Заповіти

ХІІІ. Садові ножиці

Моя читачко, я маю для тебе сюрприз. Для мене це теж було сюрпризом.

Під покривом темряви за допомогою свердла по каменю, плоскогубців та цементної латки я встановила дві камери на батарейках у підніжжі моєї статуї. Завжди вміла поводитися з інструментами. Обережно повернула на місце мох, розмірковуючи над тим, що треба наказати почистити пам’ятник. Мох додає поважності тільки до певної міри. Я вже почала здаватися пухнастою.

Результатів чекала нетерпляче. Добре було б мати неспростовні докази того, як Тітка Елізабет підкладає до моїх кам’яних ніг круто зварені яйця та апельсини, сподіваючись мене дискредитувати. Хоча сама я не грішила ідолопоклонством, те, що інші це робили, погано позначалося на моїй репутації: могли початися розмови про те, що я це толерую, а то й заохочую.

Елізабет могла використати цей наклеп, щоби скинути мене з вершини. Я не мала ілюзій стосовно вірності Командора Джадда: якби вдалося знайти безпечний (для нього) і надійний спосіб, він зрікся б мене, не вагаючись. Мав чималий досвід зречення партнерів.

Отут і чекав сюрприз. Кілька днів активності не було — принаймні такої, про яку варто згадувати, бо я не кажу про трьох зарюмсаних юних Дружин, яким дали доступ на територію завдяки шлюбу з видатними Очима: in toto[10] вони принесли мафін, маленький буханець кукурудзяного хліба і два лимони — зважаючи на катастрофи у Флориді та нашу неспроможність утвердитися в Каліфорнії, лимони нині на вагу золота. Я рада, що мені їх принесли, і візьму від них якомога більше користі: якщо життя дає тобі лимони, роби лимонад. Також я дізнаюся, звідки ці лимони взялися. Немає сенсу намагатися покласти край усій діяльності сірого ринку — Командори мусять мати можливість задовольняти свої маленькі забаганки, — але я, ясна річ, хочу знати, хто що продає і як ввозить. Жінки — лише один із товарів (мені незручно так їх називати, але коли йдеться про гроші, так уже є), які провозять під прикриттям. Може, ввозять лимони, а вивозять жінок? Треба проконсультуватися з моїми джерелами на сірому ринку — їм не до вподоби конкуренція.

Ці сльозливі Дружини хотіли заручитися моїми містичними силами в гонитві за фертильністю, от бідолашні. «Per Ardua Cum Estrus», — декламували вони, наче латина має більший вплив, ніж англійська. Побачимо, чим можна їм зарадити, або радше ким, якщо вже їхні чоловіки виявилися такими слабкими у цій царині.

Але повернімося до сюрпризу. І що ж утрапило на камеру, коли саме займалося на світанок четвертого дня, як не великий червоний ніс Тітки Відали, слідом за яким з’явилися її очі й рот. Друга камера показала більше: на ній були рукавички — от хитрунка! — і з кишені вона дістала яйце та апельсин. Роззирнувшись, аби переконатися, що ніхто не дивиться, вона поклала ці приношення мені до ніг разом із маленьким пластмасовим немовлям. Тоді впустила на підлогу біля статуї хустинку, вишиту лілеями, — загальновідомо, що це моя власність, з проєкту школи Тітки Відали кількарічної давнини, в рамках якого дівчата вишивали набори хустинок для старших Тіток квітками, що символізували їхні імена. У мене — лілеї, у Елізабет — ехінацея, у Гелени — гіацинти, у самої Відали — фіалки; по п’ять хустинок для кожної з нас — чимала кількість вишивки. Та було вирішено, що ця ідея небезпечно близька до читання, тож її згорнули.

І от тепер, розповівши мені, що Елізабет намагається мене підставити, Відала сама підкладає проти мене докази — цей невинний витвір ручної роботи. Де вона взяла хустинку? Гадаю, порпалася у пранні. Сприяла єретичному поклонінню мені. Яке блискуче відкриття! Можеш уявити мою втіху. Будь-який прорахунок моєї головної конкурентки був подарунком долі. Я відклала знімки для можливого подальшого використання — бажано завжди зберігати будь-які обрізки і на кухні, й усюди — і стала чекати розвитку подій.

Скоро моїй шановній колезі-Засновниці Елізабет розкажуть, що Відала звинуватила її у зраді. Може, й Гелену теж додати? Якщо треба принести жертву, кого з них краще позбутися? Кого найлегше буде поглинути за потреби? Як мені найкращим чином налаштувати одну проти одної учасниць цього тріумвірату, готових скинути мене, щоби потім знищити їх поодинці? І де насправді стоїть Гелена стосовно мене? Вона піде за модою, у що б ця мода не вилилася. З нас трьох вона завжди була найслабша.

