Домбі і син

Розділ сорок шостий

Серед різних дрібніших змін, що за останній час сталися в житті і побуті містера Турбота, найбільше впадала в очі надзвичайна старанність, з якою він працював, і увага, з якою вивчав найменші деталі усіх справ торговельного дому «Домбі і Син». Завжди беручкий і доскіпливий, він збільшив свою рисячу проникливість ще разів у двадцять. Він не лише стежив за кожним кроком у щоденній діяльності фірми, а знаходив ще вільний час, — власне, викрадав його, — щоб переглянути колишні угоди, укладені торговельним домом упродовж цілої низки років, і свою участь у них. Часто, коли клерки вже розходились і контора була темна та порожня, а всі інші подібні установи — зачинені, містер Турбот, розпатравши залізну кімнатку-скарбницю, вивчав таємниці книг та паперів, наче анатом, що вивчає найтонші розгалуження нервів та сухожиль досліджуваного ним об’єкта. Перч-посильний, що звичайно в таких випадках зоставався в конторі й, запаливши свічку, розважався читанням прейскуранта чи дрімав біля вогню в приймальні, щохвилинно ризикуючи пірнути носом у ящик з вугіллям, не міг не скласти данини захоплення такій ревності, дарма що вона значно вкорочувала його родинні радощі, і всякчас вихваляв перед місіс Перч (що тепер колихала близняток) працьовитість та пильність їхнього управителя в Сіті.

Таку ж посилену й пильну увагу, як і до справ фірми, містер Турбот почав приділяти й своїм власним справам. Не будучи компаньйоном підприємства — така честь випадала виключно спадкоємцям славетного прізвища Домбі, — він діставав, однак, певний відсоток од обігу, а що користав з усіх пільг, надаваних його фірмі, для вигідного вкладення грошей, то серед дрібної рибки, яка крутилася довкола тритонів торгівлі зі Сходом, вважався заможною людиною.

Ці пронози почали подейкувати, що Джеймс Турбот з фірми Домбі прикидає оком, чого він варт, і саме вчасно стягує докупи грошенята, а на біржі закладалися навіть, що Джеймс незабаром побереться з багатою вдовою.

Проте всі ці турботи анітрохи не перешкоджали містерові Турботові піклуватися хворим хазяїном, й анітрохи не відбилися на його чепурності, охайності, прилизаності і всіх інших котячих рисах. Не те, щоб у нього зайшла якась зміна — у звичках чи в рисах характеру, — просто весь він якось підтягнувся. Все, що спостерігалося в ньому колись, спостерігалося й зараз, тільки в сконцентрованішому вигляді. До чого б він не брався, він усе робив з повною самовіддачею, а в чоловікові, такому здібному й цілеспрямованому, як він, це цілком певно вказувало на одне: робить він те, що додає гостроти й наснаги найсильнішим сторонам його натури.

Єдина зміна, що виразно помічалася в нім, була задума, в яку він упадав тоді, коли їхав верхи, — як і тоді, коли вертався з дому містера Домбі в день його нещасливого падіння. В такі хвилини він правив конем цілком машинально і, здавалося, нічого не чув і не бачив, доки не під’їздив до цілі, хіба що якась несподіванка виводила його з цієї задуми.

Їдучи отак одного дня на своїм білоногім коні до контори «Домбі і Син», він не помітив ні двох пар жіночих очей, що стежили за ним, ні зачарованого погляду Роба-Точильника, який на доказ своєї справності чекав на нього за квартал від контори і, раз у раз хапався за капелюх, марно намагаючись привернути його увагу, тупцяв поруч з конем, готовий підтримати стремено, коли хазяїн злізатиме з сідла.

— Бач, хто їде! — вигукнула одна з жінок, стара баба, скинувши перед себе висохлу руку й показуючи на нього другій, молодій жінці, що разом з нею стояла, ховаючись, у брамі.

Дочка місіс Браун зиркнула туди, куди вказувала мати, і на обличчі в неї з’явився злий, мстивий вираз.

— Я ніколи не думала, що побачу його, — тихо сказала вона, — але, може, це й добре, що бачу. Бачу!

— Не змінився, — промовила стара зі злістю в очах.

— Щоб він змінився! — озвалася друга. — 3 якої це речі? Хіба він страждав? Це я змінилася за двадцятьох. Чи того не досить?

