Заповіти

IX. Камера вдячності

Нині по обіді я отримала черговий виклик від Командора Джадда, який мені приніс особисто один з молодших Очей. Командор Джадд міг би зняти слухавку й обговорити все по телефону — між нашими кабінетами прокладено внутрішню гарячу лінію з червоним апаратом, — але він, як і я, не покладається на тих, хто може слухати ці розмови. На додачу до цього мені здається, що він дістає певну насолоду від наших маленьких бесід тет-а-тет з якихось своїх складних та збочених причин. Він вважає мене своїм витвором — я втілюю його волю.

— Сподіваюся, у вас усе добре, Тітко Лідіє, — мовив Командор, коли я сіла навпроти нього.

— Процвітаю, хвала Господу. А ви?

— Я в доброму здоров’ї, але боюся, що моя Дружина нездужає. Це крає мені серце.

Я не здивувалася. Коли востаннє я бачила нинішню Джаддову дружину, вона мала вже вельми пошарпаний вигляд.

— Сумна звістка, — відповіла я. — Що могло спричинити цю недугу?

— Невідомо, — сказав він. Як і завжди. — Ураження внутрішніх органів.

— Може, нехай хтось із Клініки Єлею Цілющого проконсультує?

— Певно, ще не час. Це, найімовірніше, якась дрібниця, а то й узагалі надумана проблема, як то часто буває із жіночими скаргами.

Пауза, впродовж якої ми дивилися одне на одного. Було очевидно, що скоро він знову стане вдівцем і шукатиме нову юну дружину.

— Я допоможу, чим зможу, — мовила я.

— Дякую, Тітко Лідіє. Ви так добре мене розумієте, — усміхнувся Командор. — Але я не тому вас запросив. Ми дійшли висновку щодо смерті Перлової Діви, яку втратили в Канаді.

— І що стало відомо?

Я вже знала відповідь, та не мала наміру цим ділитися.

— Офіційна позиція Канади — суїцид, — відповів він.

— Це розбиває мені серце, — обізвалася я. — Тітка Адріанна була однією з найвідданіших і найефективніших… Я дуже їй довіряла. Вона була надзвичайно відважна.

— Наша ж версія полягає в тому, що канадці прикривають своїх, що зловмисні терористи з «Мейдей» убили Тітку Адріанну, і завдячуємо ми цим злочинній недбалості канадського уряду стосовно їхньої присутності в країні. Хоча (це лише між нами) ми спантеличені. Хтозна, може навіть виявитися, що це вбивство пов’язане з наркотиками. Це часто трапляється у тому занепалому суспільстві. Тітка Саллі була зовсім поряд, купувала яйця. Повернувшись, дізналася про трагедію й мудро вирішила, що найкраще буде мерщій повернутися до Гілеаду.

— Дуже мудро, — погодилася я.

Вражена Тітка Саллі одразу після свого раптового повернення прийшла до мене й розповіла, як Адріанна зустріла свій кінець.

— Вона накинулася на мене. Ні сіло ні впало, коли ми збиралися йти до консульства. Не знаю чому! Стрибнула на мене, намагалася задушити, я відбивалася. То був самозахист! — схлипувала вона.

— То був нервовий зрив, — відповіла я. — Напруження від перебування у незвичному, виснажливому середовищі, такому як Канада, може справляти такий вплив. Ти вчинила правильно. Не мала вибору. Не бачу причин іще комусь про це розповідати, еге ж?

— О, дякую вам, Тітко Лідіє! Мені так прикро, що це сталося…

— Помолися за душу Адріанни, а тоді викинь це з голови, — наказала я. — Хочеш щось іще мені розповісти?

— Ну, ви доручили нам виглядати Крихітку Ніколь. У пари, яка тримає «Вбраннєвого хорта», дочка саме такого віку.

— Цікаве спостереження, — мовила я. — Ви збиралися доповісти про це через консульство, замість того щоб поговорити безпосередньо зі мною після повернення?

— Ну, я думала, що ви мусите дізнатися якнайшвидше. Тітка Адріанна вважала, що ще надто рано, і була дуже проти. Ми трохи посперечалися. Я наполягала, що це важливо, — захищалася Тітка Саллі.

