Заповіти

XI. Мішковина

Минулої ночі мені наснився кошмар. Уже не вперше.

Раніше я казала, що не випробовуватиму твоє терпіння переказуванням своїх снів. Та оскільки цей вплинув на те, що я збираюся розповісти, зроблю виняток. Авжеж, ти повністю контролюєш, що читатимеш, а що ні, тож можеш цей сон пропустити.

Я стою на стадіоні, вбрана у те саме коричневе, подібне до халату вбрання, яке мені видали в переробленому готелі під час реабілітації після Камери вдячності. Я стою в ряду з кількома іншими жінками в такому самому тюремному вбранні й із кількома чоловіками в чорних одностроях. Кожен тримає рушницю. Ми знаємо, що в деяких рушницях холості патрони, а в деяких ні, але, попри те, ми всі вбивці, бо до уваги береться саме намір.

Навпроти нас два ряди жінок, один ряд стоїть, інші — на колінах. Пов’язок на очах немає, я бачу їхні обличчя. Я впізнаю їх, усіх і кожну. Колишні подруги, колишні клієнтки, колишні колеги. Останнім часом серед них іще є жінки та дівчата, які пройшли крізь мої руки: Дружини, дочки, Служниці. Комусь із них бракує пальців, у когось лише одна ступня чи одне око. У деяких зашморги на шиї. Я судила їх і винесла вирок: якщо вже була суддею, то це назавжди. Але всі вони усміхаються. Що я бачу в їхніх очах? Страх, зневагу, непокору? Жаль? Неможливо сказати.

Ми, ті, що з рушницями, піднімаємо зброю. Стріляємо. Щось забиває мені легені. Я не можу дихати, задихаюся, падаю.

Прокидаюся мокра від поту, серце калатає. Кажуть, нічне жахіття може налякати до смерті, так що серце в прямому сенсі зупиниться. Чи цей кошмар однієї ночі вб’є мене? Авжеж, ні, знадобиться щось сильніше.

Я розповідала про ізоляцію в Камері вдячності та розкошування в готельному номері після того. Це наче рецепт для жорсткого м’яса: відбити молотком, а тоді замаринувати, аби пом’якшало.

За годину після того, як я вбралася в залишену для мене робу, у двері постукали: на мене чекав ескорт із двох чоловіків. Мене провели до іншого номера. Там сидів мій білобородий співрозмовник з минулого разу, але тепер не за столом, а зручно розкинувшись у кріслі.

— Можете сісти, — сказав Командор Джадд.

Цього разу мене не пхали на стілець, я сіла з власної волі.

— Сподіваюся, наш невеличкий виховний момент вас не надто виснажив, — мовив він. — Ви ознайомилися з першим рівнем.

Я не мала що на це відповісти, тож промовчала.

— Досягли просвітлення?

— Що ви маєте на увазі?

— Ви побачили світло? Божественне світло?

Яка відповідь була б правильною? Він знатиме, якщо збрешу.

— Я просвітилася, — відповіла. Схоже, цього було досить.

— П’ятдесят три?

— Ви про мій вік? Так.

— У вас були коханці, — констатував Командор. Мені стало цікаво, звідки він знає, а ще трохи приємно, що його це зацікавило.

— Тимчасові, — відповіла я. — Кілька. Нічого тривалого.

Чи кохала я колись? Навряд чи. Досвід спілкування із чоловіками з моєї родини не сприяв довірі. Та тіло має свої потреби, і підкорятися їм може бути так само принизливо, як і вигідно. Я не зазнала серйозної шкоди, певне задоволення було надано й отримано, і жоден із цих людей не сприйняв швидке видалення з мого життя як особисту образу. Чого ще чекати?

— Ви робили аборт, — продовжив він. Тож вони підняли записи.

— Лише один, — по-дурному мовила я. — Я була зовсім юна.

Командор несхвально забурчав.

— Вам відомо, що ця форма вбивства нині карається смертю? Закон має зворотну силу.

— Про це я не знала.

Мені стало холодно. Але якщо вони збираються мене застрелити, до чого цей допит?

— Один шлюб?

— Короткий. То була помилка.

— Розлучення нині вважається злочином, — завважив Командор Джадд.

Я нічого не відказала.

— Небо не благословило вас дітьми?

— Ні.

— Змарнували жіноче тіло? Заперечували його природне призначення?

— Просто не склалося, — відповіла я, намагаючись говорити якомога м’якше.