— Бач, як їде? — буркнула стара, звернувши на дочку червоні очиці. — Вправненький, чистенький, на коні, а ми в болоті…

— Ми самі болото, — урвала дочка. — Ми тільки болото під копитами його коня. Чим же нам іще бути?

І, напружено дивлячись йому вслід, нетерпляче махнула рукою, зацитькуючи матір, мовби сам звук її голосу заважав їй дивитися. Мати, стежачи не за ним, а за нею, вмовкла і чекала, аж вогонь у доччинім погляді пригас і вона зітхнула, наче їй стало легше, що нарешті він зник.

— Голубко моя! — тільки тепер озвалася стара. — Алісо! Красунечко! Алі! — Вона обережно смикнула її за рукав. — І ти дозволиш, щоб він отак собі роз’їжджав, замість того, щоб витиснути з нього гроші? Таж то гріх, доню.

— Чи ж я вам не казала, що жодних грошей від нього не візьму? — відповіла та. — Ви й досі не ймете мені віри? Взяла я гроші від його сестри? Невже б я торкнулася хоч одного пенні, що пройшло через його білі руки… хіба щоб, отруївши, відіслати йому назад? Заспокойтеся, мамо, і ходім уже.

— А він же такий багатій! — бідкалась стара. — А ми такі бідні!

— Бідні, бо не маємо чим відплатити йому за всі нещастя, якими йому завдячуємо, — промовила дочка. — Хай би дав мені те, чим то платиться — я прийму і пущу в ужиток. Ходім. Нічого на його коня видивлятись. Ходім, мамо!

Але стара, у якої поява Роба-Точильника, що вертався назад, ведучи коня без їздця, явно викликала інтерес зовсім іншого плану, стежила за цим молодим чоловіком з надзвичайною увагою, а коли Роб наблизився, відкинула всі, очевидні досі, вагання і, блиснувши оком на дочку та приклавши пальця до губ, слушної миті вислизнула з брами і торкнула його за плече.

— Ба, де ж це мій веселун Роб пропадав стільки часу? — спитала, коли той обернувся.

Веселун Роб, чия веселість по цім привітанні помітно підупала, з безмірно збентеженим виглядом і з сльозами на очах відповів:

— Ой, місіс Браун, чого ви спокою не даєте бідному хлопцеві, коли він чесно заробляє собі на життя і веде себе порядно? Навіщо ви отак ганьбите його добре ім’я, спиняючи на вулиці, коли він веде коня свого пана до порядної стайні? Ви того коня, якби воля ваша, продали б на м’ясо для котів та собак! А я гадав, — сказав Роб на завершення так, мовби хотів найдужче дошкулити старій, — я гадав, що ви давно вже вмерли!

— Оце так він зі мною говорить! — гукнула, звертаючись до дочки, стара. — Зі мною, що не один тиждень чи місяць з ним водилася моя люба, і не раз по-приятельськи обставала за ним, коли він накладав з різними там голуб’ячими волоцюгами та птахоловами!

— Не будемо про птахів, добре, місіс Браун? — з великим острахом відповів Роб. — Хлопцеві, гадаю, краще мати до діла з левами, аніж з тою дрібнотою, що все тобі в очі мечеться, коли найменше того чекаєш. Ну, та як ви поживаєте й чого від мене хочете? — Ці чемні запитання Точильник витиснув із себе немов над силу, з великим розпачем та мстивістю.

— Чуєш, голубе, як він говорить зі своєю приятелькою? — знову звернулася місіс Браун до дочки. — Але дехто з його приятелів не такий терплячий, як я. Досить мені сказати декому, з ким він знався, гуляв і шахрував, як його можна знайти.

— Прикусіть язика, добре, місіс Браун? — перебив нещасний Точильник, злодійкувато озираючись, наче боячись, що вздрить десь під боком сліпучі зуби свого хазяїна. — Яка вам приємність занапастити чоловіка? А ще у ваших літах! Коли вам багато про що треба б думати?

— Який гарний кінь! — мовила стара, плескаючи огира по шиї.

— Дайте йому спокій, добре, місіс Браун? — скрикнув Роб, відштовхуючи її руку. — Ви можете з розуму звести бідного, покаянного хлопця!

— А яку ж то я кривду вчинила йому, дитино? — спитала стара.

— Кривду вчинила! — перекривив її Роб. — Та в нього такий хазяїн, що все знатиме, навіть якби його соломинкою діткнулися. — Він хухнув на місце, де лежала рука старої, і розгладив його пальцем, наче й справді вірив у те, що казав.

