Заповіти

XVI. ПЕРЛОВІ ДІВИ

Перший день для мене як утікачки Джейд випав на четвер. Мелані стверджувала, що я народилася в четвер, тож далеко піду, — це було в старому віршику, де також говорилося, що хто у середу з’явився, той сльозами геть умився. Тож коли у мене бував похмурий настрій, я казала, що вона просто переплутала день — насправді то була середа, а вона відповідала, що це неправда: звісно ж, усе було не так і вона точно знає, коли я народилася, — хіба ж можна таке забути?

У будь-якому разі був четвер. Я сиділа схрестивши ноги на тротуарі разом із Гартом, вбрана у чорні колготки з діркою (їх мені дала Ада, а от дірку я зробила сама) і пурпурові шорти зверху. Мої поношені сріблясті кросівки мали такий вигляд, наче їх перетравив єнот. Зверху був несвіжий рожевий топ без рукавів — Ада сказала, що моє нове тату має бути видно. На поясі була зав’язана сіра толстовка, на голові чорна бейсболка. Одяг мені не пасував — мав виглядати так, наче я витягла його зі сміття. Свіжопофарбоване зелене волосся я вимастила так, щоб здавалося, наче я ночую де випаде. Зелений колір уже потьмянів.

— Чудовий маєш вигляд, — сказав Гарт, побачивши мене в усій красі, готову до виходу.

— Чудовий, як лайно, — відповіла я.

— Круте лайно, — завважив Гарт. Я подумала, що він просто намагається бути до мене добрим, і це було огидно. Я хотіла, щоб він справді так думав. — Але як будеш у Гілеаді, доведеться зовсім перестати лаятися. Може, навіть хай вони тебе від цього відвернуть.

Я мала запам’ятати багато інструкцій. Нервувала — була впевнена, що облажаюся, але Гарт сказав, щоб я поводилася як дурепа, а я подякувала за це «як».

Фліртувати я не вміла. Ніколи раніше цього не робила.

Ми влаштувалися біля банку. Гарт сказав, що це найкраще місце, якщо хочеш легких грошей: люди, які виходять з банку, більш схильні подавати. Зазвичай це місце було закріплене за жінкою на інвалідному візку, але «Мейдей» заплатили їй, щоб вона перебралася деінде на стільки часу, скільки нам буде потрібно: Перлові Діви мали свій маршрут, і ця точка лежала на ньому.

Сонце пекло, тож ми сіли в затінку під стіною. Я виставила перед собою старого солом’яного капелюха зі шматком картону, на якому олівцем було написано: «БЕЗДОМНІ ДОПОМОЖІТЬ БУДЬ ЛАСКА». У капелюсі вже лежало кілька монет: Гарт сказав, що коли люди бачать, як інші подають милостиню, імовірність, що й вони до цього долучаться, зростає. Я мала поводитись як розгублена, дезорієнтована — це було неважко, бо ж я насправді так і почувалася.

На розі за квартал на схід від нас улаштувався Джордж. Він мав викликати Аду з Елайджею, коли щось піде не так із Перловими Дівами або ж із поліцією. Вони об’їжджали територію у фургоні.

Гарт говорив мало. Я подумала, що він щось середнє між охоронцем і нянькою, тож сидить тут не заради розмов і зовсім не зобов’язаний бути зі мною милим. На ньому була чорна футболка без рукавів, що виставляла напоказ його власні татуювання: кальмара на одному біцепсі, кажана на другому, обидва чорні. На голові в нього була трикотажна шапочка, теж чорна.

— Усміхайся, коли люди щось кидатимуть, — сказав він, коли я не зробила цього для сивої старої пані. — Говори їм щось.

— Тобто?

— Іноді люди кажуть: «Благослови вас Бог».

Ніл був би шокований, почувши від мене щось таке.

— Це буде брехня. Я не вірю в Бога.

— Гаразд. Просте «дякую» цілком підійде, — терпляче відповів він. — Чи «Гарного вам дня».

— Я не можу цього сказати, — заперечила я. — Це лицемірство. Я не відчуваю вдячності, і мені байдуже, хай хоч який сраний день у них усіх буде.

Він засміявся.

— Тепер ти переймаєшся брехнею? То, може, зміниш ім’я на Ніколь?

