Домбі і син

Розділ двадцять четвертий

Сер Барнет і леді Скетлс, дуже милі люди, мешкали на віллі у Фулгемі над Темзою. Резиденція ця на час веслових перегонів не мала собі рівних у світі, але в інші часи відзначалася певними дрібними невигодами, серед яких можна назвати періодичне проникнення річки у вітальню і паралельне зникнення моріжка та кущів перед будинком.

Значущість власної особи сер Барнет Скетлс засвідчував головним чином з допомогою старовинної золотої табакерки й величезного шовкового носовичка, якого він вельми імпозантно видобував з кишені, наче стяг, і яким користувався тільки обіруч. Метою життя сера Барнета було постійне розширення кола своїх знайомих. Як і хвильки від каменя, що шубовснув у воду (хай це порівняння не уйме честі такому достойному джентльменові), коло довкруг сера Барнета повинно було, за природою речей, розширюватися все далі й далі, поки ставало місця. Чи, як і звук у повітрі, хвилі якого, згідно з твердженням одного геніального філософа сучасності, можуть вічно подорожувати в неосяжності простору, так і сера Барнета ніщо в світі, крім переступу власних моральних засад, не могло стримати на його шляху пізнання соціальної системи.

Найбільше любив сер Барнет знайомити людей між собою. Робив він це просто так, ради приємності, а разом з тим просувався і сам до своєї мети. Надибавши, приміром, якогось новачка або провінціала й затягши його до своєї гостинної вілли, сер Барнет наступного ж ранку питався в нього: «Чи не хотіли б ви, любий сер, познайомитися з ким-небудь? З ким ви бажали б зустрітися? Хто вас цікавить — письменники, малярі, різьбярі, чи хто інший?» Скажімо, клієнт його висловлював таке бажання і називав ім’я особи, з якою сер Барнет знався не ближче, ніж із Птолемеєм Великим. Сер Барнет казав, що нема нічого легше, бо він знає ту особу якнайкраще, і зараз же виряджався до вказаної особи, залишав їй візитну картку й коротеньку, записку приблизно такого змісту: «Шановний сер… одна з невигод вашого високого становища… мій знайомий і гість природно прагне… леді Скетлс і я поділяємо його, приєднуємось… віримо, що геній стоїть понад усякі церемонії, і сподіваємось, що зробите нам надзвичайну приємність…» і так далі, і так далі. В такий спосіб він хапав двох зайців мертвою хваткою.

На другий же день по приїзді Флоренс сер Барнет, пустивши в обіг табакерку і стяг, поставив своє звичайне запитання і їй. Подякувавши йому й кажучи, що не знає, з ким би вона хотіла зустрітися, Флоренс, природна річ, з болем у серці подумала про бідолашного Уолтера. А коли сер Барнет, наполегливий у своїх добрих намірах, спитав: «Дорогенька міс Домбі, невже вам не приходить на думку жодна людина, з якою ваш тато — прошу передати йому найкращі вітання від нас з леді Скетлс, коли йому писатимете — бажав би вас зазнайомити?» — то, мабуть, теж природною річчю було, що голівка її похилилась, а голос затремтів, коли вона тихо промовила: «Ні».

Скетлс-молодший, що приїхав додому на канікули, вельми похнюплений, згорблений та отупілий від навчання, виразно засмутився, коли його добра мати доручила йому опікуватися Флоренс. Ще глибшою раною для душі юного Барнета було товариство доктора та місіс Блімбер, запрошених під батьківські крокви, хоч цей молодий джентльмен неодноразово зичив їм проведення канікул на мурах Ієрихону.

— А ви, докторе Блімбер? У вас є хтось на думці? — удався сер Барнет Скетлс до цього джентльмена.

— Ви вельми люб’язні, сер Барнете, — одказав доктор Блімбер. — Мені важко вказати на когось конкретно. Я люблю знайомитися з людьми взагалі. Як каже Теренцій? Кожен, хто батько синові, цікавий мені.

— А місіс Блімбер має бажання побачити якусь видатну особу? — ввічливо звідався сер Барнет.

Місіс Блімбер, привітно всміхнувшись і хитнувш своїм блакитним капелюшком, відповіла, що вона потурбувала би сера Барнета, якби той міг познайомити її з Ціцероном. Але що таке знайомство неможливе, а вона вже має честь приятелювати з ним самим та його любою дружиною, які довірили їй та її чоловікові свого сина (тут можна було помітити, що юний Барнет поморщився), то вона більшого й не просить.

