Домбі і син

Розділ двадцять третій

Флоренс жила сама у тому ж великому, похмурому домі. Дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивилися на неї невидющим оком, мовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

Жодна казкова оселя, схована в самісінькій гущі пралісу, не вразила б уяву своїм запустінням й самітництвом так, як вражає кам’яниця її батька в усій її непривабливій реальності, коли вона темною хмарою нависала над вулицею — і ввечері, як по сусідству всі вікна світилися, а вона зяяла чорними прогалинами, і вдень, коли на її завжди непривітне обличчя лягала насуплена тінь.

Перед брамою цього палацу не було пари драконів на чатах, що в казках та легендах завжди сторожать безвинно кривджених бранців, зате обабіч маски над дверима, яка, злостиво викрививши тонкі губи, пильно стежила за кожним, хто входив, вилося якесь моторошне плетиво з іржавого заліза — подоба арки, обвитої навік заціпенілою лозою, що паростилася зубцями та гвинтами і підтримувала, по одному з кожного боку, зловісного вигляду свічкогаси, що наче промовляли: «Позбудься світла всяк, хто увіходить!» На порталі цього дому не було ніяких чаклунських знаків, але дім віднедавна мав такий запущений вигляд, що хлопчаки помалювали крейдою поручні, бруківку і надто — бічну стіну за рогом, рисували чортиків на воротах стайні, а подеколи, на зло Тавлінсону, що ганяв їх звідти, — і його портрети — з вухами, що стирчали вбік з-під капелюха. На підступах до будинку будь-який шум завмирав. Духовий оркестрик, що раз на тиждень, уранці, приходив на їхню вулицю, ніколи ані звуком не озвався під цими вікнами; та й узагалі всі ці скоморохи — навіть убога, недоумкувата катеринка разом з дурнуватою парою механічних танцюристів, що крутили вальса, то вискакуючи, то знову ховаючись за розсувними дверцятами, — всі вони одностайно оминали будинок, цурались його, мов якогось пропащого місця.

Чари, що обплутували будинок, мали в собі мертвотну силу — не те що звичайні чари, які лише присипляють, і потім зачарована оселя прокидається такою ж, як і була.

Всередині все мовчки вказувало на. гнітючий занепад і руїну. Портьєри на дверях втратили первісну форму й складки, обвисли, немов важкі надгробні покрівці. Звалені в купи й понакривані меблі позіщулювались, наче всіма забуті в’язні, й непомітно старіли. Дзеркала, мовби від подиху років, зайшли туманцем. Візерунки на килимах злиняли, стали нечіткі й розпливчасті, як і пам’ять про різні дрібні події давніх років. Мостини сходів, вряди-годи здригаючись під чиєюсь стопою, тряслися й скрипіли. Забуті в замках ключі їла іржа. На стіни кинулася мокрота, і де на стіні повиступали вологі плями, там картини мовби сховалися, зрослися з нею. В комірчинах зачаїлася пліснява. Кутки підвалів обростали цвіллю. Пилюки назбирувалось дедалі більше, не знати як і звідки; щодня десь бралися молі, павуки і шашелі. Коли-не-коли під сходами, а чи в котрійсь із горішніх кімнат хтось надибував цікавого таргана, що сидів як укопаний, начеб сам дивувався, звідки він тут. Уночі по той бік панельної обшивки в темних штольнях, які вони самі й прорили, товклися й пищали щурі.

При боязкому, невиразному денному світлі, що пробивалось крізь зачинені віконниці, ці похмурі, розкішно обставлені кімнати скидалися на покої якогось зачарованого палацу. Тут золочені леви крадькома виставляли з-під чохлів потьмянілі від часу лапи; тут з-під покривал, морозячи шкіру, випинались заковані в мармур риси чиїхось голів на постаментах; тут ніколи не ходили годинники або, випадково заведені, показували не той час і вибивали якісь несусвітні години, відсутні на циферблаті; тут ні з того ні з сього подзенькували канделябри і полохали сильніше, ніж дзвін на сполох, — а між усіма цими речами й між примарними купами інших, у саванах і ковпаках, бродили приглушені звуки й тихий протяг, і набирали ледь зримих обрисів привидіння. Та, крім усього цього, були тут великі сходи, на які так рідко ступала нога господаря дому і по яких його дитинча попростувало до Неба. Були ще й інші сходи та переходи, якими ніхто не ходив цілими тижнями; були дві замкнені кімнати, що мали причетність до покійних уже членів родини і до розмов про них, що велися пошепки; а ще була тут — й не знала цього тільки Флоренс — одна добра душа, що блукала у цім повному смутку безлюдді й уміла вділити всьому неживому крихту живого людського інтересу й тепла.

Бо Флоренс жила сама у покинутому домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, й тільки безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

На даху й між камінням фундаменту починала рости трава. З-під країв підвіконь вибивався мох. В димарях обвалювалася глина, бо в камінах не палили. У двох дерев із закуреними стовбурами повсихали верхівки і сухих гілок було більше, ніж листя. Ввесь будинок з білого став жовтий, потім чорний і, відколи померла його безталанна господиня, потроху обернувся в темну пляму на довгій, одноманітній вулиці.

Але Флоренс квітнула тут, наче красуня дочка казкового короля. Єдиним її товариством були книжки, музика та вчителі, — якщо не рахувати, звісно, Сюзанни Ніппер та Діогена. Перша, прислухаючись до лекцій своєї юної панни, і сама стала цілком вченою особою, а другий, полагіднівши чи не під тим же впливом, цілі літні ранки просиджував з головою на підвіконні, час від часу мирно заплющуючи й розплющуючи очі, і лише інколи витягував шию за якимсь галасливим псом, що не вгаваючи брехав з переїжджого воза, чи, роздрочений раптом мимовільною згадкою про можливо близького ворога, кидався до дверей і, знявши там оглушливий шум, з притаманною йому кумедною статечністю трухцем повертався до вікна й знову клав голову на підвіконня з таким виглядом, наче виконав якісь громадські роботи.

Отак і жила Флоренс у цьому домі-пустці в колі своїх невинних занять та думок, і ніщо тут їй не вадило. Тепер вона могла вільно зайти до кабінету батька, думати там про нього й линути до нього люблячим серцем, не боячись, що її відштовхнуть. Вона могла вільно дивитися тут на все, що оточувало батька в його журбі, могла примоститись обіч його крісла, певна, що її не налякає погляд, який вона так добре пам’ятала. Тепер вона могла робити батькові маленькі послуги, приводячи все до ладу в його кімнаті, ставити букетики на його стіл і, коли ті в’янули, так його й не дочекавшись, заміняти їх свіжими, могла кожного дня щось робити для нього, залишаючи боязкі сліди своєї присутності далеко від місця, де він звичайно сидів. Сьогодні то була невеличка мальована підставка для годинника; завтра Флоренс уже боялась залишати підставку і заміняла її якимсь іншим, непомітнішим подарунком. Іноді, прокинувшись уночі, вона здригалася від думки, що батько повернеться та викине його спересердя, і зі страхом, аж ноги їй підгиналися й калатало серце, бігла вниз, щоб забрати його назад. А бувало й таке, що притулившись обличчям до батькового стола, вона залишала там тільки сльозу й поцілунок.

