Заповіти

ХХІІ. ЗУПИНКА СЕРЦЯ

За два дні до того, як ми з Бекою мали отримати свої низки перлів, під час нашої приватної вечірньої молитви до нас несподівано навідалася Тітка Лідія. Їй відчинила Бека.

— О, Тітко Лідіє! — мовила вона розгублено. — Господу слава.

— Будь ласка, відійди і зачини за мною двері, — сказала Тітка Лідія. — Я поспішаю. Де Ніколь?

— Нагорі, Тітко Лідіє, — відповіла я.

Коли ми з Бекою молилися, вона зазвичай ішла займатися своїми фізичними тренуваннями.

— Покличте її, будь ласка. Це терміново.

Тітка Лідія дихала частіше, ніж звичайно.

— Тітко Лідіє, ви здорові? — стривожено запитала Бека. — Може, хочете води?

— Не метушися, — урвала вона.

До кімнати увійшла Ніколь.

— Усе гаразд? — запитала.

— Насправді ні, — мовила Тітка Лідія. — Ми у скрутному становищі. Командор Джадд влаштував наліт на нашу друкарню, шукаючи зради. Серйозно налякавши Тітку Венді, він, утім, не знайшов нічого підозрілого. Але, на жаль, він знає, що Ніколь насправді звати не Джейд. Він дізнався, що вона Крихітка Ніколь, і рішуче налаштований одружитися з нею якомога швидше, аби піднести власний престиж. Хоче влаштувати трансляцію весілля на телебаченні Гілеаду.

— Яке лайно! — вигукнула Ніколь.

— Стеж за словами, будь ласка, — зауважила Тітка Лідія.

— Вони не змусять мене вийти за нього!

— Якось змусять, — сказала Бека. Вона пополотніла.

— Це жахливо, — промовила я.

З огляду на те, що я прочитала в досьє Командора Джадда, це було не просто жахливо: це був смертний вирок.

— Що ми можемо зробити?

— Ви з Ніколь мусите поїхати завтра ж, — сказала мені Тітка Лідія. — Якомога раніше. Виліт дипломатичним літаком неможливий: Джадд про це дізнається і зупинить його. Доведеться змінити маршрут.

— Але ж ми не готові, — заперечила я. — У нас немає перлів, і суконь, і канадських грошей, і брошур, і срібних наплічників…

— Я сьогодні принесу вам усе необхідне, — відповіла Тітка Лідія. — Пропуск Тітки Іммортель для Ніколь я уже добула. На жаль, уже не встигаю змінити дати для відправлення самої Тітки Іммортель до санаторію. В будь-якому разі цього прикриття надовго не вистачило б.

— Тітка Гелена помітить, що Ніколь немає, — зауважила я. — Вона завжди нас перераховує. І вони питатимуть, чому Бека, тобто Тітка Іммортель, досі тут.

— Саме так, — сказала Тітка Лідія. — Тому я мушу просити тебе про особливу послугу, Тітко Іммортель. Будь ласка, коли вони поїдуть, сховайся на сорок вісім годин. Може, в бібліотеці?

— Не там, — сказала Бека. — Забагато книжок, людині місця не вистачить.

— Упевнена, ти щось придумаєш. Уся наша місія залежить від тебе, не кажучи вже про особисту безпеку Тітки Вікторії та Ніколь. Це велика відповідальність: оновлення Гілеаду можливе лише завдяки тобі. І ти ж не хочеш, щоб інших спіймали й повісили?

— Ні, Тітко Лідіє, — прошепотіла Бека.

— Придумай що-небудь, — бадьоро сказала Тітка Лідія. — Помізкуй!

— Ви забагато на неї вішаєте, — вихопилася Ніколь. — Чому б мені не поїхати самій? Тоді Тітка Іммортель та Аґнес… тобто Тітка Вікторія… зможуть вирушити у свою місію, коли буде потрібно.

