Заповіти

IV. «Вбраннєвий хорт»

Кажуть, шрам у мене залишиться назавжди, але я вже майже оклигала. Тому так, гадаю, мені вже стане для цього сил. Ви сказали, що хочете почути, як я була втягнута в усю цю історію, тож я спробую. Хоча непросто зрозуміти, з чого ж почати.

Почну зі свого дня народження, чи то пак із того дня, що його я таким вважала. Ніл та Мелані брехали мені про нього. Авжеж, вони мали для цього дуже переконливі причини і бажали мені лиш добра, але коли я про це дізналася, то була дуже зла на них. Утім довго злитися було важко, бо на той час вони вже були мертві. Можна злитися на тих, хто помер, але про їхні вчинки вже не поговориш або це буде дуже однобока розмова. І винною я почувалася не менше, ніж злою, бо їх убили, а я тоді вірила, що то моя провина.

Мені мало виповнитися шістнадцять. Понад усе я чекала на можливість отримати права. Я вважала себе занадто дорослою для святкування, хоча Мелані завжди готувала мені торт із морозивом і співала «Дейзі-Дейзі, відповідь дай мені» — стару пісню, яку я полюбляла малою і через яку тепер ніяковіла. Торт я отримала пізніше — шоколадний торт, ванільне морозиво, все, як я люблю, — але їсти його тоді вже не мала сил. На той час Мелані вже не було.

Того дня я дізналася, що я шахрайка. Тобто не шахрайка, як поганий фокусник, а підробка, як несправжній антикваріат. Я була обманом, створеним навмисно. Тоді я була така юна… Хоча здається, що відтоді минула якась коротка мить, але я вже не юна. Як мало часу потрібно, щоб змінити обличчя: порізьбити, мов дерево, зробити твердим. Більше жодних мрій із розплющеними, затьмареними очима, які я так любила. Я стала гостріша, зосередженіша. Звузилася.

Ніл із Мелані були моїми батьками; вони тримали крамничку під назвою «Вбраннєвий хорт». Власне, це була крамниця вживаного одягу. Мелані називала його «колишнім улюбленим», стверджуючи, що «вживаний» — те саме, що «використаний». На вивісці було намальовано усміхненого рожевого пуделя у пухнастій спідничці, з рожевим бантом на голові й пакетом для покупок у лапі. Під картинкою був девіз у лапках і курсивом: «А з вигляду й не скажеш!» Це мало означати, що одяг такий гарний — і не скажеш, що старий, але це була неправда, бо був він переважно паскудний.

Мелані казала, що успадкувала «Вбраннєвого хорта» від бабусі. Ще вона визнавала, що вивіска старомодна, але говорила, що люди її знають і змінювати щось тепер буде неповагою.

Наша крамниця була розташована у Квін-Весті, серед кварталів, де, за словами Мелані, все колись було таке: тканини, ґудзики та фурнітура, дешева білизна, крамнички «Все за долар». Але зараз район розвивався: з’являлися кав’ярні з органічними продуктами та етичною торгівлею, торгові точки великих брендів, фірмові бутики. Мелані у відповідь на це почепила у вітрині табличку «Мистецтво, яке можна носити». Але всередині крамниця була напакована одягом, який не можна було назвати мистецтвом. Один куток вважався нібито дизайнерським, хоча, будьмо відверті, справді цінні речі ніяк не могли б опинитися у «Вбраннєвому хорті». Решта була ганчір’ям. Люди приходили дуже різні: молоді, старі; вони шукали знижок чи цікавинок або просто дивилися. Або ж продавали: навіть безхатченки намагалися отримати пару доларів за футболку, добуту на гаражному розпродажі.

Мелані працювала на першому поверсі. Вона яскраво вдягалася, у помаранчевий та «рожевогарячий» кольори, які, говорила вона, створюють позитивну, енергійну атмосферу, і взагалі в душі вона до певної міри циганка. Вона завжди була жвава, усміхнена, хоча й пильнувала дрібних злодюжок. Після закриття крамниці перебирала й пакувала речі: це на благодійність, це на ганчірки, це мистецтво, яке можна носити. Перебираючи речі, мугикала пісні зі старих мюзиклів. Серед її улюблених були «О, який чудовий ранок» та «Коли ідеш крізь бурю». Мене дратував її спів; тепер я про це шкодую.

Іноді вона заводилася: забагато тканини, вона мов океан — хвилі тканини, що набігають і загрожують утопити її. Кашемір! Хто купуватиме кашемір тридцятирічної давнини? Він із віком кращим не стає — не те що вона сама.