Однак ніхто цього не знав. Якщо тільки цього не виявив хтось із прислуги, побувавши тут за її відсутності — а для прислуги кімнати містера Домбі вважалися святинею, — то це була таємниця, котру вона ховала глибоко в душі — як і все, що сталося тут між нею і батьком раніше. Флоренс пробиралася сюди ще вдосвіта, рано-ранесенько, або ж тоді, коли всі сиділи за столом. І хоча з кожним її приходом тут ставало дедалі чепурніше, дедалі ясніше, вона все одно раз у раз заслизала сюди й вислизала, мов сонячний промінчик, — проте світло своєї душі вона завжди залишала в тій кімнаті.

Куди б вона не ходила, скрізь, по всьому лункому будинку супроводили її дивні тіні, і сиділи разом з нею в порожніх кімнатах. Від самотності, від життя, мов повитого чарами, вона втікала в думки, що й справді робили це життя химерним і нереальним. Флоренс так часто уявляла собі, як би вона жила, коли б батько любив її, пестував її, що іноді, в якусь мить починала вірити, наче так воно й справді було, і, піддавшись цій хвилі самоомани, вже й пригадувала навіть, як удвох з батьком вони стояли над домовиною брата, як сердечно ділилися споминами про його любов, як тісно ця пам’ять їх поєднала і як вони знов і знов поверталися до нього в розмовах, а добрий її батько, з теплом дивлячись на неї, казав, що обом їм слід надіятись і покладатися на Бога. Іншим разом їй уявлялося, що мати її ще жива. І… ох, яке ж то щастя — кинутись їй на шию, притулитись до неї з усією любов’ю і щирістю, на яку тільки здатна душа! І… ох, як же сиротливо тут, в самоті цього дому, коли вже й вечір заходить, а поруч ні душі!

Але була й одна думка — не до кінця усвідомлена нею, проте гаряча й несхибна, що підтримувала Флоренс у хвилину сум’яття і вливала в її щире серденько, що так тяжко каралося, певність мети. В душу її, як і в кожну іншу, що не може змиритися з гіркою приреченістю смертного нашого єства, вкралися урочі марення-мрії, зроджені десь там, у сутінковому світі за межами цього життя, і лилися тихесенькою музикою, нашіптуючи, наче мама її і братик знайшли одне одного в тому далекому краї, наче вони думають там і про неї — думають з любов’ю і співчуттям, наче обом їм відомий кожен її крок на цій землі. Флоренс не раз давала волю цим мріям, знаходячи в них заспокоєння й розраду, аж одного дня, — невдовзі по тому, як вона востаннє бачилася з батьком у його кабінеті пізно вночі, — їй раптом подумалось, що, слізно побиваючись над нечулим батьковим серцем, вона може відвернути від нього ці дві рідні душі. І хоч якою дикою, немудрою, по-дитячому наївною була ота напівусвідомлена думка, що вкинула її у дрож, — все ж то був природній відрух її люблячого серця, і від цієї хвилини Флоренс намагалася забути про жорстоку рану у грудях, думаючи про того, хто її наніс, лише і тільки з надією.

Просто батько не знає, — переконувала вона себе, — як сильно вона його любить. Вона ще дуже молода, не має матері, і, на нещастя, ніхто її не навчив, як виказати йому свою любов. Вона буде терплячою, навчиться цього мистецтва і навчить його краще зрозуміти свою єдину дитину.

Це стало їй за мету життя. Вранішнє сонце, освітлюючи вибляклий будинок, бачило, що в душі його самотньої господині цей її намір лишився таким же ясним і чистим, як був. Він надавав їй бадьорості в її щоденних заняттях, бо, сподівалася Флоренс, що більше вона знатиме й умітиме, тим більше радітиме батько, коли зблизиться з нею й полюбить її. Подеколи з неспокоєм у серці й сльозою в очах, Флоренс питала себе, чим, власне, дивуватиме вона його, коли вони потоваришують. Часом вона намагалася знайти якісь нові галузі знання, що могли б зацікавити його більше, ніж інші. І завжди: чи то за книгами, чи за музикою, чи за рукоділлям, на вранішній прогулянці і за вечірньою молитвою — вона бачила перед собою свою єдину мету. Дивна наука як на дитину — вивчати шляхи до скупого батьківського серця!

Не один із тих безтурботних нероб, що пізнього літнього вечора вешталися по вулицях і бачили у вікні похмурого будинку аж ніяк не похмуру юну особу, задивлену на зорі, вже й до ранку не склепив би очей, коли б дізнався, над чим вона так пильно розмірковує в цю мить. І сумна слава цього будинку — «дому з привидами», як назвали його прості городяни, що не раз перебігали мимо у своїх щоденних справах і лякались його понурого вигляду, — сумна слава будинку не стала би менш сумною, коли б хтось міг вичитати його історію з того посмутнілого фасаду. Тільки ж Флоренс тримала святий свій замисел при собі, ні в кого не викликаючи підозр і не шукаючи підтримки, — лише вчилася всього, що могло б показати батькові, що вона любить його і нітрохи йому не дорікає.

Отже, Флоренс жила сама у занедбаному домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

Одного ранку Сюзанна Ніппер стояла проти своєї молодої господині, що згортала та запечатувала щойно написаного листа, і всім своїм виглядом виказувала задоволення з того, що там написано.

— Краще пізно, ніж ніколи, люба міс Фло, — мовила Сюзанна, — і я вам скажу, що навіть коротенький візит до тих старих Скетлсів буде просто даром божим.

— Так, це дуже мило, що сер Барнет і леді Скетлс були такі добрі повторити своє запрошення, — відповіла Флоренс, делікатно виправляючи занадто панібратське поводження з прізвищем згаданої родини.

Міс Ніппер, що була, може, найбільш войовничою особою на землі, і, додаючи свій бойовий запал до всіх великих та малих справ, перебувала в стані безперервної війни з суспільством, на знак протесту проти гаданої безкорисливості Скетлсів і на доказ того, що їхню доброту їм окупить дорогоцінне товариство Флоренс, скривила губи й захитала головою.

