і ніколи ще не зустрічала професійного дамського підлесника, тому лорд Глистер видався їй диваком, а не приємним співрозмовником, і якщо вона й не захоплювалася ним, то вже напевне дивувалася з нього. Зате Джоз був у захваті від Глистера.

Який мілорд чемний! — вигукував він. — І який люб’язний — пообіцяв прислати мені свого лікаря! Кірше, негайно відвезіть наші картки графові де Шлюссельбаку. Ми а майором будемо дуже раді якнайшвидше засвідчити свою пошану при дворі.

Приготуйте мені мундир, обом нам приготуйте мундири! Кожен англійський джентльмен, що подорожує по чужих країнах, повинен бути ввічливим і засвідчувати пошану чужоземним володарям, а так само й представникам своєї батьківщини за кордоном! — Коли прийшов Глистерів лікар, доктор фон Глаубер, лейб-медик його величності князя, він швидко переконав Джоза, що мінеральні джерела Пумпернікеля і його особливе лікування швидко повернуть бенгальцеві молодість та струнку поставу.

В минулий рік, — заявив він— до нас приїхав генераль Бюльклі, англійський генераль, тва рас тофстий, єй ви, сер. Я послав його дотому цільком тонкий за три місяць, і він танцюваф з баронес Глаубер ф кінець тругого! — Джоз не довго вагався: джерела, лікар, двір та люб’язний дипломат переконали його, і він запропонував своїм супутникам прожити осінь у цій чарівній місцевості. А вірний своєму слову chargé d’affaires другого дня відрекомендував Джоза й майора Вікторові Аврелію XVII; на аудієнцію до князя їх проводжав граф де Шлюссельбак, маршал двору.

Відразу після цього їх запрошено на обід до двору, а коли стало відомо про їхній намір залишитися в місті надовго, найзначніші дами негайно з’явилися до місіс Осборн з візитом. І оскільки жодна з них, хоч би яка вона була вбога, не мала титулу нижчого за баронесу, то Джозів захват годі описати. Він послав листа містерові Чатні зі свого клубу й повідомив його, що бенгальських службовців у Німеччині дуже шанують, що він має намір показати своєму приятелеві, графу де Шлюссельбаку, як в Індії полюють на диких свиней, і що його найясніші друзі князь і княгиня — втілення доброти й чемності.

Еммі теж була відрекомендована найяснішій родині, а що в певні дні носити жалобу при дворі не дозволяли, то вона з’явилася туди в рожевій креповій сукні з діамантовою брошкою на корсажі, яку їй подарував брат, і була така гарна в тому вбранні, що князь і двір (ми вже не кажемо про майора, який навряд чи бачив раніше Емілію у вечірньому туалеті і присягався, що на вигляд їй не більше як двадцять п’ять років) захоплювалися нею понад усяку міру.

У тій сукні вона пройшлася в полонезі з майором Доббіном на придворному бенкеті, і в тому самому легенькому, танку містер Джоз мав честь виступати з графинею фон Шлюссельбак, старою горбатою дамою, яка зате мала шістнадцять додаткових емблем у родинному гербі і була споріднена з половиною князівських дворів Німеччини.

Пумпернікель розташований серед веселої долини, якою течуть, виблискуючи на сонці, життєдайні води Пумпу, щоб десь далі злитися з Рейном, — я. не маю під рукою карти й не можу точно сказати, де саме. Місцями річка така глибока, що по ній ходить паром, а місцями вона тільки й спроможна крутити млинове колесо. В самому Пумпернікелі третій попередник теперішнього володаря, його світлість великий і славетний Віктор Аврелій XIV, спорудив чудовий міст, на якому встановлено його власну статую, оточену русалками та емблемами перемоги, миру й достатку. Сам він наступив ногою на шию поваленого додолу турка: історія розповідає, що князь, коли Собеський визволяв Відень, став на герць з яничаром і прохромив його наскрізь. Анітрохи не переймаючись муками поваленого магометанина, що корчиться біля його ніг, князь лагідно всміхається і показує берлом у напрямку Aurelius Platz, де він почав будувати новий палац, що мав стати дивом своєї доби, якби тільки великодушному князеві не забракло коштів докінчити будівлю. Та завершення Монплезіра (чесні німці звуть його Монблезіром) було відкладене через нестачу грошей, і тепер палац та його сади й парки досить занедбані і за своїми розмірами не більше як удесятеро перевищують потреби двору нинішнього володаря. Насаджені там сади мали змагатися з версальськими, і серед терас та гаїв ще й Досі є кілька алегоричних водограїв, що у святкові дні вивергають, пінячись, велетенські потоки води й лякають глядачів тією непомірною повінню. Є там печера Трофонія, де свинцеві тритони з допомогою якогось хитромудрого пристрою не лише пускають струмені води, а й видобувають зі свинцевих мушлів страхітливий стогін; є купальня русалок і Ніагарський водоспад, яким навколишній люд найбільше захоплюється, коли приїздить на щорічний ярмарок під час відкриття парламенту або на святкування, якими цей щасливий народ і досі вшановує дні народження та шлюбу своїх найясніших володарів.

Тоді з усіх міст князівства, яке простяглося майже на десять миль, — з Болкума, що лежить на західному кордоні й загрожує Пруссії, з Грогвіца, де князь має мисливський будиночок і де його володіння річка Пумп відділяє від земель сусіднього князя Поцентальського, з усіх сіл і висілків, що, крім цих трьох міст, розсіяні по всьому щасливому князівстві, з маєтків і млинів, розташованих уздовж Пумпу, селянки в червоних спідницях та оксамитових чепцях і селяни в трикутних капелюхах і з люльками в роті поспішають до столиці, щоб узяти участь у ярмаркових розвагах і столичних святкуваннях. Тоді театр дає безкоштовні вистави, тоді починають бити водограї Монблезіра (на щастя, ними милуються гуртом, а то самому дивитися на них було б страшно), тоді приїздять блазні й мандрівні актори (всім відомо, як його ясновельможність зачарувала одна циркова наїзниця, причому йшла чутка, що la petite vivandière / Маленька маркітантка (франц.) /, як її називали, була шпигункою і збирала відомості для Франції), і захопленому людові дозволяють проходити з кімнати в кімнату по всьому великому князівському замку, милуватися слизьким паркетом, багатими завісами і плювальницями біля дверей незчисленних покоїв. У Монблезірі є один павільйон, який. побудував Аврелій Віктор XV — великий володар, але надто ласий до розваг; мені казали, що той павільйон — диво з див фривольної елегантності. Він розмальований сценами з історії Вакха й Аріадни, а стіл туди вкочували й викочували з допомогою коловорота, тож товариству не заважала присутність служників. Але те приміщення замкнула Барбара, вдова Аврелія XV, сувора й побожна княгиня з дому Болкумів і регент князівства під час славетного неповноліття її сина після смерті князя, якого забрала могила в розпалі веселих розваг.

Пумпернікельський театр відомий і має добру славу в тій частині Німеччини. Він був трохи підупав, коли теперішній князь замолоду наполіг, щоб там ставили його власні опери. Кажуть, що одного разу на репетиції, сидячи на своєму місці в оркестрі, він розлютився і розтрощив фагот об голову капельмейстера, який диригував у надто повільному темпі. Княгиня Софія в ту пору писала побутові комедії, які, мабуть, було страшенно нудно дивитися. Але тепер князь виконує свою музику тільки в інтимному колі, а княгиня дарує свої комедії лише знатним чужоземцям, які відвідують її милий невеличкий двір.

Той двір утримують з чималим комфортом і пишнотою. Коли там влаштовують бенкет, то хоч би набралося й чотириста гостей, на кожні чотири особи припадає один служник у червоній лівреї з мереживом і кожному подають їжу в срібному посуді.

Там безперервно відбуваються різні свята й розваги. Князь має своїх камергерів і шталмейстерів, княгиня — своїх придворних дам і фрейлін, точнісінько як інші, могутніші володарі.

Конституція передбачає чи пак передбачала поміркований деспотизм, обмежений парламентом, що міг бути або й не бути скликаний. Сам я за весь час свого перебування в Пумпернікелі жодного разу не чув, щоб засідав парламент.

Прем’єр-міністр мав помешкання на третьому поверсі, а в міністра закордонних справ була зручна квартира над кав’ярнею Цвібека. Армія складалася з велетенського оркестру, який мав свої обов’язки й на сцені; дуже приємно було бачити, як ті достойні хлопці марширували на кону в турецьких шатах, нафарбовані, з дерев’яними ятаганами в руках або у вигляді римських вояків з офіклеїдами й тромбонами, — приємно, кажу, було бачити їх знов увечері після того, як ви цілий ранок слухали їх на Aurelius Platz, де вони грали навпроти кав’ярні, в якій ви снідали. Крім оркестру, був ще пишний численний штаб офіцерів і, здається, кілька солдатів. Замок охороняли постійні вартові і ще три або й чотири солдати в гусарських мундирах, але я ніколи не бачив їх верхи на конях. Та й справді, що та кавалерія робила б у часи непорушного миру? І куди в біса могли б їздити гусари? — Всі,— тобто, звичайно, всі аристократи, бо ж ніхто не сподівається від нас, що ми звертатимемо увагу на простих міщан, — їздили одні до одних у гості. її милість пані де Бурст приймала в себе раз на тиждень, її милість пані де ІІІнурбарт мала свій день, театр був відчинений двічі па тиждень, раз на тиждень милостиво приймав гостей двір, — таким чином, життя тут було суцільною низкою розваг па скромний пумпернікельський лад.

Ніхто не може заперечити, що в місті були й чвари. Пумпернікельці — завзяті політики, і партії запекло ворогували одна з одною. Там існувала фракція Штрумпф і партія Ледерлунг; першу підтримував наш посол, а другу — французький chargé d’affaires, мосьє де Макабо. І варто було тільки нашому представникові похвалити пані Штрумпф, яка, безперечно, співала краще за пані Ледерлунг і мала в своєму діапазоні на три ноти більше, — варто було, кажу, нашому представникові висловити хоч якусь думку, щоб французький дипломат негайно заперечив її.

Усі в місті належали до котроїсь із цих партій. Ледерлунг справді була дуже милою жіночкою і мала хоч і не сильний, але приємний голос, а Штрумпф була вже таки не першої молодості, та ще й трохи за товста: наприклад, коли вона в останній сцені «Сновиди» з’явилася в нічній сорочці, з ліхтарем у руці і мала вилізти у вікно й перейти кладкою потік біля млина, то насилу могла пропхатися крізь нього і кладка вгиналася й тріщала під її вагою. Зате як вона співала у фіналі опери і з яким бурхливим почуттям кидалася в обійми Ельвіно: здавалося, ще трохи — і вона задушить його! А тим часом маленька Ледерлунг… та цур їй, годі пліткувати, досить того, що ці дами були прапорами французької і англійської партій у Пумпернікелі, і громадськість ділилася на прихильників однієї чи другої з цих великих націй.

На нашому боці були міністр внутрішніх справ, шталмейстер, особистий секретар князя і вихователь принца-наступника, а французів підтримували дружина головнокомандувача, який служив під проводом Наполеона, і гофмаршал з дружиною, що рада була отримувати з Парижа нові фасони й завжди виписувала їх та свої капелюшки через кур’єра мосьє Макабо. Секретарем його канцелярії був малий Гріньяк — молодий, лукавий, а нашим представникам — кошики стрічок і орденів Колеса святої Катерини Шліпеншльопенської. Французький посол отримав обидва ордени.

Він весь у стрічках, мов ваговоз, що дістає призи на змаганнях, — казав Глистер, якому правила йога служби не дозволяли приймати ніяких відзнак— Хай собі отримує ордени. Зате на чиєму боці перемога? — Справа в тому, що цей шлюб був тріумфом британської дипломатії: французька партія робила все, щоб наступник узяв принцесу з дому Поцтаузенд-Доннерветтіер,

проти якої, звичайно, виступали ми.

На весілля були запрошені всі. На честь нареченої вулиця була оздоблена вінками квіток і тріумфальними арками. Великий фонтан святого Міхеля виливав струмені страшенно кислого вина, а водограй на Арішларійській площі пінився пивом. Були пущені всі головні фонтани, а в парку та в садах закопано стовпи для щасливих селян, на які вони задля втіхи могли видряпуватися, зривати годинники, срібні виделки, призові ковбаси тощо, почеплені вгорі на рожевих стрічках. Джорджі також отримав приз, зірвавши його з верхівки стовпа, на який він спритно видряпався під радісні вигуки глядачів, і шлам спустившись униз швидко, мов водоспад. Але хлопець вилазив на стовп тільки задля слави: свою ковбасу він віддав селянинові, який сам був мало не досяг до неї Î тепер стояв унизу, нарікаючи на свою невдачу.

Французьке посольство було ілюміноване на шість лампіонів яскравіше за наше; зате наш транспарант, із зображенням молодої пари, від якої панічне тікає Розбрат, до смішного схожий на французького посла, затьмарив супротивникові ілюмінацію. Я не маю сумніву, що саме за це Глистера потім підвищили на службі й дали йому орден Лазні.

На святкування прибули цілі юрми чужоземців і серед них, звичайно, англійців.

Крім балів у князівському замку, відбувалися громадські бенкети в ратуші і в.

редуті, до того ж у першому з них заходами однієї великої німецької компанії з Емса чи Ахена була опоряджена зала для trente et quarante та рулетки тільки на тиждень свят. Офіцерам і жителям міста не дозволяли грати в такі ігри, але селян, чужоземців і жінок туди пускали, як і будь-кого, хто мав бажання програти чи виграти гроші.

Малий шибеник Джорджі Осборн, кишені в якого завжди були повні грошей, коли мати з дядьком і майором поїхали на великий бенкет до замку, теж прийшов у ратушу в товаристві дядькового провідника, містера Кірша; і оскільки в Баден-Бадені йому пощастило лише зазирнути до гральної зали, — він був там з Доббіном, який, звичайно, не дозволив йому грати, — то тепер він, певна річ, найперше подався до місця тих розваг і почав крутитися навколо столів, де орудували круп’є і понтери. Грали жінки. Декотрі з них «були в масках — таке дозволялося в шалені дні карнавалу.

Біля одного стола з рулеткою сиділа русява жінка в сукні з глибоким викотом, уже далеко не новій, і в чорній масці, із якої дивно поблискували її очі; перед нею лежали картка, шпилька і кілька флоринів. Вона справляла якесь дивне враження.

Та хоч як вона старалася, хоч яка була уважна, а вгадувала погано. Жінка зітхнула, стебнувши плечима, і, проткнувши картку на стелі, затарабанила по ній пальцями. На квилю вона озирнулася й помітила гарненьке личко Джорджі, що зацікавлено спостерігав за цією сценою. Ото малий негідник! Що йому тут треба? Пильно дивлячись на нього блискучими очима з-під маски, вона запитала:-Monsieur nVeet pas joueur? /Ви не граєте? (Франц.)/-Non, madame, — відповів хлопець.

Ви не коли не грали, — може, зробите мені невеличку послугу? — Яку? — спитав хлопець, почервонівши.

Зіграйте, „будь ласка, за мене. Поставте на будь-який номер.

Жінка витягла з-за корсажа гаманець, дістала з нього золотий — єдину монету, що там була, — і вклала її хлопцеві в руку. Джорджі засміявся і виконав її прохання.

Номер, звичайно, виграв. Кажуть, нібито є якась сила, що допомагає новачкам.

Дякую, — мовила жінка, присовуючи до себе гроші.— Дякую. Як вас звати? — Осборн, — відповів Джорджі і вже сягнув рукою до кишені по гроші, щоб і собі спробувати щастя, коли в залі з’явилися майор у мундирі і Джоз у костюмі маркіза, що приїхали з бенкету.

Дехто з гостей, знудившись у замку і воліючи розважатися в ратуші, пішов з бенкету ще раніше. Але майор і Джоз, мабуть, заїздили додому й довідалися, що хлопця там немає, бо Доббін відразу підійшов до нього, взяв за плече і швидко відвів далі від спокуси. Тоді озирнувся по залі, побачив Кірша, захопленого тим, про що ми вже казали, і, підійшовши до нього, запитав, як він посмів привести містера Джорджа в таке місце.

Laissez-moi tranquille / Дайте мені спокій (франц.)/,— відповів містер Кірш, якого розпалили гра і вино. — faut s’amuser, parbleu. Je ne suis pas au service de monsieur/ Треба ж людині розважитися,

хай йому біс. Я служу не у вас (франц.)./.

Побачивши, в якому він стані, майор не захотів сваритися з ним, обмежившись тим, що забрав Джорджа, і тільки спитав Джоза, чи той теж іде з ними. Джоз стояв біля жінки в масці, якій тепер досить щастило, і з великим зацікавленням стежив за грою.

Ходімо краще додому, Джозе, — сказав майор, — разом з Джорджем і зі мною.

Я трохи побуду тут і вернуся з цим негідником Кіршем, — відповів Джоз. Почуття делікатності не дозволяло Доббінові сперечатися при хлопцеві з Джозом, тому він залишив його й пішов з Джорджі додому.

Ти грав? — запитав майор, коли вони вийшли надвір і звернули на свою вулицю.

Ні,— відповів хлопець.

Дай мені слово честі джентльмена, що ніколи не гратимеш! — Чому? — запитав хлопець. — Це така приємна розвага!

Майор красномовно й виразно пояснив йому, чому не можна грати; звичайно, він міг би підсилити свої настанови прикладом з життя Джорджевого батька, але не хотів жодним словом кидати тінь на пам’ять загиблого. Відвівши Джорджі додому, він пішов до себе й невдовзі побачив, як згасло світло в кімнаті Джорджі поруч з кімнатою Емілії, а за півгодини вона теж погасила світло. Я не знаю, що змушувало майора так уважно стежити за цим.

Л Джоз залишився біля грального столу; він не захоплювався азартними іграми, проте й не цурався їх: приємно було час від часу трохи полоскотати собі нерви.

До того ж у кишені його гаптованого бального жилета побрязкувало кілька наполеондорів. Він простяг руку через біле плече русявої жінки, що сиділа перед ним, поставив наполеондор і виграв. Жінка ледь посунулася, даючи йому місце біля себе, і скинула полу своєї сукні з вільного стільця.

Сідайте, й мені з вами пощастить, — мовила вона все ще з чужоземним акцентом, що дуже відрізнявся-від щирого, правильного «дякую», яким вона винагородила вдалий coup Джорджі.

Огрядний джентльмен озирнувся навколо, чи не бачить його хтось із вельможних осіб, опустився на стілець і промурмотів:-Авжеж, бог свідок, мені таки щастить! Я певен, що й вам пощастить зі мною. — Далі пішли інші компліменти, якими Джоз хотів приховати своє збентеження.

Ви часто граєте? — спитала незнайомка в масці.

Інколи ставлю два чи три наполеондори, — зверхнім тоном відповів Джоз, недбало кидаючи на стіл золотого.

Так, це цікавіше, ніж воювати з Наполеоном, — лукаво мовила маска, але, помітивши зляканий Джозів погляд, повела далі з милим французьким акцентом: — Ви граєте не задля виграшу. І я теж. Я граю, щоб забутися, та, на жаль, не можу.

Не можу забути давніх часів, мосьє. Ваш малий небіж — викапаний батько, а ви…

ви не змінилися… ні, змінились. Усі міняються, всі забувають, ні в кого немає серця! — Господи боже, хто ви? — вжахнувся Джоз.

