Спадкоємець Королевиного Кроулі приїхав до замку, тільки-но довідався про нещастя, і відтоді, можна сказати, став там цілковитим володарем. Бо хоч старий баронет і прожив ще кілька місяців, до нього так і не повернулися цілком ні пам’ять, ні мова, і керівництво перейшло в руки старшого сина. Пітт застав батькові справи в дуже заплутаному стані. Баронет весь час то докупляв землі, то віддавав її в заставу; він мав ділові стосунки з десятками людей і з кожним сварився: сварився з усіма орендарями й позивав їх, судився з адвокатами, з компаніями копалень і доків, у яких були вкладені його гроші, з усіма, з ким лише мав якісь справи. Розплутати всі ці кляузи й очистити від них маєток було завданням, гідним сумлінного й наполегливого цумпернікельського дипломата, і він з великим запалом узявся до роботи. Вся його родина, звичайно, переїхала в Королевине Кроулі, і леді Саутдаун також; вона під носом у пастора заходилася навертати його парафіян і привезла з собою своє не правовірне духовенство, чим дуже розгнівала й обурила місіс Б’ют. Сер Пітт не встиг продати право на заміщення парафії Королевиного Кроулі, і її милість запропонувала, коли закінчиться термін, узяти її під свою опіку й поселити в пасторському домі когось із своїх молодих протеже, на що Пітт відповів дипломатичною мовчанкою.
Місіс Б’ют не виконала своїх намірів щодо міс Горокс, і та не опинилася в саутгемптонській в’язниці. Вона вибралась із замку разом зі своїм батьком, і той посів сільський шинок «Герб Кроулі», маючи на нього ліцензію від сера Пітта. Таким чином колишній дворецький став власником клаптя землі, що давало йому голос у виборчій окрузі. Пастор теж мав такий голос, і вони та ще четверо людей і були тими виборцями, що посилали в парламент двох представників від Королевиного Кроулі.
Між дамами з пасторського будинку й замку налагодилися зовні ввічливі стосунки — принаймні між молодими, бо зустрічі місіс Б’ют із леді Саутдаун завжди кінчалися баталіями, і кінець кінцем вони зовсім перестали бачитись. Коли дами з пасторського будинку приходили відвідати своїх родичів у замку, її милість не з’являлася зі своєї кімнати, і містер Пітт, здається, не дуже був цим невдоволений. Він вірив, що рід Бінкі — найславетніший і найрозумніший на світі, і давно корився в усьому її милості, тобто своїй тітці й тещі, а проте часом відчував, що вона занадто вже ним командує. Безперечно, кожному приємно, як його вважають молодим, та коли тобі сорок шість років, а до тебе ставляться, як до хлопчака, то можна й образитись. Леді Джейн, звичайно, беззастережно слухалася матері. Вона тільки дозволяла собі таємно любити своїх дітей, а, на її щастя, численні справи леді Саутдаун наради з духовними особами, листування з усіма місіонерами Африки, Азії та Австралії і таке інше — забирали в шановної графині стільки часу, що вона могла присвятити своїй онучці Матильді і внукові, малому Пітту Кроулі, хіба кілька хвилин на день. Останній був кволою дитиною, і лише величезними дозами каломелі леді Саутдаун щастило підтримувати його життя.
Щодо сера Пітта, то його перевезли в ті самі покої, де колись згасала леді Кроулі, і там його дбайливо доглядала Естер, та дівчина, що так прагнула вислужитися. Чия любовь, чия відданість і вірність може зрівнятися з любов’ю, відданістю й вірністю доглядачок хворого, яким добре платять? Вони підбивають подушки і варять кашу; вони схоплюються вночі й терплять стогін та буркотіння хворого; вони бачать за вікном сонце й не прагнуть вийти надвір; вони сплять у кріслі й споживають їжу наодинці; Ч вони просиджують довгі вечори без діла, тільки слідкуючи, }щоб у каміні був жар і з горщика не вибігло питво для хворого; вони цілий тиждень читають щотижневий журнал, а «Суворий заклик» Лоу або «Святий обов’язок людини» дають їм духовну поживу на цілий рік. І ми ще 1 сваримо їх, коли в неділю до них приходять родичі й приносять трохи джину в кошику з білизною. О любі дами, котрий чоловік, хоч би який закоханий, зміг би витримати, якби йому довелося цілий рік доглядати ту, кого він кохає? А доглядачка морочиться з вами за якихось десять фунтів на три місяці, та ті то нам здається, що ми їй надто багато платимо. Принаймні містер Кроулі таки добре бурчав, платячи міс Естер половину цієї суми за те, що вона невтомно доглядала його батька баронета.