— Вони добре знають, що роблять, — пробуркотіла міс Ніппер. — О, я знаю тих Скетлсів!

— Мушу признатися, мені не дуже хочеться їхати до Фулгема, Сюзанно, — задумано сказала Флоренс, — але треба б. Певно, так буде краще.

— Куди краще, — підтвердила Сюзанна, знов енергійно хитнувши головою.

— Я, щоправда, воліла б поїхати, коли там нікого не буде, а тепер вакації, і, напевне, в них гостює молодь, але я таки подякувала і сказала, що згодна.

— На що я скажу вам: возрадуйтесь, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Ах-х-х!

Останній вигук (а в ті часи міс Ніппер частенько закругляла ним ту чи іншу фразу) загалом, як вважалось у приміщеннях челяді, стосувався містера Домбі і виражав сильне бажання міс Ніппер нагородити цього джентльмена дещицею своєї зичливості. А що ніяких роз’яснень вона не давала, то вигук цей, на додачу до високої експресивності, був повен ще й загадкового чару.

— Як довго нема звісток від Уолтера, Сюзанно, — по короткій мовчанці озвалася Флоренс.

— І справді довго, міс Фло, — погодилась її покоївка. — Он і Перч, як ото приходив по листи, казав… але яке то має значення, що він каже? — зашарівшись, урвала Сюзанна. — Багато він знає, той Перч!

Флоренс звела очі, і обличчя їй спалахнуло.

— Та якби, — пильно глянувши у вічі господині, гукнула Сюзанна Ніппер, очевидно змагаючись із якимсь потаємним хвилюванням та тривогою і вдаючи ніби сердиться на безневинного Перча, — якби в мене, жінки, не було мужності більше, ніж у цього нікчеми чоловічої статі, я б зреклася свого волосся, загорнула б його під грубий чепець, без усяких там рюшечок, і так і ходила б довіку, поки смерть мене вибавить від моєї нікчемності, я не амазонка, міс Фло, та й не стала б робити із себе подібну почвару, але я й не боягуз, щоб утрачати надію.

— Утрачати надію? На що? — жахнувшись, скрикнула Флоренс.

— Та нічого, міс, далебі нічого, — заспокоювала її Сюзанна. — Це все ота мокра папільйотка, отой Перч, що його лиш пальцем торкни — розлізеться, та й святе діло було б, якби знайшовся хтось жалісливий і зробив би йому цю ласку!

— Він говорив про корабель, Сюзанно? — пополотнівши, спитала Флоренс.

— Ні, міс, — відказала Сюзанна. — Хотіла б я бачити, як він насмілиться сказати таке мені в вічі! Ні, міс. Він плескав про якийсь задрипаний імбир, що його містер Уолтер мав прислати місіс Перч, помотав головою та й каже, що, може, той імбир уже в дорозі, та тільки, каже, на передбачену ним оказію він уже не встигне, зате може пригодитися для наступної, і тут цей чоловік, — казала Ніппер із дедалі більшим презирством, — остаточно вивів мене з терпцю, бо я хоч і терпляча, але ж я не верблюд і навіть, — Сюзанна поміркувала хвилинку, — наскільки мені відомо, не дромадер.

— А що він ще каже? — допитувалася занепокоєна Флоренс. — Ти мені все розповіси?

— Так ніби я вам не розповідаю всього і про все, міс Фло! — обурилась Сюзанна. — Так ось, міс, він каже, що в конторі тільки й розмов, що про цей корабель, бо ще такого не бувало, щоб з кораблів на цьому курсі так довго не мали жодних звісток, що дружина капітанова приходила вчора до контори і була трохи ніби сама не своя, але це ж кожен скаже, майже все це ми знали й раніше.

— Я мушу відвідати Уолтерового дядька перед від’їздом, — заспішилася Флоренс. — Піду туди сьогодні ж. Ходім зараз, Сюзанно.

Міс Ніппер не тільки не заперечувала, ба навіть охоче згодилась, і незабаром, прибравшися, вони були вже на вулиці, йдучи до дерев’яного мічмана.

Настрій, у якому бідолашний Уолтер вирушив на розшуки капітана Катла того дня, коли Броглей-маклер прибув накладати арешт на майно і коли йому навіть церковні шпилі ввижалися арештантами, майже повністю збігався з настроєм, у якому вирушила до дядька Сола Флоренс, — з тією різницею, що дівчину гризла ще й та думка, чи не через неї, бува, Уолтер опинився тепер у біді, а всі, кому він дорогий, — в тім числі й вона сама — у страху невідання? В усьому і скрізь бачилась їй непевність та загроза. Флюгери на шпилях і дахах будинків загадково натякали на штормовий вітер, вказуючи, мов чортові пальці, в бік грізного океану, де в цю хвилину, можливо, гойдалися на воді розбиті уламки, загойдуючи безпомічних людей на них до сну, глибокого, як самі океанські безодні. У Сіті, розминаючись із джентльменами, які про щось розмовляли між собою, Флоренс боялася, що це розмовляють про корабель і зараз хтось скаже, що він загинув. Кожна картина чи гравюра, на якій судно змагалося з хвилями, наганяла на неї панічний жах. Дим і хмари, що спокійно пливли собі в небі, рухалися, як на неї, підозріло швидко, і вона зі страхом думала, чи не заходиться зараз на бурю десь там, в океані.

Хтозна, відчувала Сюзанна Ніппер щось подібне чи ні, та оскільки її увага у всякій більш-менш густій юрбі була здебільша спрямована на сутички з хлопцями, — бо між цим різновидом людства і нею зроду існувало певне почуття ворожнечі, що неминуче проривалося назовні, як тільки вони перестрівались, — то схоже було, що Сюзанні просто ніколи займатися будь-якою інтелектуальною діяльністю.

Опинившись невдовзі навпроти дерев’яного мічмана і чекаючи слушної хвилини, аби перейти на той бік, вони із здивуванням помітили коло дверей крамниці круглоголового хлопця, що, звівши своє повнощоке обличчя до неба, засунув раптом чотири пальці — по два з кожної руки — у величеньку пащу і за допомогою цього пристрою напрочуд пронизливо свиснув, принаджуючи голубів, що ширяли високо в повітрі.

— Старший син місіс Річардс, міс, — відрекомендувала Сюзанна, — і її вічний мучитель.