Ніл носив бороду, не завжди охайно підстрижену, все більш сиву, і волосся мав небагато. Він не скидався на бізнесмена, але опікувався тим, що називалося «фінансовим боком справи»: рахунками, звітами, податками. Його кабінет був на другому поверсі, куди вели сходи з гумовими наліпками. Там був комп’ютер, і шафка для документів, і сейф, але в усьому іншому кімната не нагадувала офіс: була така само забита й захаращена, як решта крамниці, бо Нілу подобалося колекціонувати речі. Заводні музичні скриньки — їх у нього було чимало. Годинники, багацько різних годинників. Старі рахівниці, які заводилися ручкою. Пластикові іграшки, які ходили або стрибали: ведмеді, жаби, штучні щелепи. Проєктор для кольорових слайдів, яких ні в кого більше не було. Камери — він любив старі камери. Говорив, що деякі з них роблять кращі знімки, ніж будь-які сучасні. Вони займали в нього цілу полицю.

Одного разу він залишив сейф відчиненим, і я зазирнула всередину. Замість пачок грошви, які я очікувала побачити, там лежала крихітна штучка зі скла й металу, яку я сприйняла за чергову іграшку на зразок стрибучих щелеп. Та я не бачила, де вона заводиться, і боялася торкнутися її, бо вона була стара.

— Можна з нею погратися? — запитала я в Ніла.

— Із чим погратися?

— З іграшкою в сейфі.

— Не сьогодні, — усміхнувся він. — Може, як підростеш.

Тоді він замкнув сейф, і я забула про дивну іграшку, аж поки не прийшов час мені її згадати і зрозуміти, що то було.

Ніл намагався ремонтувати різні речі, хоча часто йому це не вдавалося — неможливо було знайти деталі. Тоді ці речі просто осідали на полиці, «збираючи порох», як казала Мелані. Ніл ненавидів щось викидати.

На стінах у нього висіли старі плакати: «Довгий язик корабель потопить» — з давноминулої війни; жінка в комбінезоні напружує біцепс, показуючи, що жінки теж можуть робити бомби, — з тієї самої давньої війни; і червоно-чорний плакат із чоловіком і прапором, який, за словами Ніла, був російським іще до того, як з’явилася Росія. Вони належали його прадіду, що мешкав у Вінніпезі. Я про Вінніпег нічого не знала, окрім того, що там холодно.

Малою мені подобався «Вбраннєвий хорт» — він був ніби печера скарбів. Мені не годилося самій бувати в Ніловому кабінеті, бо я могла «чіпати речі», і тоді вони могли ламатися. Але мені дозволяли гратися із заводними іграшками, музичними скриньками і рахівницями під наглядом. Та тільки не з камерами, бо Ніл казав, що вони надто цінні й однак у них немає плівки, то який у тому сенс?

Ми не жили над крамницею, наш дім був далеко звідти, у кварталі, повному старих одноповерхових котеджів та новіших, більших будинків, зведених там, де котеджі знесли. Наш дім не був котеджем, він мав другий поверх зі спальнями, але й новим теж не був. Він був збудований із жовтої цегли і дуже звичайний. Ніщо в ньому не привертало зайвої уваги, не заохочувало поглянути ще раз. Заднім числом я думаю, що саме це й було потрібно.

Я часто бувала у «Вбраннєвому хорті» по суботах та неділях, бо Мелані не хотіла, аби я сиділа вдома сама. «Чому?» — почала питати я, коли мені виповнилося дванадцять. «А що, як станеться пожежа?» — відповідала Мелані. У будь-якому разі залишати дитину вдома саму було протизаконно. Тоді я починала сперечатися й доводити, що я не дитина; вона зітхала, говорила, що я не розумію, де дитина, а де ні, що діти — велика відповідальність і згодом я все зрозумію. Потім вона казала, що в неї від мене голова болить, ми сідали в авто і їхали до крамниці.

Мені було дозволено допомагати — сортувати футболки за розміром, клеїти на них цінники, відкладати ті, які треба було випрати або й викинути. Мені це подобалося: я сиділа за столом у кутку, оповита ледь чутним запахом кульок від молі, і спостерігала за людьми, які до нас приходили.

Не всі вони були клієнтами. Були серед них люди з вулиці, яким треба було скористатися вбиральнею для персоналу. Знайомим Мелані дозволяла, особливо взимку. Один старший чоловік заходив доволі часто. Він носив твідове пальто, придбане у Мелані, й в’язані жилети. У тринадцять років я вважала його моторошним, бо нам у школі тоді розповідали про педофілів. Його звали Джордж.

— Не дозволяй Джорджеві ходити до нашої вбиральні, — сказала я до Мелані. — Він збоченець.

— Дейзі, ти недобра, — відповіла Мелані. — Чому ти так вважаєш?

Ми тоді були вдома, на кухні.

— Просто. Він постійно вештається поблизу. Випрошує в людей гроші під крамницею. До того ж він тебе переслідує.