Не впізнаєте, Джозефе Седлі? — сумним голосом запитала жінка і, скинувши маску, глянула на нього. — Ви мене забули? — Пожалься боже! Місіс Кроулі! — пробелькотів Джоз.

Ребека, — мовила вона і взяла його за руку, водночас не перестаючи стежити за грою. — Я зупинилася в готелі «Слон», — повела вона далі.— Запитайте пані де Родон. Сьогодні я бачила свою милу Емілію — яка вона гарненька і яка щаслива! І ви також. Усі щасливі, крім мене, бідолашної, Джозефе Седлі,і, витираючи сльози хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом, вона „ніби ненавмисне пересунула свою ставку з червоного на чорне.

Знов випало червоне, і вона програла.

Ходімо звідси, — мовила вона. — Погуляймо трохи, ми ж бо давні Друзі, правда, містере Седлі?-І містер Кірш, що на той час програв усі свої гроші, подався слідом за Джозефом осяяного місячним світлом вулицею, де мерехтіла ілюмінація і ледь виднів транспарант над приміщенням нашого посольства.

Розділ LXIV НЕПРИКАЯНИЙ

РОЗДІЛ

Нам доведеться пропустити частину біографії місіс Кроулі, виявляючи делікатність і такт, яких від нас вимагав світ — високоморальний світ, що, мабуть, не стільки бореться з людськими вадами, скільки не любить називати їх справжніми іменами. На Ярмарку Суєти є речі, які ми чудово й самі робимо, хоч ніколи не заводимо про них мови; так як ардавінці поклоняються дияволові, але ніколи не згадують про нього, так і вихована публіка не любить читати правдивого опису тих вад; вона, як усяка справді витончена англійка чи американка, не дозволить, щоб слово «штани» торкнулося її цнотливого слуху. А все ж, добродійко, і те й те існує на світі й щодня постає перед нашими очами, не дуже бентежачи нас. Якби ви червоніли щоразу, коли бачите їх, то який би ви мали колір обличчя! Тільки як хтось вимовляє їхні бридкі назви, вашій скромності належить тривожитись або й ображатися. Тому протягом усієї цієї повісті автором керувало бажання суворо дотримуватись моди, яка тепер панує, і тільки натякати на існування пороку, натякати легенько, делікатно, приємно, так, щоб не вразити чиїхось витончених почуттів. І хай хтось зважиться сказати, що наша Бекі, яка, безперечно, мала свої вади, не показана публіці в надзвичайно благородному, невинному вигляді. Автор із скромною гордістю питає всіх своїх читачів, чи він коли нехтував закони ввічливості і, змальовуючи цю сирену, її спів, усмішки, лестощі й хитрощі, дозволяв хоч раз показатися над водою її огидному хвостові? Ні! Хто хоче, може зазирнути в глибінь, досить прозору, й поглянути, як він, відразний і слизький, вигинається й рухається поміж кісток, обвивається навколо трупів. Та я натаю вас: хіба над поверхнею плеса не було все пристойне, приємне й чепурне? Хіба навіть найгидливіший мораліст Ярмарку Суєти, міг би щось закинути мені? Щоправда, коли сирена зникав, пірнаючи в глибину до мерців, вода над нею. збурюється, тоді дарма придивлятися до неї, однаково нічого не видно. Сирени досить принадні, кола вона сидять на скелі, бренькають на арфах, розчісують коси, співають і манять вас, щоб ви прийшли й потримали їм дзеркало; та коли ті морські дівки поринають у рідну стихію, то, повірте мені, від. них і оді чекати добра, і краще на» не бачити, як ті бісові морські людоїдки веселяться і пригощаються своїми нещасними засоленими жертвами. Отже, будьте певні: коли ми не згадуємо про Бекі, вона в той час захоплена не дуже приємними справами, і чим менше говорити про них, тим, їй-богу, краще, — Якби нам треба було давати повний звіт про її життя протягом кількох років після катастрофи на Керзон-стріт, читачі, певне, мали б підстава сказати, що ця книжка непристойна. Бо вчинки дуже шанолюбних, черствих, ласих до всяких утіх людей, переважне бувають непристойні (як і багато ваших вчинків, мій приятелю, хоч ви такі поважні й маєте бездоганну репутацій»-,— але це я кажу так, мимохідь), а що вже вимагати від жінки, яка немає ні віри, ні любові, ні доброї слав»? Я схильний, думати, що в житті місіс Бекі була пора, коли її поймало не каяття, а щось схоже на розпуку, і тоді вона зовсім не звертала уваги на свій вигляд, навіть не дбала про свою репутацію.

Така abattement /Пригніченість (франц.) / і моральний занепад настали, не відразу; вона зійшла на манівці поступово, після свого нещастя і після багатьох відчайдушних спроб утриматися на поверхні,— як людина, що, впавши за борт, тримається за дошку, поки є бодай найменша надія, і тільки переконавшись, що зусилля надаремні, реагуй га». руки і йде на дно.

Поки Родон Кроулі готувався до від’їзду в довірені йому заморські володіння, Бекі залишалася в Лоядоиі і, мабуть, не раз робила спроби побачитися з дівером, сером Піттом Кроулі, якого вона вже майже прихилила на свій бік, і домогтися його підтримки. Якось, коли він і містер Уенгем ішли в палату громад, останній зауважив, що місіс Родон у чорному серпанку крутилася біля парламентського палацу. Вона швидко зникла, коли зустрілася очима з Уенгемом, і, після цього їй так і не пощастило побачитися з баронетом.

Може, в цю справу втрутилася леді Джейн. Я чув, що вона вразила чоловіка своєю рішучістю під час сварки і твердим наміром не визнавати місіс Бекі. Вона на власний розсуд запросила Родона пожити в них на Гонт-стріт до від’їзду на острів Ковентрі, знаючи, що при такому охоронцеві місіс Бекі не пробуватиме ввірватися до них у дім силоміць, і пильно вивчала, якою рукою написані адреси на листах серові Пітту, щоб негайно втрутитись, часом би невістка надумала листуватися з ним. Звичайно, Ребека знайшла б спосіб написати йому, якби хотіла, але вона не намагалась ні побачитися з сером Піттом удома, ні писати йому туди; після однієї чи двох спроб вона погодилася на його вимогу посилати всю кореспонденцію з приводу своїх подружніх справ тільки через адвоката.

Річ у тім, що сера Пітта зуміли настроїти проти Ребеки. Невдовзі після злощасної сутички лорда Стайна з Родоном Кроулі до баронета прийшов Уенгем і познайомив його з деякими подробицями біографії місіс Бекі, що неабияк вразили члена парламенту від Королевиного Кроулі. Уенгем знав про неї все: і хто був її батько, і в якому році вона танцювала в опері, і як вона жила колись, і як поводилася під час свого заміжжя; та оскільки я не сумніваюся, що більша частина його розповіді була брехлива й продиктована особистою неприязню, то не буду її тут переказувати. Але після цього репутація Бекі в очах шановного землевласника й родича, який колись навіть захоплювався нею, дуже й дуже підупала.

Прибутки губернатора острова Ковентрі невеликі. Частину з них його вельможність відкладав на сплату деяких термінових боргів і зобов’язань, саме його високе становище вимагало чималих видатків, тож кінець кінцем виявилося, що він не може виділити своїй дружині більше, ніж триста фунтів на рік; цю суму він і запропонував Бекі з умовою, що вона ніколи не турбуватиме його, — бо як ні, то буде скандал, розлучення, колегія юристів цивільного права. Але й містер Уенгем, і лорд Стайн, і Родон насамперед хотіли, щоб Бекі виїхала з Англії і щоб ця вкрай неприємна справа швидше забулася.

Мабуть, Ребека була така заморочена переговорами з адвокатами чоловіка, що навіть не згадала про свої обов’язки щодо сина, малого Родона, й жодного разу не виявила бажання побачити його. Той юний джентльмен був-відданий під цілковиту опіку дядька й тітки — леді Джейн завжди посідала велике місце в серці хлопця. Мати, ви-їхавши з Англії, написала Родонові з Булоні милого листа, в якому радила добре вчитися й повідомляла, що вибралася в довгу подорож на континент і матиме втіху написати йому ще. Але написала вона аж через рік, і тільки-тому, що єдиний син сера Пітта, який завжди був хворобливий, помер від коклюшу й кору. Тоді Родонова мати по-слала дуже ласкавого листа своєму любому синочкові, що випадково став спадкоємцем Королевиного Кроулі і зробився ще миліший і ще ближчий ласкавій леді Джейн, ніжне серце якої вже й так його всиновило. Родон Кроулі, що на той час став високим, вродливим підлітком, отримавши листа, почервонів: О тітко Джейн, — вигукнув він, — ви моя мати, а не… а не вона! — Проте він послав ласкаву, шанобливу відповідь місіс Ребеці, яка тоді мешкала в мебльованих кімнатах у Флоренції. Та ми забігаємо наперед.

Спершу наша кохана Бекі залетіла не дуже далеко. Вона згорнула крильця на французькому узбережжі в Булоні, що був притулком стількох невинних вигнанців з Англії, і там жила пристойним вдовиним життям, завівши собі femme de chambre і займаючи в готелі кілька покоїв. Вона обідала за табльдотом, де сусіди вважали її дуже приємною жінкою і де вона розважала товариство розповідями про свого дівера, сера Пітта, про інших своїх вельможних лондонських знайомих та всілякими світськими теревенями, що справляють таке велике враження на недосвідчених людей. Багатьом з них Бекі здавалася впливовою особою, — вона влаштовувала скромні прийоми за чашкою чаю у своїй кімнаті, брала участь у тамтешніх невинних розвагах: купалася в морі, каталась у відкритих каретах, прогулювалася на пляжі й ходила до театру. Місіс Берджойс, дружина друкаря, яка поселилася з родиною в готелі на ціле літо і до якої Берджойс приїздив на суботу й на неділю, звала Бекі чарівною, поки той негідник Берджойс не почав надто упадати коло неї. Але нічого особливого не сталося, — Бекі завжди була привітна, весела й добродушна, особливо з чоловіками.

Наприкінці сезону натовпи англійців, як звичайно, виїздили за кордон, і Бекі з поведінки своїх знайомих, що належали до лондонського великого світу, не раз мала нагоду пересвідчитись, якої думки дотримується про неї «товариство».

Якось Бекі, скромно прогулюючись булонською набережною, скелі Альбіолу блищали вдалині за смугою глибокого синього моря, — зустрілася з леді Партлет і її дочками. Леді помахом парасольки зібрала навколо себе дочок і покинула набережну, метнувши лютий погляд на бідолашну Бекі, що лишилася стояти самотою.

Іншого разу з Англії прибув пакетбот. Віяв чималий вітер, і Бекі завжди приємно було дивитися на кумедні, страдницькі обличчя людей, що сходили з судна. Того дня на борту виявилася леді Слінгстон. її милість промучилася цілу дорогу, сидячи в своїй кареті, була дуже виснажена і насилу долала трап, перекинутий а корабля на набережну, Та тільки-но вона побачила Бекі, що лукаво посміхалася з-під рожевого капелюшка, як її кволість де й ділася; метнувши на Ребеку такий убивчий погляд, що від нього б знітилася більшість жінок, вона вже без сторонньої допомоги прийшла в приміщення митниці. Бекі тільки засміялася, але навряд чи вона була задоволена. Вона відчула себе самітною, цілком самітно, а скелі Англії, що сяяли вдалині, були для неї недосяжні.

Поведінка чоловіків теж якось дивно змінилася. Грінстоун вищирив зуби і з неприємним панібратством засміявся просто в обличчя Бекі. Юний Боб Хрюк, що був її рабом три місяці тому і пройшов би цілу милю в дощ, щоб знайти її карету в низці екіпажів біля Гонт-гауса, якось на набережній розмовляв з гвардійцем Фіцуфом (сином t лорда Хохо), коди Бекі там прогулювалась. Малий Боббі; кивнув їй через плече, не скидаючи капелюха й не припиняючи розмови з спадкоємцем Хохо. Том Грабель хотів зайти до вітальні з сигарою в зубах, але Бекі зачинила перед ним двері і була б їх замкнула, коли б не прищикнула йому пальців. Ребека почала відчувати, що вона й справді дуже самітна. «Якби тут був він, — подумала вона, — ті боягузи не насмілилися б ображати мене». Подумала сумно, а може, й затужила за його чесною, нерозумною, незмінною любов’ю і відданістю, за його постійною! слухняністю і добротою, за його мужністю й відвагою. Дуже можливо, що вона й сплакнула, бо зійшла вниз на обід якась неприродно весела і була нафарбована більше, ніж звичайно.

Тепер вона завжди підфарбовувалась, і… і покоївка купувала для неї коньяк — крім того, який їй записували в готельний рахунок.

Та все ж, мабуть, образи чоловіків були не такі нестерпні, як співчуття деяких жінок. Місіс Крекенбері та місіс Вашінгтон-Уайт спинялися в Булоні дорогою до Швейцарії (вони їхали в супроводі полковника Горнера, юного Боморі і, звичайно, старого Крекенбері та малої дочки місіс Уайт). Ці дами не уникали Бекі. Вони хихотіли, торохтіли, базікали, співчували, втішали Бекі й опікувалися нею, мало не довівши її до сказу. «Щоб вони робили мені ласку!» — подумала Ребека, коли гості прощалися, облуд-по всміхаючись і цілуючи її. Вона почула гучний регіт Боморі на сходах і дуже добре зрозуміла, чим пояснити його веселість.

Саме після цих відвідин Бекі, що кожного тижня сплачувала рахунок у готелі, Бекі, що намагалася всім сподобатись, усміхалася господині, називала служників «мосьє» і платила покоївкам ввічливістю та вибаченнями, якими стократ винагороджувала тих дівчат за те, що була трохи скупувата на гроші (цієї своєї вади Бекі ніколи не позбулася), — саме тоді, кажу, Бекі отримала від господаря письмове прохання покинути його готель. Хтось йому сказав, що такій особі не місце в його домі, де англійські леді не захочуть сісти з нею за один стіл. І Бекі довелось перебратися на квартиру, де вона знемагала з нудьги й самотини.

Та все ж, незважаючи на невдачі, Бекі прагнула доброю поведінкою спростувати погану славу про себе. Вона не пропускала жодної відправи в церкві й співала там голосніше за всіх. Вона брала на себе турботи про вдів загиблих рибалок, жертвувала своє шитво та малюнки місії в Квошібу. Вона брала участь у підписках на добродійницькі бенкети, але сама на них ніколи не танцювала. Одне слово, Бекі поводилась дуже пристойно, того ми й спиняємося на цьому відтинку її життєвого шляху з більшим задоволенням, ніж на інших, не таких приємних. Вона бачила, що люди уникають її, а все-таки вперто всміхалася їм; дивлячись на неї, ніхто б не здогадався, які муки приниження вона терпить.

Її історія так і лишилася загадкою. Думки про неї людей, що знали її, дуже розбігалися. Одні, які не пошкодували часу і праці, щоб дослідити це питання, казали, що Бекі злочинниця, а тим часом другі присягалися, що вона невинна, мов ягня, і все звертали на її страхітливого чоловіка. Багатьох вона скорила тим, що тяжко переживала розлуку зі своїм сином: вона завжди заливалася слізьми й зображала нестямне горе, коли хтось згадував його ім’я, або коли вона бачила чиюсь дитину, схожу на її хлопчика. Так вона здобула прихильність доброї місіс Олдерні, що була королевою британської Булоні і частіше за всіх влаштовувала обіди й бенкети: Ребека заплакала, коли малий Олдерні приїхав зі школи доктора Лупмена, щоб пробути з матір’ю канікули.

Вони з Родоном одного віку й такі схожі! — мовила Бекі, і голос її урвався з тяжкої муки.

Насправді між хлопцями було п’ять років різниці, і вони скидалися один на одного не більше, ніж мій ласкавий читач на його покірного слугу. Уенгем, їдучи через Булоні до Кіссінгена, де він мав зустрітися з лордом Стайном, просвітив місіс Олдерні з цього приводу, сказавши, що він може описати малого Родона куди краще, ніж його матуся, яка відверто його ненавидить і ніколи не відвідує, що йому тринадцять років, тим часом як малому Олдерні було ще тільки дев’ять, що він білявий, тим часом як її любий хлопчик темноволосий, — одне слово змусило шановну леді пожалкувати, що вона була така добра. Тільки-но Бекі ціною неймовірних зусиль і праці створювала собі невеличке коло знайомих, як хто-небудь з’являвся і брутально розбивав його, і їй доводилося починати все наново. їй було тяжко, дуже тяжко, — самітній, без надії на майбутнє.

На якийсь час її взяла під своє крило місіс Ньюбрайт, захоплена її солодким співом у церкві і розважним ставленням до різних складних життєвих питань, — місіс Бекі колись у Королевиному Кроулі добре набила на них руку. Вона не тільки брала брошури, а й читала їх. Вона шила фланелеві спіднички для Квошібу та ситцеві нічні ковпаки для індіанців з Кокосових островів, розмальовувала віяла з метою навернути в справжню віру папу римського та євреїв, слухала проповіді містера Раулса в середу і містера Гаглтона в четвер, відвідувала в неділю службу божу по двічі на день, а крім того, ввечері ходила слухати містера Болера, і все дарма. Місіс Ньюбрайт якось випала нагода звернутися листовно до графині Саутдаун з приводу «Фонду для купівлі грілок жителям островів Фіджі» (обидві вони були членами жіночого комітету, що керував цим добродійницьким товариством) і, згадавши в ньому про свою «чарівну приятельку» місіс Кроулі, вона отримала від графині такого листа про Бекі, з такими докладними натяками, фактами, вигадками і навіть погрозами, що близьким стосункам між місіс Ньюбрайт й місіс Кроулі відразу настав край. І всі поважні люди в Гурі, де Ребеку спіткало це лихо, негайно перестали знатися з такою негідницею. Той, хто бачив колонії англійців за кордоном, знає, що ми возимо з собою свою пиху, свої таблетки, свої упередження, гарвейську приправу, кайєннський перець та інших домашніх ідолів і влаштовуємо маленьку Британію скрізь, де залишаємось трохи пожити.

Бекі з важким серцем кочувала з однієї колонії до іншої, з Булоні до Дьєпа, з Дьєпа до Кана, з Кана до Тура, і всюди намагалася бути респектабельною, та — леле! — одного чудового дня її неодмінно знаходили справжні галки й дзьобали, аж поки не виганяли з клітки.

В одному з тих міст нею опікувалася місіс Гук Іглз — жінка з бездоганною репутацією, що мала свій будинок на Портмен-сквер. Вона мешкала в дьєпському готелі, куди втекла Бекі, і вони познайомилися спершу біля моря, де разом плавали, а потім у готелі за табльдотом. Місіс Іглз чула — та й хто не чув? — дещо про скандальну історію з лордом Стайном, але після розмови з Бекі заявила, що місіс Кроулі — ангел, її чоловік — негідник, лорд Стайн, як усім відомо, безпринципний соромітник і вся буча, знята проти місіс Кроулі,— нечесна й підла змова, яку влаштував мерзотник Уенгем.

Якби у вас, містере Іглзе, була хоч крихта відваги, ви мали б дати ляпаса тому мерзотникові першого ж разу, як зустрінетеся з ним у клубі,— мовила вона своєму чоловікові.

Та Іглз був тільки тихим старим добродієм, чоловіком місіс Іглз, закоханим у геологію і не таким високим, щоб досягти до чийогось обличчя.