Стара, обернувшись, прошамкотіла щось, кривляючись, дочці і разом з нею рушила слідом за Робом, який не пускав з рук поводів.

— Добра служба, га, Робе? — знову зняла вона розмову. — Тобі щастить, дитино.

— Не кажіть мені за щастя, місіс Браун, — відповів безталанний Точильник, спиняючись. — Якби ви не підходили ото або забралися звідси, то бідного хлопця, мабуть, можна було б назвати щасливим. Ви що, не можете йти своєю дорогою й одчепитись од мене, місіс Браун? — раптом вдарився у войовничий плач Роб. — Якщо та молодиця ваша приятелька, то чого вона не забере вас, а дозволяє чинити таке неподобство?

— Що?! — каркнула стара, присунувши до нього обличчя з таким зловісним оскалом на ньому, аж обвисла шкіра її шиї зібгалася в складки. — То ти зрікаєшся своєї старої кумасі? Чи не ти п’ятдесят разів ховався в моїй хаті й твердим сном спав в мене в кутку, коли не мав іншого ліжка, як бруківка, а ти ото так розмовляєш зі мною? А чи не я з тобою купувала, продавала, допомагала, як уміла, ти, шмаркачу, шельмо такий-сякий, а ти ото кажеш мені забиратися? А чи я не зберу на завтра цілої зграї твоїх товаришочків, що вже точно не одчепляться від тебе, як тінь, доки не занапастять остаточно, а ти ще, зухвальцю, вирячуєшся на мене? Я пішла! Ходім, Алісо!

— Стійте, місіс Браун! — верескнув переляканий Точильник. — Що це ви виробляєте? Чого завелись? Не пускайте її, будь ласка. Я й на думці не мав ображати вас. Я ж питав: «як поживаєте?» — з самого початку, правда ж? але ви не відповіли. Ну, то як же ви поживаєте? А потім, — жалісно сказав Роб, — дивіться, — ну, як може нещасний хлопець стояти й базікати на вулиці, коли в нього хазяйський кінь на руках, якого треба відвести почистити, і хазяїн, котрий знає усе, що де трапиться!

Стара ніби трохи зм’якла, але й далі трусила головою, кривлялася та шамкала.

— Ходімте до стаєнь, вип’єте чогось, що вам на користь вийде, га, місіс Браун? — запропонував Роб. — Замість виробляти таке, од чого нема ніякої користі ні вам, ні комусь? І ви ходіть разом з нею, будьте ласкаві, — припрошував Роб. — Я, безперечно, був би дуже радий цій зустрічі, якби не кінь!

Отак перепросившись, Роб, образ жалю і розпуки, провадив свого підопічного в провулок. Стара, кривлячи гримаси до дочки, не відставала від нього. Не відставала і дочка.

Звернувши на тихий маленький майдан чи то дворище, над яким височіла величезна дзвіниця, і де центрами ділового життя були склад пляшок і склад упаковок, Роб передав білоногого грумові із старосвітської стайні на розі і, запросивши місіс Браун з донькою присісти на кам’яну лаву біля воріт цього закладу, зник, щоб незабаром виринути з сусідньої корчми з олов’яною квартою та склянкою в руках.

— За твого хазяїна — містера Турбота, дитино! — повільно проказала стара, перед тим як випити. — Нехай благословить його бог!

— Е, та я ж не говорив вам, хто він, — вирячив очі Роб.

— Ми його з вигляду знаємо, — пояснила місіс Браун, так напруживши увагу, що на хвилю її невгавні щелепи й голова застигли без руху. — Ми бачили, як він проїздив сьогодні і спішився, а ти був готовий відвести коня.

— А-а! — протяг Роб, очевидно, шкодуючи, що його готовність не занесла його деінде. — А що з нею? Що, вона не п’є?

Запитання стосувалося Аліси, яка, загорнувшись у плащ, сиділа трохи осторонь, цілком байдужа до простягненої їй склянки. Стара похитала головою.

— Не звертай уваги, — сказала вона. — Ти не знаєш, яка вона дивна, Роб. А містер Турбот…

— Т-с-с! — цитьнув Роб, обережно зиркнувши на склади, ніби на стосах пляшок і упаковок міг сидіти містер Турбот, стежачи за ним. — Тихо!

