Ярмарок суєти

Розділ XXXVIII РОДИНА В ДУЖЕ ВЕЛИКІЙ СКРУТІ

Будемо сподіватися, що малий Джордж Осборн проїхав на поні з Найтсбріджа аж до Фулема — спинімося й ми в цій околиці і розпитаймо, як поживають наші друзі, яких ми там залишили. Як почуває себе місіс Емілія після ватерлооською струсу? Чи жива вона, чи здорова? Що сталося з майором Доббіном, бричку якого весь час видно було біля її дому? Чи є які новини від збирача податків з Боглі-Уолага? Про останнього нам відомо ось що.

Наш шановний приятель, товстун Джозеф Седлі, невдовзі після того, як йому пощастило врятуватися з Брюсселя, повернувсь до Індії. Може, скінчилася його відпустка, а може, він боявся зустрічі зі свідками своєї втечі з-під Ватерлоо.

Так чи так, але він приступив до своїх обов’язків у Бенгалії зразу після того, як Наполеона привезли на острів Святої Єлени, де Джоз і бачив колишнього імператора. Якби ви почули, що містер Седлі казав на борту корабля, то вирішили б, що він не вперше зустрічається і з корсиканцем і що цей цивільний чоловік добре дався взнаки французькому полководцеві під горою Сен-Жан. Він знав тисячі історій про славетні битви, знав, на яких позиціях стояв і яких втрат зазнав кожен полк. Він не відмагався, що й сам причетний до перемог, що був разом з армією і привозив депеші герцогу Веллінгтонові. Він змальовував усе, що герцог робив і казав кожної миті протягом того дня під Ватерлоо, з таким знанням почуттів і вчинків його вельможності, що було очевидне: він не розлучався цілий той день із переможцем, хоч його як цивільного й не згадано в опублікованих документах про битву. Мабуть, згодом він і сам повірив у це, принаймні якийсь час його розповіді викликали, величезну сенсацію в Калькутті, і він навіть дістав прізвисько «Седлі Ватерлооськнй», яке й носив до останніх днів свого перебування в Бенгалії.

Векселі, які Джоз видав, купуючи злощасних коней, він і його агенти безвідмовно оплатили. Він нікому жодним словом не згадував про угоду, і ніхто не знає напевне, що сталося з тими кіньми і як він спекався їх та Ісидора, свого служника-бельгійця; цього останнього бачили восени 1815 року, коли він продавав сивого коня, дуже схожого па того, що ним їхав Джоз.

Лондонські агенти Джоза отримали доручення виплачувати сто двадцять фунтів на рік його батькам у Фулемі. Це була основна підтримка для старого подружжя, бо справи, до яких містер Седлі брався після банкрутства, аж ніяк не могли поновити його зруйнованого добробуту. Він пробував торгувати вином, вугіллям, розповсюджував лотерейні квитки і т. д. і т. д. Тільки-но взявшись до чогось нового, він негайно розсилав проспекти друзям, замовляв нову мідну табличку на двері й гордовито заявляв, що поверне своє майно. Але старому, кволому, надломленому чоловікові не таланило. Один за одним його покидали друзі,— їм набридло купувати в нього дороге вугілля й погане вино, — і тільки його дружина ще уявляла, що він залагоджує якісь справи, коли вранці дибає в Сіті. Ввечері він поволі вертався назад і кінець дня, звичайно, просиджував у шинку, невеличкому місцевому клубі, де розводився про державні фінанси. Дивно було слухати, як він говорив про мільйони, ажіо, дисконт і про те, що роблять Ротшильд та брати Берінги. Він оперував такими великими сумами, що відвідувачі клубу (аптекар, грабар, підрядник-будівельник, псаломщик, що забігав туди крадькома, і наш знайомий містер Клеп) переймалися повагою до нього.

