Ярмарок суєти

Розділ VIII ПРИВАТНИЙ І КОНФЕДЕЦІЙНИЙ

«Ребека Шарп до Емілії Седлі,-Рассел-сквер, Лондон.

(Звільнений від оплати. Пітт Кроулі)

Найдорожча, наймиліша Еміліє! — З почуттям радості й водночас смутку я беру в руки перо й сідаю писати тобі, люба, сестро. О, яка різниця між сьогоднішнім і вчорашнім днем! Нині я сама, без друзів, а вчора була вдома, з тобою, сестро і я довіку тебе не забуду! Не буду розповідати, як я плакала й журилася того фатального вечора, коли розлучилася з. тобою Тебе у вівторок чекала радість і щастя поряд з матусею і відданим лицарем, і я весь час уявляла собі, як ти танцюєш у Перкіпсів, — безперечно, найкраща дівчина на бенкеті. Я ж поїхала старою каретою до.

міського, будинку Сера Пітта Кроулі, і ваш Джон наостанці добре познущався з мене (що ж, убогих і нещасних можна безкарно ображали). Врешті я опинилась під владою сера Пітта. Мені довелося ночувати на старому моторошному ліжку разом із старою моторошною служницею, яка наглядав за будинком. Цілу ніч я ока не склепила.

Сер Пітт зовсім не такий баронет, як ми, дурні дівчиська, уявляли собі, начитавшись у Чізвіку. Який же він, несхожий на лорда Орвіла! Уяви собі присадкуватого, вульгарного, дуже брудною дідка, бідно вбраного в поношених гетрах, що курить жахливу люльку і варить собі в казанку також щось жахливе.

Розмовляв він по-простацькому: аби ти почула, як він лаявся зі старою служницею і з найманим візником, що доправив нас до заїзду, звідки їхала карета! В тій кареті мені довелася майже цілу дорогу сидіти нагорі.

Служниця збудила мене вдосвіта, і в заїзді я спершу сіла всередину карети. Та коли ми доїхали до села, що зветься Макретон, і пустився рясний дощ, то хочеш — вір, a хочеш — ні, я мусила перебралися на гору. Бо сер Пітт — один із власників цих карет, і коли з’явився новий пасажир до Грязьбері й захотів сісти всередину, я мусила вийти на дощ, але, спасибі йому, якийсь студент із Кембриджа вкутав мене одним із багатьох своїх пальт. Той студент і кондуктор карети, мабуть, дуже добре знають сера Пітта, бо вдосталь насміялися в нього. Обидва називають його старим кліщем, казали, що сер Пітт зроду не дав нікому жодного пенні (я ненавиджу таку ницість), і цей сусід пояснив мені, чому два останні перегони ми їхали так повільно: на козлах сидів сер Пітт, а на цю частину дороги запрягають його коней. «Зате я дам їм жару до самого Мочартопа, коли віжки перейдуть у мої руки», — сказав він. «І добре зробите, містере Джеку», — підтримав його кондуктор.

А коли я збагнула, що містер Джек мав намір перебрати віжки до кінця подорожі й зривати свою злість на конях сера Пітта, то, звичайно, й сама засміялася.

Зате в Грязьбері, за чотири милі від Королевиного Кроулі, на нас чекала карета й четверик пудових коней в упряжі з гербами, і ми в’їхали в парк баронета з усією пишнотою. До будинку веде гарна алея на милю завдовжки, а жінка біля вартівні коло в’їзду (там над стовпами красується змія і голуб, що підтримують герб Кроулі), відчиняючи ковану стару залізну браму, схожу на браму в гидотному Чізвіку, весь час кланялася нам.

