Заповіти

XIV. АРДУА-ХОЛ

Після того як Бека розрізала собі руку ножицями, залила кров’ю білі хризантеми й поїхала до лікарні, я за неї дуже хвилювалася: чи вона оклигає, чи її покарають? Але осінь, а за нею й зима настали й спливли, а звістки від неї так і не було. Навіть наші Марфи нічого не чули про те, що могло з нею статися.

Шунаміт сказала, що Бека просто намагалася таким чином привернути до себе увагу. Я не погодилася, і, боюся, це спричинило холодок між нами протягом решти навчання.

Настала весна, і Тітка Габбана повідомила, що Тітки обрали трьох кандидатів на розгляд Поли й Командора Кайла. Вона відвідала наш дім, показала їхні знімки, зачитала зі свого записника їхні біографії й кваліфікацію, а Пола з Командором Кайлом слухали і кивали. На цьому етапі я мала роздивитися світлини й послухати, але сказати нічого не могла. У мене був тиждень на роздуми, і Тітка Габбана запевнила, що мої бажання, звісно ж, буде взято до уваги. На це Пола всміхнулася:

— Авжеж!

Я промовчала.

Першим кандидатом був Командор, навіть старший за Командора Кайла. У нього був червоний ніс, трохи лупаті очі — Тітка Габбана сказала, що це ознака сильної особистості, людини, яка буде надійним захисником і підтримкою для Дружини. Він мав білу бороду і начебто обвислі щоки під нею, а може, й друге підборіддя — складки шкіри. Був одним із перших Синів Якова, а отже, був винятково побожний і важливий для раннього етапу становлення Республіки Гілеад. Насправді подейкували, що він входив до групи, яка стояла за нападом на морально прогнилий Конгрес колишніх Сполучених Штатів. У нього вже було кілька Дружин (на жаль, вони померли), і до нього були приписані п’ять Служниць, але дітей він поки що не мав.

Його звали Командор Джадд, хоча я не певна, чи із цієї інформації буде якась користь, якщо ви захочете встановити його справжню особистість, оскільки провідні Сини Якова часто змінювали імена на стадіях таємного планування Гілеаду. Тоді я про ці зміни нічого не знала, дізналася згодом завдяки Генеалогічним архівам ліній крові в Ардуа-холі. Та навіть тоді справжнє ім’я Джадда було приховане.

Другий кандидат був молодший і худіший. Мав загострену на потилиці голову й навдивовижу великі вуха. Тітка Габбана сказала, що він уміє давати лад цифрам і взагалі інтелектуал: це не завжди бажана риса, особливо для жінок, але у чоловіків цілком прийнятна. У них із колишньою Дружиною, яка померла у лікарні для психічно стражденних, була одна дитина, але бідолашне маля відійшло ще до року.

Ні, то не було Не-дитя, пояснила Тітка Габбана, і під час народження все було гаразд. Причиною смерті став ранній рак, випадки якого тривожно почастішали.

Третьому, молодшому сину Командора рангом нижче, було всього лиш двадцять п’ять. У нього було багато волосся, але товста шия й близько посаджені очі. Тітка Габбана назвала його не таким перспективним кандидатом, як двоє попередніх, але родина з великим захватом ставилася до можливості цього союзу, тож нова рідня мене дуже цінуватиме. Це було доволі важливо, адже вороже налаштовані родичі чоловіка могли зробити життя нестерпним, постійно критикуючи й завжди стаючи на його бік.

— Не поспішай із рішенням, Аґнес, — сказала Тітка Габбана. — Поміркуй. Твої батьки прагнуть для тебе щастя.

Це була добра думка, але хибна: вони не щастя мені хотіли, а щоб я була деінде.

Коли я лягла спати тієї ночі, три знімки чоловіків-кандидатів плавали у темряві в мене перед очима. Я уявляла кожного з них на собі (бо ж там їм і бути) і те, як вони намагаються встромити свій огидний відросток у моє скам’яніле, холодне тіло.

Мені стало цікаво, чому я уявляла своє тіло холодним, наче камінь. А тоді зрозуміла: це тому, що тоді я буду вже мертва. Така само бліда й безкровна, як бідолашна Кайлова, розрізана, аби дістати дитя, а тоді незворушна, загорнута в простирадло, з німим поглядом. У мовчанні й непорушності була певна влада.

Я думала про втечу з дому, але як це зробити, куди піти? Географії я не знала: у школі ми її не вивчали, бо власного району нам мало б вистачати — що ще Дружині потрібно? Я навіть не знала, чи великий Гілеад. До яких пір він простягається, де закінчується? Поставали практичні запитання: як мені подорожувати, що їсти, де спати? І якщо я втечу, чи зненавидить мене Бог? Мене ж, ясна річ, переслідуватимуть? Чи завдам я страждань іншим, як та наложниця, розрубана на дванадцять частин?

Світ кишів чоловіками, яких точно мали спокушати дівчата, що заблукали за межами своєї території, — для них такі дівчата були аморальними. Можливо, я пройшла б один квартал, перш ніж мене роздерли б на шматки, забруднили, перетворивши на купку зів’ялих зелених пелюсток.

Тиждень, даний мені для обрання чоловіка, закінчувався. Пола з Командором Кайлом віддавали перевагу Командорові Джадду: він був найвпливовіший. Вони влаштували цілу виставу, аби переконати мене, бо ж добра воля нареченої була всім на краще. Подейкували, що деякі весілля на вищому рівні проходили невдало: ридання, зомлівання, ляпаси від матері нареченої. Я якось підслухала балачки Марф про те, що перед деякими весіллями застосовувалися уколи заспокійливих. Дозу треба було розраховувати ретельно: якщо наречена трохи спотикалася й говорила нечітко, це можна було списати на емоції, бо ж одруження — страшенно важливий момент в житті дівчини, але церемонія, на якій наречена була непритомна, вважалася недійсною.

Було зрозуміло, що мене видадуть за Командора Джадда, хочу я того чи ні. Ненавиджу я це чи ні. Та я тримала огиду при собі й прикидалася, що роздумую. Як я вже говорила, я навчилася грати роль.

— Подумай, який ти матимеш статус, — переконувала Пола. — Краще й не придумаєш.

