Заповіти

ХІІ. «КИЛИМСОН»

Я розповідала про ту мить, коли Елайджа сказав, що я не та, ким себе вважала. Не люблю пригадувати це відчуття. Наче сипучі піски ковтають тебе — і не лише тебе, а й твій дім, твою кімнату, твоє минуле, все, що ти знала про себе, навіть твою зовнішність. Все падає, гасне, все одразу, залишається сама темрява.

Я, певно, із хвилину сиділа мовчки. Мені бракувало повітря, здавалося, що я промерзла наскрізь.

Крихітка Ніколь — кругле личко, невинні оченята. Щоразу, дивлячись на той відомий знімок, я дивилася на себе. Ця дитина самим фактом свого народження створила чимало проблем для багатьох людей. Як я могла бути нею? Я подумки відмовлялася від цього, я криком кричала «ні». Але не видала жодного звуку.

— Мені це не подобається, — сказала нарешті ледве чутно.

— Нікому з нас це не подобається, — приязно мовив Елайджа. — Ми всі воліли б, аби реальність була іншою.

— Якби ж Гілеаду не було… — промовила я.

— Саме така наша мета, — відповіла Ада. — Щоб не було Гілеаду.

Це прозвучало дуже практично, так, наче знищити Гілеад було не важче, ніж полагодити кран, що протікає.

— Хочеш кави?

Я похитала головою. Все намагалася збагнути. Отже, я біженка, така сама, як ті перелякані жінки, що їх я бачила у «Прихистку»; як усі ті біженці, про яких усі сперечалися. Моя медична картка, єдиний доказ моєї справжності, — підробка. Увесь цей час я жила в Канаді нелегально. Мене могли депортувати будь-якої миті. Моя мати — Служниця? А батько…

— То мій батько — один з них? — запитала я. — Командор?

Сама думка про те, що якась його частина є частиною мене, мого тіла, змусила мене здригнутися.

— На щастя, ні, — відповів Елайджа. — Принаймні так каже твоя мати, хоча й не хоче наражати твого справжнього батька на небезпеку, бо він може досі бути в Гілеаді. Та Гілеад підкріплює свої права на тебе через твого офіційного батька. Саме на цих підставах вони завжди вимагали твого повернення. Повернення Крихітки Ніколь.

Він розповів, що Гілеад так і не відмовився від наміру повернути мене. Вони не припиняли шукати, були дуже завзяті. Вони дивилися на мене як на свою власність, вони мали право вистежити мене й потягти через кордон яким завгодно чином, законним чи незаконним. Я була неповнолітня, і хоча цей конкретний Командор зник із виду (найімовірніше, через зачистку), згідно з їхнім законодавством, я належала йому. Він мав живих родичів, тож, якби дійшло до суду, вони цілком могли б отримати опіку. «Мейдей» не міг мене захистити — був-бо офіційно визнаний терористичною організацією, існував підпільно.

— За ці роки ми дали їм кілька фальшивих зачіпок, — розповіла Ада. — Про тебе доповідали з Монреаля, тоді з Вінніпега. Далі розповідали, що тебе бачили в Каліфорнії, після того — у Мексиці. Ми тебе переміщали.

— Це тому Мелані з Нілом не хотіли, щоб я йшла на марш?

— До певної міри, — відповіла Ада.

— Отже, це я. Я винна, — сказала я. — Правда?

— Що ти хочеш сказати?

— Вони не хотіли, щоб мене бачили, — пояснила я. — Їх убили, бо вони мене ховали.

— Не зовсім, — втрутився Елайджа. — Вони не хотіли, щоби розійшлися твої знімки, щоб ти з’явилася на телебаченні. Гілеад міг потай збирати фотографії з маршу, обробляти їх. Вони мали твої дитячі знімки, тож можуть приблизно уявляти, якою з вигляду ти можеш бути зараз. Але з’ясувалося, що вони незалежно від того підозрювали Мелані та Ніла у приналежності до «Мейдей».

— Певно, простежили за мною, — сказала Ада. — Могли пов’язати мене із «Прихистком», а тоді й з Мелані. Вони і раніше впроваджували до «Мейдей» своїх інформаторів — принаймні одну Служницю-втікачку, а може, й більше.

— Може, навіть у «Прихистку» вони є, — припустив Елайджа.

Я подумала про людей, які влаштовували зустрічі у нас удома. Мене аж нудило від думки, що хтось із них міг планувати вбивство Мелані та Ніла, поїдаючи виноград і сир.

— Отже, ти тут узагалі ні до чого, — підсумувала Ада. Цікаво, може, вона просто намагалася мене підбадьорити?

