Заповіти

VIII. КАРНАРВОН

Я сиділа в Адиній автівці, намагаючись усвідомити те, що вона розповіла. Мелані та Ніл. Підірвалися на бомбі. Біля «Вбраннєвого хорта». Це було неможливо.

— Куди ми їдемо? — запитала я. Це було неправильне запитання. Воно звучало так нормально, але нічого нормального навколо не було. Чому я не кричала нестямно?

— Я думаю, — відповіла Ада.

Вона глянула у дзеркало заднього виду, тоді заїхала на під’їзну доріжку. На будинку висіла табличка «РЕМОНТНА СЛУЖБА “АЛЬТЕРНА”». У нашому районі всі будинки постійно ремонтувалися; тоді хтось їх купував і знову влаштовував ремонт, і це доводило Ніла з Мелані до сказу. Ніл питав, навіщо витрачати такі гроші, аби випатрати цілком добрий будинок? Від цього злітали ціни, і незаможних людей виштовхувало з ринку.

— Ми підемо туди?

Я раптом відчула себе дуже втомленою. Добре було б піти до будинку і прилягти.

— Ні, — сказала Ада.

Дістала зі шкіряного наплічника гайковий ключ і розтрощила свій телефон.

Я дивилася, як він тріскався, як розвалювалася кришка, розліталися металеві нутрощі.

— Чому ти псуєш свій телефон? — запитала я.

— Бо обережність зайвою не буває. — Вона склала уламки у пластиковий пакет. — Зачекай, доки це авто проїде, тоді вийдеш, викинеш у смітник.

Так робили наркодилери — користувалися одноразовими телефонами. Я почала сумніватися, чи правильно вчинила, поїхавши з нею. Ада була не просто сувора — страшна.

— Дякую, що підвезла, — промовила я, — та мені треба повертатися до школи. Я розповім їм про вибух, вони знатимуть, що робити.

— Ти в шоці, — сказала Ада. — Нічого дивного.

— Я в порядку, — збрехала я. — Можу просто забратися звідси.

— Як собі знаєш. Але вони муситимуть повідомити службу опіки, і тебе доправлять до прийомної родини. Хтозна, що тоді буде.

Про це я не подумала.

— Тому, коли викинеш мого телефона, — провадила далі Ада, — можеш повернутися сюди або ж піти геть. Тобі обирати. Тільки додому не ходи. Це не наказ, а порада.

Я зробила, як вона сказала. Тепер, коли вона виклала мені варіанти, чи був у мене вибір? Повернувшись до автомобіля, я почала хлюпати носом, але Ада не відреагувала — хіба що дала мені серветку. Вона розвернулася й попрямувала на південь. Кермувала швидко й уміло.

— Я знаю, ти мені не довіряєш, — мовила вона після тривалої мовчанки. — Але мусиш довіритись. Ті самі люди, які підклали бомбу під авто, можуть зараз шукати тебе. Я не стверджую, що це так, але ти в зоні ризику.

«Зона ризику» — так у новинах казали про дітей, знайдених забитими до смерті, попри численні застереження сусідів, або про жінку, яка сіла в чуже авто, бо автобус усе не їхав, і яку чийсь пес знайшов у неглибокій могилі зі зламаною шиєю. У мене цокотіли зуби, хоча повітря було гаряче й липке.

Я не до кінця їй вірила, але й не можна сказати, що не вірила.

— Можна повідомити поліцію, — боязко запропонувала.

— З них жодної користі.

Я й раніше чула про те, що з поліції немає користі, — Ніл та Мелані часто так говорили. Ада увімкнула радіо: грала якась заспокійлива музика, арфи.

— Поки нічого собі не надумуй, — застерегла вона.

— Ти коп? — запитала я.

— Ні.

— То хто ти?

— Що менше знаєш, то краще спиш.

Ми спинилися перед великим квадратним будинком. На табличці було написано: «БОГОМІЛЬНИЦЯ» та «РЕЛІГІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДРУЗІВ (КВАКЕРІВ)». Ада поставила авто за домом, біля сірого фургона.

