Домбі і син

Розділ двадцять шостий

— Щонайпокірніший слуга ваш, сер, — мовив майор. — Хай йому біс, сер: друг мого друга Домбі — друг і мені, і я дуж-же радий бачити вас.

— Я, Турботе, безмежно зобов’язаний майору Бегстокові за його товариство та розмови, — сказав містер Домбі. — Містер Бегсток став мені у великій пригоді, Турботе.

Містер Турбот-управитель, що тільки-но прибув до Лемінгтона й тільки-но був представлений майорові, тримаючи капелюха в руці, показав останньому повні два ряди своїх зубів і взяв на себе сміливість од щирого серця подякувати йому за таке величезне поліпшення і настрою, і вигляду містера Домбі.

— Їй-бо, нема за що мені дякувати, — відказав майор, — бо ми один одному прислужились, сер. Такий достойник, як наш друг Домбі, сер, — тут майор стишив голос, але не так, щоб його не здужав почути згаданий джентльмен, — не може не справляти благодатного впливу на своїх друзів. Він, цей Домбі, стимулює, надихає людину, сер, у її духовній сутності.

Містер Турбот ухопився за фразу. У її духовній сутності. Саме так. Саме те, що й він збирався сказати.

— Але коли мій друг Домбі, сер, — додав майор, — говорить про майора Бегстока, то — дозволю собі внести ясність — він має на думці простака Джо, сер, Джоя Б., Джоша. Бегсток — Джозеф — це не хто інший, як старий, крутий і затятий Дж., сер. Ваш слуга.

Кожен зуб містера Турбота сяяв аж надто дружними почуттями до майора і захопленням його затятістю, крутістю й простакуватістю.

— А тепер, сер, вам з Домбі треба обговорити чортзна-скільки справ, — сказав майор.

— Аж ніяк, майоре, — заперечив містер Домбі.

— Домбі,— упевнено мовив майор, — мені краще знати. Людину такої величини — колоса комерції — не гойдаться одривати від діла. Кожна ваша хвилина дорого коштує. Побачимося за обідом, а до того часу старий Джозеф зникає. Обід рівно о сьомій, містере Турбот.

З цими словами майор, сильно надутий на виду, пішов з кімнати, але за мить знову встромив голову в двері.

— Перепрошую, Домбі, що їм передати?

Містер Домбі трохи зніяковів і, кинувши оком на свого повного люб’язності управителя, просив передати вітання.

— Їй-бо, вам слід придумати щось тепліше, бо інакше старого Джо стрінуть не вельми привітно.

— Тоді передайте моє шанування, майоре.

— Чорт побирай, сер! — вигукнув майор, кумедно трясучи плечима й роздутими щоками. — Треба щось погарячіш!

— То перекажіть, що хочете, майоре, — відповів містер Домбі.

— Наш друг — хитрющий, сер, збіса хитрющий, сер, — удався майор до Турбота. — Як і Бегсток. — Тут майор урвав свій гиготливий смішок, випростався на повен зріст, та, вдаряючи себе в груди, урочисто проголосив: — Домбі! Я заздрю вашим почуттям! Нехай благословить вас бог! — І вийшов.

— Цей джентльмен і справді, мабуть, стає вам у великій пригоді, — сказав Турбот, провівши майора зубами.

— Та немалій, — погодився містер Домбі.

— Ясно, що тут у нього друзі,— сказав Турбот. — І з його слів я бачу, що й ви тут буваєте в товаристві. А знаєте, — усміхнувся він жахливою усмішкою, — я дуже радий, що ви буваєте на людях!

На знак вдячності за цю турботливість, виявлену його помічником, містер Домбі покрутив ланцюжком од годинника й хитнув головою.

— Ви створені для товариства, — вів Турбот далі. — З усіх, кого я знаю, тільки вам із вашою вдачею і становищем дано найбільше підстав, щоб мати успіх у товаристві. Я, знаєте, часто дивувався, що ви ніби цураєтесь людей.

— У мене були підстави, Турботе. Я жив самотою, і був до них байдужий. Але з вас, при вашому вмінні спілкуватися з людьми, ще більше слід дивуватися.

— О, що там я! З такими, як я, це зовсім інша річ, — збіднившись, відповів Турбот. — Я до вас і рівнятися не можу.

Містер Домбі підніс руку до хустки на шиї, встромив туди підборіддя, кахикнув і кілька секунд мовчки дивився на свого вірного слугу і товариша.

— Я матиму приємність, Турботе, — нарешті сказав містер Домбі так, ніби проковтнув щось, трішечки завелике для його горла, — представити вас моїм… тобто майоровим друзям. Надзвичайно симпатичні люди.