Отже, місіс Іглз почала протегувати місіс Родон, запросила її в гості до свого будинку в Парижі, посварилася з дружиною посла, яка не хотіла приймати в себе її протеже, й робила все, що тільки може зробити жінка, щоб утримати Бекі на шляху чеснот і повернути їй добре ім’я.

Спершу Бекі була дуже скромна й порядна, та скоро їй остогиділо таке одноманітне доброчесне життя. Кожен день те саме: той самий нудний комфорт, та сама безглузда їзда в Булонському лісі, те саме товариство вечорами, ті самі проповіді Блейра в неділю, та сама опера, і так без кінця. Боні вже вмирала з нудьги, коли це, на її щастя, з Кембриджа приїхав молодий містер Іглз, і мати, побачивши, яке враження справила на сина її маленька приятелька, негайно вжила відповідних заходів.

Тоді Бекі спробувала жити своїм домом разом з однією приятелькою, та це подвійне ménage швидко довело їх до сварки й скінчилося боргами. Після цього вона зважилась оселитися в пансіоні і якийсь час мешкала в славетному закладі мадам де Сент-Амур на вулиці Руаяль у Парижі, де почала випробовувати свої чари на підтоптаних денді і примерхлих красунях, що відвідували салони її господині.

Місіс Бекі любила товариство, не могла без нього жити, як курець опіуму — без пучки свого зілля, і була досить щаслива в ту пору, коли мешкала в пансіоні.

Жінки тут такі самі кумедні, як і в Мейфейрі,— розповідала вона одному своєму давньому лондонському знайомому, випадково зустрівши його, — тільки сукні в них не такі нові. Чоловіки носять чищені рукавиці, і, звичайно, всі вони пройдисвіти, але не гірші за Джека такого-то й Тома такого-то. Господиня пансіону трохи вульгарна, проте не думаю, що вона вульгарніша за леді Л. — І Бекі назвала одне прізвище, таке гучне у світських колах, що я швидше вмру, ніж скажу його вам.

Дійсно, побачивши ввечері освітлені кімнати мадам де Сент-Амур, чоловіків з орденами й стрічками за гральними столами і дам трохи осторонь „від них, можна було подумати, що ця пані — справжня графиня. Багато хто так і вважав, і Бекі якийсь час була однією з найблискучіших дам у салонах графині.

Та, мабуть, Бекі відшукали давні кредитори з 1815 року, тому що бідоласі довелося раптово тікати з Парижа; тоді вона перебралася в Брюссель.

Як добре вона пам’ятала це місто! Вона, всміхнувшись, глянула на маленькі антресолі, де колись жила, і згадала родину Голодвірсів — як їхня карета стояла на подвір’ї готелю, а вони відчайдушно шукали коней, щоб утекти звідси. Вона відвідала Ватерлоо й Лекен, де її дуже схвилював надгробок Джорджа Осборна.

Вона зробила з нього невеличкий ескіз.

Бідолашний. Купідон! — сказала Ребека. — Який він був закоханий у мене і який дурний! Цікаво, чи жива ще маленька Емілія? Вона була добра жінка. А той її гладкий брат? Серед моїх паперів десь ще й досі зберігається смішний малюнок того товстуна. Вони були милі, простодушні люди.

У Брюссель Бекі приїхала з рекомендаційним листом мадам де Сент-Амур до її приятельки, графині де Бородіно, вдови наполеонівського генерала, славетного графа де Бородіно, що після смерті цього героя лишилася без жодних засобів, крім тих прибутків, які давали їй табльдот і гральний стіл. Другорядні денді й roués, вдови, що вічно за щось судилися, і наївні англійці, яким здавалося, що вони бачать у таких домах «континентальне товариство», витрушували свої гроші і їли за столами мадам де Бородіно. „Галантні молодики пригощали всіх за обідом шампанським, каталися верхи з дамами або наймали коней для прогулянок за місто, купували гуртом ложі в театр чи в оперу, встрявали в гру, перехиляючись через чарівні плечі дам за картярськими столами, і писали додому, до своїх батьків у Девоншір, що їм пощастило за кордоном потрапити в світське товариство.

Тут, як і в Парижі, Бекі була королевою свого пансіону й володарювала в інших, таких самих вишуканих закладах. Вона ніколи не відмовлялася ні від шампанського, ні від букета, ні від поїздки за місто, ні від місця в ложі, але найбільше любила карти ввечері і грала дуже сміливо. Спершу тільки на маленькі ставки, потім на п’ятифранковики, потім на наполеондори, потім на банкноти; потім не мала чим заплатити місячного рахунку в пансіоні, потім почала позичати гроші в юних джентльменів; потім знов розжилася на готівку і перейняла зверхній тон у розмові з мадам де Бородіно, якій раніше лестила й годила; потім зійшла на ставки в десять су й опинилася в страшних злиднях; потім настигли гроші за чверть року, вона розрахувалася з мадам де Бородіно й знов узяла карти в руки, ставлячи проти мосьє де Роосіньйоля чи шевальє де Реба.

Хоч як нам прикро, але мусимо признатися, що Бекі, покидаючи Брюссель, не заплатила мадам де Бородіно за три місяці перебування в пансіоні; про цю обставину, а також про те, як вона грала, пила, як стояла навколішки перед англійським священиком, велебним містером Маффом, випрохуючи в нього гроші, як вона упадала коло мілорда Нудла, сина сера Нудла й учня велебного містера Маффа, якого частенько запрошувала до себе в кімнату і в якого вигравала великі суми в карти, — про ці факти, кажу я, та про сотні інших її підлот графиня де Бородіно розповідає кожному англійцеві, що зупиняється в її пансіоні, і додає, що пані Родон — просто vipère.

Так наша маленька мандрівниця розставляла своє шатро в різних містах Європи, не знаючи спокою, як Улісс або Бемфілд Мур Кер’ю. їй дедалі більше подобалося таке неприкаяне життя. Вона стала волоцюгою і приятелювала з такими людьми, що у вас волосся на голові стало б сторч, якби ви їх зустріли.

В Європі немає жодного більш-менш помітного міста, де б не було невеличкої колонії англійських пройдисвітів — людей, прізвища яких судовий виконавець містер Гемп час від часу виголошує в судовій камері,— молодих джентльменів, часто з дуже добрих родин, — тільки що ті їх зреклися, — постійних відвідувачів більярдних зал і кав’ярень, шанувальників закордонних кінних перегонів і гральних столів. Вони заповнюють боргові в’язниці, пиячать, галасують, б’ються, зчиняють бучі, вони тікають, не сплативши рахунків, викликають на дуель французьких та німецьких офіцерів, вони обігрують у картмістера Бевзі, а діставши гроші, вирушають до Бадена в чудових бричках, вони подвоюють ставки, щоб відігратися, тоді тиняються між столами з порожніми кишенями, обшарпані розбишаки, злиденні чепуруни, поки ошукають якогось єврея-банкіра, видавши йому фальшивий вексель, або знайдуть ще одного Бевзі і пограбують його. Дуже цікаво стежити за зміною розкошів і злиднів у цих людей. Мабуть, їхнє життя — суцільна велика пригода. Бекі — чи треба нам признаватися в цьому? — провадила саме таке шиття, і воно їй досить подобалося. Вона їздила з тими волоцюгами від міста до міста. Місіс Родон, якій так щастило, була відома за кожним гральним столом Німеччини. У Флоренції вона жила на квартирі разом з мадам де Крюшкассе. Я чув, що її вислали з Мюнхена; а мій приятель, містер Фредерік Піжон, запевняє, що в її домі в Лозанні майор Ледар î шановний містер Дюсейс напоїли його під час вечері, а потім обіграли на вісімсот фунтів. Як бачите, ми змушені трохи торкнутися біографії Бекі; але про цю пору її життя, мабуть, чим менше буде сказано, тим краще.

Чув я також, що коли місіс Кроулі особливо не щастило, вона подекуди давала концерти й уроки музики. Якась мадам де Родон справді виступала у Вільдбаді на matinée musicale, і їй компанував пан Шпоф, перший піаніст волоського господаря; а мій спритний приятель містер Пролазлі, який знає кожного й подорожував по всіх усюдах, розповідав, що коли він був у Страсбурзі 1830 року, якась madame Rebecque виступала в опері «Біла дама» й викликала страшний скандал у тамтешньому театрі. Публіка свистом прогнала її зі сцени почасти тому, що акторка не вміла співати, але головним чином через вияв недоречної симпатії з боку деяких осіб, що сиділи в партері (туди пускали офіцерів гарнізону).

Пролазлі не сумнівався, що тією невдатною débutante була не хто інша, як місіс Кроулі.

Власне, вона була просто волоцюгою, що блукала по світу. Коли вона отримувала від чоловіка гроші, то грала, а коли програвала їх, то також не помирала з голоду, хтозна-як і на які кошти живучи. Казали, ніби її одного разу бачили в Санкт-Петербурзі, але поліція швидко випровадила її з тієї столиці, тому аж ніяк не можна вірити чуткам, що вона потім стала російською шпигункою в Тепліці та Відні. Я навіть чув, що в Парижі вона знайшла одну свою родичку, не більше й не менше як свою бабусю по матері, і та виявилась ніякою не Монморансі, а бридкою старою служницею в якомусь бульварному театрі. їхня зустріч, що про неї, як мені натякали, знали й інші особи, була дуже зворушлива. Автор цієї повісті не має змоги докладніше розповісти про ту подію.

Якось у Римі місіс Родон щойно переказали її піврічне утримання на головного тамтешнього банкіра, а оскільки кожного, хто мав на рахунку більше як п’ятсот скуді, запрошували на бенкети, які цей фінансовий туз влаштовував протягом зимового сезону, то й Бекі вшанували запрошенням, і вона з’явилася на одній із пишних вечірок князя й княгині Полоніа. Княгиня походила з дому Помпіліїв, що по прямій лінії вели свій рід від другого царя Риму та Егерії з дому Олімпійців, а дід князя, Алессандро Полоніа, торгував милом, есенціями, тютюном та хусточками, ходив з дорученнями різних джентльменів і потроху позичав гроші на проценти. В салонах банкіра збиралися всі великі люди Рима — князі, герцоги, посли, митці, музиканти, мон-синьйори, юні мандрівники зі своїми гувернантками — люди всякого чину і стану. Зали банкіра були пишні, залиті світлом, на стінах блищали позолочені рами (з картинами), попід стінами — сумнівні антиген, а велетенська позолочена корона й герб князя — золотий гриб на рожевому тлі (колір тих хусточок, якими торгував його дід) — та срібний водограй родини Помпіліїв яскріли на всіх стелях, дверях і стінах будинку, а також на атласних балдахінах, готових до прийому пап та імператорів.

І ось Бекі, яка приїхала з Флоренції в диліжансі і влаштувалася в дуже скромному номері готелю, отримала запрошення на прохану вечерю в князя: Полота.

Покоївка убрала її старанніше, ніж будь-коли, і Бекі подалася на той бенкет, спираючись на руку майора Ледар», з яким вона тоді подорожувала (тим самим, який наступного року застрелив у Неаполі князя Ріволг і якого надупелив ціпком сер Джон Бакекін за те, що в його капелюсі виявилося ще чотири королі, крім тих, якими він грав у карти). Вони разом зайшли в покої, і Бекі побачила там чимало давніх знайомих, яких пам’ятала з щасливіших часів, коли вона була хоч і не невинна, але ще не спіймана. Майор Ледар був знайомий з багатьма чужоземцями: — пронозливими чоловіками з бакенами, з брудними емблемами клубу у петельках сюртуків, під якими майже не помітно було сорочок, — але земляки майора явно уникали його. Бекі також упізнала тут кількох леді — сумнівних італійських графинь, з якими чоловіки обійшлися дуже жорстоко… тьху, та чи варто нам говорити про цих покидьків, цю потолоч, нам, що були в найвишуканішому товаристві Ярмарку Суєти? Якщо вже грати, то чистими картами, а не цією замацаною колодою. Але кожен, хто входить до складу численної армії мандрівників, бачив такі нерегулярні загони мародерів, що, як Нім і Пістоль, примазуються до головних сил, виступають під прапором короля, хваляться своїми повноваженнями, але грабують на свою користь і часом попадають на шибеницю, де їх залишають висіти на пострах іншим.

Отож Бекі під руку з майором Ледарем пройшлася по всіх кімнатах, випила разом з ним чимало шампанського біля буфету, де гості, особливо ті, з нерегулярного загону майора, запекло проштовхувались до закусок і напоїв, якими наша пара вже добряче підживилася. Звідти вони рушили далі, аж поки досягли оббитого рожевим оксамитом салону самої княгині в кіпці анфілади кімнат, де була статуя Венерн, оправлені в срібло венеціанські дзеркала й де князівська родина пригощала за круглим столом вечерею своїх найпочесніших гостей. Бекі згадала, що саме в такому невеличкому ізбраному колі вона вечеряла в лорда Стайна… А ось і він сидить за столом Полоніа — вона побачила його.

На його біному, лисому, блискучому лобі червонів яскравий шрам від рани, заподіяної діамантом; руді бакени були перефарбовані й мінилися пурпуровим кольором, від чого його бліде обличчя здавалося ще бліднішим. На ньому був ланцюг і ордени, серед них орден Підв’язки на голубій стрічці. З усіх присутніх він здавався найвизначнішою особою, хоч там вечеряли можновладний князь з княгинею і якась королівська високість з принцесою. Поруч з мілордом сиділа вродлива графиня Белдадонна, в дівоцтві де Гландьє, чоловік якої (граф Паоло делла Белладонна), повсюдно відомий своїми чудовими ентомологічними колекціями, давно вже був відсутній — поїхав з якоюсь місією до імператора Марокко.

Коли Бекі побачила те славетне обличчя, яким вульгарним їй видався рантом майор Ледар і як засмерділо тютюном від огидного капітана Шулера! Вона миттю прибрала вигляду великосвітської дами, намагаючись дивитися й триматись гак, ніби вона знов опинилася у Мейфейрі. «Та жінка, видко з усього, дурна й сварлива, — подумала вона. — Я певна, що вона не вміє розважити його. Вона вже, мабуть, йому набридла, а зі мною він ніколи не нудився».

В її серці тріпотіло безліч таких зворушливих надій, побоювань, спогадів, коли вона блискучими очима (на підмальованому до самих вій обличчі вони аж мерехтіли) дивилася па великого вельможу.

У ті вечори, коли лорд Стайн надягав ордени Зірки й Підв’язки, він прибирав також особливо вельможного вигляду, дивився на всіх і розмовляв, ніби могутній володар, яким він і був. Бекі замилувалася його усміхом — поблажливим, невимушеним, гордовитим, сповненим гідності. Ох, bon Dieu, яке приємне було його товариство, який він блискучий, дотепний, цікавий співрозмовник, які в нього чудові манери! І вона проміняла його на майора Ледара, що тхне тютюном і горілкою, на капітана Шулера з його жокейськими жартами й жаргоном кулачного бійця і на таких самих інших. «Цікаво, чи він мене впізнає?» — подумала Ребека.

Лорд Стайн, усміхаючись, розмовляв з тією вельможною дамою, що сиділа поруч нього, потім раптом підвів очі й побачив Бекі.

Вона вся затремтіла, коли зустрілася з ним поглядом, зобразила на обличчі найчарівнішу усмішку, на яку лише і була здатна, і зробила скромний, зворушливий реверанс. Лорд Стайн з хвилину дивився на неї з таким жахом, який, певне, охопив Макбета, коли в нього на бенкеті з’явився дух Банко, і був би й далі так сидів, роззявивши рота, якби огидний майор Ледар не потяг Ребеки геть.

Ходімо до зали, де вечеряють, місіс Родон, — сказав той джентльмен. — Мені теж захотілося набити черево, — коли я побачив, як ця панота напихається. Гайда, спробуємо, яке тут шампанське.

Бекі здавалося, що майор уже й так трохи перебрав міру.

Другого дня вона подалася в Монте-Пінчо — Гайд-парк римських гульвіс — можливо, сподіваючись ще раз побачити лорда Стайна. Але вона зустріла там іншого знайомого — містера Фіча, довірену особу його милості. Він підійшов до Бекі й досить недбало кивнув їй, торкнувшись пальцем капелюха.

Я знав, що мадам тут, — мовив він. — Я йшов за вами від вашого готелю. Мені треба дати вам одну пораду.

Від маркіза Стайна? — запитала Бекі з такою гідною міною, на яку ще була здатна, завмираючи від надії і сподівання.

Ні,— відповів камердинер, — від себе самого. Рим дуже нездорове місце.

Не в цю пору року, мосьє Фіч, а тільки після великодня.

Запевняю вас, мадам, що й тепер також. Тут цілий рік хворіють на лихоманку.

Клятенний вітер з боліт весь час убиває людей. Послухайте, мадам Кроулі, ви завжди були bon enfant /Поступливі (франц.)/, і я завжди гарно ставився до вас, parole d’honneur / Слово честі (франц.)/. Бережіться! їдьте геть з Рима, кажу вам, а то захворієте й помрете.

Бекі зареготала, хоч її пойняла шалена лють.

Що? Мене, бідолашну, вб’ють? — запитала вона. — Як романтично! Невже мілорд возить із собою найманих-убивць замість провідників і стилети замість дорожніх речей? Дурниці! Я залишуся, хоча б для того, щоб його дратувати. Знайдуться люди, які захистять мене, поки я тут.

Тепер зареготав мосьє Фіч.

Захистять вас? — перепитав він. — Хто? Майор, капітан чи будь-хто з тих гравців, яких ви тут бачите, пустять вас на той світ за сто луїдорів. Про майора ЛеДара (він такий майор, як я мілорд і маркіз) ми знаємо такі речі, за які він може потрапити на каторгу або ще й далі! Ми знаємо все, і в нас є всюди друзі.

Знаємо, кого ви бачили в Парижі і яких там знайшли родичів. Так, дивіться на мене, скільки хочете, але це правда. Чому, наприклад, жоден наш посол у Європі не приймає вас у себе? Бо ви образили когось, хто ніколи не прощає і чий гнів ще збільшився, коли він вас побачив. Він собі місця не знаходив учора ввечері, як повернувся додому. Пані де Белладонна влаштувала йому сцену через вас, так лютувала, що не доведи господи.

О, то це підступи пані де Белладонни? — мовила Бекі з деякою полегкістю, тому що слова маркізового посланця неабияк злякали її.

Ні, вона тут ні до чого, вона завжди ревнує. Кажу ж вам, що це монсеньйор. Ви дарма показались йому на очі. А коли ви залишитесь тут, то ще захочете показатися. Затямте моє слово. їдьте геть звідси. Лишенько, мілордів екіпаж! — вигукнув він і, схопивши Бекі за руку, кинувся до бічної алеї.

Карета лорда Стайна, виблискуючи геральдичними знаками, промчала вулицею, запряжена кіньми, яким не було ціни. На подушках у ній сиділа пані Белладонна, чорнява, квітуча, насуплена, з собачкою на колінах і з білою парасолькою, що коливалася над її головою, а поруч — старий лорд Стайн, мертвотно блідий, із згаслими очима. Зненависть, лють чи пристрасть інколи ще спалахували в них, але звичайно вони були тьмяні, наче втомилися дивитись ва світ, у якому для виснаженого старого розпусника уже майже не лишилося ні краси, ні радощів.

Монсеньйор так і не оклигав після подій тієї ночі,— прошепотів мосьє Фіч місіс Кроулі, коли карета проїхала-і Бекі виглянула їй услід з-за кущів, за якими вони ховалися.

«Хоч одна втіха!» — подумала Бекі.