— Я цього імені не обирала. Це у мене в кінці списку, ти ж знаєш.

Я обхопила руками коліна й відвернулася від нього. Щомиті все більше почувалася дитиною: він пробуджував у мені такі речі.

— Не марнуй на мене свого гніву, — кинув Гарт. — Я просто декорація. Прибережи його до Гілеаду.

— Ви всі кажете, що я мушу бути агресивна. От така в мене агресія.

— Перлові Діви йдуть, — сказав він. — Не витріщайся на них. Навіть не дивися. Поводься, наче обдовбана.

Не знаю, як він їх помітив, хоч наче й не дивився — вони були на нашій вулиці, але далеко. Та скоро зрівнялися з нами: двоє, у сріблясто-сірих довгих сукнях, із білими комірцями, в білих капелюшках. Руда, судячи з пасом волосся, які вибивалися з-під капелюшка, і брюнетка, судячи з брів. Вони усміхнулися до мене, чи радше до стіни, під якою я сиділа.

— Доброго ранку, люба, — мовила руда. — Як тебе звати?

— Ми можемо допомогти, — озвалася брюнетка. — У Гілеаді бездомних немає.

Я підняла до неї очі, сподіваючись, що на вигляд я не менш жалюгідна, ніж почуваюся. Вони обидві були такі охайні й доглянуті, що від цього я здалася собі втричі замурзанішою.

Гарт поклав долоню на мою праву руку, владно стиснув:

— Вона з вами не говоритиме.

— Хіба не їй вирішувати? — запитала руда.

Я зиркнула на Гарта, наче просячи дозволу.

— Що це в тебе на руці? — запитала брюнетка, вища на зріст. Вдивилася.

— Він тебе б’є, люба? — запитала руда.

Її напарниця усміхнулася.

— Він тебе продає? Ми можемо зробити твоє життя значно кращим.

— Зваліть, сучки гілеадські, — відгавкнувся Гарт із вражаючою дикістю.

Я знову подивилася на дівчат, чистеньких і чепурних у своїх перлових сукнях, із цими білими намистами, і, вірите чи ні, по щоці в мене покотилася сльоза. Я знала, що це їхнє завдання і їм на мене начхати — вони просто хотіли забрати мене і додати до своєї здобичі, — але від цієї доброти мені стало не по собі. Так хотілося, щоб хтось підняв мене із землі й пригорнув…

— Ого, — відгукнулася руда. — Справжній герой. Принаймні дозволь їй узяти оце.

Вона тицьнула мені брошуру. На обкладинці було написано: «У Гілеаді є дім для тебе!»

— Боже благослови.

І вони пішли, раз озирнувшись.

— Хіба я не мала повестися на них? — запитала я. — Піти з ними?

— Не з першого ж разу. Не можна надто полегшувати їм завдання, — відповів Гарт. — Якщо хтось із гілеадських за цим стежить — буде надто підозріло. Не переймайся: вони повернуться.

Тієї ночі ми спали під мостом. Він перетинав яр зі струмком на дні. Піднімався туман: після спекотного дня стало прохолодно й волого. Земля смерділа котячою сечею чи, може, скунсом. Я вдягла сіру толстовку, закрила рукавом тату. Шрам досі трохи болів.

З нами під мостом було ще четверо чи п’ятеро — троє чоловіків і дві жінки, здається, бо було темно й важко щось побачити. Одним із чоловіків був Джордж, він поводився так, наче не знає нас. Одна з жінок запропонувала мені цигарку, але я знала, що погоджуватися не можна — я б закашлялася й видала себе. Пляшку теж передавали по колу. Гарт наказав мені не курити й не пити нічого, бо хтозна, що там.

Ще він мені сказав ні з ким не розмовляти: будь-хто із цих людей міг бути підсадною качкою Гілеаду, і якщо вони спробують вивідати мою історію, а я ухилятимусь, вони відчують «щура» й попередять Перлових Дів. Говорив лише він, точніше, переважно бурчав. Здавалося, він когось із тих людей знає. Хтось запитав:

— Вона що, відстала? Чому не розмовляє?

А Гарт відповів:

— Вона говорить тільки зі мною.

І хтось інший тоді сказав:

— Молодець! У чому твій секрет?