— Так гидко бути Крихіткою Ніколь… — сказала я. — Я про це не просила.

— Життя паскудне. Крапка, — відповіла на це Ада. — Маємо вирішити, що робити далі.

Елайджа пішов, сказавши, що повернеться за пару годин.

— Не виходь, у вікно не визирай, — напучував мене він. — Телефоном не користуйся. Я знайду вам інше авто.

Ада відкрила бляшанку курячого супу, сказала, що я мушу щось з’їсти, тож я й спробувала.

— Що, як вони прийдуть по мене? — запитала. — Які вони взагалі на вигляд?

— Як звичайні люди, — відповіла Ада.

По обіді повернувся Елайджа. З ним був Джордж, старий безхатченко, який, як я колись думала, переслідував Мелані.

— Все гірше, ніж ми думали, — сказав Елайджа. — Джордж усе бачив.

— Що саме бачив? — перепитала Ада.

— На крамниці висіла табличка «ЗАЧИНЕНО». Раніше вона ні на день не зачинялася, тож мені стало неспокійно, — почав розповідь Джордж. — Тоді вийшли троє чоловіків і повели Мелані з Нілом до автомобіля. Вели попід руки, наче п’яних, щось говорили, робили вигляд, наче все гаразд, наче вони просто базікають і прощаються. Мелані з Нілом всадили досередини. Тепер я розумію, що пози в них були такі, наче вони спали.

— Або були мертві, — припустила Ада.

— Так, можливо. Ті троє пішли геть. Десь за хвилину автомобіль вибухнув.

— Це значно гірше, ніж ми думали, — визнала Ада. — Що вони могли сказати до того? У крамниці?

— Вони нічого не сказали б, — заперечив Елайджа.

— Ми того не знаємо, — промовила Ада. — Все залежить від тактики. Очі дуже жорстокі.

— Треба швидко забиратися звідси, — сказав Джордж. — Не знаю, чи бачили вони мене. Я не хотів сюди йти, але не знав, що робити, тож набрав «Прихисток», і по мене приїхав Елайджа. Та що, як вони прослуховують мій телефон?

— Викинемо його, — відповіла Ада.

— Що то за люди були? — запитав Елайджа.

— Костюми. Ділові. Дуже респектабельні. Вони були з кейсами.

— Авжеж, — пирхнула Ада. — І один із тих кейсів теж запхали в авто.

— Мені дуже прикро, — звернувся до мене Джордж. — Ніл та Мелані були добрі люди.

— Мені треба вийти, — пробурмотіла я, бо на очі вже наверталися сльози. Тож пішла до кімнати й зачинила за собою двері.

Це тривало недовго. За десять хвилин у двері постукали, тоді Ада відчинила їх.

— Ми їдемо, — сказала вона. — Січас.

Я лежала в ліжку, натягнувши ковдру аж до вух.

— Куди?

— Цікавій Варварі на базарі носа відірвали. Ходімо.

Ми спустилися вниз сходами, але не на вулицю, а до квартири внизу — Ада мала ключ.

Та квартира була така сама, як і горішня: нові речі, нічого особистого. Вона здавалася обжитою, але ледь-ледь. На ліжку лежала ковдра, така сама, як нагорі. У спальні лежав чорний наплічник. У ванній була зубна щітка, але шафка порожня. Я знаю, бо зазирнула. Мелані казала, що 90 відсотків людей зазирають у чужі шафки у ванній, тож тримати там таємниці не можна. Тепер мені стало справді цікаво, де ж вона тримала свої таємниці, бо ж мусила мати їх чимало.

— Хто тут живе? — запитала я в Ади.

— Гарт, — сказала вона. — Він нас повезе. Тепер сиди тихо, як мишка.

— Чого ми чекаємо? — знову запитала я. — Коли щось станеться?

— Як зачекаєш достатньо довго, розчарування не буде, — сказала Ада. — Щось та станеться. Тільки от тобі це може не сподобатися.

Коли я прокинулася, було темно і в кімнаті був чоловік. Років двадцяти п’яти, високий, худий. На ньому були чорні джинси й чорна футболка без логотипу.

— Гарте, це Дейзі, — сказала Ада.

Я привіталася. Він подивився на мене із цікавістю.

— Крихітка Ніколь?

— Будь ласка, не називай мене так, — сказала я.

— Гаразд, — відповів він. — Однаково імен не можна називати.

— Можемо їхати? — спитала Ада.

— Наскільки я знаю, — відповів Гарт. — Їй краще прикритися. І тобі теж.

— Чим? — перепитала вона. — Гілеадську вуаль я не прихопила. Сядемо позаду, краще все одно не вийде.