В сонячні дні старого джентльмена викочували в кріслі. на терасу — в тому самому кріслі, яким у Брайтоні користувалася міс Кроулі і яке привезли до Королевиного Кроулі разом з речами леді Саутдаун. Леді Джейн ішла поряд з кріслом; вона явно була улюбленицею старого. Коли вона заходила, він усе кивав їй головою і всміхався, а коли хотіла вийти, щось жалібно белькотів. Тільки-но двері зачинялися за нею, він починав стогнати й плакати. Тоді обличчя й поведінка Естер, дуже чемної і ласкавої в присутності леді, відразу мінялися, вона перекривлювала баронета, погрожувала йому кулаком, кричала: «Стули пельку, старий йолопе!» — відсувала його крісло від вогню, на який він любив дивитися, і старий починав ще дужче плакати. Бо після сімдесяти з гаком років хитрощів і обманів, пияцтва й інтриг, гріхів і себелюбства з нього вийшов тепер старий плаксивий нетяма, якого доводилося класти в ліжко, вмивати й годувати, мов дитину.
Нарешті настав день, коли обов’язки доглядачки скінчилися. Якось рано-вранці, коли Пітт Кроулі сидів у кабінеті над книгами видатків управителя й дворецького, в двері постукали, на порозі з’явилася Естер і доповіла, шанобливо присівши:-З вашого дозволу, сер Пітт… сер Пітт помер нині вранці. Я підсмажувала йому, сер Пітт, потапці до каші, сер Пітт, яку він їв щоранку рівно о шостій годині, сер Пітт і… і мені здалося… я почула немовби стогін, сер Пітт… і… і…
і…— вона знов присіла.
Чого бліде обличчя Пітта враз спалахнуло? Може, тому, що він нарешті став сером Піттом з місцем у парламенті та з різними почестями в майбутньому? «Тепер я звільню маєток від боргів», — подумав він, прикидаючи, скільки їх і скільки ще треба витратити грошей, щоб довести все до ладу. Досі він боявся чіпати тітчин спадок: ану ж батько видужає і його кошти пропадуть задарма? — У замку і в пасторському домі спустили завіси, дзвонили дзвони, олтар був покритий чорним сукном. Б’ют Кроулі не пішов на збори з приводу перегонів, а спокійно пообідав у Фадлстона й погомонів з ним за келихом портеру про небіжчика брата й про молодого сера Пітта. Міс Бетсі, що тим часом вийшла заміж за римаря в Грязьбері, трохи поплакала. Приїхав домашній лікар, висловив своє співчуття й запитав про здоров’я шановних леді. Про цю смерть говорили в Грязьбері і в шинку «Герб Кроулі»: його господар помирився з пастором, який, казали люди, інколи заходив туди спробувати неміцного пива містера Горокса.
Може, мені написати твоєму братові… чи ти сам напишеш? — спитала леді Джейн свого чоловіка, сера Пітта.
Авжеж, я напишу, — відповів сер Пітт, — і запрошу його на похорон: так годиться.
А… а місіс Родон? — несміливо спитала леді Джейн.
Джейн! — вигукнула леді Саутдаун. — Як ти могла про таке подумати? — Авжеж, треба запросити й місіс Родон, — рішуче сказав сер Пітт.
Поки я живу тут, цього не буде! — мовила леді Саутдаун.
Прошу, ваша милість, пригадати, що господар цього дому — я, — заперечив сер Пітт. — Будь ласка, леді Джейн, напишіть листа місіс Кроулі й попросіть її приїхати на цю сумну церемонію.
Джейн, я забороняю тобі торкатися до паперу! — крикнула графиня.
Мені здається, що голова родини — я, — знов нагадав сер Пітт. — І хоч як мені шкода було б, коли б якась обставина спонукала вашу милість покинути цей дім, все ж таки яг з вашого дозволу, порядкуватиму так, як вважаю за потрібне.