— Наша наступна тачка, — мовила вона.

До будинку ми увійшли через задні двері. Ада кивнула чоловікові, котрий сидів там за невеликим столиком.

— Елайджо, ми у справах.

Я на нього й не глянула. Пішла за Адою спочатку через залу богомільні, змовклу й повну відлуння, де трохи пахло перцем чилі, а тоді до більшої кімнати, де було більше світла і кондиціонер. Там рядами стояли ліжка, схожі на розкладачки, на деяких під різноколірними ковдрами лежали жінки. В іншому кутку розмістилися кавовий столик і п’ять крісел. За ними неголосно спілкувалися ще якісь жінки.

— Не витріщайся, — сказала мені Ада. — Ти не в зоопарку.

— Що це за місце? — запитала я.

— «Прихисток», організація для біженок із Гілеаду. Мелані їй допомагала, і Ніл теж, по-іншому. Тепер сядь у це крісло і сиди, як мишка. Не ворушися й мовчи. Тут ти в безпеці. Я маю дещо владнати для тебе, повернуся десь за годину. Тобі тут організують якийсь цукор, бо треба.

Вона перемовилася про щось з однією із працівниць центру, тоді швидко вийшла з кімнати. Трохи згодом та жінка принесла мені гарячого солодкого чаю та печива із шоколадними крихтами, запитала, чи все в мене добре, чи щось мені потрібно; я відказала, що ні. Та вона все одно принесла ковдру, синьо-зелену, й укрила мене.

Я спромоглася випити трохи чаю — і зуби перестали цокотіти. Тож я сиділа й спостерігала за людьми так само, як у «Вбраннєвому хорті». Прийшло кілька жінок, одна — з дитиною. Вони були дуже змучені, перелякані. Працівниця «Прихистку» підійшла, привітала їх і сказала:

— Тепер ви тут, усе добре.

І гілеадські жінки почали плакати. Тоді я подумала: «Ну от чого плакати? Треба радіти, що вибралися». Та після всього, що сталося зі мною з того дня, тепер я розумію. Тримаєш усе всередині, що б це не було, поки не спроможешся пережити найгірше. А тоді, коли опиняєшся в безпеці, можеш виплакати всі ті сльози, на які раніше не марнувала часу.

Слова злітали з вуст тих жінок зойками й стогонами:

— Якщо скажуть, що я мушу повернутися…

— Я мусила залишити свого хлопчика, може, є спосіб…

— Я втратила дитину. Не було нікого…

Жінки з притулку простягали їм серветки. Промовляли щось заспокійливе, як-от «Ти маєш бути сильною». Намагалися зробити якнайкраще. Та коли людині кажуть, що вона має бути сильною, це дуже тисне. Це ще одна річ, про яку я дізналася з тих пір.

Минула приблизно година, Ада повернулася.

— Ти досі жива, — зауважила вона. Якщо то був жарт, то кепський. Я просто витріщилася на неї. — Маєш позбутися форми.

— Що? — перепитала я. Здавалося, вона говорить іншою мовою.

— Знаю, тобі важко, але зараз на це немає часу, мусимо ворушитися. Не хочу тебе тривожити, але ми в халепі. Треба дістати тобі інше вбрання.

Вона міцно взяла мене під руку й підняла з крісла — була на диво сильна.

Ми пройшли повз усіх тих жінок до невеличкої кімнати, в якій були стіл із футболками та светрами і кілька стійок з вішаками. Деякі речі я впізнала: ось де зрештою опинялися пожертви з «Вбраннєвого хорта»…

— Обери щось таке, чого ніколи б не вдягнула, — наставляла мене Ада. — Мусиш виглядати зовсім іншою людиною.

Я знайшла чорну футболку з білим черепом, легінси, теж чорні, з білими черепами. Додала високі чорно-білі кеди, якісь шкарпетки. Усе було поношене. На думку спали воші й клопи: Мелані завжди питала, чи випрані речі, які люди намагалися нам збути. Якось у крамниці завелися клопи, і це було жахіття.

