Ярмарок суєти

Розділ XXXIII У ЯКОМУ РОДИЧІ МІС КРОУЛІ ДУЖЕ ТРИВОЖАТЬСЯ ЗА НЕЇ

Хай ласкавий читач згадає, що, поки армія після кількох героїчних битв у Фландрії посувається вперед, щоб захопити прикордонні фортеці і вступити до Франції, в Англії мирно живе кілька осіб, пов’язаних із нашою повістю, що теж претендують на увагу літописця. Під час цих битв і страхів стара міс Кроулі мешкала в Брайтоні, і великі події не вельми її хвилювали. Але, безперечно, ті великі події зробили трохи цікавішою пресу, і Брігс читала їй уголос «Газету», в якій на почесному місці було згадано про хоробрість Родона Кроулі, а потім і про його підвищення.

Яка шкода, що хлопець зробив такий непоправний крон у житті! — зітхнула тітка. — 3 таким званням і нагородами він міг би одружитися з дочкою якогось броваря, ось хоча б із міс Грейнс, і взяти чверть мільйона посагу або поріднитися з найкращими родинами Англії. І мої гроші з часом успадкував би або, може, його діти… бо ж я не кваплюся вмирати, міс Брігс, хоч ти й, може, квапишся спекатись мене. А замість цього вій приречений злидарювати з дружнною-танцівницею.

Невже, люба міс Кроулі, ви не зглянетесь на солдата-героя, ім’я якого занесено в літопис вітчизняної слави? — мовила міс Брігс, яку події під Ватерлоо страшенно хвилювали і яка любила при нагоді висловлюватись романтично. — Хіба капітан, тобто полковник, як тепер я можу його величати, своїми подвигами не вславив ім’я Кроулі? — Ти дурепа, Брігс, — мовила міс Кроулі.— Полковник Кроулі втоптав його в болото.

Одружитися з дочкою вчителя малювання! З dame de compagnie, — бо ж вона була пише компаньйонкою, та й годі, Брігс, так само, як і ти… тільки молодшою, багато вродливішою і розумнішою. Хотіла б я знати, чи не була ти в змові з тією негідницею, яка спіймала його своїми підлими хитрощами і якою ти завжди так захоплювалася? Так, думаю, що була. Але, щоб ти знала, моя духівниця тебе розчарує… Будь така ласкава, напиши містерові Уоксі, що я хочу його негайно бачити.

Міс Кроулі тепер мала звичку писати своєму адвокатові, містерові Уоксі, майже щодня, бо вона анулювала всі попередні розпорядження щодо свого майна і була дуже розгублена, не знаючи, як їй поділити ті гроші на майбутнє.

Але стара панна й справді помітно подужчала; про що свідчило хоча б те, що вона дедалі частіше й зліше почала глузувати з міс Брігс. Бідолашна компаньйонка терпіла всі ті напади лагідно, з боягузливою покорою, наполовину великодушною, а наполовину лицемірною, — одне слово, з рабською покорою, яку змушені виявляти жінки з її натурою і в, її становищі. Кому не доводилося бачити, як жінка мучить жінку? Хіба муки, що випадають па долю чоловіка, можна порівняти з тими щоденними шпильками, зневажливими й жорстокими, якими бідних жінок дошкуляють тирани їхньої ж статі? Нещасні жертви! Та ми почали з того, що міс Кроулі завжди ставала особливо дратівлива й жорстока, коли одужувала після хвороби: рани, як то кажуть, найдужче сверблять, коли гояться.

Під час одужання, як ми й сподівалися, єдиною жертвою, допущеною до хворої, була міс Брігс; проте рідня міс Кроулі, що залишалася віддалік, не забувала своєї любої родички і постійною увагою, подарунками, милими, сповненими любові записками намагалася підтримувати в неї пам’ять про себе.