Отже, сер Барнет мусив був поки що задовольнитися тільки їхнім товариством. Флоренс же раділа з цього, бо мала свою ціль, яку взяла собі до серця — дорожчу й важливішу для неї за будь-які інші інтереси.

В господі Скетлсів жило кілька дітей — дітей, що мали батьків та матерів і були з ними такі ж щасливі та веселі, як ті рум’яні дівчатка в Лондоні; дітей, що не мали стриму для своєї любові й могли любити відверто. Флоренс хотіла розгадати їхній секрет, хотіла зрозуміти, чого саме їй бракує, у чому полягає те просте мистецтво, якого їй слід навчитися, щоб показати батькові, як вона його любить, і здобути собі його любов.

Не один день спостерігала вона за цими дітьми. Не одного раннього ранку вставала разом із сонцем у його розкішній красі, коли всі ще спали, і, прогулюючись берегом ріки, дивилася на вікна їхніх кімнат та уявляла собі їх, сплячих, оточених такою ласкою і любов’ю. В такі хвилини Флоренс почувалася більш самотньою, ніж у цілковитій самотині свого великого дому, а інколи навіть думала, що там їй було краще, ніж тут, що їй далеко простіше ховатися від людей, аніж спілкуватися з ровесниками і бачити, наскільки вона не схожа на них усіх. Та все ж сумлінність учениці не давала їй утекти від людей, і хоч кожна сторіночка, перегорнена в цьому нелегкому підручнику, торкала її за живе, Флоренс уперто, з терплячою надією, шукала тих знань, яких прагла здобути.

Так, — але як їх здобути? Як пізнати радість уже добутого знання? Тут були інші доньки інших батьків, які, і прокидаючись уранці, і лягаючи спати увечері, вже добре знали, що воно таке — любов батьківського серця, їм не треба було переборювати відразу, боятися байдужості, розхмарювати насуплене чоло. Коли підводився ранок і вікна, одне за одним, відчинялися, коли на квітах і траві починала підсихати роса, а моріжок виповнювало тупотіння дитячих ніг, Флоренс, розглядаючись по цих ясних обличчях, думала — чого ж вона може навчитися від цих дівчаток? Вже пізно їй від них учитися — адже кожна з них може підступити до свого батька без боязні, може в будь-яку мить підставити йому губи для поцілунку й закинути руки на шию, готову прийняти цю ласку. Ні, — такої сміливості вона вже ніколи не навчиться. Ох, невже ж буде так, що чим більше вона пізнаватиме, тим менше і менше залишатиметься надії?

Вона добре пам’ятала, що навіть ота стара, котра пограбувала її ще в дитинстві,— образ старої, її халупа, все, що вона казала й робила тоді, гостро й надовго закарбувалося в пам’яті Флоренс, як закарбовується кожен переляк в такому ранньому віці, — навіть ота стара з чулістю говорила про свою дочку, навіть вона так страшно була закричала від болю — так їй боліла розлука з дочкою! Але ж і її власна мама — тут-таки втішала себе Флоренс, — теж її дуже любила. А потім, коли думки її знов, бувало, вмить поверталися до батька, до порожнечі між ним і нею, Флоренс раптом, у страху і в сльозах, уявляла собі, що мати її жива, але теж перестає любити її через те, що вона не має в собі того благодатного хисту, який би сам собою привернув її батька до неї, — і ніколи не мала, від самої колиски. Флоренс розуміла, що вимисел цей осквернює пам’ять її матері, що нема в ньому правди і немає для нього підстав, але їй так сильно хотілося якось виправдати батька, скласти вину тільки на себе саму, що вона не могла опертися цій химері, яка час від часу дикою хмарою зринала десь на обрії її уяви.

Невдовзі після Флоренс до Скетлсів приїхала ще одна гарна дівчинка, років на три-чотири молодша за неї, кругла сирота, — приїхала разом з тіткою, сивокосою леді, яка часто розмовляла з Флоренс і, як і всі інші, любила слухати вечорами її спів, — завжди в такі хвилини сиділа поруч неї і слухала по-материнському уважно. Вони гостювали на віллі вже два дні, коли Флоренс одного гарячого ранку, схована в садовій альтанці, де вона, підглядаючи з-поміж листя за гуртом дітей на моріжку, плела вінок для одного з цих маленьких створінь — загальної улюблениці, почула, як ця леді з племінницею, походжаючи тут-таки, біля її сховку, говорять про неї.