— Серед них, припускаю, і дами? — висловив гадку промітний управитель.

— Всі вони… власне, обоє вони — дами, — відповів містер Домбі.

— Тільки двоє? — усміхнувся Турбот.

— Так, тільки двоє. Я буваю тільки в їхньому домі й інших знайомств не завів.

— Сестри, мабуть?

— Мати з дочкою.

Коли містер Домбі опустив погляд і знову почав поправляти хустку, усміхнене обличчя Турбота-управителя миттю і без будь-якої проміжної стадії натяглося й спохмурніло, погляд впився в лице містера Домбі, а посмішка обернулася хижим оскалом. Коли ж містер Домбі підвів очі, воно так само миттю змінилося, набравши попереднього виразу і демонструючи всі наявні зуби та ясна.

— Ви дуже люб’язні,— сказав Турбот. — Я буду щасливий познайомитися з ними. До речі, про дочок. Я бачив міс Домбі.

Містер Домбі раптом почервонів.

— Я насмілився заїхати до неї, — пояснив Турбот, — щоб спитати, чи не буде від неї якого доручення. Не скажу, щоб мені пощастило, бо маю вам передати тільки її… тільки її щиру любов.

Вовче, — так, це було воістину вовче обличчя в ту мить, і так само, по-вовчому, блиснув язик між ощирених зубів, коли очі його перестрілися з поглядом містера Домбі!

— Є щось нового? — спитав містер Домбі по короткій мовчанці, під час якої Турбот витяг з своєї теки кілька записок й інших паперів.

— Дрібниці, — відповів Турбот. — Загалом справи не такі блискучі, як були звичайно, але це не має суттєвого значення. Ллойд, між іншим, вважає, що «Син і Спадкоємець» загинув. Що ж, він був застрахований од кіля до вершечків щогол.

— Турботе, — почав містер Домбі, підсідаючи до нього, — я не скажу, щоб цей молодий чоловік — Гей — справляв на мене гарне враження…

— На мене теж, — докинув управитель.

— …Але я волів би, — не звернувши на нього уваги, вів містер Домбі, — щоб він не був на тому кораблі. Я волів би, щоб ми його не посилали.

— Шкода, що ви не сказали цього раніше, — чи не так? — холодно зауважив Турбот. — Ну, та я думаю, що все це на краще. Чи не казав я вам про маленьку приятельську розмову між мною й міс Домбі?

— Ні, — сухо одказав містер Домбі.

— Я не маю сумніву, — по красномовній паузі продовжив містер Турбот, — що, де б той Гей не був, все ж краще, коли він там, а не тут, у Лондоні. На вашому місці я був би задоволений з цього. А на своєму я цілком задоволений. Міс Домбі надто молода та довірлива, — коли це вважати за хибу, — та ще, може, не досить гордовита, як на вашу доньку. Хоча й це не так уже й важливо. Будете звіряти ці баланси зі мною?

Замість похилитися над паперами, містер Домбі відкинувся в кріслі й пильно глянув на управителя. Той, скинувши віями, удавав, ніби заглибився в цифри й чекає, поки звільниться його патрон. І не приховував, що удає, демонструючи цим свою делікатність і намір оберегти батьківські почуття містера Домбі. А містер Домбі, дивлячись на нього, розумів це і здогадувався, що якби не це, то отой довіритель Турбот міг би сказати багато більше, коли б він, містер Домбі, його попросив. Він і в ділових стосунках був отакий. Мало-помалу погляд містера Домбі відтанув, а увага перекинулася на папери; але навіть займаючись паперами, він раз по раз відривався від них, щоб поглянути на містера Турбота. І за кожним разом Турбот, як і раніше, знову демонстрував, який він делікатний, чим робив дедалі глибше враження на свого видатного шефа.

Поки вони отак засідали і в грудях у містера Домбі, вміло культивована його управителем, росла і зріла злість до нещасної Флоренс, витісняючи звідти колишню холодну байдужість, майор Бегсток, пориваючи серця всіх лімінгтонських паній похилого віку і тягнучи за собою тубільця з необхідною кількістю ручного багажу, простував тінистою стороною центральної вулиці, щоб скласти вранішній візит місіс Ск’ютон. Опівдні, коли майор добувся до Клеопатриного гніздечка, він мав щастя застати царицю в її звичайній позі на софі. Цариця розганяла нудьгу чашкою кави, а щоб їй зручніше нудьгувалося, в кімнаті було спущено завіси, так що Візерс, прислуговуючи своїй пані, манячив, наче мара.

— Що то за проява іде сюди? — спитала місіс Ск’ютон. — Я не можу дивитись на неї. Ідіть відсіля, хоч хто б ви були.