Оскільки Поллі вже встигла розказати Флоренс про свої воскреслі надії на власного сина та спадкоємця, то Флоренс була готова до цієї зустрічі, і, скориставшися зі сприятливого моменту, вони поквапом рушили через вулицю, відірвавшись від споглядання особи, що труїла місіс Річардс життя. А цей завзятий спортсмен, не підозрюючи про їхнє наближення, свиснув іще раз що духу мав і з великим запалом крикнув: «Гуля, волоцюги, гуля!» що, видима річ, неабияк вплинуло на голубів, бо замість летіти на північ, згідно з їх первісним наміром, вони почали кружляти і вагатись. Тоді первак місіс Річардс заходився свистіти ще завзятіше і зняв галас на цілу вулицю: «Гуля, волоцюги!»

Потиличник, якого хлопчисько дістав од міс Ніппер, звів його з небесних високостей на землю і загнав у крамницю.

— Оце так ти каєшся тут, негіднику, — таж через тебе місіс Річардс місяцями не спить! — крикнула Сюзанна, рушаючи вслід за власним потиличником. — Де містер Джілс?

Роб, уздрівши Флоренс, пом’якшив свій лютий погляд, що його вділив був міс Ніппер, підніс на честь першої руку до скроні, а другій відповів, що містера Джілса нема вдома.

— То приведи його додому, — владно наказала Сюзанна, — і скажи, що тут його чекає моя господиня.

— Я не знаю, куди він пішов, — мовив Роб.

— Так оце твоє каяття? — вельми ущипливо кинула Сюзанна.

— Та як я можу його привести, коли я не знаю, де він? — заскиглив Роб. — Як можна казати такі нерозважливі речі?

— А містер Джілс попередив, коли повернеться? — втрутилася Флоренс.

— Так, міс, — одповів Роб, знов прикладаючи руку до скроні. — Він казав, що буде вдома пополудні. Десь так години за дві, міс.

— А що, він дуже хвилюється за свого небожа? — поцікавилася Сюзанна.

— Так, міс, — одповів Роб, що волів звертатися безпосередньо до Флоренс, поминувши Сюзанну. — Я сказав би, що хвилюється, дуже хвилюється. Він і чверть години не може всидіти в крамниці. І п’яти хвилин на місці не всидить, міс. Все бігає, як той… волоцюга, — Роб нахилився, щоб глянути у вікно на голубів, і вже підніс було пальці до рота, та вчасно спохопився.

— А ви знаєте приятеля містера Джілса, що зветься капітан Катл? — спитала Флоренс по хвилині роздумів.

— Цей той з гачком, міс? — перепитав Роб, роблячи мальовничий жест лівою рукою. — Знаю, міс. Він був тут позавчрра.

— І відтоді не заходив? — вкинула Сюзанна.

— Ні, міс, — відповів Роб усе тій же Флоренс.

— Певно, дядечко Уолтерів пішов туди, Сюзанно, — обернулася до неї Флоренс.

— До капітана Катла, міс? — втрутився Роб. — Ні, він не пішов туди, міс, бо доручив переказати капітанові, якщо той прийде, що дивується, чого його вчора не було, і просить почекати на нього.

— А ви знаєте, — де живе капітан. Катл? — спитала Флоренс.

Робін притакнув і, удавшись до оправленої в пергамент засмальцьованої книги, що лежала на прилавку, вголос прочитав його адресу.

Флоренс знов обернулась до своєї покоївки й почала стиха радитися з нею, а круглоокий Роб, пам’ятаючи таємний наказ свого патрона, наставив вуха й очі. Флоренс пропонувала піти до капітана й довідатись безпосередньо од нього, що він думає про відсутність будь-яких чуток з «Сина та Спадкоємця», а коли буде змога, то й привести його сюди, щоб заспокоїв Уолтерового дядечка. Сюзанна спершу було заперечила, посилаючись на велику відстань, але при згадці про кеб зняла своє заперечення і погодилась. Уся ця дискусія тривала кілька хвилин, протягом яких Роб не спускав з промовців уважних очей, наставляючи вухо до кожного по черзі, мовби його поставили тут арбітром.

Нарешті Роба послано по кеб. Гості тим часом стерегли крамницю, і коли Роб повернувся, а вони сіли в кеб, то попросили хлопця переказати дядькові Солу, що на зворотній дорозі знов заїдуть сюди. Роб стежив за екіпажем, доки він не щез зовсім — як і його голуби, — а тоді з вельми заклопотаним видом сів до столу і, не шкодуючи чорнила, заходився записувати на клаптиках паперу все, що бачив та чув. Документи ці, якби припадком трапили в чужі руки, не викрили б нічого, бо ще задовго до того, як просохнути, кожне з написаних там слів для самого Роба становило таку нерозв'язну загадку, начеб він у їх творенні аніякісінької участі не брав.

Поки Роб отак тяжко трудився, найманий Кеб, спіткавши на своєму шляху небачені труднощі у вигляді розвідних мостів, грузьких провулків, непроїзних проїздів, складів бочкової тари, зарослів червоної квасолі, дрібних пралень та різних інших перешкод, якими багата ця місцевість, спинився на розі Бриг-майдану. Висівши тут, Флоренс і Сюзанна Ніппер подались шукати оселю капітана Катла пішки.

Лиха доля забажала, щоб того дня в місіс Мак-Стінджер було генеральне прибирання. В такі дні полісмен будив її, стукаючи в двері, за чверть до третьої ранку, а спати вона лягала звичайно не раніше, як опівночі. Головну мету цього заходу місіс Мак-Стінджер, здається, вбачала у тому, щоб до Схід сонця повиносити меблі на заднє подвір’я і, просновигавши весь день по хаті у грубих непромокальних капцях, позаносили їх назад уже затемна. Ці процедури здіймали чималий переполох серед макстінджерівських голуб’ят, що в такі дні не тільки не мали де приткнутися, а й у процесі звершення цих урочистих обрядів не раз відчували на собі голублячу руку матері.

Саме в ту хвилину як Флоренс і Сюзанна Ніцпер підходили до дверей місіс Мак-Стінджер, ця шановна, але небезпечна жінка несла коридором Олександра Мак-Стінджера у віці двох років і трьох місяців, з наміром примусово посадовити його на вуличний брук. Обличчя Олександрові почорніло — після кари він не міг навіть дихнути, а холодне каміння, як кажуть, має у таких випадках спасенний вплив.

Співчутливий погляд, що його Флоренс кинула на хлопця, образив почуття місіс Мак-Стінджер як матері і як жінки, тож вона, віддавши перевагу цим витонченішим природним почуттям перед природним бажанням хоч якось вдовольнити своїй цікавість, примостила Олександра на брук, супроводжуючи цю операцію потиличниками, і більш не звертала на сторонніх жодної уваги.

— Вибачте, мадам, — сказала Флоренс, коли дитина, нарешті вхопивши повітря, заверещала, — це будинок капітана Катла?