Я могла б сказати, що він переслідує мене, і це викликало б серйозну тривогу, але це було не так. Джордж ніколи не звертав на мене уваги.

Мелані засміялася й сказала:

— Та ні.

Я вирішила, що вона просто наївна. Була в тому віці, коли батьки раптом перетворюються з тих, хто знає все, на тих, хто нічого не знає.

Ще одна особа доволі часто навідувалася до крамниці, але вона була не з вулиці. Цій жінці було років сорок, може, ближче до п’ятдесяти — зі старшими людьми точно не скажеш. Зазвичай вона вбиралася в чорну шкіряну куртку, чорні джинси та важкі черевики, довге чорне волосся зав’язувала на потилиці й не фарбувала обличчя. Скидалася на байкера, але не справжнього — радше на рекламу байкера. Клієнткою не була — приходила до задніх дверей, аби забрати одяг для доброчинності. Мелані говорила, що вони давно дружать, тож коли Ада про щось просить, відмовити їй важко. У будь-якому разі Мелані стверджувала, що віддає їй тільки те, що важко буде продати, тож добре, якщо комусь це знадобиться.

Мені Ада була не схожа на доброчинницю. У ній не було м’якості й усміхненості, вона вся була кутаста й ходила широкими кроками. Надовго не залишалася й ніколи не йшла без кількох коробок дрантя, які скидала в автівку, поставлену за крамницею. Я бачила ті автівки зі свого місця. Вони завжди були різні.

Був іще один різновид людей, які заходили до «Вбраннєвого хорта», нічого не купуючи. То були молоді жінки у довгих сріблястих сукнях та білих капелюшках. Вони називалися Перловими Дівами, говорили, що мають місію — робити Божу роботу для Гілеаду. Ці були значно моторошніші за Джорджа. Працювали у центрі міста, розмовляли з безхатченками, вешталися по крамницях, як справжня холера. Дехто поводився з ними грубо, але не Мелані — вона казала, що це ні до чого не веде.

Вони завжди ходили по двоє, мали білі перлові намиста й багато усміхалися, але нещиро. Пропонували Мелані свої брошурки, які рясніли зображеннями охайних вулиць, щасливих дітей, світанків і назвами, що мали заманювати до Гілеаду: «Пропащий? Бог може тебе простити!», «Бездомний? У Гілеаді на тебе чекає дім».

Принаймні одна брошурка завжди була присвячена Крихітці Ніколь. «Поверніть Крихітку Ніколь!», «Місце Крихітки Ніколь у Гілеаді!». Нам у школі показували документальне кіно про Крихітку Ніколь: її мати-Служниця вивезла дитину з Гілеаду.

Батько Крихітки Ніколь був дуже високопоставлений супербридкий гілеадський Командор, тож галас піднявся неабиякий. Гілеад зажадав повернення дитини для возз’єднання із законними батьками. Канада тягла час, а тоді здалася і заявила, що зробить для цього усе можливе, але тоді Крихітка Ніколь уже зникла, її так і не знайшли.

Тепер Крихітка Ніколь була рекламною дитиною Гілеаду — на кожній брошурці Перлових Дів було одне й те саме її фото. З вигляду проста дитина, нічого особливого, але, як нам розповідали, в Гілеаді вона була практично святою. Для нас вона теж стала культовою постаттю: щоразу, як у Канаді проходили протести проти Гілеаду, в них обов’язково виринало її фото та слогани на зразок «КРИХІТКА НІКОЛЬ — СИМВОЛ СВОБОДИ!» або «КРИХІТКА НІКОЛЬ ТОРУЄ ШЛЯХ!». «Наче немовля взагалі може торувати хоч щось», — думала собі я.

Я її не любила, бо якось мала писати про неї роботу. Отримала трійку, бо написала, що обидві сторони перекидаються нею, мов м’ячем, і для більшості було б найкраще просто її віддати. Вчителька сказала, що я бездушна і мушу навчитися поважати почуття й права інших людей, а я сказала, що в Гілеаді теж живуть люди, то чи не маємо ми поважати також і їхні права та почуття? Вона розлютилася, сказала, що мені час подорослішати, і, ясна річ, була права: я навмисно її бісила. Але я справді злилася через ту трійку.

Щоразу, як приходили Перлові Діви, Мелані брала в них брошурки й обіцяла виставити біля каси. Іноді вона навіть повертала їм старі — вони збирали залишки для місій в інших країнах.

— Для чого ти це робиш? — спитала я, коли мені було чотирнадцять і я не на жарт зацікавилася політикою. — Ніл каже, що ми атеїсти, а ти їх тільки заохочуєш.