Фургон, у якому ми приїхали, зник, на його місці стояв інший, з написом «ШВИДКІСНА ПРОЧИСТКА КАНАЛІЗАЦІЇ» і намальованою милою змійкою, що вилазила з труби. Ми з Адою залізли назад. Там лежали сантехнічні інструменти, але був також матрац, на який ми і всілися. Було темно й тісно, але наскільки я могла судити, їхали ми швидко.

— Як мене вивезли з Гілеаду? — запитала я в Ади трохи згодом. — Коли я була Крихіткою Ніколь.

— В принципі тобі можна сказати. Ту мережу виявили багато років тому, Гілеад закрив ту дорогу, тепер там самі стіни й сторожові собаки.

— Через мене? — запитала я знову.

— Не все у світі стається через тебе. Ось як було. Твоя мати передала тебе довіреним друзям, вони повезли тебе на північ, а далі переправили через ліси до Вермонту.

— Ти була серед тих друзів?

— Ми сказали, що полюємо на оленів. Я була там провідницею, знала людей. Тебе поклали до наплічника, дали пігулку, щоб ти не кричала.

— Ви накачали дитину ліками. Могли мене вбити! — обурилася я.

— Не вбили ж, — одповіла Ада. — Перевезли тебе через гори, тоді в Канаду, до містечка Три-Риверс. Воно ж Труа-Рив’єр. Колись давно це був головний шлях торгівлі людьми.

— Коли?

— Році так у 1740-му. Ловили дівчат з Нової Англії, брали в заручниці, вимагали за них викуп або ж віддавали заміж. Коли народжувалися діти, вони вже не хотіли повертатися. Це тому я змішаного походження.

— Як це?

— Наполовину крадійка, наполовину крадена, — відповіла Ада. — Я амбідекстер.

Я трохи поміркувала, сидячи у темряві серед сантехнічного приладдя.

— То де вона зараз? Моя мати?

— Закрита інформація, — сказала вона. — Що менше людей про це знають, то краще.

— Вона просто зникла, покинула мене?

— Вона вгрузла у все це по самі вуха. Тобі пощастило, що ти жива. Їй теж пощастило — її двічі намагалися вбити, наскільки нам відомо. Вони так і не забули те, як вона перехитрила їх із Крихіткою Ніколь.

— А мій батько?

— Так само. Він так глибоко пішов на дно, що дихає через трубку.

— Гадаю, вона мене не пам’ятає, — скорботно мовила я. — Їй на мене начхати.

— Ніхто не контролює, на кого чхають інші люди, — завважила Ада. — Вона трималася подалі від тебе для твого ж добра, не хотіла ризикувати. Але трималася поруч, скільки могла за цих умов.

Мені було приємно, хоча припиняти злитися не хотілося.

— Як? Приходила до нас додому?

— Ні. Вона не ризикнула б зробити тебе мішенню. Але Мелані з Нілом надсилали їй твої фотографії.

— Вони ж мене не фотографували. Така в них була фішка — жодних знімків.

— Вони багато тебе знімали, — заперечила Ада. — Вночі, поки ти спала.

Це було моторошно. Я так і сказала.

— Моторошніше нікуди, — погодилася вона.

— Тож вони відправляли їй мої фото? Як? Якщо це було так таємно, хіба вони не боялися…

— Кур’єром, — обрубала Ада.

— Всі знають, що в кур’єрських службах таємниці витікають, як крізь сито.

— Я не говорила про кур’єрську службу, я сказала «кур’єром».

Я помовчала.

— О. То це ти їх передавала?

— Не те щоб передавала, не прямо. Я доправляла їх до неї. І твоїй матері ці знімки дуже подобалися, — сказала Ада. — Матерям завжди подобаються світлини їхніх дітей. Вона розглядала їх, а тоді спалювала, щоб Гілеад ніколи їх не побачив.

Десь за годину ми зупинилися перед гуртовим складом-магазином килимів у Етобікоку. На логотипі був летючий килим, і називалося це місце «Килимсон».

Спереду це був справжній магазин з виставковим залом, де було чимало килимів, а от позаду, за складом, була тісна кімната з півдюжиною комірок по боках. Подекуди лежали спальні мішки чи ковдри. В одній комірці спав, лежачи на спині, чоловік у шортах.

У центрі кімнати стояли столи, стільці, комп’ютери, біля стіни — побита життям софа. На стінах висіли мапи: Північна Америка, Нова Англія, Каліфорнія. Ще кілька чоловіків та три жінки сиділи за комп’ютерами, вбрані як звичайні перехожі, що влітку сьорбають лате з льодом. Вони зиркнули на нас і повернулися до своїх справ.