— Ні, — відрубала місіс Мак-Стінджер.

— Хіба це не дев’ятий номер? — вагаючись, запитала Флоренс.

— Хто сказав, що це не дев’ятий номер? — здивувалася місіс Мак-Стінджер.

Тут у розмову встряла Сюзанна Ніппер, бажаючи знати, що хоче сказати місіс Мак-Стінджер і чи знає вона, з ким говорить.

У відповідь місіс Мак-Стінджер оглянула її з ніг до голови.

— А я бажаю знати, чого вам треба від капітана Катла? — мовила вона.

— Ах, так! Жаль, що не можу вдовольнити ваше бажання! — відповіла місіс Ніппер.

— Годі, Сюзанно, будь ласка! — попросила Флоренс. — Може, ви ласкаво скажете нам, мадам, де живе капітан Катл, якщо він живе не тут?

— Хто сказав, що він живе не тут? — дала відкоша невблаганна місіс Мак-Стїнджер. — Я сказала, що цей будинок не капітанів, і це дійсно не його будинок, і боже борони, щоб він міг бути його, бо капітан Катл не знає як хазяйнувати в будинку, і не заслужив на те, щоб мати будинок. Будинок мій, і коли я винаймаю капітанові горішній поверх, то знаю, що роблю невдячну справу, і кидаю бісер свиням!

Роблячи ці зауваження, місіс Мак-Стінджер піднесла голос на рівень другого поверху і випалювала кожну фразу, наче стріляла рушницею з безліччю цівок. По останньому пострілі з кімнати капітана долинув слабкий голос протесту: «Спокійно там унизу!»

— Якщо вам треба капітана Катла, то ось він! — сердито махнула рукою місіс Мак-Стінджер. Оскільки Флоренс, не мовивши й слова, сміливо переступила поріг, а Сюзанна рушила за нею, то місіс Мак-Стінджер відновила свої пішохідні вправи в непромокальних капцях, а Олександр Мак-Стінджер, котрий і досі сидів на бруківці й перестав було плакати, прислухаючись до розмови, знову заревів, а щоб розважитись під час цього нудного, бо цілком механічного заняття, робив загальний огляд вуличної перспективи, яку завершував найманий кеб.

Капітан у своїй власній кімнаті, засунувши руки в кишені, а ноги — під стілець, сидів на маленькім пустельнім острові серед океану змилків. Вікна капітанової кімнати були чисті, стіни — чисті, грубка чиста, і все, опріч грубки, було мокре й блищало від лугу з піском, і густий дух цього засобу стояв у повітрі. Покинутий на своєму острові, капітан тоскно вдивлявся в безбережні простори довкола, наче виглядав човна, що мав би, проходячи мимо, забрати його з собою.

Та ніякими словами не передати подиву капітана, коли він, кинувши безнадійно-сумним оком на двері, побачив там Флоренс з її покоївкою. В силу красномовства місіс Мак-Стінджер всі інші звуки знадвору долинали до нього ледь чутно, та й сподівався він гостя не такого вже й рідкісного — трактирного служку або молочника; отож коли натомість з’явилася Флоренс, та підпливла впритул до його острівця, та взяла його за руку — капітан скочив на ноги такий нажаханий, немов побачив перед собою когось із юних членів сімейства Летючого Голландця.

Проте він миттю прийшов до пам’яті і передовсім подбав про те, щоб перенести Флоренс на суходіл. Одним порухом руки щасливо виконавши цю операцію, він рушив у відкрите море, обхопив за поперек міс Ніппер і також переніс її на острів. Тоді капітан з побожною поштивістю підніс до своїх губ руку Флоренс і, відступивши трохи (острів був затісний для трьох), глипав на неї зі змилків, мов новоявлений Тритон.

— Ви, певно, здивовані нашим приходом, — всміхнувшися, сказала Флоренс.

Невимовно вщасливлений капітан поцілував замість відповіді свій гачок і прогудів: «Так держати!», — мовби ці слова були вельми тонким і добірним компліментом.

— Але я не могла не прийти, — пояснила Флоренс, — і не спитати, що думаєте ви про дорогого Уолтера — він тепер мені брат, — чи є якісь підстави переживати за нього, і чи не могли б ви, поки нема звісток від нього, щодня заходити до його бідного дядька й трохи розважити його?

При цих словах капітан Катл ніби несамохіть мацнув рукою там, де мав би бути лискучий капелюх, і, здавалося, зніяковів.

— Ви не боїтесь за Уолтера? — спитала Флоренс, з обличчя якої капітан не спускав очей (так воно його причарувало); Флоренс теж дивилась йому просто в обличчя, аби переконатись у щирості відповіді.

— Ні, втіхо душі моєї, — відповів капітан. — Не боюсь. Уол-р такий хлопець, що сухий з води вилізе. Уол-р зробить усе, що тільки може зробити такий хлопець. Уол-р, — сказав капітан, і очі йому гордо заблисли, а гачок піднісся вгору, провіщаючи надто влучну цитату, — Уол-р — це, так би мовити, видимий зовнішній знак невидимої внутрішньої сили. Як знайдете це місце, відзначте його.

Флоренс, не зовсім утямивши цей, на думку капітана, вельми змістовний та принагідний вислів, сумирно дивилася на нього, чекаючи продовження.

— Я не боюся, втіхо душі моєї,— підсумував капітан. — На тих широтах вітри винятково капосні, це факт, і їх могло віднести хтозна-куди, може, й на інший край світу. Але корабель у них — те, що треба, і хлопець там — те, що треба, а коли серце з кременю, його, дякувати Богу, — тут капітан легенько вклонився, — так просто не зламаєш, чи то на морі, чи в конторі. І раз є одне і друге, то швартовна забезпечена, тому я поки що анітрохи не боюся.

— Поки що? — перепитала Флоренс.

— Анітрохи, — капітан цмокнув свою залізну руку, — а до того як почну, втіхо душі моєї, Уол-р напише нам зі свого острова чи з якогось порту по дорозі, і-все стане на свої місця. А що стосується старого Сола Джілса, — тут капітан прибрав урочистого вигляду, — якого я триматимусь і не покину до смертної розлуки, і в час негоди, коли дмуть… коли дмуть… Перегляньте катехізис, — зробив маленьку вставку капітан, — там знайдете ці вислови, — якщо Сол Джілс задля розваги захоче почути думку одного морського вовка — це такий чоловік, що з його розумом, усяке діло можна брати на абордаж, а його ледь що не вбили, як він юнгою був, і звати його Якчіп, — то цей чоловік йому, в його ж рідній вітальні та таку думку вріже!.. Еге, — хвастовито додав капітан, — свічки в очах постають!