— Не дуркуй, — зупинила її я. — Так не можна. Тебе миттю заарештують. Перлові Діви завжди ходять по двоє, і навіть якщо ти будеш не в їхньому вбранні — дівчата твого віку не подорожують самі.

— Зробімо так, щоб здавалося, наче Ніколь перебралася через Стіну, — запропонувала Бека. — Так вони не шукатимуть її в самому Ардуа-холі. Я ж сховаюся десь усередині.

— Розумна ідея, Тітко Іммортель, — схвалила Тітка Лідія. — Можливо, Ніколь напише нам записку з цього приводу. Можна сказати, що вона відчула себе нездатною стати Тіткою — у це неважко буде повірити. Тоді додати, що вона втікає з Еконовіком — якимось місцевим ремонтником, бо він запропонував їй шлюб та сім’ю. Принаймні цей намір демонструватиме схвальне бажання до розмноження.

— Якби ж то… Але без проблем, — сказала Ніколь.

— Без проблем що? — сухо запитала Тітка Лідія.

— Без проблем, Тітко Лідіє, — виправилася Ніколь. — Я напишу записку.

О десятій, коли стемніло, Тітка Лідія знову з’явилася в нас на порозі з великим чорним мішком. Бека її впустила.

— Благословення вам, Тітко Лідіє, — привіталася вона.

Тітка Лідія не обтяжила себе формальностями:

— Я принесла все потрібне. Вийдете через східні ворота рівно о 6.30 ранку. Праворуч від воріт на вас чекатиме чорне авто. Вас вивезуть із міста до Портсмута, Нью-Гемпшир, там сядете на автобус. Ось мапа, на ній позначено маршрут. Зійдете в точці Х. Паролі: «Травневий день» та «Червневий місяць». Зв’язковий доправить вас до наступного місця. Ніколь, якщо місія буде вдалою, ті, хто вбив твоїх прийомних батьків, будуть викриті, якщо не притягнуті до відповідальності одразу ж. Тепер я можу сказати вам обом, що коли ви, попри всі перешкоди, дістанетеся до Канади, є серйозний шанс на те, що ви, можливо, — я кажу «можливо», — возз’єднаєтеся зі своєю матір’ю. Вона вже певний час про це знає.

— О, Аґнес… Господу слава, це було б так чудово! — тихенько мовила Бека. І додала: — Для вас обох.

— Я дуже вдячна вам, Тітко Лідіє, — відповіла я. — Я довго молилася про таку можливість.

— Я сказала: якщо все вдасться. Це велике «якщо», — застерегла нас Тітка Лідія. — Успіх не вирішено наперед. Перепрошую.

Вона роззирнулася, тоді важко опустилася на канапу.

— Я б попросила у вас склянку води.

Бека пішла по воду.

— Ви здорові, Тітко Лідіє? — запитала я.

— Вікова неміч, — відказала вона. — Сподіваюся, ви доживете до того, щоб відчути це на собі. Ще одне. Тітка Відала має звичку рано-вранці прогулюватися біля моєї статуї. Якщо вона побачить вас, убраних як Перлові Діви, то спробує зупинити. Мусите діяти швидко, аби вона не встигла здійняти галас.

— Але що ж нам робити? — запитала я.

— Ти сильна, — промовила Тітка Лідія, дивлячись на Ніколь. — Сила — це талант. Таланти слід використовувати.

— Тобто мені її вдарити? — перепитала Ніколь.

— Це якщо говорити дуже прямо, — сказала Тітка Лідія.

Коли Тітка Лідія пішла, ми розкрили чорний мішок. Там лежали дві сукні, дві низки перлів, два білі капелюшки, два срібні наплічники. Був іще стос брошур, конверт із гілеадськими талонами на харчі, жмуток канадських паперових грошей та дві кредитні картки. Два пропуски для воріт та контрольних пунктів. І ще два квитки на автобус.

— Думаю, я зараз напишу ту записку й піду спати, — сказала Ніколь. — Побачимося вранці.