Чи лорд Стайн справді намірявся замордувати місіс Бекі, як погрожував мосьє Фіч (після смерті монсеньйора він повернувся на батьківщину, де його дуже поважали і де він купив у свого володаря титул барона Фічі), а його довірений не захотів плямити рук убивством, чи йому тільки звеліли налякати місіс Кроулі, щоб вона залишила місто, де мілорд хотів прожити зиму й де йому було б дуже неприємно зустрічатися з нею, — ми цього ніколи не знатимемо напевне. Але погроза вплинула на нашу приятельку, і вона більше не пробувала з’являтися на очі своєму колишньому патронові.

Усі знають про сумний скін цього вельможі, що стався в Неаполі через два місяці після французької революції 1830 року: високоповажний Джордж Густав, маркіз Стайн, граф Ґонт із Гонт-касла, пер Ірландії, віконт Гелборо, барон Пічлі і Грілсбі, кавалер найблагороднішого ордена Підв’язки, іспанського Золотого руна, російського ордена святого Миколая першого ступеня, турецького ордена Півмісяця, перший лорд Пудреної кімнати і грум Чорних сходів, полковник Гонтського, або ж власного його вельможності регента загону міліції, куратор Британського музею, старший брат гільдії святої Трійці, член правління коледжу «Білі ченці» і доктор цивільного права, — помер після кількох серцевих нападів, викликаних, як писали газети, душевним струсом, якого чутливому лордові завдало падіння стародавньої монархії.

В одному тижневику з’явився красномовний перелік; чеснот маркіза, його заслуг, талантів та добрих вчинків. Його милість був такий вразливий і такий відданий славетному домові Бурбонів, на спорідненість з яким він претендував, що не міг пережити лиха своїх найясніших родичів. Тіло його поховано в Неаполі, а його серце — те серце, яке завжди хвилювали почуття високі і благородні,— привезено в срібній урні до Гонт-касла.

В особі маркіза, — казав містер Бог, — убогий люд і красні мистецтва втратили добродійника й опікуна, суспільство — одну з своїх оздоб, Англія — одного з найбільших патріотів та державних діячів і т. д. і т. д.

Його духівницю потім довго опротестовували, навіть пробували змусити пані де Беладонну повернути славетний діамант, званий «оком іудея», який його милість завжди носив на вказівному пальці і який та дама начебто зняла з нього після смерті маркіза. Проте його відданий приятель і служник мосьє Фіч довів, що перстень був подарований згаданій пані де Белладонні за два дні до смерті маркіза, так само як і банкноти, коштовності, неаполітанські та французькі процентні папери тощо, які були в секретері його милості і яких вимагали через суд спадкоємці в цієї невинно скривдженої жінки.

Розділ LXV дуже діловий і дуже приємний-Другого дня після зустрічі біля грального столу Джоз вичепурився надзвичайно старанно й пишно і, не вважаючи за потрібне сказати бодай слово про події минулої ночі й спитати, чи не хоче хтось із його супутників прогулятися з ним, дуже рано вийшов з дому і невдовзі вже про щось дізнавався біля дверей готелю «Слон». З нагоди карнавалу там було повно гостей: за столами на вулиці вже сиділи люди, курячи й попиваючи місцеве неміцне пиво, у вестибюлях стояли хмари диму. Містера Джоза, коли він велично спитав каліченою німецькою мовою, де йому знайти особу, яка його цікавила, справили на самий верх будинку — вище за номери другого поверху, де мешкало кілька чужоземних купців, які влаштували там виставку своїх коштовностей та парчі, вище за апартаменти третього поверху, де розмістився штаб гральної фірми, вище за четвертий поверх, який весь найняла славетна мандрівна трупа вольтижерів і акробатів, ще вище, аж до невеличких комірчин на горищі, де серед студентів, комівояжерів, дрібних торговців і селян, що приїхали до столиці на свято, Бекі знайшла собі гніздечко — скромний, брудний куток, де рідко шукала притулку краса.

Бекі подобалося таке життя. Вона приятелювала з усіма пожильцями — з торговцями, професійними гравцями, акробатами, студентами. Вона мала неспокійну, легковажну вдачу, успадковану від батька й матері, що обоє були представниками богеми і за своїми уподобаннями, і за обставинами життя. Якщо під рукою не було якогось лорда, Бекі залюбки розмовляла з його провідником; гамір, метушня, горілчаний дух і тютюновий дим, бундючні манери нужденних акробатів, жаргон обслуги гральних столів, співи і бешкети студентів — увесь цей шарварок, що панував у готелі, подобався Ребеці й розважав її навіть тоді, як їй не щастило і вона не мала чим сплатити рахунок. Тим миліший був їй цей гармидер тепер, коли її гаманець наповнився грішми, які їй виграв учора ввечері Джорджі! Джоз, порипуючи східцями й сопучи, здолав останній марш, зупинився, трохи відсапався, витер піт і заходився шукати дев’яносто другий номер. Двері навпроти, в дев’яностому номері, були відчинені. Там на ліжку лежав якийсь студент у ботфортах та в брудному халаті й курив довгу люльку. Другий студент, з довгим білявим волоссям, у вишитій шнурами куртці, незвичайно ошатній, але також брудній, стояв навколішки біля дверей дев’яносто другого номера й вигукував у замкову щілину благання, адресовані особі, що перебувала всередині.

Ідіть геть, — відповів йому такий знайомий голос, що Джоз затремтів. — Я жду когось… До мене зараз прийде мій дідусь. Він не повинен бачити вас тут.

Ангеле мій, Englànderin!1—волав далі студент з білявим волоссям і великим перснем на пальці.— Згляньтеся на нас! Призначте побачення! Пообідайте зі мною і Фріцом у парковому готелі. Буде печеня з фазанів, портер, сливовий пудинг і французьке вино. Ми загинемо з туги, якщо ви відмовитесь! — Неодмінно загинемо! — підтвердив юний аристократ з ліжка.

Цю розмову й почув Джоз хоч нічого не зрозумів з неї, бо ніколи не вивчав мови, якою її провадили.

Newmero kattervang dooze, si vousplait / Номер дев яносто другий, будь ласка (калічена франц./,— велично, за своїм звичаєм, сказав Джоз, коли нарешті здобувся на слово.

Quater fang fooce! — повторив студент і, схопившись на ноги, кинувся до своєї кімнати.

Двері зачинилися, і Джоз почув, як він і його товариш на ліжку зареготали.

Бенгалець стояв, спантеличений цією подією, коли двері дев’яносто другого номера відчинилися самі, і в них з’явилося лукаве, пустотливе обличчя Бекі. її погляд упав на Джоза.

Це ви? — мовила вона, виходячи в коридор. — Як я на вас чекала. Стривайте! Ще не заходьте… за хвилину-я вас прийму.

За ту хвилину вона сховала в постіль баночку з рум’янами, пляшку з коньяком і тарілку з ковбасою, пригладила носи і врешті впустила свого гостя.

Замість вранішнього халата на ній було рожеве доміно, трохи вилиняле, не зовсім чисте й подекуди поплямлене помадою, зате s широких рукавів виглядали білі, як сніг, гарні руки, а тонкий стан був підперезаний поясом, що непогано відтінював її струнку, тендітну постать. Бекі за руку ввела Джоза до своєї кімнати.

Заходьте, будь ласка, — мовила вона. — Заходьте, поговоримо. Сідайте сюди. — Вона легенько потиснула бенгальцеві руку і, сміючись, посадовила його на стілець.

Сама вона сіла на ліжко — звичайно, не на пляшку й тарілку, на яких якраз розташувався б Джоз, якби захотів сісти коло неї. Вмостившись там, Бекі завела розмову з своїм давнім обожнювачем.

Як мало роки змінили вас! — почала вона, ніжно й довірливо дивлячись на нього. — Я впізнала б вас де завгодно. Як приємно серед чужих знов побачити щире, чесне обличчя давнього приятеля! — Правду кажучи, на щирому, чесному обличчі тієї хвилини малювалося що завгодно, тільки не щирість і відвертість. Навпаки, Джоз був неабияк збентежений і спантеличений. Він обвів очима дивну кімнатку, в якій знайшов свою колишню пасію. Одна з її суконь висіла на спинці ліжка, друга — на прибитому до дверей гачку, капелюшок затуляв половину дзеркала, а на піддзеркальнику стояли чудові черевички бронзового кольору. На столику біля ліжка лежав французький роман і стояла свічка — не воскова. Бекі і її хотіла засунути в постіль, але обмежилась тим, що сховала туди ситцевий чепчик, яким, лягаючи спати, гасила свічку.

Так, я впізнала б вас де завгодно, — повела вона далі.— Жінка ніколи не забуває деяких речей. А ви були першим чоловіком, якого я… якого я побачила! — Та невже? — здивувався Джоз. — Пожалься боже, що ви кажете! Не може такого бути.

Коли я приїхала з вашою сестрою з Чізвіка, я була ще майже дитиною, — мовила Бекі.— Як там поживає моя люба Емілія? Ох, її чоловік любив попустувати, і, звичайно, вона, бідолашна, ревнувала його до мене. Наче я звертала на нього увагу, коли поряд був хтось інший… та годі, не будемо згадувати про ті часи. — Бекі провела по очах хусточкою, обшитою вистріпаним мереживом. — Хіба не дивно, — за мить сказала вона, — знайти в такому місці жінку, що жила і в зовсім іншому світі? Я зазнала стільки лиха і горя, Джозефе Седлі, життя до мене було таке жорстоке, що часом я мало не божеволіла. Я не можу знайти собі постійного місця, тиняюся світом, не маючи ні спокою, ні щастя. Всі мої друзі мене зрадили, геть усі. На світі немає чесних людей. Я була найвірнішою в світі дружиною, хоч вийшла заміж на злість, тому що хтось інший… та нащо про це говорити. Я була вірна йому, а він учинив наді мною наругу й кинув мене. Я була найласкавішою матір’ю, мала тільки одну дитину, один скарб, одну надію, одну радість, я з найпалкішою материнською любов’ю тулила свого сина до серця, він був моїм життям, моєю молитвою, моїм… моїм щастям, а вони… вони відібрали його… відібрали від мене! — Бекі в нестямному розпачі притулила руку до серця й на мить сховала обличчя в постіль.

Пляшка з коньяком, що лежала під ковдрою, брязнула об тарілку з ковбасою.

Обидві, безсумнівно, були зворушені виявом такого глибокого розпачу. Макс і Фріц стояли за дверима й здивовано дослухалися до ридань і схлипувань місіс Бекі. Джоз теж неабияк розчулився й злякався, побачивши свою давню пасію в такому стані. А вона відразу почала розповідати свою історію — повість таку чисту; нелукаву, правдиву, ідо кожен, вислухавши її, переконався б: якщо коли-небудь ангел у білосніжних шатах, спускався з високості на землю і ставав жертвою пекельних підступів і сатанинської злоби, то це він в образі непорочної мучениці був перед очима в Джоза — сидів па ліжку, на пляшці з коньяком.

Між ними відбулася дуже довга, дружня й щира розмова, під час якої гість дізнався — але так, що це його ні трохи не злякало й не образило, — про те, що серце Бекі вперше навчилося тремтіти в присутності його, незрівнянного Джоза Седлі; що Джордж Осборн, звичайно, страшенно упадав коло неї і це могло бути причиною для ревнощів Емілії і невеликої сварки між ними, що насправді Бекі ніколи це заохочувала нещасного офіцера й не переставала думати про Джоза від того дня, коли вперше побачила його, хоч, певна річ, ставила понад усе обов’язки заміжньої жінки, яких вона завжди пильнувала і пильнуватиме до своєї смертної години або до того часу, поки нездоровий клімат — він став вже навіть приказкою — того острова, де живе полковник Кроулі, не звільнить її від ярма, яке їй через жорстокість чоловіка несила вже нести.

Додому Джоз ішов переконаний, що Ребека — не тільки найчарівніша, а й найпорядніша жінка, і вже обмірковував різні плани влаштування її добробуту.

Необхідно покласти край переслідуванням Ребеки, вона повинна вернутися в товариство, окрасою якого була. Він зробить усе, що треба. Вона повинна кинути це жахливе місце й оселитися в якомусь тихому помешканні. Емілія мусить відвідати її і подбати про неї. Він порадиться з майором і все владнає.

Прощаючись з Джозом, Ребека зі щирої вдячності аж заплакала й потиснула йому руку, коли галантний товстун нахилився поцілувати їй пальчики.

Бекі провела гостя з своєї комірчини, неначе милостива володарка родинного замку, а коли гладкий джентльмен зник на сходах, зі своєї нори з’явилися Макс і Фріц з люльками в зубах, і Бекі, жуючи ковбасу з сухим хлібом та попиваючи свій улюблений грог, заходилась розважатися тим, що передражнювала перед ними свого гостя.

Джоз надзвичайно врочисто зайшов до помешкання Доббіна й розповів йому зворушливу історію, з якою ми щойно познайомилися, певна річ, не згадавши про те, що вчора ввечері відбулося біля грального столу. І поки місіс Бекі докінчувала недоїдений déjeuner à la fourchette / Легенький сніданок (франц./, обидва джентльмени почали радитись і обмірковувати, як краще їй допомогти.

Яким дивом вона опинилася в цьому місті? Як вийшло, що вона подорожувала сама? Малі хлоп’ята в школі знають з початкового підручника латинської мови, що Авернською стежкою спускатися дуже легко. Обминімо цей відтинок Ребечиного занепаду. Вона тепер не стала гіршою, ніж була в пору своїх успіхів, — просто їй трохи не пощастило.

А місіс Емілія була жінкою такої лагідної, нерозважної вдачі, що коли чула про чиєсь лихо, то відразу всім серцем прихилялася до страдника. Оскільки ж вона сама ніколи не думала ні про які смертні гріхи й не робила їх, то й не мала відрази до зла, властивої обізнанішим за неї моралістам. Якщо Емілія розбещувала всіх, хто був поряд з нею, своєю чемністю і ласкою, якщо вона перепрошувала своїх служників за те, що зважувалась турбувати їх дзвінком, якщо вибачалася перед продавцем, який показував їй сувій шовку, і кланялася підмітальникові вулиці й хвалила його за те, що доручене йому перехрестя дуже чисте, — а вона й справді, мабуть, здатна була на всі ці дурниці,— то чи могла вона не подобрішати до своєї давньої знайомої, довідавшись, що та опинилася в скруті? Вона просто не уявляла собі, що хтось може бути нещасний по заслузі. У світі, де закони видавала б Емілія, мабуть, було б не дуже зручно жити. Але таких жінок, як Емілія, трапляється мало, принаймні серед правителів. Мені здається, що ця леді скасувала б усі в’язниці, кари, кайдани, бичування, злидні, хвороби, голод. Вона була такою нікчемною істотою, що — доведеться нам визнати це — могла б навіть забути смертельну образу.

Коли майор почув від Джоза про сентиментальну пригоду, яку той пережив, він, скажемо щиро, поставився до неї далеко не так співчутливо, як бенгалець.

Навпаки, його ця новина аж ніяк не втішила; він коротко, але не зовсім чемно сказав про ту жінку, що опинилася в біді, таке:-То та шелихвістка знов випливла на світ божий? — Доббінові ніколи не подобалася Ребека — від тієї хвилини, як вона вперше глянула на нього зеленими очима і, не витримавши його погляду, відвернулася.

Та мала відьма капостить скрізь, де тільки з’явиться, — без тіні шанобливості сказав майор. — Хтозна, як вона досі жила і що робить тут, за кордоном, зовсім сама. Не згадуйте мені про якісь там переслідування і ворогів — у чесної жінки завжди знайдуться друзі, і вона ніколи не розлучиться з родиною. Чого вона лишила свого чоловіка? — Нехай він навіть був поганий і нечесний, як ви кажете. Він і справді був такий.

Я пам’ятаю, як той негідник-заманював і ошукував бідолаху Джорджа. Здається, вони розлучилися через якийсь скандал. Я наче щось таке-чув, — сказав майор, який не дуже цікавився плітками.

Дарма Джоз намагався переконати його, що Бекі з усіх поглядів порядна й невинно скривджена жінка.

Ну нехай! Спитаймо місіс Джордж, — мовив нарешті великий дипломат майор. — Ходімо й порадимося з нею. Я думаю, ви згодні, що вже хто-хто, а вона добра порадниця в таких справах.

Гм! Може, Еммі й не найгірша порадниця, — відповів Джоз: адже ж він не був закоханий у свою сестру.

Не найгірша? А хай йому чорт, сер, та кращої жінки я ніколи не зустрічав! — вихопилось у майора. — Одне слово, ходімо і спитаймо її, чи варто йти до тієї особи. Як вона скаже, так і буде.

Цей негідний хитрун був певний, що тут він не програє. Він пам’ятав, що колись Еммі страшенно ревнувала чоловіка до Ребеки. На саму згадку про неї вона, бувало, тремтіла й лякалася. «Ревнива жінка ніколи не прощає», — думав собі майор. Отож наші двоє джентльменів подалися через вулицю до помешкання Емілії, де вона натхненно виспівувала романси зі своєю вчителькою пані Штрумпф.

Коли та дама відкланялася, Джоз пишномовно, як завжди, почав:-Люба Еммі, я щойно пережив незвичайну… еге ж… пожалься боже… просто дивовижну пригоду. Одна особа… так, одна дуже цікава особа… ти її давно знаєш і, можна сказати, віддавна приятелюєш з нею… щойно приїхала сюди, і я хотів би, щоб ти побачилася з нею.

Хто це? — запитала Емілія. — Якась жінка? Майоре Доббіне, не ламайте мені, будь ласка, ножиць! — Наражаючи на небезпеку свої очі, майор крутив ті ножиці, тримаючи їх за ланцюжок, на якому вони часом висіли в Емілії на поясі.

Це жінка, яку я страх не люблю, — понуро сказав він, — і яку вам також нема за що любити.

То це Ребека, я певна, що це Ребека! — відповіла Емілія й почервоніла з хвилювання.

Ви, як завжди, маєте слушність, — мовив Доббін.

Брюссель, Ватерлоо, давно минулі часи, лихо, муки, спогади — все це раптом ожило в ніжному Еміліїному серці, і воно болісно стислося.

Я не хочу її бачити, — повела вона далі.— Не можу.

А я вам що казав? — звернувся майор до Джоза.

Вона дуже нещасна і… і таке інше, — озвався Джоз. — Вона живе в злиднях, беззахисна… і хворіла… дуже хворіла… і чоловік, негідник, кинув її.

Ох! — сказала Емілія.

У неї немає жодної близької душі на світі,— не без хитрощів повів далі Джоз. — І вона казала, що, на її думку, тобі можна довіритись. Вона така нещасна, Еммі.

Мало не збожеволіла з горя. її розповідь мене страшенно схвилювала., слово честі… мушу сказати, що ніхто ще не витримував такого тяжкого переслідування з такою ангельською покорою її родина повелася з нею дуже жорстоко.

Бідолашна! — мовила Емілія.

І вона каже, що коли не знайде дружньої підтримки, то загине, — вів далі Джоз тремтячим голосом. — Пожалься боже! Ти знаєш, що вона пробувала накласти на себе руки? Вона носить із собою опіум… я бачив пляшечку в її кімнаті… така жалюгідна комірчина… в третьорядному готелі «Слон», під самим дахом. Я туди ходив.

Ці слова, видно, не справили враження на Емілію: вона навіть ледь усміхнулася.

Певне, вона уявила собі, як Джоз сопів, вибираючись сходами нагору.