— А Флоренс теж сирота, як і я, тіточко? — спитала дівчинка.

— Ні, серце. В неї нема матері, але батько є.

— То це вона носить жалобу по своїй матусі? — скинулася дитина.

— Ні, по братикові.

— І в неї нема другого брата?

— Ні.

— А сестри?

— Ні.

— Як мені її шкода! — сказала дівчинка. Тут вони замовкли й задивилися на човни. Флоренс, що, зачувши своє ім’я, підвелася було, згорнула квіти й наготувалася вийти до них, виявивши свою присутність, тепер сіла і знову взялась до вінка, гадаючи, що розмові кінець, але та почалася наново.

— Флоренс усі тут люблять, та вона й варта цього, — від душі сказала дівчинка. — А де її тато?

Помовчавши, тітка відповіла, що не знає. Тон її голосу вразив Флоренс, що знову була підвелася та так і прикипіла на місці, притиснувши квіти обіруч до грудей.

— Але він в Англії, правда, тіточко?

— Мабуть. Так, він напевне в Англії.

— А тут він був коли-небудь?

— Не знаю. Ні, не був.

— Але приїде сюди побачитися з нею?

— Не думаю.

— Що ж він — каліка, чи сліпий, а чи хворий, тіточко? — спитала дитина.

Квіти, що їх пригортала до себе Флоренс, почали падати їй з рук, коли вона почула ці слова. Вона ще міцніше притулила їх до грудей і схилила над ними обличчя.

— Кейт, — мовила леді, знову помовчавши трохи, — я скажу тобі все, що чула про Флоренс, і думаю — це правда. Тільки нікому не переказуй моїх слів, бо, може, не всі це знають, і Флоренс буде боляче від того.

— Я нікому-нікому не скажу! — вигукнула дитина.

— Знаю, — сказала леді. — Тобі я можу вірити, як собі самій. Бачиш, Кейт, я боюся, що батько Флоренс мало піклується про неї, дуже рідко її бачить, ніколи не був ласкавий з нею, а тепер і взагалі відцурався, уникає її. Вона щиро любила б його, якби він дозволив, але він не хоче, хоч вона цьому й не винна, а якраз варта того, щоб її жаліли й любили всі, в кого є серце.

Ще кілька квіток посипалися на землю. Ті, що лишилися в руках у Флоренс, були мокрі, але не від роси, — й вона припала до них обличчям.

— Бідна Флоренс! Бідна, хороша Флоренс! — скрикнула дівчинка.

— А знаєш, чому я розповідаю тобі це, Кейт? — спитала тітка.

— Щоб я була ласкавіша з нею і завжди старалася зробити їй щось приємне. Правда, тіточко?

— Почасти, але не зовсім так, — відповіла тітка. — При нас вона завжди така веселенька, привітно всміхнеться кожному, ладна всім допомогти, бере участь в усіх розвагах, але чи й справді вона щаслива? Як ти думаєш, Кейт?

— Думаю, що ні.

— Ти розумієш, — вела леді далі, — чому їй боляче бачити, як інші батьки люблять своїх дітей і пишаються ними? А таких дітей тут багато.

— Так, дуже добре розумію, тіточко, — відповіла дитина. — Бідна Флоренс!

Нові квіти впали на землю, а ті, що їх вона й далі притискала до грудей, тремтіли, наче під подувом зимового вітру.

— Люба Кейт, — сказала леді серйозним, але дуже спокійним, лагідним голосом, що від самого початку так вразив Флоренс, — з усієї молоді тут ти їй найбільше підходиш як товаришка. Ти не можеш, як інші, щасливіші діти…

— Нема нікого щасливішого від мене, тіточко! — вигукнула дитина, мабуть, обіймаючи її.

— Ти не можеш засмутити її, нагадаючи їй про її горе. Втрата, якої ти сама зазнала, — хвалити бога, тоді ти ще не розуміла свого нещастя, — зближує тебе з Флоренс.

— Але з вами, тіточко, я ніколи не була позбавлена любові.

— В усякому разі, горе твоє менше, ніж її, бо нема в світі більшої сироти, ніж дитина, що відлучена від любові живих батьків.

