Домбі і син

Розділ шістдесят перший

Флоренс потребувала допомоги. Містер Домбі потребував її ще більше, і присутність Сюзанни стала їй дуже в пригоді. Смерть чигала на нього. Тінь того, ким був давніше, — тінь з розбитою душею і до краю виснаженим тілом, він, як поклав колись тяжку свою голову на ложе, приготоване руками дочки, так відтоді її не підводив.

Дочка не відходила від нього. Взагалі-то він упізнавав її, хоча часто в хаосі думок плутав обставини, за яких розмовляв з нею. Іноді він звертався до неї так, ніби син його допіру помер, і запевняв, що бачив, як вона висиджувала біля маленького ліжка, — бачив, тільки нічого не казав, а потім ховав обличчя, хлипав і простягав їй вихудлу руку. Іноді питався її про неї ж саму: «Де Флоренс?». — «Я тут, тату, тут я». — «Я її не впізнаю, — кричав він. — Ми так довго не бачились, що я її не впізнаю!» В очах його застигав жах, і вона, заспокоюючи батька, старалася викликати в нього сльози, які іншим разом — намагалася висушити.

Іноді він годинами марив про свої торгові операції, і Флоренс, дослухаючись, багато чого не могла зрозуміти. Він не раз повторював дитинне запитання «Що таке гроші?», замислювався над ним, думав, бесідував сам із собою, більш-менш зв’язно, дошукуючись відповіді на нього, — і кожного разу так, немов воно поставало перед ним уперше. Він міг двадцять тисяч разів повторювати назву своєї колишньої фірми і за кожним разом мотав головою по подушці. Або рахував своїх дітей: один, два, стоп — і знову починав з початку.

Та це траплялося лиш тоді, як думки його були в особливо збудженому стані. За інших стадій своєї недуги — і то було найчастіше — вони завжди линули до Флоренс. Він пригадував тоді ніч, коли вона приходила до нього в кімнату, але йому уявлялось, ніби серце йому тоді краялось, і він пішов шукати її нагору. Тут давноминуле мішалося в його уяві з пізнішим часом, і він, ідучи по сходах за нею, дивувався незліченній кількості слідів і пробував порахувати їх. Ось між них зринав зненацька один кривавий, а далі з’являлися, одні за одними, відчинені двері, в яких малювалися жахливі видива, відбиті в дзеркалах, — якісь чоловіки», мов примари, котрі ховали щось за пазухою. І між усіх цих слідів, і між кривавих відбитків, тут і там траплявся слід Флоренс. Вона все йшла кудись уперед. І безугавна уява його все йшла за нею, йшла й рахувала, все далі й далі, все вище та вище, на самий вершечок величезної башти, до якого ще цілі роки дороги.

Одного дня він спитав, чи то не Сюзаннин голос чувся йому колись.

Флоренс сказала «Так, татку», — і звідалась, чи не хоче він побачити її.

Він одповів: «Дуже хочу», і Сюзанна, не на жарт тремтячи, з’явилася біля його ліжка.

Це, здавалося, принесло йому велике полегшення. Він попросив її, хай не відходить, хай зрозуміє, що він дарує їй колишні її слова, і хай вона залишиться. У них із Флоренс тепер усе зовсім по-іншому, сказав він, і вони тепер дуже щасливі. Нехай-но Сюзанна подивиться! І він притяг гарненьку голівку до подушки, і притулив до своєї.

В такому стані перебув він не один день і тиждень. Нарешті йому — далекій подобі людини, такому кволому, що почути його можна було тільки приклавши вухо до вуст, — трохи полегшало. Тепер навіть якусь невиразну втіху він знаходив у тому, щоб лежати, дивлячись у відкрите вікно на дерева та літнє небо, а ввечері — на захід сонця. Стежив за тінями від хмар та листя, відчуваючи якусь особливу симпатію саме до тіней. Нічого дивного, що він так відчував. Для нього життя та світ і були тінню.

Він почав турбуватися, чи не перевтомлюється Флоренс і, перемагаючи кволість, часто шептав їй: «Іди, погуляй на свіжім повітрі. Іди до чоловіка, любонько». Одного разу, коли Уолтер був у кімнаті, він прикликав його до себе, попросив нахилитись і, стиснувши йому руку, пошепки сказав, що не боїться помирати, довіривши йому свою дитину.