Вона місця собі не знаходить з горя, — знов почав він. — Страшно слухати, як та жінка настраждалась. У неї був син, одноліток Джорджі.

Так, я наче пригадую, — сказала Еммі.— Ну і що? — Світ не бачив такого гарного хлопчика, — сказав паш сентиментальний товстун, розчулений розповіддю Ребеки, — Просто ангел, а не дитина. А як він обожнював свою матір! Ті негідники вирвали в неї з рук заплаканого сина і відтоді не дозволяють йому бачитися з нею.

Джозефе, голубе, — вигукнула Емілія, схоплюючись з місця, — негайно ходімо до неї! — Вона кинулась до своєї спальні, похапцем зав’язала капелюшка, вернулася з шаллю в руці й звеліла Доббінові йти з нею.

Майор підійшов і накинув їй на плечі кашемірову шаль, яку сам придбав для неї в Індії. Він зрозумів, що йому залишається тільки скоритись. Емілія взяла його під руку, і вони рушили до дверей.

Вона мешкає в дев’яносто другому номері, до нього вісім маршів, — сказав Джоз, мабуть, не маючи великого-бажання ще раз долати ті сходи. Зате він умостився біля, вікна своєї вітальні, звідки видно було площу, де стояв-готель «Слон», і бачив, як наша пара йшла ринком.

Добре, що Бекі також побачила їх зі своєї комірчини, де вона щебетала й сміялася з двома студентами, — вони кепкували з вигляду її дідуся, бо були свідками, як він приходив до неї і як потім ішов назад. Бекі встигла спровадити їх і прибрати в кімнатці, поки власник готелю «Слон», який знав, що місіс Осборн користується великою симпатією при ясновельможному дворі, з пошани до неї сам вів їх на антресолі, втішаючи міледі та пана майора тим, що сходи скоро скінчаться.

Ласкава леді, ласкава леді! — загукав він, стукаючи в двері Ребеки (напередодні він ще називав її просто «пані» і поводився з нею не вельми шанобливо).

Хто там? — запитала Бекі і, висунувши голову, тихо зойкнула. Перед нею стояли Еммі, що вся тремтіла з хвилювання, і Доббін, довготелесий майор з бамбуковою паличкою.

Він стояв мовчки, дуже зацікавлений тим, що відбувалося в нього перед очима.

Еммі радісно, з обіймами кинулась до Ребеки, вмить вибачивши їй усе, від щирого серця притулила її до себе й поцілувала. Ох, бідолахо, коли твоїх уст торкалися такі чисті поцілунки?

Розділ LXVI AMANTIUM IRAE / Гнів закоханих (лат.)/-Щирість і доброта, яку виявила Емілія, мабуть, зворушили навіть таку черству й лукаву жінку, як Бекі. На пестощі й ніжні слова приятельки вона відповіла чимось дуже схожим на вдячність, і її хвилювання, хоч воно тривало тільки мить, було майже не вдаване. Слова про «заплакану дитину, яку вирвали в неї з рук», виявилися чудовою знахідкою. Описом тієї страхітливої події Бекі повернула собі прихильність товаришки, і, звичайно, це стало однією з перших тем розмови, яку наша сердешна, наївна Еммі завела з віднайденою приятелькою.

То вони забрали в тебе твою любу дитину? — вигукнула вона, — Ох, Ребеко, люба моя сестро, бідолашна страднице! Я знаю, що означає втратити сина, і співчуваю тим, кому теж випало це горе. Та небо милосердне, воно верне тобі сина, як ласкава доля повернула мені мого хлопчика.

Верне мою дитину? Ох, я пережила страшні муки, — призналася Бекі, може, трохи з нечистим сумлінням.

їй було не дуже приємно усвідомлювати, що у відповідь па таку простодушну довіру вона мусить відразу брехати. Та в тім-то й лихо, що коли починаєш кривити душею, то вже не можна спинитись. Коли одну вигадку беруть за правду, треба шукати іншу, щоб не підірвати довіри до попередніх векселів, тому кількість брехні, яку ви пускаєте в обіг, збільшується, і з кожним днем росте відсоток імовірності її викриття. Коли його забрали в мене, — повела далі Бекі (хоч би вона не сіла на пляшку!), — я пережила страшні муки. Мені здавалося, що я вмираю, але, на щастя, то була тільки нервова гарячка. Лікар уже махнув на мене рукою, а я…

я одужала і… і опинилася тут, у злиднях і без друзів.

Скільки йому років? — запитала Еммі.

Одинадцять, — мовила Бекі.

Одинадцять? — здивувалася гостя. — Таж він народився того самого року, що й Джорджі, а йому…

Знаю, знаю! — вигукнула Бекі, яка зовсім забула, скільки її малому Родонові років. — 3 горя в мене багато чого вилетіло з пам’яті, люба Еміліє. Я дуже змінилася, часом ходжу, мов причинна. Йому було одинадцять, коли його відняли в мене, хай бог благословить його милу голівку! Відтоді я його не бачила.

Він білявий чи чорнявий? — запитала наша немудра приятелька. — Покажи мені пасмо його волосся.

Бекі мало не зареготала з її наївності.

Не сьогодні, голубонько… колись потім, як прибудуть мої скрині з Лейпцига, бо я звідти приїхала сюди. Я покажу тобі й синів портрет, я сама намалювала його в щасливі дні.

Бідна Бекі, як тобі не поталанило! — мовила Еммі.—І яка ж я повинна бути вдячна господові!— (Хоч це благочестиве правило, що його нам змалку прищеплюють наші родички, — дякувати Всевишньому за те, що нам ведеться краще, ніж комусь іншому, — не здається мені дуже розумним). І вона, за своїм звичаєм, подумала про те, що її син найвродливіший, найдобріший і найрозумніший на світі.— Ось ти побачиш мого Джорджі! — кращої розради для Бекі Емілія не могла знайти. Бо й справді, чим її ще можна втішити? — Так вони розмовляли годину або й більше, і за цей час Бекі встигла розповісти приятельці повну й докладну історію свого життя. Вона розказала, що родина Кроулі завжди ставилась дуже вороже до їхнього одруження, що її зовиця (хитра жінка) наструнчувала Родона проти неї, що він почав вступати в ганебні зв’язки, через які зовсім охолов до неї, що їй довелось натерпітися всього: злиднів, зневаги, байдужості з боку того, кого вона найдужче любила, і все задля дитини; і нарешті розповіла про тяжку образу, через яку вона залишила чоловіка: той негідник не посоромився вимагати від неї, щоб вона пожертвувала своїм добрим ім’ям задля посади, яку міг забезпечити йому один великий вельможа, впливовий, але безпринципний чоловік — маркіз Стайн. Просто нелюд, та й годі! — Цю частину своєї багатої на події історії Бекі розповіла з чисто жіночою делікатністю і обуреним тоном, як і належало цнотливій жінці. Та образа змусила її покинути чоловіків дім, але негідник помстився на ній, забравши в неї дитину.

І ось, закінчила Бекі, вона тиняється по світу, убога, беззахисна, нещасна жінка, що не має жодної близької душі.

Люди, що знають вдачу Еммі, можуть собі легко уявити, як вона сприйняла цю історію, розказану досить докладно. Вона тремтіла з обурення, слухаючи про поведінку нікчемного Родона і безпринципного Стайна. В її погляді з’являлися знаки оклику після кожного речення, в яких Бекі описувала, як її переслідували аристократичні родини і як до неї збайдужів чоловік. (Бекі його не звинувачувала. Вона говорила про нього швидше сумно, ніж злісно. Вона його надто палко любила, та й хіба він не батько її сина?) А коли вона дійшла до сцени розлуки з дитиною, Еммі «загалі затулила обличчя хусточкою, тож наша чудова трагічна актриса, мабуть, була дуже задоволена тим враженням, яке її гра справляє на глядачів. Поки дами розмовляли, постійний охоронець Емілії, майор (який, певна річ, не хотів заважати їхній нараді і якому набридло походжати вузеньким рипучим коридорчиком з такою низькою стелею, бо вона куйовдила йому ворс на капелюсі), зійшов на нижній поверх і опинився в просторій залі, призначеній для всіх відвідувачів готелю «Слон», з якої і вели сходи нагору. Це приміщення завжди було повне тютюнового диму й щедро забризкане шумовинням пива. На брудному столі стояли десятки мідних свічників з лойовими свічками для пожильців» готелю, а над тими свічниками висіли рядком на дошці ключі від кімнат, Еммі була почервоніла з ніяковості, коли швидко проходила через цю залу, де зібрався всякий люд: тірольські торговці рукавицями і продавці полотна з Дунаю з паками свого краму; студенти, які підживлялися бутербродами з м’ясом; гуляки, що знічев’я грали в карти або в доміно на липких, пообливаних пивом столах, акробати, що перекушували тут у перервах між виступами, — одне слово, весь fumus і strepitus / Дим і гамір (лат.)/ німецького готелю в ярмаркові дні. Офіціант, навіть не чекаючи-замовлення, подав Доббінові кухоль пива; майор витяг сигару ~в заходився розважатись тим шкідливим зіллям та газетою, очікуючи, поки надійде особа, яку він сюди привів.

Незабаром до зали, побризкуючи острогами, спустилися Макс і Фріц у кашкетах набакир і з люльками, прикрашеними гербами та пишними китицями. Вони повісили на дошку ключа від дев’яностого номера й замовили бутербродів та пива. Сіли вони поблизу майора, тому до його слуху долітали деякі слова з їхньої розмови.

Студенти говорили про «фуксів» та «філістерів», про поєдинки та пиятики в славетному розсаднику науки — сусідньому Шопенгаузенському університеті, звідки вони недавно прибули в Eilwagen, мабуть, разом з Бекі, щоб подивитися на весільний карнавал у Пумпернікелі.

Та маленька Englanderin, здається, попала en bays de gonnoissance, — сказав знавець французької мови Макс своєму товаришеві.— Після того, як пішов її гладкий дідусь, до неї з’явилася якась гарненька землячка. Я чув, як вони балакають і охкають у кімнаті тієї крихітки.

Треба взяти квитки на її концерт, — зауважив Фріц. — Ти маєш гроші, Максе? — Аякже! — пхикнув той. — Це буде концерт in nubibus /У порожнечі {лат.)/. Тане казав мені, що вона оголошувала такий самий концерт у Лейпцігу, бурші розкупили багато квитків, а вона > поїхала собі, не виступивши. Вчора в кареті вона згадувала, що її піаніст захворів у Дрездені. Я думаю, що вона просто не вміє співати: у неї такий самий хрипкий голос, як у тебе, о славетне жлукто з пивом! — Так, голос у неї хрипкий: я чув, як вона вчора, сидячи на вікні, вимучувала якусь schreckliche /Жахливу (нім.)/ англійську баладу, що зветься «De Rose upon de Balgony».

Sauf en і singenpaaoM не можна, — зауважив Фріц. Ніс у нього почервонів: видно, він віддавав перевагу першій з цих утіх. — Ні, квитків ми в неї не братимемо.

Вчора ввечері вона виграла в trente-et-quarante. Я бачив її: вона змусила грати за себе якогось англійського хлопчака. Пустимо твої гроші теж там або в театрі, а як ні, то пригостимо її французьким вином чи коньяком у саду Аврелія, але квитків краще не купуймо… Що ти скажеш на це? Вип’ємо ще по кухлю пива, га? — І студенти, один за одним умочивши свої біляві вуса в огидне пійло, попідкручували їх і перевальцем подалися на ярмарок.

Майорові, який бачив, що ці два університетські джиґуни вішали ключа від дев’яностого номера, й чув їхню розмову, неважко було збагнути, про кого вони розмовляли. «Та мала відьма знов береться за своє!»— подумав він і усміхнувся, згадавши минуле, коли він був свідком її відчайдушного фліртування з Джозом і кумедного кінця тієї авантюри. Вони з Джорджем потім часто сміялися з тієї пригоди, поки — через кілька тижнів після свого одруження — Джордж і сам попав у тенета малої Цірцеї і якось порозумівся з нею, про що, звичайно, його товариш здогадувався, але волів не розпитувати. Вільямові було надто боляче і соромно вивідувати ту негарну таємницю, хоч одного разу Джордж, мабуть, у пориві каяття, сам натякнув на неї. Це було вранці перед битвою під Ватерлоо, коли вони стояли разом попереду свого полку й дивилися крізь завісу дощу на темні лави французів, розташованих на височині перед ними. «Я вплутався в безглуздий зв’язок з однією жінкою, — сказав Джордж, — і радий, що ми виступили в похід. Якщо я загину, то Еммі, сподіваюсь, ніколи не дізнається про нього. Боже, як би я хотів, щоб усього цього не було!»-Вільям любив згадувати і часто втішав сердешну вдову Джорджа розповідями про те, як Осборн, попрощавшись з нею, першого дня після битви під Катр-Бра тужливо й зворушено говорив з ним про свого батька і дружину. На цій обставині Вільям особливо наголошував у розмовах з Осборном-старшим, і таким чином йому пощастило помирити батька з пам’яттю про сипа бодай в останні дні життя старого.

«Отже, та відьма й далі снує свої інтриги, — думав Вільям. — І підбив її чорт приїхати сюди! Вона скрізь, де тільки з’явиться, приносить із собою біду».

Підперши руками голову й тримаючи перед собою «Пумперпікельську газету» за минулий тиждень, Доббін віддавався цим своїм неприємним думкам, коли раптом хтось торкнув його парасолькою за плече. Він підвів голову й побачив Емілію.

Ця жінка мала свій спосіб тиранити Доббіна (бо й найслабкішій людині хочеться над кимось володарювати); вона командувала ним, заохочувала його, змушувала бігати по її речі й носити їх, наче він був великим ньюфаундлендом. Йому й подобалося, так би мовити, стрибати у воду, коли вона гукала: «Гоп, Доббіне!»—і бігти за нею підтюпцем, тримаючи в зубах її ридикюль. Наша повість не досягла мети, якщо читач і досі не завважив, що майор був добрий телепень.

Чому ви не зачекали на мене, сер, щоб провести сходами? — запитала вона, тріпнувши головою, і глузливо присіла перед ним у реверансі.

Я не міг випростатися в тому коридорі,— відповів майор, кумедно знітившись, наче й справді був винний.

Радий, що може подати Емілії руку й вивести її з цього жахливого, продимленого приміщення, майор квапливо рушив з готелю і був би зовсім забув про офіціанта, якби той не побіг за ним слідом, не зупинив на порозі й не змусив заплатити за пиво, якого він навіть не куштував. Еммі засміялася, сказала, що майор — нечесна людина, бо хотів утекти, не сплативши боргу, і ще трохи пожартувала з того пива.

Вона була в чудовому настрої і прудко перебігла ринок; їй хотілося негайно побачити Джоза. Майор сміявся з такого бурхливого вияву почуттів, бо, щиро кажучи, досить рідко траплялося, щоб Емілія хотіла побачити брата негайно.

Вони застали бенгальця в його вітальні на другому поверсі. Поки Емілія сиділа зі своєю приятелькою в комірчині на горищі, а майор вибивав пальцями барабанні марші на брудних столиках у спільній залі внизу, Джоз походжав по кімнаті, кусав нігті й раз по раз поглядав через Ринкову площу на готель «Слон». Йому теж кортіло якнайшвидше побачити місіс Осборн.

Ну що? — запитав він.

Ох, бідолашна, як вона настраждалася! — вигукнула Еммі.

Атож, пожалься боже! — відповів Джоз і так жваво закивав головою, що його щоки задвигтіли, мов драглі.

Вона поселиться в кімнаті Пейн, а та перейде в мансарду, — повела далі Еммі.

Пейн, статечна дівчина-англійка, була особистою покоївкою місіс Осборн.

Провідник Кірш, як і належить, залицявся до неї, а Джорджі мучив її розповідями про німецьких розбійників і про духів. Вона тільки те й робила, що бурчала, командувала своєю господинею і заявляла, що завтра ж таки повернеться назад у своє рідне село Клепем.

Вона поселиться в кімнаті Пейн, — сказала Еммі.

Як? Невже ви хочете сказати, що приведете ту жінку до себе в дім? — вигукнув майор, схопившись з місця.

Авжеж, приведемо, — відповіла Емілія найневиннішим тоном. — Не лютуйте, майоре Доббіне, і не ламайте меблів. Так, ми збираємось поселити її тут.

Звичайно, люба моя, — сказав Джоз.

Вона, сердешна, так натерпілася, — повела далі Еммі.— її мерзенний банкір збанкрутував і втік, а чоловій, негідник, кинув її і забрав від неї дитину! (На цьому слові вона стиснула кулачки й погрозливо виставила їх перед собою — майор замилувався, дивлячись на таку сміливу войовницю). Вона, бідолашна, зовсім самітна й мусить давати уроки співу, щоб заробити на хліб, — то як же не влаштувати її тут! — Беріть у неї уроки, люба місіс Джордж, — вигукнув майор, — але не запрошуйте її жити до себе! Благаю вас, не запрошуйте! — Фе! — пирхнув Джоз.

Ви завжди такий добрий і співчутливий, принаймні таким були досі… я дивуюся вам, майоре Вільяме! — підвищила голос Емілія. — Коли ж їй допомогти, як не тепер, у її нещасті? Саме тепер треба стати їй у пригоді. Вона моя найдавніша приятелька, і не…

Вона не завжди була вам приятелькою, Еміліє,— сказав майор, уже зовсім розгнівавшись.

Цього натяку було для Емілії забагато; вона глянула на майора майже люто і сказала:-Посоромтеся, майоре Доббіне! — Вимовивши цю фразу, що мала вбити майора на місці, вона велично рушила до своєї кімнати й рвучко зачинила двері за собою і за своєю ображеною гідністю.

Натякати на це! — вигукнула вона вже за дверима. — Ох, яка це жорстокість з його боку! — І вона глянула на-портрет Джорджа, що висів, як звичайно, над портретом сина. — Так, це жорстокість. Якщо я їй вибачила, то невже-йому треба було про це казати? Ні. Хіба ж я не з його власних уст почула, якою негарною і безпідставною була-моя ревність? І що ти був чистий… Так, ти був чистий, мій святий серед святих на небі! — Вона пройшлася по кімнаті, тремтячи з обурення. Тоді сперлась на комод і довго не зводила погляду з портрета, що висів над ним. Джорджеві очі дивилися згори на неї неначе докірливо, і чим далі, то все сумніше. В її душі раптом знов воскресли ранні, дорогі спогади короткої весни її кохання. Рана, що ледь зажила з роками, знов почала кривавити, і як же болісно! Емілія не могла витримати чоловікових докорів. Цього не могло бути. Ні, не могло! — Бідолашний, безталанний друже наш Доббіне! Одне нещасливе слово знищило зусилля багатьох років — довгою, важкою працею споруджену будівлю життя, кохання й вірності, зведену хто зна на яких таємних, непомітних підвалинах, де були поховані пристрасті, нескінчена боротьба, невідомі жертви… Вимовлено одне слово — і руйнується чудовий палац надії, одне слово — і летить геть пташка, яку ти протягом цілого свого життя намагався приманити! — Хоч з виразу Еміліїного обличчя Вільям бачив, що настала критична хвилина, а все ж він і далі найпереконливішими словами вмовляв Джоза стерегтися Ребеки, настійливо, прохав його не брати її до себе. Він благав містера Седлі хоча б спершу розпитатися про неї, розповів, як йому випадково трапилось почути, що вона водиться з різними підозрілими людьми, нагадав, скільки зла вона зробила раніше, як вона з Кроулі оббирала бідолашного Джорджа. Тепер вона, як сама призналася, не живе з чоловіком — може, на це є свої причини? І якою вона буде поганою товаришкою для його сестри, що нітрохи не розуміється на житейських справах! Вільям закликав Джоза не допускати Ребеки в свою родину з таким красномовством, на яке тільки був здатен, і з куди більшим запалом, ніж звичайно виявляв цей спокійний чоловік.

