Заповіти

ХХ. ЛІНІЇ КРОВІ

Я дісталася до Гілеаду. Думала, що багато про нього знаю, але особисто прожити певний досвід — це зовсім інша річ, а з Гілеадом — іще більш інша. Гілеад був слизький, неначе йдеш по кризі: я постійно почувалася виведеною з рівноваги. Не розрізняла чужих облич, часто не тямила, що вони говорять. Чула слова, розуміла, але не могла перекласти у значення.

На перших зборах у каплиці, після колінкування й співів, коли Тітка Беатріс провела мене і всадовила назад на лаву, я оглянула кімнату, повну жінок. Усі дивилися на мене, усміхалися почасти привітно, а почасти жадібно — як у сцені фільму жахів, коли знаєш, що селяни от-от перетворяться на вампірів.

Тоді була нічна відправа для нових Перлин: ми мали мовчки медитувати, стоячи навколішки. Ніхто мені про це не розповідав. Які тут діють правила? Треба піднімати руку, якщо хочеш у туалет? Якщо вам цікаво — так. Після кількох таких годин — ноги у мене судомило — одна з нових Перлин, здається, мексиканка, почала істерично ридати, а тоді закричала. Дві Тітки взяли її під руки й вивели геть. Пізніше я чула, що її зробили Служницею, тож добре, що я тримала рота на замку.

Наступного дня нам видали гидке коричневе вбрання, а далі зігнали, наче отару, на стадіон, де всадовили на трибуни. Ніхто не говорив, що в Гілеаді є спорт — я думала, що немає, — але це виявився і не спорт. То була Участрата. Нам розповідали про них у школі, але без деталей, гадаю, тому, що не хотіли травмувати нас. Тепер я це розумію.

То була подвійна страта: двох чоловіків буквально розірвав на шмаття натовп розлючених жінок. Були крики, удари, кусання, всюди була кров, особливо на Служницях — вони були аж вкриті нею. Деякі тримали в руках клоччя волосся, щось подібне на палець, а інші кричали й підбадьорювали їх.

Це було огидно. Це було жахливо. І додало нову грань до образу Служниць, що склався у мене в голові. Я думала, може, і моя мати була такою — дикою.

Ми з Бекою доклали всіх зусиль, щоб проінструктувати нову Перлину, Джейд, як доручила нам Тітка Лідія, але це було все одно, що звертатися до стіни. Вона не вміла сидіти терпляче, випрямивши спину й склавши руки на колінах; крутилася, совалася, човгала ногами.

— Жінки сидять ось так, — показувала їй Бека.

— Так, Тітко Іммортель, — відповідала вона і показово старалася. Але надовго її не вистачало — скоро вона знову починала горбитися й схрещувати ноги.

Джейд була така нетямуща, що на першій вечері в Ардуа-холі ми посадили її між собою для її ж безпеки. Попри це, поводилася вона все одно нерозумно. На вечерю були хліб, суп, склад якого було неможливо визначити (по понеділках на кухні часто змішували всілякі залишки і додавали трохи цибулі), і салат із сочевичника з білою ріпою.

— Суп… — промовила вона. — Це якісь плісняві помиї. Я таке не їстиму.

— Тсс… Будь вдячна за те, що дано тобі, — прошепотіла я до неї. — Я впевнена, він дуже поживний.

На десерт була тапіока, знову.

— Це нестерпно, — вона кинула свою ложку, та дзенькнула. — Риб’ячі очі в клеї.

— Не доїсти — це неповага, — сказала Бека. — Якщо ти не постуєш.

— Можеш узяти мою порцію, — відповіла на це Джейд.

— На нас дивляться, — зауважила я.

Коли вона тільки прибула, у неї було зеленкувате волосся — схоже, так вони спотворюють себе в Канаді, — але за межами нашого помешкання вона покривала голову, тож ніхто цього не помічав. А тоді вона взялася висмикувати волосинки з потилиці. Казала, що це допомагає їй думати.

— Якщо і далі так робитимеш, буде лисина, — сказала їй Бека.

Тітка Есті нас цього навчила на уроках дошлюбної підготовки: якщо часто видаляти волосся, воно не відросте. Брів та вій це теж стосується.

— Знаю, — відповіла Джейд. — Але все одно ніхто не бачить нашого волосся.

Вона усміхнулася нам, наче змовницям.

— Одного дня я просто поголю голову.