Леді Саутдаун велично підвелася, як місіс Сіддонс у ролі леді Макбет, і звеліла запрягати свою карету: якщо син і дочка виганяють її з дому, вона сховає свій смуток у якомусь самітному куточку й молитиметься, щоб господь напоумив їх.
Ми ж вас не виганяємо, мамо, — благально мовила леді Джейн.
Ви запрошуєте сюди таких людей, з якими добра християнка не може зустрічатися.
Завтра вранці я поїду звідси! — Будь ласка, Джейн, я диктуватиму, а ви пишіть, — сказав сер Пітт, підводячись і прибираючи таку позу, як на «Портреті джентльмена» з останньої виставки. — Починайте: «Королевине Кроулі, чотирнадцятого вересня тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Любий брате…»-Почувши ці переконливі й жахливі слова, леді Макбет, що чекала від свого зятя якихось ознак слабкодухості або нерішучості, злякано покинула бібліотеку. Леді Джейн глянула на чоловіка, немов хотіла піти слідом за матір’ю і заспокоїти її, але той заборонив дружині рушати з місця.
Вона не поїде, — поясние він. — Вона здала свій будинок у Брайтоні і витратила свій прибуток за півроку.
А в заїзді графині жити не личить. Я довго чекав нагоди зробити цей… цей рішучий крок, люба моя, бо ж ти сама-розумієш, що в домі мусить бути тільки один голова. А тепер, з твого дозволу, пишімо далі: «Любий брате! Ми-вже давно з острахом очікували сумної події, про яку я вважаю себе зобов’язаним сповістити всіх членів родини…»-Одне слово, Пітт, осягнувши владу в своєму царстві і завдяки щасливому випадкові, чи, як він думав, завдяки своїм заслугам, діставши майже все майно, на яке розраховували й інші родичі, вирішив ставитися до них ласкаво й великодушно і знов відродити славу Королевиного Кроулі. Йому приємно було вважати себе головою родини. Пітт сподівався використати великий вплив, який він скоро мав здобути в графстві завдяки своїм видатним здібностям і становищу, щоб знайти братові гарне місце й добре прилаштувати своїх кузенів. А може, його трохи мучило сумління, коли він думав про те, що володіє тепер сам усім тим багатством, на яке кожне з них покладало надії. За три-чотири дні володарювання Пітт змінив тон і остаточно обміркував свої плани: він вирішив бути справедливим і чесним володарем, скинути леді Саутдаун і по можливості утримувати приязні стосунки з усіма своїми родичами.
Отже, він диктував листа своєму братові Родонові — про чистого, добре обдуманого листа, в якому не бракувало ні глибоких зауважень, ні пишних висловів, що вразили простодушну маленьку секретарку.
«Яким він буде оратором, — думала вона, — коли ввійде в палату громад (про це і про тиранію леді Саутдаун він часом натякав дружині в ліжку)! Який розумний і добрий, який геніальний мій чоловік! А мені здавалося, що він трохи холодний.
Ні, він добрий і геніальний!»-Насправді ж Пітт Кроулі знав кожне слово того листа напам’ять, вивчивши його глибоко й досконало, мов дипломатичну таємницю, задовго до того, як з’явилась нагода продиктувати його враженій дружині.
І ось цей лист з широким чорним обрамленням і печаткою сер Пітт Кроулі відправив своєму братові полковникові в Лондон. Родон Кроулі, отримавши його, не вельми втішився. «Нема сенсу їхати в той закуток, — думав він. — Я не висиджу й півгодини наодинці з Піттом після обіду, а дорога туди й назад коштуватиме нам двадцять фунтів».
Родон, як у кожній важливій справі, пішов з листом до Бекі — поніс його нагору разом із шоколадом, який він щоранку готував для неї й подавав до спальні.
Він поставив тацю з сніданком і листом на туалетний столик, перед яким Бекі розчісувала свої золотисті коси. Вона взяла в руки послання з жалобними берегами, прочитала його, схопилась і, вимахуючи ним над головою, крикнула:-Ура! — Ура? — перепитав Родон, вражено дивлячись на маленьку постать, що стрибала по спальні в розстебненому фланелевому халаті, з розпущеними рудими кучерями. — Він же нам нічого не залишив, Бекі. Я отримав свою пайку, коли став повнолітнім.