Я наближаюся до поворотного моменту. Колесо Фортуни обертається, мінливе, немов місяць. Скоро ті, хто був унизу, рушать нагору. І навпаки, авжеж.

Я проінформую Командора Джадда про те, що Крихітка Ніколь, яка вже стала юною дівчиною, нарешті майже у мене в руках і скоро можна буде заманити її до Гілеаду. Ці мої «майже» і «можна» триматимуть його в напруженні. Він буде більш ніж у захваті, бо ж давно усвідомив пропагандистську цінність репатріації Крихітки Ніколь. Я скажу, що план уже розроблено, та я поки що не ділитимуся ним: розрахунки дуже тонкі, необачне слово, сказане в неправильному місці, може все зіпсувати. До справи залучені Перлові Діви, вони під моїм контролем як частина особливої жіночої сфери, в яку чоловікам з їхніми важкими руками краще не втручатися — так я скажу, хитро наставляючи на нього пальця. І прощебечу:

— Скоро приз буде ваш. Довіртеся мені.

Він засяє:

— Тітко Лідіє, це ж так добре…

«Надто добре, аби бути правдою, — ось що я подумаю. — Надто добре для цього світу. Добро, стань моїм злом».

Щоб ти розуміла, як зараз розгортаються події, я розповім тобі маленьку історію. Інцидент, який свого часу пройшов майже непоміченим.

Дев’ять років тому чи десь так — того самого року, коли було відкрито мою статую, хоча й в іншу пору, — я сиділа у своєму кабінеті, прораховувала лінії крові для потенційного шлюбу, коли мене перебила поява Тітки Ліз із її тремтливими віями й претензійною зачіскою — модифікацією французької мушлі. Коли її завели до мене, вона знервовано заламувала руки; мені аж соромно стало за таку драму.

— Тітко Лідіє, мені дуже прикро, що я відбираю у вас дорогоцінний час… — почала вона.

Вони всі так кажуть, але нікого це не спиняє. Я усміхнулася, сподіваючись, що виходить не надто загрозливо.

— У чому проблема? — спитала.

Є стандартний набір проблем: ворожнеча Дружин, бунтівні дочки, Командори, невдоволені запропонованим вибором Дружин, Служниці-втікачки, Народження, де щось пішло не так. Час від часу — зґвалтування, яке жорстоко карається, якщо ми вирішуємо зробити це публічно. Або ж убивство: він убиває її, вона вбиває його, вона вбиває її, і — зрідка — він убиває його. В Еконокласі може розгулятися ревнива лють, що змусить махати ножами, але серед обраних чоловічі убивства радше метафоричні — ніж у спину.

У нудні дні я ловлю себе на тому, що прагну чогось оригінального на кшталт справи про канібалізм, а тоді сама собі дорікаю: «Обережніше з бажаннями!» У минулому я бажала різних речей і отримала їх. «Якщо хочеш розсмішити Бога, поділися з ним своїми планами», — так колись говорили. Хоча в наш час сама думка про Божий сміх сусідить із єрессю. Бог став надзвичайно серйозним типом.

— Серед учениць уроків дошлюбної підготовки в «Коралах» сталася нова спроба самогубства, — сказала тітка Ліз, заправляючи пасмо волосся, що випало із зачіски. Вона зняла незграбний бабусин головний убір, який ми всі змушені носити на людях, аби не запалювати пристрасті в чоловіках, хоча сама ідея, що якийсь чоловік може запалати пристрастю через Тітку Ліз з її виразним, але страшенно зморшкуватим профілем або через мене, із сивіючим дахом та тілом, схожим на мішок картоплі, була така сміховинна, що й говорити годі.

Тільки не самогубство, тільки не знову. Але Тітка Ліз сказала «спроба», тож суїцид не вдався. У разі вдалого самогубства влаштовується розслідування, і всі показують пальцями на Ардуа-хол. Звичайне звинувачення — поганий вибір пари. Ми відповідальні за перший зріз, бо тільки ми маємо інформацію про лінії крові. Однак стосовно доцільності думки розходяться.

— Що цього разу? Передозування пігулками від тривожності? Якби ж Дружини не розкидали ці пігулки там, де їх може дістати будь-хто! І ще опіати. Така спокуса… Чи вона намагалася повіситися?

— Не повіситися, — сказала Тітка Ліз. — Вона хотіла перерізати собі зап’ястки садовими ножицями. Я ними квіти підрізаю.

— Це принаймні відверто. Що було далі?

— Ну, поріз виявився не дуже глибокий. Хоча було багато крові й певна кількість… гамору.

— А… — Під гамором вона мала на увазі вереск — так нежіночно… — А далі?