У нас було кілька зелених мішків для сміття замість ліжка. Гарт обійняв мене — стало тепліше. Спочатку я скинула його руку, але він прошепотів мені на вухо:

— Не забувай: ти моя дівчина.

Тож я припинила смикатися. Знала, що ці обійми — акторство, але мені було байдуже. Я справді майже відчувала, наче він мій перший хлопець. Це було небагато, але хоч щось.

Наступного вечора він побився з одним із чоловіків з-під мосту. Бійка була коротка, Гарт переміг. Я не бачила як: усе сталося швидко. А тоді він сказав, що нам краще перебратися деінде, тож наступної ночі ми спали у церкві в центрі міста. Він мав ключа, не знаю звідки. Там спали не лише ми, судячи зі сміття й усілякого непотребу під лавками: покинутих наплічників, порожніх пляшок, час від часу голок.

Харчувалися ми у фастфуді, що зцілило мене від любові до такої їжі. Я раніше думала, що це круто, можливо, тому, що Мелані це не схвалювала, але якщо весь час їсти тільки це, тебе роздимає і трохи нудить. Там я ходила у вбиральню вдень, коли не сиділа в якомусь із ярів.

На четверту ніч був цвинтар. Гарт зауважив, що на цвинтарях добре, але часто забагато люду. Дехто з них вважав, що дуже весело стрибати на інших із-за надгробків, але то були просто дітлахи, що повтікали з дому на вихідні. Вуличні знали, що коли лякаєш так когось у темряві, ймовірно, отримаєш ножем, бо не всі, хто блукає цвинтарями, врівноважені.

— Як-от ти, — сказала я.

Гарт не відреагував. Певно, я вже діяла йому на нерви.

Варто сказати, що Гарт не скористався з того, що я була страшенно в нього закохана. Він мав оберігати мене і оберігав, від себе самого теж. Мені подобається думати, що це було для нього непросто.

— Коли Перлові Діви знову прийдуть? — запитала я на ранок п’ятого дня. — Може, вони забили на мене…

— Май терпіння, — відповів Гарт. — Як говорила Ада, ми вже відправляли людей до Гілеаду таким чином. Декому вдавалося пройти, але були й надто нетерплячі — їх загрібали на першому ж контролі, перш ніж вони встигали перейти кордон.

— Дякую, — скорботно мовила я. — Ти додав мені впевненості. Я це провалю, точно знаю.

— Спокійно, ти впораєшся, — сказав Гарт. — Ти можеш. Ми на тебе розраховуємо.

— Не тисни, гаразд? Ти кажеш: «Стрибай», — а я лише питаю: «Як високо?»

Я була вкрай неприємна, але не могла цьому зарадити.

Пізніше того самого дня ми знову зустріли Перлових Дів. Вони вешталися довкола, проминали нас, тоді переходили вулицю і йшли в іншому напрямку, роздивляючись вітрини. Коли Гарт пішов узяти нам бургерів, підійшли до мене й завели розмову.

Вони спитали, як мене звати, я відповіла: «Джейд». Вони теж представилися: брюнетка була Тітка Беатріс, руда й веснянкувата — Тітка Дав.

Вони запитали, чи я щаслива, я похитала головою. Тоді, подивившись на моє тату, вони сказали, що я дуже особлива людина, яка витерпіла стільки страждань заради Бога, і вони раді, що я знаю: Бог мене цінує. І Гілеад цінуватиме, бо ж я шляхетна квітка, адже кожна жінка — шляхетна квітка. Особливо це стосується дівчат мого віку, і якби я була в Гілеаді, до мене ставилися б як до особливої дівчини, якою я є, оберігали б мене, і жоден — жоден — чоловік не міг би мені зашкодити. Той чоловік, який був зі мною — він мене бив?

Нестерпно було так брехати про Гарта, але я кивнула.

— І він змушує тебе до поганих речей?

Я мала вигляд цілковитої дурепи, тож Тітка Беатріс (та, що вища) уточнила:

— Він змушує тебе займатися сексом?

Я ледь помітно кивнула, наче соромилася таких речей.

— Й іншим тебе передає?