— Ну, то привезім цього джентльмена до нього, послухаймо, що він скаже! — вигукнула Флоренс. — Їдете з нами? У нас тут кеб.

Капітан знову мацнув те місце, де мав би бути лискучий капелюх і збентежився. Та в цю мить сталася дивна пригода. Двері зненацька одчинилися, ніби самі собою, в кімнату впурхнув, наче птах, той самий капелюх і гепнувся під капітанові ноги. Потім двері так само несподівано зачинилися, і чудо так і залишилось нез’ясованим.

Капітан Катл підняв капелюх, оглянув його з-усіх боків зацікавлено-радісним поглядом і став натирати його рукавом свого фрака. При цьому він пильно подивився на гостей і тихо сказав:

— Я, бачте, мав би метнутись до Сола Джілса і вчора, й сьогодні вранці, та от вона… забрала його й не вертала. Ось і вся історія.

— Хто це — «вона»? — спитала Сюзанна Ніппер.

— Господиня будинку, моє серце, — хрипко прошепотів капітан, роблячи застережні знаки — Ми трохи перемовилися з нею щодо миття цих-от… підлог, і вона… одне слово, — сказав капітан, позираючи на двері й важко зітхнувши, — вона ущемила мою свободу.

— О, мала б вона справу зі мною! — вигукнула Сюзанна, розчервонівшись від цього палкого бажання. — Я б її так ущемила!

— Справді? Ви так гадаєте, серце? — з сумнівом похитав головою капітан, явно, проте, захоплений відчайдушністю цієї милої подвижниці. — Не знаю. Це — нелегка плавба. З нею важко порозумітися, серденько. Годі передбачити, яким курсом вона піде. Зараз вона мчить за вітром, а за хвилину повний поворот — і на вас. А коли впаде в норов, — тут чоло капітана вкрилося потом, — то… — ніщо як свистіння не могло красномовніш завершити фразу, тому капітан боязко свиснув. Після чого він знов похитав головою і, наново захоплений жертовною одвагою міс Ніппер, несміливо повторив: «Справді? Ви так гадаєте, серце?»

Сюзанна відповіла стриманою посмішкою, але ж ця посмішка була така зачіплива, що невідомо, як довго простояв би заворожений нею капітан, коли б не Флоренс, що, нетерпеливлячись, знов запропонувала негайно ж рушати до оракула Якчіпа. Навернений у такий спосіб до своїх обов’язків, капітан рішуче насунув на голову лискучого капелюха, взяв другий такий же каракуватий ціпок, що заступав перший, подарований Уолтерові, і, підхопивши Флоренс під руку, налагодився продиратись крізь ворожі лави.

Виявилося, однак, що місіс Мак-Стінджер вже встигла змінити курс, — що вона, зі слів капітана, робила доволі часто, — і повернула у зовсім іншому напрямку. Бо коли вони спустилися на перший поверх, ця взірцева жона на порозі витріпувала з хідників пилюку, крізь яку ледь-ледь проглядав малий Олександр на бруківці; і до такої міри поглинуло місіс Мак-Стінджер це господарське заняття, що, коли капітан Катл з гостями проходили мимо, вона тріпала дедалі завзятіше, ані словом, ні жестом не виказавши, що бачить їх коло себе. Капітана так втішив цей безболісний відхід з позицій (щоправда, хідники подіяли на нього як добрий понюх табаки, бо він розічхався до сліз), що він ніяк не міг повірити своєму щастю і по дорозі від дверей до кеба раз по раз оглядався, явно остерігаючись переслідувань з боку місіс Мак-Стінджер.

Проте цей грізний брандер-вогнеметник мовчав, і вони мирно добулися до рогу Бриг-майдану, звідки капітан, усівшись поруч візника на передку, — бо галантність не дозволила йому сісти поруч із дамами, хоч як його прошено, — скерував кеб до корабля капітана Якчіпа, який звався «Обачна Клара» і стояв коло Реткліфської корабельні.

Прибувши до корабельні, де судно цього великого командора було затиснене між п’ятьма сотнями інших, а такелаж тієї армади скидався на велетенське, наполовину зметене павутиння, капітан Катл устромив голову у вікно карети і запросив Флоренс та міс Ніппер іти разом із ним, зауваживши при цьому, що Якчіп дуже м’якосердо ставиться до дам, і що ніщо інше не матиме такого миротворного впливу на цей могутній розум, як їхня поява на «Обачній Кларі».

Флоренс охоче пристала на це, і капітан, утопивши її крихітну долоню в неосяжній своїй, з покровительсько-батьківським, гордим та церемонним виглядом (аж приємно було дивитися) попровадив її з однієї брудної палуби на іншу, поки, добравшись до «Клари», вони не виявили, що сходні з неї знято, і що від найближчого корабля цю обачну даму відокремлює смуга води з півдюжини футів завширшки. З пояснень капітана Катла виявилося, що великий Якчіп теж, як і він, терпить од жорстокої вдачі своєї квартирної хазяйки, і коли ця вдача стає вже зовсім нестерпною, створює, як останній засіб, зазначену прірву між ними.

— «Кларо», агов! — гукнув капітан, приклавши долоні до рота.

— Агов! — луною обізвався юнга, вискакуючи на палубу.

— Якчіп на борту? — крикнув капітан громовим голосом, ніби до хлопця було не два ярди, а добрих півмилі.

— Тут, тут! — у тон йому відповів хлопець.

Юнга перекинув сходні, і капітан, старанно заплішивши їх, перевів спершу Флоренс, а тоді міс Ніппер на палубу «Клари», де серед такелажу разом із язиками та скумбрією в’ялився на сонці розмаїтий одяг.

У ту ж мить із каютного люка почала виростати величезна — не менша за люк — голова з обличчям кольору червоного дерева. Одне око на ній було недвижне, а друге оберталось як ліхтар на деяких маяках. Голову вкривала буйна, схожа на клоччя, рослинність, що не росла в якомусь певному напрямку — на схід, захід, південь чи північ, — тільки стирчала у всі чотири сторони світу і в кожну точку між ними. Слідом за головою з’явилося голе, як Сахара, підборіддя, далі — комір сорочки і хустка, замість краватки, далі лоцманська куртка з грубого синього сукна і лоцманські штани того ж сукна, з таким широким поясом, що він правив і за жилет, бо на додачу був ще й прикрашений під грудьми кількома масивними дерев’яними гудзиками, що скидались на шашки. Коли з’явилася спідня частина штанів, показався і ввесь Якчіп з руками, зануреними у чималі кишені, і з поглядом, зверненим не на капітана Катла чи дам, а на верхівку щогли.