«Ця алея пролягає на цілу милю, — сказав сер Пітт. — Тут на які шість тисяч хвунтів добірного дерева. Думаєте, це вам дурниці?»-Він так смішно вимовляв «олея» і «хвунт». З нами в кареті їхав якийсь Годсон, його наглядач з Грязьбері, чи що, і вони завели мову про арешт на чиєсь майно і продаж його за борги, про осушування землі і оранку, про орендарів і господарів — я не могла до пуття всього зрозуміти. Сема Майлса спіймано, коли він полював у баронетовому лісі, а Пітера Бейлі нарешті відправлено в робітний дім.

«Так тому й треба, — сказав сер Пітт, — він і його рідня скубуть мене вже сто п’ятдесят років на тій фермі». Мабуть, це якийсь давній орендар, що не міг заплатити оренди. Сер Пітт, звичайно, міг би висловлюватись делікатніше, казати «використовують», а не «скубуть», але багатому баронетові дозволено не дбати про стиль, не те, що вбогим гувернанткам.

Дорогою я помітила стрункий церковний шпиль, що здіймався над старими берестами в парку, а перед ними на галявині серед кількох господарських будівель — старовинний цегляний будинок з високими димарями, весь увитий плющем, тільки вікна блищали проти сонця.

«Це ваша церква?» — спитала я.

«Так, щоб вона запалася, — відповів сер Пітт (тільки він вилаявся гіршим словом). — Як там Б’юті, Годсон? Б’юті — це мій брат Б’ют, — пояснив він мені.— Мій брат — пастор».

Годсон кивнув головою і сказав: «Боюсь, що йому покращало. Вчора він виїздив на своєму поні оглядати наш хліб».

«Рахував, скільки йому припаде з десятини, щоб його… (він знов вилаявся тим бридким словом). Невже грог не доконає його? Він живучий, як той е-е-е… як його… Мафусаїл!»-Містер Годсон зареготав.

«Його сини саме приїхали додому з коледжу й налупцювали Джона Скролінга так, що той мало дуба не врізав».

«Налупцювали мого молодшого охоронця?» — заревів сер Пітт.

«Його застукали на пасторовій землі», — сказав Годсон.

Сер Пітт, аж тремтячи з люті, заприсягнувся, що коли спіймає в браконьєрстві небожів на своїй землі, то неодмінно запроторить їх на каторгу. А ще зауважив:-«Я продав право виставляти кандидатів на парафію, Годсоне, тепер ніхто з тих виплодків її не дістане».

Містер Годсон погодився, що баронет зробив цілком слушно. І з цього я збагнула, що вони з Б’ютом ворогують між собою, як часто буває між братами, та й сестрами також. Пам’ятаєш сестер Скречлі в Чізвіку, як вони билися й сварились, або Мері Бокс, що весь час штурхала Луїзу? — Їдучи, ми побачили двох хлопчаків, що збирали хмиз у парку. Сер Пітт звелів Годсонові злізти з карети й вигнати їх батогом.

«Відшмагай їх як слід, Годсоне! — заревів баронет, — витруси з них душу й приведи їх потім до мене. їй-богу, я віддам негідників до суду!»-Ми почули, як батіг Годсона загуляв по спинах нещасних дітлахів, що верещали, мов недорізані поросята, а сер Пітт, переконавшись, що порушники спіймані, під’їхав до парадних дверей.

Назустріч нам вийшла вся челядь і…

На цих словах, люба моя, мене перебив учора ввечері страшний стукіт у двері. І як ти гадаєш, хто то був? Сер Пітт у нічному ковпаку й халаті. Ну й проява! Я відсахнулася, побачивши такого відвідувача, а він підійшов до столу, схопив свічку і сказав: «У нас не світять після одинадцятої, міс Бекі. Роздягайтесь тепер навпомацки, зухвале дівчисько (отак і сказав мені!), і коли не хочете, щоб я кожного вечора приходив відбирати у вас свічку, то затямте собі: лягайте спати об одинадцятій!» На цьому слові він разом з дворецьким Гороксом, регочучи, вийшли. Будь певна, що надалі я не заохочуватиму їх до таких відвідин.