Колись я бачив кращі часи, — казав він кожному відвідувачеві.— Мій син тепер займає високу судову посаду в Ремганджі, в Бенгальській окрузі, сер, і отримує чотири тисячі рупій на місяць. Моя дочка могла б стати полковницею, якби захотіла. Я можу хоч завтра видати вексель на свого сина, старшого суддю, на дві тисячі фунтів, і Елікзандер тут таки викладе готівку на конторку, сер. Але Седлі завжди, були горді люди. І ви, і я, любий читачу, одного дня можемо опинитися в такому становищі: хіба мало наших друзів дійшло до цього? Вас може зрадити щастя, покинути снага, ваше місце на кону займуть кращі, молодші актори, життя потовче вас і викине розбитим на берег. Тоді знайомі при зустрічі поквапляться перейти на другий бік вулиці або ще гірше— поблажливо простягнуть два пальці й поспівчувають вам, і ви знатимете, що приятель за вашою спиною почне казати: «Бідолаха, яких дурниць він наробив і яких можливостей не використав!»-А все ж карета і три тисячі річного прибутку — не вершина щастя на землі і не межа божої ласки. Коли дурисвіти так само часто розкошують, як зазнають невдач, коли блазні досягають успіху, а негідникам усміхається доля і vice versa, отже, кожен з них має вдосталь у житті і лиха й добра, як і найобдарованіші та найчесніші серед нас, то, їй-богу, брате мій, дарунки й розваги Ярмарку Суєти не так уже багато й варті і, мабуть… але ми „відійшли від нашої теми.

Якби місіс Седлі була діяльною жінкою, то не сиділа б склавши руки після банкрутства свого чоловіка, а найняла б великий будинок і тримала б пансіон.

Пригнічений долею, Седлі якраз годився б для ролі чоловіка господині пансіону, такого собі домашнього попихача, номінального володаря й господаря, що нарізав би печеню за столом, виконував обов’язки управителя і слухняного чоловіка дружини, яка сиділа б на своєму сумнівному троні. Я знав недурних і освічених людей, які замолоду подавали добрі надії, мали енергію, влаштовували бенкети для сквайрів і тримали мисливських собак, а тепер покірно нарізають баранину для старих сварливих відьом і вдають, що займають почесне місце за їхнім похмурим столом. Але місіс Седлі, як ми сказали, не мала достатньої волі, щоб клопотатися задля «небагатьох обраних пансіонерок, що хотіли б оселитися в приємній музичній родині», як кажуть оголошення в «Таймсі». Вона залишилась лежати на березі, куди її викинула доля, тож немає сумніву, що якихось успіхів цій старій парі годі було чекати.

Я не думаю, щоб вони були нещасні. Може, в своєму занепаді вони стали навіть трохи гордовитіші, ніж були в часи розквіту. Місіс Седлі завжди залишалась значною особою для своєї господині місіс Клеп, до якої вона часто сходила вниз і з якою довго просиджувала в прибраній кухні. Капелюшки й стрічки покоївки-ірландки Бетті Фленніген, її зухвальство, лінощі, марнотратство, яке виявлялося в тому, що вона безбожно переводила свічки, чай, цукор і т. д., цікавили й розважали стару леді майже так само, як поведінка її власної челяді, коли вона мала і. Самбо, і візника, і конюха, і посильного, і ключницю з цілим гуртом помічниць, — про всіх них добра леді згадувала сотні разів на день. А крім Бетті Фленніген, місіс Седлі могла ще стежити за всіма служницями на своїй вулиці. Вона знала, хто вчасно платить, а хто затримує платню за дім, який наймає. Вона відступала вбік, коли повз неї проходила місіс Ліпигрим, зі своєю сумнівною родиною, і відверталася, коли лікарева дружина, місіс Пестлер, проїздила в однокінній бричці, в якій її чоловік відвідував хворих. Вона радилася з городником з приводу брукви, якій уся ціна була кілька пенсів і яку любив містер Седлі, наглядала за молочарем і за посильним з пекарні, заходила до різника, що, мабуть, з меншим клопотом продавав сотню волових окостів іншим покупцям, аніж фунт баранини прискіпливій місіс Седлі, і вела рахунок картоплі, яку варили на обід у неділю; того дня, якнайкраще вбравшись, вона двічі ходила до церкви, а ввечері читала «Проповіді Блейра».

В неділю, — бо в будень «справи» не дозволяли йому гаяти час на таку розвагу, — старий Седлі любив водити малого Джорджі в сусідні парки і в Кенсінгтонський сад, дивитися на солдатів і годувати качок. Джорджі подобалися червоні мундири, і дід розповідав йому, яким хоробрим вояком був його батько, і знайомив хлопця з сержантами та іншими військовими, що носили на грудях ватерлооські медалі.

Старий поважно відрекомендовував їм Джорджі як сина капітана Осборна з *** полку, що загинув смертю хоробрих славетного вісімнадцятого червня. Він пригощав декого з сержантів келихом портеру і під час першої ж такої недільної прогулянки почав розбещувати Джорджі, на шкоду здоров’ю обгодовуючи його яблуками та тістечками, поки Емілія не заявила, що не пустить хлопця з дідом, якщо той твердо не пообіцяє не давати йому тістечок, цукерків та інших ласощів, куплених у ятках.