— Та його ж тут нема! — вигукнула місіс Браун.

— Хто його зна, — пробурмотів Роб, перебігши очима і по дзвіниці, наче думав, що той, наділений надприродним слухом, міг бути і там.

— Добрий хазяїн? — поцікавилася місіс Браун.

Роб потакнув і стиха додав:

— Всевидющий.

— Живе за містом, так, любчику?

— Коли вдома, — відповів Роб, — але тепер ми живемо не вдома.

— А де ж? — запитала стара.

— Наймаємо квартиру. Недалеко від містера Домбі.

Молода жінка глянула на нього так раптово і так допитливо, що Роб геть збентежився й знову простяг їй склянку, але не з більшим успіхом, ніж дотепер.

— Це той містер Домбі, про якого ми з вами часом балакали, — нагадав Роб місіс Браун. — Власне, ви хотіли, щоб я балакав про нього.

Стара кивнула головою.

— Ну, так той містер Домбі упав з коня, — знехотя пояснив Роб, — і тепер моєму панові доводиться бувати там частіше, ніж завжди — чи то в нього, чи то в місіс Домбі, чи ще там у когось. От ми й перебралися до міста.

— А вони ладять між собою, любчику? — спитала стара.

— Хто?

— Та він же й вона?

— Містер і місіс Домбі? — перепитав Роб. — Та відкіля мені знати?

— Ні — твій пан і місіс Домбі, ціпонько, — лагідно пояснила стара.

— Не знаю, — озираючись, відповів Роб. — Думаю, що так. Але ж бо ви й цікаві, місіс Браун! Хто менше говорить, той довше живе.

— Та що ж у тім злого? — сплеснувши руками, розсміялася стара. — Е, веселун Роб присмирнів, відколи в люди вибився! Нема у тім зла.

— Я знаю, що зла в тім нема, — відказав Роб, зиркнувши на склад і дзвіницю, — але й добра з того базікання не буде, хоч би йшлося про те, скільки в мого хазяїна гудзиків на фраку. З ним, кажу я вам, це не пройде. Краще вже утопитись. Його слова. Я б вам не сказав навіть, як його звати, коли б ви самі того не знали. Поговорім про когось іншого.

Поки Роб іще раз сторожко оглядав майдан, стара крадькома подала знак дочці. Порух цей був миттєвий, але дочка, зрозумівши, відвела очі від обличчя хлопця й щільніше загорнулась у свій плащ.

— Робе, любчику, — мовила стара, киваючи йому на другий край лави, — ти завжди був моїм улюбленцем. Хіба ні? Скажеш, не був?

— Був, місіс Браун, — відповів Точильник не вельми гречно.

— І ти міг мене кинути! — сказала стара, обхопивши руками його шию. — Отак піти од мене, вирости, що й пізнати не можна, і ані разу не забігти до своєї нещасної старої приятельки, щоб розказати, як тобі пощастило, чванько ти такий! Охо-хо!

— От уже напасть для чоловіка, що має всевидющого хазяїна під боком! — зойкнув бідолаха Точильник. — Коли йому отак виють над вухом!

— І ти не зайдеш до мене, Робі? — голосила місіс Браун. — Охо-хо! Ніколи вже не зайдеш до мене?

— Та зайду! Чуєте, зайду! — запевнив Роб.

— Оце мій Роб! Оце мій любчик! — сказала місіс Браун, витираючи сльози на поморщенім виду й ніжно притуливши його до себе. — На старе місце, Робе?

— Так, — відповів Точильник.

— І скоро, Робе, голубчику? — вигукнула місіс Браун. — І не раз, — так?

— Так, так, так! — запевнив Роб. — Їй-богу, побачите, клянуся душею й тілом.

— Ну, тоді, — місіс Браун звела до неба руки й відкинула назад свою тряську голову, — тоді, якщо він додержить слова, я ніколи не покажусь йому на очі, хоч і знаю, де він живе, і нікому ані пискну про нього! Ніколи!

Цей вигук, здавалось, був краплею втіхи для бідолашного Точильника, який при цих словах ухопив місіс Браун за руку і зі сльозами на очах почав благати, щоб облишила нещасного хлопця й не псувала йому кар’єри. Обнявши Роба ще раз, місіс Браун дала на це згоду, та, вже рушивши вслід за дочкою, обернулась, підвела застережливо пальця і хрипким шепотом попросила грошей.