— І ви маєте серце, мадам, проганяючи Джея Б.? — з докором мовив майор, спинившися на півдорозі й завдавши ціпок на плече.

— Ах, це ви! Ну то я передумала — можете ввійти, — змилостивилася Клеопатра.

Майор і ввійшов, і підійшов до софи, і підніс її чарівну ручку до губ.

— Сідайте, — сказала Клеопатра, невтомно вимахуючи віялом, — тільки якнайдалі. Не підходьте до мене, бо я сьогодні страшенно ослаблена і вразлива, а від вас тхне сонцем. Ви просто як із тропіків.

— Бог свідок, мадам, — скрикнув майор, — був час, коли Джозеф Бегсток смажився й пікся на сонці. То були часи, мадам, коли він цвів таким пишним цвітом у тепличнім повітрі Вест-Індії, що його називали не інакше, як Квіткою. За тих часів, мадам, ніхто й не чув за Бегстока. Всі чули тільки за Квітку, Квітку нашого полку. Квітка, може, вже й прив’яла, мадам, — сказав майор, сідаючи в крісло, що стояло далеко ближче, ніж указане йому жорстокою богинею, — але ще міцна і незмінна, як вічнозелені рослини.

Тут майор під прикриттям темряви, що огортала кімнату, заплющив одне око, завертів головою, мов блазень, і ще ніколи, мабуть, у приступі самовдоволення, не був так близько від апоплектичного удару, як тепер.

— Де місіс Гренджер? — запитала пажа Клеопатра.

Візерс мав думку, що вона в своїй кімнаті.

— Гаразд, — сказала місіс Ск’ютон. — То йди і закрий двері. Я зайнята.

Коли Візерс вийшов, місіс Ск’ютон мляво повернула голову до майора — все інше залишилося незворушним — і спитала, як його приятель.

— Домбі, мадам, — одповів майор, з грайливим бульканням у горлі, — почуває себе так добре, як може себе почувати чоловік в його стані. А стан його — безнадійний, мадам. Його взяли за живе. Та що там «взяли»! Йому прошили тіло багнетом! — вигукнув майор.

Клеопатра гостро глянула на нього, але всупереч цьому швидкому погляду нарозтяг сказала:

— Я мало знаю світ, майоре Бегсток, — хоч і не шкодую за цим, бо світ фальшивий, в ньому повно нудних умовностей, на природу там майже не зважають, до музики серця, до поривань душі й усякої іншої істинної поезії дослухаються не часто, — проте важко не зрозуміти, до чого ви ведете. Ви натякаєте на Едіт, моє безмежно кохане дитя, — мовила місіс Ск’ютон, вказівним пальцем погладжуючи брови. — Ваші слова зачіпають найтендітніші струни в моєму серці!

— Прямота, мадам, завжди була властива Бегстокам. Ви маєте рацію.

— Натяк цей, — вела далі Клеопатра, — не може не розбудити одного — коли не єдиного — найбільш зворушливого, найбільш хвильного і святого почуття з тих, що притаманні, як я вважаю, нашій грішній природі.

Майор приклав пальці до вуст і послав Клеопатрі поцілунок, що мало б уособлювати згадане почуття.

— Я відчуваю, що я слабка. Відчуваю брак тієї енергії, яка могла б підтримати маму — не кажу вже матір — при такій розмові, — провадила місіс Ск’ютон, торкнувшися губ мережаним краєм носовичка. — Саме тема цієї розмови, надто вже вирішальної для долі моєї коханої Едіт, вправляє мене у млості. А проте, лихий чоловіче, — оскільки ви насмілились зачепити її і це мені заболіло, — тут місіс Ск’ютон торкнулася віялом лівого боку грудей, — то я не відступлю від свого обов’язку.

Майор, що тим часом, невидимий у сутіні, надимався і пух, вертів побагровілим обличчям і моргав своїм рачачим оком, дістав напад ядухи, тож мусив підвестися й походити по кімнаті, чим перебив монолог своєї чарівної приятельки.

— Містер Домбі, — сказала місіс Ск’ютон, коли нарешті дійшла до слова, — кілька тижнів тому зробив нам честь, одвідавши нас — у вашім товаристві, любий майоре. Я визнаю — дозвольте сказати це відверто, — що моя імпульсивність, моя здатність, так би мовити, носити серце на рукаві — це моє слабке місце. Я своє слабке місце знаю прекрасно — краще, ніж мої вороги. Але я не каюся; я не хочу, щоб цей бездушний світ мене заморозив, і радо нестиму своє заслужене тавро.