— Я відвернуся, — сказала Ада.

Окремої перевдягальні не було. Я вислизнула зі шкільної форми, вдягла новий старий одяг. Власні рухи здавалися мені дуже вповільненими. Непевно подумалося: «Що, як вона мене викрадає?» Викрадення. Це ставалося з дівчатами, яких вивозили кудись і перетворювали на секс-рабинь — нам про це розповідали у школі. Та таких, як я, не викрадали, хіба що іноді чоловіки, які прикидалися брокерами з нерухомості, і замикали їх у підвалі. Іноді таким чоловікам допомагали жінки. Чи Ада була однією з них? Що, коли її історія про Ніла та Мелані й вибух — пастка? Може, вони саме зараз божеволіють, бо я не прийшла додому. Може, телефонують до школи, а то й поліцію викликають, хай як її зневажають.

Ада стояла до мене спиною, та я відчувала: якщо хоч подумаю про те, щоб рвонути геть, наприклад у бічні двері богомільні, вона знатиме про це заздалегідь. І припустімо, я втечу — куди мені податися? Хотілося лише додому, але якщо Ада сказала правду, мені туди не можна. Взагалі, якщо вона каже правду, це більше не мій дім, бо Мелані з Нілом там немає. Що мені робити самій у порожньому будинку?

— Закінчила, — сказала я.

Ада розвернулася.

— Непогано.

Вона зняла свою чорну куртку, запхала у сумку, тоді зняла з вішака зелену. Заколола волосся, вдягла окуляри.

— Волосся розпусти, — скомандувала мені.

Я розкрутила ґульку, струснула головою. Ада знайшла й мені окуляри — дзеркальні, оранжеві. Вона дала мені помаду, і я намалювала собі новий червоний рот.

— Зроби вигляд, наче ти гопниця, — сказала вона.

Я не знала, як це, але спробувала: насупилася й закопилила губи, вкриті червоним воском.

— Ну от, тебе не впізнати. Вбережеш нашу таємницю.

Що в нас була за таємниця? Що мене офіційно більше не існувало? Щось таке.

Ми залізли до сірого фургона, трохи проїхали, поки Ада уважно стежила за рухом позаду нас. Тоді поблукали лабіринтом бічних вулиць і нарешті зупинилися перед великим і старим розкішним маєтком. У півколі, яке колись могло бути клумбою і в якому навіть зараз виднілися рештки тюльпанів серед некошеної трави й кульбаб, стояв знак, на якому було намальовано багатоквартирний будинок.

— Де це ми? — запитала я.

— У Паркдейлі, — відгукнулася Ада.

Я раніше в Паркдейлі не бувала, але чула про нього: деякі наркоші зі школи вважали, що тут круто. Так вони взагалі говорили про колись занепалі міські райони, які нині оновлювалися. Там було кілька модних нічних клубів для тих, хто волів брехати про свій вік.

Маєток стояв на великій неохайній ділянці, де росло кілька велетенських дерев. Тут давно не прибирали листя: кілька кольорових пластикових килимків, червоних та сріблястих, визирали з-під мульчованого ґрунту.

Ада рушила до будинку, зиркаючи через плече, аби переконатися, що я йду за нею.

— Все гаразд? — спитала вона.

— Так, — відповіла я.

Мені трохи паморочилося в голові. Я крокувала за нею нерівною бруківкою. Вона здавалася губчастою, було відчуття, що нога може будь-якої миті у неї провалитися. Світ змінився, перетворившись із надійного та міцного на оманливий і шпаруватий. Будь-що могло зникнути. Водночас усе, на що падав мій погляд, було дуже чітким. Наче одна з тих сюрреалістичних картин, які ми вивчали у школі за рік до того. Розплавлені годинники в пустелі, матеріальні, але нереальні.

Важкі кам’яні сходинки вели до ґанку. Його обрамляла кам’яна арка з написом «КАРНАРВОН» кельтським шрифтом, який можна подибати на старих будинках у Торонто, в оточенні листя й ельфійських личок. Вони, певно, були задумані як хитрі, але мені здалися зловісними. Тоді мені все видавалося зловісним.