— Тільки шилінг, голубчику, або хоч шість пенсів, — мовила вона із хтивим, пожадливим виразом на обличчі. — В ім’я старої дружби, — я ж така бідна. А моя красунечка, — глипнула вона поверх плеча, — це моя доня, Робе, — вона мене ледь не голодом морить.

Та коли Точильник неохоче тицьнув їй гроші, доня її, підійшовши нечутно, вхопила її руку й видерла монету.

— Що це таке, мамо? — мовила вона. — Знов гроші! Завжди і вічно гроші! Чи ви забули, що я вам щойно казала? На! Забирай!

Бачачи, як гроші повертаються до власника, стара застогнала, але, більше ніяк не опротестовуючи цього повернення, пошкутильгала, пліч-о-пліч з дочкою, в провулок. Вражений та розгублений Роб, видивившись їм услід, бачив, як через кілька кроків вони спинилися й затіяли жваву розмову; бачив, як молодша кілька разів загрозливо вимахувала рукою (мабуть, на адресу того, про кого йшла мова), а місіс Браун їй недолуго вторувала, і всім серцем прагнув, аби предметом їхньої дискусії був не він.

Тішачись тим, що вони нарешті пішли, а також надією, що місіс Браун житиме не довічно, та й, мабуть, не так уже й довго, йому на клопіт, Точильник, що журився власним безпутством лиш настільки, наскільки воно спричинялося до ось таких прикрих оказій, повернув своєму стривоженому обличчю погідніший вираз, пригадавши собі, як ловко він збувся капітана Катла (спогад цей майже завжди піднімав йому настрій), і подався до контори «Домбі і Син» по нові розпорядження свого пана.

Пан той, глянувши на Роба з проникливістю, від якої серце хлопцеві скочило в п’яти, і він уже майже чекав нагінки за місіс Браун, передав йому звичайну папку з ранішньою поштою для містера Домбі та записку для місіс Домбі й відпустив його кивком голови, що наказував йому бути обачним і не гаяти часу. Ця таємнича настанова, повна, в уявленні Роба, зловісних застережень та погроз, вплинула на нього сильніше, ніж будь-які слова.

Залишившися сам у своєму кабінеті, містер Турбот взявся до праці і працював цілий день. Він прийняв чимало відвідувачів, переглянув низку документів, побував у різних місцях зібрань торгового люду і не вдавався в жодні абстрактні міркування, поки з усіма цьогоденними справами не було покінчено. Та щойно його стіл очистився нарешті від паперів, як він знову занурився в свою звичайну задуму.

Він стояв на своїм звичайнім місці, в своїй звичайній позі, втупивши очі в підлогу, коли до кабінету ввійшов його брат з кількома листами, що їх забрали були звідси протягом дня. Він мовчки поклав листи на стіл і тут же пішов до виходу, коли містер Турбот-управитель, що з першої ж миті не зводив з нього очей, наче саме про нього і думав увесь цей час, озвався:

— Так що тебе, Джоне, сюди привело?

Брат показав на листи й знову рушив до дверей.

— Мене дивує, — сказав управитель, — що ти приходиш і виходиш, навіть не запитавшись про здоров’я хазяїна.

— В конторі ще зранку казали, що містер Домбі почуває себе добре, — відповів той.

— Ти став такий м’якосердий за останні роки, — посміхаючись, мовив управитель, — що можу забожитися — якби йому щось поганого трапилося, ти б вельми журився.

— Мені й справді було б дуже жаль, Джеймсе.

— Йому було б жаль! — сказав брат, показуючи на нього рукою, немов у кабінеті був ще хтось, до кого він звертався. — Йому й справді було б дуже жаль! І хто це говорить! Остання шпиця в конторі; мотлох, який кинуто в куток, обличчям до стіни, наче негодящу картину, і залишено так на бозна-скільки років! Він — сама вдячність, і пошана, і відданість! І він ще хоче, щоб я йому повірив!

— Я зовсім не хочу, щоб ти мені вірив, — відповів той. — Я хочу лише, щоб ти ставився до мене так, як і до будь-кого з твоїх підлеглих. Ти спитав — я відповів.

— Та чи ти, лакизо, не маєш що йому закинути? — з незвичною для себе дражливістю сказав управитель. — Ні зневажливого поводження, ні зарозумілості, ні великопанських вибриків, ні визиску якого хоч! Таж, до біса! Чоловік ти чи ганчірка?