Вдавала хоробру й спокійну, але я бачила, що вона нервує.

Коли Ніколь вийшла, Бека мовила:

— Я справді хотіла б поїхати з вами.

— Я теж дуже цього хотіла б, — відповіла я. — Але ти нам допоможеш. Ти захищатимеш нас. А я знайду спосіб витягти тебе звідси згодом, обіцяю.

— Навряд чи це можливо, — сказала вона. — Та я молитимуся, щоб вам усе вдалося.

— Тітка Лідія сказала: сорок вісім годин. Це всього лише два дні. Якщо зможеш сховатися…

— Я знаю де, — сказала Бека. — На даху. У цистерні з водою.

— Ні, Беко! Це надто небезпечно!

— Та я спочатку випущу всю воду, — сказала вона. — Через ванну в квартирі С.

— Якщо води не буде, Беко, вони помітять, — заперечила я. — У квартирах А та В. У нас одна цистерна.

— Одразу не помітять. Нам не годиться приймати ванну чи душ о такій ранній порі.

— Не роби цього, — попросила я. — Може, я просто не поїду?

— Ти не маєш вибору. Якщо залишишся, що буде з Ніколь? І Тітка Лідія не захоче, щоб тебе допитали й змусили розповісти про її плани. Тітка Відала захоче тебе допитати, а це просто кінець.

— Кажеш, вона мене вб’є?

— Врешті-решт, — сказала Бека. — Або хтось інший. Так уже вони чинять.

— Мусить бути якийсь спосіб забрати тебе, — не здавалася я. — Можемо сховати тебе в автомобілі або…

— Перлові Діви подорожують по двоє, — мовила вона. — Так ми далеко не зайдемо. Душею я буду з вами.

— Дякую, Беко, — сказала я. — Ти мені справжня сестра.

— Я уявлятиму, що ви пташки, які відлітають звідси. «Небесний бо птах віднесе твою мову…»

— Я молитимуся за тебе, — пообіцяла я. Це прозвучало якось неправильно.

— А я — за тебе, — легенько усміхнулася Бека. — Я ніколи нікого, крім тебе, не любила.

— І я тебе люблю.

Ми обійнялися, трохи поплакали.

— Тепер поспи, — мовила Бека. — Завтра сили тобі знадобляться.

— І ти йди спати, — сказала я.

— Я не лягатиму. Проведу для вас всеношну.

Вона пішла до себе й тихо зачинила двері.

Наступного ранку ми з Ніколь тихо вислизнули з дверей квартири С. На сході висіли рожеві й золоті хмаринки, цвірінькали пташки, повітря було досі свіже. Навколо не було нікого. Ми швидко й тихо пройшли доріжкою перед Ардуа-холом до статуї Тітки Лідії. Саме коли ми дісталися до неї, з-за рогу сусіднього будинку рішучим кроком вийшла Тітка Відала.

— Тітко Вікторіє! — звернулася вона до мене. — Чому ти в цій сукні? Наступна Церемонія Подяки лише в неділю!

Вона вдивилася в Ніколь.

— Хто це з тобою? Новенька! Джейд! Вона не повинна…

Тітка простягла руку й схопила Ніколь за низку перлів — та порвалася.

Ніколь щось зробила кулаком так швидко, що я майже нічого не побачила, і вдарила Тітку Відалу в груди. Та упала на землю. Обличчя її було біле, мов тісто, очі заплющені.

— О ні… — простогнала я.

— Допоможи, — перебила мене Ніколь. Вона схопила Тітку Відалу за ноги й затягла за статую.

— Схрестімо пальці, — сказала вона й взяла мене під руку. — Ходімо.

На землі лежав апельсин. Ніколь підняла його, поклала до кишені сріблястого плаття Перлової Діви.

— Вона мертва? — прошепотіла я.

— Не знаю, — відповіла Ніколь. — Ходімо, треба поквапитися.

