Заповіти

VI. «Шість — сконала»

Мені дуже важко розповідати про події, пов’язані зі смертю матері. Табіта любила мене безумовно, а тепер її не стало, і все навколо здавалося хистким і непевним. Наш дім, сад, навіть моя власна кімната — вони перестали бути реальними, наче от-от розчиняться в тумані, зникнуть. Я все думала про вірш із Біблії, який Тітка Відала змусила нас вивчити напам’ять:

Бо в очах Твоїх тисяча літ — немов день той вчорашній, який проминув, і мов сторожа нічна… Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне і сохне![5]

«Сохне, сохне…» Шелестіло, шепелявило, наче Бог не вміє говорити чітко.

Для похорону матері я отримала чорну сукню. Прийшли інші Командори з Дружинами, були й наші Марфи. Над закритою труною зі смертною материною оболонкою мій батько виголосив коротку промову про те, якою доброю Дружиною вона була, завжди думала про інших більше, ніж про себе, — приклад для всіх гілеадських жінок. А тоді він прочитав молитву, подякував Богу, що той звільнив її від болю, і всі промовили «амінь». Похорони жінок, навіть високопоставлених, у Гілеаді особливої уваги не привертали.

Після цвинтаря до нас додому приїхали важливі люди, відбувся невеличкий прийом. Зілла спекла листкові тістечка із сиром, одну зі своїх фірмових страв, і дозволила їй допомогти. У цьому була певна втіха: мати змогу надягнути фартуха, терти сир, вичавлювати тісто з пекарського мішечка на деко, а тоді дивитися крізь скло, як воно роздувається. Ми пекли їх останньої миті, коли люди вже прийшли.

Тоді я зняла фартух і пішла на прийом у своїй чорній сукні, як наказав батько, і мовчала, теж як він наказав. Більшість гостей не зважали на мене, крім однієї з Дружин, яку звали Пола. Вона була вдовицею, і доволі відомою, бо її чоловіка Командора Сондерса вбила у його кабінеті їхня Служниця кухонним шампуром — про цей скандал за рік перед тим багато перешіптувалися у школі. Що Служниця робила у кабінеті? Як туди зайшла?

За версією Поли, дівчина збожеволіла: прокралася вночі на кухню, взяла шампур, а коли бідолашний Командор Сондерс відчинив двері кабінету, вона заскочила його зненацька — убила чоловіка, який завжди з повагою ставився до неї та її становища. Служниця втекла, але її спіймали й повісили на Стіні.

Іншу версію розповідала Шунаміт — почула від своєї Марфи, яка почула від головної Марфи Сондерсів. У тій версії йшлося про грішний зв’язок і шалені пристрасті. Служниця, певно, якось заохотила Командора Сондерса, і він наказав їй спускатися на перший поверх уночі, коли всі інші мали б спати. Вона прослизала до кабінету, де на неї вже чекав Командор, і його очі спалахували, мов ліхтарі. Хтозна, які хтиві вимоги він висував? Неприродні вимоги, які звели Служницю з розуму. Не те щоби з деким із них це було аж так складно, бо ж вони і без того були на межі, але цій, певно, довелося терпіти гірше, ніж багатьом. Просто нестерпно про це думати — так говорили Марфи, які більше ні про що й не думали.

Коли чоловік не вийшов до сніданку, Пола пішла його шукати і знайшла на підлозі без штанів. Перш ніж покликати Янголів, штани вона на нього вдягла. Довелося наказати одній із Марф допомогти: мерці або кам’яніють, або заклякають, а Командор Сондерс був чоловіком великим і огрядним. Шунаміт сказала, що Марфа розповіла, буцім Пола вся вимастилася кров’ю, натягуючи одяг на мертве тіло. І нерви у неї, певно, залізні, бо вона зробила все можливе, аби на позір зберегти лице.

Версія Шунаміт мені подобалася більше, ніж пояснення Поли. Коли батько знайомив мене з Полою на прийомі після похорону, я тільки про це й думала. Вона жувала сирне тістечко й зміряла мене оцінливим поглядом. Віра так само дивилася на пиріг, штрикаючи його шпичкою, щоб побачити, чи він пропікся.

Тоді Пола всміхнулася: «Аґнес Джемайма. Як мило!» Вона поплескала мене по маківці, наче мені було п’ять років, і сказала, що, певно, добре мати нову сукню. Мені хотілося її вкусити: невже нова сукня мала компенсувати мені смерть матері? Але краще було притримати язика й не виказувати своїх думок. Мені це не завжди вдавалося, але того разу вийшло.

Я подякувала, уявляючи, як вона стоїть навколішки в калюжі крові, намагаючись натягнути штани на мертвого чоловіка. Це ставило її в незручне становище, і мені від того ставало легше.

За кілька місяців після смерті моєї матері батько одружився з удовицею Полою. На її пальці з’явилася материна чарівна каблучка — гадаю, батько не хотів її марнувати, та й навіщо купувати ще одну, коли вже є така коштовна й гарна?

Марфи через це бурчали. «Твоя мати хотіла, щоби ця каблучка відійшла тобі», — сказала Роза. Та, звісно ж, вони нічого не могли зробити. Я була розлючена, але теж нічого не могла вдіяти. Журилася, супилася, але ні батько, ані Пола не звертали на це уваги. Взяли звичку робити те, що називали «підбадьорюванням» — на практиці це означало повне ігнорування будь-яких проявів поганого настрою, аби я втямила, що моя вперта мовчанка не впливає на них жодним чином. Вони навіть обговорювали цей педагогічний прийом при мені, говорячи про мене в третій особі. «Бачу, Аґнес сьогодні не в настрої». — «Еге ж. Це як негода — скоро минеться. Юні дівчата всі такі».

Скоро після одруження батька з Полою у школі сталося дещо дуже тривожне. Я розповідаю про це тут не тому, що мені до вподоби всілякі жахіття, — цей випадок сильно на мене вплинув, і він може пояснити, чому в тому місці й часі дехто з нас чинив так, як чинив.

Це сталося на уроці релігії, що її, як я вже згадувала, нам викладала Тітка Відала. Вона головувала у нашій школі, та й в усіх подібних школах теж (вони звалися «школами Відали»), але її портрет у кожному класі був менший за портрет Тітки Лідії. Взагалі у класах висіло по п’ять зображень: згори Крихітка Ніколь, бо ми щодня молилися за її повернення. Далі — Тітка Елізабет і Тітка Гелена, тоді — Тітка Лідія й Тітка Відала. Крихітка Ніколь з Тіткою Лідією мали золоті рами, троє інших жінок — срібні.

Авжеж, ми всі знали, ким були ті чотири жінки: то були Засновниці. Але ми не знали точно, що саме вони заснували, і не наважувалися питати — не хотіли ображати Тітку Відалу, привертаючи увагу до того, що її портрет менший. Шунаміт казала, що портрет Тітки Лідії може стежити за тобою поглядом по всій кімнаті й чути, що ти кажеш, але вона часто перебільшувала і вигадувала всячину.

Тітка Відала сиділа на своєму великому столі. Їй подобалося добре нас усіх бачити. Вона наказала нам посунути свої парти вперед, ближче одна до одної, тоді сказала, що ми вже достатньо підросли, аби почути одну з найважливіших біблійних історій. Важлива вона тому, що це була пряма звістка від Бога для дівчат та жінок, тож слухати її треба уважно. Йшлося про історію наложниці, розрубаної на дванадцять частин.

Шунаміт, яка сиділа біля мене, прошепотіла:

— Я її знаю.

Бека з іншого боку посунула під столом руку ближче до моєї.

— Тихіше, Шунаміт, — застерегла Тітка Відала і, висякавшись, розповіла нам наступне.