Це було вже занадто: я не могла уявити, щоб Гарт робив щось подібне, тому заперечливо похитала головою. Тітка Беатріс на це сказала, що, може, він поки цього не робив, але якщо я залишуся з ним, обов’язково спробує, бо саме так чинять такі чоловіки — вчіпляються в юних дівчат і прикидаються, що це любов, але скоро починають продавати їх усім, хто заплатить.

— Вільне кохання, — зневажливо промовила Тітка Беатріс. — Воно вільним не буває, завжди мусиш платити ціну.

— Це навіть не кохання, — завважила Тітка Дав. — Чому ти з ним?

— Я не знала, куди піти, — відповіла я й розридалася. — Вдома було насильство!

— У Гілеаді немає домашнього насильства, — сказала Тітка Беатріс.

Тоді повернувся Гарт і вдав, що розлючений. Він схопив мене за руку — за ліву, там де було шрамування, рвонув, підіймаючи на ноги, і я закричала, бо мені боліло. Він сказав, щоб я стулила пельку, бо ми забираємося.

Тітка Беатріс звернулася до нього:

— Можна з вами поговорити?

Вони з Гартом відійшли так, щоб ми їх не чули, Тітка Дав дала мені серветку, бо я плакала, і сказала:

— Можна обійняти тебе від імені Бога?

Я кивнула.

Повернулася Тітка Беатріс, вона сказала:

— Можемо йти.

— Господу слава, — відповіла на це Тітка Дав.

Гарт пішов геть. Навіть не озирнувся. Я не змогла попрощатися з ним, тому заридала ще дужче.

— Все гаразд, тепер ти в безпеці, — сказала Тітка Дав. — Будь сильною.

Те саме у «Прихистку» говорили гілеадським жінкам, тільки от вони йшли в інший бік.

Тітка Беатріс і Тітка Дав ішли обабіч мене, дуже близько. Сказали: це щоб ніхто мене не потурбував.

— Той юнак тебе продав, — зневажливо промовила Тітка Дав.

— Невже?

Гарт не говорив, що збирається так учинити.

— Треба було всього лиш запитати, — провадила далі Тітка Беатріс. — Ось як він тебе цінував. Це щастя, що продав тебе нам, а не якійсь секс-банді. Він хотів чималих грошей, та я його стримала. Зрештою взяв половину.

— Брудний безбожник, — сказала Тітка Дав.

— Сказав, що ти незаймана, тому коштуєш більше, — мовила Тітка Беатріс. — Але ти ж нам інше говорила…

Я швидко зметикувала.

— Хотіла, щоб ви мене пожаліли, — прошепотіла. — Щоб забрали із собою.

Перлові Діви ззирнулися над моєю головою.

— Ми розуміємо, — мовила Тітка Дав. — Але віднині мусиш говорити нам правду.

Я кивнула й пообіцяла, що так і буде.

Вони відвели мене туди, де жили. Мені було цікаво, чи це не та сама квартира, де знайшли мертву Перлову Діву. Але тоді мій план був говорити якомога менше; я не хотіла все зіпсувати. А ще не хотіла, щоб і мене знайшли на шворці на ручці дверей.

Квартира була дуже сучасна, мала дві ванні кімнати, в кожній з яких були і ванна, і душ, величезні вікна, великий балкон, на якому росли справжні дерева у бетонних діжках. Скоро я дізналася, що двері на балкон замкнено.

Я страшенно хотіла в душ: від мене смерділо власною відмерлою шкірою, і потом, і ногами в старих шкарпетках, і бридким болотом з-під мосту, і смаженим жиром із фастфуду. Квартира була така чиста, напоєна ароматом цитрусового освіжувача — мені здавалося, мій сморід мусить сильно виділятися.

Коли Тітка Беатріс запитала, чи не хочу я помитися, я швидко кивнула. Тітка Дав застерегла, щоб я була обережна через руку: не треба її мочити, бо тоді шкірка злізе. Мушу визнати: я була зворушена їхньою турботою, хоч якою нещирою (вони ж не хотіли привезти до Гілеаду гниле місиво замість Перлини).

Я вийшла з душу, загорнувшись у пухнастий білий рушник, і помітила, що мого старого одягу нема (Тітка Беатріс пояснила, що він був такий брудний, що й прати марно), а замість нього лежала сріблясто-сіра сукенка, як у них.

