Заповіти

XVII. Ідеальні зуби

Пляшечка синього чорнила, чорнильна ручка, сторінки записника, обрізані, щоби вміститися у сховку, — ось чому я довіряю своє послання до тебе, моя читачко. Та яке це послання? Іноді я вбачаю в собі янгола, що пише, збирає усі гріхи Гілеаду, включно з власними; в інші дні позбуваюся цих пафосних інтонацій. Чи ж я, поклавши руку на серце, не просто розношу похмурі плітки? Боюся, я ніколи не дізнаюся, що ти скажеш із цього приводу.

Мій найбільший страх — що всі мої зусилля виявляться марними і Гілеад житиме тисячу років. Тут, далеко від війни, у нерухомому центрі торнадо, переважно так і здається. Вулиці такі мирні, спокійні, впорядковані, та однаково під цією безтурботною поверхнею відчувається тремтіння, наче стоїш біля високовольтної лінії електропередач. Раніше казали «панування терору», одначе терор не зовсім панує. Він паралізує. Звідси й ця неприродна тиша.

Та є й дрібні втіхи. Вчора я дивилася — на закритому телеканалі в кабінеті Командора Джадда — Участрату, на якій головувала Тітка Елізабет. Командор Джадд наказав принести кави — чудової кави, якої просто так не дістанеш (я не питала, звідки він її отримує). Він додав до свого горнятка рому, спитав, чи не хочу я. Я відмовилася. Тоді Командор сказав, що має слабкі нерви й чутливе серце, тож йому треба підготуватися — важко сприймати такі кровожерні видовища.

— Я розумію, — мовила я. — Але то наш обов’язок — бачити, як здійснюється правосуддя.

Він зітхнув, випив і налив собі ще.

Участратити мали двох приречених чоловіків: Янгола, якого спіймали на продажу на сірому ринку лимонів, увезених через Мен, і лікаря Гроува, дантиста. Однак справжнім злочином Янгола були не лимони: його звинуватили у взятті хабарів від «Мейдей» та в тому, що він допоміг кільком Служницям успішно перетнути різні наші кордони. Утім Командори не хотіли оприлюднювати цього, аби іншим не спало на думку щось подібне. Офіційно корумпованих Янголів не існувало, і Служниць-утікачок, звісно, теж, бо навіщо комусь зрікатися Царства Господнього, аби пірнути в пекельне полум’я?

Протягом усього процесу, який мав обірвати життя Гроува, Тітка Елізабет була просто чудова. У коледжі вона відвідувала театральний гурток і грала Гекубу у виставі «Троянські жінки» — дрібний факт, про який я дізналася під час наших перших зустрічей, коли ми з Геленою та Відалою формували особливу жіночу сферу в новонародженому Гілеаді. За таких умов формується товариський дух — люди діляться своїм минулим. Я була досить обачна, щоб не розповідати про себе забагато.

Сценічний досвід придався Елізабет. За моїм наказом вона записалася на прийом до лікаря Гроува. Тоді, у належний момент, видряпалася з крісла, порвала на собі одяг і заверещала, що Гроув намагався її зґвалтувати. По цьому, шалено ридаючи, вона вивалилася у передпокій, де містер Вільям, асистент дантиста, зміг побачити її скуйовдженість і сплюндрованість.

Тітка має бути священна. Не дивно, що Елізабет була така засмучена цим насильством, вирішили всі. Цей чоловік мусив бути небезпечним і ненормальним.

Я мала фотосвідчення всього цього, зафіксовані на мінікамеру, сховану мною в симпатичній діаграмі з повним набором зубів. Якщо Елізабет спробує зірватися зі шворки, можна шантажувати її цим доказом її брехні.

