Заповіти

XV. Лисиця й кішка

Хто чекає, той дочекається. Час гоїть рани. Терпіння — це чеснота. Мені помста належить.

Ці заяложені фрази не завжди є правдою, але інколи бувають. Ось та, яка справджується завжди: «Всьому свій час». Як-от жартам.

Не те щоб у нас тут багато жартували. Ми ж не хочемо, щоб нас звинуватили у несмаку чи фривольності. В ієрархії могутніх жартувати дозволено тільки тим, хто на вершині, і вони роблять це потай.

Але до справи.

Для мого власного розумового розвитку було конче необхідно бути непомітною, мов муха на стіні, чи то пак як вухо в стіні. Те, чим діляться юні жінки, коли вважають, що ніхто їх не слухає, таке повчальне…

З роками я підвищила чутливість мікрофонів, налаштувала їх на шепіт і, тамуючи подих, чекала, хто з новонабраних дівчат забезпечить мене тією сороміцькою інформацією, якої я так прагнула і яку збирала. Мої досьє поступово наповнювалися, наче кульки — теплим повітрям, готові злітати.

З Бекою знадобилися роки. Вона була така потайна щодо первинної причини своєї біди, навіть зі шкільною подружкою Аґнес. Довелося зачекати, доки розвинеться необхідний рівень довіри.

Питання нарешті підняла Аґнес. Я тут уживаю їхні старі імена — Аґнес, Бека, — бо саме так вони називали одна одну поміж собою. До перетворення на досконалих Тіток їм було ще далеко, і це мене тішило. Втім, коли доходить до діла, всі такі.

— Що з тобою насправді сталося, Беко? — запитала якось Аґнес, коли вони вивчали Біблію. — Що так налаштувало тебе проти шлюбу?

Тиша.

— Я знаю, мало щось бути. Будь ласка, поділися зі мною.

— Я не можу.

— Ти можеш мені довіряти, я нікому не скажу.

Тоді потроху-помалу все й вийшло назовні. Нікчема лікар Гроув не обмежувався пестощами своїх юних пацієнток у кабінеті дантиста. Мені вже деякий час було про це відомо. Я навіть зібрала фотодокази, але залишила їх без уваги, бо свідчення молодих дівчат (якщо з них можна було щось витягнути, в чому я дуже сумнівалася) брали до уваги не надто охоче, якщо взагалі брали. Навіть із дорослими жінками тут, у Гілеаді, це проблема: чотири свідка-жінки — еквівалент одного чоловіка.

Гроув розраховував саме на це. Він мав довіру Командорів: був чудовим дантистом, а ті, хто має владу, надають неабиякі привілеї професіоналам, котрі звільняють їх від болю. Лікарі, дантисти, юристи, бухгалтери: у новому світі Гілеаду їм часто пробачають гріхи, як і раніше.

Але те, що Гроув робив із юною Бекою — дуже юною, а тоді трохи старшою, та все одно ще юною Бекою, — на мою думку, вимагало покарання.

Сама вона не могла його здійснити. Не стала б свідчити проти Гроува, я в цьому впевнена. І розмова з Аґнес це підтвердила.

Аґнес. Треба комусь розповісти.

Бека. Ні, нема кому.

Аґнес. Можемо сказати Тітці Лідії.

Бека. Вона скаже, що він мій батько, а батьків треба слухатися, такий план Божий. Батько саме так і говорив.

Аґнес. Але ж він тобі не зовсім батько. Якщо так із тобою чинив. Тебе забрали у матері, передали йому немовлям…

Бека. Він сказав, що Бог дав йому владу наді мною.

Аґнес. А твоя так звана мати?

Бека. Вона мені не повірить. Навіть якби повірила, сказала б, що я його звабила. Всі вони так кажуть.

Аґнес. Тобі ж було чотири роки!

Бека. Все одно так скажуть. Ти сама знаєш. Їм не можна вірити… словам таких… таких, як я. І припустімо, що вони мені повірять — його ж тоді вб’ють, розірвуть на Участраті Служниці, а винна буду я. Я не змогла б із цим жити. Це все одно що вбивство.

Я не додаю сюди сльози, те, як утішала її Аґнес, клятви вічної дружби, молитви. Але все це було. І цього було достатньо, щоб розтопити найжорсткіше серце. Навіть моє мало не розтануло.

У результаті Бека вирішила запропонувати це своє мовчазне страждання в жертву Богу. Я не знаю напевне, що про це думав Бог, але мене це не переконало. Якщо вже була колись суддею, то нею й лишишся. Я судила, я винесла вирок. Та як його виконати?

Трохи поміркувавши, минулого тижня я вирішила зробити свій крок. Запросила Тітку Елізабет на горнятко м’ятного чаю до кав’ярні Шлефлі.

Вона була суцільна усмішка: я ж бо вирізнила її задля милості.

— Тітко Лідіє, — мовила вона. — Така несподівана радість!

