Заповіти

VII. Стадіон

Крокуси розтанули, нарциси зсохлися до пергаменту, тюльпани виконали свій звабливий танок, вивертаючи пелюсткові спіднички, перш ніж остаточно їх скинути. Зілля, що його у межах Ардуа-холу плекають Тітка Гвоздика та її загін напіввегетаріанок з лопатами, саме у розквіті. «Тітко Лідіє, ви мусите скуштувати цього м’ятного чаю, він творить дива з травленням!» Так і хочеться огризнутися: зась вам до мого травлення! Але нагадую собі, що вони зичать мені добра. Чи переконливе це виправдання, коли на килимі з’являється кров?

«Я теж хотіла добра», — іноді мовчки буркочу я. Хотіла, щоб було якнайкраще чи принаймні якнайкраще з можливого, бо це не одне й те саме. Подумайте, наскільки гірше все могло б бути, якби не я.

Інколи сама собі відповідаю: «Маячня». Хоча в інші дні поплескую себе по спині. Хто назвав послідовність чеснотою?

Що далі в цьому квітковому вальсі? Бузок. Такий надійний. Такий пишноцвітний. Такий запашний. Скоро мій старий ворог, Тітка Відала, почне чхати. Можливо, в неї набрякнуть очі й вона не зможе зиркати на мене скоса, сподіваючись помітити якийсь недолік, якусь слабкість, пробіл у богослів’ї, що може призвести до мого падіння.

«Сподівайся собі», — шепочу я до неї. Пишаюся тим, що здатна триматися на стрибок попереду. Та хіба лише на один? На кілька. Скиньте мене — і я потягну за собою весь храм.

Гілеад, читачко моя, має давню проблему: ганебно великий рівень еміграції, як на Царство Небесне на землі. Візьмімо для прикладу витік наших Служниць: вислизає забагато. Як стало зрозуміло з аналізу втеч, зробленого Командором Джаддом, щойно ми виявляємо й блокуємо один маршрут, одразу з’являється інший.

Наші буферні зони надто доступні. Дикі частини Мену й Вермонту — прикордонна територія, її ми не повністю контролюємо, і місцеві якщо й не відверто ворожі, то схильні до єресі.

Я з власного досвіду знаю, що вони до того ж тісно взаємопов’язані мережею шлюбів, схожою на сюрреалістичне плетиво, і в разі конфліктів схильні до вендети. Тому їх важко змусити зрадити одне одного. Вже давно підозрюють, що серед них є провідники, які або хочуть перехитрити Гілеад, або ж діють із чистого користолюбства, адже відомо, що «Мейдей» їм платить. Один вермонтець, який потрапив нам до рук, сказав, що в них є приказка: «Травневий день — то день платні».

Пагорби й болота, звивисті ріки, довгасті, всіяні камінням морські бухти з припливами — все це на руку підпіллю. Історія регіону повниться контрабандистами спиртного, спекулянтами на цигарках, перевізниками наркотиків, нелегальними торговцями на будь-який смак. Кордони для них нічого не важать, вони прослизають в обидва боки, оком не змигнувши, і гроші переходять з рук у руки.

Один з моїх дядьків таким займався. Зважаючи на те, якою була моя родина — мешканці парку трейлерів, що чхати хотіли на поліцію, знавці зворотного боку системи юстиції, — мій батько цим пишався. А от мною — ні: дівчисько, і що ще гірше — розумниця. Що йому з того, окрім можливості вивалити на мене всі свої претензії — кулаками, чобітьми чи тим, що під руку потрапить? Добре, що йому перерізали горлянку ще до тріумфу Гілеаду, інакше я сама б це влаштувала. Але годі цієї пам’яті поколінь…

Нещодавно Тітка Елізабет, Тітка Гелена й Тітка Відала розробили детальний план посилення контролю. «Операція “Глухий кут”», так це називалося. «План боротьби з проблемою жіночої еміграції на північно-східних приморських територіях». Він окреслював кроки, необхідні для перехоплення Служниць-утікачок на шляху до Канади, й вимагав оголошення надзвичайного стану, подвоєння кількості службових собак і зміни системи допиту на ефективнішу. В останньому я впізнала руку Тітки Відали: вона потай шкодує, що видирання нігтів і патрання не входять до нашого списку покарань.