— Шкода, — сказав він. — У наш час кожна праведна жінка може мати дитину так чи інакше, бо так заповів Господь. Але я підозрюю, що вас повністю поглинула ваша так звана кар’єра.

Я проігнорувала зневагу в його голосі.

— У мене був щільний графік, так.

— Два семестри викладали у школі?

— Так. Але повернулася до юриспруденції.

— Насильство в родині? Сексуальне насильство? Злочинці жіночої статі? Секс-працівниці вимагають додаткового захисту через суд? Розподіл майна під час розлучення? Злочинна недбалість медиків, особливо гінекологів? Забирання дітей у непутящих матерів?

Він дістав список і читав з нього.

— Так, коли було необхідно, — відповіла я.

— Коротке волонтерство у кризовому центрі для жертв зґвалтування?

— У студентські роки.

— Притулок на Саут-стріт, так? Ви пішли звідти, бо…

— …стала надто зайнята, — відповіла я. І додала щиро, бо не було жодного приводу приховувати: — До того ж це було виснажливо.

— Так, — сказав Командор кліпаючи. — Такі речі виснажують. Усі ці марні жіночі страждання… Ми маємо намір їх знищити. Певен, ви це схвалите.

Він зробив паузу, наче даючи мені час обміркувати сказане. Тоді знову всміхнувся:

— Отже, що це буде?

Колишня я запитала б «Що саме?» чи щось подібне. Натомість я мовила:

— Тобто так чи ні?

— Саме так. Ви відчули наслідки «ні», принаймні деякі. Тоді як «так»… Скажімо так: ті, хто не з нами, проти нас.

— Розумію. Тоді «так».

— Вам доведеться довести серйозність своїх намірів, — мовив Командор Джадд. — Ви до цього готові?

— Так, — знову відповіла я. — Як саме?

Це було випробування. Ти, певно, вже зрозуміла, яке саме. Все, як у моєму кошмарі, тільки в жінок були зав’язані очі і я не впала після пострілу. Так придумав Командор Джадд. Провалиш цей тест — не доведеш свою відданість єдиній правді. Пройдеш — і заплямуєш руки кров’ю. Як хтось колись сказав, мусимо триматися разом, інакше нас усіх триматимуть окремо.

Утім я таки виявила слабкість — зблювала після того.

Однією з мішеней була Аніта. Чому її прирекли на смерть? Певно, вона навіть після Камери вдячності сказала «ні». Певно, обрала швидкий вихід. Але насправді я й гадки не маю, чому це сталося. Можливо, все було дуже просто: режим вирішив, що вона не буде йому корисна, на відміну від мене.

Нині вранці я встала на годину раніше, щоб провести трохи часу з тобою, моя читачко. Ти стала для мене до певної міри нав’язливою ідеєю — моя довірена особа, єдина подруга, бо кому ще я можу сказати правду, як не тобі? Кому ще можу довіряти?

Не те щоб і тобі аж так могла. Хто найімовірніше зрадить мене наприкінці? Я лежатиму, занедбана, в якомусь укритому павутинням кутку або ж під ліжком, поки ти ходитимеш на пікніки й танці — так, танці повернуться, надто важко довіку їх придушувати, — або ж на зустрічі з теплим тілом, значно привабливішим за жмуток хрусткого паперу, на який я перетворюся. Але я заздалегідь пробачаю тобі. Я теж раніше такою була — смертельно залежною від життя.

Чому я сприймаю твоє існування як належне? Може, ти ніколи й не станеш реальністю: ти всього лиш бажання, ймовірність, фантом. Чи можна назвати тебе надією? Авжеж, мені дозволено сподіватися. Моє життя ще не дійшло до півночі, дзвін по мені ще не продзвенів, і Мефістофель іще не повернувся вимагати в мене платні згідно з нашою угодою.

Бо ж угода була. Звісно, була. Хоч укладала я її не з дияволом, а з Командором Джаддом.

Моя перша зустріч з Елізабет, Геленою та Відалою відбулася за день після мого випробування вбивством на стадіоні. Нас учотирьох привели до конференц-зали готелю. Ми всі тоді мали інший вигляд — молодші, чепурніші, не такі незграбні. Елізабет, Гелена та я були вбрані у ті коричневі мішки, які я вже описала, а от Відала вже мала форму — не Тітчину, бо її розробили згодом, а чорну.