Наложниця (це як Служниця) одного чоловіка втекла від власника до свого батька. Це був дуже великий непослух з її боку. Чоловік пішов її забрати — він був королем і людиною доброю, тож вимагав лише її повернення. Знаючи правила, батько дівчини погодився, бо був розчарований неслухняністю дочки. Тож чоловіки влаштували обід, аби відсвяткувати свою згоду. Але це означало, що чоловік із наложницею вийшли в дорогу пізно і, коли стемніло, опинилися у містечку, де чоловік нікого не знав. Та один щедрий містянин запропонував їм зупинитися на ніч у нього.

Одначе інші містяни, сповнені гріховних пристрастей, прийшли до того будинку з вимогою, щоби їм віддали подорожнього. Вони хотіли вчинити з ним страшні, сороміцькі речі. Хтиві й грішні. Та поміж чоловіками це було б особливо погано, тож щедрий містянин та подорожній натомість виставили за двері наложницю.

— Вона на це заслужила, хіба ні? — мовила Тітка Відала. — Не варто їй було тікати. Подумайте про те, скільки лиха вона заподіяла іншим!

Коли прийшов ранок, провадила вона далі, подорожній відчинив двері й побачив наложницю на порозі. «Піднімайся», — сказав він їй. Але вона не підвелася, бо була мертва. Грішні чоловіки вбили її.

— Як? — запитала Бека ледве чутно. Вона міцно стискала мою руку. — Як вони її вбили?

По її щоках стікали дві сльозинки.

— Якщо багато чоловіків одразу роблять з дівчиною хтиві речі, це її вбиває, — відповіла Тітка Відала. — Цією історією Господь каже нам, що ми маємо бути вдоволені своєю долею і не повинні повставати проти неї.

Вона сказала, що жінка мала б шанувати чоловіка. А інакше вийшло як вийшло: Бог завжди посилає покарання, відповідне злочину.

Решту історії я узнала згодом — про те, як подорожній розрубав тіло наложниці на дванадцять частин і розіслав їх по племенах Ізраїлевих, закликаючи помститися за неправедне використання його наложниці й знищити вбивць, і як плем’я Веніяминове відмовилося це робити, бо саме з нього злочинці й походили. Після цього була війна, і плем’я Веніяминове було майже винищене — вбито усіх його жінок та дітей. Тоді решта одинадцять племен вирішили, що зовсім стерти з лиця землі дванадцяте буде недобре, і припинили вбивати. Ті чоловіки, які залишилися, не могли офіційно брати шлюб із жінками з інших племен, аби народити дітей, відколи ті племена присягнули боротися проти них, але їм було сказано, що вони можуть викрадати дівчат і брати за дружин неофіційно, і так вони й чинили.

Але тоді ми всього того не почули, бо Бека розридалася.

— Це жахливо, жахливо… — повторювала вона.

Решта дівчат завмерли.

— Опануй себе, Беко, — наказала Тітка Відала.

Та Бека не могла. Вона так ридала… Мені стало страшно, що й дихати перестане.

— Можна її обійняти, Тітко Відало? — нарешті спитала я. Нас заохочували молитися за інших дівчат, але не торкатися одна одної.

— Напевно що, — похмуро відповіла Тітка Відала.

Я пригорнула Беку. І вона плакала у мене на плечі.

Тітку Відалу дратував її стан, але й тривожив теж. Батько Беки був не Командором, усього лише дантистом, але важливим дантистом, а зуби в Тітки Відали були поганенькі. Вона підвелася і вийшла з кімнати.

За кілька хвилин прийшла Тітка Есті. Зазвичай, коли нас треба було вгамувати, кликали саме її.

— Усе гаразд, Беко, — сказала вона. — Тітка Відала не хотіла тебе налякати.

Це було не зовсім правдою, та Бека припинила плакати й почала гикати.

— На цю історію можна подивитися й інакше. Наложниці було прикро за свій учинок, вона хотіла все виправити, тож пожертвувала собою, аби доброго подорожнього не вбили ті злі чоловіки. — Бека трохи схилила голову набік: вона слухала. — Це було хоробро й шляхетно з її боку, еге ж?

Бека злегка кивнула. Тітка Есті зітхнула.

— Ми всі маємо чимось жертвувати, щоб допомагати іншим, — сказала вона м’яким, заспокійливим голосом. — Чоловіки приносять жертви на війні, а жінки мають робити це в інший спосіб. Так усе влаштовано. А тепер я маю невеличке частування, щоб вас підбадьорити, — вівсяне печиво. Дівчата, можете поспілкуватися.

Ми сиділи й жували вівсяне печиво.

— Не будь такою плаксійкою, — прошепотіла до Беки Шунаміт. — Це всього лиш історія.

Схоже, Бека її не почула.

— Я ніколи й нізащо не вийду заміж, — пробурмотіла вона собі під ніс.

— Вийдеш, — заперечила Шунаміт. — Усі виходять.

— Ні, не всі, — промовила Бека, але лише до мене.

За кілька місяців після того, як Пола з батьком узяли шлюб, наша господа отримала Служницю. Її звали Кайлова, бо мого батька звали Командор Кайл.

— Колись вона мала інше ім’я, — сказала Шунаміт. — Іншого чоловіка. Їх передають по колу, поки вони не народять. Однаково вони всі хвойди, тож справжні імена їм не потрібні.

Вона сказала, що «хвойда» — це жінка, яка була не тільки зі своїм чоловіком, у шлюбі, а й з іншими. Хоча ми достеменно й не знали, що значить «була з чоловіком».

Шунаміт казала, що всі Служниці — подвійні хвойди, бо вони не бувають у шлюбі. Але Тітка Відала казала, витираючи носа, що ми не повинні бути нечемні зі Служницями чи звати їх хвойдами, бо вони служать нашому суспільству, це їхня спокута, і ми всі маємо бути їм вдячні за це.

— Не розумію, чому бути хвойдою — значить служити, — прошепотіла Шунаміт.

— Це через немовлят, — прошепотіла я у відповідь. — У Служниць виходять немовлята.

— У деяких інших жінок теж, — заперечила Шунаміт, — а вони не хвойди.

Це була правда: деякі Дружини могли мати дітей, і Еконожини теж — ми бачили таких, з набряклими животами. Але чимало жінок були до цього нездатні. Тітка Есті казала, що кожна жінка хоче мати дитину — кожна, яка не є Тіткою чи Марфою. Бо, як казала Тітка Відала, коли ти не Тітка і не Марфа, яка з тебе користь, якщо дитини не маєш?

Поява в домі Служниці означала, що моя мачуха Пола хотіла дитину, бо мене за своє дитя не вважала — моєю матір’ю була Табіта. А Командор Кайл? Здавалося, він мене теж за свою дитину не вважав. Наче я стала невидимою для них обох. Вони дивилися на мене — крізь мене — і бачили стіну.

Коли в нашому домі з’явилася Служниця, я вже майже дійшла віку жінки за стандартами Гілеаду. Я стала вища, обличчя видовжилося, виріс ніс. Брови стали темніші — не пухнаста гусінь, як у Шунаміт, і не рідкі й тонкі, як у Беки, а вигнуті півмісяцем, і вії теж були темні. Волосся стало густіше й змінило колір з мишачого коричневого на каштановий. Усе це мене тішило, я роздивлялася своє нове обличчя у дзеркалі, крутилася перед ним на всі боки, не зважаючи на перестороги щодо марнославства.

Тривожніше було те, що в мене набрякли груди і почало з’являтися волосся на тих ділянках тіла, про які не годилося говорити, — на ногах, у пахвах і на сороміцькому куточку з багатьма ухильними назвами. Коли з дівчиною починалося таке, вона переставала бути шляхетною квіткою й ставала значно небезпечнішим створінням.

