Учора, читачко моя, я мала неприємну зустріч. Я крадькома тікала від усього у порожнечі бібліотеки за допомогою ручки та синього чорнила, відчинивши для провітрювання двері, коли у мій приватний сховок просунула голову Тітка Відала. Я не сполохалася — у мене нерви полімерні, як у тих пластинованих трупів, — але кахикнула (нервовий рефлекс) і насунула закриту «Apologia Pro Vita Sua» на папірець, на якому писала.
— О, Тітко Лідіє, — мовила Тітка Відала. — Сподіваюся, ви не застудилися. Може, вам варто прилягти?
«Вічного сну — ось чого ти мені бажаєш», — подумала я.
— Просто алергія, — відповіла я. — О цій порі року багато хто її має.
Вона не заперечила, адже сама неабияк потерпала від цього.
— Вибачте за вторгнення, — нещиро пробурмотіла Відала й перевела погляд на заголовок книжки кардинала Ньюмена. — Бачу, ви все досліджуєте. Такий видатний був єретик…
— Ворогів краще знати, — відказала я. — Чим можу прислужитися?
— Я хотіла б обговорити дещо дуже важливе. Чи можу я пригостити вас горнятком теплого молока у кав’ярні Шлефлі? — спитала вона.
— Це дуже мило, — відповіла я.
Поставила кардинала Ньюмена на полицю, розвернувшись до неї спиною, аби вкласти у книжку списаний синім чорнилом папірець.
Невдовзі ми вже сиділи за столиком у кав’ярні, я — з теплим молоком, Тітка Відала — з м’ятним чаєм.
— У Церемонії Подяки Перлових Дів було щось дивне… — почала вона.
— Що саме? Як на мене, все пройшло, як завжди.
— Ця новенька, Джейд. Вона мене не переконала, — мовила Тітка Відала. — Вигляд мала неправдоподібний.
— Усі вони спочатку такі на вигляд, — заперечила я. — Але всі вони прагнуть безпечної гавані, захисту від бідності, експлуатації, від згуб так званого сучасного життя. Вони прагнуть стабільності, порядку, чітких правил. Вона скоро звикне.
— Тітка Беатріс розповіла мені про те сміховинне татуювання в неї на руці. Гадаю, вам вона теж про це говорила. Серйозно? Бог і любов! Наче ми могли б захопитися такою грубою спробою здобути нашу прихильність! І така єресь! Відгонить спробою обману. Як нам знати, що вона не з «Мейдей»?
— Ми раніше безпомильно вирізняли таких людей, — мовила я. — Стосовно спотворення тіла можу сказати, що канадська молодь — язичники, вони вкривають себе різними варварськими символами. Впевнена, це свідчить про щирі наміри. Принаймні це не бабка, або череп, або ще щось таке. Але ми за нею наглянемо.
— Треба звести це татуювання. Це блюзнірство. Слово «Бог» святе, йому не місце на руці.
— Зараз зведення буде надто болісним. Це може трохи зачекати. Ми ж не хочемо лякати нашу юну Претендентку.
— Якщо вона щира, в чому я дуже сумніваюся. Це виверт, типовий для «Мейдей». Гадаю, її треба допитати.
Тобто щоб вона сама її допитала. Надто вже її тішать ці допити…
— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовила я. — Мені більше до вподоби обережніші методи.
— На самому початку було не так, — зауважила Відала. — Ви виступали за базові кольори і були не проти пролиття дещиці крові.
Вона чхнула. Я подумала: може, варто щось зробити із пліснявою в цій кав’ярні? А може, й ні.
Було доволі пізно, тож я зателефонувала до домашнього кабінету Командора Джадда, просячи про термінову зустріч, і дістала згоду. Наказала водієві зачекати на вулиці.
Двері відчинила Джаддова Дружина Шунаміт. Вигляд у неї був доволі кепський: худа, бліда, запалі очі. Як на Дружину Джадда вона ще довгенько протрималася; принаймні дитину народила, хай і Не-дитя. Однак тепер її час, схоже, спливав. Я спитала себе, що ж Джадд підливає їй до супу.
— О, Тітко Лідіє, — мовила вона. — Прошу, заходьте. Командор чекає на вас.
Чому вона сама відчинила? Це робота Марф. Певно, чогось від мене хотіла. Я тихо звернулася до неї:
— Шунаміт, люба моя, — й усміхнулася. — Ти хвора?
Колись вона була такою живою юною дівчиною, хоча й різкою та подекуди нестерпною, але зараз переді мною стояла примара.
— Я не повинна цього говорити, — прошепотіла вона. — Командор каже, що це пусте. Каже, що я все вигадую. Але я знаю: зі мною щось не так.
— Нехай тебе оглянуть у нашій клініці в Ардуа-холі, — сказала я. — Зроблять кілька аналізів.
— Я не зможу отримати його дозвіл, — відповіла Шунаміт. — Він мене не пустить.
— Я отримаю для тебе дозвіл, — пообіцяла я. — Не бійся.
Далі були сльози й подяки. В іншу епоху вона стала б на коліна, аби поцілувати мені руку.
Джадд чекав у кабінеті. Я вже тут бувала, іноді за його присутності, іноді ні. Це дуже інформативний простір. Не варто йому брати роботу додому зі свого кабінету у твердині Очей і так нерозважливо залишати на видноті.