Одного дня надвечір, коли в його кімнаті сиділи Уолтер та Флоренс, — він любив бачити їх біля себе обох, — Флоренс, колисаючи немовля, тихим голосом почала співати пісню, якої часто співала померлому хлопчикові. Спершу він не міг чути цього — підвів тремтячу руку благаючи перестати, але наступного дня попросив повторити пісню й співати йому вечорами. Флоренс так і робила, і слухаючи її, він завжди відвертав обличчя до стіни.

Одного разу Флоренс сиділа біля вікна; кошик з рукоділлям стояв між нею та її колишньою покоївкою, що й досі залишалася їй вірною товаришкою. Містер Домбі задрімав. Була чудова передвечірня пора, до смерку лишалося ще зо дві години, і спокій та тиша навіяли на Флоренс задуму. Вона згадувала той день, коли чоловік, що лежав тепер на ліжку, такий не схожий на себе самого, вперше знайомив її з новою красунею мамою. Дотик руки Уолтера, що сперся на спинку її стільця, змусив її здригнутися.

— Там унизу одна особа хоче поговорити з тобою, люба, — сказав Уолтер.

Їй здалося, що в Уолтера заклопотаний вигляд, і вона і спитала, чи не сталося чогось.

— Ні, ні, серце, — запевнив Уолтер, — я сам бачив того джентльмена і розмовляв з ним. Нічого прикрого не сталося. Ти зійдеш до нього?

Флоренс узяла його під руку, і, доручивши догляд за батьком кароокій місіс Тутс, котра так жваво й моторно орудувала голкою, як тільки й уміють кароокі, спустилася разом із чоловіком униз. У затишній віталеньці, що виходила вікнами на сад, сидів якийсь джентльмен, що при її появі підвівся й рушив їй назустріч, але, завдяки специфічній властивості своїх ніг, завернув в інший бік, де наштовхнувся на стіл.

Тут Флоренс спало на думку, що це — кузен Фінікс, якого вона спершу не впізнала, бо листя знадвору затінювало кімнату. Кузен Фінікс взяв її за руку й поздоровив з одруженням.

— Я, звичайно, хотів би мати нагоду поздоровити вас давніш, — мовив кузен Фінікс, сідаючи, коли сіла Флоренс, — але, фактично кажучи, скоїлося стільки неприємних випадків поспіль — можна б сказати, один одному навздогін, — що я був у збіса поганому гуморі і цілковито не придатний до будь-якого товариського спілкування. Єдине товариство, з яким я спілкувався, було моє власне, і, звичайно, людині, яка була непоганої думки про власні можливості, не дуже лестить дізнатися, що її здатність надокучати собі є, фактично кажучи, абсолютно необмежена.

З якогось майже непомітного збентеження і скутості в поведінці кузена Фінікса, — яка, незважаючи на маленькі некривдні дивацтва, що її супроводжували, залишалася все ж таки джентльменською, — та з вигляду Уолтера, Флоренс здогадалася, що зараз довідається дещо, більш посутньо зв’язане з метою цього візиту.

— Я вже казав моєму другові містерові Гею, — якщо він дозволить мені називати його так, — мовив кузен Фінікс, — як приємно було мені почути, що мій друг Домбі рішуче почав одужувати. Сподіваюся, мій друг Домбі не буде надто сушити собі голову чимсь таким, як втрата маєтків. Не можу сказати, щоб мені самому довелося зазнати якоїсь більшої втрати маєтків, бо, фактично, великих маєтків я ніколи не мав, то й втрачати було нічого. Але те, що можна було втратити, я все ж таки втратив, і не скажу, щоб це мене дуже турбувало. Я знаю, що мій друг Домбі — збіса гонорова людина, і, гадаю, повинен потішатися тим, що всі про нього такої думки. Навіть Томмі Скрюзер, надзвичайно жовчний чоловік, — мій друг Гей напевно його знає, — не в змозі цей факт бодай словом заперечувати.

Флоренс іще виразніше відчула, що кузен Фінікс має щось сказати, і допитливо глянула на нього. Настільки допитливо, що кузен Фінікс одповів, немов питання прозвучало вголос.