— Саме так, важливо. Але й ризиковано. Такий звіт міг би спричинити нічим не підкріплені чутки і серйозні наслідки. Було вже стільки хибних сигналів, а в консульстві кожен співробітник може виявитись Оком. Очі можуть бути тупуватими, їм бракує делікатності. Мої інструкції, мої накази завжди мають підґрунтя. Не Перловим Дівам вдаватися до неузгоджених дій.

— О, я не знала… не думала. Але все одно Тітка Адріанна не мусила…

— Словами тут не зарадиш. Я знаю, що ти хотіла як краще, — м’яко промовила я.

Тітка Саллі заплакала.

— Хотіла, дуже хотіла!

Була велика спокуса нагадати їй, що добрими намірами вистелена дорога до пекла. Та я утрималася.

— Де зараз ця дівчина? — запитала натомість. — Вона мусила десь подітися після того, як її батьки зійшли зі сцени.

— Не знаю. Можливо, не варто було так зарано підривати «Вбраннєвого хорта». Тоді ми могли б…

— Погоджуся. Я справді радила не поспішати. На жаль, агенти, якими в Канаді керують Очі, молоді й завзяті, і вони полюбляють вибухи. Та як вони могли знати? — Я помовчала, тиснучи на неї своїм найкращим пронизливим поглядом. — Ти більше ні з ким не ділилася своїми підозрами щодо потенційної Крихітки Ніколь?

— Ні. Лише з вами, Тітко Лідіє. І з Тіткою Адріанною, перш ніж вона…

— То й залишимо це між нами, гаразд? — запропонувала я. — Нема потреби влаштовувати суд. Тепер, гадаю, тобі потрібно відпочити й відновитися. Я влаштую тебе до нашого чудового санаторію Марджері Кемпе[6] у Волдені. Скоро станеш зовсім іншою жінкою. Тебе відвезуть туди за пів години. А якщо Канада здійматиме галас навколо цієї неприємності у квартирі, якщо вони забажають тебе допитати чи навіть звинуватити в злочині, ми просто скажемо, що ти зникла.

Я не хотіла вбивати Тітку Саллі, тільки зробити її безтямною. Так зрештою й сталося. У санаторії Марджері Кемпе були дуже обережні співробітники.

А Тітка Саллі слізно мені дякувала.

— Не дякуй, — сказала я. — Це я маю подякувати тобі.

— Тітка Адріанна не марно віддала своє життя, — сказав Командор Джадд. — Ваші Перлові Діви скерували нас у перспективному напрямку: ми зробили ще кілька відкриттів.

Я здригнулася серцем.

— Я втішена, що мої дівчата були корисні.

— Як завжди, завдяки вашій ініціативності. Після операції з крамницею старого одягу, на яку вказали ваші Перлові Діви, ми з’ясували, як саме в останні роки здійснювався обмін інформацією між «Мейдей» та їхнім невідомим зв’язковим тут, у Гілеаді.

— І що це означає?

— Шляхом пограбування, тобто спеціальної операції, ми добули мікрофотографічну камеру. Проаналізували її.

— Мікрофотографічну? Це як?

— Це стара технологія, якою вже не користуються, але вона цілком життєздатна. Документи фотографуються мініатюрною камерою, яка зменшує їх до мікроскопічних розмірів. Вони друкуються на крихітних пластикових кружальцях, які можна прикріпити майже до будь-якої поверхні, а тоді прочитати спеціальним пристроєм, розміри якого дають змогу сховати його, наприклад, у ручці.

— Дивовижно! — вигукнула я. — Недарма ми тут, в Ардуа-холі, кажемо: «Стрижень — це заздрість».

Командор Джадд засміявся.

— Воістину. Нам, носіям стрижнів, треба бути обачними, аби уникнути закидів. Але з боку «Мейдей» було дуже розумно вдатися до цього методу — нині мало хто про нього знає. Як то кажуть, поки не шукатимеш, і не побачиш.

— Дотепно, — визнала я.

— Це лише один кінець цього зв’язку, з боку «Мейдей». Як я вже казав, другий кінець десь у Гілеаді — це ті, хто отримує мікрознімки тут і відсилає власні звістки. Ми досі не визначили, хто ця людина чи люди.