У неї були дуже добрі манери, коли їй хотілося ними скористатися. «Якщо вже ти була дівчиною з Вассару, нею й залишишся», — так я іноді жартувала до себе, дивлячись, як вона розбиває на кашу ступні якоїсь упертої майбутньої Служниці в Центрі Рахілі та Леї.

— Я подумала, що нам варто конфіденційно поговорити, — почала я.

Вона нахилилася вперед, чекаючи на плітки.

— Я вся перетворилася на вуха, — сказала вона. Неправду сказала, бо мала вуха за дрібну частину себе, та я це проминула.

— Мені буває цікаво… — мовила я. — Якби ви були твариною, то якою?

Вона відкинулася на спинку стільця, збентежена.

— Не можу сказати, що я про це думала. Бог же не створив мене твариною.

— Потіште мене, — наполягала я. — Наприклад, лисиця чи кішка?

Тут, читачко моя, маю тобі дещо пояснити. В дитинстві я читала книжку під назвою «Езопові казки». Брала її в шкільній бібліотеці: моя родина не витрачалася на книжки. У цій книжці була одна історія, над якою я часто розмірковувала. Ось вона.

Лисиця й кішка обговорювали, як саме кожна з них уникає мисливців та їхніх собак. Лисиця сказала, що має цілий набір різних трюків і, якщо раптом прийдуть мисливці із собаками, вона вдаватиметься до них по одному: подвоєння власних слідів, біг по воді, щоб не залишати запаху, нори з кількома виходами… Мисливців виснажить лисяча хитрість, і вони здадуться, облишивши її продовжувати свою кар’єру грабіжниці й злодійки по кошарах.

— А ти, люба кішко? — запитала вона. — Які в тебе трюки?

— Тільки один, — відповіла кішка. — Якщо загнати мене в глухий кут, я видряпаюся на дерево.

Лисиця подякувала кішці за цікаву передобідню розмову, оголосила, що час переходити до їжі й що головна її страва — сама кішка. Клацають лисячі зуби, летять жмутки котячої шерсті. Випльовується жетон з іменем. Плакати з портретом зниклої кішки розвішуються по телеграфних стовпах, повні сердечних закликів від убитих горем дітей…

Пробачте. Відволіклася. Далі в казці було ось що.

Мисливець із собаками прибуває на це саме місце. Лисиця випробовує всі свої трюки, але її хитрощі вичерпуються, вона гине. Тим часом кішка залізла на дерево і незворушно за всім цим спостерігає.

— Не така вже ти й розумна! — глузує вона.

Чи промовляє ще щось таке само недобре.

На світанку Гілеаду я часто питала себе, лисиця я чи кішка. Крутитися мені й вивертатися, використовуючи таємниці, якими я володію, щоб маніпулювати іншими, чи стулити рота й радіти вже тоді, як інші самі себе перехитрують? Вочевидь, у мені було потроху від кожної, бо — на відміну від багатьох інших — я досі тут. Досі маю свої трюки. І сиджу високо на дереві. Та Тітка Елізабет нічого не знала про ці роздуми.

— Чесно, я не знаю, — відповіла вона. — Може, кішка.

— Так, — мовила я. — Я вас сприймаю як кішку. Але тепер, здається, вам варто пробудити в собі лисицю.

Я трохи помовчала й продовжила:

— Тітка Відала намагається вас підставити. Вона заявила, що ви звинувачуєте мене в єресі та ідолопоклонстві, водночас підкладаючи до моєї статуї яйця й апельсини.

Тітка Елізабет стривожилася.

— Це неправда! Для чого Відалі таке казати? Я ніколи не заподіяла їй шкоди!

— Хто може розгадати таємниці людської душі? — мовила я. — Ніхто з нас не вільний від гріха. Тітка Відала амбітна. Можливо, вона завважила, що ви де-факто друга в ієрархії після мене. — Тут Елізабет аж засяяла: це була для неї новина. — Вона мала дійти висновку, що ви таким чином стаєте наступною в лінії наслідування тут, в Ардуа-холі. Вона, певно, обурилася, вважаючи себе вищою за вас, та й за мене теж, бо від самого початку вірила в Гілеад. Я немолода і здоров’я маю не найкраще. Вона мала вирішити, що для того, аби зайняти належну позицію, їй необхідно вивести вас із гри. Звідси й походить її бажання встановити нові правила, які зроблять нелегальними приношення до моєї статуї. Встановити покарання. Певно, її мета — домогтися мого вигнання з рядів Тіток, та й вашого також.

Елізабет уже ридала.

— Як вона може бути такою мстивою? — схлипувала вона. — Я думала, що ми подруги.

— На жаль, дружба може бути неглибокою. Не переймайтеся: я захищу вас.

— Я надзвичайно вдячна вам, Тітко Лідіє. Ви така цілісна натура!

— Дякую, — відповіла я. — Та я хочу, аби ви дещо для мене зробили.

— О, так! Звісно! — вигукнула вона. — Що саме?

— Я хочу, щоб ви лжесвідчили.

То було непросте прохання: Елізабет сильно ризикувала. Гілеад суворо ставиться до лжесвідчення, хоча, будьмо відверті, це нерідко трапляється.