У школі в нас було три модулі по Гілеаду. Це було жахливе, жахливе місце, де жінки не мали роботи, не могли водити авто і де Служниці мусили вагітніти, мов корови, тільки от умови життя у корів були кращі. Як люди можуть підтримувати Гілеад і при тому не бути чудовиськами? Особливо люди жіночої статі.

— Чому ти не скажеш їм, що вони погані?

— Немає сенсу з ними сперечатися, — відповіла Мелані. — Вони фанатички.

— Тоді я скажу.

Я тоді вважала, ніби знаю, що з людьми не так, особливо з дорослими. Думала, що можу їх виправити. Перлові Діви були старші за мене, не діти вже — як вони могли вірити у все це лайно?

— Ні, — різко сказала Мелані. — Тримайся подалі. Не хочу, щоб ти з ними говорила.

— Чому? Я можу пояснити…

— Вони намагаються обманом заманити дівчат твого віку із собою до Гілеаду. Кажуть, що Перлові Діви допомагають жінкам та дівчатам. Звертатимуться до твого ідеалізму.

— Я на таке ніколи не повелася б! — обурено мовила я. — Мій довбаний мозок іще працює!

Зазвичай я не лаялася в присутності Мелані й Ніла, але іноді слова самі вилітали з рота.

— Стеж за словами, — зауважила Мелані. — Вони створюють погане враження.

— Вибач. Але я не така.

— Авжеж, не така, — погодилася вона. — Та просто облиш їх. Якщо я братиму брошури, вони підуть.

— Хоч перли у них справжні?

— Підробка, — сказала Мелані. — У них усе підробне.

Попри все те, що вона для мене робила, Мелані мала чужий запах. Вона пахла як квіткове мило для гостей у будинку, де я хіба що гостювала. Тобто для мене вона не пахла матір’ю.

Коли я була менша, однією з моїх улюблених у шкільній бібліотеці була книжка про чоловіка, який жив зі зграєю вовків. Він не міг приймати ванну, бо запах зграї змився б і тоді вовки його прогнали б. Ми з Мелані радше потребували цього спільного запаху зграї, який маркував би нас як «нас», як спільноту. Але цього не було — обійматися нам не подобалось.

А ще Ніл із Мелані були мало схожі на батьків знайомих мені дітлахів. Були зі мною надто обережні, наче я могла розбитися. Ніби доглядали чужу призову кицьку: свою власну не вважаєш чимось особливим, поводишся з нею звичайно, а от чужа — то інша річ, бо, якщо ту кицьку загубиш, почуватимешся винним зовсім по-іншому.

Ще дещо: у дітей з моєї школи були фотографії, чимало фотографій. Батьки документували кожну хвилину їхнього життя. Деякі приносили на урок «Розкажи й покажи» навіть знімки власного народження. Мені це здавалося бридким: кров, величезні ноги і голівка між ними. Але вони мали й фотографії себе маленьких, сотні. І відригнути не могли без того, щоб якийсь дорослий не наставив камеру й не попросив повторити — наче вони проживали життя двічі: один раз по-справжньому і вдруге — для камери.

Зі мною було не так. Ніл мав круту колекцію старовинних камер, але робочих фотоапаратів у нашому домі не було. Мелані говорила, що мої ранні світлини згоріли в пожежі. Тільки ідіот у це повірив би, тож я повірила.

Тепер я розповім про дурню, яку я втнула, і про її наслідки. Я не пишаюся своєю поведінкою. Озираючись назад, я розумію, як безглуздо це було. Але тоді я цього не усвідомлювала.

За тиждень до мого дня народження мав відбутися марш протесту проти Гілеаду. Звідти провезли контрабандою й показали у новинах запис нової порції страт: жінок вішали за єресь, відступництво і за спроби вивезти з Гілеаду дітей, що за їхніми законами вважалося державною зрадою. Старші класи у нашій школі відпустили з уроків, щоби ми могли піти на протест у рамках курсу міжнародної соціальної обізнаності.

Ми зробили плакати: «НІ ТОРГІВЛІ З ГІЛЕАДОМ!», «СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЛЯ ГІЛЕАДСЬКИХ ЖІНОК!», «КРИХІТКО НІКОЛЬ, ВЕДИ НАС!». Дехто малював зелені таблички «ГІЛЕАДЕ, КЛІМАТОЛОГІЯ НЕ БРЕШЕ!», «ГІЛЕАД ХОЧЕ, АБИ МИ СПЕКЛИСЯ!» із зображеннями лісових пожеж, мертвих птахів, риб та людей. Кілька вчителів та батьків-волонтерів мали піти з нами, аби вберегти від насильства. Я була в захваті — це мав бути мій перший марш протесту. А тоді Мелані з Нілом сказали, що мені туди не можна.

— Чому? — запитала я. — Усі йдуть!

— Категоричне ні, — відрізав Ніл.