— Я викликала парамедиків, вони дали їй заспокійливе і відвезли до лікарні. Потім я повідомила належні органи влади.

— Правильно. Хранителів чи Очі?

— Усіх потроху.

Я кивнула.

— Схоже, ви впоралися найкращим чином. Тож стосовно чого ви хотіли порадитися?

Тітка Ліз спочатку засяяла, бо я її похвалила, та вираз щастя на її обличчі швидко змінила глибока стурбованість.

— Вона каже, що знову це зробить, якщо… якщо план не зміниться.

— План не зміниться?

Я знала, що мається на увазі, але краще розставити всі крапки над «і».

— Якщо весілля не буде скасовано, — відповіла Тітка Ліз.

— У нас є психологи, — зауважила я. — Вони виконали свою роботу?

— Намагалися вжити всіх звичних заходів, але марно.

— Їй погрожували крайніми заходами?

— Вона каже, що не боїться смерті. Життя викликає в неї протест. За цих обставин.

— Вона проти конкретного кандидата чи шлюбу загалом?

— Загалом, — відповіла Тітка Ліз. — Попри всі переваги.

— Квітникарство її не спокусило? — сухо запитала я. Тітка Ліз надто з ним носиться.

— На жаль, ні.

— А перспективи народити дитину?

Це я могла зрозуміти з таким рівнем смертності — переважно серед немовлят, але й серед матерів також. Трапляються ускладнення, особливо коли діти неправильно сформовані. Нещодавно одне народилося без рук — це сприйняли як негативне зауваження Бога в бік матері.

— Ні, справа не в дітях, — сказала Тітка Ліз. — Вона каже, що любить дітей.

— Що тоді?

Мені хотілося змусити її все видати: Тітці Ліз корисно буде хоч раз зіштовхнутися з реальністю. Вона забагато часу проводить, порпаючись у пелюстках.

Тітка знову почала крутити пасмо волосся.

— Я не хотіла б цього говорити, — опустила вона погляд.

— Кажіть, — спонукала я. — Ви мене не шокуєте.

Тітка Ліз помовчала, зашарілася, відкашлялася.

— Що ж. Справа у пенісах. У неї щось на зразок фобії.

— Пеніси, — замислено повторила я. — Знову вони.

Це часта причина спроб самогубства серед молодих дівчат. Я подумала, що нам варто змінити освітню програму: менше залякування, менше кентавроподібних плюндрувальників та чоловічих геніталій, що вибухають вогнем. Але якщо ми зробимо наголос на теоретично можливій насолоді від сексу, це майже неодмінно призведе до цікавості й експериментів, наслідки яких відомі — моральне падіння та публічне побиття камінням.

— Можливо, якщо показати їй предмет страху, це покладе йому край? Хай сприймає його як прелюдію до дітей.

— Жодного сенсу, — твердо відповіла Тітка Ліз. — Уже пробували.

— Жіноче підкорення як випробування від початку Творення?

— Пробували усе можливе.

— Позбавлення сну та цілодобову молитву під постійним наглядом?

— Вона непохитна. А ще каже, що має покликання до вищої служби, хоча відомо, що вони часто використовують цю відмовку. Та я сподівалася, що ми… що ви…

Я зітхнула.

— Немає сенсу знищувати юне жіноче життя без причини. Вона зможе навчитися писати й читати? Достатньо розумна?

— О, так. Навіть трохи занадто, — відповіла Тітка Ліз. — Занадто багата уява. Гадаю, так воно й вийшло з тими… тими штуками.

— Так, уявні пеніси можуть вийти з-під контролю, — зауважила я. — Починають жити власним життям.

Я замовкла. Тітка Ліз нервувала.

— Візьмемо її на випробувальний термін, — нарешті озвалася я. — Дамо їй пів року й подивимося, чи здатна вона до навчання. Як ви знаєте, нам треба поповнювати наші ряди тут, в Ардуа-холі. Старе покоління не житиме вічно. Але діяти слід обачно. Одна слабка ланка…

Я знаю цих надміру гидливих дівчат. Немає сенсу їх змушувати: вони не спроможні прийняти тілесну реальність. Навіть після шлюбної ночі вони скоро звисатимуть з люстри чи лежатимуть у комі під трояндовим кущем, проковтнувши всі пігулки, які знайдуть у домі.

— Дякую, — мовила Тітка Ліз. — Було б так прикро…

— Втратити її? Ви про це?

— Так.

Вона була м’якосерда, саме тому її й призначили на складання букетів і всіляке таке. У колишньому житті вона була професоркою французької літератури вісімнадцятого століття, дореволюційної епохи. Викладання дошлюбної підготовки в «Коралах» — найближчий аналог салону, який вона коли-небудь матиме.