Командор Джадд чекав на нас. Звісно ж, він сидів у голові столу. Перед ним стояла таця з кавником та горнятками. Він церемонно розливав каву й усміхався.

— Мої вітання. Ви пройшли випробування. Ви жарини, вихоплені з полум’я.

Долив кави собі, додав вершків, відсьорбнув.

— Вам, певно, цікаво, чому така людина, як я, успішна навіть за попереднього корумпованого режиму, вчинила саме так. Не думайте, що я не усвідомлюю серйозності своїх дій. Хтось може назвати скидання незаконного уряду актом зради. Поза сумнівом, багато хто думає про мене саме так. Тепер, коли ви приєдналися до нас, так думатимуть і про вас. Та вірність вищій істині — не зрада, бо ж шляхи Господні не схожі на людські, й тим більше — на жіночі шляхи.

Відала слухала цю лекцію, легенько всміхаючись: те, в чому він нині намагався нас переконати, вже було для неї справжнім кредо.

Я дбала про те, щоб не реагувати. Це окреме вміння. Командор переводив погляд з одного порожнього обличчя на інше.

— Можете випити кави, — сказав він. — Цінний товар, її все важче дістати. Гріх відмовлятися від того, що Господь у щедрості своїй дав своїм улюбленцям.

Ми взяли горнятка, наче на церемонії причастя. Командор провадив далі:

— Ми бачили, що буває за надмірної слабкості, надмірного голоду за матеріальними розкошами, за відсутності значимої структури, що веде до стабільного, врівноваженого суспільства. Народжуваність нині стрімко падає з різних причин, але надто через себелюбність жінок. Ви ж погоджуєтеся, що люди почуваються найбільш нещасними посеред хаосу? Що правила й межі несуть стабільність, а отже, й щастя? Ви поки що згодні зі мною?

Ми кивнули.

— Це означає «так»?

Він указав на Елізабет.

— Так, — верескливо від страху сказала вона.

Була молодша і тоді ще приваблива — не дозволяла своєму тілу обжиратися. Відтоді я помітила, що деякі чоловіки полюбляють знущатися з вродливих жінок.

— Так, Командоре Джадд, — виправив він. — Слід поважати звання.

— Так, Командоре Джадд.

Я відчувала запах її страху через стіл. Цікаво, чи відчувала вона мій. Страх пахне кислотно, він роз’їдає.

Я подумала, що вона теж була сама у темряві. Теж проходила перевірку на стадіоні. Теж зазирнула в себе і побачила пустку.

— Для суспільства найкраще, коли чоловіки й жінки мають свої, окремі сфери, — провадив Командор Джадд уже суворіше. — Ми бачили, які катастрофічні наслідки мала спроба об’єднати ці сфери. Поки що маєте запитання?

— Так, Командоре Джадд, — озвалася я. — У мене є запитання.

Він усміхнувся холодно.

— Прошу.

— Чого ви хочете?

Він знову всміхнувся.

— Дякую. Чого ми хочемо від вас конкретно? Ми будуємо суспільство в гармонії з Божественним Порядком — небесне місто, маяк для всіх народів, і робимо це з доброчинної турботи. Ми вважаємо, що ви з вашою привілейованою освітою маєте достатню кваліфікацію, щоб допомогти нам покращити сумну долю жіноцтва, до якої призвело занепале й роз’їдене гріхом суспільство, яке ми нині скасовуємо. — Він трохи помовчав. — Волієте допомогти?

Цього разу палець указував на Гелену.

— Так, Командоре Джадд, — відповіла вона майже пошепки.

— Добре. Всі ви розумні жінки. Завдяки колишнім… — Він не хотів говорити «професіям». — Завдяки попередньому досвіду ви знаєтеся на житті жінок, знаєте, як вони мислять, або, з вашого дозволу перефразую, як реагують на подразники, позитивні й менш позитивні. Таким чином, ви можете стати в пригоді, і це дасть вам певні переваги. Ми хочемо, щоб ви стали духовними наставницями, так би мовити, лідерками у власній жіночій сфері. Ще кави?

Він наливав. Ми розмішували, сьорбали, чекали.

— Простіше кажучи, — вів далі Командор, — ми хочемо, аби ви допомогли нам організувати цю окрему сферу — сферу для жінок. Метою її буде оптимальна гармонія у господі й у суспільстві та оптимальна кількість нащадків. Маєте ще запитання?