Що ж До місіс Седлі, то між нею і дочкою через хлопчика запанував певний холодок і прихована ревність. Якось увечері, коли Джорджі був іще зовсім малий, Емілія, яка сиділа в їхній маленькій вітальні за роботою і не помітила, що стара леді вийшла, почула синів крик і, природно, кинулась до. його кімнати, де він уже спав. Там вона застала місіс Седлі, що нишком вливала в рот дитині еліксир Йолоппа. Емілія, найдобріша і найлагідніша зі смертних, від такого втручання в її материнські права аж затремтіла з гніву. її щоки, звичайно бліді, почервоніли так, як здатні були червоніти, коли їй було дванадцять років. Вона вихопила з материних рук дитину й пляшечку, неабияк розсердивши тим стару леді, що вражено глянула на неї, тримаючи в руці злощасну ложечку.

Емілія шпурнула пляшечку в грубу, аж брязнуло скло. Очі її палахкотіли.

Я не хочу, мамо, щоб дитину труїли! — крикнула вона, схопила сина обома руками й почала його заколисувати.

Труїли, Еміліє? — мовила стара леді.— Це ти мені кажеш таке? — Не треба давати йому інших ліків, крім тих, що посилає містер Пестлер. Він казав, що еліксир Йолоппа — отрута.

Чудово! Отже, ти вважаєш, що я вбивця, — сказала місіс Седлі.— Отак ти розмовляєш зі своєю матір’ю? Мене спіткало нещастя, доля скривдила мене, я їздила каретою, а тепер ходжу пішки. Але я досі не знала, що я вбивця, дякую тобі за таку новину! — Мамо, — вигукнула бідолашна Емілія, ладна заплакати, — не гнівайтесь на мене! Я… я не думала… не хотіла скачати, що ви бажали дитині зла, проте…

Ну так, голубко… ти тільки сказала, що я вбивця, але в такому разі найкраще замкнути мене до в’язниці. Хоч я не отруїла тебе, коли ти була мала, а дала тобі найкращу освіту і найкращих учителів, яких лише можна найняти. Авжеж, я вигляділа п’ятеро дітей, трьох поховала, а одна дочка, яку я найбільше любила, біля якої я ночей недосипала, коли в неї прорізувалися зуби, яку я доглядала під час крупу, кору й коклюшу, для якої я наймала закордонних учителів, не шкодуючи коштів, і яку потім ще й послала завершити освіту в пансіон Мінерви, — сама я всього цього не мала, як була дівчиною, хоч завжди шанувала своїх батька й матір, щоб бог продовжив мої дні на землі і щоб я давала якусь користь, а не сиділа, насупившись, цілими днями в своїй кімнаті й не корчила з себе велику пані,— і оця от дочка каже мені, що я вбивця! Ох, місіс Осборн, я молитимуся, щоб ти не вигодувала своїми грудьми гадюки! — Мамо, мамо! — заплакала розгублена Емілія, і дитина в неї на руках долучила й свій крик до того плачу.

Отак, убивця! Стань навколішки й проси бога, щоб очистив твоє невдячне серце, Еміліє, і простив тобі, як я-прощаю. — І місіс Седлі сердито вийшла з кімнати, ще разпросичавши крізь зуби: «Отрута!» — і тим закінчивши-своє материнське благословення.

До самої своєї смерті місіс Седлі не забула цієї сутички з дочкою. Сварка дала старій леді безліч переваг, і вона ніколи не пропускала нагоди скористатися ними з чисто жіночою винахідливістю й наполегливістю. Наприклад, вона кілька тижнів після того майже не розмовляла з Емілією. Вона попередила всіх у домі, щоб вони не торкалися до дитини, бо, мовляв, місіс Осборн може образитися. Вона просила дочку прийти й переконатися, що в їжі, яку щодня готували для Джорджі, немає отрути. Якщо сусіди питали про здоров’я дитини, вона відсилала їх до місіс Осборн. Сама вона не зважується спитати, як малий себе почуває, і не дозволяє собі брати його на руки, хоч він її онук і улюбленець, бо не вміє, бачите, поводитися з дітьми й може його вбити. А коли дитину приходив оглянути містер Пестлер, вона зустрічала його з таким глузливим, пихатим виглядом, якого, за його словами, не прибирала навіть леді Осотріс, коли він мав честь її лікувати, хоч від старої Седлі він ніколи не брав грошей. Цілком можливо, Що й Емілія зі свого боку відчувала ревнощі. Кожна мати ревнує до тих, хто бавить її дитя й може зайняти перше місце в його серці. В усякому разі, коли хтось глядів Джорджі, Емілія непокоїлась і так само не давала місіс Клеп і служниці одягати й бавити малого, як забороняла їм витирати порох з мініатюрного портрета чоловіка над своїм ліжком — тим самим ліжком, з яким була розлучилася, коли пішла до чоловіка, і до якого тепер повернулась на багато довгих, мовчазних, сповнених плачу, а все ж таки щасливих років.