— Я попросила колежанок в Ардуа-холі бути насторожі, — сказала я.

— І чи має хтось для цього кращі умови, ніж Тітки? — зауважив Командор. — Ви маєте доступ до будь-якого будинку, куди забажаєте увійти, а ваша тонка жіноча інтуїція дає вам можливість чути те, що неспроможний розрізнити наш чоловічий слух.

— Ми ще перехитруємо «Мейдей», — запевнила я його, стиснувши кулаки й висунувши щелепу вперед.

— Мені подобається ваш настрій, Тітко Лідіє, — мовив він. — У нас чудова команда!

— Правда переможе! — виголосила я, тремтячи і сподіваючись, що це вдасться видати за праведний гнів.

— Перед Його очима, — відповів Командор Джадд.

Після цього, читачко моя, мені конче необхідно було підживитися. Я рушила до кав’ярні Шлефлі[7] по горнятко гарячого молока. Тоді прийшла сюди, до Бібліотеки Гільдеґарди, аби продовжити нашу спільну подорож. Вважай мене своєю провідницею, а себе — мандрівницею в темному лісі. Він, власне, стане ще темніший.

На останній сторінці нашої попередньої зустрічі я провела тебе до стадіону, тож повернімося туди. Час поволі минав, і вималювалася певна схема. Спи вночі, якщо можеш. Переживи дні. Обіймай тих, хто ридає. Хоча, мушу сказати, ридання втомлювали. І завивання теж.

Була спроба пожвавити перші вечори музикою — кілька оптимістичних та енергійних жінок призначили себе співочими лідерами і спробували навчити нас співати «Ми все подолаємо» та інших подібних архаїчних співанок із часів майже забутих літніх таборів. Запам’ятати слова було важко, але принаймні хоч якась розвага.

Охоронці не намагалися це зупинити. Однак на третій день запал згас і мало хто доєднувався до співу. Чулося буркотіння: «Замовкніть, будь ласка!», «Стуліть пельки, заради бога!» — тож лідерки гьорлскаутів, трохи ображено попротестувавши («Я ж хотіла допомогти!»), зрештою вгамувалися.

Я до співачок не належала. Нащо марнувати сили? Настрій був не для мелодій, радше наче у пацюка в лабіринті. Чи є вихід? Де він? Чому я тут? Чи це перевірка? Що вони намагаються дізнатися?

Не дивно, що декому з жінок снилися кошмари. Вони стогнали й борсалися або ж різко, з криком підскакували. Я їх не критикую: самій снилися жахіття. Описати одне? Ні, не буду. Я добре знаю, як легко втомлюєшся від чужих кошмарів, бо ж чимало їх вислухала. Коли доходить до справи, значення мають лише власні жахи.

Ранком нас будили сирени. Ті, в кого не відібрали годинники (це робилося вибірково), говорили, що це відбувається рівно о шостій. Хліб та вода на сніданок. Як же надзвичайно смакував той хліб! Хтось ковтав свій кусень мало не цілим, але я розтягувала його як могла. Коли жуєш і ковтаєш, «відмикаєшся» від абстрактного прядива думок. Допомагає бавити час.

Тоді черги до брудних туалетів, і боже помагай, якщо твій виявлявся забитим — ніхто його не чистив. Моя версія? Вночі охоронці пхали до унітазів всячину, щоб стало ще гірше. Деякі охайніші жінки намагалися прибирати в туалетах, але, переконавшись, що справа безнадійна, здалися. Здаватися — то була нова норма, і, мушу сказати, заразна.

Я вже згадувала, що туалетного паперу не було? Що тоді? Підтирайся рукою, намагайся вимити брудні пальці під водою, що іноді скрапує з крана, а іноді ні. Я впевнена, що це теж було зроблено навмисно, аби підносити нас і знову жбурляти на землю з непередбачуваними проміжками. Уявляла собі щиру втіху, з якою той шкуродер-кретин, якого на це відрядили, вмикав і вимикав воду.

Нам сказали не пити воду з кранів, але дехто нерозважливо це робив. Це додавало до загальної радості блювоту і діарею.

Паперових рушників не було. Рушників не було взагалі. Ми витирали руки об спідниці, вимиті чи не вимиті.