Ти ніколи не станеш повнолітнім, дурненький мій, — відповіла Бекі.— Мерщій біжи до мадам Брюнуа, мені потрібна жалоба. Дістань крепу собі на капелюх і купи чорний жилет, бо в тебе, здається, Чорного немає. І скажи, нехай усе пришлють завтра, щоб ми в четвер могли виїхати.
Невже ти думаєш їхати? — спитав Родон.
Звичайно, думаю! І думаю, що леді Джейн на той рік відрекомендує мене королю.
Думаю, що твій брат влаштує тобі місце в парламенті, дурненький. Думаю, що ти й він голосуватимете за лорда Стайна, нездогадо мій, і ти станеш міністром в ірландських справах» або губернатором Вест-Індії, або скарбником, або консулом, або ще якоюсь важливою особою! — Поштові коні коштуватимуть нам купу грошей, — буркнув Родон.
Ми можемо поїхати в Саутдауновій кареті, вона, певне, буде представляти його на похороні, адже він родич. Хоч ні, нам краще їхати в поштовій кареті. Так буде скромніше…
Ми, звичайно, візьмемо Роді? — запитав полковник.
Ні в якому разі! Навіщо оплачувати зайве місце? Він надто великий, щоб втиснути його між нас. Хай залишається вдома й сидить у своїй кімнаті. Брігс може пошити йому чорний костюмчик. Ну, йди і зроби все, що я просила. І скажи своєму служникові Спарксу, що помер сер Пітт і тобі дещо перепаде, коли все влаштується. Він поділиться новиною з Реглсом, і сердешний трохи заспокоїться, а то він надто вже вимагає грошей. — І Бекі почала пити шоколад.
Коли ввечері прийшов відданий лорд Стайн, він застав Бекі з компаньйонкою — нею була не хто інша, як наша давня знайома Брігс, — за роботою: вони кроїли, пороли, різали й дерли всі придатні для жалоби шматки чорної тканини.
Ми з Брігс охоплені жалем і скорботою з приводу скону нашого любого тата, — мовила Ребека. — Сер Пітт помер, мілорде. Цілий ранок ми рвали на собі волосся, а тепер от рвемо старі сукні.
О Ребеко, хіба так можна! — тільки й сказала Брігс, закотивши очі.
О Ребеко, хіба так можна! — луною озвався лорд. — Отже, старий негідник помер? Він міг би стати пером, якби був краще зіграв своїми картами. Містер Пітт мало не зробив його пером, але небіжчик завжди невчасно перекидався до іншої партії… Старий Сілен! — Я могла тепер бути вдовою Сілена, — мовила Ребека. — Пам’ятаєте, міс, як ви підглядали в двері й побачили старого сера Пітта, що стояв переді мною навколішки? — Наша давня знайома міс Брігс спаленіла від такої згадки і рада була, що лорд Стайн звелів їй піти вниз і приготувати йому склянку чаю.
Брігс і була тією вівчаркою, яку придбала собі Ребека, щоб вона оберігала її цноту й честь. Міс Кроулі залишила їй невеличку ренту, і вона залюбки й далі жила б у родині Кроулі, біля леді Джейн, що добре ставилась до неї, як зрештою і до всіх, проте леді Саутдаун звільнила її так квапливо, як тільки „дозволяли правила пристойності, і містер Пітт (він вважав себе ображеним тим, що покійна тітка так недоречно розщедрилася на жінку, яка віддано служила міс Кроулі лише двадцять років) не заперечував проти такої постанови своєї тещі. Боулс і Феркін теж отримали свою частку спадщини і звільнення. Вони побралися і, як звичайно люди з їхнім становищем, відкрили мебльовані кімнати.
Брігс спробувала жити з родичами в провінції, але швидко переконалася, що не зживеться з ними, бо звикла до кращого оточення. її родичі, дрібні крамарі в провінційному містечку, почали сваритися за сорок фунтів річного прибутку міс Брігс ще завзятіше й відвертіше, як родичі міс Кроулі за спадщину старої леді.