Я намагаюся пропонувати заняття відповідно до кваліфікації. Так краще, а я завзято пропагую краще. За браком найкращого.

Так ми тепер і живемо.

Тож я мусила втрутитися у справу цієї дівчини, Беки. Мені завжди корисно від початку виявляти особисту зацікавленість, коли ці дівчата-самогубки заявляють, що хочуть до нас приєднатися.

Тітка Ліз привела її до мого кабінету: худа, гарненька на витончений лад, великі блискучі очі, пов’язка на лівому зап’ястку. Вона досі була вбрана у зелений одяг майбутньої нареченої.

— Заходь, — звернулася я до неї. — Я не кусаюся.

Дівчина здригнулася, наче сумнівалася в цьому.

— Можеш узяти цей стілець, Тітка Ліз буде поряд із тобою.

Вона нерішуче присіла, скромно звівши коліна, склавши на них руки. Недовірливо дивилася на мене.

— Тож ти хочеш стати Тіткою, — почала я. Вона кивнула. — Це привілей, не право. Гадаю, це тобі зрозуміло. І це не винагорода за твою дурну спробу обірвати власне життя. То була помилка і образа Бога. Я впевнена, що це не повториться, якщо ми приймемо тебе.

Вона хитає головою, з’являється сльоза, яку вона не витирає. Чи то показна сльоза, спроба мене вразити?

Я попросила Тітку Ліз зачекати в коридорі. Тоді почала балаканину: Бека отримала другий шанс на життя, але ми обидві маємо бути впевнені, що це правильний для неї шлях, бо ж життя Тітки годиться не для всіх. Вона мусить пообіцяти, що слухатиметься наказів старших, мусить вдатися до непростого навчання і виконуватиме повсякденну роботу, яку їй доручать; щовечора й щоранку вона мусить молитися, щоби Бог її настановив. Тоді, через шість місяців, якщо це справді її вибір і якщо нас задовольнить її прогрес, вона складе присягу в Ардуа-холі, зречеться інших можливих шляхів і навіть тоді буде всього лише Тіткою-Претенденткою, до вдалого завершення закордонної місії Перлової Діви — ще кілька років. Чи готова вона на все це?

— О, так! — сказала Бека.

Вона така вдячна! Готова зробити все, чого від неї вимагають. Ми врятували її від… від… Вона запнулася, зашарілася.

— Дитя моє, з тобою раніше сталося нещастя? — запитала я. — Щось, пов’язане з чоловіками?

— Я не хочу про це говорити. — Вона зблідла ще сильніше.

— Боїшся покарання? — Кивок. — Мені можна сказати. Я чула чимало неприємних історій. І справді розумію дещо з того, що ти пережила.

Та вона все одно відмовлялася, і я не тиснула на неї.

— Божі млини повільно мелють, — зауважила я. — Але надзвичайно дрібно.

— Перепрошую?

Бека була збентежена.

— Я маю на увазі: хто б то не був, з часом він дістане покарання за свою поведінку. Не думай про це. Тут, з нами, ти будеш у безпеці. Він більше ніколи не потурбує тебе. — Ми, Тітки, діємо в таких випадках непомітно, але все ж діємо. — Що ж, сподіваюся, ти доведеш, що гідна моєї довіри.

— О, так, — відповіла дівчина. — Я буду гідна.

Усі вони спочатку такі — розм’яклі від полегшення, жалюгідні від страху, розпростерті. Звісно, з часом це може змінитися: були в нас і ренегатки, і вислизання з будівлі до нерозумних Ромео, були втечі з непослуху. Такі історії зазвичай невесело закінчуються.

— Тітка Ліз проведе тебе й видасть нову форму, — мовила я. — Завтра буде твій перший урок читання, почнеш учити наші правила. Але маєш обрати собі нове ім’я зі списку варіантів. Тепер іди. Завтра буде перший день решти твого життя.

Я говорила якомога бадьоріше.

— Безмежно дякую вам, Тітко Лідіє! — вигукнула Бека. Очі її аж світилися. — Я така вдячна!

Я холодно всміхнулася.

— Рада це чути, — сказала і була насправді рада. Я ціную вдячність, люблю зберігати її на чорний день. Ніколи не знаєш, коли вона може стати в пригоді.

Подумала про те, що кличуть багатьох, та мало кого обирають. Хоча для Ардуа-холу це було неправдою: мало кому з покликаних відмовляли. Авжеж, Беку ми мали залишити. Це була зламана квітка, та за належного догляду вона розцвіте.

— Зачиниш за собою двері.

Вона майже вилетіла з кімнати. Яка ж молода, яка жвава! Яка зворушливо невинна. Чи була я колись такою? Не могла пригадати.