— Не можна! Волосся жінки — то її слава, — сказала Бека. — Воно дано тобі як покрив, це написано в Першому посланні до коринтян.

— Оце й уся слава — волосся? — мовила Джейд різким тоном. Але не думаю, що вона хотіла грубіянити.

— Чому ти хочеш зганьбитися, поголивши голову? — запитала я якомога м’якше.

Для жінки не мати волосся було знаком ганьби: іноді, після скарги чоловіка, Тітки відрізали волосся неслухняних або лайливих Еконожин, перш ніж виставити їх до ганебного стовпа.

— Щоб побачити, як це — бути лисою, — відповіла вона. — Це один із пунктів мого переддубного списку.

— Будь обачна з тим, що говориш іншим, — застерегла я її. — Бека… Тітка Іммортель і я — ми тобі пробачимо, бо розуміємо: ти щойно прибула із занепалої культури. Ми намагаємося тобі допомогти. Але інші Тітки, особливо старші, як-от Тітка Відала, постійно вишукують помилки.

— Так, це точно, — сказала Джейд. — Тобто так, Тітко Вікторіє.

— А що за переддубний список? — запитала Бека.

— Список того, що я хочу встигнути зробити до смерті.

— Чому ти його так називаєш?

— Просто так, через вислів «врізати дуба», — відповіла вона. Тоді, завваживши наші збентежені обличчя, пояснила: — Гадаю, цей вислів походить із тих часів, коли людей вішали на деревах. Після повішення вони ще певний час смикалися, давали дереву копняків, тож про них казали, що вони «врізають дуба». Це мені так здається.

— Тут людей вішають інакше, — мовила Бека.

Я швидко збагнула, що ці молоді Тітки з квартири С мене не схвалюють, але в мене були лише вони, бо я більше ні з ким не спілкувалася. Тітка Беатріс була до мене добра, коли навертала там, у Торонто, але тут я її вже не цікавила. Коли я проходила повз неї, вона усміхалася мені наче здалеку, та й по всьому.

Замислюючись про це, я відчувала, що мені страшно, але намагалася не дозволяти страху себе контролювати. А ще мені було дуже самотньо. Тут у мене не було друзів, а зв’язатися з людьми звідти я не могла. Ада з Елайджею були далеко. Мені ні в кого було спитати поради, я була сама, без жодних інструкцій. І дуже сумувала за Гартом. Марила про те, що ми робили разом: спали на цвинтарі, вешталися вулицями. Скучила навіть за паскудною їжею, якою ми харчувалися. Чи повернуся я туди коли-небудь? І якщо так — що тоді буде? У Гарта напевно була дівчина. Як могло бути інакше? Я ніколи його не питала, бо не хотіла чути відповідь.

Але чи не найбільше мене хвилювала людина, яку Ада з Елайджею називали джерелом, — їхній контакт у Гілеаді. Коли ця особа з’явиться в моєму житті? Що, як її насправді не існує? Якщо «джерела» немає, мені судилося застрягнути в Гілеаді, бо визволяти мене нікому.

Джейд була дуже неохайна. Розкидала у спільній вітальні свої речі: панчохи, пасок від нової форми для Претенденток на випробному терміні, іноді навіть взуття. Не завжди змивала за собою в туалеті. На підлозі ванної кімнати лишалося її волосся, в умивальнику — зубна паста. Вона милася у недозволений час, поки їй твердо не сказали, що так не можна, кілька разів. Я знаю, все це дрібниці, але з них виростають цілі гори.

А ще було татуювання на її лівій руці: «БОГ» і «ЛЮБОВ», написані навхрест. Вона говорила, що це знак її навернення в істинну віру, але я в тому сумнівалася, відколи вона якось обмовилася, що вважає Бога «уявним другом».

— Бог — справжній друг, а не уявний, — заперечила Бека. В її голосі було стільки гніву, скільки вона взагалі дозволяла собі показати.

— Вибач, якщо я образила твої культурні погляди, — відказала на це Джейд.

Краще не стало: для Беки сказати, що Бог — культурний погляд, було чи не гірше, ніж назвати його уявним другом. Ми розуміли, що Джейд вважає нас дурними. Принаймні забобонними — точно.

— Тобі треба звести це татуювання, — сказала Бека. — Воно блюзнірське.

— Так, може, й твоя правда, — відповіла Джейд. — Тобто так, Тітко Іммортель, дякую, що сказали. Все одно воно пекельно свербить.