Місіс Ск’ютон поправила шемізетку, пощипала себе по жилавій шиї, аби надати їй гладкості, і з великим задоволенням попровадила далі:

— Мені — та й моїй коханій Едіт також — було надзвичайно приємно приймати в себе містера Домбі. Природно, що йому — як приятелю вашому, любий майоре, — ми відразу були готові віддати всі свої симпатії, а ще я помітила наче, що містер Домбі не без серця, — це мене вельми втішило.

— Тепер того серця збіса мало лишилося, мадам, — сказав майор.

— Облуднику! — вигукнула місіс Ск’ютон, ліниво поглянувши на нього. — Мовчіть, ради бога.

— Джея Б. заціпило, мадам, — відгукнувся майор.

— Відтоді містер Домбі, — продовжувала Клеопатра, розтираючи рум’янець на щоках, — почав учащати до нас. Можливо, йому припали до вподоби простота та невибагливість наших смаків — природність-бо завжди приваблює — стільки в ній солодкого чару, — і ми бачили його в себе щовечора. Чи думала я про ту страшну відповідальність, яку брала на себе, заохочуючи містера Домбі до… до…

— Того, щоб отаборитись тут? — підказав майор.

— У, брутальне створіння! — вигукнула місіс Ск’ютон. — Ви виразили мою думку, тільки огидними словами.

Тут місіс Ск’ютон обперлася ліктем на столик поруч себе, граціозно, як на її погляд, звісивши руку, і, ліниву милуючись нею та обмахуючись віялом, говорила далі:

— Немає слів, щоб передати ті страшні, пекельні муки яких я зазнала, коли правда поволі стала відкриватися моїм очам. Все життя моє віддане моїй любій Едіт, і дивитись, як вона щодня міняється, — вона, красунечка моя, що, відколи помер той премилий хлопчина, Гренджер, буквально тлумила всі свої поривання, — дивитись на це — найприкріша в світі річ.

Світ місіс Ск’ютон не був надто прикрий, судячи з того, як відбилася на ній ця його найприкріша обставина, — але це так, між іншим.

— Едіт, — манірно усміхнулася місіс Ск’ютон, — ця найкоштовніша перлина мого життя, кажуть, схожа на мене. Та й мені здається, що ми з нею дуже подібні.

— Є у світі один чоловік, який ніколи не погодиться з тим, що хтось може бути подібний до вас, мадам, — сказав майор. — І звати його — старий Джо Бегсток.

Клеопатра зробила рух, ніби хотіла розтрощити йому голову віялом, але стрималася, осміхнулась до нього й провадила далі.

— Коли моя чарівна дівчинка має ті ж добрі риси, що й я, поганюще створіння! — поганющим створінням був майор, — то їй передалася і моя немудра натура. У неї сильний характер, — про мій кажуть, що він незламний, хоч я не вірю, — та коли вже вона чимсь пройметься, то стає без міри чутлива і піддатлива. Уявіть собі мої почуття, коли я дивлюся і бачу, як вона сохне! Мене це добиває.

Виставивши своє подвійне підборіддя і стиснувши сині губи в сердечній гримасці, майор виразив якнайглибшу співучасть.

— Між нами завжди існувало зворушливе довір’я, — сказала місіс Ск’ютон, — вільний розвій духу, щирість почуття. Ми були більше як сестри, а не як мама з дочкою.

— У своєму щирому почутті, — вкинув майор, — Дж. Б. звірявся вже п’ятдесят тисяч разів!

— Не перебивайте мене, грубіяне! — сказала Клеопатра. — Уявіть собі тепер, що я повинна була відчути, побачивши, що є одна тема, якої ми обидві уникаємо! Що між нами лягло… як це називається… провалля! Що моя щиросерда Едіт зі мною уже не та! Гіркоту цих почуттів неможливо описати, звичайно.

Майор полишив свій стілець і пересів на інший, ближче до столика.

— День у день я це бачу, мій дорогий майоре, — вела далі місіс Ск’ютон. — День у день я відчуваю це. Щогодини дорікаю собі за оте нічим не обмежене довір’я, що привело до таких прикрих наслідків, і щохвилини чекаю й сподіваюся, що, може, містер Домбі щось скаже і тим полегшить мені мої нестерпні муки, дорогий мій майоре. Але час минає і… нічого. Мене катує сумління… обережно, — тут чашка, ви такі незграбні!.. моя мила Едіт змінилася невпізнанно, і я просто не знаю, що мені робити і з якою доброю душею порадитись.

Підбадьорений, мабуть, довірливим і лагідним тоном місіс Ск’ютон, на який вона й раніше збивалася кілька разів, а тепер, схоже, перейшла остаточно, майор простяг руку через стіл і сказав з усмішкою:

— Порадьтеся з Джо, мадам.