— Річ у тім, — мовив він, — що ми з моїм другом Геєм обміркували, чи личить прохати вас про одну послугу, і що я дістав згоду мого друга Гея, — який говорив зі мною надзвичайно приязно й відверто, чим я йому вельми зобов’язаний, — на звернення до вас із цим проханням. Хоч я й певен, що таку люб’язну леді, як чарівна й достойна дочка мого друга Домбі, не треба буде довго просити, проте я щасливий знати, що здобув собі підтримку і схвалення мого впливового друга Гея. За моїх парламентських часів, коли хтось хотів унести якусь пропозицію… тоді це траплялося рідко, бо нас міцно тримали в руках — лідери обох партій були справжнісінькі солдафони, — немов сам чорт їх придумав для таких рядових, бо то не давало нам змоги виставлятися, чого декому аж надто кортіло… отже, хотів я сказати, за моїх парламентських часів, коли комусь дозволялось стрельнути зі свого самопальчика, то вважалося дуже авторитетним, коли він висловлював сподівання, що його думки знайдуть відгук у душі містера Пітта — цього, фактично кажучи, стерничого, який мужньо витримав шторм. На слова ці до біса багато хлопців реагували оплесками, надихаючи промовця. Хоча фактично, ті хлопці, які мали наказ плескати при імені містера Пітта, були до того вишколені, що, тільки почувши його, прокидалися. А у всьому іншому тямили стільки, що, як казав балакучий Браун, — він служив у державній скарбниці й міг випити одразу чотири пляшки вина; його міг знати батько мого друга Гея, бо мій друг Гей ще тоді не народився, — так от, отой Браун казав, що якби хто встав та з жалем повідомив Палату, що в кулуарах конає у муках почесний член парламенту, і що імення почесного члена — Пітт, то цю заяву вкрили б оглушливими оплесками.

При такому відступі від теми серце у Флоренс почало калатати, і вона з дедалі більшим острахом дивилася то на Уолтера, то на кузена Фінікса.

— Нічого страшного не сталося, моє серце, — мовив Уолтер.

— Нічогісінько, слово честі, — підтвердив кузен Фінікс, — і я глибоко шкодую, що спричинився до вашого, бодай хвилинного, хвилювання. Запевняю вас, нічого страшного не сталося. Послуга, про яку я хочу вас просити, проста… і все ж, здається, вона справді настільки виняткова, що я був би страшенно зобов’язаний моєму другові Гею, коли б він був ласкавий зламати… фактично кажучи, лід.

Спонуканий цим благальним закликом і не меншою мірою благальним поглядом Флоренс, Уолтер сказав:

— Прохання дуже просте, моя люба; щоб ти поїхала з цим знайомим тобі джентльменом до Лондона.

— І перепрошую! — з моїм другом Геєм теж, — перебив кузен Фінікс.

— Зі мною теж… щоб скласти там один візит.

— Кому? — спитала Флоренс, перебігаючи очима з одного на другого.

— Якби ви дозволили просити вас не наполягати на відповіді на це питання, — вкинув слово кузен Фінікс, — то я взяв би на себе сміливість просити вас про це.

— Ти знаєш, кому, Уолтере? — спитала Флоренс

— Знаю.

— І гадаєш, що це потрібно?

— Гадаю. Бо певний, що й ти була б тої ж думки. Тільки, мабуть, справді є підстави, мені цілком зрозумілі, щоб не говорити нічого заздалегідь.

— Якщо тато ще спить або якщо зможе обійтися без мене, коли не спить, то я поїду зараз же, — сказала Флоренс. І безшелесно, кинувши на обох ледь стривожений, але повний довіри погляд, вийшла з кімнати.

Коли вона повернулася, готова їхати, Уолтер з кузеном Фініксом стояли біля вікна, повагом розмовляючи, і вона здивовано подумала, що могло їх так зблизити за такий короткий час. Тільки погляд Уолтерів, повен любові та гордощів, її не здивував — на неї він завжди отак дивився.