— У пеклі не просто свербить, — зауважила Бека. — Я молитимуся за твоє спасіння.

Коли Джейд була в кімнаті нагорі, ми часто чули гупання й придушені вигуки. Невже це варварська форма молитви? Нарешті я запитала її, що вона там робить.

— Тренуюся, — відповіла вона. — Типу вправи виконую. Треба бути сильною.

— Чоловіки сильні тілом і розумом, — сказала Бека. — Жінки ж сильні духом. Хоча у дітородному віці нам і дозволені помірні вправи, такі як прогулянки пішки.

— Чому ти вважаєш, що маєш бути сильною? — запитала я. Її язичницькі вірування цікавили мене все більше.

— На той випадок, якщо якийсь тип нападе. Треба знати, як бити пальцями в очі, коліном — у яйця, як ударити так, щоб серце зупинилося. Можу показати. Ось так складаєш кулак — стуляєш пальці, великим огортаєш кісточки, рука пряма. І цілиш у серце.

Вона вдарила кулаком у диван.

Бека була така вражена, що аж сіла.

— Жінки не б’ють чоловіків, — промовила вона. — І взагалі нікого, крім передбачених законом випадків, як на Участратах.

— Як зручно! — вигукнула Джейд. — То ви просто дозволяєте їм робити що заманеться?

— Не треба зваблювати чоловіків, — сказала Бека. — Якщо так чинити, все, що станеться, почасти і твоя провина.

Джейд подивилася на кожну з нас.

— Жертв звинувачуєте? — мовила вона. — Серйозно?

— Перепрошую? — не зрозуміла Бека.

— Не зважай. Тобто ти кажеш, що перемогти неможливо. Нам капець, що б ми не робили.

Ми мовчки витріщалися на неї. «Відсутність відповіді — теж відповідь», як говорила Тітка Ліз.

— Гаразд, — зітхнула Джейд. — Але я все одно тренуватимусь.

Через чотири дні після прибуття Джейд Тітка Лідія викликала нас із Бекою до себе.

— Як ведеться нашій новій Перлині? — запитала вона.

Помітивши, що я вагаюся, наказала:

— Говори!

— Вона не знає, як слід поводитись.

Тітка Лідія усміхнулася, схожа на зморщену, зів’ялу ріпу.

— Не забувайте: вона щойно з Канади, тож не знає, як краще. Іноземні навернені часто бувають такими після прибуття. Наразі це ваш обов’язок — навчити її безпечної поведінки.

— Ми намагаємося, Тітко Лідіє, — сказала Бека. — Та вона дуже…

— Вперта, — сказала Тітка Лідія. — Я не здивована. Час це вилікує. Робіть усе, що можете. Тепер ідіть.

Ми вийшли з її кабінету боком, як усі завжди робили: розвертатися спиною до Тітки Лідії було неввічливо.

Теки з описами злочинів і надалі з’являлися в мене на столі в Бібліотеці Гільдеґарди. Я не знала, що й думати: одного дня відчувала, що стати повноцінною Тіткою — то справжнє благословення, знати всі ці ретельно зібрані таємниці, володіти прихованою силою, розподіляти відплати. А наступного дня думала про свою душу (бо вірила, що маю її) і те, якою ж спотвореною й зіпсутою вона стане, якщо я так поводитимусь. Чи ставав твердішим мій м’який, болотистий мозок? Чи ставала я скам’янілою, сталевою, безжальною? Чи змінювала свою дбайливу та гнучку жіночу природу на недосконалу копію гострої й безжальної чоловічої суті? Я не хотіла, але як цього уникнути, якщо сподіваєшся стати Тіткою?

Тоді сталося дещо, що змінило моє сприйняття власного місця у всесвіті й знову змусило дякувати милостивому Провидінню.

Хоч я мала доступ до Біблії й мені було показано чимало небезпечних документів, дозволу відвідувати Генеалогічні архіви ліній крові у замкненій кімнаті я ще не мала. Ті, хто там уже бував, розповідали, що кімната містить нескінченні ряди тек. Вони були розставлені на полицях за рангами, тільки чоловіки: Еконовіки, Хранителі, Янголи, Очі, Командори. Усередині цих категорій лінії крові розташовувалися за місцем, тоді за прізвищем. Жінки містилися у чоловічих теках. Тітки своїх тек не мали: їхні лінії крові не занотовувалися, бо їм не належало мати дітей. Я потай сумувала через це: діти мені подобалися, я завжди хотіла мати своїх, просто прагнула уникнути того, що супроводжувало їхню появу на світ.