— Тоді чому ж ви, потворне чудовисько, — сказала місіс Ск’ютон, даючи йому одну руку і вдаривши по його пальцях віялом, яке тримала в другій, — не кажете мені нічого? Ви знаєте, про що йдеться.

Майор реготнув, поцілував даровану йому руку і зайшовся ще більшим реготом.

— Чи дійсно в містера Домбі стільки серця, як я думаю? — розпливлася ніжністю Клеопатра. — Гадаєте, в нього серйозні наміри, любий мій майоре? Як ви порадите: поговорити з ним чи краще дати йому волю? Ну, скажіть-бо, по-родинному, — що ви мені порадите?

— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — хрипко гигикнув майор.

— О, загадкове створіння! — місіс Ск’ютон піднесла віяло до майорового носа. — Як ми можемо його оженити?

— Оженимо його на Едіт Гренджер, мадам? — гигикнув майор іще раз.

Місіс Ск’ютон одповіла не словами, а усміхом, таким живим та лукавим, що цей галантний офіцер, розуміючи його як запрошення, от-от був би поцілував її в яскраво квітнучі губи, якби не віяло, що ним вона захистилася з вельми чарівливою, молодечою спритністю, — може, із скромності, а може, щоб не завдати шкоди цьому буйному цвітінню.

— Домбі, мадам, — сказав майор, — чудова здобич.

— О, корисливе створіння! — легенько верескнула Клеопатра. — Ви мене шокуєте.

— І в Домбі, мадам, — майор витягнув шию й примружив очі, — в Домбі серйозні наміри. Джозеф вам це каже. Бегсток це знає. Джей Б. не спускає його з ока. Дайте йому волю, мадам. Домбі — людина певна, мадам. Робіть, як робили, нічого поза тим, і покладіться на Джея Б. — він усе влаштує.

— Ви і справді так гадаєте, любий майоре? — спитала Клеопатра, що, незважаючи на апатичну позу, пильно і прискіпливо вдивлялася в нього.

— Певен того, о мадам, — одповів майор. — Клеопатра незрівнянна та її Антоній Бегсток ще не раз розмовлятимуть про це як переможці, в елегантному та пишному домі місіс Едіт Домбі. Сюди приїхав його помічник, — майор раптом поперхнувся і посерйознішав, — його рука-правиця.

— Сьогодні? — звідалася Клеопатра.

— Сьогодні, мадам, — підтвердив майор. — І те, що Домбі нетерпляче чекав його приїзду, треба розуміти так, мадам, — повірте Дж. Б., бо Джо збіса хитрющий, — майор поплескав себе по носі і міцно заплющив одне око, від чого аж ніяк не погарнішав, — що Домбі хоче, аби всі ці чутки дійшли і до нього. Хоч сам Домбі не скаже йому нічого і нічого його не питатиметься. Бо Домбі гордий, мадам, — сказав майор, — гордий, як Люцифер.

— Чудова прикмета, — прошепелявила місіс Ск’ютон. — І нагадує мені мою любу Едіт.

— Отак, мадам, — сказав майор. — Я закинув уже кілька натяків, і рука-правиця зрозуміла мене. До вечора закину ще кілька. Сьогодні вранці Домбі запропонував поїхати завтра до Уорікського замку й до Кенілверта, а перед тим поснідати в нас. Я взявся переказати вам запрошення. Чи вшануєте нас своєю згодою, мадам? — спитав майор, надувшись від браку дихання і надміру хитрощів, та видобув записку, заадресовану вельмишановній леді Ск’ютон, в якій, через ласкаве посередництво майора Бегстока, завжди відданий їй Поль Домбі просив її та її люб’язну й чарівливу дочку не відмовитися взяти участь у передбачуваній екскурсії, і в постскриптумі до якої той-таки завжди відданий Поль Домбі просив також переказати його шанобливе вітання місіс Гренджер.

— Тихо! — зненацька шикнула Клеопатра. — Едіт!

Не можна сказати, що, гукнувши це, любляча мати знову прибрала свій тоскно-манірний вигляд, бо вона ні на хвилинку не позбувалася його, та й могла позбутися хіба що в домовині. Вона лише зігнала трохи заклопотаний вираз, що був у неї на виду, і, коли Едіт уступила до кімнати, знову мляво розкинулася на софі.

Що то за гарна й показна жінка, та Едіт, але яка ж холодна та неприязна! Ледь кивнувши у бік майора Бегстока й кинувши допитливим оком на матір, вона відсунула штору, сіла коло вікна й стала дивитись на вулицю.

— Де це ти була, найдорожча? — спитала місіс Ск’ютон. — Я страшенно сумувала без тебе, моє серденько.

— Ви ж сказали, що ви зайняті, тому я й не заходила, — не повертаючи голови, відповіла та.