Елізабет піднесла руку.

— Так?

— Нам треба буде… молитися і все таке? — запитала вона.

— Молитви накопичуються. Ви ще зрозумієте, скільки маєте причин дякувати силі, вищій за вас. Моя… емм… колега, — вказав він на Відалу, — що бере участь у нашому русі від його зародження, взялася стати вашою духовною інструкторкою.

Протягом паузи ми з Елізабет та Геленою перетравлювали отриману інформацію. Чи він мав на увазі себе, коли говорив про вищу силу?

— Я певна, що ми можемо допомогти, — зрештою сказала я. — Але це вимагатиме серйозної роботи. Жінкам так довго говорили, що вони можуть досягти рівності в професійній та громадській діяльності. Їх не потішить… — Я намагалася знайти слово. — Сегрегація.

— Від самого початку жорстоко було обіцяти їм рівність, — сказав Командор, — бо ж вони ніколи не зможуть досягти її через їхню власну природу. Ми вже почали вкорочувати їхні сподівання.

Я не хотіла питати про те, якими засобами це робиться. Чи подібними на ті, що застосовувалися щодо мене? Ми чекали, поки він наллє собі ще кави.

— Авжеж, вам треба буде розробити закони і таке інше, — мовив він. — Ви отримаєте бюджет, базу та житло. Ми вже відвели вам студентський гуртожиток на закритій території одного з реквізованих колишніх університетів. Змін потрібно буде небагато. Певен, там буде доволі зручно.

Тут я ризикнула:

— Якщо це буде окремою жіночою сферою, то відокремити її треба цілковито. Всередині мають керувати жінки. За винятком особливих ситуацій, чоловіки не повинні переступати поріг наших приміщень або ж ставити під сумнів наші методи. Судити нас можна лише за результатами. Хоча ми, звісно ж, доповідатимемо владі, якщо і коли це буде необхідно.

Командор Джадд зміряв мене оцінливим поглядом, тоді розвів руки долонями вгору.

— Карт-бланш, — сказав він. — У межах тверезого розуму і бюджету. Який, звісно ж, я маю затвердити.

Подивившись на Елізабет та Гелену, я побачила на їхніх обличчях суміш невдоволення і поваги. Зазіхнула на силу, якої вони не наважувалися просити, й отримала її.

— Авжеж, — відповіла я.

— Я не впевнена, що це мудро, — застерегла Відала. — Дозволяти їм до такої міри керувати своїми справами. Жінки слабкі, навіть найсильнішим не слід дозволяти…

Командор Джадд перебив її:

— Чоловіки мають важливіші справи, ніж занурення у дрібниці жіночої сфери. Повинні знайтися жінки, яким стане для цього компетенції.

Він кивнув у мій бік, і Відала зиркнула на мене з ненавистю.

— Жінки Гілеаду матимуть нагоду вам подякувати, — провадив він. — Стільки режимів не змогли впоратися із цим. Так неприємно, так марно! Якщо не впораєтеся, то підведете все жіноцтво. Як Єва колись. Тепер я залишу вас для спільного обговорення.

Так ми й почали.

На цих перших зборах я оцінювала колег-Засновниць, бо ж Командор Джадд пообіцяв, що нас шануватимуть у Гілеаді саме як таких. Якщо тобі відомо, що відбувається на шкільних майданчиках, чи в курниках, чи ж у будь-якій ситуації, де винагорода невелика, а конкуренція жорстка, ти зрозумієш, що там відбувалося. Попри вдавану дружність, чи радше приязність колег, сила підводних течій ворожнечі наростала. Я думала, що коли це й курник, то я стану альфа-куркою. Для цього моє право дзьобати має бути вищим за права інших.

Відала уже стала мені ворогом. Вона вважала себе природженою лідеркою, а я кинула їй виклик. Тож вона протистояла мені всюди, де тільки могла, та я мала перевагу: ідеологія не засліплювала мене. Це давало гнучкість у довгій грі, яка на нас чекала, а їй тієї гнучкості бракувало.

Якщо говорити про двох інших… Геленою було легше керувати, бо вона була найбільш невпевнена в собі. На той час вона була гладка, хоча відтоді й схудла. Якось вона розповіла, що колись працювала на дуже прибуткову компанію, яка пропагувала схуднення. Це перш ніж плавно перейшла до роботи піарницею до виробника вишуканої білизни й зібрала величезну колекцію взуття. «Такі були прекрасні туфлі…» — жалілася Гелена, перш ніж Відала насупилася на неї так, що вона й замовкла. Я вирішила, що вона йтиме слідом за тим, хто веде, і поки вестиму я, мене це влаштовує.