Пізно ввечері на подвір’ї спустили з ланцюга двох страшних собак, які цілу ніч гавкали й вили до місяця.

«Я зву цього собаку Гризуном, — сказав мені сер Пітт, — бо він загриз одного чоловіка, а міг би впоратись і з бугаєм. Йог матір я колись звав Флорою, а тепер — Гавророю, вона вже не має чим кусати, тільки гавкав: гав-гав!»-Перед будинком сера Пітта — страхітливо негарною, старомодною цегляною спорудою з високими димарями і фронтонами в стилі королеви Бесс — пролягає довга тераса, прикрашена з обох боків родинними голубом і гадюкою, а з неї двері ведуть просто до великої зали. Ох, якби ти її побачила! Та зала така велетенська і така понура, як зала в Удольфському замку, що ним ми так захоплювалися. Камін у ній такий, що туди вмістилося б пів школи міс Пінкертон, і з такими великими ґратками, що на них, при потребі, можна було б спекти цілого вола. Стіни зали обвішані хтозна-скількома поколіннями Кроулі: і з бородами та в жабо, і з височезними перуками та в черевиках із закрученими носами, і в довгих рівних корсетах та в сукнях, таких негнучких, мов вежі, і з довгими кучерями, і — уяви собі, люба! — здається, зовсім без корсетів. В одному кінці зали темніють широкі сходи з чорного дуба, такі понурі й непривітні, як звичайно бувають сходи в старих замках, а обабіч від них — високі дверна прибитими вгорі оленячими головами; вони ведуть до більярдної, до бібліотеки, до великого жовтого салону й до віталень. На другому поверсі, здається мені, є ще десь зо два десятки спалень, і в одній з них стоїть ліжко, де спала королева Єлизавета. Сьогодні вранці мої вихованки показували мені всі ці пишні покої. Ясна річ, що жодному з них не додають затишку вічно зачинені віконниці, а коли ми впускали туди трохи світла, я щоразу боялася, що зненацька в котромусь побачу примару. Наша класна кімната міститься на другому поверсі; з неї одні двері ведуть до моєї спальні, а другі до спальні моїх учениць, далі йдуть покої містера Пітта, чи містера Кроулі і покої Родона Кроулі він офіцер, як і дехто, й перебуває тепер у своєму полку. Кімнат тут, запевняю тебе, повно, в будинку можна було б розмістити всіх мешканців Рассел-сквер і ще б лишилося місце. Через півгодини після нашого приїзду задзвонив великий дзвоник на обід, і я спустилася вниз із своїми вихованками, — худенькими непоказними дівчатками років десяти й восьми. Я була в твоїй чудовій мусліновій сукні (через яку мене так образила та погана Піннер, коли ти подарувала її мені), бо я тут житиму на правах члена родини, sa винятком тих днів, як приходитимуть гості: тоді я обідатиму нагорі із своїми ученицями.

Отож задзвонив дзвоник, і ми всі зібралися в маленькій вітальні, де звичайно просиджує леді Кроулі, друга дружина сера Пітта і мати моїх учениць. Вона дочка торговця залізними товарами, і вважалося, що вона вигідно вийшла заміж. Видно, що колись вона була вродлива. І очі в неї вічно сльозяться, наче вона оплакує свою втрачену вроду, бо тепер вона зів’яла, схудла, згорблена і, мабуть, не вмів постояти за себе. її пасинок, містер Кроулі, теж був у вітальні, вбраний, мов на парад, набундючений і поважний, І мов власник похоронної контори. Це блідий, худий, негарний мовчун з тонкими ногами й запалими грудьми. Бакени в нього кольору сіна, а чуб — кольору соломи. На вроду він — викапана мати, покійна леді Грізельда з шляхетного роду Бінкі, портрет якої висить над каміном.