— Було б дивно, якби двоє людей — особливо начальник і підлеглий — прожили так багато років укупі й не мали б що закинути один одному, — він, в усякому разі, так і думав, — відказав Джон Турбот. — Та, поминувши тутешню мою історію…

— Тутешню його історію! — гукнув управитель. — Отож-бо й воно! Одне це дає йому змогу лавірувати, випасти зі списку! Ну?

— Поминувши те, що, як ти натякаєш, дає мені підставу (яку, на щастя для інших, маю тільки я) бути йому вдячним, то будь-хто в нашій конторі напевно сказав би чи відчував би те ж саме, коли не більше. Невже ти гадаєш, що тут хоч один знайдеться, хто, якби з хазяїном трапилась якась неприємність або нещастя, залишився б байдужим чи почував би щось інше, крім щирого жалю?

— Добра підстава бути йому вдячним, нічого не скажеш! — зі зневагою мовив брат. — А чи не думаєш ти, що тут тебе тримають як дешевий взірець, як зразковий приклад милосердності «Домбі і Сина», що служить во славу знаменитої фірми?

— Ні, — м’яко відповів той. — Думав і думаю, що мене тут тримають з більш благородних, некорисливих мотивів.

— Ти, по-моєму, збирався процитувати якусь заповідь Христову? — сказав управитель, по-тигрячому оскаливши зуби.

— Ні, Джеймсе, — відповів той. — Та, хоч братні зв’язки між нами вже давно обірвані й відкинуті…

— І хто їх обірвав, добродію? — перебив управитель.

— Я, переступом своїм. Я цього на карб тобі не ставлю.

Управитель повторив своїм безголосим ощиреним ротом: «О, цього ти мені на карб не ставиш!» — і дав знак, що слухає далі.

— Отож, хоч зв’язків цих уже немає, все ж я тебе дуже прошу — не бери мене без потреби на глум і не перекручуй того, що я говорю чи хочу сказати. А збирався я сказати лиш те, що неправильно було б думати, ніби ти, кого поперед усіх інших було вдостоєно просуванням по службі, довір’ям і відзнаками (вдостоєно, я знаю, від самого початку — за таланти твої і відданість), ти, що спілкуєшся з містером Домбі вільніше, ніж інші, — можна сказати, на рівних, що зазнав його ласки і щедрості,— хибно було б уважати, ніби ти — єдиний, хто вболіває за його добробут і добре ім’я. В цілій фірмі — від тебе почавши і до найскромнішого служника — нема такого, хто — як я щиро вірю — не поділяв би цього почуття.

— Брешеш, — сказав управитель, зчервонівши в раптовому гніві. — Ти лицемір, Джоне Турботе, і ти брешеш!

— Джеймсе! — вигукнув той і теж спалахнув. — Що це за образливі слова? Навіщо ганьбиш мене так, зовсім безпричинно?

— Кажу тобі, — відповів управитель, — що все твоє лицемірство і м’якосердість… все ваше тутешнє лицемірство і м’якосердість для мене не більше, як ось це, — він ляснув пальцями. — Я крізь них, мов крізь повітря, бачу! В цілій конторі, почавши від мене і до найскромнішого служника (на якого ти дуже зважаєш, і небезпідставно, бо тобі до нього недалеко), немає такого, хто не радів би в душі, якби хазяїн доскочив біди, хто б його не ненавидів потай, хто не бажав би йому швидше лиха, як добра, і не збунтувався проти нього, якби мав змогу і мужність. Кому ближче до його ласки, тому й ближче до його зарозумілості; чим ближче до нього, тим більше зась! Ось яка тут віра!

— Не знаю, — сказав Джон, чиє обурення хутко обернулося на подив, — хто це наплів тобі таких нісенітниць і чому ти обрав на цю пробу мене, а не когось іншого. А що то було випробовування, свого роду провокація — цього я тепер певен. Ти якийсь чудний сьогодні. Можу лише ще раз ствердити — тебе ввели в оману.

— Я знаю це, — відповів управитель, — я вже це тобі казав.

— Не я, а твої інформатори, — перебив його брат, — якщо вони в тебе є. А коли нема — то власні твої думки та призри.

— Я не маю призр, — одказав управитель. — Маю певність. Ви — малодушні, ниці, влесливі собаки! Всі ви вдаєте одне і те ж, співаєте одних пісень, всі однаково дзявкаєте про свою відданість і таїтеся з тим, що і так видно.