Найперше згадаймо її небожа Родона Кроулі. Через кілька тижнів після славетної битви під Ватерлоо і після того, як «Газета» сповістила про підвищення й про геройство цього сміливого офіцера, поштове судно привезло в Брайтон міс Кроулі пакунок з подарунками й шанобливого листа від її пебожа-полковника. В пакунку були французькі еполети, хрест Почесного легіону і руків’я шаблі — реліквії з поля битви, а в листі небіж дуже дотепно розповідав, що те руків’я належало одному офіцерові гвардії, який присягався, що «гвардія помирає, але не здається», і якого через хвилину взяв у полон простий солдат, зламавши прикладом свого мушкета французові шаблю, після чого нею заволодів Родон. Щодо хреста й еполетів, то їх він здобув у полковника французької кавалерії, який загинув у бою від його руки. І Родон Кроулі не міг знайти кращого застосування цим трофеям, як послати їх своїй найласкавішій і найулюбленішій давній приятельці.

Чи можна посилати їй листи з Парижа, куди прямує армія? Він міг би описувати їй цікаві столичні новини й відомості про її друзів емігрантів, яким міс Кроулі зробила стільки добра, коли вони були в біді.

Стара панна звеліла Брігс відповісти полковникові ласкавим листом, привітати його з підвищенням і заохотити до дальшого листування. Мовляв, його перший лист був такий жвавий і смішний, що вона з задоволенням чекатиме подальших.

Я, звичайно, знаю, — пояснила вона компаньйонці,— що Родон нездатний написати такого гарного листа, як і ти теж, бідолахо, і що кожне слово в ньому продиктувала та розумна негідниця Ребека. Але чому б моєму небожеві не розважити мене трохи? І цим я йому натякну, що в мене чудовий настрій.

Цікаво, чи знала вона, що Бекі не тільки писала всі ті листи, а й зібрала та послала трофеї, купивши їх за кілька франків в одного з численних мандрівних торговців, які почали жваво продавати реліквії війни? Романіст, якому відомо все, знає і про це. Та хай там що, а ласкава відповідь міс Кроулі дуже підбадьорила наших молодих друзів, Родона та його дружину: тітка явно подобрішала, отже, можна сподіватися на краще. Вони розважали її чудовими листами з Парижа, куди, як повідомляв Родон, їм випало щастя добратися в лавах переможної армії.

До дружини пастора, яка повернулася в пасторський дім Королевиного Кроулі лікувати чоловікові зламану ключицю, стара панна була далеко не така ласкава.

Місіс Б’ют, жвава, спритна, енергійна і владна жіночка, допустилася найфатальнішої з усіх помилок у стосунках зі своєю зовицею. Вона не тільки пригнічувала міс Кроулі та її челядь, але й страшенно набридла старій. І якби бідолашна Брігс мала хоч трохи характеру, то зраділа б листові, який господиня звеліла їй написати місіс Б’ют: повідомити, що здоров’я міс Кроулі дуже покращало, відколи місіс Б’ют поїхала, й попросити, щоб та ні в якому разі не завдавала собі клопоту й не покидала задля неї родини. Така перемога над дамою, що ставилася до міс Брігс дуже зарозуміло й жорстоко, втішила б більшість жінок; але треба визнати, що Брігс зовсім не мала характеру і від тієї хвилини, коли її ворог зазнавав поразки, починала його жаліти.

«Яка я була дурепа, — міркувала місіс Б’ют, і цілком слушно, — що натякнула про свій приїзд у тому дурному листі, якого послала міс Кроулі разом з цесарками! Треба було без попередження приїхати до бідолашної Матильди, що втратила на старість глузд, і вирвати її з рук пришелепуватої Брігс та гарпії femme de chambre. Ох, Б’юте, Б’юте, і надало ж тобі зламати ключицю!»-Отож-бо, надало! Ми бачили, що місіс Б’ют, маючи в руках добрі карти, справді зіграла ними аж надто гарно. Вона заволоділа в домі міс Кроулі геть усім, але й геть, усе втратила, коли її рабам випала нагода збунтуватися. Проте сама місіс Б’ют, її чоловік та діти вважали, що вона стала жертвою страхітливого егоїзму і зради; що за її самовіддану турботу про міс Кроулі відплачено жорстокою невдячністю. Те, що Родонові підвищено звання й що його похвалено в «Газеті», теж стривожило цю добру християнку. Чи, бува, не подобрішає до нього тітка, коли він став полковником і кавалером ордена Лазні? І чи не доскочить знов у неї ласки та ненависна Ребека? Пасторова дружина навіть написала проповідь для свого чоловіка про марноту воєнної слави й процвітання зла, яку шановний пастор прочитав схвильованим голосом, ні слова в ній не зрозумівши. Одним із його слухачів був містер Пітт Кроулі, що прийшов зі своїми сестрами по батькові до церкви, куди тепер старого баронета не можна було заманити жодним способом.