«Це нова гувернантка, містере Кроулі,— сказала леді Кроулі, підходячи до мене й беручи мене за руку, — міс Шарп». «Ага», — мовив той, стріпнув головою і знову втупився в свою брошуру.

«Думаю, ви будете ласкаві до моїх дітей», — сказала леді Кроулі, глянувши на мене почервонілими, повними сліз очима.

«Певне, що буде, мамо», — втрутилася старша дівчинка, і я побачила відразу, що цієї жінки мені боятися нічого. «Обід подано, міледі!» — оголосив дворецький в чорному фраку й такому величезному білому жабо, що здавалося, ніби це один із тих плоєних комірів часів королеви Єлизавети, які зображені на портретах у залі.

Леді Кроулі сперлась на підставлену їй руку містера Кроулі й рушила попереду до їдальні, а я слідом повела своїх маленьких учениць. Сер Пітт уже був там із срібним дзбаном у руках, — він, мабуть, щойно прийшов з льоху. Він теж причепурився, тобто скинув гетри і вдяг на свої пухкі ноги чорні вовняні панчохи. Буфет був заставлений блискучим посудом — старовинними келихами, срібними й золотими, старовинними тацями й графинчиками, наче в магазині Рандела й Бріджа. На столі також усе було срібне, а обабіч буфета виструнчилися два руді лакеї в яскраво-зелених лівреях.

Містер Кроулі проказав довгу молитву, сер Пітт мовив «амінь», і лакеї зняли важкі срібні накривки.

«Що в нас сьогодні на обід, Бетсі?» — запитав баронет.

«Здається, юшка з баранини, сер Пітт», — відповіла леді Кроулі.

Mouton aux navets, — поважно додав дворецький (вимовляючи його як «мутонгонаві»), — на перше potage de mouton à l’Ecossaise2, a на гарнір pommes de terre au naturel і chou-fleur à l’eau»3.

«Баранина є баранина, це завжди добра штука, — мовив сер Пітт. — А котрий це баран, Гороксе, і коли його зарізали?» «Один із чорноголових шотландських, сер Пітт, у четвер зарізаний».

«Хто що взяв?»-«Стел із Грязьбері взяв задню частину і дві ноги, сер Пітт, але сказав, що останній баран був надто молодий — самі кістки та вовна».

«Хочете potage, міс… е-е… міс Блант?» — звернувся до мене містер Кроулі.

«Чудесна шотландська юшка, небого, — додав сер Пітт, — хоч її й називають якось по-французькому».

«Мені здається, сер, що в порядному товаристві цю страву заведено називати так, як я її назвав», — бундючно сказав містер Кроулі.

І лакеї в яскраво-зелених лівреях почали розносити нам у глибоких срібних тарілках mouton aux navets. Потім-подали ель з водою, причому нам, молодим, налили його в маленькі чарки. Я не розуміюся на елі, але можу щиро сказати, що воліла б саму воду.

Поки ми розкошували за столом, баронетові спало на думку запитати, де ділися передні ноги.

«Мабуть, їх з’їли в челядні», — покірно відповіла міледі.

«Авжеж, міледі,— підтвердив Горокс, — але це вважайте все, що нам перепало».

Сер Пітт голосно зареготав і ще запитав Горокса: «А те чорне порося від кетської льохи, певне, стало вже дуже сите?» «Не те, щоб зовсім заплило салом», — поважно відповів дворецький, і сер Пітт знов зареготав, а з ним і мої учениці.

«Міс Кроулі, міс Роз Кроулі,— мовив містер Пітт, — мене дивує твій недоречний сміх».

«Дайте їй спокій, мілорде, — сказав сер Пітт, — у суботу ми поласуємо свіжиною.