Усім Претенденткам коротко розповідали про існування архівів та їх мету. Там містилася інформація про те, ким були Служниці, перш ніж стати Служницями, ким були їхні діти і батьки дітей, не лише офіційні, а й нелегальні, відколи багато жінок, як Дружин, так і Служниць, відчайдушно намагалися завагітніти в будь-який спосіб. Але в усіх випадках Тітки фіксували лінії крові: стільки старших чоловіків брали собі юних дружин, що Гілеад не міг ризикувати небезпекою грішних союзів батьків із дочками, які могли б постати, якби ніхто за цим не стежив.

Але я могла отримати доступ до архівів, лише завершивши свою місіонерську роботу Перлової Діви. Я палко прагнула тієї миті, коли зможу відстежити власну матір — не Табіту, а ту, яка була Служницею. У цих таємних теках я знайду відомості про те, ким вона є чи була — хтозна, чи вона ще жива? Це було ризиковано, мені могло не сподобатися те, що я дізнаюся, але спробувати все одно мусила. Можливо, я навіть зможу відстежити свого справжнього батька, хоча це менш імовірно, бо ж він не Командор. Якби я могла знайти свою матір, то мала б історію, а не повний нуль. Мала б минуле за межами цього минулого, хоча не обов’язково мала б майбутнє, в якому була б ця невідома мати.

Одного ранку я знайшла в себе на столі теку з архівів. До обкладинки була приклеєна маленька рукописна записка: «Лінія крові Аґнес Джемайми». Я розгорнула теку, затамувавши подих. Всередині були документи на Командора Кайла. Була і Пола, і їхній син Марк. Я не була частиною лінії крові, тож сестрою Марка не значилася. Але через лінію Командора змогла дізнатися справжнє ім’я бідолашної Крістал, Кайлової, яка померла у пологах, бо ж маленький Марк був частиною її лінії крові. Цікаво, чи йому колись про неї розкажуть. Думаю, ні, якщо тільки буде можливість цього уникнути.

Нарешті я знайшла запис про себе. Не там, де він мав би бути, — у теці Командора Кайла, в період, що стосувався його першої Дружини Табіти. Він лежав окремо у самому кінці теки.

Там було фото моєї матері. Подвійне, з тих, що ми бачили на плакатах про розшук Служниць-утікачок, — анфас і профіль. Вона мала світле волосся, зв’язане ззаду, була молода. Дивилася просто мені в очі. Що ж вона намагалася сказати? Не усміхалася, бо хіба ж мала для цього привід? Певно, це фото зробили Тітки або ж Очі.

Ім’я під зображенням закреслили темним синім чорнилом. Однак була додаткова нотатка: «Мати Аґнес Джемайми, нині Тітки Вікторії. Втекла до Канади. Нині працює на терористичну розвідку “Мейдей”. Дві спроби ліквідації (невдалі). Місцеперебування наразі невідоме».

Під цим був напис «біологічний батько», але його ім’я теж викреслили. Фотографії не було. Була нотатка: «Наразі в Канаді. За чутками — оперативник “Мейдей”. Місцеперебування невідоме».

Чи була я схожа на матір? Мені хотілося так думати.

Чи я її пам’ятала? Намагалася згадати. Знала, що мало б вийти, але минуле було аж надто темне.

Пам’ять така жорстока. Ми не можемо пригадати те, що забули. Те, що нас змусили забути. Те, що ми мусили забути, щоб мати змогу прикидатися, що наше життя нормальне.

— Пробач мені, — прошепотіла я. — Я не можу тебе повернути. Поки що.

Я накрила фото матері долонею. Чи було воно тепле? Мені того хотілося. Хотілося думати, що воно випромінює любов і тепло, хай яке незугарне було те фото. Мені було байдуже. Я хотіла думати, що ця любов плине до моїх рук. Дитяча фантазія, знаю. Але все одно це було втішно.

Я перегорнула сторінку: там був іще один документ. Моя мати мала другу дитину. Її вивезли до Канади ще немовлям. Її звали Ніколь. Там було фото.

Крихітка Ніколь.

Та Крихітка Ніколь, за яку ми молилися на будь-яких урочистостях в Ардуа-холі. Крихітка Ніколь, чиє сонячне янгольське личко так часто з’являлося на телебаченні як символ нечесності, з якою ставиться до Гілеаду міжнародна спільнота. Крихітка Ніколь, практично свята, і мучениця, і точно кумир, — та Крихітка Ніколь була мені сестрою.