Елайджа сидів на софі. Він підвівся, підійшов до нас, запитав, чи все гаразд. Я сказала, що все добре, і спитала, чи можна мені води, бо раптом дуже захотілося пити.

Ада сказала:

— Ми давно не їли. Я сходжу.

— Вам обом краще залишитися тут, — втрутився Гарт і пішов до центральної частини магазину.

— Ніхто, крім Гарта, не знає, хто ви, — тихо сказав мені Елайджа. — Вони не знають, що ти Крихітка Ніколь.

— Хай і далі так буде, — мовила Ада. — Довгий язик корабель потопить.

Гарт приніс не дуже свіжі сандвічі з круасанів у паперовому пакеті й чотири паперові стаканчики паршивої кави. Ми сіли на старі офісні стільці в одній із комірок, Елайджа увімкнув маленький телевізор, який там стояв, щоб ми могли подивитися новини, поки їмо.

«Вбраннєвого хорта» досі показували у новинах, але нікого ще не заарештували. Один експерт звинувачував терористів — невиразно, бо ж їх було багато різних. Інший сказав «суб’єкти ззовні». Канадський уряд заявив, що вони розглядають усі варіанти, на що Ада зауважила, що їхній улюблений варіант — це смітник. Гілеад проголосив офіційно, що про вибух їм нічого не відомо. Біля консульства Гілеаду в Торонто відбувся марш протесту, але нечисленний: Мелані з Нілом не були ані відомими людьми, ані політиками.

Я не знала, сумувати мені чи злитися. Убивство Ніла і Мелані мене злило так само, як і спогади про ті добрі речі, які вони робили за життя. Але те, що справді мало б викликати лють, як-от чому Гілеаду це зійшло з рук, чомусь тільки засмучувало.

У новинах знову показали Тітку Адріанну, місіонерку Перлових Дів, яку знайшли повішеною на дверях. Поліція заявила, що виключила можливість самогубства, тож розглядається версія вбивства. Посольство Гілеаду в Оттаві оприлюднило офіційну скаргу, заявляючи, що за це вбивство відповідальна терористична організація «Мейдей», а влада Канади її прикриває, тож час зупинити всю нелегальну діяльність «Мейдей» і віддати її членів під суд.

Про моє зникнення ніхто не згадував. Я спитала, чи не мала моя школа про нього заявити.

— Елайджа все влаштував, — відповіла Ада. — Він знає декого у твоїй школі. Саме так ми тебе туди влаштували. Так тебе не було видно. Безпечніше.

Тієї ночі я спала, не роздягаючись, на одному з матраців. Зранку Елайджа зібрав нас чотирьох.

— Скоро може стати ще краще, — мовив він. — Можливо, доведеться чимшвидше вибиратися звідси. Гілеад надто вже тисне на канадський уряд, щоб ті розкололи «Мейдей». У них більша армія, і вони радо спустять курки.

— Ті канадці — печерні люди, — відповіла Ада. — Чхнеш на них — і попадають.

— Ще гірше: ми чули, що наступною мішенню Гілеаду може стати «Килимсон».

— Звідки ця звістка?

— Від інсайдерського джерела, — сказав Елайджа, — але це було ще до пограбування «Вбраннєвого хорта». Ми втратили зв’язок із ним чи нею та з більшою частиною нашої рятувальної мережі всередині Гілеаду. Не знаємо, що з ними сталося.

— То куди нам її подіти? — спитав Гарт, кивнувши на мене. — Так, щоб не дістали.

— Може, до моєї матері? — запропонувала я. — Ви казали, що її намагалися вбити, але марно, тож там має бути безпечно чи принаймні безпечніше, ніж тут. Можу поїхати до неї.

— Небезпека для неї — питання часу, — мовив Елайджа.

— Тоді як щодо іншої країни?

— Кілька років тому тебе можна було б вивезти через Сент-П’єр, — сказав він. — Та французи його закрили. Після бунтів проти біженців Англія не варіант, Італія, Німеччина — так само, і дрібні європейські країни теж. Ніхто з них не хоче проблем із Гілеадом. Не кажучи вже про обурення власних народів, такі вже там настрої. Навіть Нова Зеландія зачинила двері.

— Деякі країни стверджують, що радо приймуть біженок із Гілеаду, але в більшості з них тобі й дня не протягнути — опинишся у секс-рабстві, — докинула Ада. — І про Південну Америку забудь: там забагато диктаторів. До Каліфорнії важко пробратися через війну, Республіка Техас дуже нервує. Вони билися з Гілеадом до перемир’я, але вторгнення пережити не хочуть. Уникають провокацій.

— Тож мені можна просто здатися, бо рано чи пізно мене все одно вб’ють?