Командор Джадд був немолодий і не вічний, і хоч вона, звісно ж, цього не бажала, я, дуже ймовірно, житиму значно довше за нього, а по його смерті стану вдовою, тож матиму значно більшу свободу у виборі наступного чоловіка. Подумати лиш, яка це перевага! Авжеж, родичі чоловічої статі, включно з родичами за шлюбом, відіграють свою роль у цьому виборі.

Тоді Пола пробігалася по двох інших кандидатах, принижуючи їхні зовнішність, характер та становище в житті. Вона могла не старатися так: вони обидва були мені огидні.

Тим часом я розмірковувала про те, що ще можу зробити. Були французькі садові ножиці на зразок тих, якими скористалася Бека, але Пола тримала їх у сараї, під замком. Я чула про дівчину, яка повісилася на паску від халата, аби уникнути весілля. Віра розповідала мені про це минулого року, а інші Марфи робили журні обличчя й хитали головами.

— Самогубство — то провал віри, — прорекла Зілла.

— Усе паскудить, — додала Роза.

— Така пляма на всю родину! — бідкалася Віра.

Був відбілювач, але його тримали на кухні, як і ножі, а Марфи — не дурні й дуже сторожкі — знали про мій відчай. Вони взялися закидати мене афоризмами на зразок «Нема лиха без добра» чи «Що міцніша шкаралупа, то солодший горішок» і навіть «Діаманти — кращі друзі дівчини». Роза навіть промовила якось начебто сама до себе: «Якщо вже помер, то це назавжди», — зиркаючи на мене краєм ока.

Не було сенсу просити Марф, навіть Зіллу, мені допомогти. Хай як вони мене жаліли, хай як бажали мені добра, впливу не мали жодного.

Наприкінці тижня було оголошено про мої заручини з Командором Джаддом, як від початку й планувалося. Він заявився до нас додому в повному однострої, з медалями, потиснув руку Командорові Кайлу, кивнув Полі й усміхнувся моїй маківці. Пола підійшла до мене, стала позаду, обвила мою спину рукою й легенько поклала долоню мені на талію. Раніше вона ніколи так не робила. Невже думала, що я спробую втекти?

— Добривечір, Аґнес, люба, — промовив Командор Джадд.

Я зосередилася на його медалях: легше було дивитися на них, аніж на нього.

— Можеш сказати «добрий вечір», — неголосно пробурмотіла Пола, злегка вщипнувши мене тією рукою, що була в мене за спиною. — «Добрий вечір, сер».

— Добрий вечір, — спромоглася прошепотіти я. — Сер.

Командор пішов у наступ, склавши обличчя в обвислу усмішку, і приземлився ротом на моє чоло в невинному поцілунку. Вуста в нього були неприємно теплі й відірвалися від мене із цмаканням. Я уявила, як він усмоктав крихітний шматочок мого мозку через шкіру. Ще тисяча таких поцілунків — і в черепі у мене нічого не залишиться.

— Сподіваюся, люба, я зроблю тебе дуже щасливою, — мовив він.

Я відчувала запах його подиху: суміш алкоголю, м’ятного ополіскувача, як у дантиста, та гнилих зубів. Прийшов непроханий образ шлюбної ночі: велетенська матово-біла крапля рухалася до мене в сутінках невідомої кімнати. Вона мала голову, та не обличчя — тільки ротовий отвір, як у п’явки. Десь посередині у повітря випинався третій мацак. Воно дійшло до ліжка, де я лежала, паралізована жахом і теж гола — Шунаміт казала, що треба бути голою хоча б частково. Що далі? Я заплющила очі, прагнучи прогнати це видиво, тоді знову розплющила.

Командор Джадд відсторонився, проникливо дивлячись на мене. Чи я здригнулася, поки він мене цілував? Намагалася стриматися. Пола вщипнула мене сильніше. Я знала, що мушу сказати щось на зразок «Дякую», чи «Я теж сподіваюся», чи «Авжеж, зробите», але не могла. Відчувала нудоту: що, як я просто зараз блювону на килим? Оце був би сором.

— Вона надзвичайно скромна, — процідила крізь зуби Пола, скоса дивлячись на мене.

— Це чарівна риса, — зауважив Командор Джадд.

— Можеш іти, Аґнес Джемаймо, — мовила Пола. — Твій батько та Командор мають дещо обговорити.

Тож я рушила до дверей. В голові трохи паморочилося.

— Вона здається слухняною, — почула я голос Командора Джадда, виходячи з кімнати.

— О, так, — сказала Пола. — Вона завжди була чемною дитиною.

Якою ж брехухою вона була! Знала-бо, яка лють кипить у мені.

Трійця організаторок весілля — Тітка Лорна, Тітка Сара Лі й Тітка Бетті — знову повернулися — цього разу, щоб зняти мірки для весільної сукні: вони принесли ескізи. Мене попросили сказати, яка сукня мені подобається найбільше. Я вказала на першу, що втрапила мені під руку.

— Вона здорова? — м’яко спитала Полу Тітка Бетті. — Має втомлений вигляд.

— Це для них сповнений емоцій час, — відповіла Пола.

— О, так, — погодилася Тітка Бетті. — Стільки емоцій!

— Накажіть Марфам приготувати їй щось заспокійливе, — запропонувала Тітка Лорна. — Наприклад, ромашковий чай. Або седативне.

На додачу до сукні я мала отримати нову спідню білизну й спеціальну нічну сорочку для шлюбної ночі, з бантиками спереду — так легко розв’язуються, наче на подарунковій упаковці.

— Не знаю, для чого нам перейматися оборками, — сказала Пола повз мене до Тіток. — Вона їх не оцінить.

— Це ж не вона на них дивитиметься, — відповіла Тітка Сара Лі несподівано прямо. Тітка Лорна здавлено пирхнула.

Весільна сукня мала бути «класична», як висловилася Тітка Сара Лі. Класика була найкращим вибором: на її думку, чіткі лінії мають дуже елегантний вигляд. Вуаль із простим віночком зі штучних пролісків та незабудок. Виготовлення штучних квітів було одним з ремесел, до яких заохочували Еконожин.

Мереживне оздоблення викликало приглушену суперечку: додати його, як радила Тітка Бетті, бо це гарно, або ж відмовитись як від зайвини, що було краще, на думку Поли, позаяк краса тут була не головною. З несказаного: головним було закінчити із цим і перевести мене в розряд її минулого, де я лежатиму, ні на що не реагуючи, мов свинець, і перестану бути вибухонебезпечною. Ніхто не зможе сказати, що вона не виконала свого обов’язку Дружини Командора й гідної громадянки Гілеаду.