Під останнім абзацом тексту хвилястим почерком синім чорнилом було виведено: «Цілком таємно. Крихітка Ніколь у Гілеаді».

Це здавалося неможливим.

Мене накрило хвилею вдячності — я мала молодшу сестру! Але також був і страх: якщо Крихітка Ніколь тут, у Гілеаді, чому про це не розповіли всім? Це мало б викликати загальну радість, справжнє свято. Чому мені про це сказали? Я відчула, що заплутуюся, хоча сітка навколо мене й була невидима. Чи моя сестра в небезпеці? Хто ще знав, що вона тут? Що вони збиралися з нею зробити?

Тоді я вже розуміла, що всі ці документи для мене мусить залишати Тітка Лідія. Але навіщо їй це робити? І якої реакції від мене вона сподівалася? Моя мати була жива, але їй загрожував смертний вирок. Вона вважалася злочинницею, гірше того — терористкою. Скільки я успадкувала від неї? Чи була я сама до певної міри заплямована? Чи вона хотіла донести до мене саме це? Гілеад намагався вбити мою зрадливу матір, і йому не вдалося. Мені радіти з цього приводу чи сумувати? Кому я маю бути вірна?

Я імпульсивно зробила дуже небезпечну річ. Переконавшись, що ніхто не бачить, я дістала з теки ліній крові дві сторінки із наклеєними фотографіями, згорнула їх кілька разів і сховала у рукаві. Чомусь мені була нестерпна необхідність розлучитися з ними. Це було нерозумно й свавільно, але ж це був не єдиний нерозумний і свавільний мій учинок.

То була середа, день, коли вмиваються сльозами. Після звичного огидного сніданку мені повідомили, що я мушу негайно прийти до кабінету Тітки Лідії.

— Що це значить? — запитала я в Тітки Вікторії.

— Ніхто й ніколи не знає, що на думці в Тітки Лідії, — відповіла вона.

— Я зробила щось погане?

Тут могло бути чимало варіантів — це точно.

— Не обов’язково. Може, навпаки, щось добре.

Тітка Лідія чекала на мене. Двері були розчахнуті, і мені було сказано заходити, коли я навіть постукати не встигла.

— Зачини за собою двері й сідай, — мовила вона.

Я сіла. Вона подивилася на мене. Я — на неї. Так дивно: я знала, що вона мусить бути могутньою злою бджолиною маткою Ардуа-холу, але на той час вона мене не лякала. На підборідді в неї була велика бородавка: я намагалася на неї не витріщатися. Цікаво, чому вона її не прибрала…

— Як тобі тут ведеться, Джейд? — спитала Тітка Лідія. — Звикаєш?

Треба було сказати «так», або «все добре», або хоч щось, як мене вчили. Натомість я бовкнула:

— Не дуже.

Вона усміхнулася, показуючи жовтуваті зуби.

— Багато хто спочатку жалкує. Ти б хотіла повернутися?

— Як саме? — запитала я. — На летючих мавпах?

— Я б порадила тобі утриматися від подібних зауважень на людях. Це може мати для тебе болючі наслідки. Нічого не хочеш мені показати?

Я була спантеличена.

— Наприклад? Ні, я не взяла…

— Наприклад, на руці. Під рукавом.

— О, — сказала я. — На руці.

Закатала рукав. «БОГ/ЛЮБОВ» мали не дуже добрий вигляд.

Тітка Лідія пильно подивилася на тату.

— Дякую, що зробила все, як я просила.

То це вона?

— То ви джерело? — запитала я.

— Що-що?

То я в халепі?

— Ну, ви знаєте… тобто…

Вона перебила мене:

— Мусиш навчитися коригувати свої думки. Не думати їх. Тепер далі. Ти Крихітка Ніколь, як тобі, певно, повідомили в Канаді.

— Так, але краще б це було не так, — сказала я. — Мені це не подобається.

— Я тебе розумію, — мовила Тітка Лідія. — Але багато хто з нас волів би не бути тим, ким є. Тут у нас обмежена можливість вибору. То ти готова допомогти своїм канадським друзям?

— Що я маю зробити? — запитала я.

— Ходи сюди, поклади руку на стіл, — сказала вона. — Боляче не буде.