На ґанку смерділо котячою сечею. Двері були широкі й важкі, всіяні чорними цвяхами. Вуличні митці вже попрацювали над ними червоною фарбою: звичні для них кутасті написи і більш розбірливе слово, щось на зразок «ГІВНО».

Хоча двері й наводили на думку про нетрі, відчинялися вони магнітним ключем. Всередині лежав темно-бордовий килим, широкі сходи з гарними вигнутими перилами завивалися вгору.

— Тут раніше були мебльовані кімнати, — повідомила Ада. — Тепер окремі квартири.

— А до того що тут було? — Я притулилася до стіни.

— Літній будинок багатіїв, — відповіла вона. — Відведемо тебе нагору. Тобі треба прилягти.

— Що таке «Карнарвон»?

Підніматися сходами вгору було важко.

— Валлійська місцина, — сказала Ада. — Хтось, певно, сумував за домом.

Вона взяла мене за руку.

— Ну ж бо, піднімайся.

Дім… Я була готова знову хлюпати носом. Намагалася втриматись.

Ми піднялися вгору сходами. Там були ще одні важкі двері, ще один магнітний замок. Всередині — вітальня з диваном та двома м’якими кріслами, кавовим столиком і великим обіднім столом.

— Тут є спальня для тебе, — сказала Ада, але я не мала в ній потреби. Впала на диван. Раптом відчула, що не маю сил. Здавалося, що й підвестися не зможу.

— Знову тремтиш, — завважила моя супутниця. — Зараз прикручу кондиціонер.

Вона принесла зі спальні пухову ковдру — білу, нову.

Усе в кімнаті здавалося реальнішим за реальність. На столі був горщик із якоюсь рослиною, хоча, можливо, й пластиковою — листя було блискуче, гумове. Стіни вкривали трояндового кольору шпалери з візерунком із темніших дерев. Там, де колись мали висіти картини, в стінах були дірки від цвяхів. Ці деталі були такі яскраві, що мало не мерехтіли, наче підсвічені ззаду.

Я заплющила очі, відсікаючи світло, і, напевно, задрімала, бо раптом виявилося, що вже вечір і Ада вмикала телевізор. Гадаю, це було для мене — аби я знала, що вона не бреше, — але видиво було страшне. Руїни «Вбраннєвого хорта» — вікна вибиті, двері зяють. Клапті тканини на тротуарі. Перед руїною панцир автівки Мелані, схожий на підгорілу зефірку. Видно два автомобілі поліції та жовту стрічку, якою огороджують місце катастрофи. Жодного сліду Ніла чи Мелані, і я була цьому рада — страшенно боялася побачити почорнілу плоть, попіл волосся, обсмалені кістки.

Пульт лежав за диваном на столику. Я вимкнула звук: не хотіла чути, як диктор про це говорить — таким само рівним голосом, як про те, що якийсь політик кудись полетів. Коли авто й крамниця зникли і на екрані, мов кумедна кулька з усміхненим писочком, з’явилася голова ведучого, я вимкнула телевізор.

З кухні увійшла Ада, принесла мені сандвіч на тарілці: курка із салатом. Я сказала, що не хочу їсти.

— Є ще яблуко, — запропонувала вона. — Будеш?

— Ні, дякую.

— Розумію, це химерно.

Я нічого не відповіла. Ада вийшла і знову повернулася.

— Я добула тобі торт. Шоколадний. З ванільним морозивом. Як ти любиш.

Торт лежав на білій тарілці; поряд була пластикова виделка. Звідки вона знала, що я люблю? Певно, Мелані розповіла. Вони, певно, говорили про мене. Біла тарілка засліплювала. У шматок торта була встромлена самотня свічка. Якби я була молодша, загадала б бажання. А чого мені бажати зараз? Відмотати час назад? Щоб зараз було вчора? Цікаво, скільки людей колись про таке мріяли.

— Де тут убиральня? — запитала я.

Ада пояснила, я пішла туди, і мене знудило. Тоді я знову лягла на диван, мене трусило. Трохи згодом Ада принесла мені імбирного елю.