Насправді я так не думала, але почувалася саме так.

— О ні, — заперечила Ада. — Вбивати тебе вони не хочуть.

— Убивство Крихітки Ніколь створить їм поганий імідж. Вони хочуть, щоб ти була в Гілеаді, жива й усміхнена, — відказав Елайджа. — Хоча насправді ми вже не маємо способів дізнатися, чого вони хочуть.

Я обмірковувала почуте.

— А у вас був такий спосіб?

— Наше джерело в Гілеаді, — відповіла Ада.

— Хтось у Гілеаді вам допомагав?

— Ми не знаємо хто. Нас попереджали про нальоти, про перекриття маршрутів, надсилали нам мапи. Інформація завжди була точна.

— Але Мелані з Нілом не попередили, — зауважила я.

— Схоже, повного доступу до внутрішньої мережі Очей наше джерело не мало, — сказав Елайджа. — Тож, хто б то не був, це не верхівка харчового ланцюжка, радше, як ми підозрюємо, дрібний чиновник. Але це ризик для життя.

— Яка їм із того вигода? — спитала я.

— Не уявляю, але точно не гроші, — відповів він.

Елайджа розповів, що джерело використовувало мікрознімки — це стара технологія, така стара, що Гілеад і не подумав про неї. Їх роблять спеціальною камерою, і вони такі дрібні, що майже невидимі: Ніл читав їх за допомогою пристрою, схованого у кульковій ручці.

Гілеад дуже ретельно обшукував усе, що перевозили через кордон, але «Мейдей» використовував для цього брошури Перлових Дів.

— Деякий час система була надійна, — провадив Елайджа далі. — Наше джерело робило знімки документів для «Мейдей» і ліпило їх на брошури про Крихітку Ніколь. Перлові Діви обов’язково відвідували «Вбраннєвого хорта»: Мелані була в їхньому списку тих, кого можна навернути, бо завжди брала ті брошури. Ніл мав мікрокамеру, тож клеїв відповіді на ті самі брошури, а Мелані повертала їх Перловим Дівам. Їм наказано забирати залишки брошур назад до Гілеаду, аби використати в інших країнах.

— Та використовувати мікрознімки більше не вдасться, — сказала Ада. — Ніл і Мелані мертві, Гілеад знайшов їхню камеру. Тепер вони заарештували всіх на маршруті північніше Нью-Йорка. Кількох квакерів, пару контрабандистів, двох провідників мисливців. Чекаємо масового повішення.

Я відчувала все більшу безнадію. Вся влада була в Гілеаду. Вони вбили Мелані з Нілом, відстежать невідому мені матір і теж уб’ють, знищать «Мейдей». Вони якось приберуть мене до рук і притягнуть до Гілеаду, де жінки — однаково що домашні кішки, а всі загалом — релігійні фанатики.

— Що ми можемо зробити? — запитала я. — Бо схоже, що нічого.

— Я до цього веду, — сказав Елайджа. — З’ясувалося, що шанс у нас є. Можна сказати, слабка надія.

— Краще слабка, ніж жодної, — зауважила Ада.

Елайджа розповів, що джерело обіцяло передати «Мейдей» великий пакет документів. Від того, що в ньому міститься, Гілеад може злетіти у повітря — так заявило джерело. Але він чи вона не встигли закінчити збирати його до того, як «Вбраннєвого хорта» було пограбовано, а зв’язок — розірвано.

Однак джерело розробило запасний план, яким поділилося з «Мейдей» кілька відправок тому. Молода жінка, яка заявляє, що Перлові Діви навернули її до гілеадської віри, може легко потрапити до Гілеаду — це вже багато разів траплялося. А найкраща молода жінка, яка може провезти документи, — насправді єдина така жінка, яку джерело прийме, — це Крихітка Ніколь. Джерело не сумнівалося, що «Мейдей» знає, де вона.

Було сказано дуже чітко: як не буде Крихітки Ніколь, не буде й документів, а якщо документів не буде, Гілеад продовжить існувати як є. Час «Мейдей» спливе, і смерті Мелані та Ніла виявляться марними. Не кажучи вже про життя моєї матері. Але якщо Гілеад упаде, все буде інакше.

— Чому лише я?

— Джерело на цьому наполягало. Було сказано, що ти найкращий шанс. Бо ж якщо тебе впіймають, то не наважаться вбити. Крихітка Ніколь стала справжньою іконою.

— Я не можу знищити Гілеад, — сказала я. — Я ж усього лише людина.

— Звісно, не можеш сама, — відповів Елайджа. — Але ти привезеш нам зброю.