Саме весілля відбудеться, щойно сукня буде готова, тож безпечно було планувати його через два тижні від того дня. Тітка Сара Лі спитала, чи знає Пола імена гостей, яких вона хотіла б запросити. Вони удвох пішли на перший поверх укладати список: Пола називатиме імена — Тітка Сара Лі їх записуватиме. Тітки підготують і доставлять усні запрошення особисто. То була одна з їхніх ролей — приносити отруйні звістки.

— Ти в захваті, еге ж? — мовила Тітка Бетті, поки вони з Тіткою Лорною збирали ескізи, а я знову вдягалася. — За два тижні матимеш свій власний будинок!

Було в її голосі щось заздрісне — сама вона ніколи не матиме будинку, — та я не звернула на це уваги. Думала: «Два тижні». Мені залишилося нещасних чотирнадцять днів на цій землі. Як їх провести?

Дні минали, і я все більше поринала у відчай. Де ж вихід? Я не мала зброї чи смертельних ліків. Пригадала історію, яку в школі поширювала Шунаміт, — про чиюсь Служницю, яка випила рідину для чищення труб.

— Вся нижня половина її обличчя облізла! — з утіхою прошепотіла Шунаміт. — Просто… розчинилася! З шипінням!

Я їй тоді не повірила, хоча вірила зараз.

Ванна, повна води? Але я відпльовуватимусь, захлинатимусь і хапатиму повітря, а камінь до ніг у ванній не прив’яжеш, не те що в озері, річці чи морі. Але дістатися до озера, річки чи моря я ніяк не могла.

Може, доведеться пережити церемонію, а тоді вбити Командора Джадда в шлюбну ніч. Штрикнути спочатку його в шию попередньо викраденим ножем, а тоді себе. Доведеться відпирати з простирадл чимало крові. Але ж не я їх пратиму. Я уявила розпач на обличчі Поли, коли вона увійде до кімнати-бійні. Справжня різанина. І можна розпрощатися із соціальним статусом.

Авжеж, ці сценарії були просто фантазіями. Плетучи це павутиння, я знала, що ніколи не зможу вкоротити собі віку чи когось убити. Пригадувала несамовитий вираз на обличчі Беки, коли вона розрізала собі зап’ясток: вона була серйозна, справді готова померти. Вона мала силу, якої не мала я. Мені годі було й мріяти про таку рішучість.

Вночі, засинаючи, я фантазувала про дивовижну втечу, та всі сценарії вимагали сторонньої допомоги, а хто міг мені допомогти? Це мав бути хтось незнайомий: рятівник, вартовий прихованих воріт, хранитель таємного пароля. Коли я прокидалася вранці, все це здавалося неможливим. Я все прокручувала в голові: що робити, що робити? Була ледве здатна думати, їсти.

— Нервує перед весіллям, благослови, Боже, її душу, — мовила Зілла.

Я справді хотіла отримати благословення душі, але не бачила для цього способів.

Коли лишалося всього три дні, до мене прийшла несподівана гостя. Зілла піднялася до моєї кімнати й покликала мене вниз.

— До тебе прийшла Тітка Лідія, — сказала вона стишено. — Удачі. Ми всі тобі її зичимо.

Тітка Лідія! Головна Засновниця, портрет у золотій рамі в кожній класній кімнаті, довершена Тітка — вона прийшла до мене? Що я накоїла? Спускаючись сходами вниз, я тремтіла.

Поли не було, і це була удача, хоча, познайомившись із Тіткою Лідією ближче, я збагнула, що удача тут ні до чого. Тітка Лідія сиділа на канапі у вітальні. Вона була дрібніша, ніж на похороні Кайлової, але це, можливо, тому, що я виросла. Вона насправді усміхнулася до мене зморшкуватою жовтозубою усмішкою.

— Аґнес, люба, — мовила вона. — Я подумала, що ти захочеш дізнатися новини про свою подругу Беку.

Я відчувала таке благоговіння, що насилу могла говорити.

— Вона померла? — прошепотіла я з важким серцем.

— Зовсім ні. Вона щаслива й здорова.

— То де вона? — спромоглася затинаючись спитати я.

— В Ардуа-холі, з нами. Вона воліє стати Тіткою, тож зараз поповнила ряди Претенденток.

— О, — промовила я.

Сходило світло, відчинялися двері.

— Не всі дівчата створені для шлюбу, — провадила далі Тітка Лідія. — Для декого це просто марнування потенціалу. Дівчина чи жінка може виконати Божий план в інший спосіб. Маленька пташечка розповіла мені, що ти можеш бути із цим згодна.

Хто їй розповів? Зілла? Вона відчувала, наскільки страшенно я нещаслива.

— Так, — погодилася я.

Можливо, це була відповідь на мої давні молитви до Тітки Лідії, яку я нарешті отримала, хоча й не так, як сподівалася.

— Бека відчула поклик до вищого служіння. Якщо ти теж маєш таке покликання, ще є час про нього розповісти.

— Але як я… Я не знаю, як…

— Не можна, аби хтось бачив, як я прямо пропоную такий розвиток подій, — сказала вона. — Це суперечитиме первинному батьківському праву влаштувати шлюб своєї дочки. Покликання може перевершити право батька, але ти перша мусиш звернутися до нас. Підозрюю, Тітка Есті буде рада тебе вислухати. Якщо поклик виявиться достатньо сильним, ти знайдеш спосіб зв’язатися з нею.

— А як же Командор Джадд? — полохливо спитала я.

Він був такий могутній: якщо я втечу з весілля, він, звісно ж, розлютиться.

— О, в Командора Джадда завжди чимало варіантів, — відповіла Тітка Лідія з виразом обличчя, якого я не зрозуміла.

Наступним завданням було знайти шлях до Тітки Есті. Я не могла прямо заявити про свій намір — Пола спинила б мене. Замкнула б у моїй кімнаті, накачала пігулками. Вона була одержима цим шлюбом. Я говорю про одержимість свідомо: заради нього вона ризикувала власною душею. Хоча згодом я дізналася, що її душа вже палала пекельним полум’ям.