— Я залишу візитну картку для мого друга Домбі, — сказав кузен Фінікс, — і щиро сподіваюся, що він з кожною годиною набиратиметься сил та здоров’я. Сподіваюсь також, мій друг Домбі ласкаво вбачатиме в мені людину, що повна чортзна-якого захвату перед ним і його репутацією як, фактично кажучи, британського торговця й збіса порядного джентльмена. Моя садиба на селі знаходиться у вельми зруйнованому стані, але якби мій друг Домбі потребував переміни клімату й захотів перебратися туди, то виявив би, що то напрочуд здорова місцевість… інакше й не може бути, бо там страшенно нудно. Якщо мій друг Домбі скаржиться на фізичну неміч і дозволить мені порекомендувати йому те, що частенько приносило користь мені самому, як людині, котрій траплялося бувати у вельми хворобливому стані і котра вела доволі нестриманий спосіб життя у ті часи, коли всі, я б сказав, вели дуже нестриманий спосіб життя, то я, фактично кажучи, радив би збити жовток з цукром і мускатними горіхами у склянці хересу та випити ранком із шматочком сухарика. Джексон, що тримав зал для боксу на Бонд-стріт, — вельми достойний чоловік, про якого мій друг Гей, без сумніву, чув, — казав, що у них під час тренувань перед матчем замість хересу використовували ром. Я порадив би все-таки херес, оскільки мій друг Домбі ще не зовсім одужав, а ром може вдарити йому, фактично кажучи, в голову й привести до чортзна-яких наслідків.

Все це кузен Фінікс виголосив із явно знервованим і збентеженим виглядом. По чому, подавши лікоть Флоренс і докладаючи всіх зусиль, аби вередливі ноги не винесли його в садок, провів її до дверей й посадив у карету, що вже чекала на неї. Уолтер сів туди ж після нього, і вони поїхали.

Їхали вони якихось шість чи вісім миль. Поки карета петляла в похмуро-статечних вулицях західної частини міста, посутеніло. Флоренс, вклавши руку Уолтерові в долоню, пильно й з чимраз сильнішим хвилюванням вдивлялася в кожну нову вулицю, в яку вони завертали. Коли нарешті карета спинилася на Брук-стріт, перед будинком де колись справляли весілля її батька, Флоренс спитала «Що це, Уолтере? Хто тут живе?» Уолтер жестом заспокоїв її, але не відповів, а вона, глянувши на будинок, побачила, що всі вікна в нім зачинені, наче там і не жив ніхто. Кузен Фінікс тим часом вже висів і чекав з простягнутою рукою.

— А ти не йдеш, Уолтере?

— Ні, я залишуся. Не тремти! Нема чого боятися, серце.

— Я знаю, що нема чого, коли ти поруч, Уолтере. Дуже добре знаю, але…

Двері перед ними тихо відчинилися, хоч у них і не стукали, і кузен Фінікс з літньої вечірньої прохолоди запровадив Флоренс у сперту, понуру атмосферу дому. Похмуріший, чорніший, ніж завжди, він, здавалося, стояв зачинений од самого дня весілля, накопичуючи смуток і темінь.

Флоренс, тремтячи, знялася по тінявих сходах і разом зі своїм супутником спинилась перед дверима вітальні. Кузен Фінікс мовчки відчинив двері, жестом запросив її ввійти, а сам залишився під порогом. По хвилиннім ваганні Флоренс ступила до кімнати.

Біля вікна, за столом, де вона чи то читала, чи малювала, сиділа дама і, спершись головою на руку, дивилася, як конає день. Зробивши кілька непевних кроків, Флоренс раптом стала як укопана. Дама повернула голову.

— Великий боже! — сказала вона. — Що це?

— Ні, ні! — скрикнула Флоренс, сахнувшись, коли та встала, і виставивши поперед себе долоні. — Мамо!

Вони стояли, дивлячись одна на одну. Пристрасті та гордощі виснажили його, але то було обличчя Едіт, все ще вродливе та величне. То було б обличчя Флоренс, де, попри переляк та явне бажання втекти, прозирали і жаль, і сум, і вдячні, ніжні спомини. На обличчях в обох малювалися подив та страх; обидві стояли непорушно і мовчки, дивлячись одна на одну — через чорну прірву безповоротного минулого.

Флоренс прийшла до пам’яті перша.

— Ой мамо, мамо! Чому ми так стрічаємось? — обмиваючись сльозами, сказала вона. — Ви такі добрі були до мене, самотньої, — чому ж ми тепер так зустрічаємось?

Едіт стояла перед нею мовчазна й нерухома. Очі її вп’ялися Флоренс в обличчя.