Якби він був не такий наполегливий або трохи хитріший, йому, певне, пощастило б переконати Джоза, та бенгальця зачіпало за живе почуття переваги, з яким, на його думку, майор «ставився до нього (він навіть поділився своїм враженням з провідником, містером Кіршем, а оскільки майор перевіряв його дорожні рахунки, три цілком Погодився зі своїм паном). Тому Джоз виголосив хвалькувату промову про те, що він здатен сам захистити свою честь і не бажає, щоб майор втручався в його справи, — одне слово, бунтувався проти Доббіна, аж поки їхній розмові— досить довгій і бурхливій — не настав кінець з дуже простої причини, а саме: прибула місіс Бекі в супроводі носія з готелю «Слон», завантаженого мізерним багажем гості.

Вона привіталася з господарем підкреслено ввічливо, а майорові Доббіну, що, як їй відразу підказав інстинкт, був її ворогом і підбурював проти неї Джоза, стримано, але привітно вклонилася. Почувши метушню й тупіт, викликані приходом гості, Емілія вийшла зі своєї кімнати. Вона підійшла до товаришки й палко обняла її, не звертаючи ніякої уваги на майора, тільки й того, що кинула на нього сердитий погляд — мабуть, такого несправедливого й зневажливого погляду бідолашна жінка не дарувала нікому, відколи народилася. Але в неї були на це свої причини, і вона мала намір і далі сердитись на нього. Доббін, обурений цією несправедливістю, а не своєю поразкою, пішов, гордовито вклонившись, і маленька господиня відповіла йому таким самим гордовитим, нищівно ввічливим реверансом.

Коли за майором зачинилися двері, Еммі пожвавішала, стала ще ласкавіша до Ребеки й почала поратись і влаштовувати свою гостю в призначеній для неї кімнаті з таким запалом і завзяттям, наче її хто підмінив. Та коли людям, а надто людям слабкої волі, треба зробити якийсь несправедливий вчинок, то краще, щоб усе відбулося швидше. До того ж Еммі здавалося, що вона своєю поведінкою виявляє велику твердість духу й належну любов та пошану до пам’яті покійного каштана Осборна.

На обід з’явився з прогулянки Джорджі і побачив, що стіл, як звичайно, накритий на чотири особи, але одне місце зайняла якась дама, а не майор Доббін.

О! А де ж Доб? — запитав юний джентльмен, висловлюючись, за своїм звичаєм, дуже просто. Майор Доббін, мабуть, обідає в місті,— відповіла чати і, притягши хлопця до себе, відгорнула йому з лоба волосся, обцілувала його й відрекомендувала місіс Кроулі.— Це мій син, Ребеко, — мовила вона так, ніби хотіла сказати: «Хіба хтось на світі може зрівнятися з ний?»-Бекі захоплено глянула на нього й ніжно потиснула йому руку Милий хлопчик! — мовила вона. — І який схожий на мого…

Хвилювання не дало їй докінчити, та Емілія зрозуміла й так, що Бекі думає про свого обожнюваного сина. А втім, товариство приятельки заспокоїло місіс Кроулі, і вона всмак пообідала.

Кожного разу, як вона щось казала, Джорджі зводив на неї очі і уважно прислухався. Коли подали солодке, Еммі вийшла з-за столу дати якусь вказівку челяді. Джоз дрімав у своєму великому кріслі над номером «Галіньяні»; Джорджі й гостя сиділи близько одне коло одного, і хлопець значуще поглядав на неї.

Нарешті він відклав щипці для горіхів, які тримав у руках.

Послухайте, — мовив він.

Що послухати? — засміялася Бекі.

Ви та сама дама, яку я бачив у масці за rouge et noir! — Тс! Ох ти, малий шибенику! — мовила Бекі, схопивши його за руку й поцілувавши її.— Твій дядько теж там був, але мама не повинна цього знати.

О ні… нізащо в світі! — відповів хлопець.

Бачиш, ми вже стали зовсім свої! — сказала Бекі-приятельці, коли та повернулася.

Що й казати, місіс Осборн впустила до себе в дім дуже, розважну й милу компаньйонку.

Вкрай обурений, хоч ще й не знаючи, яку страшну зраду готують проти нього, Вільям безтямно гасав містом, аж поки наткнувся на секретаря посольства Глистера, який запросив його обідати. За столом він знайшов нагоду запитати секретаря, чи той, бува, не знає такої собі місіс Родон Кроулі, що, як він пригадує, наробила в Лондоні багато галасу. І Глистер, який, звичайно, знав усі лондонські плітки, до того ж був родичем леді Ґонт, виклав враженому майорові таку історію Бекі та її чоловіка, що вона просто приголомшила його й дала чимало матеріалу для нашої повісті,— адже за тим самим столом автор цієї книжки багато років тому теж мав задоволення слухати цю історію. Тафто, Стайн, родина Кроулі і їхні пригоди — все, пов’язане з її колишнім життям, отримало належну оцінку в устах ущипливого дипломата. Він знав геть усе, і навіть більше, про все на світі,— одне слово, завдяки йому наш простодушний майор зробив дивовижні відкриття. Коли ж Доббін сказав, що місіс Осборн і містер Седлі прийняли місіс Кроулі в свій дім, Глистер зареготав так неприємно, що майора аж пересмикнуло, й запитав, чи не краще було б узяти з в’язниці одного або двох джентльменів з поголеними головами, що в жовтих куртках, сковані по двоє, підмітають вулиці в Пумпернікелі, дати їм житло й харчі й доручити виховувати того малого шибеника Джорджі.

Ці відомості неабияк вразили й налякали майора. Вранці (ще до зустрічі з Ребекою) було вирішено, що Емілія йде ввечері на придворний бенкет. Там буде найзручніше поговорити з нею. Майор вернувся додому, вбрався в мундир і з’явився в замку, сподіваючись зустріти там місіс Осборн. Але вона не приїхала.

Коли він повернувся до своєї квартири, у вікнах покоїв, де жив Седлі, вже не світилося. Він не міг побачитися з нею до ранку. Не знаю, як йому спалося вночі віч-на-віч з жахливою таємницею.

Уранці, тільки-но дочекавшись того часу, коли правила пристойності дозволяли стукати до чужого помешкання, він послав служника через вулицю з запискою, в якій писав, що йому конче треба поговорити з Емілією. Посланець повернувся й сказав, що місіс Осборн почуває себе погано й не виходить зі своєї кімнати.

Емілія також не спала цілу-ніч. Вона думала про те, над чим уже сотні разів сушила собі голову. Сотні разів, уже готова скоритися, вона сахалась перед жертвою, на яку, здавалося їй, у неї не вистачало снаги. Вона боялася ступити цей крок, незважаючи на його кохання й вірність і на свою власну прихильність, пошану і вдячність. Що важать добрі вчинки? Що важать постійність чи заслуги? Одне пасемце дівочих кіс, один волосок з бакенів миттю перетягне їх на терезах.

Для Еммі вони важили не більше, ніж для всіх інших жінок. Вона випробовувала їх, хотіла належно їх оцінити й не могла. І тепер безжальна маленька тиранка знайшла привід і вирішила стати вільною.

Коли після полудня майора нарешті допустили до Емілії, замість щирого, ніжного вітання, до якого він звик за стільки довгих днів, вона зустріла його ввічливим реверансом і подала ручку в рукавичці, яку відразу ж відсмикнула, тільки-но він торкнувся до неї.

Ребека також була в кімнаті й пішла назустріч майорові, всміхаючись і простягаючи йому руку. Доббін відступив назад, трохи зніяковівши.

Я… я перепрошую, пані,— мовив він, — але мушу попередити вас, що я прийшов сюди не як ваш приятель.

Фу! Що це ви в біса надумали? — стривожено вигукнув Джоз, який смертельно боявся сцен.

Цікаво, що майор Доббін має проти Ребеки? — мовила Емілія тихим, чистим, ледь тремтячим голосом і рішуче глянула на нього.

Я не потерплю такого в своєму домі! — втрутився Джоз. — Кажу вам, що не потерплю! Доббіне, прошу вас, сер, перестаньте! — Він озирнувся навколо, задрижав, дуже почервонів і, засопівши, рушив до своєї кімнати.

Любий друже, — мовила Ребека ангельським голосом, — вислухайте, що майор Доббін має проти мене.

Кажу ж я, що не хочу цього чути! — верескнув Джоз і, підібравши поли халата, вийшов. Залишились тільки дві жінки, — мовила Емілія. — Можете тепер казати, сер! — Вам навряд чи личить так поводитись зі мною, Еміліє,— гордовито сказав майор, — і ніхто мені не закине, що я нечемно ставлюся до жінок. Мене зовсім не тішить той обов’язок, що привів мене сюди.

Ну то прошу, швидше виконуйте його, майоре Доббіне, — мовила Емілія, дедалі дужче дратуючись.

Доббінове обличчя набрало не дуже приємного виразу, j коли вона почала говорити таким владним тоном.

Я прийшов сказати… і оскільки ви лишилися тут, місіс Кроулі, то мені доведеться казати у вашій присутності… що я вважаю вас… що вам не личить перебувати в родині моїх друзів. Жінка, що розлучилася зі своїм чоловіком, що подорожує під чужим прізвищем і відвідує публічні азартні ігри…

Я приїхала туди на бенкет! — крикнула Бекі…не зовсім відповідне товариство для місіс Осборн та її сина, — вів далі Доббін. — І я можу додати, що тут є люди, які вас знають і заявляють, що їм відомі такі речі, про вашу поведінку, про які я навіть не хочу говорити в присутності… в присутності місіс Осборн.

Ви вибрали дуже скромний і зручний вид обмови, майоре Доббіне, — сказала Ребека. — Ви мене звинувачуєте в тяжких злочинах, яких, властиво, не назвали. В чому вони полягають? Я невірна своєму чоловікові? Неправда! — Хай хто завгодно спробує довести це — хоч би й ви! Моя честь така сама незаплямована, як і честь найлютішого-мого ворога, що будь-коли оббріхував мене. Чи, може, ви звинувачуєте мене в тому, що я бідна, самітна й нещасна? Так, я винна в цих злочинах, і мене карають за них щодня. Пусти мене, Еммі. Варто лише уявити, що я тебе не зустрічала, і мені сьогодні не буде гірше, ніж було вчора. Варто лише уявити, що ніч минула і бідолашна мандрівниця знов вирушила в дорогу. Пам’ятаєш ту пісеньку, що ми співали в давні, милі часи? Відтоді я й блукаю по світу… відштовхнута, вбога, зневажувана за своє лихо і ображувана тому, що мене нікому захистити. Пусти мене, моя присутність тут заважає планам цього джентльмена.

Так, пані, заважає,— сказав майор. — Коли я в цьому домі маю якусь владу…

Ніякої влади ви тут не маєте! — перебила його Емілія. — Ти залишишся в мене, Ребеко. Я тебе не кину через те, що всі тебе переслідують, і не ображу через те, що… що майор Доббін надумав тебе ображати. Ходімо звідси, люба. І вони з Ребекою рушили до дверей.

Майор відчинив їх. Та коли дами проходили, він узяв Емілію за руку й мовив: Залишитесь, будь ласка, на хвилину, мені треба поговорити з вами.

Він хоче говорити з тобою за моєю спиною, — з виглядом мучениці сказала Бекі.

Емілія у відповідь взяла її за руку.

Присягаюся честю, що я маю намір говорити не про вас, — мовив Доббін. — Верніться, Еміліє.

І вона повернулася. Доббін уклонився місіс Кроулі, зачиняючи за нею двері.

Емілія дивилася на нього, прихилившись до дзеркала. Обличчя й губи в неї побіліли.

Я був дуже схвильований, коли щойно говорив, — почав він, трохи помовчавши. — І дарма сказав про свою владу у вашому домі.

Атож, — сказала Емілія; зуби в неї цокотіли.

Принаймні я маю правд на те, щоб мене вислухали, — повів далі Доббін.

Дуже великодушно нагадувати мені, що ми вам багато чим зобов’язані,— відповіла вона.

Право, яке я маю на думці, дав мені батько Джорджа, — сказав Вільям.

Так, а ви образили його пам’ять. Учора. Ви й самі знаєте. І я вам ніколи цього не прощу. Ніколи! — заявила Емілія. Тремтячи з гніву і хвилювання, вона кидала в нього цими короткими фразами, мов каменями.

Невже ви й справді так думаєте, Еміліє? — сумно мовив Вільям. — Невже ці слова, сказані зопалу, можуть переважити відданість, яка тривала ціле життя? Я гадаю, що нічим не образив пам’яті Джорджа, і якщо вже нам почати обмінюватись докорами, то я принаймні не заробив жодного від його вдови і матері його сина.

Поміркуйте про це потім… на дозвіллі, і ваше сумління відкине це звинувачення. Воно вже й тепер відкидає його! — Емілія похилила голову.

Не мої вчорашні слова так вас схвилювали, — повів далі він. — Це був тільки привід, Еміліє, або я дарма кохав вас і спостерігав за вами п’ятнадцять років.

Хіба за цей час я не навчився читати ваші почуття й заглядати у ваші-думки? Я знаю, на що здатне ваше серце: воно може віддано чіплятися за спогад і плекати мрію, але не вміє від чувати такої прихильності, якої заслуговує моя любов і яку я б здобув у великодушнішої за вас жінки. Ні, ви не варті кохання, яке я вам дарував. Я весь час знав, що винагорода, задля якої я змагався ціле своє життя, не варта такого зусилля, що я був просто дурнем, якого засліпило кохання і який прагнув виміняти за свою вірність і запал мізерні залишки вашої любові. Я кидаю цей торг і відступаю. Я вас ні в чому не звинувачую. Ви дуже добрі і зробили все, що могли, але ви нездатні… нездатні піднятися до висот того почуття, яке я мав до вас і яке з гордістю

Розділила б жінка з величнішою, ніж у вас, душею. Прощавайте, Еміліє. Я спостерігав за вашою боротьбою. Треба її кінчати. Ми обоє стомилися від неї.

Емілія заніміла, перелякана тим, що Вільям так раптово розірвав пута, якими вона його тримала, і заявив про свою незалежність і перевагу. Він так довго лежав біля її ніг, що сердешна жінка вже звикла його топтати. Вона не хотіла виходити за нього заміж, але хотіла тримати біля себе. Не хотіла нічого давати йому, але хотіла, щоб він віддавав їй усе. В коханні часто укладають такі угоди.

Вільямів напад розбив і знищив Емілію. її ж атака ще раніше була відбита.

Чи це означає, Вільяме… що ви… що ви їдете геть? — запитала вона.

Він невесело засміявся.

Я вже раз їхав і повернувся за дванадцять років. Ми тоді були молоді, Еміліє.

Прощавайте. Я згаяв чималу частину свого життя на цю гру.

Поки вони розмовляли, двері в кімнату місіс Осборн були прочинені: Бекі трималася за дужку й повернула її тієї миті, коли Доббін відпустив, тому вона чула кожне слово з їхньої розмови. «Яке в цього чоловіка добре серце, — думала Ребека, — і як безсоромно бавиться ним ця жінка!».. Вона захоплювалася Доббіном і не мала на нього зла за те, що він виступив проти неї. То був відвертий, чесний хід. «Ох, — зітхнула вона, — якби я мала такого чоловіка, як він, — обдарованого серцем і розумом! Я б не подивилася, що в нього великі ноги!..» І, швидко зміркувавши, вона побігла до своєї кімнати й написала Доббінові записку, благаючи його залишитись на кілька днів… відкласти від’їзд… вона могла б прислужитися йому в справі з Е.

Розмова закінчилась. Ще раз бідолашний Вільям дійшов до дверей і вже не вернувся. А вдовичка, що зчинила всю цю бучу, домоглася свого, здобула перемогу, і їй залишалось тільки досхочу натішитись нею. Нехай дами позаздрять її тріумфові.

У романтичну пору обіду з’явився містер Джорджі й знов звернув увагу на те, що Доб відсутній. За столом панувала мовчанка. Джозів апетит не зменшився, зате Еммі не взяла в рот ані шматочка.

Після обіду Джорджі розташувався на підвіконні величезного старовинного вікна, що опукло виступало зі стіни й одним боком виходило на Ринкову площу, де стояв готель «Слон», його мати щось старанно робила поряд. Раптом хлопець помітив якийсь рух перед будинком майора по той бік вулиці.

Гляньте! — вигукнув він. — Он Добів ридван… його викочують з подвір’я.

«Ридваном» звали Добів екіпаж, куплений за шість фунтів стерлінгів, з якого всі вони завжди сміялися. Еммі стрепенулася, але нічого не сказала.

Ти ба! — вів далі Джорджі.— Френсіс виходить з валізами, а Кунц, сліпий на одне око форейтор, веде трьох Schimmels. /Сивих коней (калічена чім.)/. Ви гляньте на його чоботиська й жовту куртку… ото проява! Що? Вони запрягають коней у Добів екіпаж. Він кудись їде? — Так, — сказала Еммі,— він вирушає в подорож.

Вирушає в подорож? А коли він повернеться? — Він… він не повернеться, — відповіла Еммі.

Не повернеться? — вигукнув Джорджі і схопився з місця.

Сидіть, сер! — гримнув на нього Джоз.

Сиди, Джорджі,— сказала й мати. Обличчя в неї було дуже сумне.

Хлопчик залишився, але почав неспокійно крутитися по кімнаті. Він ставав коліньми на підвіконня, знов зіскакував, всім своїм виглядом виказуючи нетерплячість і зацікавлення.

Коні були запряжені, багаж прилаштований. Френсіс вийшов з будинку, несучи зв’язані докупи шпагу, ціпок і парасольку майора й поклав їх у карету. Потім виніс скриньку з письмовим приладдям та бляшану коробку з трикутним капелюхом і поставив їх під сидіння. Наостанці він з’явився з старим, поплямованим синім плащем з червоною камлотовою підшивкою, що не раз укутував свого власника за ці п’ятнадцять років і hat manchen Sturm erlebt /Пережив немало бур (нім./), як співалося в популярній пісні тих часів. Він був куплений для ватерлооської кампанії і захищав від холоду Джорджа та Вільяма після нічної битви під Катр-Бра.

З’явився старий Бурке, господар будинку, тоді Френсіс ще з якимись пакунками…

останніми пакунками… тоді майор Вільям. Бурке хотів поцілувати його. Майора обожнювали всі, з ким він мав якісь стосунки. Йому насилу пощастило уникнути тих виявів прихильності.

Їй-богу, я таки піду! — вигукнув Джордж.

Передай йому оце, — мовила Бекі, далеко не байдужа до того, що відбувалося на вулиці, й тицьнула хлопцеві в руку якийсь папірець.

Той кинувся стрімголов сходами вниз і миттю перебіг вулицю. Жовтий форейтор уже легенько поляскував батогом.

Вільям, звільнившись від обіймів господаря, сів уже в екіпаж. Джордж вскочив туди слідом за ним, обхопив (вони побачили з вікна) його руками за шию і засипав запитаннями. Тоді пошукав рукою в кишені жилета й простяг йому записку. Вільям досить квапливо схопив її і розгорнув тремтячими руками, та вираз його обличчя відразу ж змінився, він розірвав папірця навпіл і викинув з екіпажа. Потім поцілував Джорджі в голову, і той з допомогою Френсіса зліз додолу, витираючи кулаками очі. Він все ще очікував, тримаючись за дверці.