Квіти розсипались, як пил, спорожнілі долоні затулили обличчя, і безталанна сирота, упавши на землю, зайшлася довгими й гіркими риданнями.

Та чиста серцем і сповнена рішучості щодо свого доброго заміру, Флоренс ухопилася за нього так цупко, як її мати за неї того дня, коли породила Поля. Він не знає, як гаряче вона його любить. Нехай не скоро, але серце батька кінець кінцем довідається про це. А тим часом вона повинна уникати будь-якого необачного слова чи погляду, будь-якого випадкового збурення почуттів, що могли б дати привід подумати, ніби вона скаржиться на нього.

Навіть спілкуючись із сиротою, яку вона щиро полюбила і про яку не могла забути від того випадку, Флоренс думала насамперед про нього. Якщо надто виокремлюватиме дівчинку з-поміж решти дітей, то цим тільки підтвердить думку — може, й не всіх, але однієї людини напевно, — що батько її жорстокий і недобрий. Супроти цього її власна втіха була нічим. Усе, що вона почула тоді ненароком, спонукало її шукати не втіхи для себе, а захисту для нього; і Флоренс шукала, її серце прагло знайти шляхи любові.

Шукала вона скрізь і в усьому. Якщо в оповіданні, читаному вголос, траплялася згадка про поганого батька, вона потерпала, щоб хтось, не дай боже, не пов’язав цього з її батьком, — про дочку вона й не думала. Те саме було, коли вони ставили п’єски, розглядали малюнки чи грали в ігри. Причин для такого розчулення нагоджувалось стільки, що часто її обсідали лихі передчуття: а чи не краще таки вернутися їй до свого старого дому, до тихого життя у сутінку сірих стін? І як мало було тих, хто, бачачи Флоренс — цю милу, квітнучу юнку, цю скромну королівну усіх їхніх веселих забав, — міг уявити собі, який святий тягар лежав у неї на серці! Як мало було тих, хто, ціпеніючи в крижаній присутності її батька, підозрював, яке жарке жертвенне полум’я палахкотить над його чолом!

Флоренс терпляче вправлялася над своїм важким завданням і, не знаходячи серед дітей на віллі, у чому ж полягає секрет того безіменного, незнаного їй хисту, часто ранком ішла шукати його поміж дітей бідняків. Але й тут, виявлялося, діти зайшли далеко в цій науці. Вони вже давно здобули собі місце в рідному домі, а не спинилися на порозі, перед зачиненими наглухо дверми, як вона.

Гуляючи ранками, Флоренс не раз звертала увагу на одного чоловіка, що завжди працював, і часто біля нього сиділа дівчина приблизно її віку. То був дуже вбогий чоловік, що, як видно, не мав постійної роботи, бо то блукав берегом під час відпливу, визбируючи в намулі різні покидьки, то порпався на малесенькому худому городі перед хатою, то лагодив свій, злиденний старий човен, то допомагав сусіді. Та хоч би що робив той чоловік, дівчина завжди байдикувала — тільки сиділа поруч нього, мовчазна й байдужа, склавши руки.

Флоренс часто хотілося заговорити з ним, але вона не насмілювалась, бо чоловік не давав для цього жодного приводу. Нарешті одного разу, коли Флоренс, простуючи стежкою поміж верболозом, вийшла на невеликий кам’янистий схил, що відділяв його подвір’я від води, і наскочила просто на нього — чоловік підвів голову од багаття, яке розпалив, щоб обсмолювати старий перевернутий догори дном човен, і привітався.

— Доброго ранку, — відповіла Флоренс, підходячи ближче, — рано ви встаєте до роботи.

— Я був би радий ставати ще раніш, міс, аби була робота.

— А хіба важко знайти її?

— Та нелегко.

Флоренс глянула туди, де сиділа, зібгавшись, дівчина, сперши лікті на коліна, а підборіддя — на долоні.

— Ваша дочка? — спитала вона.

Він миттю підвів голову і, з прояснілим обличчям дивлячись на дівчину, кивнув: «так». Флоренс теж повернулася до неї і привітно махнула рукою. Дівчина похмуро буркнула щось у відповідь.

— Вона теж шукає роботи? — спитала Флоренс.

Чоловік похитав головою.

— Ні, міс, я роблю за нас обох.

— То вас тільки двоє?