— Мені страшно й подумати про це, — сказала Флоренс. — Я приїхала сюди від хворого тата. Ми тепер ніколи не розлучаємось і не розлучимось ніколи. Якщо хочете, я попрошу, щоб він вам пробачив, мамо. Я майже певна, що він пробачить, коли я попрошу. Хай і небо вам пробачить і пошле вам утіху.

Едіт не озвалася ні словом.

— Уолтер… я вийшла заміж за нього, і в нас є син, — несміливо мовила Флоренс, — він привіз мене сюди й чекає там. Я скажу йому, що ви стали іншою, що ви каєтесь, — Флоренс сумно дивилася на неї, — і він, я знаю, теж замовить слово перед татом; разом зі мною. Що ще, крім цього, я можу зробити?

Не ворухнувшись, Едіт, проте, зламала мовчанку й повільно проказала:

— Заплямовано твоє ім’я, твого чоловіка, твоєї дитини. Чи таке проститься коли?

— Проститься, мамо? Вже прощене! І мною, і Уолтером, від усього серця. Якщо це вас хоч трохи втішить, можете повірити, що так і є. Ви не… — запинаючись, промовила Флоренс, — ви не говорите про тата. Але ви напевно хочете, щоб я попросила його пробачити вам. Напевно цього хочете.

Едіт промовчала.

— Я попрошу, — сказала Флоренс. — І сповіщу вас, коли ви дозволите, і тоді ми, може, розпрощаємось так, як прощалися колись. Я уникала вас, мамо, — м’яко сказала Флоренс, підходячи ближче, — уникала не тому, що боялася вас чи того, що стосунки з вами зганьблять мою репутацію. Я тільки виконую свій обов’язрк перед татом. Він любить мене, і я люблю його. Але я ніколи не забуду, які ласкаві були ви до мене. О, просіть у неба, мамо, — скрикнула Флоренс, падаючи їй в обійми, — щоб воно дарувало вам ваш гріх і безчестя, і простило мені, якщо це гріх, те, що я не можу забути вашої ласки!

Едіт, немов зламавшись од її дотику, впала навколішки й обхопила її за шию.

— Флоренс! — скрикнула вона. — Ангеле мій ясний! Перед-тим як я збожеволію знову, перед тим як моя впертість знов одбере мені мову, повір, що я невинна — душею свідчуся, невинна!

— Мамо!

— Винна багато в чому! В тому, що розділило нас назавжди. В тому, що до кінця днів моїх заказує мені доступ до всього чистого й непорочного, — передовсім, до тебе. Винна в сліпій, несамовитій ненависті, в якій не можу, не хочу каятись і не покаюся, навіть зараз; не винна я у смерті того чоловіка. Бог мені свідок!

Стоячи навколішках, вона звела до неба руки й присягнулася.

— Флоренс, — сказала вона, — найчистіше, найкраще дитя людське… якого я так люблю… завдяки якому я давним-давно могла стати іншою людиною і вже почала була ставати — навіть така, як я… повір мені, я в цьому невинна, і дай мені ще раз пригорнути до невтішного серця цю любу голівку, — останній раз!

Вона була зворушена й плакала. Якби у минулі часи частіше траплялось їй бути такою, то нині була б щасливіша.

— Ніщо в світі, — сказала вона, — не змусило б мене признатися в цьому. Ні любов, ні ненависть, ні надії, ні погрози. Я обіцяла собі, що помру, а не скажу ні слова. Я зуміла б додержати обіцянки і додержала б, якби не зустріла тебе, Флоренс.

— Сподіваюсь, моя чарівна й достойна родичка дарує мені, що я, удавшись до маленької хитрості, влаштував цю зустріч, — мовив кузен Фінікс, тупцяючись на порозі і звертаючись почасти до них, почасти за двері. — Не можу сказати, щоб я з самого початку не вірив у можливість того, що моя люба й достойна родичка, на превеликий жаль, скомпрометувала себе з отим білозубим небіжчиком, бо, фактично кажучи, в цім світі, що й сам чортзна-як дивно влаштований і є річчю рішуче незбагненною для людського розуму, — в цім світі дійсно можна бачити подібні дивовижі. Але, як я й казав моєму другові Домбі, я не міг визнати злочинності моєї чарівної й достойної родички, доки вини її не буде остаточно встановлено. І, розуміючи всю скрутність її становища, — після того як небіжчик, фактично кажучи, загинув збіса жахливою смертю, — розуміючи, крім того, що тут частково винна й наша родина, — бо всі ми легковажні і не приділяли їй достатньо уваги, — а також, що моя тітка, хоч і до біса жвава жінка, була, мабуть, не з найкращих матерів, я дозволив собі розшукати її у Франції й запропонувати опіку, яку може запропонувати людина з вельми протертою кишенею. При цій оказії моя чарівна й достойна родичка зробила мені честь, зазначивши, що я, по-своєму, збіса хороший хлопець, і через те вона згодна прийняти мою опіку. Що, фактично кажучи, було дуже мило з боку моєї чарівної й достойної родички, оскільки я дуже підупав і маю з її піклування велику втіху та вигоду.