Після від’їзду Бекі Шарп цей старий гріховода цілком віддався своїм поганим звичкам, чим обурював усе графство й наганяв мовчазний жах на свого сина.

Стрічки міс Горокс стали ще розкішніші, ніж були досі. Пристойні родини уникали замку і його господаря. Сер Пітт заходив випити чарку до своїх орендарів і дудлив ром із фермерами на ярмарку в Грязьбері та в сусідніх містечках. Він їздив у Саутгемптон четвериком у родинній кареті і кожного тижня жителі графства чекали, що в міській газеті з’явиться оголошення про баронетів шлюб з тією особою. Така можливість безмежно лякала його сина. Містерові Кроулі справді-таки випало нести тяжкий хрест. Його красномовство на місіонерських зборах та на всіх інших релігійних сходинах у сусідстві, де він звичайно головував і говорив цілими годинами, було тепер паралізоване, бо, починаючи промову, він читав у очах слухачів: «Це сип старого розпусника сера Пітта, який тепер десь пиячить у шинку». А одного разу, коли він говорив про загрузлого в мороці неуцтва короля Тімбукту та його численних, таких самих темних, жінок, якийсь клятий недовірок запитав з юрми: «А скільки жінок у Королевиному Кроулі, шановний святеннику?» — приголомшивши слухачів і зіпсувавши містерові Пітту промову. Баронетові дочки зовсім здичавіли б (бо сер Пітт заприсягнувся, що жодна гувернантка більше не переступить його порога), якби містер Пітт погрозами не змусив старого джентльмена послати їх до школи.

Та хоч які розбіжності існували між усіма цими родичами, небожі й небоги міс Кроулі, як ми вже казали, одностайно любили свою тітку й намагалися показати їй свою відданість. Місіс Б’ют послала старій леді цесарок, чудової кучерявої капусти, гарненький гаманець та подушечку для шпильок роботи своїх любих донечок, які просили тітку зберегти для них хоч невеличке місце в своїй пам’яті, а містер Пітт послав їй персиків, винограду і оленини з маєтку. Ці ознаки любові звичайно міс Кроулі доставляла в Брайтон саутгемптонська карета; часом вона привозила туди й самого містера Кроулі, бо через суперечки з батьком він тепер часто не бував удома, а крім того, в Брайтон його вабила ще й Джейн, про заручини якої з містером Кроулі ми вже згадували в своїй повісті. Ця леді та її сестра жили в Брайтоні з матір’ю, графинею Саутдаун, вольовою жінкою, яку шанували поважні люди.

Треба сказати кілька слів про міледі та її шляхетну родину, яка перебувала і перебуватиме надалі в тісних зв’язках з домом Кроулі. Про голову родини, Клемента Вільяма, четвертого графа Саутдауна, мало що можна розповісти, хіба те, що мілорд увійшов уже в парламент (як лорд Вулзі) за протекцією містера Вілберфорса і якийсь час виправдував рекомендацію свого політичного опікуна. Всі вважали його за тямущого хлопця. Та немає слів, щоб передати почуття його чудової матусі, коли вона зразу після смерті свого шляхетного чоловіка дізналася, що її син став членом кількох світських клубів і багато програв у Вотьєра та в «Кокосовій пальмі», що він позичав гроші під майбутній спадок і вже обтяжив великими боргами родинний маєток, що він їздить четвериком і вчащає на кінні перегони, що він мав ложу в опері, куди запрошує дуже сумнівне чоловіче товариство. Тепер, коли його ім’я згадували в товаристві вдови-графині, вона лише тяжко зітхала.