На наступний день після візиту Тітки Лідії я прийшла до Поли з проханням. Хотіла поговорити з Тіткою Лорною про свою весільну сукню — було вже дві примірки, і знову щось перешивали. Я хотіла, щоб у цей особливий день усе було досконало, так я сказала. Й усміхнулася. Мені здавалося, що сукня схожа на абажур, але за планом я мала здаватися радісною і вдоволеною.

Пола гостро глянула на мене. Сумніваюся, що вона повірила моїй усмішці. Та навіть якщо я прикидалася, їй було на руку, поки вона й далі отримувала, що хотіла.

— Мене тішить, що ти цим цікавишся, — сухо зауважила вона. — Добре, що Тітка Лідія тебе відвідала.

Звісно ж, вона про це чула, хоча й не знала, про що йшлося насправді.

Але не варто запрошувати до нас Тітку Лорну, так вона сказала. Це незручно, і я мала б про це знати — треба замовляти їжу, займатися квітами; Пола просто не може марнувати час на цей візит.

— Тітка Лорна зараз удома в Шунаміт, — мовила я.

Знала про це від Зілли: Шунаміт теж скоро мала вийти заміж. Пола відповіла, що в такому разі наш Хранитель може мене відвезти. Я відчула, як закалатало серце, частково з полегшенням, частково від страху: тепер доведеться здійснювати свій ризикований план.

Звідки Марфи знали, хто де? Їм не дозволяли мати Компумови, отримувати листи вони не могли. Певно, дізнавалися від інших Марф, хоча, можливо, й від самих Тіток, і від деяких Дружин. Тітки, Марфи, Дружини: попри те, що вони часто були заздрісні й прикрі, могли навіть ненавидіти одна одну, новини мандрували між ними, наче невидимим павутинням.

Пола викликала нашого водія-Хранителя й проінструктувала його. Я так і думала, що вона буде рада випхати мене з дому: моє нещастя, певно, мало кислий запах і дратувало її. Шунаміт казала, що до теплого молока дівчат, які мають скоро стати до шлюбу, додають таблетки щастя, але до мого ніхто нічого не клав.

Я сіла на заднє сидіння автомобіля, поки наш Хранитель тримав для мене дверцята. Глибоко вдихнула, відчуваючи наполовину жах, наполовину приємне збудження. Що, як моя спроба всіх обдурити провалиться? А що, як вона виявиться вдалою? В будь-якому разі я прямувала до чогось невідомого.

Я справді поговорила з Тіткою Лорною, яка справді була вдома у Шунаміт. Шунаміт сказала, що дуже рада мене бачити, а коли ми будемо одружені, зможемо постійно відвідувати одна одну! Вона поспіхом провела мене досередини, аби я побачила її весільну сукню й почула все про чоловіка, якого вона скоро матиме: Шунаміт хихочучи прошепотіла, що він схожий на коропа, зі скошеним підборіддям та виряченими очима, але має середній ранг серед Командорів.

«Хіба це не захопливо?!» — озвалася я. Помилувалася сукнею, що була, як я сказала Шунаміт, значно моднішою за мою. Вона засміялася і зауважила, що, за чутками, я виходжу практично за Бога, мій новий чоловік — така важлива персона… Хіба ж мені не пощастило? Я опустила очі долі й сказала, що сукня в неї все одно краща. Вона цим потішилася і проторохтіла, що певна: ми обидві пройдемо цю частину із сексом без метушні. Слідуватимемо вказівкам Тітки Ліз, думатимемо про впорядкування квітів у вазі, й усе швидко скінчиться, а тоді, можливо, народимо справжніх діточок, самі, без Служниць. Вона спитала, чи не хочу я вівсяного печива, і відправила по нього Марфу. Я скуштувала одне, хоч і не була голодна.

Сказала, що довше лишитися не можу, бо ж удома стільки роботи… Але чи не можна мені зустрітися з Тіткою Лорною? Вона виявилася в одній із кімнат через коридор, сліпала над своїми записами. Я попросила її додати щось до моєї сукні — білий бантик чи оборку, не пам’ятаю. Попрощалася із Шунаміт, подякувала за печиво і ще раз сказала, що в неї дуже мила сукня. Вийшла з головного входу, радісно махаючи рукою на прощання, як чемна дівчинка, і пішла до автомобіля.

Після того, ледь стримуючи калатання серця, спитала нашого водія, чи не проти він зупинитися біля моєї старої школи, бо я хочу подякувати своїй колишній учительці, Тітці Есті, за все, чого вона мене навчила.

Хранитель притримував для мене задні дверцята. Він із підозрою насупився.

— Я не отримував таких указівок.

Я усміхнулася, сподіваючись, що вийде чарівно. Обличчя здавалося жорстким, наче було вкрите клеєм, що швидко тверднув.

— Немає жодної загрози, — мовила я. — Дружина Командора Кайла не буде проти. Тітка Есті ж Тітка! Її робота — дбати про мене!

— Ну, не знаю… — невпевнено протягнув він.

Я подивилася на нього знизу вгору. Раніше ніколи не звертала на нього уваги, бо ж бачила переважно ззаду. Цей чоловік мав форму торпеди — широкий посередині, вузький зверху. Голився він неакуратно, мав щетину й подразнення.

— Я скоро вийду заміж, — сказала я. — За дуже могутнього Командора. Могутнішого за Полу… за Дружину Командора Кайла.

Трохи помовчала, щоб до нього дійшло, а тоді, як не соромно сказати, легенько поклала руку на його долоню, що тримала дверцята.

— Я подбаю про те, щоб ти отримав винагороду.

Він здригнувся, зарум’янився.

— Ну що ж… — промовив, хоча й без усмішки.

Я подумала: «То це так жінки влаштовують свої справи…» Якщо готові підлещуватися й брехати, відмовлятися від своїх слів. Я була сама собі огидна, але, як бачите, мене це не спинило, тож я знову всміхнулася, трішки підняла поділ спідниці й показала литки, втягуючи ноги до автівки.

— Дякую, — зронила. — Ти не пошкодуєш.

Він відвіз мене до старої школи, як я й просила, поговорив із Янголами, які її охороняли, і подвійні ворота розчахнулися, а мене завезли досередини. Я сказала водієві зачекати на мене: це швидко. Тоді повагом покрокувала до шкільної будівлі, яка зараз здавалася значно меншою, ніж тоді, як я її покинула.

Заняття вже закінчилися, мені пощастило, що Тітка Есті досі була там, хоча то могла бути й не удача. Вона сиділа за столом у своєму кабінеті, писала в зошиті. Коли я зайшла, підвела на мене очі.