У школі нас готували до такого: Тітка Відала читала кілька бентежних ілюстрованих лекцій, які мали повідати нам про роль та обов’язок жінки стосовно свого тіла (звісно ж, заміжньої жінки), але вони були не надто інформативні чи втішливі. Коли Тітка Відала пропонувала нам ставити запитання, їх, звісно ж, не було, бо з чого б тут почати? Я хотіла спитати, чому все мусить бути саме так, але й без того знала відповідь: бо це Божий план. Так наші Тітки викручувалися завжди.

Скоро між моїми ногами мала з’явитися кров — це вже трапилося з багатьма дівчатами в школі. Чому Бог не міг улаштувати все інакше? Але він мав особливу пристрасть до крові, судячи з тих віршів Писання, які нам зачитували: кров, очищення, ще кров, іще очищення, кров ллється, аби очистити нечистих, хоча плямувати нею руки не годиться. Кров забруднювала, особливо якщо витікала з дівчини, але колись Богові подобалося, як її проливали в нього на вівтарях. Хоча він і покинув це, як казала Тітка Есті, заради фруктів, овочів, мовчазного страждання й добрих учинків.

Наскільки я розуміла, доросле жіноче тіло було суцільною пасткою. Якщо є дірка, в неї неодмінно мають щось запхати, і щось інше має з неї вийти — це стосувалося будь-яких дірок: у стіні, у горі, у землі. Стільки всього можна було з ним зробити, із цим дорослим жіночим тілом, стільки всього могло піти не так… Я відчувала, що без нього мені було б краще. Розмірковувала над тим, як зменшити його, відмовившись від їжі, і навіть спробувала зробити це на один день, але так зголодніла, що не дотрималася свого рішення, прослизнула серед ночі до кухні й повибирала з каструлі із супом курячі обрізки.

Моє кипуче тіло було не єдиною проблемою: мій статус у школі помітно підупав. До мене більше не дослухалися, не шукали моєї прихильності. Дівчата припиняли розмови, коли я підходила, й дивно на мене поглядали. Деякі навіть відверталися. Бека так не робила — вона все одно примудрялася сідати поряд зі мною, але напружено дивилася перед собою і вже не опускала руку під стіл, щоби торкнутися моєї.

Шунаміт досі говорила, що вона моя подруга. Частково тому, що була не надто популярна — я цього певна, але тепер вона робила мені послугу цією дружбою, а не навпаки. Мене все це зачіпало, хоч я й не розуміла, чому все так змінилося.

Однак інші знали. Певно, пішли чутки — вуста-вуха-вуста — від моєї мачухи Поли через наших Марф, які все помічали, а від них — до інших Марф, які зустрічалися на побігеньках, а від тих Марф — до Дружин, а від Дружин — до їхніх дочок, моїх однокласниць.

Що за чутки? Частково про те, що я була не у фаворі у свого могутнього батька. Моя мати Табіта була моєю захисницею, але тепер її не стало, а мачуха не зичила мені добра. Вдома вона мене ігнорувала або ж гиркала: «Підбери це! Не горбся!» Я щосили намагалася триматися подалі від її очей, але навіть мої замкнені двері, певно, її ображали. Вона знала, що за ними ховаюся я зі своїми кислотними думками.

Але моє «падіння в ціні» було пов’язане не лише із втратою батькової прихильності. Поширилася нова інформація, дуже для мене болісна.

Там, де йшлося про розкриття таємниць, особливо шокуючих, Шунаміт подобалося бути першою.

— Знаєш, що я почула? — мовила вона одного дня, коли ми їли свої обідні сандвічі.

Стояв сонячний полудень, нам дозволили влаштувати пікнік надворі, на шкільному газоні. Територія була огороджена високим парканом із колючим дротом угорі, біля воріт стояли двоє Янголів, і ворота відмикалися лише тоді, як приїздили чи від’їздили автомобілі Тіток, тож ми були у повній безпеці.

— Що? — спитала я.

У сандвічах була штучна сирна суміш, якою в школах замінили справжній сир, бо його потребували наші солдати. Сонце пригрівало, трава була м’яка, того дня мені вдалося вибратися з дому так, що Пола не бачила, і на ту мить я була практично задоволена життям.

— Твоя мати була тобі не справжньою матір’ю, — сказала Шунаміт. — Тебе забрали у справжньої, бо вона була хвойда. Та не переживай: ти не винна, бо була тоді надто маленька.

Мій шлунок стиснувся, я виплюнула на траву шмат сандвіча.

— Це неправда! — майже крикнула я.

— Заспокойся, — мовила Шунаміт. — Я ж кажу: ти не винна.

— Я тобі не вірю.

Шунаміт глянула на мене із задоволенням і жалем.

— Це правда. Моя Марфа чула цю історію від твоєї Марфи, а та все почула від твоєї нової мачухи. Дружини про такі речі знають, деякі з них самі завели дітей таким чином. Та це не про мене — я народилася як годиться.

Тоді я щиро її ненавиділа.

— То де моя справжня мати? — вимагала я відповіді. — Якщо вже ти все знаєш!

Мені хотілося сказати їй, що вона дуже, дуже зла. Я почала розуміти, що вона мене зрадила — перш ніж повідомити мені, все розповіла іншим дівчатам. Саме тому вони стали такі холодні: я була заплямована.

— Не знаю, може, вона мертва, — відповіла Шунаміт. — Вона намагалася викрасти тебе, втекти з Гілеаду через ліс і перевести тебе через кордон. Але вони її наздогнали і врятували тебе. Тобі пощастило!

— Хто «вони»? — ледь чутно запитала я.

Розповідаючи мені все це, Шунаміт продовжувала жувати. Я дивилася на її рот, з якого вилітали слова — мій вирок. Між зубами в неї застряг помаранчевий замінник сиру.

— Ну, знаєш, вони. Янголи, й Очі, і вони. Вони врятували тебе й віддали Табіті, бо вона не могла народити дитину. Вони зробили тобі послугу. Тепер у тебе значно кращий дім, ніж із тією хвойдою.

Я відчула, як віра охопила моє тіло, скувавши неначе паралічем. Історія, яку розповідала Табіта, — про те, як вона урятувала мене і як ми втікали від злих відьом, — частково була правдою. Але я трималася не за Табітину руку, а за руку своєї справжньої матері — справжньої матері-хвойди. І не відьми нас переслідували, а чоловіки. У них мала бути зброя — у таких вона завжди є.

Але Табіта справді мене обрала. Обрала з-поміж усіх тих дітей, яких забрали у батьків. Вона обрала мене й плекала мене. Любила мене. Це була правда.

Але тепер я втратила матір, бо де була та, що мене народила? Батька я теж втратила — Командор Кайл був мені родичем не більше, ніж чоловік із Місяця. Він терпів мене лише тому, що я була проєктом Табіти, її іграшкою, її улюбленицею.

Не дивно, що Пола з Командором Кайлом хотіли Служницю: вони хотіли справжню дитину замість мене. Я була нічия.

Шунаміт і далі жувала, з насолодою спостерігаючи, як до мене доходить сенс почутого.

— Я залишуся з тобою, — промовила вона вкрай побожним і нещирим голосом. — Це ніяк не змінює твою душу. Тітка Есті каже, що всі душі рівні на небесах.

«Лише на небесах», — подумала я. А це не небо. Це місце, повне драбин і змій, і хоча раніше я стояла високо на драбині, спертій на Дерево Життя, тепер сповзаю донизу по спині змії. Як приємно іншим бачити моє падіння! Не дивно, що Шунаміт не втрималася від поширення цих згубних і приємних новин. Я вже чула хихотіння за спиною: «Хвойда, хвойда, хвойдина дочка».

Тітка Відала й Тітка Есті теж мали знати. Ці двоє завжди знали — Тітки знають такі секрети. Марфи казали, що так вони й отримали свою силу — від секретів.