— Тобі треба підвищити рівень цукру в крові, — пояснила вона і вийшла, вимкнувши світло.

Це було наче відпроситися зі школи додому через грип. Хтось тебе вкриває, приносить щось попити; це вони мають справу з реальністю, щоб тобі не довелося. Добре було б залишитися у цьому стані назавжди, тоді мені ніколи більше не довелося б ні про що думати.

Здалеку долинали звуки міста: автомобілі, сирени, над нами пролетів літак. Було чути, як на кухні шарудить Ада: вона рухалася різко, легко, наче ходила навшпиньках. Я чула, як вона тихо розмовляє по телефону. Вона була головна, хоча в чому саме, я не знала. Менше з тим. Я почувалася заколисаною, наче в обіймах. Лежачи із заплющеними очима, я почула, як відчинилися двері квартири і після паузи зачинилися.

Коли я прокинулася, був уже ранок. Котра година, я не знала. Я проспала, запізнилася до школи? А тоді згадала: зі школою покінчено. Я ніколи не повернуся ані туди, ані до інших знайомих місць.

Я була у спальні в «Карнарвоні», вкрита білою пуховою ковдрою, досі у футболці й легінсах, хоча взуття та шкарпеток на мені вже не було. У кімнаті було вікно, закрите ролетом. Я обережно сіла. На подушці побачила червоний слід, але то була лише вчорашня помада. Мені вже не було млосно, голова не паморочилася, але все якось розпливалося. Я добряче почухала голову, посмикала себе за волосся. Якось мені боліла голова, і Мелані сказала, що, коли потягти за волосся, це забезпечить приплив крові до мозку. Начебто саме тому Ніл так і робив.

Вставши з ліжка, я відчула, що прокинулася. Роздивилася себе у великому дзеркалі. Я була не така, як за день перед тим, хоча й подібна на вигляд. Відчинила двері, босоніж пішла до кухні.

Ади там не було. Вона була у вітальні, сиділа в кріслі з горнятком кави. На дивані розташувався чоловік, якого ми проминули, коли заходили до «Прихистку» через бічні двері.

— Ти прокинулася, — мовила Ада.

Дорослі мали звичку стверджувати очевидні речі. «Ти прокинулася», — так могла б сказати мені Мелані, наче це якесь досягнення, і я була розчарована, зрозумівши, що Ада не виняток.

Я подивилася на чоловіка, він — на мене. На ньому були чорні джинси, сандалі, чорна футболка з написом «ДВА СЛОВА, ОДИН ПАЛЕЦЬ» і бейсболка команди «Блакитні сойки». Мені стало цікаво, чи знав він, що саме означає напис на його футболці.

Чоловікові було років п’ятдесят, але волосся він мав густе й чорне, то, може, був і молодший. Обличчя його нагадувало зім’яту шкіру, а щоку перерізав шрам. Він усміхнувся мені, відкривши білі зуби з прогалиною на місці кутнього зліва. Такий ґандж робить будь-кого схожим на злочинця.

Ада кивнула на чоловіка.

— Пригадуєш? Це Елайджа з «Прихистку». Він друг Ніла. Прийшов допомогти. На кухні є пластівці.

— А тоді поговоримо, — сказав Елайджа.

Пластівці були саме такі, які я любила — круглі, бобові, схожі на літеру «О». Я принесла миску до вітальні, всілася в інше крісло й чекала, поки вони заговорять.

Вони мовчали. Перезиралися. Я з’їла дві ложки — обережно на той випадок, якщо шлунок досі не вгамувався. У вухах стояв хрускіт маленьких літер «О».

— З чого почнемо? — спитав Елайджа.

— З початку, — відповіла Ада.

— Гаразд, — мовив він і подивився на мене. — Вчора був не твій день народження.

Я здивувалася.

— Та ні. Перше травня ж. Мені виповнилося шістнадцять.

— Насправді ти на чотири місяці молодша, — заперечив Елайджа.