Ми дійшли до воріт, показали перепустки, Янголи випустили нас. Ніколь не розгортала свій плащ, щоб не було видно, що в неї немає перлів. Далі по вулиці, трохи правіше, стояло чорне авто, як і обіцяла Тітка Лідія. Ми сіли, водій навіть не озирнувся на нас.

— Усе гаразд, панянки? — запитав він.

— Так, дякую, — відповіла я, але Ніколь перебила:

— Ми не панянки!

Я штурхнула її ліктем і прошепотіла:

— Не говори так до нього.

— Це не справжній Хранитель, — сказала вона. — Тітка Лідія не дурна.

Вона дістала з кишені апельсин, взялася чистити його. Повітря сповнилося свіжим ароматом.

— Хочеш? — запитала Ніколь. — Можеш узяти половину.

— Ні, дякую, — відповіла я. — Їсти його неправильно.

Зрештою, то було до певної міри священне приношення. Але Ніколь з’їла весь апельсин.

Я подумала, що це була помилка. Хтось помітить. Через неї нас заарештують.

Мені було прикро, що я вдарила Тітку Відалу. Хоча й не дуже: якби я цього не зробила, вона закричала б і нас би зупинили. Та хай навіть так, серце в мене калатало. Що, як я справді її вбила? Але щойно її знайдуть, мертву чи живу, на нас однаково влаштують полювання. Як сказала б Ада, ми вгрузли по самі вуха.

Тим часом Аґнес показувала, яка вона ображена, — тим самим мовчазним стисканням вуст, яким Тітки давали зрозуміти, що ти десь перейшла межу. Найімовірніше, це було через той апельсин. Може, не варто було його брати. А тоді мені спало на думку погане: собаки. Апельсини мають різкий запах. Я почала переживати щодо скоринки.

Ліва рука знову засвербіла навколо літери «О». Чому вона так довго заживає?

Коли Тітка Лідія сунула мікроплівку мені в руку, я думала, що це блискучий план, але тепер сумнівалася, що це аж така чудова ідея. Якщо моє тіло і повідомлення — одне, що станеться, якщо моє тіло не доїде до Канади? Я ж не можу відрубати собі руку й надіслати її поштою.

Автомобіль проїхав через кілька пропускних пунктів: паспорти, Янголи вдивляються у вікно, аби переконатися, що ми — це точно ми. Але Аґнес сказала, щоб я полишила розмови водієві, і він чудово впорався: Перлові Діви те і се, і які ж ми шляхетні, і які жертви приносимо. На одному з пунктів Янгол сказав:

— Щасти вам у вашій місії.

На іншому, далі за містом, вони жартували поміж собою:

— Сподіваюся, потвор чи шльондр вони нам не привезуть.

— Або одне, або інше.

Сміх обох Янголів.

Аґнес поклала долоню мені на руку. Застерегла:

— Не відповідай.

Коли ми виїхали за місто, на шосе, водій передав нам пару сандвічів зі штучним гілеадським сиром.

— Гадаю, це наш сніданок, — мовила я до Аґнес. — Козявки з білим хлібом.

— Маємо бути вдячні, — відповіла вона своїм побожним Тітчиним голосом, тож я зрозуміла, що вона досі обурена.

Було дивно думати про неї як про сестру — такі різні ми були. Але я просто не мала часу з усім цим розбиратися.

— Я рада, що в мене є сестра, — сказала я, аби помиритися.

— Я теж рада, — відповіла Аґнес. — І вдячна.

Але вдячності в її голосі було небагато.

— І я вдячна, — промовила я.

На цьому розмова скінчилася. Я думала запитати її, скільки ще нам говорити так, по-гілеадському — чи не можна припинити це і поводитися нормально, якщо вже ми тікаємо? Але, можливо, для неї це й було нормальним. Може, вона не вміла інакше.

У Портсмуті, Нью-Гемпшир, наш водій висадив нас на автовокзалі.

— Щасти вам, дівчата, — сказав він. — Влаштуйте їм пекло.