— Молодці, — сказала я. — Дуже ґрунтовна робота. Я уважно все прочитаю і запевняю вас: Командор Джадд, від якого залежать усі дії, поділяє ваші тривоги, хоча я поки що не маю права поділитися з вами подробицями.

— Господові слава, — відгукнулася Тітка Елізабет, хоча радості в її голосі було небагато.

— Цим утечам слід покласти край раз і назавжди, — проголосила Тітка Гелена, зиркнувши на Тітку Відалу в очікуванні підтримки.

Аби посилити свої слова, вона тупнула ногою. Це мало бути боляче, зважаючи на її плоскостопість: колись Тітка Гелена зіпсувала собі ноги, бо носила п’ятидюймові шпильки «Маноло Бланік». Нині її судили б за саму наявність у неї таких туфель.

— Воістину, — вкрадливо мовила я. — І справа ця мусить бути прибуткова, принаймні частково.

— Треба зачистити всю територію! — мовила Тітка Елізабет. — Вони заодно з «Мейдей» у Канаді.

— Командор Джадд теж так вважає, — погодилась я.

— Ці жінки мають виконати свою частину Божественного Плану, як і ми всі, — сказала Тітка Відала. — Життя не свято.

Хоча вони підготували свій план без мого попереднього схвалення — і це була непокора, — я почувалася зобов’язаною передати його Командорові Джадду. Особливо зважаючи на те, що, якби я цього не зробила, він точно про те дізнався б і закарбував би собі мою впертість.

Сьогодні по обіді трійця знову мене відвідала. Настрій вони мали піднесений: рейди на півночі штату Нью-Йорк дали неоднорідний улов із сімох квакерів, чотирьох дауншифтерів, двох канадських провідників з полювання на лосів та лимонного контрабандиста — усіх підозрювали у зв’язках з Підпільною Жінницею. Їх позбудуться, щойно витягнуть додаткову інформацію, якою вони можуть володіти, хіба що виявиться, що мають обмінну цінність: обмін заручниками між «Мейдей» і Гілеадом не був чимось надзвичайним.

Авжеж, мені було відомо про все це.

— Мої вітання, — мовила я. — Ви маєте отримати по заслузі, хоч і потай. Звісно, в центрі уваги буде Командор Джадд.

— Авжеж, — сказала Тітка Відала.

— Ми раді служити, — відгукнулася Тітка Гелена.

— Я теж маю для вас певні новини від самого Командора Джадда. Але ніхто, крім нас, не має про це знати. — Жінки схилилися до мене: ми всі небайдужі до таємниць. — Наші агенти в Канаді знищили двох важливих оперативників «Мейдей».

— Перед Його очима, — мовила Тітка Відала.

— Наші Перлові Діви відіграли в цьому вирішальну роль, — додала я.

— Господові слава! — озвалася Тітка Гелена.

— Одну з них ми втратили. Тітку Адріанну.

— Що з нею сталося? — запитала Тітка Елізабет.

— Чекаємо на роз’яснення.

— Ми молитимемося за її душу, — мовила Тітка Елізабет. — А Тітка Саллі?

— Я певна, що вона в безпеці.

— Господові слава.

— Воістину, — відказала я. — Однак погана новина в тому, що ми знайшли слабке місце в нашій обороні. Ті двоє агентів мусили діставати допомогу від зрадників у самому Гілеаді. Хтось передавав їм інформацію звідси — повідомляв про наші таємні операції й навіть про наших агентів та волонтерів у Канаді.

— Хто б міг так учинити? — вигукнула Тітка Відала. — Це ж зрада!

— Очі з’ясовують це, — відповіла я. — Тож коли помітите щось підозріле — будь-що від будь-кого, навіть тут, в Ардуа-холі, — повідомте мене.