— Ви жорстокі до старого Джо, мадам, — галантно озвався майор.

— Знаю, — відказала Едіт, і далі дивлячись у вікно, — відказала з таким зневажливим спокоєм, що майор не знайшовся на відповідь.

— Майор Бегсток, моя голубко, — нарозтяг мовила її мати, — що, як ти знаєш, є загалом найнездарнішим, найприкрішим створінням на світі…

— Ваші мовні формальності, мамо, тут зовсім недоречні, — оглянувшись, зауважила Едіт. — Ми тут самі й добре знаємо одне одного.^

Тиха зневага, що майнула на її вродливому обличчі,— зневага, явно призначена їй самій не менше, ніж їм, — була така глибока й виразна, що манірна материна веселість, дарма що гартована, враз зів’яла.

— Люба моя дівчинко, — почала мати знову.

— Все ще не жінка? — усміхнулась Едіт.

— Яка ти знервована сьогодні, моя любко! Дай же мені сказати, серденько, що майор Бегсток приніс од містера Домбі надзвичайно милого листа, де він запрошує нас поснідати з ним завтра, а потім поїхати до Уоріка та Кенілверта. Поїдеш, Едіт?

— Чи поїду? Я? — повторила Едіт, раптом зашарівшись, і, ледве зводячи дух, глянула на матір.

— Я й так знала, що поїдеш, — безжурним тоном сказала та. — А питалася задля, як ти кажеш, формальності. Ось лист од містера Домбі, Едіт.

— Дякую. Я не маю охоти його читати, — була відповідь.

— То я відпишу йому сама, хоч, правду мовивши, хотіла запросити на секретаря тебе, моє серденько.

Оскільки Едіт мовчала, то місіс Ск’ютон попросила майора підкотити до неї письмовий столик одхилити кришку та подати їй перо та папір, і майор здійснив цей ряд принагідних послуг з неабияким посвяченням та смиренністю.

— Чи переказувати привіт від тебе, голубонько? — спитала місіс Ск’ютон, закінчуючи листа.

— Як хочете, мамо, — з цілковитою байдужістю й усе ще не повертаючи голови, відповіла Едіт.

Місіс Ск’ютон написала, як хотіла, без подальших уточнювань, і вручила листа майорові, котрий, прийнявши його як дорогоцінний дар, хотів заховати його біля серця, але був змушений покласти в кишеню штанів з огляду на ненадійність жилета. По чому він вельми елегантно, по-лицарському попрощався з дамами, — старша відповіла тим, що завжди, а молодша, не відриваючись від вікна, нагородила настільки незначним кивком голови, що майорові більше полестило б, коли б вона не відгукнулася зовсім і лишила його при думці, що його не почули або й просто забули про нього.

— Щодо того, як вона змінилася, — міркував майор, крокуючи до готелю, — а що сонце пряжило, то він виставив тубільця з його легким багажем поперед себе і крокував у тіні цього принца-ізгоя, — щодо того, як вона змінилася, сер, і сохне, і всяке інше, то Джозефа Бегстока цим не обдуриш. Нічого подібного. Це не пройде. А от щодо незгоди між ними, чи, як мати каже, провалля, то це, хай йому біс, сер, досить схоже на правду. І досить дивне! Ну що ж, сер! — випалив майор. — Едіт Гренджер і Домбі варті одне одного. Хай позмагаються! Бегсток буде на боці переможця!

Майор у запалі вигукнув останні слова уголос, так, що безталанний тубілець спинився й повернувся назад, певний, що то звертаються до нього. До краю обурений таким непослухом майор (дарма, що в цю хвилину його розпирала втіха від власної дотепності) миттю штурхнув його ціпком межи ребра і так підштурхував, раз у раз, до самого готелю.

Не менш обурений був майор і коли вбирався до обіду, так що чорний слуга наразився на цілу зливу розмаїтих і різних за розмірами речей, що траплялися хазяїнові під руку, — од чобіт і до щітки для волосся включно. Майор, бачте, пишався, що тримає свого тубільця в стані першокласної муштри, і за найменше порушення суворої дисципліни виписував йому отакий наряд. А коли врахувати, що тубілець служив йому ще й як відворотний засіб проти подагри та всяких інших прикрих недуг, тілесних і духовних, то вийде, що він недарма заробляв свої гроші,— невеликі, зрештою.

Поперекидавши нарешті все, що нагодилося під руку, і понадававши тубільцеві епітетів, що своєю кількістю та мальовничістю повинні були викликати в останнього немалий захват перед скарбами англійської мови, майор нарешті дозволив пов’язати собі краватку і, вичепурений, повний свіжого духу після всіх оцих вправ, зійшов униз надихнути бадьорістю Домбі та його руку-правицю.