— Бачиш? Він не справжній Хранитель, — зауважила я, сподіваючись розговорити Аґнес.

— Звісно, ні, — відповіла вона. — Справжній Хранитель ніколи не промовив би слова «пекло».

Автостанція була стара й занедбана, жіноча вбиральня — розсадник бацил, і не було жодного місця, де можна було б обміняти наші гілеадські талони на щось їстівне. Я була рада, що з’їла той апельсин. Одначе Аґнес була не така перебірлива, вона звикла до того лайна, яке в Ардуа-холі вважали за їжу, тож на два наші талони купила якийсь нібито пундик.

Спливали хвилини, мене била нетерплячка. Ми все чекали й чекали, і от нарешті прийшов автобус. Коли ми сідали в нього, деякі пасажири кивали нам, наче віддавали честь військовим. Літня Еконожина сказала:

— Благослови вас, Боже.

Десь через десять миль був черговий контрольний пункт, але тамтешні Янголи були до нас дуже ввічливі. Один з них сказав:

— Ви дуже хоробрі, прямуєте до Содому.

Якби я не була така налякана, то могла б розреготатися. Сама думка про порівняння Канади із Содомом страшенно смішила, зважаючи на те, яка нудна й звичайна вона переважно була. Не сказати, щоби по всій країні ширилися оргії нон-стоп.

Аґнес стисла мені руку, даючи знати, що говоритиме вона. Роки в Ардуа-холі вкарбували в її обличчя незворушний і спокійний вираз.

— Ми просто служимо на благо Гілеаду, — мовила вона пісним, роботським голосом Тітки, і Янгол відповів:

— Господу слава.

Дорога стала розбитіша. Певно, кошти виділялися лише на ремонт шляхів, якими часто користувалися, а відколи торгівля з Канадою майже припинилася, хто захоче їхати до Північного Гілеаду, якщо там не живе?

Автобус не був переповнений, усі пасажири — з Еконокласу. Звивиста дорога кружляла вздовж берега, однак була не надто мальовнича. Траплялося чимало зачинених мотелів та придорожніх ресторанів, від яких відвалилися вивіски у вигляді великих усміхнених червоних лобстерів.

Що далі на північ ми просувалися, то менш дружньою ставала атмосфера: на нас сердито зиркали, взагалі було відчуття, що місія Перлових Дів і весь Гілеад загалом втрачають популярність. На нас ніхто не плював, але супилися так, наче були б не проти це зробити.

Мені було цікаво, чи далеко ми заїхали. В Аґнес була мапа, розмічена Тіткою Лідією, але я не зважувалася попросити дістати її: якби ми обидві витріщалися на мапу, це могло б викликати підозри. Автобус їхав поволі, і я все більше тривожилася: чи скоро хтось помітить, що нас немає в Ардуа-холі? Чи перекриють дороги, чи зупинятимуть автобуси? Ми були такі підозрілі…

Тоді ми поїхали в об’їзд, дорога була однобічна, й Аґнес почала нервово крутити руками. Я штурхонула її ліктем.

— Мусимо справляти враження спокійних, не забувай.

Вона слабко всміхнулася й склала руки на колінах. Я відчувала, як вона глибоко вдихає й поволі видихає. В Ардуа-холі таки вчили деяких корисних речей, одна з них — самоконтроль. «Та, що не може опанувати себе, не може контролювати і свій шлях до обов’язку. Не боріться з нападами гніву, використовуйте його як пальне. Вдихайте. Видихайте. Обходьте перешкоду. Оминайте».

Я ніколи не змогла б стати справжньою Тіткою.

Було близько п’ятої, коли Аґнес сказала:

— Виходимо тут.

— Це вже кордон? — запитала я.

Вона відповіла, що ні, тут ми маємо пересісти на наступний транспорт. Ми зняли свої наплічники з полиці й вийшли з автобуса. Вітрини в містечку були позабивані, вікна — розтрощені, але працювали заправна станція та пошарпана крамничка.