Запала мовчанка, Тітки перезирнулися. «Будь-хто, навіть в Ардуа-холі» — це означало і їх трьох.

— О, цього не може бути, — сказала Тітка Гелена. — Подумайте, як це нас зганьбить!

— Ардуа-хол бездоганний, — мовила Тітка Елізабет.

— Та серце людське зрадливе, — завважила Тітка Відала.

— Мусимо стати обачнішими, — підсумувала я. — Але ви молодці. Розповісте, що вдасться дізнатися від квакерів.

Я записую, записую, та часто боюся, що намарно. Чорне чорнило для малювання, яким я користуюся, закінчується, скоро перейду на синє. Гадаю, конфіскувати пляшечку із запасів школи Відали буде неважко: там вчать малювання. Ми, Тітки, раніше отримували кулькові ручки через сірий ринок, але це скінчилося: нашого постачальника з Нью-Брунсвіка заарештували, бо він надто часто потрапляв на радари.

Але я розповідала про фургон із затемненими вікнами… ні, повернувшись на сторінку назад, бачу, що ми вже прибули на стадіон.

Нас з Анітою висадили й штовхнули праворуч. Ми приєдналися до стада інших жінок: я називаю це стадом, бо нас усіх загнали на трибуну, обмежену жовтою стрічкою, з тих, що чіпляють на місці злочину. Нас, певно, було із сорок душ. Коли ми всілися, наручники зняли. Припускаю, вони були потрібні для інших.

Ми з Анітою сіли разом. Ліворуч від мене сиділа незнайомка, яка назвалася юристкою, праворуч від Аніти — ще одна. За нашими спинами сиділи чотири судді, перед нами — ще чотири. Усі були суддями чи юристками.

— Вони, певно, сортують нас за фахом, — припустила Аніта.

Так воно й було. В один момент, коли охоронці втратили пильність, жінка, що сиділа скраю в нашому ряді, змогла поговорити через прохід із жінкою з іншої трибуни. Там сиділи самі лікарки.

Ланчу ми із собою не мали, і нам нічого не дали. У наступні години продовжували прибувати нові фургони, з яких виходили все нові мимовільні пасажирки.

Жодну з них не можна було назвати молодою. Освічені жінки середнього віку, в костюмах, із доглянутими зачісками. Утім без сумочок: нам не дозволили їх узяти. Отже, жодних гребінців, помад, люстерок, льодяників від кашлю, паперових носовичків. Дивовижно, якими оголеними ми почуваємося без цих дрібниць. Чи колись почувалися.

Сонце пекло. Ми не мали ані капелюхів, ані сонцезахисного крему, тож я уявляла, якою пекучо-червоною буду до вечора. Принаймні сидіння були зі спинками — якби ми прийшли сюди розважатися, було б навіть зручно. Та розваг нам не запропонували і розім’ятися не дозволяли: щойно хтось намагався встати, вибухали крики. Коли сидиш нерухомо, дуже втомлюєшся через постійне напруження м’язів сідниць, спини та стегон. Біль не сильний, але ж біль.

Аби згаяти час, я лаяла саму себе. Дурепа, дурепа, дурепа: вірила в усі ті теревені про життя, свободу, демократію, про права особистості, якими нас годували в юридичній школі. То були мої вічні цінності, ми завжди їх захищали. Я покладалася на це, мов на талісман.

Якщо вже пишаєшся тим, що ти реалістка, говорила я собі, то визнай факти. Тут, у Сполучених Штатах, відбувся переворот, як це раніше траплялося з багатьма іншими країнами. За будь-якої насильницької зміни лідерів завжди робляться спроби знищити опозицію. Опозицію очолюють освічені люди, а таких ліквідують першими. Ти суддя, тож ти освічена, хочеш ти того чи ні. Ти тут не потрібна.