Глибокодумний вигляд цього могутнього тілом філософа з царственою печаттю мовчазності на винятково червоному обличчі — що цілком узгоджувалося з його характером, де ця риса займала найповажніше місце, — збентежив навіть капітана Катла, хоч які вони були приятелі. Шепнувши Флоренс на вушко, що Якчіп ще в житті не виявив будь-якого подиву і, мабуть, взагалі не знає, що це таке, капітан стежив, як той від оглядин власної щогли перекинувся на обрій, і коли кругобіжне око стало підбігати начебто до нього, сказав:

— Якчіпе, друже, як життя?

Низький, хрипкий голос — здавалося, зовсім не зв’язаний з Якчіпом, бо він не спричинився до жодних змін на його виду, — відповів: «А, корабельний товаришу! Як ся маєш?» В той же час правиця Якчіпа виринула з кишені, стиснула капітанову руку й знову сховалася.

— Якчіпе, — сказав капітан, відразу беручи бика за роги, — ти чоловік розумний і маєш про все власну думку. Оця молода леді хоче знати твою думку щодо мого друга Уол-ра і ще одного друга — Сола Джілса, з яким тобі варто познайомитись, бо він теж служить науці, що є матір’ю всіх винаходів, і законам не підлягає. Чи не міг би ти, ради мене, звернути під попуташй вітер і поїхати з нами?

Великий командор, що, судячи з виразу обличчя, незмінно щось виглядав у неозорій далечіні і не мав жодного зримого уявлення про те, що творилося в межах найближчих десяти миль, не зронив ані звуку у відповідь.

— Перед вами чоловік, — звернувся капітан до своїх чарівних слухачок, простираючи гачка в бік командора, — який падав стільки на своєму віку, як ніхто з нині живущих; який сам-один пережив нещасних випадків більше, ніж цілий госпіталь матросів; який замолоду опробував головою таку кількість болтів, брусів та рейок, що з них на Чатемській верфі вам би яхту збудували, і в якого, здається мені, через це виробився свій хід думок, бо таких думок ви не знайдете ніде — ні на суші, ні на морі.

Незворушний командор, судячи з ледь помітних рухів ліктями, виразив певне вдоволення з приводу цього панегірика; зате судити про хід його думок з обличчя було для спостерігачів не менш марною справою, ніж коли б це обличчя знаходилось від них на відстані такій же неозорій, як і командорів погляд.

— Товаришу, — зненацька подав голос Якчіп, нахилившись, бо якась поперечна рейка заступала йому гостей, — що питимуть ці дами?

Капітан, вражений — з огляду на Флоренс — неделікатністю цього питання, одтягнув філософа набік і, пошепки пояснюючи йому щось, спустився з ним до каюти, де й сам, щоб не образити господаря, вихилив чарочку того добра, що його (як бачили Флоренс із Сюзанною, зазирнувши у віконце в стелі) філософ, ледь обертаючись між ліжком й крихітною мідною піччю, виклав на стіл для двох. Незабаром обоє знов з’явилися на палубі; капітан Катл, радіючи з успіху свого заходу, повів до кеба Флоренс, а Якчіп супроводив міс Ніппер, яку він раз по раз, попри чимале обурення цієї молодої леді, пригортав до себе могутньою лоцманською рукою, мов синій ведмідь.

Втиснувши свого оракула в кеб, капітан усівся на передку і, сам не свій від захвату, що зумів щасливо доставити сюди цей великий розум, частенько не міг втриматись, щоб не зиркнути крізь віконце на Флоренс і підтвердити свій захват посмішкою, а також лясканням по лобі, як натяком на те, що мозок у Якчіпа працює безперестанку. Тим часом Якчіп, знай обіймаючи міс Ніппер (капітан не перебільшив, говорячи про м’якість його серця), зберігав усю свою поважність і, здається, не помічав ні її, ні взагалі будь-чого.

Дядько Сол уже повернувся і, зустрівши гостей на порозі крамниці, провів їх у маленьку вітальню, що за час Уолтерової відсутності зазнала дивних змін. На столі і скрізь по кімнаті були розкладені географічні карти, на яких майстер корабельних інструментів щодня накреслював шлях пропалого безвісти корабля, а щойно, перед самим приходом гостей, з допомогою двох компасів, які ще тримав у руках, намагався визначити, куди могла віднести його буря, і переконував себе, що втрачати надію ще зарано.

— Може, він дав течу? — сказав дядько Сол, скрушно дивлячись на карту. — Але ні, це майже неможливо. А може, їх захопило негодою? Та ні, навряд. А може, є надія, що вони змінили курс настільки… Та ні, в щось таке навіть я не повірю!

Роблячи такі-от уривчасті припущення, бідолашний дядько Сол блукав очима по величезнім аркуші, що лежав перед ним, і не бачив там жодної точки, цятки, крихіточки надії, за яку могло б учепитися вістря його компасної стрілки.

Флоренс зразу ж помітила, — та й важко було не помітити цього, — як змінився старий: він став далеко менш спокійний та врівноважений, і разом із тим у ньому відчувалася якась дивна, незбагненна для неї рішучість. Раз їй здалося навіть, що він не сповна розуму. Коли вона сказала, як жаль їй було не застати його вдома сьогодні вранці, то старий спершу відповів, що ходив до неї, але зараз же немов пошкодував, що прохопився з цим словом.

— Ви ходили до мене? — здивувалася Флоренс. — Сьогодні?

— Так, люба моя панночко, — відказав дядько Сол, подивившись на неї, і, збентежившись, відвів очі. — Я хотів ще раз побачити вас на власні очі й почути на власні вуха, до того, як… — І обірвав.

— До того, як що? — спитала Флоренс, поклавши йому руку на плече.

— Хіба я сказав «до того»? — відповів старий Сол. — Це я, певно, хотів сказати: до того як прийде якась звістка від мого дорогого хлопчика.

— Ви нездорові, — лагідно мовила Флоренс. — Ви так хвилювалися. Я певна, що вам нездужається.

— Я здоровий, наскільки можна бути здоровим і дужим у мої літа, — відказав старий, затиснувши правицю в кулак і показуючи її Флоренс. — Дивіться! Міцна ще. Хіба її власник не може бути рішучий і сильний духом, як багато хто, молодший за нього? Думаю, може. Побачимо.

Його слова, а надто поведінка так стурбували Флоренс, що вона мала бажання цю ж мить поділитися своєю тривогою з капітаном, якби капітан не використав цю ж мить для розтлумачення стану справ, для розв'язання яких бажано було б знати думку велемудрого Якчіпа, і не попрохав цей високий авторитет представити їм таку.