Вона дістала тонке лезо й надрізала моє татуювання в нижній частині «О». Тоді за допомогою збільшувального скла й крихітного пінцета опустила в розріз щось дуже маленьке. Про те, що буде не боляче, вона збрехала.

— Ніхто не подумає дивитися всередині «БОГа». Тепер ти поштовий голуб, треба просто тебе вивезти. Це важче, ніж було раніше, але у нас усе вийде. О, і не розповідай про це нікому, поки не отримаєш дозвіл. Довгий язик корабель потопить, а коли корабель тоне, гинуть люди. Так?

— Так, — відказала я.

Тепер у мене в руці була смертоносна зброя.

— Так, Тітко Лідіє. Тут не можна забувати про манери, ніколи. Тебе можуть викрити навіть через таку дрібницю. Тітка Відала має слабкість до процедури Виправлення.

Через два ранки після того, як я прочитала своє досьє ліній крові, мене викликала до свого кабінету Тітка Лідія. Беці теж було сказано прийти, тож ми пішли разом. Думали, нас знову розпитуватимуть, як ведеться Джейд, чи добре їй із нами, чи готова вона до свого тесту на грамотність, чи міцна її віра. Бека сказала, що попросить перевести Джейд деінде, бо ми не змогли її навчити. Вона просто нас не слухала.

Але коли ми прийшли до Тітки Лідії, Джейд уже сиділа там. Вона стривожено усміхнулася до нас.

Тітка Лідія впустила нас, тоді визирнула в коридор, перш ніж зачинити двері.

— Дякую, що прийшли, — звернулася вона до нас. — Можете сісти.

Ми зайняли два стільці обабіч Джейд. Тітка Лідія теж сіла, спершись руками об стіл. Її руки трохи тремтіли. Я спіймала себе на думці: «Вона старішає». Але це було неможливо: авжеж, Тітка Лідія не має віку.

— Я мушу поділитися з вами інформацією, що вплине на майбутнє Гілеаду, — промовила Тітка Лідія. — Вам у цьому відводиться важлива роль. Чи стане вам сміливості? Чи готові ви?

— Так, Тітко Лідіє, — відповіла я. Бека повторила за мною.

Молодшим Претенденткам завжди говорили, що вони відіграють важливу роль і що для цього потрібна сміливість. Зазвичай ішлося про те, щоб від чогось відмовитися, як-от від вільного часу або їжі.

— Добре. Багато не говоритиму. Спершу маю повідомити тобі, Тітко Іммортель, те, що інші дві присутні тут уже знають. Крихітка Ніколь у Гілеаді.

Я була збентежена: чому цій Джейд повідомляють таку важливу новину? Вона може взагалі не розуміти, який вплив на нас справить поява такої культової особи.

— Невже? О, Господу слава, Тітко Лідіє! — сказала Бека. — Така чудова новина. Вона тут? У Гілеаді? Але чому про це не оголосили всім? Це ж наче диво!

— Будь ласка, опануй себе, Тітко Іммортель. Тепер я маю додати, що Крихітка Ніколь — наполовину сестра Тітки Вікторії.

— Та ну на фіг! — вигукнула Джейд. — Бути того не може!

— Джейд, я цього не чула, — сказала Тітка Лідія. — Самоповага, самопізнання, самоконтроль.

— Вибачте, — пробурмотіла Джейд.

— Аґнес! Тобто Тітко Вікторіє! — вигукнула Бека. — У тебе є сестра! Це так втішно! І це Крихітка Ніколь! Тобі так пощастило, вона така чудова!

На стіні в кабінеті Тітки Лідії висів стандартний портрет Крихітки Ніколь: вона справді була чудова, але ж усі немовлята чудові.

— Можна тебе обійняти? — сказала мені Бека.

Вона відчайдушно намагалася бути позитивною. Їй мало бути сумно від того, що в мене є родичка, а вона не має нікого: навіть її несправжнього батька було ганебно страчено.

— Заспокойся, будь ласка, — втрутилася Тітка Лідія. — Спливло чимало часу, відколи Крихітка Ніколь була немовлям. Тепер вона доросла.

— Авжеж, Тітко Лідіє, — погодилася Бека. Сіла, склала руки на колінах.

— Але якщо вона тут, у Гілеаді, Тітко Лідіє, — мовила я, — то де саме?

Джейд зареготала. Це було більше схоже на гавкіт.

— Вона в Ардуа-холі, — усміхнулася Тітка Лідія.