— Я маю це вдягнути? — запитала я. — Але ж я не Перлова Діва. Я думала, ви Перлові Діви.

— І ті, хто збирає Перлини, й Перлини зібрані — усі Перли, — мовила Тітка Дав. — Ти теж Перлина Коштовна.

— Тому ми так ризикуємо заради тебе, — мовила Тітка Беатріс. — У нас тут стільки ворогів… Та не переймайся, Джейд. Ми тебе вбережемо.

Вона сказала, що в будь-якому разі, хоч офіційно я й не Перлова Діва, маю носити цю сукню, аби вибратися з Канади, бо місцева влада заборонила вивезення неповнолітніх навернених. Вони вважають, що це торгівля людьми, але це неправда, додала вона.

Тоді Тітка Дав нагадала їй, що не можна говорити «вивезення», бо ж дівчата не товар, і Тітка Беатріс вибачилася й сказала, що мала на увазі «сприяння у перетині кордону», — і обидві всміхнулися.

— Я не неповнолітня, — мовила я. — Мені шістнадцять.

— Маєш якісь документи? — запитала Тітка Беатріс.

Я похитала головою.

— Ми так і думали, — завважила Тітка Дав. — Ми все для тебе влаштуємо.

— Але щоб уникнути проблем, твої документи будуть на ім’я Тітки Дав, — сказала Тітка Беатріс. — Канадці знають, що вона сюди приїхала, тож на кордоні вважатимуть, що ти і є вона.

— Але ж я значно молодша. І не схожа на неї.

— На документах буде твоє фото, — заспокоїла мене Тітка Беатріс.

І ще сказала, що справжня Тітка Дав залишиться в Канаді й повернеться разом із наступною забраною дівчиною, взявши ім’я новоприбулої Перлової Діви. Вони звикли так мінятися.

— Канадці нас не розрізняють, — сказала Тітка Дав. — Ми всі для них однакові.

Обидві засміялися, наче тішилися, що можуть розігрувати такі жарти.

Тоді Тітка Дав сказала, що інша найважливіша причина для того, щоб одягнути срібну сукню, — полегшення мого в’їзду до Гілеаду, бо ж там жінки не носять чоловічого вбрання. Я сказала, що легінси не чоловічий одяг, а вони спокійно, але твердо відповіли, що чоловічий, про це сказано у Біблії, і це бридота, і якщо я хочу до Гілеаду, доведеться це прийняти.

Я нагадала собі, що не можна з ними сваритися, і вдягла сукню, а ще начепила низку перлів, фальшивих, як і говорила Мелані. Вони сказали, що білий капелюшок потрібен тільки для виходу на вулицю. У приміщенні можна ходити простоволосою, якщо поряд немає чоловіків, бо у них особливе ставлення до волосся — воно змушує їх втрачати контроль, так вони сказали. А моє було особливо запальне, бо ж зеленкувате.

— Це просто відтінок, він змиється, — винувато промовила я, щоб вони знали, що я вже зреклася цього необачного вибору.

— Усе гаразд, дорогенька, — заспокоїла мене Тітка Дав. — Ніхто його не побачить.

Насправді було приємно вдягнути сукню після того брудного й заношеного одягу. Вона була прохолодна, шовковиста.

Тітка Беатріс замовила на обід піцу, до якої на десерт було морозиво з холодильника. Я висловила здивування стосовно того, що вони їдять таке: невже Гілеад не проти шкідливої їжі, особливо для жінок?

— Це частина випробування для Перлових Дів, — пояснила Тітка Дав. — Ми маємо скуштувати плотські спокуси зовнішнього світу, аби зрозуміти їх і відмовитися від них у серці своєму.

Із цими словами вона взяла ще шматок піци.

— Все одно я не зможу більше цим ласувати, — сказала Тітка Беатріс, яка вже доїла свою піцу і перейшла до морозива. — Я справді не розумію, що поганого в морозиві, якщо воно без хімікалій.

Тітка Дав глянула на неї з докором. Тітка Беатріс облизала ложку.

Я від морозива відмовилася. Надто сильно нервувала. Та й розлюбила: воно нагадувало про Мелані.