— Ви ж завжди кажете, що ми маємо обстоювати свої принципи, — зауважила я.

— Це дещо інше. Дейзі, це небезпечно, — сказав Ніл.

— Життя взагалі небезпечне, ти сам так кажеш. Там буде чимало вчителів. І це частина шкільного проєкту. Якщо я не піду, то втрачу бали!

Це було не зовсім правдою, але Ніл та Мелані тішилися, коли я мала добрі оцінки.

— Може, відпустимо її, — запропонувала Мелані, — якщо з нею піде Ада?

— Я не немовля — мені не потрібна нянька, — огризнулася я.

— Ти що, мариш? — звернувся Ніл до Мелані. — Там буде повно преси! По всіх новинах показуватимуть!

Він смикав себе за рештки волосся — ознака хвилювання.

— У цьому-то й весь сенс! — сказала я. Я намалювала один з наших плакатів — великі червоні літери, чорний череп. «ГІЛЕАД = СМЕРТЬ СВІДОМОСТІ». — Це й робиться для того, щоб потрапити до новин!

Мелані затулила вуха руками.

— У мене голова болить. Ніл правий. Ні. Я теж кажу «ні». Проведеш день, допомагаючи мені в крамниці. Крапка.

— Гаразд, тоді замкніть мене, — сказала я.

Голосно тупаючи, пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима. Вони мене не змусять.

Моя школа звалася школою Вайл на честь Флоренс Вайл, скульпторки старих часів, — її фото висіло у холі. Мелані стверджувала, що ця школа має заохочувати творчий розвиток, Ніл додавав, що вона допомагає усвідомити демократичні свободи й розвинути самостійне мислення. Вони говорили, що саме тому й віддали мене туди, хоча загалом не жалували приватних шкіл. Але громадські школи мали такі низькі стандарти… Авжеж, ми всі маємо працювати над удосконаленням системи, але поки що не хотілося б, аби мене штрикнув ножем якийсь малолітній наркоторговець. Тепер я думаю, що школу Вайл вони обрали зовсім з інших причин: там стежили за відвідуванням і пропустити уроки було неможливо. Тож Мелані з Нілом завжди знали, де я.

Я не була в захваті від школи, але й не ненавиділа її. Це було щось таке, що треба пережити на шляху до справжнього життя, яке скоро мало стати для мене зрозумілішим. Незадовго до того я хотіла стати ветеринаркою й лікувати дрібних тварин, але ця мрія почала здаватися мені надто дитячою. Тоді я вирішила, що стану хірургинею, а потім побачила у школі відеозйомку операції й мені стало млосно. Інші учні школи Вайл хотіли стати співаками, дизайнерами чи опанувати інші творчі професії, та я для цього була надто незграбна, до того ж не мала слуху.

У школі в мене були приятелі: подружки для пліток, товариші, з якими можна було обмінюватися домашніми завданнями, — усіх потроху. Я не хотіла виділятися, стежила за тим, щоби за оцінками здаватися тупішою, ніж є насправді, тому мої домашні роботи не мали особливої цінності. А от у спорті й фізкультурі бути успішною дозволялося, і мені це вдавалося, особливо у тих заняттях, де цінувалися швидкість та зріст, як-от у баскетболі. Тож я була популярна там, де йшлося про командну гру. Але поза школою вела відлюдне життя, бо ж Ніл із Мелані були такі полохливі. Мені не дозволялося гуляти у торгових центрах, бо Мелані була впевнена, що там повно наркоманів, або у парках, бо Ніл стверджував, що там нишпорять дивні чоловіки. Тому моє громадське життя в принципі зводилося до нуля: воно цілковито складалося з того, що мені дозволено буде робити, коли я виросту. «Чарівним словом» Ніла в нашому домі було «ні».

Однак того дня я не збиралася відступати: мусила піти на той марш протесту, незважаючи ні на що. Школа винайняла для нас кілька автобусів. Мелані з Нілом намагалися мене обійти — зателефонували директорці й сказали, що не відпускають мене, і директорка попросила мене не лізти. І я її запевнила, що все зрозуміла, авжеж, жодних проблем, я зачекаю на Мелані тут, вона по мене приїде. Але список школярів перевіряв лише водій, він не знав, хто є хто, всі тинялися туди-сюди, батьки й учителі ні на що не звертали уваги, вони не знали, що я нікуди не їду. Тож ми обмінялися посвідченнями з напарницею по баскетбольній команді, котра їхати не хотіла, і я спокійно сіла в автобус, дуже задоволена собою.