Fort, Schwager!/ Рушай, фурмане! (Нім.)/ — Жовтий форейтор гучно ляснув батогом, Френсіс скочив на передок, коні рушили, і Доббін похилив голову на груди. Він так і не підвів її, коли проїздив попід Еміліїними вікнами. А Джорджі, залишившись сам на вулиці, на очах у всіх голосно заплакав.

Вночі покоївка Еммі почула, як він знов плакав, і принесла варення з морелей, щоб потішити його. Вона також поплакала разом з ним. Усі вбогі, всі скромні, всі чесні й добрі люди, що знали майора, любили цього ласкавого й простого чоловіка.

А щодо Еммі, то хіба вона не виконала свого обов’язку? їй на втіху залишився портрет Джорджа.

Розділ LXVII У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО ЗВИЧАЙНІ РЕЧІ: НАРОДЖЕННЯ, ОДРУЖЕННЯ, СМЕРТЬ

Хоч у Ребеки й був таємний план, за яким щире Доббінове кохання мало дістати винагороду, ця жіночка вважала, що розголошувати його не варто; до того ж вона була найдужче зацікавлена в своєму власному добробуті, а не в чиємусь іншому, тому хотіла спершу обміркувати багато питань, що стосувалися її самої і хвилювали її куди більше, ніж земне щастя майора Доббіна.

Несподівано Бекі опинилася в затишному й зручному помешканні, в оточенні, друзів, ласкавих, добродушних, простих людей, яких вона вже хтозна-відколи н& зустрічала: і хоч вона була волоцюгою з огляду на обставини і за своїми нахилами, траплялися хвилини, коли відпочинок давав їй велику втіху. Як часом затятому арабові, що ціле своє життя кочує в пустелі на спині верблюда, приємно буває відпочити біля кринички під фініковими пальмами або завернути в місто, потовктися на базарі, освіжитися в купелі й помолитись у мечеті, перше ніж знов вирушати на розбій, так і шатра та плов Джоза Седлі подобалися нашій маленькій ізмаїлтянці. Вона спутала свого коня, скинула з себе зброю і задоволено сіла грітися біля господаревого багаття. Перерва в неспокійному мандрівному житті несподівано виявилася страшенно милою і приємною.

І тому що самій їй було гарно, вона щосили намагалася догодити іншим; а ми знаємо, що в мистецтві робити комусь приємність Бекі досягла величезних успіхів. Щодо Джоза, то навіть під час короткого побачення з ним у комірчині готелю «Слон» вона знайшла спосіб значною мірою повернути собі його прихильність. А за тиждень бенгалець став її вірним рабом і захопленим шанувальником. Він уже не засинав після обіду, як бувало досі, в товаристві Емілії, далеко не такому веселому. Він їздив на прогулянку з Бекі у відкритому екіпажі і влаштовував на її честь невеличкі бенкети.

Глистер, повірений у справах, що так жорстоко ганьбив її, з’явився на обід до Джоза, а тоді почав приходити щодня — засвідчувати свою пошану Ребеці. Про сердешну Емілію, що й так була не дуже говірка, а після від’їзду Доббіна стала ще похмурішою і мовчазнішою, зовсім забули, коли з’явилася ця блискуча особа. Французький посол був такий самий зачарований нею, як і його англійський суперник. Німецькі дами, не надто вибагливі в питаннях моралі, особливо якщо йшлося про англійців, захоплювалися талантами й розумом чудесної приятельки місіс Осборн, і хоч Бекі не домагалася запрошення до двору, але найясніші, найвельможніши особи самі почули про її чари й запалали бажанням познайомитися з нею. Коли ж стало відомо, що вона аристократка, зі старовинного англійського роду, що її чоловік — полковник гвардії, його вельможність і губернатор острова та що він розлучився з дружиною через якісь дріб’язкові чвари, яким не надають великої ваги в країні, де й досі читають «Вертера», а «Спорідненість Душ» того самого Гете вважають повчальною і моральною книжкою, то для кожного у вищих колах маленького князівства зникли будь-які причини не пускати її до свого дому, а дами були схильні казати їй «du» і присягатися у вічній дружбі навіть більше, ніж Емілії, якій вони свого часу виявляли такі самі неоціненні почесті.

Ці простодушні німці надають коханню й свободі такого змісту, що його не зрозуміють чесні мешканці Йоркшира чи Сомерсетшіра, і в деяких, перейнятих філософським духом, цивілізованих містах жінка може бути розлученою скільки завгодно разів і мати в суспільстві добру славу. Відтоді, як Джоз почав жити власним домом, там ще ніколи не було так весело, як тепер, завдяки Ребеці. Вона співала, грала, сміялася, розмовляла трьома мовами, всіх приваблювала в дім і навіювала Джозові думки, що це його великі світські таланти й дотепність згуртовують навколо нього місцеве товариство.

Щодо Еммі, яка почувала себе господинею в домі хіба тільки тоді, коли треба було сплачувати рахунки, то Бекі скоро знайшла спосіб втішати й розважати її. Вона весь час розмовляла з нею про майора Доббіна, відісланого ні з чим, не переставала захоплюватись тим чудовим, чесним чоловіком і казала, що Еммі повелася з ним дуже жорстоко. Еммі боронилася, доводила, що її вчинок був продиктований високими релігійними засадами, що жінка, яка раз… і т. д., та ще й за такого ангела, як той, за кого вона мала щастя вийти заміж, залишається його дружиною назавжди. Але вона не мала зла на майора і радо слухала, як Бекі його вихваляла, навіть сама десятки разів на день заводила мову про Доббіна.

Так само не важко було Бекі знайти спосіб прихилити до себе Джорджі й челядь.

Еміліїна покоївка, як ми вже казали, була серцем і душею віддана доброму майорові. Спершу вона не любила Бекі за те, що через неї Доббін розлучився з її господинею, але поступово змирилася з місіс Кроулі, оскільки та стала палкою прихильницею і захисницею Вільяма. Під час нічних нарад, на які збиралися обидві дами після проханих вечорів, міс Пейн, розчісуючи їм «кучму», як вона називала біляві кучері однієї і м’які каштанові коси другої, завжди знаходила нагоду замовити слово за милого доброго джентльмена майора Доббіна. її оборона так само не сердила Емілію, як і захоплена мова Ребеки. Вона часто змушувала Джорджі писати йому й нагадувала, щоб він неодмінно передав щире вітання від матері. А коли вночі вона дивилася на портрет чоловіка, він уже не дорікав їй — може, навіть вона сама дорікала йому тепер, коли Вільям поїхав.

Еммі почувала себе не вельми щасливою після своєї героїчної жертви. Вона стала дуже distraite /Неуважна (франц)/, нервова, мовчазна й вередлива. Родина ще ніколи не бачила її такою дратівливою. Вона зблідла й погано себе почувала.

Часто вона пробувала співати ті пісні (однією з них була. «Einsam bin ich, nicht alleine»/ «Не сама я, а самітна» (нім.)/ — ніжний любовний романс Вебера, який доводить, о юні мої дами, що в ті давні часи, коли ви ще, може, тільки народилися, люди також уміли кохати й співати) — ті пісні, кажу, що подобалися майорові. І наспівуючи їх у повитій присмерком вітальні, вона раптом замовкала посеред пісні, йшла до спальні й там, певна річ, знаходила втіху в. спогляданні мініатюри свого чоловіка.

Після Доббінового від’їзду залишилося кілька книжок, позначених його прізвищем: наприклад, німецький словник з написом «Вільям Доббін,*** полк» на титульній сторінці, путівник з його ініціалами та ще кілька томиків, що належали майорові.

Еммі склала їх на комод, де, під портретами обох Джорджів, стояли її кошик з шитвом та скринька з письмовим приладдям, а також лежали біблія і молитовник.

Крім того, майор, їдучи, забув свої рукавиці; і ось Джорджі, порпаючись якось у материній скриньці, знайшов ті рукавиці, рівненько складеними й схованими в так званій потайній шухлядці скриньки.

Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бенкетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом)., і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емілія казала йому, що, на її думку, кращої людини за майора Вільяма немає в світі,—він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона (розповідала йому, що вони геть усе завдячують великодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допомагав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його товариші вихоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.

Коли твій дідо був ще хлопчиком, — казала вона, — він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі заступився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.

А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? — запитав Джорджі.— Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавидітиму французів! Ось побачите! — За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом.

Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.

До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмішила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощаслививши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка прибула туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мізерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про залишені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь час говорить про свій розкішний багаж, який випадково виявився не з ним, — стережися його! В дев’яти випадках з десяти то шахрай.

Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпечувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необхідне.

Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних комірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі. зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички — закинула баночку а рум’янами перестала вживати збудник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках — наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо обмежувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати: від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншав французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.

Нарешті з Лейпцига прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася, — їх було три, але зовсім не великих, і не гарних. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. З однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем, — тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольорам, — що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.

Пожалься боже, та це ж мій портрет! — вигукнув Джоз.

Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.

Я купила його, — тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.— Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась — та й ніколи не розлучуся! — Не розлучитесь? — вигукнув Джоз, сповнений невимовного захвату й гордощів. — То він вам і справді такий дорогий через мене? — Ви й самі добре знаєте, через кого, — відповіла Бекі.— Але навіщо про це говорити… навіщо думати… навіщо оглядатися назад. Надто пізно! — Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо почувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його прекрасна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емілію.

Був червень, а отже, й розпал сезону в Лондоні. Джоз, який щодня читав незрівнянного «Галіньяні» (найкращого приятеля вигнанців), під час сніданку пригощав дам уривками з цієї газети. Щотижня в ній дають повний звіт про військові переміщення, і Джоз як людина, що й сама колись нюхнула пороху, дуже цікавився ними. Одного разу він прочитав: «Повернення *** полку. Грейвзевд, 20 червня. «Ремчандер», корабель Ост-Індської компанії, сьогодні вранці зайшов у гирло Темзи, маючи на борту 14 офіцерів і 132 солдати цієї хороброї частини. їх не було в Англії чотирнадцять років. Вони були послані за море через рік після славетної битви під Ватерлоо; в якій брали діяльну участь, а потім відзначилися в бірманській війні. Полковник-ветеран сер Майкл О’Дауд, кавалер ордена Лазні, його ~ дружина і його сестра висадилися тут учора разом з капітанами Поскі, Стаблом, Мекро й Мелоні, лейтенантами Смітом, Джонсом, Томпсоном і Ф. Томпсоном, хорунжими Гіксом і Греді. На пристані оркестр виконав національний гімн, і натовп гучно вітав хоробрих ветеранів, коли вони їхали до готелю Уейта, де був влаштований розкішний бенкет на честь захисників Давньої Англії. Під час обіду, поданого, певна річ, з властивою для Уейта вишуканістю, вітальні вигуки під вікнами й далі не стихали, тож леді О’Дауд і полковник вийшли на балкон і випили за здоров’я своїх земляків по келиху найкращого уейтівського бордо».

Другого разу Джоз прочитав коротке повідомлення: «Майор Доббін прибув до *** полку в Чатем»; потім він оголосив звіт про відрекомендування при дворі полковника сера Майкла О’Дауда, кавалера ордена Лазні, леді О’Дауд (яку відрекомендовувала місіс Моллой Мелоні з Белімелоні) і міс Глорвіни О’Дауд (яку відрекомендовувала леді О’Дауд). Невдовзі після цього прізвище Доббіна з’явилося в списку підполковників, тому що старий маршал Тіптоф помер під час переїзду *** полку з Мадраса і король ласкаво зволив перевести полковника сера Майкла О’Дауда, після повернення до Англії, в чин генерал-майора, доручивши йому й далі очолювати славетний полк, яким він так довго командував.

Про деякі з цих подій Емілія вже знала. Листування між Джорджем та його опікуном аж ніяк не припинялося. Після свого від’їзду Вільям раз чи двічі написав навіть самій Емілії, але невимушено холодний тон тих листів остаточно переконав сердешну жінку, що вона втратила над ним владу й що Доббін, як він сам казав їй, став вільний. Він покинув її, і вона була нещасна. Згадки про його незліченні послуги, про високі й ніжні почуття поставали перед нею і дорікали їй удень і вночі. Еммі, за своїм звичаєм, без кінця роздумувала про них і тепер уже розуміла, яке чисте й гарне кохання вона знехтувала, й докоряла собі за те, що відкинула такий скарб.

Авжеж, той скарб пропав. Вільям його весь витратив. Він уже не кохає Емілію, думав він, так, як кохав раніше. І ніколи не покохає. Почуття, яке він пропонував їй протягом багатьох років, не можна відкинути, розбити па друзки, а тоді склеїти так, щоб не видно було тріщин. Мала безтурботна тиранка саме так розбила його кохання. «Ні,— знов і знов міркував Вільям, — я сам себе дурив і втішав марною надією. Якби вона була гідна того кохання, що я їй пропонував, то давно б відповіла на нього. Це була наївна помилка. Та хіба все наше життя не складається з таких помилок? І якби я навіть домігся свого, то чи не розчарувався б другого ж таки дня після перемоги? Чого ж мучитися й соромитись своєї поразки?»-Чим більше Доббін думав про цю довгу пору свого життя, тим чіткіше бачив, як він помилявся.

Впряжуся знов у ярмо, — казав він собі,— й виконуватиму свій обов’язок на тому місці, яке небо захотіло визначити для мене. Стежитиму за тим, щоб у рекрутів були вичищені як слід ґудзики і щоб сержанти не робили помилок у звітах.

Обідатиму в офіцерській їдальні й слухатиму небилиці нашого лікаря-шотландця. А коли постарію і занепаду на силі, вийду на пенсію на половину платні, і мої підтоптані сестри сваритимуться зі мною.

«Ich habe gelebt imd geliebet», як каже дівчина у «Валленштейні». Я пропаща людина. Сплатіть рахунок і дайте мені сигару, Френсісе, а ще довідайтеся, що йде сьогодні в театрі. Завтра міг відчалюємо на «Батавці».

Цю промову, з якої Френсіс чув тільки два останні речення, Доббін виголосив, ходячи туди й сюди по Боомп’єс у Роттердамі. «Батавець» стояв у порту. Доббінові було видно те місце на юті, де він сидів з Еммі на» початку своєї щасливої подорожі. Що Дому хотіла сказати та місіс Кроулі? Ет, байдуже! Завтра, він уже буде в морі, плистиме в Англію — додому, до своїх обов’язків! — З початком липня невеличке придворне товариство Пумпернікеля розпадалося: члени його, як заведено в німців, роз’їздились по численних курортах, де вони пили мінеральні води, каталися на віслюках, хто мав гроші і бажання, — грали в азартні ігри в редуті, з сотнями таких самих курортників переїдалися за табльдотом і так гаяли літо. Англійські дипломати їздили в Тепліц і Кіссінген, їхні французькі суперники замикали свою diancellerie /Канцелярію (франц)/ і мчали на свій улюблений Гентський бульвар. Найясніша можновладна родина також вирушала на води або усамітнювалась у своїх мисливських володіннях. Виїздили всі, хто хоч трохи претендував до приналежність де вищою світу, і з ними, звичайно, й придворний лікар доктор Тлаубер та його дружина-баронеса. Купальний сезон найприбутковіший у докторовій практиці: він поєднував приємне з корисним і, здебільшого вибираючи Остенде, куди набивалося багато німців, лікувати себе і свою дружину «занурюванням», як він казав, у море.

Багатий пацієнт Джоз був для Глаубера справжньою дійною коровою, і він дуже легко вмовив бенгальця пожити літо в цьому огидному портовому місті задля здоров’я самого Джоза і здоров’я його чарівної сестри, яке справді дуже підупало. Еммі було байдуже, куди їхати. Джорджі застрибав з радощів, коли почув; що вона вирушають у дорогу. Бекі, певна річ, також їхала з вами, зайнявши четверте місце в чепурній кареті, яку собі придбав. Джоз; двоє служників приліпилися на передку. Бекі трохи побоювалась, що може зустріти в Остенде друзів, яким недовго буде розповісти про неї всякі негарні речі. Але дарма! Вона досить сильна і не дасть себе скривдити. Вона знайшла собі такий міцний якір в особі Джоза, що тільки неабияка буря могла б зірвати її з місця.

Випадок з портретам-доконав бенгальця. Бекі зняла зі стіни свого слона і сховала його до скриньки, яку їй колись давно подарувала Емілія. Еммі також вирушила в дорогу зі своїми «парами» — двома портретами, — і нарешті товариство розташувалося в дуже дорогому й незручному готелі в Остенде.

Тут Емілія почала приймати морські купелі, намагаючись узяти з них якусь користь; і хоч десятки людей, знайомих з Бекі, проходили повз неї, не кланяючись, місіс Осборн, що всюди з’являлася разом з нею і нікого тут не знала, й гадки не мала про таке ставлення до своєї приятельки, яку вона розважно взяла собі в компаньйонки; сама ж Бекі не вважала за потрібне пояснювати їй, що відбувається перед її невинними очима.

А втім, декотрі знайомі місіс Родон вітали ї досить радо— може, навіть з більшою радістю, ніж вона того бажала. Серед них був майор Ледар (що не належав до жодного полку) і капітан Шулер (колишній стрілець); їх можна було щодня зустріти на набережній, де вони курили й пасли очима жінок. Вони швидко потрапили до гостинного столу й вибраного товариства містера Седлі. Власне, вони не визнавали ніяких відмов: уривалися в помешкання, байдуже, була вдома Бекі чи ні, заходили до вітальні місіс Осборн, наповнювали весь дім неприємним духом своїх костюмів і вусів, називали Джоза «старим цапом», робили наскоки на його обіди й реготали та пиячили цілими годинами.

Що це може означати? — питав Джорджі, який не любив цих джентльменів. — Я чув, як майор учора сказав місіс Кроулі: ні, Бекі, вам не вдасться самій облупити старого цапа. Лишіть і нам якусь кісточку, хай йому біс, а то я вам підставлю ногу!» Що він цим хотів сказати, мамо? — Майор? Не називай його майором! — мовила Еммі.— Справді, не знаю, що він мав на думці.

Присутність Ледара і його приятеля викликала в цієї маленької леді невимовний жах і відразу. Вони казали їй п’яні компліменти, поїдали її масними очима за столом, а капітан залицявся до неї. Емілію вивертало від тих компліментів, і вона намагалась не зустрічатися з ним, коли поряд не було Джорджа.

Ребека — треба віддати їй належне — ніколи не дозволяла цим добродіям залишатись на самоті з Емілією. Майор тоді теж був вільний і заприсягся, що здобуде її.

Двоє, негідників змагалися між собою за цю невинну істоту, відбиваючи її один у одного за її ж таки столом. І хоч Емілія не знала, які плани ці мерзотники мали щодо неї, але відчувала в їхній присутності страх та болісну ніяковість і палко хотіла одного — втекти.

Вона просила, благала Джоза повернутися додому. Та де там! Йому було важко зрушити з місця, його втримував лікар, а може, й ще чиїсь віжки. Принаймні Бекі не прагнула до Англії.