У цій кімнаті була вся любов Емілії, все найдорожче в її житті. Тут вона пестила свого хлопчика й самовіддано доглядала його під час різних дитячих недуг. їй здавалося, що це якимось дивом до неї повернувся з неба Джордж-старший, тільки набагато кращий. Сотнею невловимих інтонацій, поглядів, рухів малий так нагадував батька, що вдовине серце аж тремтіло, коли вона пригортала до себе дитину, і хлопчик часто допитувався, чого вона плаче. Тому, що він такий схожий на свого батька, щиро признавалась Емілія. Вона весь час згадувала про небіжчика батька невинній дитині, що нічого не розуміла, розповідала про своє кохання до Джорджа набагато більше, як свого часу самому Джорджеві чи котрійсь із близьких товаришок. З батьками вона ніколи не говорила про таке, соромлячись відкрити перед ними своє серце. Певне, малий Джордж розумів її не краще за них, але вона ненастанно довіряла йому і тільки йому свої сердечні таємниці. Радість цієї жінки нагадувала смуток чи, інакше сказати, була така ніжна, що виливалася в сльозах. Почуття Емілії були такі делікатні й боязкі, що, мабуть, не варто говорити про них у книжці. Доктор Пестлер (тепер найпопулярніший жіночий лікар, який їздить у пишній темно-зеленій кареті, чекав дворянського титулу і має власний дім на Манчестер-стріт) розповідав мені, що горе Емілії, коли довелося відлучати дитину від грудей, зворушило б навіть серце Ірода. В ті часи доктор був ще дуже жалісливий, тож його дружина і тоді, і ще довго потому смертельно ревнувала його до місіс Осборн.

Можливо, докторова дружина мала підстави для ревнощів: більшість жінок, що складали невеличке коло знайомих Емілії, ревнували до неї представників протилежної статі і сердилися, що ті нею так захоплювались. Бо майже всі чоловіки, познайомившись ближче з Емілією, починали обожнювати її, хоч, безперечно, не могли б сказати за що. Вона не була ні показна, ні дотепна, ні дуже розумна, ні велика красуня. Але хоч де б Емілія опинилася, вона завжди зворушувала й чарувала всіх чоловіків, а в жіночого роду завжди викликала зневагу й недовіру. Певне, найбільшими її чарами були тендітність, тиха покора й лагідність; здавалося, вона зверталась до кожного чоловіка, який траплявся їй на життєвому шляху, з проханням виявити до неї прихильність і захистити її. Ми вже бачили, як у полку — хоч вона була знайома лише з кількома Джорджевими товаришами — всі молоді офіцери ладні були взятися за шаблі і битися за неї. Те саме було в будиночку у Фулемі та в маленькому колі людей, що відвідували її,— вона всім подобалася, і всі нею цікавились. Якби вона була самою місіс Манго зі славетної фірми «Манго, Банан і Компанія» на вулиці Крачт-Фраєрс, розкішною власницею ананасових плантацій, що влаштовувала в своєму фулемському будинку літні déjeuners / Сніданки (франц.)/, де бували герцоги і графи, і їздила по околиці із служниками в пишних жовтих лівреях, парою гнідих коней, яких не знайдеться навіть у кенсінгтонській королівській конюшні,— кажу вам, якби вона була самою місіс Манго чи дружиною її сина, леді Мері Манго (дочкою графа Каслмоулді, що-зволила вийти заміж за голову фірми), дрібні торговці в сусідстві не виявляли б до неї більшої пошани, ніж вони виявляли до лагідної молодої вдови, коли вона проходила повз їхні крамниці або робила в них свої скромні покупки.