— Оптимістично, — похмуро мовила я.

— Йди за мною і мовчи, — звеліла Аґнес.

У крамничці смерділо пітними ногами й підгорілим тостом. На полицях майже нічого не було — хіба що бляшанки з мальованими етикетками: консерви, крекери чи печиво. Аґнес пішла до червоної стійки з барними стільцями й сіла, я вчинила так само. Прилавок обслуговував дебелий Еконовік середніх літ. У Канаді це була б дебела жінка середнього віку.

— Чого бажаєте? — звернувся до нас чоловік. Вочевидь, наше вбрання Перлових Дів його не вразило.

— Дві кави, будь ласка, — попросила Аґнес.

Він налив нам кави, штовхнув горнятка через стійку. Кава, певно, настоювалася весь день, бо гіршої я ще не куштувала, навіть у «Килимсні». Не хотілося дратувати чолов’ягу плюванням, тож я висипала в неї пакетик цукру. Стало ще гірше.

— Тепло, як на травневий день, — промовила Аґнес.

— Так не травень же, — відповів він.

— Авжеж, — погодилася вона. — Переплутала. Це ж червневий місяць.

Тепер чоловік усміхнувся.

— Вам треба у вбиральню, — сказав він. — Обом. Оті двері. Я відімкну.

Ми увійшли. То була не вбиральня, а сарай зі старими сітками, поламаною сокирою, стосом відер та задніми дверима.

— Щось ви затрималися, — промовив чолов’яга. — Клятий автобус, вічно запізнюється! Ось ваші речі. Ліхтарики. Сукні складете у наплічники, потім викину. Чекатиму надворі. Треба ворушитися.

Ми отримали джинси, довгі футболки, вовняні шкарпетки та туристичні черевики. Картаті сорочки, флісові шапки, водонепроникні куртки. Натягувати лівий рукав було важко: щось зачепилося за «О». Я бовкнула:

— От лайно! — А тоді: — Вибач.

Навряд чи я колись у житті так швидко перевдягалася, але, знявши сріблясту сукню й вбравшись у ці речі, стала почуватися більше схожою на себе.

Наданий нам одяг видався мені вкрай неприємним. Білизна сильно відрізнялася від тієї простої й міцної, яку носили в Ардуа-холі: мені вона здавалася слизькою й гріховною. А зверху було чоловіче вбрання. Було так незатишно відчувати цю грубу тканину на своїх ногах без нижньої спідниці. Вдягати таке було гендерною зрадою, виступом проти Божого закону: минулого року чоловіка повісили на Стіні за те, що він вбирався у спіднє дружини. Вона про це дізналася й донесла на нього, як велів обов’язок.

— Я мушу це зняти, — сказала я Ніколь. — Це чоловічий одяг.

— Ні, — заперечила вона. — Це дівчачі джинси. У них інший крій, і глянь на цих срібних купідончиків. Точно дівчачі.

— У Гілеаді в це ніколи не повірять. Мене відшмагають, а то й гірше.

— Ми не до Гілеаду прямуємо, — сказала Ніколь. — У нас дві хвилини на те, щоб приєднатися до чувака на вулиці. Так що шмарклі підбери.

— Перепрошую?

Іноді я просто не розуміла, що говорить моя сестра. Вона засміялася.

— Це значить «будь хоробра».

Я подумала, що ми їдемо туди, де вона розумітиме мову. А я — ні.

Той чоловік мав побитий пікап. Ми втрьох влізли на переднє сидіння. Почалася мжичка.

— Дякую за все, що ви для нас робите, — сказала я.

Чоловік пробурчав:

— Мені за це платять. За те, що суну шию в зашморг. Я для цього застарий.

Водій, напевно, пив, поки ми перевдягалися: я відчувала запах алкоголю. Пам’ятала його зі святкових обідів, які влаштовував Командор Кайл, коли я була малою. Роза з Вірою іноді допивали те, що лишалося у склянках, Зілла — нечасто.