Як можна підтвердити дату свого народження? Десь мало бути свідоцтво, але де Мелані його зберігала?

— У моїй медичній карті є ця дата. Мій день народження, — сказала я.

— Спробуй ще раз, — звернулася Ада до Елайджі. Він опустив погляд на килим.

— Мелані з Нілом не були тобі батьками, — мовив він.

— Ні, були! — вигукнула я. — Чому ви таке говорите?

Я відчула, як в очах збираються сльози. У моїй реальності відкривалася ще одна пустка: Ніл та Мелані танули, змінювали форму. Я усвідомила, що насправді мало що знала про них, про їхнє минуле. Вони про нього не говорили, а я не розпитувала. Ніхто зазвичай не розпитує батьків про них самих, правда ж?

— Розумію, тебе це бентежить, — сказав Елайджа, — але це важливо, тому я повторю. Ніл та Мелані не були твоїми батьками. Вибач за таку різкість, але в нас обмаль часу.

— Ким тоді вони були? — запитала я кліпаючи. Одна сльоза таки втекла, я витерла її.

— Не родичами, — відповів чоловік. — Тебе віддали їм іще малечею заради безпеки.

— Це не може бути правдою, — сказала я. Але вже менш упевнено.

— Треба було раніше сказати, — мовила Ада. — Але тебе не хотіли хвилювати. Вони збиралися усе розповісти саме того дня, коли…

Вона замовкла, стиснула вуста. Ада нічого не говорила про смерть Мелані, начебто вони й не були подругами, але тепер я бачила, що вона дуже засмучена. Через це я стала до неї прихильніша.

— Частково їхня робота полягала в тому, щоб захищати тебе й оберігати від небезпеки, — мовив Елайджа. — Вибач, що несу тобі таку звістку.

Я відчувала його запах крізь запахи нових меблів: трохи поту, аромат солідного, практичного господарського мила. Органічного. Мелані таким користувалася. Колись.

— То ким вони були? — прошепотіла я.

— Ніл та Мелані були дуже цінними й досвідченими членами…

— Ні, — перебила його я. — Мої інші батьки. Ті, що справжні. Хто вони? Вони теж мертві?

— Я приготую ще кави, — сказала Ада. Підвелася й пішла до кухні.

— Вони досі живі, — відповів мені Елайджа. — Принаймні вчора були.

Я витріщилася на нього. Не знала, чи не бреше він, але навіщо йому це робити? Якби він хотів, міг би вигадати щось цікавіше.

— Я в усе це не вірю, — промовила я. — Не знаю, для чого ви взагалі це говорите.

Повернулася Ада з горнятком, спитала, чи не хоче хтось кави, мовляв, призволяйтеся. А мені, може, треба трохи часу, щоб усе обдумати?

Що обдумати? Про що тут взагалі думати? Моїх батьків убили, але вони не були мені справжніми батьками, замість них постав інший комплект батьків.

— Про що ти? — запитала я. — Я надто мало знаю, щоб узагалі щось про це думати.

— Про що ти хочеш дізнатися? — звернувся до мене Елайджа м’яко, але втомлено.

— Як це сталося? Де мої справжні… інші мої мати й батько?

— Ти багато знаєш про Гілеад? — відповів він запитанням на запитання.

— Авжеж. Я дивлюся новини, ми вчимо про нього у школі, — похмуро сказала я. — І на марш протесту я ходила.

Зараз мені хотілося, щоб Гілеад випарувався й залишив нас у спокої.

— Там ти й народилася, — сказав Елайджа. — У Гілеаді.

— Жартуєте.

— Тебе вивезли звідти твоя мати і «Мейдей». Ризикуючи життям. Гілеад здійняв великий галас, там хотіли тебе повернути. Говорили, що твої так звані законні батьки мають на тебе права. «Мейдей» тебе сховали — чимало людей тебе шукали, плюс навала ЗМІ…

— Як із Крихіткою Ніколь, — завважила я. — Я про неї есей у школі писала.

Елайджа знову опустив очі. А тоді подивився на мене.

— Ти і є Крихітка Ніколь.