— Так, тільки двоє, — відповів той. — Її мати вже десять років, як умерла. Марто! — Він знов підвів голову й свиснув — Ти чого ж не озвешся до панночки?

Дівчина нетерпляче знизала увібганими плечима й одвернулася. Негарна, вуглувата, дражлива, вся в лахмітті, брудна… але її кохають. Так, так, кохають! Флоренс спостерегла погляд її батька і добре знала, чий погляд не мав з ним ніякої схожості.

— Боюсь, їй знов погіршало, моїй бідній дівчинці, — сказав чоловік, припинивши роботу й задивившись на свою незугарну дитину з відвертим — і тим ніжнішим — співчуттям

— Вона що, хвора? — спитала Флоренс.

Чоловік важко зітхнув.

— Не знаю, чи була моя Марта здорова й п’ять день за останніх п’ять років, — відповів він.

— Та ні-бо, більше як п’ять, Джоне, — вкинув слово сусіда, що прийшов допомогти йому смолити човен.

— Більше, кажеш? — скрикнув чоловік, зсунувши назад подертого бриля, і провів рукою по лобі. — Мабуть, справді. Мені здається, що це тягнеться вже бозна-скільки.

— І потягнеться ще стільки ж, Джоне, — сказав сусіда. — Скільки ти будеш панькатися з нею, стільки вона буде тягарем сама собі, та й усім іншим.

— Тільки не мені, — заперечив Джон, знов беручись до роботи, — тільки не мені.

Флоренс краще, ніж будь-хто, відчувала, що він каже правду. Вона присунулася ближче — їй хотілось доторкнутися до цієї мозолястої руки, подякувати за ласку до того жалюгідного створіння, на яке він дивився зовсім не такими очима, як інші.

— Хто ж попанькає мою бідну доньку — коли це можна назвати паньканням — як не я? — сказав батько.

— Гай-гай! — вигукнув сусіда. — Маєш рацію, Джоне. Але ти? Ти ж обділяєш себе, щоб дати їй. Задля неї сам собі світ зав’язуєш. Через неї бідуєш усе своє життя. А вона — вона тобі вдячна? Думаєш, вона це розуміє?

Батько знову підвів голову й свиснув. Марта замість відповіді так само нетерпляче ворухнула згорбленими плечима, але він і цьому був радий.

— Тільки задля цього, міс, — осміхнувся сусіда, і в усмішці тій було більше співчуття, ніж у словах, — тільки задля цього він душі в ній не чує.

— Бо прийде день, — і чекати на нього вже недовго, — відповів батько, низько-низько нахилившись над човном, — коли побачити бодай половину цього — як ворухнеться пальчик, як затремтить волосинка, — буде так само важко, як оживити мерця.

Флоренс тихо поклала кілька монет біля човна і пішла.

Важкі думки обсіли їй голову. Якщо вона занедужає, якщо поволі згасатиме, як її любий брат, — чи здогадається він хоч тоді, як сильно вона його любила? Чи стане тоді йому рідною? Чи підійде він тоді, коли в неї не буде вже сил і туманитимуться очі, до її ліжка, чи пригорне до себе, тим закресливши усе минуле? Чи простить тим самим і її неспроможність у цю хвилину відкрити йому своє дитяче серце, нездатність оповісти йому, що пережила вона тоді вночі, в його кабінеті? Що хотіла йому сказати, та не відважилась? Як намагалася потому знайти шляхи до його серця, що їх вона не знала, дитиною бувши?

Так, гадала Флоренс, якби вона була вже приречена, батько змилосердився б. Якби вона, спокійно чекаючи смерті, лежала на тому самому ліжку, довкола якого витали спогади про їхнього любого хлопчика, батько розчулився б і сказав:

— Живи для мене, Флоренс, і ми любитимемось, як мали б любитися вже багато років, і будемо щасливі, як мали би бути увесь цей час.

Флоренс думала, що, почувши від нього такі слова, вона пригорнулася б до нього і відповіла б з усмішкою:

— На це ніколи не пізно; і я така щаслива, така щаслива, татусю! — Та, з благословенням на устах, покинула би його.

І бачились їй у цю мить золоті хвилі на стіні, які вона добре пам’ятала, і котилися вони у край вічного спокою, в край, куди любі істоти пішли давніше, і де вони, рука об руку, чекають на неї. І часто, дивлячись на темнішої барви річку, яка плескалась коло її ніг, Флоренс з трепетом, але без остраху, думала про річку, яка, за словами Поля, несла його вдалечінь.