Пробач, що стільки уваги приділяю усім цим «зручностям», але ти була б здивована тим, якими важливими стають такі речі — базові, що їх сприймаєш як належне, про які майже не думаєш, поки їх у тебе не заберуть. Коли сиділа замріявшись — а ми всі так сиділи, бо ж вимушений застій спонукає до замріяності, мозок мусить чимсь себе займати, — я часто уявляла прекрасний чистий білий туалет. О, і в ньому обов’язково вмивальник із потужним струменем чистої, прозорої води.

Звісно ж, ми почали смердіти. На додачу до туалетного випробування ми спали у наших ділових костюмах, не маючи змінної білизни. Серед нас були жінки в менопаузі, одначе не всі, тож до поту, сліз, лайна й блювотиння домішувався сморід згустків крові. Саме дихання викликало нудоту.

Вони зводили нас до стану тварин у загоні, до нашої тваринної природи. Пхали нас у неї носами. Ми мали відчути себе не-людьми.

Кожен день розгортався, мов отруйна квітка, пелюстка за пелюсткою, до скону повільно. Іноді нам знову сковували руки, а іноді ні, тоді виводили рядком уперед, на трибуни, де ми сиділи під пекучим сонцем, а одного разу — під благословенною прохолодною мжичкою. Тієї ночі від нас смерділо мокрим одягом, але менше — нами самими.

Година за годиною ми спостерігали, як під’їжджають усе нові фургони, висаджують свої порції жінок і від’їздять порожні. Все те саме виття від новоприбулих, той самий гавкіт і крики охоронців. Якою ж утомливою є тиранія у спазмах становлення! Сюжет завжди один.

На ланч знову були сандвічі, а одного дня (коли було мокро) — морквяні палички.

— Нема нічого кращого за збалансований обід, — зауважила Аніта.

Ми примудрялися переважно сідати поряд і спати неподалік одна від одної. Доти вона не була моєю подругою — хіба що колегою, але мені було втішно просто перебувати поряд зі знайомою людиною, з людиною, яка уособлювала мої попередні досягнення, моє попереднє життя. Можна сказати, між нами виник зв’язок.

— Ти була збіса доброю суддею, — прошепотіла вона мені на третій день.

— Дякую. Ти теж, — прошепотіла я у відповідь.

Від цього «була» спина вкрилася сиротами.

Про інших жінок у нашій секції я знала мало. Іноді імена. Назви компаній. Деякі спеціалізувалися на сімейній галузі — розлучення, опіка і таке інше, — тож, якщо тепер жінки стали ворогами, я розуміла, чому вони перетворилися на мішені. Але здавалося, що робота з нерухомістю, в суді чи в корпоративному або земельному праві теж не захищала. Треба було мати лише юридичний ступінь і матку — смертельне поєднання.

Пообіддя було обране для страт. Той само прохід до середини поля, зав’язані очі приречених. З часом я почала помічати деталі: деякі жінки насилу рухалися, деякі здавалися заледве притомними. Що з ними відбувалося? І чому саме їх обрали для смерті?

Той самий чоловік у чорному однострої виголошував: «Господь переможе!»

Тоді — постріли, падіння, безвольні тіла. Далі — прибирання. Була окрема вантажівка для трупів. Чи було для них передбачено похорон? Чи спалення? Чи із цим було забагато клопоту? Можливо, їх просто вивозили на смітник і залишали на поживу воронам.

На четвертий день я завважила зміни: серед стрільців було троє жінок. Вбрані не в діловий одяг, а в довгі брунатні роби, подібні до халатів, із шарфами, зав’язаними під підборіддям. Це привернуло нашу увагу.

— Чудовиська! — прошепотіла я до Аніти.

— Як вони можуть? — пошепки відгукнулася вона.

На п’ятий день жінок у брунатному було вже шестеро. Також зчинилася колотнеча: одна з них замість того, щоб цілити у жінок із зав’язаними очима, різко розвернулася й застрелила одного з чоловіків у чорному. Її негайно звалили на землю й прошили кулями. Трибуни в один голос зойкнули.

«Отже, один вихід є», — подумала я.