Молодість я провела, роблячи те, що начебто було неможливим. Ніхто з моєї родини не навчався у коледжі, і мене зневажали за те, що я туди вступила, а я отримувала стипендії й працювала ночами на паскудних роботах. Це загартовує. Стаєш упертою. Я не мала наміру ліквідовуватись, якщо могла цьому зарадити. Та тут мені не було жодної користі з блиску моєї вищої освіти. Я мусила повернутися назад, до впертості нижчого класу, до впевненого гарування амбіційної розумниці й стратегічної кар’єристки, що завела мене на ту суспільну позицію, з якої мене щойно скинули. Я мусила спробувати скористатися із ситуації, щойно зрозумію, яка саме з неї може бути користь.

Я вже бувала у скрутному становищі. Й усе здолала. Таку історію я розповідала сама собі.

По обіді з’явилися пляшки з водою, які роздавали трійки чоловіків: один ніс пляшки, другий роздавав, третій цілився в нас на той випадок, якщо ми почнемо стрибати, борсатися й клацати зубами, як крокодили, за яких нас тут мали.

— Ви не можете нас тут тримати! — сказала одна з жінок. — Ми нічого поганого не зробили!

— Нам не можна з вами розмовляти, — відповів їй той, що передавав пляшки.

До вбиральні нас не пускали. Почали з’являтися цівки сечі — вони текли по трибунах до поля. Я подумала, що таке ставлення мало принизити нас, зламати опір. Але який опір? Ми не були шпигунами, не приховували важливої інформації, не були солдатами ворожої армії. Чи були? Якби я зазирнула в очі одного із цих чоловіків, чи подивилася б на мене звідти людина? А як ні — то що?

Я намагалася поставити себе на місце тих, хто загнав нас сюди. Про що вони думали? Яка була їхня мета? Як вони сподівалися її досягти?

О четвертій нас потішили видовищем. Двадцятьох жінок різної статури й віку, однак усіх у ділових костюмах, вивели в центр поля. Я кажу «вивели», бо вони мали пов’язки на очах. Їхні руки були скуті спереду. Їх поставили у два ряди, по десятеро в кожному. Передній ряд змусили стати навколішки, наче для групового фото.

Чоловік у чорному однострої проголосив у мікрофон, що Божественне Око завжди бачить грішників — їх виказує гріх. З боку охоронців донісся схожий на вібрацію гул згоди. «Ммммм…» — наче мотор заводиться.

— Господь переможе, — підсумував оратор.

Хор баритонів протягнув «амінь». Тоді чоловіки, котрі супроводжували жінок на поле, підняли свою зброю й вистрелили. Цілилися добре: жінки попадали.

З трибун пролунав одноголосий стогін. Було чути верески й схлипування. Деякі жінки скочили на ноги, вигукуючи щось — я не могла розібрати слів, — але їх швидко втихомирили ударами прикладів по голові. Удари не повторювалися — одного вистачало. Знову ж таки, цілилися добре, треновані були.

Ми мусили дивитися, але мовчки, це було зрозуміло. Але чому? Якщо вони збиралися всіх нас убити, для чого ця демонстрація?

Захід сонця приніс сандвічі, по одному кожній. У моєму був яєчний салат. Як не соромно це визнавати, я з насолодою його проковтнула. Здалеку долинали звуки блювання, але на диво мало, зважаючи на обставини.

Після того ми отримали наказ устати. Нас вишикували ряд за рядом — моторошно тихий і дуже впорядкований процес — і погнали вниз, до роздягальні та коридорів. Там ми й провели ніч.

Зручностей не було, жодних матраців чи подушок, але принаймні були вбиральні, хоч які брудні вони незабаром стали. Не було охоронців, ніхто не заважав нам розмовляти, хоча тепер я не розумію, чому ми вирішили, що ніхто нас не слухає. Але тоді жодна з нас уже не була здатна мислити чітко.

Світло не вимкнули — таке милосердя.

Ні, то було не милосердя. Так було зручніше тим, хто стояв на чолі всього того. Милосердя було рисою, з якої там не було зиску.