Батько з своєю недужою донькою все ще були їй упам’ятку, бо й, зрештою, від того випадку не минуло й тижня, коли сер Барнет, ідучи з дружиною побродити путівцями, запропонував Флоренс скласти їм товариство. Флоренс радо погодилась, і леді Скетлс, звичайно, зараз же покликала й юного Барнета. Ніщо-бо не милувало так серця леді Скетлс, як бачити старшого сина під руку з Флоренс.

Правду сказавши, у Барнета все це викликало явно протилежні почуття, і не раз можна було чути, як він уголос, хоч і невиразно, бурмотів щось про «цих дівчисьок». Але що опиратися лагідній вдачі Флоренс було нелегко, то молодий джентльмен здебільшого за кілька хвилин примирявся з долею, і обоє дружно рушали вперед, а сер Барнет і леді Скетлс ішли слідом, цілком задоволені та щасливі.

Так само відбувалися події й цього дня. Флоренс уже майже примирила молодого Скетлса з його долею, коли це над’їхав якийсь вершник, що, розминаючись, пильно глянув на них, а тоді, натягнувши віжки, повернув коня та, скинувши капелюха, під’їхав до товариства.

Увагу цього джентльмена привернула насамперед Флоренс, тож всі четверо, бачачи, що він повертає назад, пристали, вершник уклонився їй першій, а вже потім привітав сера Барнета з дружиною. Флоренс не пригадувала, чи бачила вона цього чоловіка раніше, але при його наближенні здригнулася мимохіть і відступила назад.

— Мій кінь абсолютно сумирний, запевняю вас, — мовив джентльмен.

Але причиною був не кінь, тільки щось таке в самому джентльменові — що саме, Флоренс не могла б сказати, — що примусило дівчину сахнутися, немов від укусу гадюки.

— Чи маю я честь говорити з міс Домбі? — з найбільш переконливою усмішкою звернувся до неї джентльмен, а коли Флоренс кивнула, додав — Мене звати Турбот. Навряд чи міс Домбі мене пам’ятає, хіба що прізвище. Турбот!

Флоренс, яку, незважаючи на спеку, хапав дивний дрож, представила його своїм господарям, і ті вельми люб’язно розкланялись.

— Вибачте тисячу разів, — сказав містер Турбот, — але завтра я їду до Лімінгтона на зустріч з містером Домбі, і коли б міс Домбі передала мені яке доручення, я був би невимовно щасливий!

Сер Барнет зараз же вирішив, що Флоренс захоче написати батькові листа, запропонував повернутися додому й запросив містера Турбота до себе на обід, дарма що той був у костюмі для їзди верхи. На нещастя, містер Турбот уже запрошений на обід деінде, але якщо міс Домбі хоче написати листа, то він з насолодою поїде додому з ними і, як вірний пахолок, чекатиме, скільки їй буде завгодно. Кажучи це, він із щонайширшою усмішкою схилився до неї, поплескуючи шию коня, і, глянувши йому в очі. Флоренс швидше побачила, ніж почула: «Про корабель ніяких новин».

Збентежившись, перелякавшися, зіщулившись під його поглядом, не певна, чи дійсно він вимовив ці слова, — бо він їх не так проказав, як показав розтягненими в усміху губами, — Флоренс ледве чутно відповіла, що дуже вдячна, але писати не буде — їй нема що сказати батькові.

— І нема що передати, міс Домбі? — спитав зубатий.

— Нічого, — відказала Флоренс. — Тільки… тільки мою щиру любов… якщо можна.

Схвильована, Флоренс звела на нього благальний погляд, який виразно промовляв: якщо ви знаєте (а Турбот добре знав), що для мене передавати будь-що батькові — річ немислима, тим більше мою любов; якщо ви це знаєте — пожалійте мене! Містер Турбот усміхнувся, вклонився низенько і, навантажений щонайкращими побажаннями для містера Домбі від сера Барнета та леді Скетлс, поїхав далі, справивши вельми приємне враження на це гідне поваги подружжя. Флоренс укинуло в такий дрож, що сер Барнет, згадавши народне повір’я, висловив припущення, чи не товчеться хто по її могилі. Містер Турбот у цю хвилину, звертаючи за ріг, оглянувся, знову вклонився й помчав так, ніби поспішав до того кладовища.