Його брат мовчки рушив до виходу і на останньому слові зачинив за собою двері. Містер Турбот-управитель підсунув крісло до вогню й почав потихеньку роздовбувати вугілля кочергою.

— Підлі, боягузливі лакузи! — бурмотів він, виставивши два ряди своїх блискучих зубів. — Нема серед них такого, що не вдав би, який він, бач, вражений та обурений… ба! Нема такого, але дай йому силу, та ще розуму й сміливості на додачу — кожен би строщив гордощі Домбі й потолочив так само безжально, як я оці жарини.

Розбиваючи їх й розкидаючи по поду, він замислено усміхався, дивлячись на роботу своїх рук. «І то не чекаючи на поклик такої ж гордячки королеви, — додав він. — А там гордість така, за яку не можна забувати, — свідченням тому наше знайомство». По цих словах він запав у ще глибшу задуму й сидів так над згасаючим жаром, аж нарешті підвівся з виглядом людини, що захопилася читанням, озирнувся довкола, взяв капелюх, рукавички, пішов туди, де стояв його кінь, скочив у сідло й почвалав освітленими вулицями, — бо був уже вечір.

Їхав він попри будинок містера Домбі і, пустивши коня ступою, підвів погляд на вікна. Увагу його насамперед привернуло те вікно, де він колись бачив Флоренс з Діогеном, хоч зараз там не світилося, та він посміхнувся і, ніби гордуючи ним, переніс погляд на високий фасад будинку.

— Був час, — сказав він, — коли варт було стежити, як сходить навіть твоя маленька зірка, і знати, де на небі зібралися хмари, щоб при потребі затьмити тебе. Та тепер зійшла планета, і ти загубилася в її сяйві.

Він повернув свого білоногого за ріг вулиці й серед освітлених вікон на тильній стіні будинку шукав одного. З ним був пов’язаний спогад про одну величну постать, про руку в рукавичці, спогад про те, як сипались на підлогу пір’їни з крила красивого птаха, як дрижала і шелестіла легесенька біла накидка на сукні, наче перед далекою бурею. Всі ці спогади він повіз із собою, коли, знов завернувши коня, помчав у безлюдні, темні алеї парків.

В дійсності — фатальній дійсності — вони були пов’язані з жінкою, гордою жінкою, яка ненавиділа його, але яка, завдяки його лукавству і власній розгніваній гордині, поволі й несхибно привчалася терпіти його товариство й потрохи почала приймати його в себе як того, хто мав привілей говорити з нею про її підкреслену неповагу до її чоловіка і брак поваги до самої себе. Вони були пов’язані з жінкою, яка ненавиділа його до глибини душі, яка знала його наскрізь і не довіряла саме тому, що знала його так добре, як він — її, але яка тим і живила свій бунтівний гнів, що з кожним днем дозволяла йому підступатися ближче й ближче, не дивлячись на ненависть, яку плекала до нього. Не дивлячись? Якраз завдяки їй, — бо в темних надрах цієї ненависті, непрониклих для її грізних очей, — хоч дещо таки проглядалося звідти невиразно, — ховалася така чорна розплата, що найлегшої тіні від неї, побаченої навіть мигцем, мов у страшному сні, було б достатньо, щоб навік очорнити їй душу.

Чи саме такий образ цієї жінки витав перед ним, поки він їздив верхи, — образ правдивий і очевидний?

Так. Він бачив її саме такою, якою вона була насправді. І вона була при нім невідступно — з її гордістю, гнівом, ненавистю, — такими ж очевидними, як і її краса; і серед них найочевидніша — її ненависть. Часом він бачив її, гордовиту та неприступну, поруч себе, а часом — розпластану, викачану в поросі, під копитами свого коня. Але завжди бачив її такою, якою вона була насправді, без прикрас, і стежив за кожним її кроком на небезпечній стежці, якою вона йшла.

І коли прогулянка його скінчилась, і він, перевдягнений, з похиленою головою, тихим голосом і вкрадливою посмішкою, переступив поріг її яскраво освітленої кімнати, він бачив її так само чітко і ясно. Він навіть здогадувався про таємницю схованої в рукавичку руки, і тим довше затримував її у своїй. З небезпечної стежки, якою вона йшла, він не збочив; і де тільки лишала слід її нога, тут же в цей слід ступав і він.