Леді Емілі була на багато років старша за свого брата й посідала значне місце у світі розумних людей як авторка кількох чудових книжечок, уже згадуваних вище, багатьох гімнів і духовних творів. Поважного віку панна, що мала тільки невиразне уявлення про заміжжя, вона всю свою любов і почуття віддавала чорношкірим. Я думаю, що це їй ми завдячуємо прекрасну поему:-Десь далеко в сивім морі Мріє острів в сяйві сонця, Чорний люд там плаче в горі, Бо не має оборонця і т. д.

Вона листувалася з духовними особами в більшості наших ост

і вест-індських володінь і тайкома була закохана в превелебного Сайласа Горнблоуера, якого дикуни на Полінезійських островах прикрасили татуюванням.

Щодо леді Джейн, яку — ми вже згадували про це — вшановував ніжними почуттями містер Кроулі, то вона була мила, сором’язлива, несмілива й мовчазна дівчина.

Хоч її брат пустився берега, вона все ще оплакувала його м соромилась, що й далі його любить. Навіть тепер вона посилала йому листи — писала їх квапливо, щоб ніхто не бачив, і нишком носила на пошту. Єдиний, таємний гріх, який обтяжував їй сумління, полягав у тому, що вона разом зі старою ключницею крадькома відвідала брата в його парубоцькій квартирі в Олбені, де застала його любого, пропащого вітрогона — з сигарою в роті і пляшкою кюрасо. Вона захоплювалася своєю сестрою, обожнювала матір, вважала містера Кроулі найделікатнішим і найкращим чоловіком після Саутдауна, того провинного ангела.

Мати й сестра — жінки, яких мало на світі,— керували нею і ставилися до неї з тим ласкавим співчуттям, на яке завжди бувають дуже щедрі так звані видатні жінки. Мати вибирала для неї сукні, книжки, капелюшки й думки. їй веліли їздити на поні, грати на фортепіано чи спонукали до якоїсь іншої здорової розваги, залежно від того, що міледі Саутдаун вважала потрібним для неї, а та б одягала свою дочку у фартушки й до двадцяти шести років, якби їх не довелося скинути, коли Джейн відрекомендовували королеві Шарлотті.

Коли ці леді приїхали до свого брайтонського будинку, містер Кроулі спершу відвідував тільки їх, обмежуючись тим, що залишав свою візитну картку в помешканні тітки і скромно, чемно дізнавався в містера Боулса або в його помічника про здоров’я міс Кроулі. Зустрівши раз міс Брігс, яка поверталася з бібліотеки з цілою пакою романів під пахвою, містер Кроулі почервонів, що було для нього зовсім незвично, підійшов до неї і потиснув їй руку. Він познайомив міс Брігс зі своєю супутницею, леді Джейн, сказавши:-Леді Джейн, дозвольте відрекомендувати вам наймилішу товаришку моєї тітки, її віддану компаньйонку, міс Брігс, яку ви знаєте під іншим прізвищем як авторку чудового «Солов’їного співу», що так вам сподобався.

Леді Джейн також почервоніла, подаючи міс Брігс маленьку ручку, і сказала щось дуже ласкаве й незрозуміле про свою матір, виявила бажання відвідати міс Кроулі і висловила радість з приводу свого знайомства з приятелями й родичами містера Кроулі. Прощаючись, вона глянула на міс Брігс очима голубки, а містер Пітт низько, шанобливо вклонився, як він кланявся її милості герцогині Пумпернікель, коли був аташе при її дворі.

О спритний дипломат і учень макіавелліста Бінкі! Це ж він дав міс Джейн книжечку дівочих віршів бідолашної Брігс, згадавши, що бачив її десь у бібліотеці Королевиного Кроулі з посвятою поетеси покійній дружині його батька, і це він привіз її в Брайтон, прочитавши дорогою в саутгемптонській кареті і зробивши позначки олівцем, перше ніж дати її тихій леді Джейн.

І не хто інший, як він звернув увагу леді Саутдаун на» величезну користь, яку могли б дати близькі стосунки її родини з міс Кроулі,— і світську, й духовну користь, сказав він, бо міс Кроулі тепер зовсім самітна. Його брат Родон через своє нечуване марнотратство й ганебне одруження втратив тітчину ласку, а місіс Б’ют своєю тиранією і скупістю довела стару леді до бунту проти надмірних претензій з боку цієї парості їхньої родини, і хоч він сам усе своє життя утримувався від дружби з міс Кроулі — і може, з хибної гордості,— але тепер вважав, що треба всіма можливими способами врятувати її душу від загибелі і вберегти її майно для нього як голови дому Кроулі.