Якчіп, око якого обмацувало щось на півдорозі між Лондоном і Грейвсендом, кілька разів випростав свою могутню правицю, шукаючи натхненної опори в чарівних формах міс Ніппер, але ця юна особа зловмисно перебралася на протилежний край столу; тож м’яке серце командора «Обачної Клари» так і не дочекалося відгуку на свій потяг.

Зазнавши ряду таких невдач, командор, отже, сам до себе прорік — точніше, не він, а голос у ньому, що звучав сам по собі, цілком незалежно, наче він був одержимий якоюсь хрипливою нечистою силою:

— Я — Джек Якчіп!

— Хрещений Джоном, — на радощах загукав капітан Катл. — Слухайте, слухайте!

— І що я кажу, — вів голос далі,— на тому стою.

Капітан, що тримав Флоренс під руку, кивнув до слухачів, немов кажучи: «Оце так вступ! Недарма я привів його сюди!»

— Таким чином, — провадив голос, — чому б і ні? Якщо так — то що за різниця? Хтось може сказати інакше? Ні. Ну, то баста!

На цій точці розвитку думки голос спинився і передихнув. А далі, дуже повільно, проказав таке:

— Чи думаю я, що «Син та Спадкоємець» потоп, хлоп’ята? Мо’ й так. Чи певен я того? Чому? Якщо корабель стоїть перед протокою святого Георга носом до Даунських пагорбів, то що лежить по праву руку від нього? Гудвінська мілина. Він не мусить сісти на Гудвінську мілину, але може. Все залежить од маневра, і я тут нічого не вдію. Тож, баста, хлопці! Дивіться ясним зором вперед, і щасти вам!

З цими словами голос виступив з маленької вітальні на вулицю, прихопивши з собою командора «Обачної Клари», і з належною поштивістю попровадив його на борт корабля, де той зараз же ліг спати, щоб відсвіжити мозок.

Залишені напризволяще для самостійного впровадження в життя його пророчих настанов — у згоді з принципом, що був основною складовою опорою Якчіпового триніжка і є таким, мабуть, і для деяких інших оракульських сидінь, не лише в Дельфах, — учні цього мудреця здивовано перезирнулися. Роб-Точильник, що досі невинно підслуховував та підглядав крізь вікно в стелі, спустився вниз геть спантеличений. Тільки капітан Катл нетямився від захвату, вважаючи, що Якчіп блискуче потвердив свою славу, і взявся тлумачити присутнім, що Якчіп нічого лихого на думці не мав, що він повен доброї віри і що слова такого авторитета — справжній якір надії і виводять на певний шлях, де той якір можна закинути. Флоренс силкувалася пойняти йому віри, зате Сюзанна, твердо схрестивши руки на грудях, рішуче хитала головою і вірила в Якчіпа не більше, ніж у містера Перча.

Щодо дядька Сола, то філософ покинув його у тому ж стані, в якому й застав, бо той і досі подорожував усіма морями світу, з компасами в руці, не знаходячи їм відпочинку. І лиш після того як Флоренс шепнула щось старому на вухо, капітан Катл підійшов до нього і, поклавши руку йому на плече, сердечним тоном вигукнув:

— Ну, як настрій, Соле Джілсе?

— Та так собі,— одповів інструментальний майстер. — Весь час згадую, як того самого дня, коли мій хлопчик став на роботу в «Домбі й Сина» і так пізно прийшов — на обід — він сидів саме там, де ви тепер стоїте, — ми говорили про шторми й морські аварії, і я ніяк не міг навернути його на іншу тему, — тут очі старого спіткали серйозний погляд Флоренс, і він примусив себе всміхнутися.

— Тримайтеся, старий друже! — вигукнув капітан. — Веселіш! А знаєте що, Соле Джілсе? Коли я проведу втіху душі моєї додому, — капітан глянув на Флоренс і цмокнув свій гачок, — я вернусь і візьму вас на буксир аж до кінця цього чудового дня. Ви підете зі мною, і разом десь пообідаєм.

— Тільки не сьогодні, Неде! — хутко відповів старий, явно вражений цією пропозицією. — Не сьогодні. Я не можу.

— Чому? — здивовано подивився на нього капітан.

— Я… я маю багато роботи. Мені треба… треба обміркувати, влаштувати дещо. Мушу піти з дому й мушу бути сам, бо мені треба багато чого обміркувати.

Капітан глянув на інструментального майстра, тоді на Флоренс, тоді знов на інструментального майстра.

— Ну, значить, завтра, — запропонував він.

— Так-так, завтра, — згодився старий. — Зайдіть завтра. Хай буде завтра.

— Я раненько зайду, не забудьте, — попередив капітан.

— Так-так, з самого ранку, — повторив старий Сол. — А тепер — до побачення, Неде, і хай вас бог благословить.

Стиснувши з незвичайним запалом руку капітанові, старий повернувся до Флоренс, взяв її руки, поцілував і з якоюсь дивною похапливістю повів її до кеба. Та й, загалом беручи, його поведінка так збентежила капітана, що той трохи затримався й звелів Робові якнайуважніше пильнувати свого пана до ранку. Наказ свій він підсилив шилінгом і обіцянкою принести ще півшилінга завтра. Зробивши це добре діло, капітан Катл, що вважав себе природним і законним охоронцем Флоренс, з повним почуттям відповідальності видряпався на передок і відвіз її додому. При прощанні він запевнив Флоренс, що триматиметься Сола Джілса міцно і щиро, а Сюзанну Ніппер, галантність якої щодо місіс Мак-Стінджер і досі була йому в пам'ятку, ще раз запитав: «Справді? Ви так гадаєте, серце? Н-ну!»

Коли двері похмурого будинку зачинилися за Флоренс із Сюзанною, думки капітана знов повернулися до старого майстра, і йому стало трохи не по собі. Отож, замість іти додому, він ще кілька разів прогулявся вздовж вулиці і, щоб згаяти час до вечора, пообідав у маленькій наріжній таверні в Сіті, до якої вчащало чимало лискучих капелюхів. Головним наміром капітана було, коли посутеніє, пройтися мимо крамниці й зазирнути у вікно. Так він і зробив. Двері до вітальні були відчинені, його друг із заклопотаним виглядом невідривно писав щось за столом; маленький мічман, знятий на ніч, щоб його не змочила роса, стежив за ним із прилавка, під яким Роб-Точильник стелив собі постіль, перед тим як зачинити крамницю. Пересвідчившись, що у володіннях дерев'яного мореплавця панує спокій і тиша, капітан попрямував до Бриг-майдану, вирішивши рано-вранці зніматися з якоря.