З дня у день до нашої групи суддів та юристок додавалися нові жінки. Утім група не зростала, бо щоночі когось забирали. Вони йшли по одній, з охоронцями обабіч. Ми не знали, куди їх ведуть або чому. Ніхто не повертався.

На шосту ніч забрали Аніту. Це сталося дуже тихо. Іноді ті, за ким прийшли, кричали й опиралися, але не Аніта. Сором признатися, але я спала, коли її знищили. Прокинулася вранці із сиреною, а її просто не було.

— Дуже прикро через твою подругу, — шепнула мені якась добра душа, коли ми вишикувалися в чергу до зашкарублих від бруду туалетів.

— Мені теж, — прошепотіла я у відповідь.

Однак я вже почала загартовуватися для того, що майже неодмінно мало прийти. «Прикрощі нічого не вирішують», — так я собі сказала. І з роками — з багатьма довгими роками — виявилося, що це чистісінька правда.

На сьому ніч настала моя черга. Аніту відняли безгучно — сама ця тиша деморалізувала нас, бо ж здавалося, що людина може зникнути так, що ніхто й не помітить, без жодного звуку, — але я не мала наміру йти тихо.

Мене розбудив копняк у стегно.

— Стули пельку і вставай, — прогарчав голос. Перш ніж я встигла прокинутися, мене рвучко підняли на ноги й підштовхнули. Навколо перешіптувалися. Один голос мовив: «Ні», — а інший: «Чорт», — іще один: «Боже благослови», — а тоді: «Cuídate mucho[8]».

— Я можу йти сама! — огризнулася я, але це ніяк не вплинуло на руки, що стискали мої плечі з кожного боку. «От і все, — подумала я. — Мене застрелять». «Але ж ні, — виправила сама себе. — Розстріли відбуваються вдень». І сама собі заперечила: «Ідіотко, стрілянина може статися будь-коли, і все одно це не єдиний спосіб».

Увесь цей час я була доволі спокійна, хоч у це важко повірити і я сама насправді більше в це не вірю: я була не доволі, а смертельно спокійна. Поки думала про себе як про вже мертву, про ту, яку вже не обходять клопоти майбуття, мені було легше.

Мене протягли коридорами, тоді вивели з бічного входу, всадовили до автомобіля. Цього разу то був не фургон, а «вольво». Оббивка заднього сидіння була м’яка, але пружна, кондиціоноване повітря здавалося подихом раю. На жаль, його свіжість нагадала мені про власні накопичені запахи. Попри те, я розкошувала у цій красі, хоч і була затиснена між двома огрядними охоронцями. Обидва мовчали. Я була всього лиш транспортованим вантажем.

Авто зупинилося біля поліцейського відділку. Втім відділком він бути перестав. Вивіску перекрили, і на дверях було зображення — око з крильми. Логотип Очей, хоча тоді я цього не знала.

Ми піднялися сходами нагору. Мої компаньйони крокували впевнено, широко, я спотикалася. Боліли ноги: я усвідомила, як вони відвикли від ходіння, якими розбитими й брудними були мої туфлі після дощу, спеки та різних речовин, впливу яких вони піддавалися.

Ми йшли коридором. З-за зачинених дверей долинали баритони; повз нас поспішали чоловіки у таких само одностроях, як і в моїх охоронців: їхні очі блищали цілеспрямованістю, голоси лунали уривчастим стакато. Щось в однострої, нарукавних нашивках, нагрудних значках змушує хребет ціпеніти. Тут ніхто не горбиться!

Ми звернули до однієї з кімнат. Там за великим письмовим столом сидів чоловік, трохи схожий на Санта-Клауса: огрядний, білобородий, рожевощокий, із носом-вишенькою. Він засяяв усмішкою мені назустріч.

— Можете сісти.

— Дякую, — відповіла я.

Не те щоб я мала вибір: двоє супутників втиснули мене на стілець, прив’язали пластиковими стрічками до підлокітників. Тоді забралися, тихо зачинивши за собою двері. У мене склалося враження, що вони йшли спинами вперед, наче в присутності якогось прадавнього бога-правителя, та я не бачила, що саме відбувалося в мене за спиною.

— Мушу представитися, — сказав чоловік. — Я Командор Джадд із Синів Якова.

Це була наша перша зустріч.