А Тітка Лідія, насуплений і всміхнений портрет якої в огидній коричневій формі та золотій рамі висів по всіх наших класних кімнатах, мусить знати найбільше секретів, бо ж вона має найбільшу з-поміж усіх владу. Що Тітка Лідія сказала би про моє становище? Чи допомогла б мені? Чи зрозуміла б мою біду, чи врятувала б мене? Та чи Тітка Лідія взагалі була реальною людиною? Я її ніколи не бачила. Може, вона така, як Бог, — реальна і нереальна водночас. Що, якби я вночі молилася Тітці Лідії, а не Богу?

Пізніше того самого тижня я спробувала. Але це було надто немислимо — молитися жінці, тож я припинила.

Решту того жахливого дня я провела наче уві сні. Ми вишивали хрестиком носовички для Тіток, квітки на візерунках перегукувалися з їхніми іменами: ехінацея для Елізабет, гіацинти для Гелени, фіалки для Відали. Я вишивала лілеї для Лідії й устромила голку в палець. Продовжувала шити, не помітивши того, поки Шунаміт не сказала:

— У тебе хрестики в крові.

Габріела, сухорлява дотепниця, яка тепер була така само популярна, як я колись, бо її батька підвищили до трьох Марф, прошепотіла:

— Може, в неї нарешті почалося місячне, тільки через палець…

І всі зареготали, бо в більшості місячне вже було, навіть у Беки. Тітка Відала почула регіт, підняла очі від книжки й промовила:

— Годі.

Тітка Есті повела мене до ванної кімнати, ми змили кров, і вона перев’язала мені пальця, але вишивку довелося замочити в холодній воді — так нас учили змивати кров, особливо з білої тканини. Тітка Відала говорила, що ми як Дружини мусимо знати, як відіпрати кров, бо це входить у наші обов’язки: ми маємо наглядати за Марфами, щоби вони робили все правильно. Відмивання крові та інших рідин, що виходять з людського тіла, було частиною жіночого обов’язку піклуватися про інших, особливо про дітей та літніх людей — так учила нас Тітка Есті, яка завжди все подавала в позитивному ключі. Вона стверджувала, що це жіночий талант, яким ми завдячуємо нашому особливому розуму, не такому жорсткому й сконцентрованому, як чоловічий, а м’якому, вологому, теплому; розуму, що огортає, як… як що? Вона не договорила.

Я подумала: «Як болото на сонці». Ось що було в мене в голові — нагріта твань.

— Аґнес, щось трапилося? — запитала Тітка Есті, коли мій палець було вимито.

Я сказала, що ні.

— То чому ти плачеш, люба?

Схоже, я дійсно плакала: сльози линули мені з очей, витікали з моєї болотяної голови, попри всі намагання їх стримати.

— Бо мені болить! — сказала я схлипуючи.

Тітка Есті не питала, що саме мені болить, хоч і мала знати, що йдеться не про поранений палець. Вона обійняла мене, стиснула.

— Стільки всього болить… — відгукнулася. — Але мусимо намагатися зберігати життєрадісність. Бог любить радість. Йому подобається, коли ми цінуємо добре у світі.

Від Тіток, які нас навчали, ми багато чули про те, що подобається і що не подобається Богу, особливо від Тітки Відали, яка, схоже, мала з ним особливо близькі стосунки. Шунаміт якось сказала, що запитає в неї, чим Бог полюбляє снідати. Це шокувало більш сором’язливих дівчат, але до запитання так і не дійшло.

Мені було цікаво, що Бог думає про матерів, справжніх і несправжніх. Та я знала, що немає сенсу питати в Тітки Есті про мою справжню матір і про те, як Табіта мене обрала, чи навіть про те, скільки років мені тоді було. Тітки у школі уникали розмов з нами про наших батьків.

Повернувшись додому того дня, я загнала Зіллу в куток на кухні, де вона готувала печиво, й повторила все, почуте за обідом від Шунаміт.

— У твоєї подружки довгий язик, — так вона сказала. — Краще б їй частіше тримати його за зубами.

Для неї це були незвично різкі слова.

— Та чи це правда? — перепитала я.

Якась частина мене все ще сподівалася, що вона все заперечить. Однак Зілла зітхнула:

— Хочеш допомогти мені з печивом?

Та я була надто доросла, щоб дати збити себе таким простецьким подарунком.

— Просто скажи мені. Прошу.

— Ну… — протягнула жінка. — Якщо вірити твоїй новій мачусі, це так. Це правда. Принаймні щось на зразок того.

— Отже, Табіта мені не мати, — повторила я, стримуючи сльози, що так і просилися на очі, намагаючись утримати голос від тремтіння.

— Це залежить від того, кого називати матір’ю, — зауважила Зілла. — Мати — це та, що народила, чи та, що понад усе тебе любила?

— Не знаю, — замислилась я. — Певно, та, що над усе любила?

— Тоді Табіта була тобі матір’ю, — сказала Зілла, нарізаючи тісто. — І ми, Марфи, теж тобі як матері, бо ми теж тебе любимо. Хоча ти, може, й не завжди це помічаєш.

Вона піднімала кожне кругле печиво лопаткою для млинців і перекладала на деко.

— Ми всі дбаємо про твої інтереси.

Ці слова викликали в мені недовіру, бо Тітка Відала згадувала про наші інтереси зазвичай перед тим, як когось покарати. Вона полюбляла шмагати нас по ногах, там, де не залишалося слідів, а іноді й вище, змушуючи нагинатися і задирати спідниці. Іноді вона робила це з якоюсь із дівчат перед усім класом.

— Що з нею сталося? — запитала я. — З іншою моєю матір’ю? Тією, що бігла через ліс? Після того, як мене забрали?

— Я достеменно не знаю.

Зілла не дивилася на мене, опускаючи деко з печивом до духовки. Я хотіла спитати, чи можна мені взяти одненьке, як спечуться — обожнюю гаряче печиво, — але вирішила, що серед такої серйозної розмови це прозвучить надто по-дитячому.

— Її застрелили? Убили?

— О ні, — заперечила Зілла. — Такого вони не зробили б.

— Чому?

— Бо вона могла мати дітей. Тебе ж народила, правда? Отже, була на це здатна. Вони ніколи не вбили б таку цінну жінку, хіба що зовсім не мали б вибору. — Вона помовчала, дала мені час усе осягнути. — Найімовірніше, вони мали перевірити, чи вона… Тітки в Центрі Лії та Рахілі молилися б з нею, спочатку проводили б бесіди, аби побачити, чи можна її переконати.

У школі ходили чутки про Центр Лії та Рахілі, але непевні: ніхто не знав, що саме там відбувається. Та й однак навіть молитися з купою Тіток уже було б страшно. Не всі вони були такі м’які, як Тітка Есті.

— А що, як вони не змогли б її переконати? — запитала я. — Тоді вбили б? Вона померла?

— О, я певна, що вона передумала, — сказала Зілла. — Вони це вміють — змінювати переконання, змінювати почуття.

— То де вона зараз? — спитала я. — Моя мати, справжня, інша мати?

Я питала себе, чи ця мати мене пам’ятає. Мусить пам’ятати. Вона мусила мене любити, інакше не намагалася б, утікаючи, забрати із собою.

— Ніхто з нас не знає того, люба, — відповіла Зілла. — Стаючи Служницями, вони втрачають старі імена, і в цьому їхньому вбранні обличчя не побачиш. Всі на вигляд однакові.

— То вона Служниця? — отже, те, що казала Шунаміт, було правдою. — Моя мати?

— Вони в центрі саме це й роблять. Перетворюють їх на Служниць так чи інакше, — тих, кого вдається спіймати. Як щодо тепленького печива? Масла у мене зараз немає, але можу намастити його медом.

Я подякувала Зіллі. З’їла печиво. Моя мати була Служницею. Це тому Шунаміт наполягала на тому, що вона хвойда. Кожен знав, що колись усі Служниці були хвойдами. І не переставали ними бути, хіба трохи в інший спосіб.