Не тільки містер Пестлер, лікар, а й містер Ліндон, його молодий помічник, який лікував покоївок та дрібних крамарів і якого завжди можна було побачити в аптеці, де він читав «Таймс», відверто визнавав себе рабом місіс Осборн. Цього показного юнака зустрічали в помешканні місіс Седлі привітніше, ніж його принципала, і коли в малого Джорджі щось боліло, він заходив глянути на хлопця двічі або й тричі на день, і гадки не маючи брати платню. Він діставав з аптечних шухляд м’ятні таблетки, тамаринд та інші ліки для малого Джорджі і складав для нього такі дивовижно солодкі й смачні настої та мікстури, що малому було навіть приємно лікуватися. Вони з Пестлером просиділи біля хлопчика цілих дві ночі того незабутнього, страшного тижня, коли Джорджі хворів на кір і коли, дивлячись на відчай його матері, можна було подумати, що досі цієї хвороби взагалі не було на світі. Чи вони так клопоталися для когось іншого? Чи просиджували ночі у власників ананасових плантацій, коли Ральф Банан, Гвендоліна і Гінівер Манго хворіли на ту саму дитячу недугу? Чи сиділи вони біля маленької Мері Клеп, дочки господаря будиночка, що заразилася від Джорджі? Справедливість змушує нас визнати, що ні. Вони спокійно спали, принаймні коли йшлося про Мері, заявивши, що кір у неї в легкій формі, а тому скоро мине сам, і байдуже, тільки задля годиться, прислали для неї якісь ліки, а коли дівчинка вже одужувала — додали до них ще хінної кори.

Далі, навпроти місіс Осборн мешкав скромний французький шевальє, що викладав свою рідну мову в кількох сусідніх школах, а вечорами вигравав тремтливі старовинні гавоти й менуети на своїй захриплій скрипці. Коли цей чемний дідусь у напудреній перуці, який ніколи не пропускав недільної відправи в геммеремітській каплиці жіночого монастиря і який нічим — ні своєю ввічливістю і уважністю, ні поведінкою й манерами — не скидався на теперішніх своїх здичавілих, бородатих земляків, що проклинають зрадливий Альбіон і з-понад сигар косо позирають на нас біля англійського посольства в Парижі,— коли цей старий шевальє Де Пазурруж говорив про місіс Осборн, він спершу втягував у, ніс понюшку тютюну, тоді граційним рухом струшував з пальців крихти, що пристали до них, знов складав їх у пучку, підносив до уст і, поцілувавши, розводив з вигуком: «Ah, la divine créature!»/ Ох, божественна істота! (Франц.) /. Він кожному, казав і божився, що коли Емілія іде бромптонськими вуличками, під ногами в неї рясно розквітають квітки. Малого Джорджі він називав Купідоном і питався в нього, що робить його мама Венера, а враженій Бетті Фленніген казав, що воно одна з грацій і улюблена служниця Reine des Amours / Цариці кохання (франц.)/.

Можна було б навести й більше прикладів так легко здобутого визнання, про яке Емілія й не підозрювала. Хіба-містер Бінкі, лагідний, люб’язний вікарій з парафіяльної церкви, куди ходила родина Седлі, не відвідував раз-по раз удову? Він гойдав на колінах її хлопчика і пропонував учити його латини, що страшенно обурювало його-сестру, стару панну, яка була в нього за господиню. Ну, що ти в ній побачив, Бейлбі? — бувало казала вона. — Коли вона приходить до нас пити чай, то за цілий вечір не промовить жодного слова. Вона просто байдужа істота, я певна, тіло без душі, та й годі. Тільки її гарненьке личко вабить вас, чоловіків. Міс Граніті, що має п’ять тисяч річного прибутку, та ще й надію на майбутнє, куди жвавіша і, як на мій смак, в тисячу разів приємніша; вона б тобі, безперечно, здалася ангелом, якби була трохи вродливіша.

Можливо, що до певної міра міс Бінні мала слушність: гарне личко завжди викликає симпатію в серцях чоловіків, цих невиправних вітрогонів. Жінка може бути розумна й чиста, як M і нерва, а ми не помітимо її, якщо вона негарна. Яких тільки дурниць ми не вибачимо парі блискучих оченят! Яка нісенітниця, вимовлена рожевими устами й солодким голоском, не видасться приємною? Тому жінки, з властивим їм почуттям справедливості, й доводять, що коли жінка вродлива, то вона неодмінно дурна. Ох, жінки, жінки, скільки серед вас і негарних, і дурних! — Усе, що можна розповісти про життя нашої героїні,— найбуденніші речі. її історія не багата на дива, як ласкавий читач, безперечно, вже завважив, і якби вона вела щоденник протягом тих років, відколи народився син, у ньому б мало знайшлося подій, важливіших за кір, про який ми вже згадували на попередніх сторінках. Хоч ні, одного дня, на превеликий подив Емілії, щойно названий велебний містер Бінні попросив її змінити прізвище Осборн на його власне. Емілія почервоніла, залилася сльозами, тремтячим голосом подякувала за ласку, за увагу до неї і до її бідолашного хлопчика, але сказала, що ніколи, ніколи не зможе думати про когось іншого, крім… крім чоловіка, якого вона втратила.