Вона наче грала з нами в гру і дуже тішилася тим. Ми, певно, мали спантеличений вигляд, бо знали всіх в Ардуа-холі — то де ж Крихітка Ніколь?

— Вона у цій кімнаті, — виголосила Тітка Лідія й махнула рукою. — Ось ця Джейд — Крихітка Ніколь.

— Не може того бути! — промовила я.

Джейд — Крихітка Ніколь? Тобто Джейд — моя сестра?

Бека з розкритим ротом витріщилася на неї.

— Ні, — прошепотіла зі скорботним виразом обличчя.

— Вибачте, що я не така чудова, — сказала Джейд. — Я намагалася, але виходить паскудно.

Певна, вона пожартувала, аби розрядити атмосферу.

— О… Я не те мала на увазі… — взялася виправдовуватись я. — Просто… Ти не схожа на Крихітку Ніколь.

— Ні, не схожа, — підтвердила Тітка Лідія. — Але схожа на тебе.

До певної міри це було правдою: очі схожі, а от ніс — ні. Я зиркнула на руки Джейд, хоч раз у житті сумирно складені на колінах. Хотілося попросити її випростати пальці, щоби порівняти зі своїми, але таке прохання здавалося образливим. Я не хотіла, аби вона думала, що я вимагаю доказів її справжності, бо інакше відмовлюся від неї.

— Я дуже рада мати сестру, — ввічливо сказала я їй, подолавши перший шок.

Ця незграбна дівчина мала зі мною спільну матір. Я мушу постаратися.

— Ви обидві такі щасливі, — сказала Бека тужливо.

— Ти мені як сестра, — звернулася я до неї, — тож і Джейд тобі як сестра.

Не хотілося, щоб Бека почувалася відкинутою.

— Можна тебе обійняти? — звернулася вона до Джейд, або ж, як тепер краще було казати, до Ніколь.

— Та наче так, — відповіла Ніколь. Бека легенько обійняла її. Слідом я.

— Дякую, — мовила вона.

— Дякую вам, Тітки Іммортель та Вікторія, — сказала Тітка Лідія. — Ви демонструєте захопливий дух прийняття й привітності. Тепер мені потрібна ваша повна увага.

Ми розвернулися до неї.

— Ніколь із нами ненадовго, — мовила Тітка Лідія. — Скоро вона покине Ардуа-хол і повернеться до Канади. Із собою вона повезе важливу звістку. Я хочу, щоб ви обидві їй допомогли.

Я була шокована. Чому Тітка Лідія відпускає її? Ніхто з новонавернених не повертався назад, то була зрада, і якщо цією особою буде Крихітка Ніколь — це вдесятеро більша зрада.

— Але ж, Тітко Лідіє, — втрутилася я. — Це протизаконно, і проти Божої волі, проголошеної Командорами.

— Саме так, Тітко Вікторіє. Але ви з Тіткою Іммортель вже прочитали чимало таємних документів, які я залишала для вас. Тож хіба ви не свідомі того, наскільки ганебно загниває нинішній Гілеад?

— Так, Тітко Лідіє, але ж…

Я не була певна, що Беці теж давали читати свідчення про злочини. Ми обидві слухняно дотримувалися грифа «Цілком таємно», але, що важливіше, обидві прагнули захистити одна одну.

— Від початку Гілеад мав чисту й шляхетну мету, тут ми всі згодні, — сказала вона. — Одначе цю мету підірвали й заплямували егоїстичні й божевільні від влади люди, як часто трапляється в історії. Ви ж хочете це виправити?

— Так, — кивнула Бека. — Хочемо.

— Не забувайте і про ваші присяги. Ви зобов’язалися допомагати жінкам і дівчатам. Я вірю, що ви були щирі.

— Авжеж, Тітко Лідіє, — відповіла я. — Так і є.

— Це їм допоможе. Я не хочу змушувати вас робити щось проти волі, але мушу чітко окреслити ситуацію. Тепер, коли я розповіла вам таємницю про те, що Крихітка Ніколь тут і скоро стане моїм кур’єром, кожна хвилина, що минає без донесення цієї таємниці до Очей, вважатиметься зрадою. Навіть якщо ви донесете, вас усе одно можуть жорстоко покарати, можливо, навіть стратити за затримку хоча б на мить. Зрозуміло, що мене саму стратять, а Ніколь перетвориться на папужку в клітці, не більше. Якщо вона не слухатиметься, її уб’ють так чи інакше. Вони не вагатимуться: ви читали досьє.