— Навряд чи я зможу, — опиралася я. — Мене не навернеш — ніхто в це не повірить.

— Ми тебе навчимо, — сказав Елайджа. — Молитов і самозахисту.

Це скидалося на комічну телевізійну сценку.

— Самозахисту? Проти кого?

— Пам’ятаєш Перлову Діву, яку знайшли мертвою у квартирі? — спитала Ада. — Вона працювала на наше джерело.

— Її убили не «Мейдей», — підхопив Елайджа. — То була інша Перлова Діва, її напарниця. Певно, Адріанна намагалася спростувати підозри цієї другої про місцеперебування Крихітки Ніколь. І, певно, зав’язалася бійка, яку Адріанна програла.

— Стільки смертей, — сказала я. — Квакери, Ніл, Мелані, та Перлова Діва…

— Гілеад не соромиться убивати, — завважила Ада. — Це фанатики.

Вона додала, що вони мали б присвятити себе доброчесному, побожному життю, але якщо ти фанатик, цілком можна вірити, що живеш доброчесно, і водночас убивати. Фанатики вважали, що вбивство людей, принаймні певних людей, є доброчесним. Я про це знала, бо ми проходили тему фанатизму в школі.

Якимось чином я погодилася поїхати до Гілеаду, не погоджуючись. Сказала, що подумаю про це, та вже наступного ранку всі поводилися так, ніби я дала згоду. Елайджа сказав, що я дуже хоробра, і це все змінить, і я принесу надію багатьом полоненим. Тож шляху назад у принципі не було. Однаково я відчувала, що завинила Нілу, Мелані та іншим померлим. Якщо так зване джерело могло прийняти тільки мене, то я мушу спробувати.

Ада з Елайджею сказали, що хочуть якомога краще мене підготувати за якомога коротший термін. Вони влаштували в одній із комірок невеличкий спортзал: боксерська груша, скакалка, шкіряний м’яч для реабілітації. Цією частиною тренування опікувався Гарт. Спочатку він майже не розмовляв зі мною, хіба про те, що ми робили: стрибання, боксування, перекидання м’ячем. Але згодом трохи відтанув. Розповів, що сам він із Республіки Техас. Вони проголосили незалежність на початку Гілеаду, і Гілеад обурився. Після цього була війна, яка скінчилася перемир’ям та окресленням нового кордону.

Отже, нині Техас офіційно зберігав нейтралітет, і будь-які дії проти Гілеаду були для його громадян незаконними. Канада теж була нейтральною, як він сказав, але незграбніше. «Недбаліше» — вислів Гарта, не мій, і мене це навіть образило, аж поки він не пояснив, що йдеться про недбалість у позитивному сенсі. Тож вони з друзями прибули до Канади, аби приєднатися в «Мейдей» до бригади Лінкольна, до якої належали іноземні борці за свободу. Сам він був надто молодий, аби взяти участь у війні Гілеаду з Техасом — йому в ті часи було лише сім. Але двох його старших братів було вбито у тій війні, а кузину захопив Гілеад, і відтоді про неї ніхто нічого не чув.

Я подумки склала цифри, аби вирахувати, скільки ж йому років. Він був старший за мене, але не набагато. Чи бачив Гарт у мені щось більше, ніж завдання? Чому я взагалі марнувала час на ці думки? Мусила зосередитися на тому, що мала зробити.

Спочатку я тренувалася двічі на день, по дві години, аби розвинути витримку. Гарт сказав, що я у непоганій формі, і так воно й було: я мала успіхи в спорті у школі, хоч як давно, здавалося, це було. Тоді він навчив мене деяких блоків та ударів, показав, як бити коліном у пах, і удар, що зупиняє серце: треба скласти руку в кулак, накривши великим пальцем другу кісточку вказівного й середнього, і вдарити, випростуючи руку. Цей прийом ми старанно відпрацьовували. Він сказав, що треба бити першим, коли маєш можливість, бо так отримуєш перевагу несподіваності.

— Вдар мене, — командував він.

Тоді штовхав мене в бік і бив у шлунок — не надто сильно, але так, щоб я відчула.

— Напруж м’язи, — говорив. — Чи хочеш мати порвану селезінку?

Якщо я плакала від болю чи збентеження, він не співчував мені, це викликало в нього огиду.

— То ти хочеш цього чи ні?

Ада принесла пластиковий муляж голови з гелевими очима, і Гарт спробував навчити мене вичавлювати очі. Однак сама думка про те, щоб устромити пальці комусь в очі, була для мене нестерпна. Неначе ходити по купі хробаків босоніж.

— Чорт, це ж страшенно боляче! — сказала я. — Пальцями в очі.