Кмітлива леді Саутдаун цілком погодилася з думками свого майбутнього зятя і сказала, що навертати міс Кроулі треба негайно. В себе вдома, і в Саутдауні, і в замку Троттгерморкасл, ця висока на зріст, запекла поборниця істини, їздила по околицях у колясці в супроводі служників верхи 1 на конях, розкидала паки брошур серед селян та орендарів і наказувала Геферові Джонсу навернутися в істинну віру, як наказала б Гуді Гіксові випити Джеймсів порошок, — негайно, не опираючись, без благословення церкви, її покійний чоловік, лорд Саутдаун, простодушний епілептик, звичайно схвалював усе, що робила й думала його Матильда. Тому хоч як мінялася її власна віра (на неї впливали один за одним найрізноманітніші вчителі-дисиденти), вона, не вагаючись, наказувала всім орендарям і підлеглим наслідувати її приклад і вірити в те саме. Отож залежно від того, чи вона приймала в себе велебного Сондерса Мак-Нітра, шотландського богослова, чи велебного Луку Уотерса, поміркованого уесліанця, чи велебного Джайлса Джоулса, шевця-іллюміната, що сам висвятив себе в сан, як Наполеон сам коронував себе імператором, — уся челядь, діти й орендарі леді Саутдаун повинні були ставати навколішки і разом з міледі проказувати «амінь» після молитви кожного з цих учителів. Під час таких вправ старому Саутдаунові через його хворобу дозволялося сидіти в своїй кімнаті, пити пунш і слухати, як йому читають газету. Леді Джейн була улюбленою дочкою старого графа, вона піклувалася про нього й щиро його любила; що ж до леді Емілі, авторки «Пралі з парафії Фінчлі», то її проповіді про кару на тому світі (саме в той час, бо потім вона змінила свої погляди) були такі страшні, що смертельно лякали боязкого старого джентльмена, її батька, і лікарі казали, що напади епілепсії в нього завжди бували після проповідей леді Емілі.

Звичайно, я відвідаю її,— мовила леді Саутдаун у відповідь па прохання prétendu її дочки, містера Піт-та. — Хто лікує міс Кроулі? Містер Пітт назвав доктора Крімера.

Вкрай небезпечний і неосвічений лікар, любий мій Пітте. Провидіння послало мене, щоб я випровадила його з багатьох домів, хоч в одному чи двох випадках я спізнилась. Мені не вдалося вже врятувати нещасного генерала Глендерса, що помирав у руках цього невігласа. Йому трохи полегшало від таблеток Поджерса, які я йому дала, та, на жаль, було вже надто пізно. Зате смерть його була прекрасна, він відійшов у кращий світ. Ваша тітка, любий Пітте, повинна відмовитись від Крімера.

Пітт був цілком згоден з нею. Він також спізнав на собі енергію своєї шляхетної родички і майбутньої тещі. Вона змушувала його приймати Сондерса Мак-Нітра, Луку Уотерса, Джайлса Джоулса, таблетки Поджерса, еліксир Покі — одне слово, всі духовні й тілесні ліки міледі. І коли він ішов від неї, то завжди шанобливо ніс із собою купу її дурисвітських брошур і ліків. О любі мої братове й товариші по Ярмарку Суєти, хто з вас не знайомий з такими доброзичливими деспотами і не страждав від них? Дарма було б казати їм: «Шановна пані, минулого року я за вашою порадою вживав таблетки Поджерса і повірив у них. То чого ж, чого мені відмовлятися тепер від пих і приймати ліки Роджерса?» Нічого не допомогло б: якщо ця завзята прозелітка не зуміє навернути вас доказами, то заллється слізьми і кінець кінцем непокірний почне ковтати таблетки і ще й заспокоюватиме її: «Ну добре, добре, хай буде Роджерс».

А що стосується її душі,— повела далі леді,— то, звичайно, не можна гаяти часу.