— Гадаю, ви знаєте, хто я така, — відповіла на це я.

— Все правильно, — сказав він, лагідно всміхаючись. — Прошу пробачення за незручності.

— Пусте, — сказала я, байдуже дивлячись на нього.

Безглуздо жартувати з тими, хто має над тобою абсолютну владу. Їм це не подобається — здається, що ти не віддаєш належне їхній силі. Тепер, коли я сама маю ту силу, я не заохочую в підлеглих легковажності. Але тоді я була необачна. Тепер розумніша.

Його усмішка зів’яла.

— Хіба ви не вдячні за те, що живі? — запитав він.

— Ну, так, — відповіла я.

— Не вдячні за те, що Бог створив вас у жіночому тілі?

— Певно, що так. Ніколи про це не думала.

— Здається, ви вдячні недостатньо, — мовив Командор.

— А на що схожа достатня вдячність?

— На співпрацю з нами.

Я вже згадувала, що він мав маленькі прямокутні окуляри? Тепер він їх зняв і уважно роздивлявся. Без окулярів його очі не так блищали.

— Що ви маєте на увазі під співпрацею? — запитала я.

— Так чи ні?

— Я вчилася на юриста. Я суддя. Тож не підписую порожні угоди.

— Ви не суддя. Уже ні. — Він натиснув кнопку на інтеркомі й промовив: — Камера вдячності. — Тоді звернувся до мене: — Сподіватимемося, що ви навчитеся бути вдячною. Я молитимуся за це.

Так я опинилася у Камері вдячності. Це був ізолятор переобладнаного поліцейського відділку, приблизно чотири на чотири кроки. Там була полиця для сну, хоча й без матраца. Стояло відро, як я швидко зрозуміла, призначене для людських відходів, бо, судячи із запаху, там іще лишилося трохи. Колись у камері було світло, але тепер залишився сам патрон для лампочки, і він не працював. (Авжеж, трохи згодом я запхала туди палець, ти б теж так зробила.) Усе світло, яке я мала, надходило з коридору через отвір, до якого скоро мали просунути ті самі неодмінні сандвічі. Гниття у темряві — ось що було заплановано для мене.

Я пробралася вперед навпомацки, знайшла ліжко, сіла на нього. Подумала: «Я впораюся». Я можу це пережити.

І я була права, але заледве. Химерно, як швидко розм’якає мозок за відсутності інших людей. Людина на самоті не людина повною мірою, ми існуємо у зв’язках з іншими. Я була сама; я ризикувала стати ніким.

У Камері вдячності я провела деякий час, не знаю точно скільки.

Час від часу чиєсь око дивилося на мене крізь віконечко із закривкою, призначене спеціально для цього. Час від часу десь поблизу лунав крик або вереск — наруга напоказ. Час від часу — більш тривалий стогін, іноді — сапання, важке дихання, яке, судячи зі звуку, мало сексуальний підтекст, і так, певно, й було. Безсилі так спокушають.

Я не могла знати, чи то були справжні звуки, чи просто записи, призначені для розхитування моїх нервів та рішучості. Якою б та рішучість не була — за кілька днів я втратила цю лінію. Лінію моєї рішучості.

Мене залишили в тій сутінковій чарунці невідомо на скільки, але це мало бути не так уже й довго, судячи з довжини моїх нігтів, коли мене звідти витягли. Проте коли сидиш сама в темряві, час спливає інакше. Він видовжується. Вже не розумієш, коли спиш, а коли ні.

Чи були там комахи? Так, комахи були. Вони не кусалися, тож підозрюю, що це були таргани. Я відчувала, як їхні крихітні лапки тупотять по моєму обличчю — м’яко, непевно, неначе моя шкіра була тонкою кригою. Я їх не вбивала. З часом радо вітаєш будь-який дотик.

Одного дня, якщо то був день, до камери без попередження зайшли троє чоловіків, посвітили яскравим ліхтарем у мої напівсліпі, кліпаючі очі, кинули мене на підлогу і влаштували мені прицільне побиття ногами та інші знаки уваги. Звуки, які я видавала, були мені знайомі: саме такі я чула десь поблизу. Обійдуся без подробиць, зазначу тільки, що без електрошокерів теж не обійшлося.