Відтоді наша нова Служниця мене зачарувала. Коли вона тільки з’явилася, я на неї не зважала, як мені й радили — Роза казала, що це для них найкраще, бо вона або народить дитину, і тоді її переведуть деінде, або не народить, і її однак переведуть деінде. У будь-якому разі вона у нашому домі ненадовго. Тому їм і не йдуть на користь тісні зв’язки, особливо з молодшими у господі, бо все одно доведеться від них відмовитися, і подумай лише, який смуток це принесе.

Тож я відверталася від Кайлової, прикидаючись, ніби не помічаю її, коли вона запливає до кухні у своїй червоній сукні, аби взяти кошик і піти на прогулянку. Служниці щодня ходили на прогулянки по двоє — їх можна було побачити на вулицях. Ніхто їх не чіпав, не говорив до них, не торкався, бо вони в певному сенсі й були недоторканні.

Але тепер я скоса позирала на Кайлову щоразу, як випадала така можливість. У неї було бліде овальне обличчя, порожнє, наче відбиток пальця, знятий у рукавичці. Я сама вміла робити таке порожнє обличчя, тож не вірила, що під ним справжня порожнеча. Вона колись мала ціле життя. Якою вона була зовні, бувши хвойдою? Хвойди були більш ніж з одним чоловіком? Зі скількома була вона? Що взагалі це означало — «бути з чоловіками»? З якими чоловіками? Чи вона показувала частини тіла з-під вбрання? Носила штани, як чоловік? Це так жахливо, що й уявити годі! Але якщо вона це робила — яке нахабство! Вона, певно, була тоді зовсім інакшою, ніж зараз. Мусила бути значно енергійніша.

Я дивилася з вікна їй у спину, коли вона йшла на прогулянку через сад, доріжкою до воріт. Тоді я знімала взуття, навшпиньки прокрадалася через коридор до її кімнати в глибині будинку, на третьому поверсі. Кімната була середнього розміру, мала власну ванну. На підлозі лежав плетений килимок, на стіні висіла картина із синіми квітками у вазі, яка раніше належала Табіті.

Моя мачуха, певно, перевісила картину туди, аби прибрати з очей, бо зачищала усі доступні кімнати будинку від того, що могло нагадати її новому чоловікові про його першу Дружину. Пола не робила це відкрито, вона діяла значно тонше, позбувалася речей по одній, але я знала, що вона замислила. Це була ще одна причина моєї нелюбові до неї.

Для чого підмінювати слова? Потреби в цьому більше немає. Це була не нелюбов, а ненависть. Ненависть — дуже погане почуття, воно псує душу, як учила нас Тітка Есті. Та хоч я й не пишаюся цим і тоді молилася, щоб отримати прощення, відчувала я щиру ненависть.

Опинившись у кімнаті Служниці й тихо зачинивши двері, я починала нишпорити. Ким вона насправді була? Що, як саме вона — моя втрачена мати? Я знала, що це вигадки, але мені було так самотньо… Мені подобалось уявляти, як усе було б, якби це виявилося правдою. Ми кинулися б в обійми одна одній, ми були б такі щасливі знову одна одну віднайти… Але що тоді? У мене не було жодних ідей стосовно того, що могло б статися потім, хоча я й мала невиразне відчуття, що була б біда.

У кімнаті Кайлової не було нічого, щоб скласти хоч якесь уявлення про неї. Червоні сукні були дбайливо розвішані в шафі, проста біла білизна й мішкуваті нічні сорочки охайно складені на полицях. Вона мала другу пару черевиків, зайвий плащ і білий капелюшок. Зубну щітку з червоною ручкою. У шафі лежала валіза, в якій вона все це принесла, але в ній нічого не було.

Нарешті наша Служниця спромоглася завагітніти. Я знала це ще до того, як мені сказали, — замість того, щоб поводитися з нею, як із вуличним собакою, з яким миряться від жалю, Марфи почали метушитися коло неї, давати їй більше їжі, ставити квіти в маленьких вазах на її сніданкову тацю. Я була нею одержима, тож стежила за такими деталями, як тільки могла.

Я підслуховувала, як Марфи теревенять на кухні, коли думають, що мене там нема, хоча й не завжди чула їхні слова. Коли ж я була з ними, Зілла багато усміхалася до себе, Віра стишувала свій різкий голос, наче була в церкві. Навіть Роза посміхалася самовдоволено, наче з’їла особливо смачний апельсин, але нікому не збиралася про це говорити.

Що ж до Поли, моєї мачухи, то вона просто сяяла. Була до мене добріша у тих випадках, коли ми перебували в одній кімнаті, що траплялося нечасто, якщо я тільки могла тому завадити. Я похапцем снідала на кухні, перш ніж мене відвозили до школи, і виходила з-за обіднього столу якомога швидше, посилаючись на домашнє завдання: вишивання хрестиком, в’язання, шиття, малюнок, який треба було закінчити, акварель, яку треба було написати. Пола ніколи не заперечувала: вона хотіла мене бачити не більше, ніж я її.

— Кайлова вагітна, правда ж? — запитала я Зіллу якось уранці. Намагалася говорити якомога байдужіше на той випадок, якщо раптом помиляюся. Зілла була заскочена зненацька.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж не сліпа, — відповіла я зверхньо. Це мусило дуже дратувати: я саме дійшла того віку.

— Нам не можна нічого про це говорити, поки не мине третій місяць, — визнала Зілла. — Перші три місяці дуже небезпечні.

— Чому? — запитала я.

Зрештою, я мало що про це знала, попри слиняві слайди Тітки Відали про зародки.

— Бо якщо там Не-дитя, тоді воно може… тоді воно може народитися зарано, — сказала Зілла. — І померти.

Про Не-дітей я знала: нас цього не вчили, але про це ходили чутки. Казали, що їх народжується чимало. Служниця Беки народила дівчинку, яка не мала мозку. Бідолашна Бека дуже засмутилася, бо хотіла мати сестричку. «Воно у наших молитвах… Вона», — сказала тоді Зілла. Я завважила це «воно».

Утім Пола, певно, натякнула іншим Дружинам про те, що Кайлова вагітна, бо мій статус у школі раптом стрімко зріс. Шунаміт із Бекою знову змагалися за мою увагу, інші дівчата ставилися з пошаною, наче я мала невидиму ауру.

Майбутня дитина осявала все, що було з нею пов’язано. Наш будинок неначе огорнула золотава імла, і з часом вона ставала все яскравіша й золотіша. Коли позначку трьох місяців було пройдено, на кухні влаштували неофіційну вечірку, Зілла спекла пиріг. На обличчі ж Кайлової була не так радість, як полегкість, наскільки я могла судити про це обличчя.

Я ж сама серед цього стриманого свята була темна, мов хмара дощова. Це невідоме дитя в животі Кайлової перебирало на себе всю любов, не залишаючи нічого для мене. Я була зовсім сама. І заздрила: ця дитина матиме матір, а в мене її ніколи не буде. Навіть Марфи відверталися від мене до світла, яке випромінювало черево Кайлової. Мені соромно це визнавати — заздрити дитині! — але така вже правда.

Саме тоді сталася подія, яку мені варто б оминути, бо їй слід лишатися забутою, але вона вплинула на вибір, який я зробила незабаром. Тепер я старша, я бачила зовнішній світ і розумію, що комусь вона може здатися зовсім незначною, та на той час я була юною гілеадською дівчиною, не готовою до таких ситуацій, тож для мене в ній не було нічого тривіального. Це було жахливо. А ще соромно — коли з тобою роблять щось сороміцьке, це переходить на тебе саму. Почуваєшся брудною.