Якщо її лікуватиме Крімер, вона може вмерти будь-коли, і в якому стані, питаю вас, у якому стані! Я зараз-таки пошлю до неї велебного Айронса. Джейн, напиши в третій особі пару слів велебному і скажи, що я хотіла б мати приємність зустрітися побути у його товаристві сьогодні ввечері о пів на сьому. Він уміє навертати людей, і йому треба зустрітися з міс Кроулі, ще поки вона ляже спати.

Ати, люба Емілі, приготуй для міс Кроулі пачку книжечок.

Візьми «Голос із полум’я», «Ієрихонську трубу» і «Розбиті казани з м’ясом, або Навернений людоїд». І «Пралю з парафії Фінчлі», мамо, — додала леді Емілі.— Добре почати з чогось заспокійливого.

Стривайте, дорога леді,— дипломатично мовив Пітт. — Хоч як я ціную вашу думку, дорога, шановна леді Саутдаун, а все-таки вважаю, що міс Кроулі надто рано пропонувати такі глибокі теми. Згадайте, що вона хвора і досі дуже мало задумувалась чи й зовсім не задумувалась про потойбічне блаженство.

Тим більше треба якнайшвидше почати, Пітте, — мовила леді Емілі, підводячись уже з шістьма книжечками в руці.

Якщо ви почнете зразу з цього, то злякаєте її. Я добре знаю світську натуру тітки й певен, що всяка надто рішуча спроба навернути цю нещасну жінку матиме найгірші наслідки. Ви її тільки злякаєте і роздратуєте. Дуже можливо, що вона викине ваші книжечки й не захоче знайомитися з тими, хто їх давав.

Ви, Пітте, недалеко втекли від своєї світської тітки, — сказала леді Емілі й вибігла з кімнати з книжечками в руці.

І мені не треба нагадувати вам, дорога леді Саутдаун, — вів далі містер Кроулі тихим голосом, не зважаючи на слова леді Емілі,—як фатально можуть зменшитись наші надії на майно моєї тітки, якщо ми не будемо досить обережні й гнучкі.

Згадайте про її сімдесят тисяч фунтів, подумайте про те, що вона вже літня, дуже нервова і має слабке здоров’я. Я знаю, що вона знищила духівницю, складену на користь мого брата — полковника Кроулі. Тому тільки ласкою, а не залякуванням можна навернути ту поранену душу на праведну стежку. Думаю, ви погодитесь зі мною, що… що…

Певне, певне, — мовила леді Саутдаун. — Джейн, серденько; не треба слати записки велебному Айронсові. Якщо міс Кроулі ще така хвора, що розмова на поважні теми може її стомити, почекаємо, поки вона одужає. А завтра я сама навідаюся до неї.

І я хотів би ще додати, дорога леді,— лагідним голосом мовив містер Пітт, — що, може, не варто було б вам брати з собою нашу незрівнянну Емілі. Надто вона запальна. Краще хай з вами піде наша мила Джейн.

Цілком слушно, Емілі може все зіпсувати, — мовила леді Саутдаун, і цього разу погодившись відступити від своєї звичайної практики.

Ми вже згадували, в чому та практика полягала: перше ніж самій накидатися на того, кого леді Саутдаун хотіла подолати, вона обстрілювала його різними трактатами (так само як у французів наступові передує запекла канонада). Отже, леді Саутдаун, задля здоров’я міс Кроулі, чи задля спасіння її душі, чи, може, задля її грошей, погодилася чекати.

Другого дня велика родинна карета Саутдаунів з графською короною і ромбом на дверцятах (з зображенням саутдаунівського герба — трьох срібних ягнят на зеленому полі, поділеному чорною перев’яззю, і трьох червоних табакерок, що були емблемами дому Бінкі) урочисто під’їхала до дверей міс Кроулі, і високий, поважний служник передав Боулсові візитні картки її милості — для міс Кроулі, а також для міс Брігс. Того самого вечора леді Емілі, пішовши на компроміс, послала цій останній для її особистого вжитку пакунок з примірниками «Пралі» та ще деяких корисних книжечок лагідної дії, а крім того, кілька суворіших, як от «Сковорода й вогонь» та «Ліврея гріха», для челяді.