Тепер, коли я мала назавжди покинути Гілеад, я відчувала, що сумую за Зіллою, Розою, Вірою, за своїм колишнім домом, за Табітою. У ті старі часи я не почувалася позбавленою матері, але тепер саме такою й була. Тітка Лідія була мені матір’ю до певної міри, хоч і різкуватою — і я вже ніколи її не побачу. Вона сказала нам з Ніколь, що наша справжня мати жива і чекає на нас у Канаді, та я не була певна, що не помру дорогою туди. Якщо вийде так, я взагалі ніколи з нею не зустрінуся. Наразі вона була всього лиш розірваною світлиною. Відсутністю, порожнечею у мені.

Попри алкоголь, чоловік кермував вправно і швидко. Дорога була звивиста й слизька через мжичку. Ми долали милю за милею, над хмарами зійшов місяць, висріблив чорні обриси верхівок дерев. Час від часу траплялися будинки, або темні, або з одним-двома вогниками у вікнах. Я спробувала притлумити тривогу. А тоді заснула.

Мені снилася Бека. Вона сиділа в пікапі поряд зі мною. Хоч я не бачила її, проте знала, що вона тут. Уві сні я промовила:

— То ти все ж таки поїхала з нами. Я така рада!

Але вона не відповіла.

Ніч проминала в мовчанні. Аґнес спала, а чолов’ягу за кермом не можна було назвати балакучим. Гадаю, він дивився на нас як на вантаж, який треба доправити до місця призначення, а хто буде теревенити з вантажем?

Згодом ми звернули на вузьку бічну дорогу; попереду блищала вода. Ми зупинилися біля чогось, схожого на приватну пристань. Там стояв моторний човен, у ньому хтось сидів.

— Буди її, — скомандував водій. — Беріть свої речі, ось ваш човен.

Я штурхнула Аґнес під ребра, вона скинулася, прокидаючись.

— Уставай, сонце, — промовила я.

— Котра година?

— Час сідати у човен. Ходімо.

— Доброї вам дороги, — побажав водій.

Аґнес почала йому дякувати, але він її обірвав. Викинув із пікапа наші нові наплічники і зник, перш ніж ми пройшли хоча б пів дороги до човна. Я підсвічувала шлях ліхтариком.

— Вимкни світло, — тихо сказав чоловік у човні. Він був убраний у водонепроникний плащ, насунув каптур на обличчя, але голос здався мені молодим. — Тут усе видно. Не поспішайте. Сідайте посередині.

— Це океан? — запитала Аґнес.

Чоловік засміявся.

— Ще ні, — відповів. — Це річка Пенобскот. Скоро дістанетеся до океану.

Мотор був електричний, дуже тихий. Човен плив точно посередині ріки; у небі висів серп місяця, відбиваючись у воді.

— Дивися! — прошепотіла Аґнес. — Я ніколи не бачила такої краси! Наче доріжка світла!

У цю мить я почувалася старшою за неї. Ми вже майже вибралися з Гілеаду, тож правила змінювалися. Вона прямує туди, де не знатиме, як усе влаштовано, а от я повертаюся додому.

— Ми на видноті. Що, як нас хтось побачить? — запитала я в чоловіка. — Що, як вони розкажуть Очам?

— Люди тут з Очима не говорять, — відповів він. — Ми не любимо нишпорок.

— Ти контрабандист? — запитала я, пригадуючи розповіді Ади.

Сестра штурхонула мене в бік: знову погані манери. У Гілеаді уникають прямих запитань.

Чоловік знову засміявся.

— Кордони — просто лінії на мапі. Речі перетинають їх, люди також. Я просто кур’єр.

Ріка ставала все ширшою. Піднімався туман, береги здавалися розмитими.

— Ось вона, — нарешті мовив чоловік. Я побачила на воді темну тінь. — Це «Неллі Дж. Бенкс», ваш квиток до раю.