її брат, капелюшник і власник бакалійної крамнички, що був радикалом, називав сестру аристократкою, яка пишається своїми грішми, бо вона відмовилася вкласти частину свого капіталу в товари для його крамнички. Вона, певне, була б і вклала, якби не сестра, дружина шевця-сектанта, що не мирилася з капелюшником і бакалійником, бо він ходив до іншої церкви; вона довела, що брат на межі банкрутства, і тимчасово заволоділа Брігс. „Швець-сектант вимагав, щоб міс Брігс послала на свої кошти його сина в коледж і зробила з нього джентльмена.
Обидві родини видурили в неї більшу частину її заощаджень, і кінець кінцем, супроводжувана прокльонами брата й сестри, вона втекла в Лондон, вирішивши знов шукати рабства, не такого обтяжливого для неї, як воля. Давши в газети оголошення, що «благородна дама з приємними манерами, яка бувала в найкращих колах, бажав…» і т. д., вона оселилася в містера Боулса на Гафмун-стріт і почала чекати пропозицій.
Там вона й зустрілася з Ребекою. Одного дня невеличка, чепурна карета місіс Родон, запряжена поні, мчала вулицею саме тоді, коли втомлена міс Брігс добралася де Боулсових дверей після виснажливої прогулянки в канцелярію газети «Таймс» у Сіті, щоб ушосте дати своє оголошення. Ребека, що сама правила кіньми, відразу впізнала благородну даму з приємними манерами, а оскільки вона, як ми знаємо, була добродушна жінка й дуже шанувала Брігс, то спиняла коней, передала віжки служникові, вискочила з карети, і не встигла дама з приємними манерами отямитися від несподіванки, як давня знайома вже тиснула їй обидві руки.
Брігс заплакала, а Ребека засміялася й поцілувала благородну даму, тільки-но вони опинилися в передпокої. Звідти вони зайшли до вітальні місіс Боулс з цупкими червоними завісами й дзеркалом у круглій рамці, над якою скопаний орел втупив погляд у зворотний бік картки на шибці, де сповіщалося, що «тут можна найняти кімнату».
Брігс розповіла всю свою історію, раз по раз несамохіть схлипуючи або здивовано охкаючи, як звичайно чутливі люди, коли вони вітають своїх давніх знайомих, випадково зустрівши їх на вулиці; бо хоч такі зустрічі відбуваються щодня, дехто вважав їх рідкісним дивом, а жінки, навіть якщо вони не люблять одна одну, починають під час тих зустрічей плакати й жалкувати, згадуючи той час, коли вони востаннє посварилися. Отже, Брігс розповіла всю свою історію, а Бекі з властивою їй щирістю і простодушністю емалювала приятельці своє життя.
Місіс Боулс, у дівоцтві Феркін, стоячи в передпокої, похмуро дослухалася до істеричних схлипувань і хихотіння у вітальні. Бекі їй ніколи не подобалася.
Перебравшись у місто, подружжя часто навідувалося до своїх колишніх приятелів Регалів і з їхніх розповідей склало собі не найкращу думку про ménage полковника.
Я б їм не довіряв, голубе, — казав Боулс приятелеві.
Тому й дружина його, коли місіс Родон вийшла з вітальні, вклонилась їй дуже непривітно, а пальці її були холодні, мов неживі, коли вона простягла їх місіс Родон, що неодмінно хотіла потиснути руку колишній покоївці. Бекі рушила в напрямку Пікаділлі, з солодкою усмішкою киваючи міс Брігс, а та, вихилившись з вікна поряд з оголошенням, так само кивала їй у відповідь; за хвилину Бекі вже була в Парку в оточенні кількох денді, що гарцювали на конях навколо її карети.
Дізнавшись про становище Брігс і про те, що вона отримала добрий спадок від міс Кроулі і платня не мав для цієї благородної дами великого значення, Бекі відразу прикинула, що робити далі. Саме така компаньйонка її дуже влаштовувала, і Бекі запросила Брігс на обід таки того ж вечора, щоб показати їй свій скарб, маленького Родона.
Місіс Боулс застерігала свою квартирантку, щоб та не йшла у лігво лева.
Ви пожалкуєте, міс Брігс, згадайте моє слово, це так само певно, як те, що я стою перед вами.
І Брігс пообіцяла, що буде обережна. Внаслідок цієї обережності вона наступного ж тижня перебралася до місіс Родон, а менше як через півроку позичила Родонові шістсот фунтів.