Двадцять п’ятого квітня і вісімнадцятого червня — в день свого шлюбу і в день смерті чоловіка — вона зовсім не виходила зі своєї кімнати, присвячуючи ці дні (і ще хтозна-скільки самітних нічних роздумів, коли маленький син спав біля неї в колисці) пам’яті своєї втраченої пари. Протягом дня вона була діяльніша: вчила Джорджі читати, писати і трохи малювати, читала книжки, щоб потім розповідати йому звідти різні історії. В міру того як під впливом навколишньої природи в хлопця розплющувалися очі й прокидався розум, вона вчила його, наскільки їй дозволяли скромні можливості, пізнавати творця всесвіту. Щовечора й щоранку вона й він (у безмежній, зворушливій єдності, що, гадаю, розчулила б серце кожного, хто бачив або сам пережив таке) — разом молилися вітцеві небесному: мати вкладала в молитву всю свою душу, а дитина лебеділа за нею слова, які та вимовляла. Щоразу вони просили бога благословити любого татка, ніби він був живий і сидів з ними в кімнаті.

Багато годин забирало в неї вмивання й одягання юного джентльмена, прогулянки з ним уранці до сніданку і до того, як дідусь ішов «у справах», шиття найдивовижніших і найвигадливіших костюмів, для чого ощадлива вдова перекроювала кожен придатний клапоть зі свого одягу з часів заміжжя, бо сама місіс Осборн (на превеликий жаль її матері; що любила, особливо після втрати майна, гарно вбиратися) завжди носила чорну сукню і брилик з чорною стрічкою.

Решту дня вона віддавала батькам. Вона навіть навчилася грати в крібедж, щоб старий джентльмен не нудився в ті вечори, коли не йшов до клубу. Вона співала йому, як він хотів послухати її, і це було доброю прикметою, бо під музику він неодмінно засинав солодким сном. Вона переписувала йому численні меморіали, листи, проспекти і плани. Це її рукою були написані листи, якими старий Седлі повідомляв більшість колишніх своїх друзів, що він став агентом компанії Чорний діамант, безпопільне вугілля і ладен постачати своїм приятелям і громаді найкраще вугілля по стільки ж стільки шилінгів за челдрон / Міра ваги для вугілля, близько 1220 кілограмів/. Йому залишалося лише поставити під тими листами свій вигадливий підпис і заадресувати їх нерівним канцелярським почерком. Один із таких паперів послано майорові Доббіну в *** полк через містерів Кокса і Грінвуда; та майор був тоді у Мадрасі й не потребував вугілля? Але він упізнав руку, що писала той проспект. Господи милосердний, чого б він тільки не віддав, щоб тримати її в своїй! Прийшов і другий лист, повідомивши майора, що «Дж. Седлі й Спілка» заснували в Опорто, Бордо й Сен-Марі агентства, які мають змогу запропонувати своїм друзям і громаді найкращий і найвишуканіший вибір портеру, хересу й червоних вин за помірковану ціну й на особливо вигідних умовах. Спираючись на це повідомлення, Доббін напосівся на губернатора, головнокомандувача, суддів, полкових товаришів та всіх, кого знав в окрузі, і послав додому «Седлі й Спілці» стільки замовлень, що геть приголомшив містера Седлі й містера Клепа, з якого й складалася вся «Спілка». Але після цього першого успіху, під впливом якого бідолашний старий Седлі вже зібрався будувати будинок у Сіті та власну пристань і заводити цілий полк писарів і мережу агентів по цілому світі, більше замовлень не надходило. Мабуть, старий джентльмен утратив свій колишній тонкий смак до вин: на майора Доббіна полетіли скарги з усіх офіцерських їдалень через погані напої, придбані за його рекомендацією.

Врешті він скупив більшу частину вин і розпродав їх з аукціону з величезними збитками для себе.

Щодо Джоза, який тоді отримав місце в управлінні податків і зборів у Калькутті, то він страшенно розлютився, коли пошта принесла йому паку вакхічних проспектів з приватним листом від батька, в якому той повідомляв, що розраховує в цій справі на сина і посилає йому партію вибраних вин, зазначених у фактурі, а також вексель, виданий на його ім’я, щоб покрити ці видатки. Джоз обурився: його батько — батько Джоза Седлі, службовця управління податків, — став торговцем вином, що випрохує замовлення! Це майже те саме, що він став би Джеком Кетчем.