— Ти мусиш робити їм боляче, — відповів Гарт. — І мусиш хотіти робити їм боляче. Вони точно хотітимуть тебе скривдити, повір.

— Гидота, — буркнула я, коли він наказав, щоб я за ним повторила. Надто вже яскраво я їх, ті очі, уявляла. Схожі на почищений виноград.

— Хочеш влаштувати панельну дискусію з приводу того, помирати тобі чи ні? — спитала Ада, яка сиділа на тренуванні. — Голова несправжня. Бий!

— Фу.

— «Фу» не змінить світу. Доведеться тобі бруднити руки. Додай характер і яйця. Спробуй знову. Ось так.

У неї сумнівів не було.

— Не здавайся, маєш потенціал, — підбадьорював Гарт.

— Красно дякую, — відповіла я.

Говорила саркастично, але насправді мені хотілося, щоб він бачив мій потенціал. Я втріскалася в нього безнадійно, як цуценя. Але як би я не фантазувала, моя реалістична частина не бачила для нас жодного майбутнього. Варто мені опинитися у Гілеаді, і я, найімовірніше, вже ніколи його не побачу.

— Як посувається? — щодня після тренування питала Ада в Гарта.

— Вже краще.

— Вона вже вбиває великим пальцем?

— Рухається в тому напрямку.

Другою частиною плану тренувань були молитви. Ада намагалася мене вчити. Мені здавалося, в неї виходить незле. Та сама я була безнадійна.

— Звідки ти все це знаєш? — спитала я.

— Там, де я виросла, це знали всі, — відповіла Ада.

— Де це?

— У Гілеаді. До того, як він став Гілеадом. Я побачила, до чого йде, і вчасно вибралася. Багато з тих, кого я знала, не встигли.

— Це тому ти працюєш з «Мейдей»? — знову запитала я. — З особистих причин?

— Усі причини особисті, якщо вже до цього доходить, — відказала вона.

— А Елайджа? Для нього це теж особиста справа?

— Він викладав у юридичній школі, — мовила вона. — Був у списках. Хтось на нього навів. Він перебрався через кордон, не маючи нічого, крім одягу, який був на ньому. Тепер спробуй ще раз. «Отче Небесний, прости мої гріхи й благослови…» Будь ласка, припини хихотіти.

— Пробач. Ніл завжди говорив, що Бог — це уявний друг і з таким само успіхом можна вірити в срану Зубну Фею. Тільки от сраною він її не називав.

— Ти мусиш поставитися до цього серйозно, — сказала Ада. — Бо Гілеад серйозний безумовно. І ще одне: припини лаятись.

— Та я майже й не лаюся, — відповіла я.

Мені повідомили наступний крок: я маю вбратися як вуличне дівчисько й почати жебрати десь, де мене можуть побачити Перлові Діви. Коли вони до мене заговорять, маю дозволити переконати себе поїхати з ними.

— Звідки ти знаєш, що Перлові Діви захочуть мене забрати? — запитала я.

— Це ймовірно, — відповів Гарт. — Так уже вони чинять.

— Я не можу бути вуличною. Не знаю, як поводитись.

— Поводься природно, — знизала плечима Ада.

— Інші безхатченки побачать, що я підробка. Що, як вони питатимуть, звідки я, де мої батьки — що мені їм розповідати?

— З тобою буде Гарт. Скаже, що ти майже не говориш, бо травмована, — відповіла Ада. — Скажімо, вдома було насильство. Це всі розуміють.

Я подумала про насильство з боку Ніла й Мелані. Це було сміховинно.

— Що, як я їм не сподобаюся? Іншим вуличним?

— Що як?.. — перепитала Ада. — Ой леле! Не всім на світі ти подобатимешся.

«Ой леле». Де вона цього набралася?

— Хіба ж деякі з них… хіба вони не злочинці?

— Наркоторгівля, стрілянина, пияцтво — все це є. Але Гарт за тобою наглядатиме. Назветься твоїм хлопцем і втрутиться, якщо хтось до тебе чіплятиметься. Він буде з тобою, поки Перлові Діви тебе не підберуть.

— І скоро це станеться? — запитала я.

— Гадаю, скоро, — відповіла Ада. — Як Перлові Діви тебе загребуть, Гарту з тобою не можна. Але вони будуть з тобою обережні, мов із крихким яйцем. Ти будеш найціннішою Перлиною на їхній низці.

— А як опинишся в Гілеаді, все може змінитися, — зауважив Елайджа. — Муситимеш вдягати те, що скажуть, стежити за словами й ретельно дотримуватися їхніх звичаїв.

— Хоча якщо від самого початку знатимеш забагато, — додала Ада, — вони запідозрять, що ми тебе натренували. Тож треба зберігати розумний баланс.