Едіт, що посадовила була Флоренс на софі поруч себе, махнула рукою, немов прохаючи його замовкнути

— Моя чарівна й достойна родичка, — вів далі кузен Фінікс, усе ще тупцяючись коло дверей, — дарує мені, коли для її ж блага, і мого власного, і мого друга Домбі, що його чарівною й достойною дочкою ми всі так захоплюємося, я доведу до кінця нитку своїх зауважень. Вона пам’ятає, що від самого початку ні вона, ні я ані словом не обмовились про її втечу. Я, звичайно, завжди мав враження, що за усім цим щось криється, що вона, коли захотіла б, могла роз’яснити. Та оскільки моя чарівна й достойна родичка — жінка збіса затята, то я добре знав, що з нею, фактично кажучи, жартувати не слід, і тому не заходив у жодні розмови. Та помітивши згодом очевидну її слабість у сильних виявах ніжних почуттів до доньки мого друга Домбі, я подумав, що коли б мені вдалося влаштувати зустріч, несподівану для обох сторін, то це могло б призвести до позитивних наслідків. Отже, користаючи з нашого неофіційного перебування в Лондоні перед тим як податись до Південної Італії, де ми гадаємо оселитися аж до, фактично кажучи, відбуття в наші вічні домівки (що наводить чоловіка на збіса неприємні думки), я заходився шукати помешкання мого друга Гея — хлопця вродливої зовнішності й напрочуд щирої вдачі, що його моя чарівна, достойна родичка, імовірно, знає — і мав щастя приставити сюди його милу дружину. А тепер, — мовив кузен Фінікс, і в словах його, попри легковажність манер і недбалість виразу, забриніло щире, правдиве почуття, — я благаю мою родичку не спинятися на половині дороги, а направити, наскільки змога, усе те, що вона зробила злого. Не задля честі її родини, не задля власної її слави, не з тих чи інших міркувань, що їх вона, за спонукою нещасливих обставин, схильна вважати несуттєвими і, фактично кажучи, пустими, — а просто тому, що це — зло, а не добро.

Ноги кузена Фінікса згодились після цього винести його геть, і він, залишивши жінок самих, зачинив двері.

Кілька хвилин Едіт, сидячи коло Флоренс, мовчала, а тоді видобула з-за корсажа запечатаний конверт.

— Я довгий час змагалася з собою, — тихо сказала вона, — писати мені це чи не писати, на випадок несподіваної смерті, коли можу пошкодувати, що не маю цього при собі. А потім думала, коли і як можу знищити цього листа. Візьми його, Флоренс. Тут написана правда.

— Це для тата? — спитала Флоренс.

— Для кого хочеш. Я даю тобі. Інакше він би його взагалі не отримав.

Знову сиділи мовчки в дедалі густішій темряві.

— Мамо, — озвалася Флоренс, — він утратив усі свої гроші. Він мало не вмер, та й досі не відомо, чи видужає. Ви нічого не маєте йому переказати?

— Ти, здається, говорила, що він тебе дуже любить? — спитала Едіт.

— Так! — тремтячим голосом підтвердила Флоренс.

— Скажи йому, я шкодую, що ми зустрілися.

— І все? — спитала Флоренс по хвилі.

— Скажи, якщо запитає, що я не каюся в тім, що вчинила… тепер принаймні… бо, якби довелося, вчинила би завтра так само. Але якщо він змінився…

Вона спинилася. Щось у мовчазному дотику руки Флоренс примусило її спинитися.

— …Але якщо змінився, то знає, що цього вже й не буде. Скажи, що я хотіла б, щоб цього ніколи не було.