Син зневажливо відмовився від векселя й написав старому джентльменові образливого листа, порадивши йому самому влаштовувати свої справи.

Опротестований вексель повернувся, і «Седлі й Спілці» довелося оплатити його прибутками від мадраської операції, а частково й заощадженнями Емілії.

Крім пенсії в п’ятдесят фунтів на рік, вона ще мала, як заявив виконавець чоловікової духівниці, п’ятсот фунтів, що були на руках в агентів у хвилину смерті Джорджа Осборна, і цю суму опікун її сина — Доббін — запропонував покласти на вісім річних відсотків в одну індійську контору. Старий Седлі, підозрюючи, що майор мав якісь нечесні наміри щодо тих грошей, рішуче запротестував проти такого плану. Прийшовши до агентів, щоб особисто висловити їм свій протест, він, на свій, подив, дізнався, що на руках у них немає такої суми, що весь капітал, який лишився після капітана, не перевищує сотні фунтів, а названі п’ятсот фунтів, мабуть, складають окрему суму, про яку докладно знає тільки майор Доббін. Остаточно переконавшись, що тут пахне шахрайством, старий Седлі почав переслідувати майора. Як батько Емілії, він владно зажадав звіту про грошові справи покійного капітана. Доббін збентежився, почервонів і почав щось плутано пояснювати. Це підтвердило підозру старого, що він має справу з шахраєм. Він пишномовно «сказав йому правду в очі», за його ж таки словами, тобто просто висловив упевненість, що майор незаконно привласнив гроші його зятя.

Доббінові нарешті урвався терпець, і якби його звинувач не був такий старий і жалюгідний, він напевне посварився б з ним.

Розмова їхня відбувалася в одній з кабінок у кав’ярні «Слотер».

Ходімо нагору, сер, — сердито прошепотів майор. — Я вимагаю, щоб ви пішли нагору, і я покажу вам, хто-скривджений — бідолашний Джордж чи я.

І вія потяг старого до своєї спальні нагорі. Там він вийняв зі столика Осборнові рахунки й паку боргових зобов’язань, які, треба віддати йому належне, небіжчик дуже радо виписував.

Джордж оплатив свої векселі в Англії,— сказав Доббін, — але в нього не залишилося й ста фунтів, коли він-поліг на полі бою. Я і ще двоє-троє офіцерів, його товаришів, із своїх заощаджень зібрали цю невеличку суму, а ви ще зважуєтесь казати, що ми хочемо обдурити вдову й сироту.

Седлі дуже засоромився й принишк, хоч Вільям Доббін таки збрехав йому. Це він сам дав ті п’ятсот фунтів, усі до останнього шилінга, він на свої кошти поховав приятеля і взяв на себе всі витрати, пов’язані зі смертю Джорджа й переїздом сердешної Емілії.

Про ці видатки старий Осборн жодного разу не завдав собі клопоту подумати, не згадав про них і ніхто з родини Емілії, навіть вона сама. Цілком довіряючи майорові Доббіну як скарбникові, вона не заглиблювалась у його плутані розрахунки й ніколи не підозрівала, скільки заборгувала йому.

Два-три рази на рік Емілія, як і обіцяла, писала йому листи в Мадрас — листи цілком присвячені малому Джорджі. Яким скарбом були вони для Доббіна! Він їй щоразу відповідав, але ніколи не писав перший. Зате він посилав хрещеникові й матері безліч пам’яток про себе. Він замовив і послав їй цілу скриньку шарфів і чудові китайські шахи зі слонової кістки. Пішаками там були зелені й білі чоловічки зі справжніми щитами й мечами, кіньми — вершники, а турами — башточки на слонах.

Навіть місіс Манго не має таких розкішних шахів, — зауважив містер Пестлер.

Ті шахи надзвичайно потішили Джорджі, який друкованими літерами написав першого листа своєму хрещеному батькові з подякою за дарунок. Доббін посилав також варення й маринади — цих останніх юний джентльмен раз тайкома скуштував у буфеті й мало не задихнувся. Хлопець вирішив, що його покарано за крадіжку, такі вони були пекучі. Емілія дотепно описала майорові цей випадок, і він зрадів, що тепер вона бадьоріша і вже може сміятися. Він послав їй дві шалі — білу для неї, а чорну з пальмовим листям для її матері, і два червоні шарфи на зиму для містера Седлі та для Джорджі. Шалі коштували, на думку місіс Седлі, щонайменше по п’ятдесят гіней кожна. Вона надягала свою до церкви в Бромптоні, і знайомі жінки вітали її з такою чудовою обновою. Еміліїна шаль теж дуже личила до її скромної чорної сукні.