Нарешті Еммі зважилася на рішучий крок — кинулася сторч головою у воду. Вона написала листа одному своєму приятелеві, що жив за морем, листа, про який нікому не сказала, якого сама віднесла під шаллю на пошту; вона нічим себе не зрадила, тільки дуже почервоніла й збентежилась, коли побачила Джорджі, що вийшов їй назустріч, а ввечері довго цілувала й обіймала його. Повернувшись з прогулянки, вона вже не виходила зі своєї кімнати. Бекі вирішила, що її налякали майор Ледар і каштан.

«їй не можна тут залишатися, — міркувала Бекі.— їй, дурненькій, треба їхати звідси. Вона й досі скиглить за тим йолопом, що вже п’ятнадцять років як загинув (так йому й треба.). Їй не можна виходити заміж за жодного з цих негідників. Яка ж погань той Ледарі Ні, вона повинна одружитися з бамбуковим ціпком; я сьогодні ж таки влаштую цю справу».

Отож Бекі понесла до спальні Емілії чашку чаю й застала приятельку смутну й знервовану в товаристві її портретів. Бекі поставила чашку на стіл.

Дякую, — мовила Емілія.

Слухай, Еміліє,— почала Бекі, походжаючи по кімнаті й доглядаючи на неї ласкаво й водночас зневажливо. — Я хочу з тобою поговорити. Ти мусиш виїхати звідси, звільнитися від нахабства цих чоловіків. Я не бажаю, щоб вони глумилися з тебе, а ти набачишся від них усього, якщо залишишся. Запевняю тебе: вони мерзотники, їм місце на каторзі. Байдуже, звідки я знаю їх. Я знаю всіх. Джоз не може тебе оборонити, він надто слабкий, і йому самому треба оборони. Ти в життєвих справах безпорадна, як немовля. Ти повинна вийти заміж, а то пропадеш разом зі своїм незрівнянним сином. Тобі треба чоловіка, дурненька, і один з найкращих джентльменів, яких я будь-коли бачила, сотні разів пропонував тобі свою руку, а ти його відштовхнула, черства, нерозумна, невдячна себелюбко! — Я старалась… старалася з усієї сили, — благально мовила Емілія, — їй-богу, старалася, Ребеко, але не можу забути… — і вона не докінчила фрази, звівши очі на портрет.

Аякже, не можеш забути його! — крикнула Бекі.— Того самозакоханого хвалька, невихованого, вульгарного дженджика, нікчемного йолопа, який не мав ані розуму, ані добрих манер, ані серця! Та він проти нашого знайомого з бамбуковим ціпком — усе одно що ти проти королеви Єлизавети! Таж ти йому набридла, і він, певне, був би кинув тебе, якби той Доббін не змусив його дотримати слова. Він сам мені признався в цьому. Він ніколи тебе не любив. Увесь час глузував з тебе, я сама чула, й освідчився мені в коханні через тиждень після того, як одружився з тобою.

Це брехня! Це брехня, Ребеко! — крикнула, схопившись, Емілія.

Дивися ж, дурненька, — мовила Ребека тим самим неприємно добродушним тоном і, діставши з-за пояса папірця, розгорнула його й кинула Еммі на коліна. — Ти знаєш його руку. Він написав мені цю записку… хотів, щоб я з ним тікала… передав її мені перед самим твоїм носом за день до того, як його вбили… так йому й треба! — вигукнула Ребека.

Еммі не слухала її, вона дивилася на листа. Це була та сама записка, яку Джордж вклав у букет і дав Бекі на бенкеті в герцогині Річмонд. Усе було так, як казала Бекі: той шаленець пропонував їй тікати.

Еммі похилила голову і, мабуть, востаннє, коли їй належить плакати на сторінках цієї повісті, вдалася до сліз. Голова її впала на груди, кулаки помандрували до очей, і в такій позі вона віддалася своєму горю. Бекі стояла й дивилася на неї.

Хто збагне ці сльози, хто скаже — солодкі вони чи гіркі? Чи вона сумувала, що ідол її життя впав і розбився в друзки біля її ніг, чи обурювалася, що її любов зазнала такої наруги, чи раділа, що зникла перепона, яку скромність спорудила між нею і її новим, справжнім почуттям? «Тепер ніщо мені не заважає,— подумала вона. — Я вже можу кохати його всім своїм серцем. Ох, і я кохатиму, кохатиму його, аби тільки він мені дозволив, аби тільки вибачив мені!» По-моєму, саме це почуття переважило всі інші, що тоді хвилювали її ніжне серце.

І справді, Еммі плакала не так довго, як сподівалася Бекі, що заспокоювала й цілувала товаришку, — рідкісна ознака співчуття в боку місіс Бекі. Вона упадала біля Еммі, мов коло дитини, навіть гладила її по голові.

А зараз візьмемо перо, чорнило й напишемо йому, щоб вія негайно приїздив, — нарешті вказала вона.

Я… я вже написала йому сьогодні вранці,— спаленівши, призналася Емілія.

Бекі аж вереснула зі сміху.

— «Un biglietto, — заспівала вона, наче Розіна, — ессоїо quà!» — її пронизливі трелі покотилися луною по всьому буднику.

Вранці третього дня після цієї сценки, хоч надворі хлющів дощ і було вітряно, а Емілія цілу ніч майже не спала, дослухаючись до ревіння бурі і співчуваючи всім мандрівникам на морі й на суходолі, вона все ж таки встала рано й захотіла прогулятися з Джорджі по набережній. Дощ бий їй в обличчя, а вона походжала туди й назад і все дивилася на захід, на темну лівію обрію понад важкими валами, що з гуркотом і піною вдарялась об берег. І мати, і син майже не розмовляли: лише зрідка хлопець співчутливо й поблажливо озивався до своєї принишклої супутниці.

Сподіваюся, що вій не пустився в море в таку погоду, — мовила Еммі.

А я ставлю десять проти одного, що пустився, — заперечив хлопець. — Гляньте, мамо, дим пароплава! — І справді, на обрії з’явився димок. Так, але ж його могло не бути на борту, він міг не отримати листа, міг не захотіти… Сумніви й побоювання одні за одними заливали її неспокійне серденько, як хвилі, набігаючи, заливали набережну.

Слідом за димом на обрії з’явився й сам пароплав; він підпливав дедалі ближче, то занурюючись у воду, то здіймаючись на хвилях. Джорджі мав прекрасну підзорну трубу; він спритно навів її-на пароплав і почав стежити за його маневрами, даючи, як справжній моряк, відповідні коментарі. На щоглі пірса затріпотів сигнальний прапорець: «На обрії англійське судно», Я певен, що так само тріпотіло й серце Емілії.

Вона подивилася в трубу через плече Джорджі, але нічого не побачила: тільки якась темна пляма стрибала в неї перед очима. Джордж знов узяв трубу і спрямував її на пароплав.

Як він глибоко занурюється у воду, — сказав він. — Ось хвиля перекотилася черев палубу! На борту, крім стернового, є ще тільки двоє людей. Один лежать, а другий…другий у плащі з… Ура! Це Доб! — Хлопець-склав трубу й обняв матір.

Корабель швидко наближався. Коли вона рушили назустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними.

Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з’явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись подівся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.

Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого я за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:-Вибачте… коханий Вільяме… любій, найдорожчий друже… — цмок, цмок, цмок, — і далі таку саму нісенітницю.

Вибравшись врешті з плаща і не відпускаючи Вільямової руки, Еммі глянула йому в обличчя. Воно було смутне, сповнене ніжної любові й жалю. Еммі зрозуміла його докір і похилила голову.

Довго вам треба було чекати, щоб покликати мене, кохана Еміліє,— сказав він.

— Ви більше не поїдете, Вільяме? — Ні, ніколи, — відповів він і ще раз пригорнув до серця цю дорогу йому істоту.

Коли вони виходили з митниці, звідкись вискочив Джорджі й націлив на них свою трубу, вітаючи Доббіна радісним сміхом. Дорогою додому хлопець танцював навколо них і виробляв шалені викрутаси. Джоз ще не встав, Бекі не з’являлася (хоч вона дивилася на них з-за завіси). Джорджі побіг поглянути, чи готовий сніданок.

Еммі, віддавши в передпокої свою шаль і капелюшок міс Пейн, кинулася розстібати Вільямові плаща і… з вашого дозволу, ми підемо разом з Джорджем подбати про сніданок для полковника. Корабель уже в порту. Доббін отримав приз, за який змагався ціле своє життя. Пташка нарешті залетіла. Ось вона щебече й воркує біля його серця, поклавши голову йому на плече й розпустивши легенькі крильця.

Це те, чого він просив щодня й щогодини протягом вісімнадцяти років. Те, за чим він тужив. Ось воно, вершина, кінець… остання сторінка третього тому.

Прощавайте, полковнику! Хай бог благословить вас, чесний Вільяме! Прощавайте, люба Еміліє. Зеленій знову, тендітна повитице, обвиваючись навколо могутнього старого дуба, до якого ти пригорнулася.

Може, з сорому перед ласкавою, простодушною істотою, що перша в житті стала на її захист, а може, з відрази до всяких сентиментальних сцен але Ребека, вдовольнившись тією роллю, яку вона вже зіграла в цій справі, не з’явилась на очі полковникові Доббіну та його дружині. «Невідкладні справи», як вона заявила, кликали її в Брюгге, куди вона й помандрувала, тому лише Джордж і його дядько були присутні на шлюбній церемонії. Після весілля, коли Джордж з батьками поїхали до Англії, місіс Бекі повернулася (лише на кілька днів), щоб розважити самітного старого парубка Джозефа Седлі. Він сказав, що воліє шити на континенті, й відхилив пропозицію оселитися разом з сестрою та її чоловіком.

Еммі дуже тішилась думкою, що вона написала листа своєму чоловікові до того, як прочитала Джорджеву записку і взагалі дізналась про її існування.

Я все це знав, — сказав Вільям — та хіба я міг скористатися такою зброєю проти пам’яті бідолахи? Того мені й було так боляче, коли ти…

Не нагадуй мені більше про той день! — вигукнула Еммі, і в голосі її забриніло таке щире каяття і покора, що Вільям змінив тему розмови й почав розповідати про Глорвіну й симпатичну стару Пеггі О’Дауд, з якими він сидів, коли отримав її благального листа.

Коли б ти не послала по мене, — додав він сміючись, — то хтозна, яке б досі було прізвище в Глорвіни! — Нині її звати Глорвіна Поскі; вона вийшла заміж за капітана Покі (тепер уже майора) після смерті його першої дружини, бо поклала собі одружитися тільки з однополчанином. Леді О’Дауд також дуже віддана своєму полкові; вона каже, що часом би, не дай боже, з Майком щось сталося, вона неодмінно повернеться й вийде заміж за когось із своїх офіцерів. Та генерал-майор почуває себе чудово; він розкошує собі в О’Даудстауні, тримає зграєю гончаків, і всі його вважають першою людиною в графстві (хіба що, може, після їхнього сусіда Гогарті в замку Гогарті). її милість і досі танцює джигу й на останньому бенкеті лорда-намісника виявила бажання потанцювати зі шталмейстером. І вона, і Глорвіна запевняли, що Доббін повівся з останньою ганебно, та нагодився Поскі, і Глорвіна заспокоїлась, а чудовий високий капелюшок з Парижа втишив гнів леді О’Дауд.

Коли полковник Доббін кинув службу — а це сталося відразу після його одруження, — то найняв собі гар неньку заміську садибу в Гемпшірі, неподалік від Коро-левиного Кроулі, де постійно мешкав сер Пітт зі своєю родиною після проведення в парламенті білля про реформу. Всі надії баронета на звання пера розвіялись, оскільки обидва його місця в парламенті були втрачені. Та катастрофа вплинула на його кишеню і на його настрій; він почав підупадати на здоров’ї і пророкував близьку загибель імперії.

Леді Джейн і місіс Доббін щиро заприятелювали: між замком і Ялівцями, садибою полковника (яку він найняв у свого приятеля майора Понто, що жив з родиною за кордоном), весь час курсували коляски, запряжені в поні. Міледі була хрещеною матір’ю дочки місіс Доббін, якій на її честь дали ім’я Джейн і яку охрестив велебний Джеймс Кроулі, що отримав парафію після смерті свого батька. Хлопці — Джордж і Родон — також стали близькими друзями; вони разом полювали на канікулах, поступили в той самий коледж у Кембриджі й сварилися за дочку леді Джейн, у яку, звичайно, обидва були закохані. Обидві матері виношували думку про шлюб Джорджа з тією юною леді, хоч я чув, що сама міс Кроулі віддавала перевагу своєму кузенові.

Ім’я місіс Ребеки Кроулі школи не згадували в жодній з цих родин. Для цього були свої причини. Бо хоч куди б поїхав Джозеф Седлі, Ребека вирушала за ним, і той бідолаха був такий захоплений нею, ще став її справжнім рабом. Полковникові адвокати повідомили його, що Джоз застрахував своє життя на велику суму, з чого можна було зробиш висновок, що той добував гроші та сплату боргів. Він узяв довготермінову відпустку в Ост-Індійській компанії, і справді його з кожним днем дедалі дужче обсідали хвороби.

Почувши про те страхування, Емілія неабияк злякалася і вблагала свого чоловіка поїхати до Брюсселя, де воді перебував Джон, і самому дізнатися, як його справи. Полковникові не хотілося вирушати з дому (він саме заглибився в свою «Історію Пенджабу», якої недописав і досі, в крім тога, дуже непокоївся за маленьку доньку, яку він обожнює і яка ході щойно почала одужувати від вітряної віспи), але все таки поїхав до Брюсселя і знайшов Джоза в одному з величезних готелів того міста. Місіс Кроулі, що мала власну карету, приймала гостей і взагалі не обмежувала себе у видатках, займала кілька кімнат в тому самому готелі.

Полковник, звичайно, не мав бажання зустрічатися з цією дамою і навіть вважав за потрібне повідомити в Брюсселі про свій приїзд тільки Джоза, таємно відправив до нього свого служника з запискою. Джоз попросив полковника зайти до нього того ж вечора, коли місіс Кроулі буде на sourea, і вони зможуть побачитися сам на сам. Доббін застав зятя зовсім немічним і охопленим панічним трахом перед Ребекою, хоч Джоз палко хвалив її, вона, самовіддано доглядала його під час нечувано важких хвороб, що звалилися на нього, і взагалі була йому к дочка.

Але, але ради бога, поселіться десь поблизу і… і… приходьте часом до мене, — заскиглив бідолаха. Полковник спохмурнів.

— Ми не можемо, Джозе, — сказав вія. — За теперішніх обставин Емілія не може приходити до вас.

Присягаюся вам… Присягаюся на біблії,— прохрипів Джоз і простяг руку по книжку, — що вона невинна, як дитина, і така сама незаплямлена, як ваша власна дружина.

Хай буде й так, — понуро сказав полковник, — але Еммі не може приходити до вас.

Будьте чоловіком, Джозе, порвіть цей ганебний зв’язок. Вертайтеся додому, до родини. Ми чули, що ваші справи заплутані.

Заплутані? — крикнув Джоз. — Хто розпускає такі чутки? Всі мої гроші дуже вигідне вкладені. Місіс Кроулі… тобто… я хочу сказати… вони покладені від високі проценти.

Отже, ви не маєте боргів? Навіщо ви застрахували своє життя? — Я думав… думав зробити їй величезний подарунок… часом би щось сталося. Ви ж знаєте, в мене таке кволе здоров’я… просто звичайна вдячність, розумієте… Я маю намір залишити всі гроші вам і з своїх прибутків можу сплачувати страхові внески, слово честі, можу — боронився безхарактерний зять.

Полковник благав його негайно тікати — повернутися до Індії, куди за ним не могла поїхати місіс Кроулі, зробити все, щоб порвати цей зв’язок, який може призвести до фатальних наслідків.

Джоз заломив руки к заплакав. Так, він навернеться до Індії, зробить усе, але на це потрібен час.

Не можна нічого казати місіс Кроулі вона, вона, вб’є мене, якщо довідається про це. Ви не знаєте яка це-страшна жінка, — пожалівся бідолаха.

То їдьте разом зі мною, — сказав йому на це Доббін. Проте в Джоза не вистачило відваги. Він хотів ще раз побачитися з Доббіном уранці; але хай той нікому не каже, що був тут. А тепер хай собі йде, бо може з’явитися Бекі.

І Доббін пішов, сповнений лихих передчуттів.

Більше він Джоза не побачив. „Через три місяці Джозеф Седлі помер в Ахені.

Виявилося, що все його майно було розтринькано в спекуляціях і переведене в акції різних фальшивих компаній. Справжню вартість мали тільки ті дві тисячі фунтів, на які він застрахував своє життя і які були

Розділені порівну між його улюбленою сестрою Емілією, дружиною полковника і т. д. та його приятелькою, незамінною доглядачкою під час хвороби, Ребекою, дружиною полковника Родона Кроулі, кавалера ордена Лазні, призначеною виконавицею духівниці.

Адвокат страхової компанії присягався, що такої темної справи йому ще зроду не траплялося розглядати, і пропонував послати в Ахен комісію, щоб вона перевірила обставини смерті; компанія відмовилася сплачувати поліс. Та місіс, чи, як вона себе називала, леді Кроулі, негайно приїхала до Лондона (в супроводі своїх адвокатів, містерів Берка, Тертела і Гейса з Тевісінн) і накинулась на компанію за її відмову. її адвокати погоджувалися па обстеження; вони заявили, що місіс Кроулі — жертва підлої змови, і кінець кінцем перемогли. Гроші були сплачені, її добре ім’я відновлене, але полковник Доббін відіслав назад страховій компанії свою частину спадщини й рішуче відмовився мати з Ребекою будь-які стосунки.

Їй не довелося стати леді Кроулі, хоч вона й далі так себе величала. Його вельможність полковник Родон Кроулі, оплакуваний своїми підданцями, що дуже його любили, помер від жовтої лихоманки на острові Ковентрі за півтора місяця до скону свого брата, сера Пітта. Таким чином, маєток і титул дісталися теперішньому баронету, серові Родону Кроулі.

Він теж не захотів бачити свою матір, якій зрештою виплачує добре утримання і яка й так, здається, дуже багата. Баронет постійно мешкає в Королевиному Кроулі з леді Джейн та її дочкою, а Ребека — леді Кроулі — здебільшого перебуває в Баті або в Челтнемі, де чимало чудових людей вважають, що її тяжко скривдили. Але й вона має ворогів — хто їх не має? її життя дав їм гідну відповідь. Вона присвячує себе добродійництву. Вона ходить до церкви завжди в супроводі служника. Її прізвище можна знайти в усіх добродійницьких списках. «Убога перепродувачка помаранчів», «Покинута праля», «Нужденний продавець оладок» винайшли в її особі віддану опікунку. Вона завжди торгувала на добродійницьких базарах на користь цих нещасних. Еммі, її діти й полковник, що недавно повернувся до Лондона, випадково зустріли її на такому базарі. Місіс Кроулі скромно опустила очі й усміхнулася, коли іони кинулись геть від неї; Еммі поквапилася втекти під руку з Джорджем (тепер надзвичайно елегантним юнаком), полковник схопив маленьку Джейн, яку він любить дужче ва все на світів-дужче, ніж свою «історію Пенджабу».

«Дужче, ніж мене», — думає Емілія і зітхає. Та він ніколи не сказав їй жодного недоброго чи сердитого слова й завжди намагався виконати кожне її бажання, тільки-но дізнавався про нього.

Ох, vanitas vanitatum!1 Хто з нас щасливий у цьому світі? Хто з нас отримує те, чого прагне його серце, а отримавши, бував задоволений? Давайте, діти, складемо ляльки й зачинимо скриньку, наша вистава скінчилася.