На процесі містер Вільям свідчив проти Гроува. Він не дурний — одразу збагнув, що його бос приречений. Він описав лють Гроува в цю мить. Заявив, що пропащий Гроув називав Тітку Елізабет «стервом грьобаним». Насправді цих слів там не було. Дантист спитав: «Для чого ви це робите?» — але свідчення Вільяма на процесі були дуже ефектні. Слухачі, включно з усім населенням Ардуа-холу, вражено зойкали: називати Тітку такими вульгарними словами було близько до єресі! На допиті Вільям неохоче визнав, що й раніше мав підстави підозрювати свого керівника у безпутності. Сумно промовив, що анестезія може бути такою спокусливою, якщо потрапить не в ті руки…

Що міг Гроув сказати на свій захист, окрім як наполягати на своїй невинності та зацитувати Біблію, уривок про дружину Потіфара, яка уславилася тим, що облудно звинуватила Йосифа у зґвалтуванні? Коли невинний заперечує свою провину, це звучить так само, як і з вуст винного, — певна, ти, моя читачко, це вже помітила. Слухачі мають схильність не вірити жодному.

Не міг же Гроув заявити, що ніколи б не торкнувся Тітки Елізабет своєю розпусною рукою, бо його збуджували лише неповнолітні дівчата…

З огляду на винятковий талант Тітки Елізабет я вирішила, що буде більш ніж справедливо довірити їй провести Участрату на стадіоні. Гроув мав вийти другим. Мусив дивитися, як кілька верескливих Служниць ногами забили Янгола до смерті, а тоді буквально розірвали на шматки.

Коли його вели на поле зі зв’язаними руками, він закричав: «Я цього не робив!» Тітка Елізабет, втілення розлюченої доброчесності, суворо подула у свисток. За дві хвилини лікаря Гроува не стало. Кулаки було здійнято, жмутки закривавленого волосся — вирвано з корінням.

Були присутні всі Тітки та Претендентки, що прийшли підтримати помсту за одну із шанованих Засновниць Ардуа-холу. З одного боку сиділи новонабрані Перлини, які прибули за день до того, тож для них то була мить хрещення. Я розглядала юні обличчя, та на такій відстані не могла роздивитися, що на них. Відраза? Втіха? Відстороненість? Завжди добре таке знати. Найкоштовніша Перлина була поміж них. Одразу після спортивної події, свідками якої ми мали зараз стати, я відведу їй житло там, де це найкраще пасуватиме до моїх планів.

Поки Служниці чавили Гроува на пюре, Тітка Іммортель зомліла, чого й слід було чекати: вона завжди була чутлива. Гадаю, тепер вона до певної міри звинувачуватиме себе: хай як огидно Гроув поводився, його було обрано їй за батька.

Командор Джадд вимкнув телевізор і зітхнув:

— Шкода. Він був добрим дантистом.

— Так, — погодилася я. — Але не можна пробачати гріхи лише тому, що грішник у чомусь вправний.

— То він справді був винен? — з помірною зацікавленістю спитав він.

— Так, — сказала я, — але не в цьому. Зґвалтувати Тітку Елізабет він не міг, бо був педофілом.

Командор Джадд знову зітхнув:

— Бідолаха. Це серйозна вада. Треба помолитися за його душу.

— Воістину. Але він зіпсував для заміжжя надто багато юних дівчат. Ці шляхетні квіти втікали до Тіток, аби не ставати до шлюбу.

— О, — зауважив Командор. — То ось що сталося з тією дівчиною, Аґнес? Я так і думав, що було щось подібне.

Він хотів, аби я погодилася, бо так її втеча не стосувалася б його особисто.

— Я не впевнена, — промовила я. Він спохмурнів. — Але гадаю, що так.

Не варто надто його дражнити.

— На ваші судження, Тітко Лідіє, завжди можна покластися, — сказав командор. — У справі Гроува ви зробили найкращий вибір на користь Гілеаду.

— Дякую. Я молюся за Боже провидіння, — відповіла я. — Але змінімо тему. Я рада повідомити, що Крихітку Ніколь безпечно доставлено до Гілеаду.

— Оце так! Який успіх! — мовив він.