Прелюдія була несуттєва: я мала піти до дантиста для щорічного огляду. Дантистом був батько Беки, лікар Гроув. Віра казала, що він найкращий — усі найвпливовіші Командори з родинами ходили саме до нього. Його кабінет містився у будівлі «Благословення здоров’я», призначеній для лікарів та дантистів. Зовні на ній красувалася вивіска з усміхненими серцем та зубом.

Зазвичай одна з Марф супроводжувала мене до лікаря чи до дантиста й чекала у передпокої, бо Табіта говорила, що так пристойніше, хоч і не пояснювала чому. Але Пола сказала, що Хранитель може просто відвезти мене, адже вдома багато роботи, зважаючи на зміни, до яких треба було підготуватися (їй ішлося про дитину), тож відправляти зі мною Марфу означало марнувати час.

Я була не проти. Насправді так я почувалася дуже дорослою. Сиділа в автомобілі позаду Хранителя, випрямивши спину. Тоді увійшла до будівлі, натиснула в ліфті кнопку з трьома зубами на ній, сама знайшла потрібний поверх і двері й сіла в передпокої, розглядаючи картинки з прозорими зубами на стінах. Коли прийшла моя черга, я зайшла до кабінету, як сказав асистент, містер Вільям, і сіла у крісло. Увійшов лікар Гроув, містер Вільям приніс йому мою карту, а тоді вийшов і зачинив за собою двері. Лікар Гроув проглянув карту й запитав, чи мене непокоять зуби, а я відповіла, що ні.

Він трохи поколупався у мене в роті своїми шпичаками й зондами разом із дзеркальцем, як завжди. Як завжди, я зблизька бачила його очі, збільшені скельцями окулярів, — сині, налиті кров’ю, з навислими повіками, — і намагалася не вдихати, коли він видихав, бо його подих — як завжди — смердів цибулею. Це був чоловік середнього віку, який нічим не вирізнявся.

Він із лясканням зняв білі гумові рукавички, вимив руки в умивальнику в мене за спиною. Сказав:

— Ідеальні зуби. Ідеальні. — Тоді додав: — Ти вже майже доросла дівчинка, Аґнес.

Тоді поклав долоню на мої маленькі, але вже набряклі груди. Стояло літо, тож я була вбрана у літню форму — рожеву, з легенької бавовни.

Я завмерла, шокована. Тож усе це правда — про чоловіків та їхні шалені, полум’яні пристрасті, які я спричинила лише тим, що сіла в крісло до дантиста. Мені було жахливо соромно — що я мала сказати? Я не знала, тож прикинулася, що нічого не відбувається.

Лікар Гроув стояв за мною, тож його ліва рука лежала на моїй лівій груді. Я не бачила його — саму лише долоню, велику, з рудуватим волоссям з тильного боку. Вона була тепла. Сиділа в мене на грудях, як здоровий гарячий краб. Я не знала, що робити. Взяти його за руку й зіпхнути її? Чи це спричинить ще більший спалах хоті? Спробувати втекти?.. Рука стиснулася. Пальці намацали сосок, вщипнули. Здавалося, наче у мене штрикнули голкою. Я подалася корпусом вперед, бо мусила якомога швидше вибратися з того крісла, але рука мене замкнула. Раптом вона піднялася й у полі мого зору опинилася решта лікаря Гроува.

— Час тобі побачити його, — промовив він цілком нормальним тоном, яким говорив усе інше. — Скоро такий само опиниться у тобі.

Він узяв мою праву руку й поклав на ту свою частину.

Навряд чи я мушу розповідати вам, що було далі. Лікар мав рушника напоготові, витерся й повернув відросток назад у штани.

— Ну от, — сказав. — Хороша дівчинка. Я тебе не скривдив.

Він по-батьківському поплескав мене по плечу.

— Не забувай чистити зуби двічі на день і обробляти зубною ниткою. Містер Вільям дасть тобі нову щітку.

Я вийшла з кабінету, мене нудило. Містер Вільям чекав у передпокої, його скромне тридцятилітнє обличчя було незворушне. В руках він тримав чашку з новими зубними щітками, рожевими й блакитними. Мені вистачило клепки взяти рожеву.

— Дякую, — сказала я.

— Нема за що, — відповів містер Вільям. — Є карієс?

— Ні, — сказала я. — Не цього разу.

— Добре, — відповів містер Вільям. — Утримуйся від солодкого, і, може, ніколи й не матимеш. Жодного гниття. З тобою все гаразд?

— Так, — сказала я.

Де ті двері?

— Ти якась бліда. Люди, буває, бояться дантистів…

То була посмішка? Він знав, що сталося щойно?

— Я не бліда, — по-дурному не погодилася я.

Звідки мені було знати, що я не бліда? Я намацала ручку на дверях, навпомацки вивалилася з них, дійшла до ліфта, натиснула на кнопку.

І таке буде щоразу, як я ходитиму до дантиста? Я не могла сказати, що не хочу повертатися до лікаря Гроува, не пояснивши чому, а якби я про таке розповіла, то мала б неприємності. Тітки в школі вчили нас розповідати старшим — тобто їм, — коли якийсь чоловік торкнеться нас неналежним чином, але було зрозуміло, що галасу здіймати не слід, особливо якщо це стосувалося поважної людини, такої як лікар Гроув. До того ж що було б із Бекою, якби я сказала таке про її батька? Вона була б принижена, спустошена. Це було б жахливою зрадою.

Деякі дівчата доповідали про таке. Одна заявила, що їхній Хранитель гладив її ноги. Інша сказала, що Еконосміттяр розстібнув перед нею штани. Першу дівчину відшмагали по ногах за брехню, другій сказали, що хороші дівчата не зважають на дрібні вибрики чоловіків — вони просто відвертаються.

Але я не могла відвернутися. Не було куди відвертатися.

— Вечеряти не буду, — сказала я Зіллі на кухні. Вона пильно подивилася на мене.

— Як твій візит до дантиста, люба? — спитала вона. — Є карієс?

— Ні, — відповіла я й спробувала слабко всміхнутися. — У мене ідеальні зуби.

— Ти захворіла?

— Може, застудилася трохи, — пробурмотіла я. — Піду приляжу.

Зілла зготувала мені гаряче питво з лимоном та медом і принесла на таці до мене в кімнату.

— Треба було мені піти з тобою, — сказала вона. — Але він найкращий дантист, усі так вважають.

Вона знала. Чи підозрювала. Таким чином вона попереджала мене, що краще мовчати. Таку зашифровану мову вони вживали. Або краще сказати: ми всі вживали. Чи Пола теж знала? Чи передбачала, що у лікаря Гроува зі мною може статися таке? Це тому вона відіслала мене туди саму?

Я вирішила, що так і мало бути. Пола зробила це навмисне, щоб мене щипали за груди, щоб та брудна штука виплеснулася переді мною. Вона хотіла, аби мене осквернили. Біблійне слово — «осквернення». Вона, певно, злісно реготала з того, як гидко з мене пожартувала, бо я розуміла, що для неї це мало б бути жартом.

Після того я припинила молитися про прощення за ненависть, яку до неї відчувала. Я була права у своїй ненависті. Готова була думати про неї якнайгірше й так і думала.

Минали місяці; моє життя й надалі було сповнене скрадань та підслуховування. Я відчайдушно працювала над тим, щоб бачити, не будучи поміченою, і чути, не будучи почутою. Я відкривала для себе щілини в рамах дверей і в напівзачинених дверях, зручні для підслуховування точки в коридорах та на сходах, тонкі місця в стінах. Переважно я чула лише уривки, а то й мовчання, але все краще виходило складати ті уривки докупи й доповнювати несказані речення.