Елізабет походила з вищої соціальної страти, тобто очевидно вищої за мою. Тож вона могла мене недооцінювати. Вона вчилася у Вассар-коледжі й працювала у Вашингтоні старшою помічницею дуже впливової сенаторки — з президентським потенціалом, як вона колись зізналася. Та Камера вдячності зламала в ній щось — вроджені права й освіта не врятували, і тепер вона тремтіла.

Я могла з ними впоратися поодинці, та якби вони об’єдналися у трійчасту банду, це була б проблема. «Розділяй і пануй» — ось був мій девіз.

Я казала собі: «Будь урівноважена. Не розповідай багато про себе, це використають проти тебе. Слухай уважно. Зберігай докази. Не показуй страху».

Тиждень за тижнем ми придумували закони, однострій, слогани, гімни, імена. Тиждень за тижнем звітували Командорові Джадду, який звертався до мене як до речниці групи. Схвалені ним ідеї він приписував собі й отримував оплески від інших Командорів. Який молодець!

Чи ненавиділа я структуру, яку ми створювали? На певному рівні так, це була зрада всього того, чого нас учили у попередньому житті, всього, чого ми досягли. Чи пишалася я тим, чого ми досягли, попри всі обмеження? Знову ж таки, на певному рівні так. Ніколи не буває просто.

Деякий час я майже вірила в те, у що, як зрозуміла, мала вірити. Внесла себе до числа вірян з тієї ж причини, що й численні мешканці Гілеаду: це було не так небезпечно. Кидатися під паровий каток через моральні принципи, щоб тебе розчавили до пласкої шкарпетки, в якій уже нема ноги — яка з того користь? Краще злитися з натовпом, який побожно молиться, з єлейним натовпом, що сіє ненависть. Краще жбурляти каміння, аніж стати тією, в кого жбурляють. Принаймні краще з огляду на можливість виживання.

Архітектори Гілеаду так добре на цьому зналися. Такі завжди знають.

Зауважу, що через кілька років по тому, вже після того, як я вчепилася в Ардуа-хол і зробила так, щоб наша організація отримала ту обширну, хоч і мовчазну владу в Гілеаді, якою я насолоджуюся нині, Командор Джадд відчув, що баланс дещо змістився, і спробував здобути мою прихильність.

— Сподіваюся, ви мені пробачили, Тітко Лідіє, — мовив він.

— За що, Командоре Джадд? — запитала я щонайприязнішим своїм тоном.

Невже він почав мене побоюватися?

— За суворі заходи, яких я був змушений вжити на початку нашої співпраці, — пояснив він. — Аби відділити зерна від полови.

— О, — мовила я. — Певна, ваші наміри були шляхетні.

— І це так. Але все одно дії були жорсткі. — Я усміхнулася й промовчала. — Від самого початку я бачив у вас зерно.

Я й далі усміхалася.

— У вашій рушниці був холостий, — мовив він. — Подумав, що ви захочете знати.

— Це дуже мило з вашого боку, — відповіла я.

М’язи обличчя почали боліти. За деяких умов усмішка — це фізична вправа.

— То я прощений? — запитав Командор.

Якби я не знала достеменно, що він віддає перевагу ледь дозрілим, юним дівчатам, які щойно сягнули шлюбного віку, то подумала б, що це флірт. Дістала дрібничку з мішка зниклого вже минулого:

— Людині властиво помилятися, а Богу — пробачати. Так колись говорили.

— Ви така ерудована.

Минулого вечора, коли я закінчила писати, сховала рукопис у порожнині кардинала Ньюмена і вже рушила до кав’ярні Шлефлі, мене перестріла Тітка Відала.

— Тітко Лідіє, можемо поговорити? — запитала вона.

На такий запит завжди слід відповідати ствердно. Я запросила її скласти мені компанію.

Біла, оточена колонами база Очей через двір від нас була яскраво освітлена: Очі Господні, позбавлені повік, вони ніколи не спали, вірні своїй назві. Троє стояли із цигарками на білих сходах до головного входу. Вони й не глянули на нас. Для них Тітки неначе тіні, їхні власні тіні, страшні для інших, але не для них.