— Це ж треба, Аґнес! Ти зовсім доросла!

Далі цієї миті я не планувала. Мені хотілося впасти на підлогу біля її ніг і ридати. Вона завжди була до мене добра.

— Мене змушують одружитися з жахливим, огидним чоловіком! — мовила я. — Та перш ніж це станеться, я себе вб’ю!

Тоді я справді заридала й упала обличчям у її стіл. До певної міри то було акторство, і, певно, погане, але щире, якщо ви мене розумієте.

Тітка Есті мене підняла, провела до стільця.

— Сядь, люба, — мовила вона, — і розкажи мені все.

Вона ставила запитання, які мала поставити. Чи подумала я, який позитивний вплив на моє майбуття може справити цей шлюб? Я сказала, що знаю все про переваги, але мені байдуже, бо майбуття в мене немає, принаймні такого. А інші кандидати? Можливо, я віддаю перевагу комусь іншому? Я сказала, що вони не кращі й однаково Пола затялася щодо Командора Джадда. Чи серйозно я говорю про те, щоб укоротити собі віку? Я сказала, що так і коли не зможу зробити цього до весілля, то точно зроблю потім і вб’ю Командора Джадда, щойно він мене хоч пальцем торкнеться. Ножем, сказала я. Горло йому переріжу.

Я говорила переконливо, щоб Тітка Есті бачила, що я на це здатна — на ту мить я справді у це повірила. Майже відчувала на руках кров, що лилася з нього. А тоді — свою власну кров. Майже бачила її, цей червоний серпанок.

Тітка Есті не сказала, що я дуже порочна, як зробила б Тітка Відала. Натомість вона мовила, що розуміє моє горе.

— Може, є інший спосіб, яким ти можеш долучитися до спільного блага? Можливо, ти маєш покликання?

Про це я забула, але тепер згадала.

— О, так! — вигукнула. — Так, маю. Мене покликано до вищого служіння.

Тітка Есті подивилася на мене довгим допитливим поглядом. Тоді спитала, чи може вона безгучно помолитися: їй потрібна настанова. Я дивилася, як вона складає руки, заплющує очі й схиляє голову. Я затамувала подих і сама почала молитися: «Господи, будь ласка, пошли їй правильну звістку!»

Нарешті вона розплющила очі й усміхнулася мені.

— Я поговорю з твоїми батьками. І з Тіткою Лідією.

— Дякую!

Я знову почала плакати, цього разу з полегшенням.

— Хочеш піти зі мною? — спитала вона. — До батьків.

— Не можу, — мовила я. — Вони замкнуть мене в кімнаті, а тоді дадуть ліків. Ви ж знаєте, так вони й зроблять.

Тітка Есті не заперечила.

— Інколи це на краще, — мовила вона. — Але, гадаю, не для тебе. Одначе залишатися тут, у школі, тобі не можна. Я не можу не пустити сюди Очей і не дозволити їм забрати тебе, щоб змусити передумати. Не треба до цього доводити. Краще ходи зі мною.

Вона, певно, оцінила Полу й вирішила, що та здатна на все. Тоді я не знала, звідки Тітка Есті мала цю інформацію про Полу, але тепер знаю. Тітки мають свої шляхи, своїх інформаторів: для них усі стіни прозорі, а двері незамкнені.

Ми вийшли на вулицю, Тітка Есті сказала моєму водієві вибачитися перед Дружиною його Командора за те, що вона так затримала Аґнес Джемайму, і передати, що вона сподівається, що не спричинила цим зайвих хвилювань. А ще просила сказати, що вона, Тітка Есті, збирається завітати до Дружини Командора Кайла з візитом для вирішення важливого питання.

— А вона що? — спитав водій, маючи на увазі мене.

Тітка Есті сказала, що бере на себе відповідальність за мене, тож він може не турбуватися. Хранитель глянув на мене з докором — то був брудний погляд: він знав, що я його обдурила і тепер він у халепі. Однак він сів в авто і виїхав за ворота. Янголи були Янголами школи Відали: вони підкорялися Тітці Есті.

Тоді вона викликала через пейджер свого власного Хранителя, і ми сіли до її автомобіля.

— Я відвезу тебе у безпечне місце, — мовила вона. — Залишишся там, поки я не поговорю з твоїми батьками. Коли дістанемося туди, пообіцяй щось з’їсти. Обіцяєш?

— Я не голодна, — відповіла я, досі стримуючи сльози.

— Зголоднієш, щойно облаштуєшся, — заперечила Тітка Есті. — Принаймні склянку теплого молока випий.

Вона взяла мене за руку й стисла її.

— Все буде добре, — мовила вона. — Усе взагалі буде добре.

Тоді відпустила мою руку й легенько поплескала по долоні.

Це було втішно для мене, але я була на межі того, щоб знову заплакати. Іноді доброта спричиняє такий ефект.

— Як? — спитала я. — Як саме колись може стати добре?

— Не знаю, — відповіла Тітка Есті. — Але стане. Я маю віру.

Вона зітхнула.

— Іноді вірити — тяжка робота.

Сонце сідало. Весняне повітря повнилося тим золотавим серпанком, який часто виникає в цю пору року: чи то пил, чи пилок. Листя на деревах було глянсовите, свіже, щойно розгорнуте; листки були неначе подарунками один для одного — розгорталися, розтрушувалися вперше. Наче Бог щойно їх створив — так Тітка Есті говорила на занятті з поцінування природи, викликаючи в уяві образ Бога, який проводить рукою над змертвілими зимовими деревами, змушуючи їх пускати паростки й розгортатися. І додавала, що кожен листок унікальний, просто як ми! Така гарна думка…

Ми з Тіткою Есті їхали цими золотавими вулицями. Чи побачу я знову ці будинки, ці дерева, ці тротуари? Порожні тротуари, тихі вулиці. У будинках горіло світло. Певно, всередині були щасливі люди, які знали, де їхнє місце. Я вже почувалася вигнанкою, одначе вигнала себе сама, тож не мала права жалітися.

— Куди ми їдемо? — запитала я.

— До Ардуа-холу, — сказала Тітка Есті. — Можеш побути там, поки я відвідаю твоїх батьків.