Домбі ще не було, зате була рука-правиця і, як завжди, з готовністю відкрила перед майором усі свої зубовні скарби.

— Ну, сер, як збували ви час відтоді, коли я мав щастя з вами познайомитись? — спитав майор. — Чи ви навіть не виходили?

— Була прогулянка тривалістю в півгодини, — відповів Турбот. — У нас-бо багато роботи.

— Справи, га?

— Є ряд різних дрібниць, які потрібно обговорити, — пояснив Турбот. — Але знаєте що? Це доволі незвичайне явище для мене, вихованого в школі недовір’я і загалом людини не надто товариської.— Турбот перейшов на чарівливо-щирий тон, — але я почуваю, що можу бути цілком відвертим з вами, майоре Бегсток.

— Велика честь для мене, сер, — відповів майор. — Можете на мене звіритися.

— І знаєте, — вів далі Турбот, — мені здається, що мій друг, або вірніше — наш друг…

— Тобто Домбі, сер? — вигукнув майор. — Ви бачите мене, містере Турбот? Бачите Джея Б.?

Майор був надто дебелий та синій, щоб його не можна було бачити, і містер Турбот визнав, що має таку приємність.

— То це ви бачите людину, яка задля Домбі ладна головою накласти.

Містер Турбот посміхнувся й сказав, що був певен цього.

— Отже, знаєте, майоре, — продовжив він, — вертаючись до сказаного: наш друг сьогодні, здається мені, не так цікавився справами, як завжди.

— Та ну-бо! — у захваті вигукнув майор.

— Мені здається, він трохи неуважний, і думками блукає десь-інде.

— Далебі, сер, — скрикнув майор, — тут треба шукати даму!

— Та й я прийшов до такого висновку, — зізнався Турбот. — Спершу я гадав, що ви жартуєте, коли ви натякнули на це, бо я вас, військових, знаю…

Майор запирхав, як кінь, затряс головою та плечима, немов хотів сказати: «А ми таки веселі хлопці, що тут перечити!» Потім він ухопив містера Турбота за петельку і, вибалушивши очі, шепнув, що вона незрівнянно чарівна, сер. Що вона — молода вдова, сер. З хорошого роду, сер. Що Домбі по самісінькі вуха закохався в неї, сер, і що це для обох чудова партія, бо в неї — врода, кров і таланти, а в нього — гроші. І чого ж іще треба для подружжя? Зачувши під дверима ходу містера Домбі, майор поспішив докинути, що завтра містер Турбот побачить її на власні очі й матиме змогу судити сам. Після такого розумового перезбудження і гарячкового шепотіння йому ще довго булькало в горлі й сльозилися очі, — аж поки подали обід.

Майор, як і деякі інші благородні тварини, за їдою показував себе якнайкраще. З одного краю столу сяяв він, з протилежного — більш помірковано — містер Домбі, а містер Турбот між ними і собі долучав промінчик то до одного, то до другого сяйва, чи, при потребі, й до обох відразу.

За першою та за другою стравою майор звичайно був дуже серйозний, бо, згідно з діючим таємним розпорядженням, тубілець виставляв круг нього всі банки та пляшечки з приправами, і майор був дуже зайнятий, відкорковуючи їх та змішуючи їхній вміст в себе на тарілці. Крім цього, на бічному столику тубілець тримав окремий набір прянощів та спецій, якими майор заправлявся щодня; не кажучи вже про дивні механічні пристрої, звідки кожного разу в майорове вино чвиркав струмінь якоїсь незнаної рідини. Але й під час цієї нелегкої роботи майор умів бути надзвичайно товариським, і товариськість його полягала в тому, що він вельми хитро виявляв перед Турботом настрій містера Домбі.

— Домбі, — сказав майор, — ви не їсте. У чім справа?

— Спасибі, — одповів цей джентльмен. — Щось не маю апетиту сьогодні.

— Що ж це з ним сталося, Домбі? — спитав майор. — Куди він заподівся? Ви не залишили його у наших друзів — за це я ручуся — бо його у них сьогодні за сніданком не було. Принаймні, в одної. Не скажу, в якої саме.

Тут майор підморгнув Турботові і скорчив таку жахливо хитру гримасу, що чорношкірий слуга мусив, не чекаючи на розпорядження, дати йому стусана в спину, інакше майор міг би скотитися під стіл.

На дальшому етапі обіду — тобто тоді, коли тубілець уже стояв напохваті, готовий подати першу пляшку шампанського, — майор зробився іще хитріший.