Кайлова, наша Служниця, ставала все більша — або ж це її черево росло, — і що більшою вона ставала, то більшим екстазом повнилася наша господа. Тобто жінки повнилися екстазом. Почуття Командора Кайла важко було зрозуміти. Він завжди мав кам’яне обличчя, та й однаково чоловікам не годиться проявляти емоції — чи йдеться про сльози, а чи про голосний сміх. Хоча за зачиненими дверима їдальні цей сміх лунав, коли до нього приходили інші Командори на вечерю з вином і святковим десертом зі збитими вершками: якщо вдавалося їх дістати, Зілла пречудово готувала такі десерти. Але, гадаю, навіть він був принаймні у помірному захваті від того, що Кайлова роздувалася, наче та кулька.

Інколи мені хочеться знати, що мій власний батько відчував щодо мене. Про матір я дещо розумію — вона намагалася втекти зі мною, і Тітки зробили з неї Служницю, — а от про батька не знаю нічого. Він мусив у мене бути, у кожного він був. Можна подумати, що я намагалася заповнити порожнечу його ідеалізованим образом, але це не так: пробіл залишався пробілом.

Кайлова тепер стала знаменитістю. Дружини відправляли до нас Служниць — начебто позичити яйце чи повернути миску, але насправді дізнатися, як їй ведеться. Їх пускали до будинку, тоді кликали її, щоб жінки могли покласти долоні на круглий живіт, відчути, як штовхається дитина. Було дивовижно спостерігати за їхніми обличчями, коли вони виконували цей ритуал. На них було зачудування, неначе вони стали свідками дива. Надія, бо якщо Кайлова змогла, то й вони зможуть. Заздрість, бо їм це ще не вдалося. Жадання, бо їм справді цього хотілося. Відчай, бо з ними цього може ніколи не статися. Я ще не знала, що може статися зі Служницею, яка виявиться «пустою» на всіх своїх призначеннях, попри те, що її визнали плідною, але підозрювала, що нічого доброго.

Пола влаштовувала численні чаювання з іншими Дружинами. Вони вітали її, милувалися нею і заздрили, а вона поблажливо усміхалася, скромно приймала вітання і говорила, що всі благословення приходять згори, а тоді наказувала Кайловій зайти до вітальні, щоб Дружини могли побачити все на власні очі й пометушитися навколо неї, сплескуючи руками. Вони навіть називали Кайлову «люба», чого ніколи не допускали щодо звичайної Служниці, з пласким животом. А тоді питали Полу, як вона збирається назвати свою дитину.

Свою дитину. Не Кайлової. Мені було цікаво, що Кайлова про це думає. Але жодна з них не цікавилася тим, що відбувалося в неї в голові, їх цікавив тільки живіт. Вони поплескували його, іноді навіть притулялися послухати, а я ховалася за відчиненими дверима вітальні й дивилася крізь щілину на її обличчя. Я бачила, що вона намагається зберігати незворушність, наче це обличчя мармурове, але вдавалося їй не завжди. Кайлова стала кругліша, ніж коли тільки прибула до нас, — лице майже набрякло, і мені здавалося, що в тому винуваті сльози, які вона не дозволяла собі пролити. Чи плакала вона потай? Я часто прослизала до її дверей, підслуховуючи, та ніколи цього не чула.

У ці моменти нишпорення я лютувала. У мене колись була мати, мене від неї забрали й віддали Табіті так само, як це маля заберуть у Кайлової й віддадуть Полі. Так уже це робилося, таким був порядок і мав бути заради майбуття Гілеаду: меншість мусить приносити жертви задля більшості. Тітки зійшлися на цьому, вони навчали цього, та я все одно знала, що це неправильно.

Та я не могла засуджувати Табіту, хоча вона й прийняла вкрадене дитя. Не вона зробила світ таким. Вона була мені матір’ю, я любила її, а вона — мене. Я досі її любила, і, можливо, вона досі любила мене. Хтозна? Можливо, її сріблястий дух був зі мною, ширяв наді мною, вартував. Мені подобалося так думати.

Мені було необхідно так думати.

Нарешті прийшов День Народження. Я не пішла до школи, бо в мене нарешті почалося місячне і мені страшенно крутило живіт. Зілла дала мені грілку з гарячою водою, втерла у живіт знеболювальну мазь і приготувала горнятко заспокійливого чаю, тож я згорнулася у своєму ліжку й тішилася жалощами до себе, коли почула на вулиці сирену Родомобіля. Виповзла з ліжка і підійшла до вікна: так, червоний фургон заїхав до нас у двір, і з нього виходили Служниці, дюжина, а то й більше. Я не бачила облич, але з того, як вони рухалися — жвавіше, ніж зазвичай, — було видно, що вони збуджені.

Тоді почали прибувати автомобілі Дружин, вони теж поспішали до нас у своїх однакових блакитних накидках. Приїхали два автомобілі, з яких вийшли Тітки. Я їх не впізнала. Обидві були старші, одна несла чорну сумку з червоними крилами, заплетеною вузлом змією та місяцем — це означало, що сумка належить медичній службі оперативного реагування, жіночому підрозділу. Деяких Тіток навчали основ надання першої допомоги й акушерства, хоча стати справжніми лікарками вони й не могли.

Я не мала стати свідком Народження. Дівчатам і молодим жінкам шлюбного віку (якого я саме досягла з появою місячного) не дозволялося дивитися на таке чи знати, що відбувається, бо це видовище й звуки могли зашкодити — викликати огиду або й страх. Це густе, червоне знання залишалося заміжнім жінкам, Служницям і, звісно ж, Тіткам, щоб вони могли вчити наступних Тіток акушерської справи. Але я, природно, вгамувала власний біль, вдягла халат і капці й навшпиньки пробралася сходами до майданчика перед третім поверхом, звідки мене не було видно.

Дружини чаювали у вітальні внизу, чекаючи важливого моменту. Я не знала, якого саме моменту, але чула, як вони сміються й теревенять. Разом із чаєм вони пили й шампанське — пізніше я побачила на кухні порожні пляшки та бокали.

Служниці та призначені Тітки були з Кайловою — не в її кімнаті, вона була б замала для всіх них, а в головній спальні на другому поверсі. Я чула гарчання, схоже на тваринне, і голоси Служниць, що декламували: «Тужся, тужся, тужся, дихай, дихай, дихай», — а у перервах — зболений голос, який я не впізнала, але він мав належати Кайловій: «О Боже, о Боже!» — глибокий і темний, він лунав наче з колодязя. Я була нажахана. Сидячи на сходах, обхопивши себе руками, я почала тремтіти. Що там відбувалося? Які тортури, які муки? Що з нею робилося?

Ці звуки тривали, здавалося, доволі довго. Я чула кроки коридором: Марфи приносили все потрібне, щось забирали. Зазирнувши пізніше до пральні, я побачила, що серед іншого там лежали закривавлені простирадла й рушники. Тоді одна з Тіток вийшла у коридор і загавкала у свій Компумов:

— Негайно! Якомога швидше! Тиск дуже низький! Вона втрачає забагато крові!

Тоді пролунав крик, іще один. Одна з Тіток гукнула Дружин зі сходів:

— Ходіть сюди мерщій!

Зазвичай Тітки так не волали. Численні кроки затупотіли сходами, хтось промовив:

— О, Поло!

Потім була ще одна сирена, цього разу інакша. Я визирнула у коридор — порожньо. Чкурнула до своєї кімнати, визирнула у вікно. Чорне авто з червоними крилами й змією, а ще з високим золотим трикутником — справжній лікар. Він майже вистрибнув з автівки, грюкнув дверима, побіг до будинку.

Я чула його голос:

— От лайно. От лайно. Бісове лайно!

Це було моторошно: я ніколи не чула, щоб чоловік говорив щось подібне.

Народився хлопчик, здоровий син Поли й Командора Кайла. Його назвали Марком. А от Кайлова померла.