Спочатку марш протесту був захопливий. Він проходив у центрі міста, біля Будинку Законодавства, хоча й маршем по суті не був: ніхто нікуди не йшов, надто вже тісно було. Люди виголошували промови. Канадський родич жінки, яка померла у Колоніях Гілеаду, прибираючи радіоактивні відходи, говорив про рабську працю. Лідер організації «Ті, хто пережив геноцид Гілеадських Вітчизн» розповідав, як людей гнали у Північну Дакоту, а там зганяли, мов овець, до міст-привидів, за паркани, без води та їжі, де помирали тисячі, а інші, ризикуючи життям, ішли на північ, аби дістатися до канадського кордону, взимку, — він підніс руку, на якій бракувало пальців, і пояснив: «Обмороження».

Тоді доповідачка з «Прихистку» — організації для біженок з Гілеаду — говорила про жінок, у яких забирають дітей, про те, як це жорстоко і як тебе звинуватять у неповазі до Бога, якщо спробуєш повернути свою дитину. Я не всі промови чула, бо іноді вимикалися колонки, але зміст був очевидний. У натовпі було чимало плакатів про Крихітку Ніколь: «УСІ ДІТИ ГІЛЕАДУ — КРИХІТКА НІКОЛЬ!»

Наша шкільна компанія вигукувала різне, тримала плакати. Були люди з іншими плакатами: «ГЕТЬ ФАШИСТІВ ГІЛЕАДУ!», «ПРИХИСТІМО НЕВИННИХ!». А тоді з’явилися інші протестанти, з плакатами на кшталт «ЗАКРИТИ КОРДОНИ!», «ГІЛЕАДЕ, ЗАБИРАЙ СВОЇХ ХВОЙД І ЛИЧИНОК, ГОДІ З НАС!», «ЗУПИНІМО ВТОРГНЕННЯ!», «ДОДОМУ, ШЛЬОНДРИ!». Поміж них були й Перлові Діви у сріблястих сукнях та перлах, із плакатами «СМЕРТЬ ВИКРАДАЧАМ ДІТЕЙ» та «ПОВЕРНІТЬ КРИХІТКУ НІКОЛЬ». З нашого боку в них жбурляли яйця й раділи, влучивши, але Перлові Діви зі скляними поглядами лише продовжували усміхатися.

Почалися сутички. Група людей із закритими обличчями, вбраних у чорне, почала трощити вітрини. Раптом наче нізвідки з’явилося багато поліціянтів у захисному спорядженні. Вони гупали у щити й сунули вперед, лупцюючи дітей та дорослих своїми кийками.

До цієї миті я відчувала піднесення, але тут мені стало страшно. Я хотіла вибратися звідти, але було так тісно, що годі й поворухнутися. Натовп охопила паніка, я загубила однокласників. Люди кричали, верещали, хвилями перекочувалися туди-сюди. Щось вдарило мене в живіт, здається, лікоть. Я швидко дихала й відчувала, як з очей ллються сльози.

— Сюди, — пролунав за спиною хрипкий голос.

То була Ада. Вона схопила мене за комір і потягла за собою. Не знаю, як вона розчищала дорогу — гадаю, гатила людей по ногах. Зрештою ми опинилися на вулиці, за межами «заколоту», як це пізніше назвали по телебаченню. Побачивши запис, я подумала: «Тепер я знаю, як це — брати участь у заколоті. Це наче тонути». Не те щоб я колись тонула…

— Мелані сказала, що ти можеш бути тут, — мовила Ада. — Я відвезу тебе додому.

— Але…

Я не хотіла визнавати, що злякалася.

— Негайно. Січас. Без «але» та «якщо».

Ввечері я побачила себе у новинах: я тримала плакат і щось кричала. Думала, що Ніл із Мелані будуть розлючені, але ні. Натомість вони були стривожені.

— Чому ти так вчинила? — питав Ніл. — Не чула, що ми казали?

— Ти завжди говорив, що людина має повставати проти несправедливості, — зауважила я. — У школі теж так кажуть.

Я знала, що перейшла межу, але вибачатися не збиралася.

— Що далі будемо робити? — запитала Мелані, але не в мене, а в Ніла. — Дейзі, принесеш мені води? У холодильнику є лід.

— Може, все не так і погано, — припустив Ніл.

— Не можна ризикувати, — почула я голос Мелані. — Треба виїжджати, причому «на вчора». Я дзвоню Аді, вона організує фургон.

— У нас немає запасного варіанта, — відповів Ніл. — Не можна…

Я повернулася до кімнати з водою.

— Що відбувається?

— У школі нічого не задавали? — запитав Ніл.

Через три дні по тому хтось вдерся у «Вбраннєвого хорта». У крамниці була сигналізація, але злодії увійшли і вийшли, перш ніж хтось устиг туди дістатися. Мелані сказала, що із сигналізаціями завжди так. Грошей грабіжники не знайшли, бо вона ніколи їх там не тримала, але забрали дещо з «мистецтва, яке можна носити» і розтрощили Нілів кабінет — документи були розкидані по всій підлозі. Забрали також дещо з його колекції — кілька годинників і старих камер, старовинного заводного клоуна. Вони влаштували пожежу, але Ніл сказав, що то було справжнє аматорство, тому вогонь швидко загасили.