Я міркувала над цим: чи стане мені розуму?

— Я не знаю, чи впораюся.

— Як матимеш сумніви — удавай дурненьку.

— Ви вже бачили там несправжніх навернених?

— Кількох, — сказав Елайджа. — Результати неоднозначні. Але вони не мали того захисту, що є в тебе.

— Ти про джерело?

Джерело. Все, що я могла уявити, — людину з мішком на голові. Хто це насправді? Що більше я думала про джерело, то химерніше це звучало.

— То лише здогади, але ми вважаємо, що це одна з Тіток, — сказала Ада.

«Мейдей» знав про Тіток небагато: їх не показували в новинах, навіть у гілеадських. Це Командори віддавали накази, укладали закони й вели розмови. Тітки працювали за лаштунками. У школі нам про них розповідали тільки це.

— Кажуть, вони дуже могутні, — сказав Елайджа. — Але це лише чутки. Деталей ми не маємо.

Ада мала кілька їхніх світлин — дуже мало. Тітка Лідія, Тітка Елізабет, Тітка Відала, Тітка Гелена — так звані Засновниці.

— Зграя паскудних гарпій, — мовила вона.

— Чудово, — відповіла я. — Схоже, буде весело.

Гарт сказав: щойно ми вийдемо на вулицю, я маю виконувати його накази, бо це в нього вулична клепка. І якщо я не хочу провокувати інших на бійки з ним, то говорити йому щось на зразок «І хто був у тебе в рабстві минулого року?» чи «Ти мені не господар» не варто.

— Я з восьми років нічого подібного не говорила, — сказала я.

— Обидві фрази ти промовила вчора, — мовив Гарт.

Він сказав, що мені треба обрати собі інше ім’я. Дейзі можуть шукати, і бути Ніколь мені точно не можна. Тож я сказала, що буду Джейд. Хотілося чогось міцнішого за квітку[9].

— Джерело каже, що їй потрібне татуювання на лівому передпліччі, — сказала Ада. — Це завжди була однозначна вимога.

Я хотіла собі тату в тринадцятирічному віці, та Мелані з Нілом були дуже проти.

— Круто, але чому? — тепер спитала я. — В Гілеаді з оголеними руками не ходять. Хто його побачить?

— Ми думаємо, що це для Перлових Дів, — сказала Ада. — Коли вони тебе забиратимуть, шукатимуть саме тату.

— І вони знатимуть, хто я? Про Ніколь і все таке?

— Вони просто виконують інструкції, — мовила Ада. — Нічого не питай, нічого не кажи.

— Яке тату мені зробити? Метелика?

То був жарт, але ніхто не засміявся.

— Джерело сказало, що воно мусить бути таким.

Ада нашвидкуруч накреслила ескіз:

Л

Ю

Б

Б О Г

В

— Я не можу набити собі таке на руці, — сказала я. — Це неправильно.

Таке лицемірство: Ніл був би шокований.

— Може, для тебе неправильно, — заперечила Ада. — Але не для ситуації.

Вона привела свою знайому для татуювання й решти мого перетворення. Вона мала пастельно-зелене волосся і передусім пофарбувала мене в такий самий відтінок. Я була задоволена: мені здавалося, що я стала схожа на небезпечну героїню комп’ютерної гри.

— Початок нівроку, — промовила Ада, оглядаючи результат.

Татуювання було не просто татуюванням, а шрамуванням: опуклі літери. Боліло скажено. Але я намагалася вдавати, що це не так, бо хотіла показати Гартові, що спроможна на це.

Серед ночі мене навідала погана думка. Що, як джерело було фальшиве, щоб обдурити «Мейдей»? Що, як тих важливих документів не існує? Або ж саме джерело було злом? Що, як уся ця історія — пастка, хитрість, аби заманити мене до Гілеаду? Я потраплю туди, а вибратися вже не зможу. Далі буде чимало маршувань з прапорами, хоровим співом і молитвами, величезні мітинги на зразок тих, які я бачила по телевізору, і в центрі всього цього буду я. Крихітка Ніколь повертається туди, де їй місце, алілуя. Усмішка для Гілеад-ТБ.

Вранці за маслянистим сніданком з Адою, Елайджею та Гартом я поділилася з ними цим страхом.

— Ми про це думали, — відповів Елайджа. — Це ризик.

— Щоразу, як уранці встаєш із ліжка, ризикуєш, — сказала Ада.

— Тут ризик серйозніший, — зауважив Елайджа.

— Я ставлю на тебе, — озвався Гарт. — Якщо ти переможеш, це буде дивовижно.