Після того як Дружини, і Служниці, й усі інші пішли, я сиділа з Марфами на кухні. Вони доїдали те, що лишилося від святкування: сандвічі з обрізаними шкоринками, пиріг, пили справжню каву. Запропонували частування й мені, та я відповіла, що не голодна. Спитали, як мій живіт, сказали, що завтра вже буде краще, а з часом взагалі перестане боліти — до такого звикаєш. Але мені бракувало апетиту не тому.

Вони розповіли, що тепер у нас буде годувальниця — одна з тих Служниць, котрі втратили малят. Або це, або годування з пляшечки, хоча всі знали, що суміші ні до чого не придатні. І все одно вони підтримуватимуть у маленькому клопику життя.

— Бідолашна дівчина, — сказала Зілла. — Через усе це пройти намарно.

— Принаймні дитину врятували, — завважила Віра.

— Мали обирати: або одне, або друге, — докинула Роза. — Мусили розрізати її.

— Я піду ляжу, — сказала я.

Кайлову ще не забрали з дому. Вона лежала у своїй кімнаті, загорнута у простирадло — я побачила її, коли тихенько піднялася задніми сходами.

Я розгорнула простирадло, відкрила її обличчя. Воно було біле, певно, в ньому зовсім не залишилося крові. Брови в неї були світлі, м’які й тоненькі, вигнуті, наче здивовані. Розплющені очі дивилися на мене. Можливо, це вона вперше бачила мене. Я поцілувала її в чоло.

— Я тебе не забуду, — сказала я їй. — Інші забудуть, а я — ні, обіцяю.

Знаю, це мелодраматично: я ж була ще зовсім дитина. Проте, як бачите, свого слова дотримала, не забула її — Кайлову, безіменну жінку, поховану під маленькою квадратною плитою, яка могла б лишитися порожньою. Я знайшла її на кладовищі Служниць через кілька років.

А діставши можливість, я взялася шукати її в Генеалогічних архівах ліній крові. І знайшла. Знайшла її справжнє ім’я. Знаю, це не мало сенсу ні для кого, крім хіба тих, хто колись її любив і був відірваний від неї. Та для мене це було наче відбиток долоні в печері — знак, звістка. «Я була тут. Я існувала. Я була справжня».

Як її звали? Авжеж, ви захочете знати.

Крістал. Саме так я її нині й пам’ятаю. Як Крістал.

Для Крістал влаштували невеличкий похорон. Мені було дозволено прийти: після першого місячного я офіційно стала жінкою. Служницям, які були присутні під час Народження, теж дозволили прийти, і всім, хто працював у нашому домі. Навіть Командор Кайл там був на знак поваги.

Ми заспівали два гімни — «Піднесення смиренних» та «Благословенний плід», — і легендарна Тітка Лідія виголосила промову.

Я дивилася на неї зачудовано, наче це її портрет ожив: отже, вона насправді існувала. Втім виглядала старшою, ніж на портреті, і не такою страшною.

Вона сказала, що наша сестра в Божій службі, Служниця Кайлова, принесла найбільшу жертву й померла з честю шляхетної жінки, спокутувавши попереднє грішне життя і ставши блискучим прикладом для інших Служниць.

Коли Тітка Лідія це говорила, її голос трошки тремтів. Пола з Командором Кайлом дивилися урочисто й благочестиво, час від часу киваючи, а деякі Служниці плакали.

Я не плакала. Наплакалася вже. Правда в тому, що вони розрізали Крістал, аби дістати дитину, і тим убили її. Вона це не обирала. Не зголошувалася померти з честю шляхетної жінки чи стати блискучим прикладом, але про це ніхто не згадав.

Моє положення у школі погіршилося остаточно. Я стала табу: наша Служниця померла, а серед дівчат це вважалося ознакою злої долі. Дівчата були забобонні. У школі Відали співіснували дві релігії: офіційна, якої навчали Тітки, про Бога й особливе місце жінки, і неофіційна, яка передавалася від дівчинки до дівчинки через ігри та пісеньки.

У молодших дівчат було чимало віршиків на зразок: «Раз — виворітна, два — лицьова, ось твій муж, ти йому жона. Лицьова — раз, виворітна — два, його убили, нового на!» Для маленьких чоловіки були не справжніми людьми. Це були меблі, цілком замінні, як у ляльковому будинку мого дитинства.

Найпопулярніша серед малих дівчат пісенька-гра звалася «Повішення». Звучала вона так:

Дівчата пробігали струмочком під піднятими руками двох інших дівчат, і всі співали: «Раз — убивство, два — цілунок, три — малюк, чотири — трунок, п’ять — жива, шість — сконала, сім — упіймалась, бо тікала!»

Сьому дівчинку ловили ті дві, які рахували, і проводили по колу, перш ніж ляснути по голові. Тепер вона «сконала» і могла вибрати двох наступних катів. Я розумію, це звучить водночас легковажно й зловісно, але діти роблять забавки з того, що їм доступне.

Тітки, певно, вважали, що ця гра містить цілком благотворну кількість застереження й погроз. Але чому «раз — убивство»? Чому вбивство мало передувати цілунку? Чому не йшло після нього, хоча так було б природніше? Я відтоді часто про це думала, але відповіді так і не знайшла.

Під час шкільних годин нам були дозволені й інші ігри. Ми бавилися у «Змій та драбини»: якщо зістрибуєш на «молитву», то піднімешся драбиною на Дерево Життя, а як на «гріх» — спускаєшся сатанинською змією. Ми отримували розмальовки й розфарбовували вивіски на крамницях («ВСЯКА ПЛОТЬ», «ХЛІБИНИ Й РИБИНИ»), таким чином їх вивчаючи. Розмальовували і вбрання на людях: блакитний колір для Дружин, смужки — для Еконожин, червоний — для Служниць. Бека якось мала неприємності з Тіткою Відалою, бо розфарбувала Служницю фіолетовим.

Поміж старших дівчат забобони передавалися пошепки, їх не співали, і це були не ігри. Все сприймалося серйозно. Наприклад, говорили отак:

Якщо Служниця твоя помре,

То її кров заплямує тебе.

Якщо помре Служниці дитя,

Будеш ридати усе життя.

Якщо пологів не переживе

Служниця, прокляття тебе не мине.

Кайлова не пережила пологів, тож інші дівчата вважали мене проклятою. Але позаяк маленький Марк був живий-здоровий і був моїм братом, у цьому вбачали благословення. Дівчата не збиткувалися з мене, просто уникали. Гульда кривилася, закочуючи очі, побачивши мене, Бека відверталася, хоча й підсовувала мені частину свого обіду, коли ніхто не дивився. Шунаміт теж віддалилася чи то через страх, спричинений смертю, чи через заздрощі, спричинені народженням, а може, й через їх поєднання.

Удома вся увага була зосереджена на немовляті, яке її так вимагало. Голос у нього був гучний. І хоча Пола тішилася престижністю свого становища (мати новонародженого в домі, ще й чоловічої статі), по правді мати з неї була ніяка. Маленького Марка виставляли перед друзями, але хоч як недовго це тривало, Полі й цього було забагато, і скоро він опинявся на руках годувальниці — гладкої похмурої Служниці, яка донедавна була Такеровою, а тепер, звісно ж, стала Кайловою.

Коли Марк не їв, не спав і не виставлявся напоказ, він проводив час на кухні, де був справжнім улюбленцем Марф. Вони залюбки купали його й примовляли над його крихітними пальчиками на крихітних ручках і ніжках, крихітними ямочками, крихітним чоловічим органом, з якого він видавав вражаючий фонтан сечі. От маленький силач!

Від мене очікували, що я приєднаюся до цього поклоніння, а коли мені бракувало ентузіазму, радили припинити супитися, бо скоро у мене буде власне маля, і тоді я буду щаслива. Я в цьому дуже сумнівалася — у щасті, а не в немовляті, — тож намагалася якомога більше часу проводити у себе в кімнаті, уникаючи радощів кухні й розмірковуючи про несправедливість світу.