— Мої Перлові Діви спрацювали дуже ефективно, — провадила я далі. — Вони виконали мої накази. Взяли її під крило як новонавернену, переконали приєднатися до нас. Викупили її в юнака, який мав на неї вплив. Торгувалася Тітка Беатріс, хоч вона, звісно, не знала, що це насправді Крихітка Ніколь.

— Але ви знали, дорога моя Тітко Лідіє, — зауважив Командор. — Як ви змогли її розпізнати? Мої Очі роками намагалися це зробити.

Чи я правильно розчула нотку заздрощів або й — гірше — підозри? Вирішила пропустити повз вуха.

— У мене є свої методи. І дуже ефективні інформатори, — збрехала я. — Два і два іноді дають чотири. А ми, жінки, хай які короткозорі, часто помічаємо те, що більш широкий чоловічий погляд може проминути. Утім Тітка Беатріс і Тітка Дав знали тільки те, що мають виглядати особливе татуювання, яке бідолашна собі зробила. І, на щастя, вони її знайшли.

— Сама зробила собі татуювання? Гріховна, як усі такі дівчата. На якій частині тіла? — зацікавлено запитав Командор.

— На передпліччі. Обличчя лишилося чисте.

— Руки все одно будуть закриті за будь-якої появи на людях, — зауважив він.

— Її називають Джейд, вона може навіть бути впевнена, що це її справжнє ім’я. Я не хотіла розповідати їй про те, хто вона насправді, поки не поговорю з вами.

— Чудове рішення, — сказав Командор. — Можна спитати… Які стосунки вона мала з тим юнаком? Було б краще, якби вона залишилася, так би мовити, недоторканою, але в її випадку ми можемо змінити правила. Зробивши її Служницею, ми її змарнуємо.

— Її незайманість поки не підтверджена, але я гадаю, що в цьому сенсі вона чиста. Я поселила її із двома з наймолодших наших Тіток, вони добрі й співчутливі. Вона ділитиметься з ними своїми страхами й сподіваннями, це безумовно. І своїми віруваннями теж. Певна, їх можна буде узгодити з нашими.

— І знову чудово, Тітко Лідіє. Ви воістину наш скарб. Коли можна буде відкрити Крихітку Ніколь для Гілеаду та всього світу?

— Спочатку маємо переконатися, що вона навернулася щиро, — мовила я. — Що її віра тверда. Тут потрібні тактовність і піклування. Новачки зазвичай сповнені ентузіазму, в них такі нереальні сподівання… Мусимо повернути її на землю, розповісти про обов’язки, які на неї чекають, — тут у нас не тільки екзальтовано співають гімни. На додачу до цього її треба ознайомити з її ж власною історією: для неї буде шоком усвідомити, що вона відома й усіма улюблена Крихітка Ніколь.

— Я залишу це вашим здібним рукам, — сказав Командор. — Ви певні, що не хочете краплинки рому до кави? Він покращує кровообіг.

— Хіба що ложечку, — погодилася я.

Він налив. Ми підняли горнятка, цокнулися.

— Хай будуть благословенні наші зусилля! — проголосив він. — Певен, так і буде.

— У свій час, — усміхнулася я.

Після виступів у кабінеті дантиста, на суді та на Участраті Тітка Елізабет пережила нервовий зрив. Ми з Тіткою Відалою та Тіткою Геленою провідали її в одному з наших санаторіїв, де вона відновлювала сили. Тітка Елізабет зустріла нас сльозами.

— Не знаю, що зі мною не так, — мовила вона. — В мені наче зовсім не лишилося сил…

— Це не дивно після всього того, що ви пережили, — сказала Гелена.

— В Ардуа-холі вас вважають практично святою, — додала я.

Я знала, що насправді її так тривожить: вона незворотно заплямувала себе неправдивими свідченнями, і якщо про це дізнаються, це стане її кінцем.

— Я така вдячна вам за настанови, Тітко Лідіє, — мовила Елізабет, зиркаючи на Відалу. Тепер, коли я була її надійною союзницею — бо ж вона виконала моє незвичне прохання, — вона мала відчувати, що Тітка Відала проти неї безсила.

— Була рада допомогти, — відповіла я.