Заріжте його в суботу вранці, Джоне Гороксе. Міс Шарп страшенно любить поросятину, еге ж, міс Шарп?»-Мабуть, оце й усе, що я запам’ятала з розмови за столом. Після обіду перед сером Піїтом поставили дзбан з окропом і графинчик, здається, з ромом. Містер Горокс налив мені і моїм ученицям по чарочці вина, а міледі цілий келих. Коли ми перейшли до вітальні, леді Кроулі витягла з шухляди якесь своє довжелезне плетиво, а дівчата заходилися грати в крібедж замацаною колодою карт. У нас горіла тільки одна свічка, зате у чудовому старовинному срібному свічнику.

Міледі ще кілька разів щось спитала мене, аби не мовчати, а далі мені залишились на вибір дві розваги: або том проповідей, або брошура про зернові закони, яку перед обідом читав містер Кроулі.

Так ми просиділи з годину, доки не почули, що хтось іде.

«Киньте карти, діти! — зляканим голосом сказала міледі.— Міс Шарп, покладіть на місце книжки містера Кроулі!»-І не встигли ми все прибрати, як до вітальні зайшов містер Кроулі.

«Отже, юні леді, вернімося до нашої вчорашньої теми, — заявив він. — Ви прочитаєте кожна по сторінці, щоб міс… е-е… міс Шорт послухала, що ви вмієте».

І нещасні дівчатка почали читати по складах довгу нудну проповідь, виголошену у Віфездській каплиці в Ліверпулі з нагоди заснування місії серед індіанського племені інкасо. Правда, веселий вечір? — О десятій годині служникам наказали покликати сера Пітта і всіх решту на спільну молитву. Сер Пітт з’явився перший трохи невпевненою ходою і дуже розчервонілий на виду; за ним прийшли дворецький, обидві яскраво-зелені лівреї, служник містера Кроулі, ще троє чоловіків, від яких дуже тхнуло конюшнею, і чотири жінки, причому я помітила, що одна з них дуже вичепурилась і, перше ніж бухнути на коліна, зміряла мене безмежно зневажливим поглядом.

Після того як містер Кроулі скінчив повчати нас і просторікувати, нам дали свічки, і ми розійшлися по своїх кімнатах. Потім мені не дозволили писати, як ти вже знаєш, моя люба Еміліє.

На добраніч! Цілую тисячу разів! — Субота. Вранці, о п’ятій, я чула, як кричало чорне порося. Роз і Вайолет показували мені його вчора, водили також до конюшні, до псарні й до садівника, що саме зривав на продаж садовину. Дівчатка почали канючити в нього гронці оранжерейного винограду, та він сказав, що сер Пітт порахував кожну ягідку і його виженуть, якщо хоч однієї бракуватиме. Милі дівчатка спіймали в загородці лоша й запропонували мені поїздити верхи, а тоді почали їздити самі, проте візник, лаючись на всі заставки, прогнав їх геть.

1 Баранина з ріпою (Франц.).

! Суп з бараниною по-шотландському (Франц.).

3 Варена картопля і кучерява капуста (Франц.).

Леді Кроулі весь час щось плете з вовни. Сер Пітт завжди напідпитку, кожного вечора, і, здається, йому складав компанію дворецький Горокс, містер Кроулі вечорами читає нам проповіді, а вранці замикається в своєму кабінеті або їздить верхи до Грязьбері у справах графства, а в середу і в п’ятницю до Мочартопа, де виголошує проповіді тамтешнім орендарям.

Передай від мене сто тисяч вітань і щиру подяку твоїм любим батькові й матері.

Чи твій брат уже став на ноги після аракового пуншу? О господи боже, як чоловікам треба було б остерігатися того підступного напою! На віки вічні твоя Ребека»-Зваживши все, я доходжу ось якого висновку: дуже добре, що наша люба Емілія Седлі з Рассел-сквер розлучилася з міс Шарп. Ребека, щоправда, жартівлива й дотепна особа; її опис бідолашної леді, що оплакує свою колишню вроду, й містера Кроулі з бакенами кольору сіна й чубом кольору соломи дуже влучні і свідчать про неабиякий життєвий досвід. Хоч те, що, стоячи навколішки, вона могла думати про такі дрібниці, як стрічки міс Горокс, очевидно, вразило не тільки мене, а й вас.