Проминаючи свою статую, я побачила нові офіри: яєць та апельсинів було менше, ніж зазвичай. Невже я втрачаю популярність? Ледве встояла перед спокусою покласти до кишені один з апельсинів — краще повернуся згодом.

Тітка Відала чхнула: прелюдія до важливого повідомлення. Тоді прокашлялася.

— Скористаюся нагодою зауважити, що ваша статуя викликає певну незручність, — мовила вона.

— Невже? Чим саме?

— Приношення. Апельсини. Яйця. Тітка Елізабет побоюється, що ця надмірна увага підійшла небезпечно близько до культу. А це вже ідолопоклонство, — додала вона. — Тяжкий гріх.

— Воістину, — відповіла я. — Це справжнє просвітлення.

— До того ж так марнується цінна їжа. Вона каже, що це практично саботаж.

— Цілком з вами згодна, — відповіла я. — Ніхто більше за мене не прагне уникнути навіть натяку на культ особистості. Як ви знаєте, я підтримую суворі правила стосовно харчування. Ми, лідерки Ардуа-холу, маємо подавати приклад навіть у таких дрібницях, як додаткова порція варених яєць.

Тут я помовчала: мала відеозапис того, як Тітка Елізабет у Трапезній ховає в рукавах ці цінні харчі, але ділитися цим було не на часі.

— Щодо приношень: я не маю влади над такими проявами чужої волі. Не можу завадити незнайомцям залишати біля ніг моєї подоби знаки прихильності й поваги, вірності та подяки, такі як випічка або ж фрукти. Я на це не заслуговую, само собою.

— Завадити — ні, — мовила Тітка Відала. — Але їх можна знайти й покарати.

— Ми не маємо правила, що забороняло б такі дії, тож жодне правило таким чином не порушується.

— То треба укласти таке правило, — сказала Тітка Відала.

— Авжеж, я про це подумаю, — відповіла я. — І про належне покарання. Такі речі слід робити тактовно.

Я подумала, що мені буде шкода позбавити себе апельсинів — зважаючи на нестабільне постачання харчів, вони нечасто трапляються. І додала:

— Але, гадаю, ви ще щось хотіли?

Ми вже дійшли до кав’ярні, всілися за одним із рожевих столиків.

— Гарячого молока? — запропонувала я Тітці Відалі. — Я пригощаю.

— Мені не можна молока, — пробурчала вона. — Від нього слиз утворюється.

Я завжди пропоную пригостити Тітку Відалу молоком, показуючи свою щедрість: молоко не входить до нашого звичного раціону, це додаток, за який ми платимо талонами, отриманими відповідно до статусу. Вона завжди сердито відмовляється.

— О, перепрошую, — вибачилася я. — Забула. Тоді м’ятного чаю?

Щойно ми отримали напої, Тітка Відала перейшла до справи.

— Річ у тім, — сказала вона, — що я на власні очі бачила, як Тітка Елізабет клала їжу до підніжжя вашої статуї. Зокрема варені яйця.

— Дивина. Навіщо їй це робити?

— Аби отримати докази проти вас. Так я думаю.

— Докази?

Я думала, Елізабет просто їсть ті яйця. Таке використання було значно більш творчим — я навіть почала нею пишатися.

— На мою думку, вона збирається вас скинути. Відвернути увагу від себе і від власних нечесних справ. Саме вона може бути зрадницею серед нас, тут, в Ардуа-холі, й працювати на терористів із «Мейдей». Я давно підозрюю її в єресі, — сказала Тітка Відала.

Я відчула укол захвату. Такого розвитку подій я не чекала: Відала доносить на Елізабет, і не абикому, а мені, попри те, що так давно мене зневажає! Дива нескінченні…

— Якщо це правда, то це шокуюча новина. Дякую, що поділилися, — мовила я. — Ви будете винагороджені. Хоча нині доказів іще немає, я обов’язково повідомлю Командорові Джадду про ваші підозри.

— Дякую, — відповіла Тітка Відала. — Зізнаюся, я мала сумніви щодо того, чи годні ви бути лідеркою Ардуа-холу, та я молилася за вас. І визнаю, що була неправа. Прошу пробачення.

— Кожен може помилитися, — великодушно сказала я. — Ми всі лише люди.

— Перед Його очима, — схилила голову вона.

Тримай друзів близько, а ворогів — іще ближче. Друзів я не маю, тож доведеться обходитися ворогами.