Приїхала поліція, почала розпитувати, чи в Ніла та Мелані є вороги. Вони сказали, що ні й що все гаразд — певно, якісь волоцюги шукали грошей на наркотики. Але я бачила, що вони засмучені, бо перемовлялися так, наче не хотіли, щоб я їх почула.

— Вони забрали камеру, — казав Ніл до Мелані саме тоді, як я увійшла до кухні.

— Яку камеру? — запитала я.

— Та просто стару камеру, — відповів Ніл. Знову потягнув себе за волосся. — Але вона була рідкісна.

Відтоді Ніл із Мелані стали ще полохливіші. Ніл замовив нову сигналізацію для крамниці. Мелані сказала, що ми, можливо, переїдемо, але коли я почала розпитувати, додала, що це просто ймовірність. Ніл сказав про грабіж: «Нічого страшного». Він повторив це кілька разів — це змусило мене замислитися, що ж страшного сталося насправді, окрім зникнення його улюбленої камери.

У ніч після вторгнення Мелані з Нілом дивилися телевізор. Зазвичай вони не надто на нього зважали, він просто працював, але цього разу були дуже уважні. Перлову Діву, ідентифіковану як «Тітка Адріанна», знайшли мертвою у квартирі, яку вона знімала разом із компаньйонкою, такою само Перловою Дівою. Її власний сріблястий пасок був зав’язаний у неї на шиї та причеплений до дверної ручки. Криміналіст сказав, що вона померла кілька днів тому. Жителі іншої квартири звернули увагу на запах і викликали поліцію. Поліція сказала, що це самогубство: самозадушення — поширений спосіб.

На екрані було фото мертвої. Я уважно його розглянула. Іноді розрізнити Перлових Дів було важко через однакове вбрання, але я пригадала, що вона нещодавно заходила до «Вбраннєвого хорта», приносила брошури. Так само, як і її партнерка, ідентифікована як «Тітка Саллі», яку, за словами ведучого, відшукати не вдалося. Її фотографію теж показали: поліція просила повідомити, якщо хтось десь її побачить. Консульство Гілеаду ще не дало коментарів.

— Це жахливо, — звернувся Ніл до Мелані. — Бідолашна дівчина! Яка катастрофа!

— Чому? — здивувалася я. — Перлові Діви працюють на Гілеад. Вони нас ненавидять, усі про це знають.

Вони обоє подивилися на мене. Як можна описати цей погляд? Гадаю, словом «спустошений». А я була спантеличена: чому це їх обходить?

Справжня біда сталася на мій день народження. Ранок почався так, ніби все нормально. Я встала, вбралася у картату зелену форму школи Вайл — я згадувала, що ми носили форму? Зашнурувала чорні черевики на зелених шкарпетках, зібрала волосся у кінський хвіст, як належало за шкільними правилами (щоб нічого не теліпалося), і спустилася вниз.

Мелані була на кухні, за столом із гранітною стільницею. Я б хотіла мати стільницю з перероблених матеріалів та смоли, як у шкільному кафетерії, — крізь прозору смолу було видно, що всередині, в одному зі столів це був скелет єнота, тож ми завжди мали що порозглядати.

Удома ми їли переважно за цим столом. У нас була окрема їдальня, що призначалася для вечірок та прийому гостей, але Мелані з Нілом не влаштовували вечірок — тільки зустрічі, пов’язані з їхньою різноманітною діяльністю. Напередодні теж приходили якісь люди — у їдальні досі стояли філіжанки з-під кави, тарілка з крихтами крекерів та кількома зморщеними виноградинками. Я не бачила, хто то був, бо була нагорі, у себе в кімнаті, ховалася від наслідків того, що накоїла. Вочевидь, ішлося про щось більше, ніж простий непослух.

Я пішла на кухню, сіла за стіл. Мелані стояла спиною до мене, визирала з вікна. З нього було видно наш двір — круглі клумби з кущами розмарину, майданчик зі столом та стільцями — і ріг вулиці.

— Доброго ранку, — сказала я. Мелані аж підстрибнула.

— О, Дейзі! — вигукнула вона. — Я тебе не почула! З днем народження! З шістнадцятиліттям!

Ніл не прийшов до сніданку навіть тоді, коли мені вже був час рушати до школи, — говорив по телефону нагорі. Мені було дещо прикро, але не надто — він завжди був дуже неуважний.