Та хай ласкавий читач не забуває, що наша повість у яскравих жовтих палітурках має заголовок «Ярмарок Суєти», а Ярмарок Суєти — дуже негарне, блазенське місце, де панує пиха, всіляке ошуканство, фальш і облуда. І якщо зображений на палітурці мораліст (докладний портрет вашого покірного слуги) й заявляє, що він носить не мантію з білими поворозками, а такий Самий блазенський убір, як і його паства, все ж таки він зобов’язаний казати правду, коли вже вона йому відома, байдуже, що в нього на голові прикрашений дзвіночками ковпак чи крислатий капелюх; а якщо так, то він неодмінно витягне на світ божий багато неприємних речей.

Я слухав у Неаполі одного товариша по ремеслу; він, виступаючи на березі моря перед натовпом чесних ледарів, з таким запалом і люттю змальовував вигадані лиходійства своїх героїв, що слухачі не витримали і разом з ним заходилися голосно лаяти й проклинати тих уявних негідників, і, коли капелюх пішов по колу, в нього з великої прихильності до вигадника щедро посипалися мідяки.

З іншого боку, в маленьких паризьких театрах ви не тільки почуєте, як глядачі кричать із лож: «Ah, gredin! Ah, monstre!» і лають зображеного в п’єсі тирана, а й самі актори часом рішуче відмовляються грати негативних героїв, скажімо, des infâmes Anglais 2, буйних козаків чи кого там іще, і воліють вдовольнитися меншою платнею, зате виступати в природних для себе ролях чесних французів. Я співставив ці два випадки, щоб ви побачили, що автор цієї повісті не тільки з корисливих причин прагне виявити й суворо покарати своїх негідників, а що він відчуває до них глибоку ненависть, яку не може побороти і яку мусить вилити у відповідних образливих та лайливих словах.

Отож я попереджаю своїх ласкавих друзів, що маю намір розповісти про огидну мерзоту й заплутані, хоч, як мені здається, вельми цікаві злочини. Будьте певні, що мої злочинці не якісь там дрібненькі шахраї. Коли ми дійдемо до відповідного місця, то не пожаліємо для них соковитих слів, о ні! Та поки що ми мандруємо тихою стороною, тож хоч-не-хоч мусимо бути спокійні.

Буря в склянці води — безглуздя. Прибережемо такі речі для могутнього океану і глупої ночі. Цей Розділ дуже лагідний. Зате інші… але не будемо забігати вперед.

В міру того як ми вводитимемо наших дійових осіб, я, за правом людини і брата, хочу попросити дозволу не тільки відрекомендовувати їх вам, а й часом сходити зі сцени та говорити про них; і якщо вони добрі й ласкаві, то хвалити їх і тиснути їм руки, якщо не дуже розумні, то часом тихенько сміятися з них разом з читачами, а якщо лихі й жорстокі, ганити їх найсуворішими словами, які лише допускає пристойність.

А то ви можете подумати, ніби я сам глумлюся з виявів благочестя, яке міс Шарп здається таким смішним, і що це я глузую зі старого Сілена — нашого баронета, який ледве тримається на ногах: насправді ж той сміх іде від такої особи, що не шанує нічого, крім багатства, і не зважає ні на що, крім успіху. Такі люди живуть і процвітають у цьому світі, не відаючи ані віри, ані надії, ані любові;,тож станьмо, любі друзі, проти них твердо і міцно. Процвітають у житті й інші — дурисвіти та йолопи, і для того, щоб боротися з ними й викривати їх, безперечно, створений Сміх.

1 Ох, негідник! Ох, потвора! (франц.).

2 Ницих англійців (франц.).