Я чула, як згадували Ардуа-хол, завжди стишеними голосами, бо то було особливе місце для Тіток. Зілла говорила: те, що Тітки роблять, коли ми не бачимо, нас не стосується. Вони тримаються окремо, то й не варто пхати свого носа куди не слід. «Але я б не хотіла бути ними», — додавала вона.

— Чому? — якось запитала я.

— Бридка то справа, — відказала Віра, перекручуючи в м’ясорубці свинину для пирога. — Руки в них брудні.

— Щоб ми не мусили їх бруднити, — делікатно зауважила Зілла, розкочуючи тісто.

— Вони і голови свої бруднять, — докинула Роза. — Хочуть того чи ні.

Вона кришила цибулю великим ножем.

— Читання! — Особливо гучний удар ножа. — Мені це ніколи не подобалося.

— І мені теж, — підтримала її Віра. — Хтозна, в чому вони змушені копирсатися! Самий бруд та гній.

— Хай краще вони, аніж ми, — сказала Зілла.

— Їм не можна виходити заміж, — додала Роза. — Не те щоб мені самій цього хотілося, та все ж. І дітей. Дітей їм теж не можна мати.

— Все одно вони застарі, — завважила Віра. — Висохлі вщент.

— Тісто готове, — перервала балачку Зілла. — У нас є селера?

Попри цей не надто радісний погляд на Тіток, мене інтригувала сама ідея Ардуа-холу. Відколи я дізналася, що Табіта не була мені матір’ю, будь-які таємниці почали мене приваблювати. Коли я була менша, то прикрашала Ардуа-хол в уяві, робила його велетенським, наділяла магічними властивостями: авжеж, осередок такої кількості підпільної й малозрозумілої влади має бути разючим. Цікаво, це був величезний зáмок чи радше в’язниця? Чи щось більш подібне до нашої школи? Найімовірніше, на його дверях висить чимало великих замків, які можуть відчинити лише Тітки.

Якщо є порожнеча, мозок обов’язково її заповнить. Страх завжди напоготові для будь-якого порожнього місця, і допитливість теж. Я мала багатий досвід обох варіантів.

— Ви там живете? — запитала я Тітку Есті. — В Ардуа-холі?

— Усі Тітки цього міста там живуть. Хоча ми з’являємося й зникаємо.

Почали світитися ліхтарі, забарвлюючи повітря тьмяним помаранчевим, а ми доїхали до воріт у високій стіні з червоної цегли. Залізні ґратчасті ворота були замкнені. Наш автомобіль спинився; тоді ворота розчахнулися. Всередині були прожектори, були дерева. Трохи далі виднілася група чоловіків у темних одностроях Очей: вони стояли на широких сходах перед яскраво освітленим цегляним палацом із білими колонами — принаймні скидалася будівля на палац. Скоро я мала дізнатися, що колись тут була бібліотека.

Наше авто зупинилося, водій відчинив дверцята спочатку Тітці Есті, тоді мені.

— Дякую, — звернулася до нього Тітка Есті. — Зачекай тут, будь ласка. Я скоро повернуся.

Вона взяла мене за руку, і ми пішли вздовж великої сірої кам’яної будівлі, проминули статую жінки в оточенні інших жінок. У Гілеаді нечасто побачиш монумент жінки — самі чоловіки.

— Це Тітка Лідія, — сказала Тітка Есті. — Принаймні її статуя.

Мені здалося, чи вона зробила маленький реверанс?

— Вона не така, як у житті, — сказала я. Не знала, чи Тітка Лідія хотіла, аби її візит до мене залишався таємницею, тому додала: — Бачила її на похороні. Вона не така велика.

Тітка Есті трохи помовчала. Тепер, заднім числом, я бачу, що це було важке питання: не хочеться бути спійманим на тому, що ти назвав могутню особу малою.

— Так, — відповіла вона. — Але статуї — то не справжні люди.

Ми звернули на вимощену стежку. Вздовж одного її боку була довга триповерхова будівля з червоної цегли, проштрикнута багатьма однаковими дверима; до кожних вело кілька сходинок, а нагорі був білий трикутник. У трикутнику був напис, який я ще не могла прочитати. Однак я здивувалася, побачивши напис у такому публічному місці.

— Це Ардуа-хол, — сказала Тітка Есті. Я була розчарована, бо чекала чогось значно грандіознішого. — Заходь, тут ти будеш у безпеці.

— У безпеці? — перепитала я.

— Зараз, — відповіла вона. — І сподіваюся, ще деякий час.

Вона м’яко усміхнулася.

— Жодного чоловіка не пустять сюди без дозволу Тіток. Це закон. Відпочинь тут до мого повернення.

Я подумала, що можу бути в безпеці від чоловіків… а від жінок? Пола могла увірватися сюди й витягти мене назад, до місця, де існували шлюби.

Тітка Есті провела мене через середнього розміру кімнату з канапою.

— Це загальна кімната. За тими дверима ванна.

Ми піднялися сходами до кімнатки з односпальним ліжком та столом.

— Одна з Тіток принесе тобі горня теплого молока. Після того краще поспи. І не хвилюйся, будь ласка. Господь сказав мені, що все буде добре.

Я не була така впевнена, якою здавалася вона, але дещо збадьорилася.

Вона зачекала, доки мовчазна Тітка принесе молоко. Мовила:

— Дякую, Тітко Силует.

Та, інша, кивнула й вислизнула з кімнати. Тітка Есті поплескала мене по руці й вийшла, зачинивши за собою двері.

Я відсьорбнула трішки, бо не довіряла цьому молоку. Могли б Тітки дати мені наркотик, перш ніж викрасти й повернути до рук Поли? Я не думала, що Тітка Есті може так вчинити, хоча Тітка Силует здавалася цілком здатною на це. Тітки були на боці Дружин — принаймні так вважали дівчата у школі.

Я міряла кімнатку кроками, тоді лягла на вузьке ліжко. Але була надто збуджена, щоб заснути, тож знову підвелася. На стіні висіло фото: Тітка Лідія з її незрозумілою усмішкою. На протилежній стіні було зображення Крихітки Ніколь. Ті самі знайомі портрети, що й у класах школи Відали, і це дивним чином заспокоювало.

На столі лежала книжка.

Я того дня обдумала й вчинила стільки заборонених дій, що була цілком готова ще до однієї. Тож підійшла до столу й стала вдивлятися в книгу. Що було всередині такого небезпечного для дівчат, таких як я? Такого легкозаймистого? Такого руйнівного?