Ні, мене не зґвалтували. Гадаю, я для цього була застара і зажорстка. Або ж вони могли пишатися своїми високими моральними стандартами, але в цьому я дуже сумніваюся.

Побиття ногами й шокерами повторилося ще двічі. Три — чарівне казкове число.

Чи я плакала? Так, сльози текли мені з очей на виду, з вологих, сльозливих людських очей. Але я мала третє око, серед чола. Я відчувала його — холодне, мов камінь. Воно не ридало, воно дивилося. А за ним щось міркувало: «Я помщуся вам за це. Байдуже, скільки часу на це піде, скільки лайна доведеться проковтнути до того — я помщуся».

Тоді, через невизначений час, без попередження двері до моєї Камери вдячності розчахнулися, у них полилося світло, і дві постаті в чорному однострої витягли мене звідти. Без жодного слова. Мене — тоді вже зовсім розвалену, іще смердючішу, ніж доти, — маршем потягли коридором, яким я туди прибула, з центрального входу, яким я заходила, до кондиціонованого фургона.

Далі я опинилася у готелі — так, у готелі! Це був не один із шикарних закладів, радше мережевий, типу «Голідей інн», якщо ця назва щось тобі скаже (підозрюю, що ні). Де поділися бренди минулого? Звіяні вітром. Чи радше групою демонтажу й фарбою, бо, поки мене тягли до холу, робітники над головою саме знищували вивіску.

У холі на рецепції не було приємних, усміхнених співробітників готелю, натомість чоловік зі списком. Між ним та двома моїми «екскурсоводами» відбулася розмова, тоді мене запхали до ліфта і потягли далі, килимом коридору, на якому щойно почали з’являтися ознаки відсутності прибиральниць. Поки відчинялися двері, у моєму пористому мозку з’явилася думка: «Ще пару місяців, і матимуть серйозні проблеми з пліснявою».

— Приємного відпочинку, — сказав один з моїх опікунів. Навряд чи це була іронія.

— Три дні на відновлення, — мовив другий. — Коли щось буде потрібно — зателефонуйте на рецепцію.

Двері за ними замкнулися. На столику стояла таця: апельсиновий сік та банан, і зелений салат, і порція вареного лосося! Ліжко з білизною! Кілька рушників, більш-менш білих! Душ! Понад усе — прекрасний керамічний унітаз! Я впала навколішки, так, і виголосила від усього серця молитву, але не можу сказати, до кого чи до чого.

Після того я з’їла все (мені було байдуже, чи їжа отруєна, таку радість вона мені подарувала), а наступні кілька годин провела в душі. Мало було один раз помитися — стільки шарів бруду мене вкривало. Я роздивилася садна, які вже почали загоюватися, жовті й пурпурові синці. Я схудла: було видно ребра, які знову з’явилися після багаторічних обідів у фастфудах. Під час моєї юридичної кар’єри тіло було просто транспортом, що ніс мене від одного звершення до іншого, але тепер я відчувала до нього нововіднайдену ніжність. Які рожеві були нігті на пальцях ніг! Який витончений малюнок судин на руках! Однак своє обличчя у дзеркалі ванної я не впізнавала. Хто ця людина? Риси здавалися розмитими.

Тоді я спала, довго. Коли прокинулася, на мене знову чекали смачні наїдки: бефстроганов зі спаржею, персикове тістечко мельба на десерт і — о щастя! — горнятко кави! Я б залюбки випила мартіні, але зрозуміла, що в цій новій ері алкоголю в жіночому меню не буде.

Невидимі руки забрали мій старий смердючий одяг: схоже, доведеться жити у цьому білому махровому готельному халаті.

Я досі була у стані ментального розладу, наче пазл, скинутий на підлогу. Але на третій ранок, чи то було вже по обіді, прокинулася вже цілою. Здавалося, я знову здатна мислити; здавалося, я здатна подумки назвати себе «я».

На додачу до цього і начебто на визнання цього мені принесли свіжий одяг. То була не зовсім роба і не зовсім з мішковини, але щось схоже на те. Я вже бачила таке вбрання на стадіоні, на жінках серед стрільців. Спиною прокотився холодок.

Я вдяглася. Що ще я могла зробити?