— З ними так не можна! — вигукнула Ніколь. — Це нечесно, це емоційний шантаж!

— Дякую, що висловила свою думку, Ніколь, — відрубала Тітка Лідія, — але твої юнацькі уявлення про справедливість тут не працюють. Тримай свої почуття при собі, і якщо ти хочеш знову побачити Канаду, з твого боку мудро буде вважати це не порадою, а наказом.

Вона розвернулася до нас.

— Авжеж, ви вільні вирішувати самі. Зараз я вийду звідси. Ніколь, ходімо зі мною. Нехай твоя сестра та її подруга матимуть трохи часу обміркувати всі можливості. Повернемося за п’ять хвилин. Я просто чекатиму на «так» чи «ні» від вас. Інші подробиці місії дізнаєтеся згодом. Ходімо, Ніколь.

Вона взяла Ніколь під руку й вивела з кімнати.

Очі Беки були великі й перелякані, як, певно, і мої.

— Мусимо це зробити, — сказала вона. — Не можна, щоб вони померли. Ніколь — твоя сестра, а Тітка Лідія…

— Що зробити? — запитала я. — Ми не знаємо, чого вона хоче.

— Вона хоче вірності й послуху, — сказала Бека. — Пам’ятаєш, як вона нас урятувала — нас обох? Мусимо погодитися.

Вийшовши з кабінету Тітки Лідії, Бека пішла до бібліотеки на денну зміну, а ми з Ніколь разом повернулися до нашої квартири.

— Тепер, коли ми сестри, — сказала я, — можеш називати мене Аґнес, якщо ми наодинці.

— Добре, спробую, — сказала Ніколь.

Ми увійшли до вітальні.

— Я хочу дещо тобі показати, — сказала я. — Зажди хвилинку.

Пішла нагору. Дві сторінки з теки ліній крові лежали складені в мене під матрацом. Повернувшись до вітальні, я обережно їх розгорнула й розгладила. Коли поклала знімки на стіл, Ніколь, як і я, не змогла втриматись і поклала долоню на фото нашої матері.

— Неймовірно, — промовила вона. Зняла руку, знову уважно розглянула світлину. — Як гадаєш, ми з нею схожі?

— Я теж себе про це питала, — сказала я.

— Ти її взагалі пам’ятаєш? Я, певно, була надто мала.

— Не знаю. Іноді здається, що пам’ятаю. Справді щось пригадую. Якийсь інший дім? Я кудись їздила? Але, може, то я приймаю бажане за дійсне.

— А наші батьки? — спитала сестра. — І чому їхні імена викреслено?

— Може, вони намагалися якимось чином нас захистити, — припустила я.

— Дякую, що показала мені це, — сказала Ніколь. — Але, гадаю, не варто їх тут тримати. Що, як тебе з ними зловлять?

— Знаю. Хотіла повернути їх у досьє, але теки вже не було.

Зрештою ми вирішили розірвати аркуші на дрібні клапті й змити їх в унітаз.

Тітка Лідія сказала, що ми мусимо загартуватися для місії, яка чекає на нас. Тим часом маємо жити за звичним розпорядком і не робити нічого, що могло б привернути увагу до Ніколь або викликати якісь підозри. Це було важко, бо ж ми всі були збуджені. Я, наприклад, перебувала у постійному страху: якщо Ніколь викриють, чи звинуватять і нас із Бекою?

Ми з нею мали скоро вирушити в місію як Перлові Діви. Чи поїдемо ми туди взагалі, чи Тітка Лідія має щодо нас інші плани? Можна було лише чекати. Бека вивчала стандартний путівник Перлових Дів по Канаді: готівка, митниця, способи купівлі речей, включно з кредитними картками. Вона була значно краще підготовлена, ніж я.

Коли до Церемонії Подяки залишалося менше тижня, Тітка Лідія знову викликала нас до себе.

— Ось що ви маєте зробити, — промовила вона. — Я влаштувала Ніколь в один з наших санаторіїв за містом. Усі папери в порядку. Але замість Ніколь туди вирушиш ти, Тітко Іммортель. Вона ж займе твоє місце і поїде до Канади Перловою Дівою.

— А я не поїду? — розпачливо спитала Бека.

— Поїдеш згодом, — сказала Тітка Лідія.

Я вже тоді запідозрила, що це неправда.