Жаль, що вона й чути про нього не хоче, — казала, зітхаючи, місіс Седлі, місіс Клен і всім своїм приятелькам у Бромптоні.— Джоз ніколи не присилав нам таких подарунків, шкодує для нас грошей. Видно, що майор закоханий у неї по вуха, та тільки-но я натякну їй про це, вона червоніє, починає плакати, ховається до своєї кімнати й сидить там в тією мініатюрою. Мені вже набрид той портрет. Краще б ми ніколи не зналися з тими гидкими Осборнами! — Серед таких скромних подій і в такому скромному оточенні минало дитинство Джорджі; він виростав тендітним, чутливим, деспотичним і розпещеним хлопчиком, владним у ставленні до своєї лагідної матері, яку, проте, гаряче любив. І взагалі він командував усіма в своєму невеличкому царстві. Він підростав, і всіх вражала його зарозумілість та дедалі більша подібність до батька. Він про все допитувався, як звичайно допитуються цікаві діти, і його хлоп’ячі міркування й спостереження були такі глибокі, що дивували старого дідуся, який набрид усім у своєму клубі розповідями про освіченість і геніальність онука. До бабусі хлопець ставився з добродушною байдужістю. Невеличке коло близьких йому людей вважало, що такого розумного хлопчика ще не було на світі, і Джорджі, який успадкував зарозумілість свого батька, мабуть, думав, що вони не помиляються.

Коли йому було років шість, Доббін почав жваво листуватися з ним. Майор хотів знати, чи Джорджі думає йти до школи, і сподівався, що він там буде не з останніх, — чи, може, він волів би мати доброго вчителя вдома? Бо так чи так, а час уже починати навчання; і його хрещений батько й опікун натякнув, що надіється на дозвіл узяти на себе видатки на Джорджеву освіту, оскільки вони були б важкі для матері з її мізерними засобами. Одне слово, майор завжди думав про Емілію та про її малого сина. Він звелів своїм агентам забезпечувати його книжками з малюнками, фарбами, столиками та іншими речами, потрібними для навчання й для розваг. За три дні. до того, як Джорджеві сповнилося шість років, якийсь джентльмен у супроводі служника під’їхав бричкою до будинку містера Седлі й захотів побачити Джорджа Осборна. То був військовий кравець Вулзі з Кондуїт-стріт, що за дорученням майора приїхав зняти мірку з юного джентльмена й пошити йому сукняний костюм. Колись він мав честь одягати капітана, батька юного джентльмена.

Інколи — і, безперечно, також на майорове прохання — його сестри, панни Доббін, приїздили родинною каретою і брали Емілію з хлопцем на прогулянку, якщо ті хотіли. Опіка і люб’язність цих леді дуже сковували Емілію, але вона досить покірно витримувала все це, бо звикла завжди коритися, а «крім того, їзда в розкішній кареті страшенно тішила Джорджі. Часом леді просили відпустити хлопця до них на цілий день, і він завжди залюбки їздив до гарного будинку з великим садом на Денмарк-гілл, де мешкали ті леді і де в оранжереях достигав такий чудовий виноград, а на шпалерах — персики.

Одного дня панни Доббін люб’язно принесли Емілії новину, яка — вони були певні цього — мала неабияк її потішити, дуже цікаву звістку, що стосувалась їхнього дорогого Вільяма.

Що, може, він повертається додому? — запитала Емілія, і очі її радісно засяяли.

О ні… й не думає… але вони мають усі підстави вважати, що дорогий Вільям скоро одружиться… з родичкою дуже близької Еміліїної приятельки… з Георгіною О’Дауд, сестрою сера Майкла О’Дауда, яка приїхала в гості до леді О’Дауд у Мадрас… усі кажуть, що вона дуже вродлива й вихована дівчина.

Емілія тільки вигукнула: «О!» Вона справді була дуже, дуже рада. Хоч їй здавалося, що Георгіна навряд чи схожа на її давню знайому, надзвичайно добру жінку… але… але вона була дуже рада. І в душевному пориві, якого я не можу пояснити, Емілія взяла на руки Джорджі й ніжно поцілувала його. Коли вона відпустила хлопця, очі її були затуманені, і протягом усієї прогулянки вона майже не озивалася… хоч справді була дуже рада.