Мелані відвезла мене до школи, як зазвичай, — не хотіла, щоб я їздила сама автобусом, хоча зупинка була просто біля нашого дому. Сказала, як завжди, що їй однаково по дорозі до «Вбраннєвого хорта», то чому б мене не підвезти.

— Сьогодні буде торт із морозивом, — сказала вона, трохи підвищивши голос у кінці, наче це було запитання. — Я заберу тебе після школи. Ми з Нілом хочемо дещо тобі розповісти, бо ти вже достатньо доросла.

— Гаразд, — відповіла я.

Я вирішила, що йтиметься про хлопців і про добровільну згоду, про що нам уже розповідали у школі. Розмова мала бути незручна, але таке треба просто пережити.

Я хотіла вибачитися за те, що пішла на марш протесту, але ми вже приїхали, і я так нічого й не сказала. Мовчки вибралася з автомобіля; Мелані чекала, доки я дійду до входу. Я помахала їй рукою, вона — мені. Не знаю, чому я це зробила, бо ж не мала такої звички. Певно, це було своєрідним вибаченням.

З того шкільного дня я пам’ятаю небагато — чого б це він мав запам’ятатися? Нормальний був день. Нормальність — це наче дивитися у вікно автомобіля. Проминаєш різні речі одну за одною, не надаючи їм особливого значення. Не фіксуєш цей час — він звичний, наче чищення зубів.

Кілька «друзів із домашніх завдань» проспівали мені за обідом «З днем народження». Інші поплескали.

Тоді прийшла пообідня пора. Повітря було важке, навіть годинник уповільнив хід. Я сиділа на французькій, де ми мали читати сторінку з роману Колетт «Міцу» — про зірку мюзик-холу, яка ховала у шафі пару чоловіків. На додачу до вправляння у французькій це мало дати нам уявлення про те, як жахливо велося колись жінкам, тільки от життя Міцу мені жахливим не здавалося. Ховати у шафі вродливого чоловіка — якби ж я так могла! Та навіть якби я мала такого знайомця, куди мені його запхати? Не у свою ж кімнату — Мелані його одразу знайде, та й однаково доведеться його годувати. Я замислилася: що я могла б йому носити так, аби Мелані не помітила? Крекери із сиром? Секс взагалі не розглядається — надто ризиковано було б узагалі випускати його з шафи, а для мене в ній місця б не вистачило… Я часто у школі так замріювалася — це допомагало згаяти час.

І все одно залишалася справжня проблема. Я ніколи ні з ким не зустрічалася, бо ніколи не зустрічала нікого, з ким хотіла б піти на побачення. Цього ніяк не могло статися. Хлопці зі школи Вайл навіть не розглядалися: я ходила з ними до молодшої школи, бачила, як вони длубалися в носі, а деякі ще й пудили у штани. Яка може бути романтика з такими спогадами?

Я на той час уже спохмурніла — так на мене впливали дні народження. Очікуєш чарівного перетворення, а нічого не відбувається. Щоби не заснути, я висмикувала волосся за правим вухом, по дві-три волосинки за раз. Знала, що як надто часто смикатиму в одному місці, то може утворитися лисина, але ця звичка з’явилася в мене всього лиш пару тижнів тому.

Нарешті прийшов час, коли можна було їхати додому. Я пройшлася полірованим коридором до дверей школи, вийшла. Надворі була легка мжичка. Плаща я не мала. Оглянула вулицю — автівки Мелані не видно.

Раптом поряд з’явилася Ада у своїй шкірянці.

— Ходімо. Пішли до машини, — мовила вона.

— Що? — здивувалася я. — Чому?

— Ідеться про Ніла й Мелані.

Я зазирнула їй в обличчя і побачила: сталося щось дуже погане. Якби я була старша, то спитала б на місці, але я мовчала, бо хотіла відкласти мить знання. У книжках я натрапляла на вислів «безіменний жах». Раніше для мене то були просто слова, але тепер я почувалася саме так.

Коли ми сіли до автівки і вона рушила, я спитала:

— У когось із них серцевий напад?

Більше нічого мені на думку не спало.

— Ні, — відповіла Ада. — Слухай уважно і не дурій. Повертатися додому тобі не можна.

Жахливе відчуття в шлунку зростало.

— Що таке? Пожежа?

— Вибух, — сказала вона. — Бомба в автівці. Біля «Вбраннєвого хорта».

— Чорт. Крамницю зруйновано?

Спочатку грабіж, тепер оце.

— То була автівка Мелані. Вони з Нілом були всередині.

Я хвилину сиділа мовчки. Не могла скласти все докупи. Який маніяк захоче вбивати Ніла з Мелані? Вони були такі звичайні.

— То вони мертві? — нарешті мовила я.

Мене трусило. Я намагалася уявити вибух, але бачила лише порожнечу. Чорний квадрат.