— Чи можу я переказати, — спитала Флоренс, — що вам його жаль за всі ті страждання, які він пережив?

— Ні, — відповіла та, — якщо страждання ті навчили його любити свою доньку. Він і сам не жалітиме за ними, якщо вони були для нього такою доброю наукою, Флоренс.

— Ви зичите йому добра й хочете, щоб він був щасливий. Я певна того! — згукнула Флоренс. — О, дозвольте, я так і скажу йому колись, при нагоді, добре?

Едіт, утупившись темними очима в простір перед собою, не відповідала, і лише коли Флоренс повторила прохання, взяла її за руку і, перевівши той самий задуманий погляд у ніч за вікном, промовила:

— Скажи йому, що коли він, тепер інший, може здобутися на співчуття до мене колишньої, то я прошу в нього цього співчуття. Скажи, що коли він може здобутися на те, щоб думати про мене з меншою гіркотою, то я прошу його так думати. Скажи, що, хоч ми з ним і мертві одне для одного і вже ніколи не стрінемось по цей бік вічності, та нас єднає тепер одне спільне почуття, якого не було раніше.

Вона, здається, втратила свою твердість, і на її карих очах забриніли сльози.

— Сподіваюся, — сказала вона, — Що завдяки цьому і він про мене, і я про нього думатимемо краще. Що більше любитиме він свою Флоренс, то менше ненавидітиме мене. Що з більшою гордістю та щастям дивитиметься на неї й на її дітей, то більше каятиметься у своїй участі в тому кошмарі, що звався подружнім життям. Тоді і я буду каятись, — так йому й перекажеш; і, думаючи про причини, що зробили мене такою, якою я була, подумаю над тим, що й він мав підстави бути таким, яким він був. Тоді я спробую пробачити йому його частку нашої ганьби. А він хай спробує дарувати мені мою.

— Ой, мамо! — мовила Флоренс. — Як легко мені на душі від цих слів, навіть у таку прощальну хвилину!

— Мені самій дивно їх чути, — мовила Едіт, — ще й з власних уст. Та навіть якби я й справді була такою негідницею, якою дала йому привід мене вважати, я все одно, мабуть, сказала б їх, довідавшись, що він тебе дуже любить. А коли полюбить над життя — дай, боже, йому хоч раз відчути, що він думає про мене без зла що я думаю про нього без зла! Ось моє йому останнє слово. А зараз прощай, найдорожча!

Едіт стиснула її в обіймах, вклавши у них, здавалося, всю свою жіночу душу, любов і ніжність.

— Цей поцілунок для твоєї дитини! А ці — благословення тобі! Прощай, люба моя Флоренс, прощай, рідна моя дівчинко!

— Тільки не назавжди! — скрикнула Флоренс

— Назавжди. Назавжди! Як вийдеш з цієї темної кімнати, подумай, що лишила мене в могилі. Пам’ятай тільки, що я колись жила і любила тебе!

І Флоренс вийшла, не бачачи її обличчя, але до останньої хвилини відчуваючи її обійми та пестощі.

Кузен Фінікс чекав її під дверима і відвів у вибляклу вітальню до Уолтера, на чиє плече вона схилила, плачучи, голову.

— Я збіса шкодую, — сказав кузен Фінікс, цілком по-простацьки підносячи манжети до очей і нітрохи з цим не криючись, — що завершена щойно розмова так схвилювала й зворушила чутливу натуру чарівної та достойної дочки мого друга Домбі й милої дружини мого друга Гея. Але я думаю й сподіваюся, що я чинив заради добра і що моєму шановному другові Домбі полегшає на серці після всіх цих звірянь. Я надзвичайно жалкую, що мій друг Домбі фактично вскочив у чортзна-яку халепу, породичавшись із нашою родиною, але я глибоко переконаний, що якби не отой бісів син Шкурбот, — котрий білозубий, — усе обійшлося б гладко. Щодо моєї родички, яка робить мені честь своєю надзвичайно ласкавою думкою про мою особу, то можу запевнити милу дружину мого друга Гея, що я ставлюся до неї як, фактично кажучи, батько. А щодо мінливості життя людського і химерувань у поведінці, до яких повсякчас удаємося, то все, що я можу сказати разом із моїм другом Шекспіром — чоловіком не на вік, а на вічність, якого мій друг Гей, без сумніву, знає — все це просто тінь сну.