Тієї ночі перед сном я роздивилася себе у дзеркалі у ванній. Попри їжу та душ, вигляд мала, як розвалюха. Темні кола під очима, худа… Була насправді схожа на волоцюжку, яку треба рятувати.

Було так чудово поспати в ліжку, а не під мостом! Хоча Гарта мені бракувало.

Кожної ночі, яку я провела у тій спальні, вони замикали мої двері. І дбали про те, щоб ніколи не залишати саму вдень.

Наступні кілька днів були витрачені на підготовку моїх паперів на ім’я Тітки Дав. Вони зробили моє фото й зняли відбитки пальців для паспорта. Паспорт видало посольство Гілеаду в Оттаві й відправило спеціальним кур’єром до консульства. Він містив ідентифікаційний код Тітки Дав, але з моєю фотографією та фізичними даними. Вони навіть залізли до імміграційної бази даних Канади, де було зареєстровано приїзд Тітки Дав, тимчасово видалили звідти справжні дані й замінили на мої, додавши відбиток пальця та скан райдужки ока.

— У нас багато друзів у канадському уряді, — сказала Тітка Беатріс. — Ти була б вражена.

— Стільки доброзичливців… — додала Тітка Дав.

І вони в один голос промовили:

— Господу слава.

Поставили рельєфний штамп «ПЕРЛОВА ДІВА» на одну зі сторінок. Це означало, що мене пропустять до Гілеаду без жодних запитань: це наче дипломатичний паспорт, пояснила Тітка Беатріс.

Тепер я була Тіткою Дав, але іншою Тіткою Дав. Мала тимчасову канадську візу Перлової Діви, яку треба було повернути на кордоні під час виїзду. Тітка Беатріс сказала, що все просто.

— Як проходитимемо кордон, частіше опускай погляд, — настановляла мене Тітка Дав. — Це ховає обличчя. І в будь-якому разі так скромніше.

Нас із Тіткою Беатріс відвезли до аеропорту на чорному авто уряду Гілеаду, і я спокійно пройшла прикордонний контроль. Нас навіть не обшукали.

Літак був приватний, з намальованим на ньому крилатим оком. Він був сріблястий, але мені здавався темним — наче велетенська темна птаха, що чекає, аби віднести мене — куди? У порожнечу. Ада з Елайджею намагалися розповісти мені якомога більше про Гілеад, я дивилася документальні фільми та телесюжети, але все одно не могла уявити, що чекає на мене там. Зовсім не почувалася готовою до того.

Пригадала «Прихисток» і біженок. Я дивилася на них, але насправді не бачила. Не думала, як це — полишити місце, яке ти знаєш, втратити все, вирушаючи в невідоме. Як порожньо й темно це має бути… За винятком хіба що проблиску надії, яка дає змогу так ризикувати.

Дуже скоро я сама так почуватимусь. Буду нести крихітну іскру в темряві, намагаючись відшукати свій шлях.

Ми злетіли із запізненням. Я переживала, що мене викрито і зрештою нас таки зупинять. Однак коли ми опинилися в повітрі, мені стало легше. Я раніше ніколи не літала і спочатку була в повному захваті. Але потім зійшлися хмари, за вікном стало одноманітно. Я, певно, заснула, бо скоро Тітка Беатріс легенько торсала мене зі словами:

— Ми майже на місці.

Я визирнула з віконця. Літак опускався, і я бачила внизу гарненькі будинки зі шпилями й вежами, і звивисту річку, і море.

Тоді літак сів. Ми зійшли сходами, що їх опустили від дверей. Було спекотно й сухо, дув вітер, притискаючи до ніг наші довгі сріблясті сукні. На пероні вишикувалися у два ряди чоловіки у чорних одностроях, ми пройшли між ними, взявши одна одну під руки.

— Не дивися їм в обличчя, — прошепотіла Тітка Беатріс.

Тож я зосередилася на одностроях, але відчувала на собі очі, очі, очі — мов жадібні руки. Ніколи в житті я не відчувала такої небезпеки — навіть під мостом із Гартом, коли навколо були самі незнайомці.

Тоді всі ці чоловіки відсалютували.

— Що таке? — пробелькотіла я до Тітки Беатріс. — Чому вони салютують?