На стіні праворуч — тій, якої не видно від дверей, щоб не шокувати жінок господи, — висить картина дев’ятнадцятого століття, що зображує роздягнену дівчину, яка ледве сягнула шлюбного віку. За допомогою прозорих крилець, як у бабки, її зробили ельфом — тоді було відомо, що ельфи зневажають одяг. У неї розпусна, нелюдська посмішка, вона зависла над грибом. Ось що Джаддові до вподоби — юні дівчата, які можуть видатися не зовсім людьми, із зухвалою серцевиною. Це виправдовує його до них ставлення.
Кабінет повен книжок, як у всіх Командорів. Вони полюбляють збирати, накопичувати, а тоді хвалитися надбаннями і пишатися поцупленим перед іншими. Джадд має поважну колекцію історичних та біографічних книжок: Наполеон, Сталін, Чаушеску, інші лідери й контролери людства. Заздрю наявності в його колекції кількох цінних видань: «Пекла» з гравюрами Доре, «Пригод Аліси у Країні Див» в оформленні Далі, «Лісістрати» Пікассо. Є в нього й інші книжки, менш респектабельні, — стара порнографія, я знаю, бо бачила їх. Це жанр, який у надмірі стає нудним. Репертуар плюндрування людського тіла доволі обмежений.
— О, Тітко Лідіє, — сказав він, трохи підвівшись зі стільця (відлуння того, що колись вважалося поведінкою джентльмена). — Сідайте і скажіть, що привело вас сюди о такій порі.
Осяйна усмішка не зачіпає очей, вони водночас стривожені й жорсткі.
— Маємо проблему, — промовила я, сідаючи навпроти нього.
Усмішка зникла.
— Сподіваюся, не критичну.
— Нічого такого, що не можна було б владнати. Тітка Відала підозрює, що так звана Джейд — інфільтраторка, яку відправили сюди винюхувати інформацію, аби виставити нас у поганому світлі. Вона хоче допитати дівчину. Це було б фатально для подальшого використання Крихітки Ніколь.
— Згоден. Після того її не можна буде показувати по телебаченню. Чим я можу вам допомогти?
— Нам допомогти, — уточнила я. Завжди корисно нагадати йому, що на нашому човні пливуть двоє. — Потрібен наказ від Очей захищати дівчину від втручання, поки не будемо певні, що можемо представити її як Крихітку Ніколь. Тітка Відала не знає про те, хто така Джейд, — додала я. — І не варто їй цього говорити. Вона вже не цілковито надійна.
— Можете пояснити? — запитав Командор.
— Наразі мусите мені довіритися, — сказала я. — І ще дещо. Вашу Дружину Шунаміт слід відправити в Ардуа-хол для лікування в Клініці єлею цілющого.
Запанувала мовчанка, тоді ми подивилися одне одному в очі через стіл.
— Тітко Лідіє, ви читаєте мої думки, — сказав він. — Їй справді буде краще під вашим наглядом, аніж під моїм. На випадок, коли щось станеться… і в неї розвинеться смертельна хвороба.
Нагадаю тобі: в Гілеаді розлучень немає.
— Мудре рішення, — мовила я. — Ви маєте залишатися поза підозрою.
— Покладаюся на ваше мовчання. Я у ваших руках, дорога моя Тітко Лідіє, — сказав Командор підводячись.
Я подумала: «Як правдиво!» І як легко рука стискається в кулак.
Читачко моя, я нині ходжу по лезу ножа. Маю вибір: продовжити втілювати ризикований і навіть відчайдушний план, спробувавши передати свій пакет вибухівки через юну Ніколь і в разі успіху штовхнути і Джадда, й сам Гілеад у прірву. Авжеж, у разі невдачі на мене ляже тавро зрадниці і я житиму в ганьбі або радше у ній помру.
Або ж я можу обрати безпечніший шлях. Можу передати Крихітку Ніколь Командорові Джадду, і вона яскраво спалахне на мить, перш ніж її задмухнуть, мов свічку, за неповагу, адже шансів на те, що вона покірно прийме своє становище, просто немає. Я ж тоді пожну свою винагороду в Гілеаді, і вона має бути неабияка. Тітку Відалу буде зведено до нуля, можливо, я навіть відправлю її на психіатричне лікування. Я повністю контролюватиму Ардуа-хол і забезпечу собі старість у пошані.
Доведеться позбутися думки відплатити Джаддові, адже ми будемо пов’язані довіку. Дружина Джадда Шунаміт стане супутньою втратою. Я поселила Джейд до помешкання, де живуть Тітка Іммортель та Тітка Вікторія, тож, коли її буде усунуто, їхні долі теж буде вирішено: у Гілеаді, як і всюди, практикують винність у співучасті.
Чи здатна я на таку дволикість? На таку беззастережну зраду? Чи завагаюся тепер, коли пробралася вже так далеко, під сам фундамент Гілеаду, зі своїм запасом пороху? Я людина, тож це можливо.
У цьому разі я знищу так старанно списані сторінки, і разом з ними знищу і тебе, моя майбутня читачко. Один спалах сірника — і тебе не стане: будеш стерта, наче тебе ніколи й не було і ніколи не буде. Я заперечуватиму твоє існування. Яка подібність до бога! Хоча цей — бог знищення.
Я вагаюся, вагаюся.
Але завтра буде новий день.