Я простягнула руку. Взяла книгу.

Розгорнула. З-під обкладинки не вирвалося полум’я.

Натомість під нею було багато білих сторінок із численними значками. Вони скидалися на комашок, чорних поламаних комашок, що вишикувалися рядами, мов мурахи. Я наче знала, що в цих значках заховані звуки й сенси, але не пам’ятала звідки.

— Спочатку дуже складно, — пролунав у мене за спиною голос.

Я не чула, як відчинилися двері. Злякано озирнулася.

— Бека!

Востаннє я бачила її на занятті Тітки Ліз з укладання букетів, і з її розрізаної руки струменіла кров. Тоді її обличчя було дуже бліде, і рішуче, й нещасне. Тепер вона мала значно кращий вигляд. На ній була вільна брунатна сукня, підперезана паском; волосся з проділом посередині скручене ззаду.

— Мене тепер звати не Бека, — мовила вона. — Я Тітка Іммортель, бо тепер я Претендентка. Але коли ми самі, можеш називати мене Бекою.

— То ти все ж таки не вийшла заміж, — сказала я. — Тітка Лідія говорила, що ти маєш вище покликання.

— Так. Тепер я не мушу ні з ким одружуватися, ніколи. А ти як? Чула, ти станеш до шлюбу з кимось дуже важливим.

— Маю стати, — відповіла я й розплакалася. — Але не можу. Просто не можу!

Витерла носа рукавом.

— Знаю. Я їм заявила, що краще помру. Ти, певно, сказала те саме? — Я кивнула. — Сказала, що маєш покликання? Стати Тіткою? — Я знову кивнула. — І ти справді його маєш?

— Не знаю, — відповіла я.

— От і я не знаю, — мовила Бека. — Але піврічний випробний термін я пройшла. Через дев’ять років, як стану достатньо дорослою, можу податися на місіонерську роботу як Перлова Діва, а після її завершення стану справжньою Тіткою. Може, тоді й отримаю справжнє покликання. Я за це молюся.

Я перестала плакати.

— Що я мушу робити? Аби пройти випробування?

— Спочатку треба мити посуд, натирати підлогу, чистити унітази, допомагати з пранням і кухарством, як Марфа, — відповіла Бека. — І почнеш учитися читати. Це значно важче, ніж мити туалети. Але я вже трохи читаю.

Я дала їй книжку.

— Покажи! Ця книга зла? Повна заборонених речей, як і розповідала Тітка Відала?

— Ця? — усміхнулася Бека. — Ця — ні. Це просто «Книга правил Ардуа-холу» з історією, присягами й гімнами. Плюс тижневий розклад прання.

— Ну ж бо! Читай!

Мені хотілося побачити, чи справді вона може перекласти ці комашині позначки у слова. Хоча як мені було знати, що це саме ті слова, якщо я сама не могла їх прочитати?

Бека розгорнула книжку.

— Ось тут, на першій сторінці. «Ардуа-хол. Теорія й практика, протоколи й процедури. Per Ardua Cum Estrus». — Вона показала пальцем. — Бачиш? Це «А».

— Що таке «А»?

Вона зітхнула:

— Сьогодні ми не зможемо цим зайнятися, бо я мушу йти до Бібліотеки Гільдеґарди на нічне чергування, але обіцяю: якщо тобі дозволять залишитися, я тобі допоможу. Спитаємо Тітку Лідію, чи можеш ти жити тут, зі мною. Тут дві спальні порожні.

— Думаєш, вона дозволить?

— Я не впевнена, — стишила голос Бека. — Але ніколи не кажи про неї нічого поганого, навіть якщо здається, що ти в безпечному місці, як ось тут. Вона має спосіб про все дізнаватися. — І пошепки додала: — Вона справді найстрашніша з усіх Тіток!

— Страшніша за Тітку Відалу? — теж пошепки запитала я.

— Тітка Відала хоче, щоб ти помилялася, — відповіла Бека. — А от Тітка Лідія… Це важко описати. Таке відчуття, що вона хоче, щоб ти стала кращою, ніж є.

— Звучить натхненно, — завважила я.

«Натхненно» — то було улюблене слівце Тітки Ліз: вона вживала його, говорячи про букети.

— Вона дивиться так, наче справді тебе бачить.

Стільки людей дивилися повз мене…

— Здається, мені це сподобається, — сказала я.

— Ні, — заперечила Бека. — Саме тому вона така страшна.

Пола приїхала до Ардуа-холу, щоб спробувати мене переконати. Тітка Лідія сказала, що мені слід із нею зустрітися та особисто запевнити в істинності й праведності мого рішення, тож так я й зробила.

Пола чекала на мене за рожевим столиком кав’ярні Шлефлі, де нам в Ардуа-холі дозволено приймати відвідувачів. Вона була дуже зла.

— Ти хоч уявляєш, скільки зусиль ми з твоїм батьком доклали, щоб забезпечити зв’язок із Командором Джаддом? — запитала вона. — Ти зганьбила свого батька!

— Належати до Тіток — це зовсім не ганьба, — побожно сказала я. — Мене покликано до вищого служіння. Я не можу цьому опиратися.

— Брешеш, — просичала Пола. — Ти не з тих дівчат, яких виділятиме Бог. Я вимагаю, щоб ти негайно повернулася додому.

Я раптово зірвалася на ноги й жбурнула горнятко на підлогу.

— Як ти смієш сумніватися у Божій Волі?! — мало не криком промовила я. — Твій гріх викаже тебе!

Я не знала, про який гріх ідеться, але ж кожен має за собою якийсь гріх.

— Поводься божевільно, — настановляла мене Бека. — Тоді тебе ні за кого не захочуть видавати, бо ж їм доведеться відповідати, якщо ти утнеш щось жорстоке.

Пола була заскочена зненацька. На мить їй забракло слів, але вона швидко оговталася і процідила:

— Тіткам потрібна згода Командора Кайла, а він ніколи її не дасть. Тож збирай речі, бо ти їдеш зі мною, негайно.

Однак саме тоді до кав’ярні зайшла Тітка Лідія.

— Можна з вами поговорити? — звернулася вона до Поли.