— Ну, — мовив він, підносячи свій келих, — наливай по вінця, негіднику. По вінця й містеру Турботові; і містерові Домбі теж. Хай йому біс, джентльмени! — підморгнув майор до свого нового приятеля, бо містер Домбі в цю мить значуще втупився в тарілку. — Офіруймо ж це вино божеству, знайомством з яким Джо пишається і на якого скромно й шанобливо милується здаля. Зовуть його Едіт, — додав майор. — Божественна Едіт!

— За божественну Едіт! — повторив, усміхаючись, Турбот.

— Авжеж, за Едіт, — приєднався містер Домбі.

Поява офіціантів з новими стравами викликала в майора новий приплив хитрощів, тільки дещо серйознішого плану.

— Хоча, між нами кажучи, сер, — звертаючись більше до Турбота і прикладаючи пальця до вуст, мовив майор, — хоча Джо Бегсток у цьому питанні й мішає грішне з праведним, проте він надто боготворить згадане нами ім’я, аби віддати його на поживу таким хлопцям, як ми, — та й не тільки таким. Ні звуку, сер, поки вони тут!

З боку майора то був гідний і шанобливий жест, і містер Домбі це чудово зрозумів. Дарма що збентежений — на свій лад — майоровими натяками, містер Домбі вочевидь не мав нічого проти його піддразнювань, ба навіть заохочував до них. Можливо, майор і справді був недалеко від істини, коли прорікав, що цей великий чоловік, зовні надто гордий для того, аби звірятися своєму прем’єр-міністрові чи радитися з ним у такому питанні, в дійсності хотів би, щоб той усе знав. Хай там як, але він весь час поглядав на містера Турбота, поки майор випробовував свою легку артилерію, й уважно стежив за тим, як вона діє.

Одначе майор, здобувши собі доброго слухача і всміхача, рівного якому не було в цілому світі, — «одне слово, збіса інтелігентного і милого хлопця», як він часто заявляв опісля, — аж ніяк не збирався відбути його тацою скромною порцією хитрощів, яка стосувалася тільки містера Домбі особисто. Тому, коли прибрали скатертину, майор ширше та розмаїтіше розкрився як добірний член товариства, розповідаючи полкові бувальщини та сиплючи полковими анекдотами в таких щедрих кількостях, що Турбот геть знемігся (або удав, що знемагає) з реготу та захоплення, а містер Домбі поглядав з високостей своєї цупко накрохмаленої краватки так, ніби майор був його власністю, і нагадував статечного поводиря, який радіє, що його ведмідь добре танцює.

Коли майор так захрип од їдла, питва та демонстрації своїх товариських здібностей, що розуміти його була вже несила, подали каву, а після кави майор, явно не сподіваючись на позитивну відповідь, спитав, чи грає містер Турбот у пікет.

— Граю трохи, — відказав містер Турбот.

— А, може, і в трик-трак? — повагавшись, запитав майор.

— Граю трохи й у трик-трак, — відповів зубатий.

— Турбот, скільки знаю, грає в усі ігри, — зауважив містер Домбі, влягаючись на канапу так, немов був зроблений з дерева й не мав суглобів, — і грає добре.

І справді він грав в обидві ігри, і грав так досконало, що майор був вражений і захотів знати, чи грає він у шахи.

— Так, граю трохи, — відказав Турбот, — а часом грав і вигравав, навіть не дивлячись на дошку.

— Хай йому біс, сер! — скрикнув майор. — Ви — цілковита протилежність Домбі, який ні в які ігри не грає.

— О, Домбі! — мовив управитель. — Домбі не було коли вчитись таких дрібниць. А таким людям, як я, вони іноді стають у пригоді. Як сьогодні, приміром, коли я, завдяки їм, можу стати на герць із вами, майоре Бегсток.

Тільки брехливі уста можуть усміхатися так широко та облесно, але під принизливою покірливістю слів чути було щось схоже на гарчання, а одну мить могло навіть здатися, що білі зуби зараз укусять того, до кого вони лащаться. Та майорові не здалося нічого; містер же Домбі, напівзаплющивши очі, лежав і міркував про своє, поки вони грали, тобто до ночі.

Протягом цього часу містер Турбот, хоч і обіграв майора, настільки, проте, піднісся в його очах, що, коли вони розпрощалися біля дверей майорової кімнати, тубілець, — який звичайно облягався тут же, на матрасі,— з наказу свого пана, присвічував Турботу аж до його номера.

Того вечора в дзеркалі Турботової спальні довго мріла якась нечітка, невиразна пляма. Можливо, то було й криве дзеркало, але відбивало воно постать чоловіка, котрий бачив себе серед сили людей, що спали, розкинувшись, долі, в нього під ногами, як нещасний тубілець під дверима свого пана, а він, злорадно поглядаючи на сплячих, лавірував, переступаючи через них, але так, що не зачепив чоботом жодного обличчя — поки що.