— Бо моя місія була вдала, — відповіла вона. — Я привезла Дорогоцінну Перлину. Тобто тебе.

Нас всадовили до чорного авто й повезли у місто. Людей на вулицях було небагато, і жінки всі були вбрані у довгі сукні різних кольорів, як у документальних передачах. Я навіть побачила кількох Служниць, які ходили по двоє. На крамницях не було написів — самі малюнки на вивісках. Чобіт, риба, зуб.

Автомобіль зупинився перед воротами в цегляній стіні. Двоє охоронців махнули, пропускаючи нас. Авто рушило й зупинилося, для нас відчинили дверцята. Ми вибралися, Тітка Беатріс узяла мене під руку й промовила:

— Немає часу показувати, де ти ночуватимеш: літак надто спізнився. Мусимо піти одразу ж до каплиці на Церемонію Подяки. Просто роби, як я кажу.

Я знала, що у Перлових Дів є якась церемонія: Ада мене попереджала, Тітка Дав про це розповідала, але особливої уваги я на неї не звернула, тож зараз не знала, чого очікувати.

Ми увійшли до каплиці. Вона вже була переповнена: старші жінки в коричневому однострої Тіток, молодші — в сукнях Перлових Дів. Кожна з Дів мала із собою дівчину приблизно мого віку — вони, як і я, були вбрані в тимчасові сріблясті сукні. Попереду в центрі висів великий портрет Крихітки Ніколь у золотій рамі — це мене зовсім не потішило.

Тітка Беатріс вела мене між рядами лав, і всі співали:

Вони кивали мені й усміхалися, здавалися справді щасливими. Я подумала, що, може, все не так уже й погано.

Ми сіли. Тоді до кафедри вийшла одна зі старших жінок.

— Тітка Лідія, — прошепотіла Тітка Беатріс. — Наша головна Засновниця.

Я впізнала її зі світлини, яку показувала Ада, хоча мені вона видалася значно старшою, ніж на картинці.

— Ми зібралися, щоб віддати данину вдячності за те, що наші Перлові Діви повернулися неушкодженими зі своїх місій — де б у світі вони не бували, подорожуючи й творячи добро для Гілеаду. Ми вітаємо їхню фізичну хоробрість та духовну мужність і дякуємо від щирого серця. Віднині Перлові Діви, які повернулися до нас, уже не Претендентки, а повноцінні Тітки — вони отримують повні привілеї та силу. Ми знаємо, що вони виконуватимуть свої обов’язки, де і як це буде потрібно.

Усі відгукнулися:

— Амінь.

— Перлові Діви, представте нам зібрані Перлини, — мовила Тітка Лідія. — Спочатку — канадська місія.

— Уставай, — прошепотіла Тітка Беатріс.

Вона провела мене вперед, тримаючи під ліву руку, саме в тому місці, де було вибито «БОГ/ЛЮБОВ». Було боляче.

Тітка Беатріс зняла свою низку перлів, поклала у велику неглибоку миску перед Тіткою Лідією й мовила:

— Повертаю ці перли такими само чистими, якими вони були, коли я отримала їх. Хай вони будуть благословенні й служитимуть наступній Перловій Діві, яка з гордістю носитиме їх у своїй місії. Дякуючи Божій Волі, я поповнюю скарбницю Гілеаду. Це Джейд, Коштовна Перлина, врятована від неминучої загибелі. Нехай очиститься вона від мирського бруду, омиється від порочних бажань, випалить вогнем гріх і присвятить себе службі, якої вимагатиме від неї Гілеад.

Вона поклала руки мені на плечі й натиснула, щоб я стала на коліна. Я цього не очікувала і мало не перекинулася набік.

— Що ти робиш? — просичала я.

— Тссс, — відповіла Тітка Беатріс. — Мовчи.

Тоді Тітка Лідія промовила:

— Вітаємо тебе в Ардуа-холі, Джейд. Будь благословенна в тому, що ти обрала для себе, перед Його очима. Per Ardua Cum Estrus.

Вона поклала долоню мені на голову, тоді зняла її, кивнула мені й сухо всміхнулася.

Усі повторили:

— Вітаємо Перлину Коштовну. Per Ardua Cum Estrus, амінь.

Я подумала: «Що я тут роблю? Місце збіса дивне».