Вони пересіли за стіл трохи далі. Я намагалася прислухатися до того, що говорила Тітка Лідія, але нічого не чула. Утім, коли Пола підвелася, у неї був хворобливий вигляд. Вона вийшла з кав’ярні, не зронивши ані слова, а пізніше того самого дня Командор Кайл підписав офіційний дозвіл, що передавав владу наді мною Тіткам. Лише через багато років я дізналася, що саме Тітка Лідія сказала Полі, аби змусити її мене відпустити.

Далі я мала пройти співбесіди з Тітками-Засновницями. Бека порадила, як найкраще поводитися з кожною з них: Тітка Елізабет захоплювалася відданістю вищому благу, Тітка Гелена воліла б закінчити якнайшвидше, а от Тітку Відалу тішили підлабузництво й самоприниження, тож я була готова.

Перша розмова була в мене з Тіткою Елізабет. Вона запитала, чи я була проти шлюбу як такого чи ж саме з Командором Джаддом? Я сказала, що проти шлюбу загалом, і схоже, їй це сподобалося.

Чи подумала я про те, що моє рішення може вразити почуття Командора Джадда — завдати йому болю? Я мало не відповіла, що Командор Джадд на позір узагалі не має почуттів, та Бека попереджала, аби я не говорила нічого зневажливого, бо Тіткам це не сподобається.

Я сказала, що молюся за Командора Джадда, бо він заслуговує на щастя, і я впевнена, що інша Дружина його йому подарує, але Божественне Провидіння сказало мені, що я не зможу зробити його щасливим у такий спосіб, і взагалі нікого з чоловіків, і мені хочеться присвятити себе служінню всім жінкам Гілеаду, а не одному чоловіку й одній родині.

— Якщо ти справді так вважаєш, то духовно маєш усі передумови для того, щоб дуже добре влаштуватися тут, в Ардуа-холі, — промовила Тітка Елізабет. — Я голосуватиму за те, щоб узяти тебе на випробний термін. Через шість місяців ми побачимо, чи це життя — насправді та дорога, для якої тебе обрано.

Я багато разів їй подякувала, раз у раз повторювала, яка я вдячна, і вона, схоже, була вдоволена.

Розмова з Тіткою Геленою була не особливо змістовною. Вона щось писала в нотатнику і не дивилася на мене. Сказала, що Тітка Лідія вже все вирішила, тож, звісно, вона із цим погодиться. Натякала, що я нудна і марную її час.

Інтерв’ю з Тіткою Відалою було найтяжчим. Вона була однією з моїх учительок і вже у школі мене недолюблювала. А тепер сказала, що я ухиляюся від виконання свого обов’язку, і якщо дівчині дано жіноче тіло, вона зобов’язана запропонувати його як священну жертву Господу заради слави Гілеаду й людства і для виконання завдання, яке приписане таким тілам від самого Творення, бо такий закон природи.

Я сказала, що Господь дав жінкам й інші таланти, як-от ті, якими він наділив її. Вона запитала, про що йдеться. Я відповіла, що це дар уміння читати, яким обдаровано всіх Тіток. Вона сказала, що Тітки займаються святим читанням у служінні всьому тому, про що йшлося раніше (вона знову все це перерахувала), — і чи вважаю я себе достатньо очищеною для цього?

Я відповіла, що прагну будь-якої тяжкої роботи, аби стати такою Тіткою, як вона, бо ж вона осяйний приклад, і я поки зовсім не чиста, але милість Божа і молитви приведуть мене до чистоти, хоч я й не сподіваюся сягнути рівня, якого сягнула вона.

Тітка Відала зауважила, що я виявляю належну покірність і це дає надію, що я добре впишуся у спільноту служіння Ардуа-холу. Вона навіть обдарувала мене однією зі своїх змучених усмішок, коли я йшла.

Останньою була розмова з Тіткою Лідією. Я хвилювалася перед іншими, але, стоячи біля дверей до її кабінету, була нажахана. Що, як вона передумає? Тітка Лідія мала репутацію не лише страшної, а й непередбачуваної. Коли я занесла руку, щоб постукати, з кабінету долинув її голос:

— Не стій там увесь день. Заходь.

Вона що, дивилася на мене через мініатюрну приховану камеру? Бека розповіла, що вона чимало таких повсюди розмістила — принаймні такі ходили чутки. Скоро я мала дізнатися, що Ардуа-хол — це ехокамера: чутки підживлювали одна одну, тож ніколи не можна було знати напевне, звідки вони походять.

Я увійшла до кабінету. Тітка Лідія сиділа за столом, на якому височіли стоси тек.

— Аґнес, — мовила вона. — Маю тебе привітати. Попри численні перешкоди, ти змогла дістатися сюди й відповісти на своє покликання приєднатися до нас.

Я кивнула. Боялася, що зараз вона запитає, що за поклик то був — чи чула я голос? — але цього не сталося.

— Ти цілковито впевнена, що не хочеш заміж за Командора Джадда?

Я похитала головою.

— Мудрий вибір.

— Що?.. — Я була ошелешена. Думала, вона прочитає мені лекцію про справжні обов’язки жінки чи щось таке. — Перепрошую?

— Я певна, що ти не придалася б йому як Дружина.

Я видихнула з полегкістю:

— Ні, Тітко Лідіє. Не придалася б. Сподіваюся, він не надто розчарований.

— Я вже запропонувала йому більш підхожий варіант, — сказала Тітка Лідія. — Твою колишню однокласницю Шунаміт.

— Шунаміт? — перепитала я. — Але ж вона збиралася за когось іншого!

— Ці домовленості можна змінювати. Як вважаєш, Шунаміт буде рада зміні чоловіка?

Я пригадала її ледь приховану заздрість до мене і захват від тих матеріальних переваг, які принесе їй одруження. Командор Джадд дасть їй удесятеро більше.

— Я певна, вона буде глибоко вдячна, — відповіла я.

— Згодна.

Тітка Лідія усміхнулася. То було так, наче усміхалася стара ріпка — одна з тих висушених, що їх наші Марфи клали в суп.

— Вітаю в Ардуа-холі, — провадила вона. — Тебе прийнято. Сподіваюся, ти вдячна за цей шанс і за допомогу, яку я тобі надала.

— Вдячна, Тітко Лідіє, — вичавила із себе я. — Щиро вдячна.

— Рада це чути, — мовила вона. — Можливо, одного дня ти допоможеш мені так, як допомогли тобі. На добро слід відповідати добром. Це одне з головних правил тут, в Ардуа-холі.