Домбі і син

Розділ дев’ятнадцятий

Маленький дерев’яний мічман над крамницею корабельних інструментів, як і залежало твердосердому мічману, залишався байдужий до від’їзду Уолтера навіть тоді, як останній день перебування юнака в невеличкій вітальні вже схилявся надвечір. З квадрантом, приставленим до пукатого ока, всім тілом, як завжди, нестримно пориваючись уперед, мічман якнайвигідніше показував свої коротенькі панталони і, заглибившись у наукові дослідження, не виявляв щонайменшої цікавості до мирських турбот. Із зовнішнім світом мічмана в’язало хіба те, що сухого дня він припадав пилом, туманного — сажею, дощового дня підновляв ненадовго свого старенького мундира, а спекотного — брався пухирцями. В усьому ж іншому то був нечулий, черствий, самовпевнений мічман, заклопотаний тільки своїми відкриттями, і все, що діялось довкола нього, цікавило його не більше, ніж Архімеда при здобутті Сіракуз.

Таким, принаймні, він здавався за тодішнього стану їхніх домашніх справ. Уолтер, проходячи, часто кидав на нього привітним оком, а бідний старий Сол, коли Уолтера не було, любив вийти з крамниці, спертись на одвірок і постояти так, притиснувшись старенькою перукою до пряжок на черевиках свого янгола-охоронця. Однак ні один страховинний ідол з ротом від вуха до вуха, жодна жахітна маска, зроблена з папужачого пір’я, не залишилися б такими байдужими до молінь своїх поганських обожнювачів, як цей дерев’яний мічман до всіх отих виявів прихильності.

Уолтерові стислося серце, коли він, оглядаючи свою спальню, — комини, і покрівлі, які видніли з вікна, — подумав, що цього вечора йому доведеться попрощатися з нею, мабуть, назавжди. Без тих кількох книжок та гравюр, що він поназбирував, кімната здавалася холодною і немов дорікала, що він її покидає; відчувалося, що скоро вони стануть чужі одне одному. «Ще кілька годин, — думав Уолтер, — і всі мої, ще школярські мрії будуть уже не мої, як і ця кімната. Мрії можуть повернутися — уві сні; може, і я повернуся сюди, хто знає. Але в мрії один хазяїн, а в кімнаті їх може бути й десятеро, і кожен у ній щось змінить, щось занедбає, щось зробить не так, як слід».

Та не можна було лишати дядька у вітальні самого, бо капітан Катл, тактовний попри позірну грубість, всупереч великому бажанню, не заходив до них, даючи їм змогу перебалакати віч-на-віч. Отож Уолтер, який щойно вернувся додому після останнього свого службового дня, швиденько зійшов униз, щоб скласти компанію старому Солеві.

— Дядю, — весело гукнув він, кладучи руку на плече Соломона Джілса, — то що я маю прислати вам з Барбадоса?

— Надію, дорогий мій Уолтере; надію, що ми ще стрінемось по цей бік могили. Пришли її скільки зможеш..

— Пришлю, дядю. Цього у мене аж забагато, а я не скупий. Що ж до живих черепах, цитрин для пуншу капітанові Катлу, консервів для ваших недільнйх обідів і всякого такого, то я їх цілі кораблі посилатиму…. як забагатію.

Старий Сол протер окуляри і ледь посміхнувся.

— Отак і треба, дядечку! — ще веселіше гукнув Уолтер і ще кілька разів поплескав його по плечі. — Ви підбадьорюйте мене, а я — вас! І завтра вранці будем веселі, як жайворонки, і полетимо високо, як вони. Мої надії уже десь там, під хмарами виспівують!

— Уоллі, голубчику, я зроблю все, що можу, — обіцяв старий. — Все, що можу.

— А ваше «все», — засміявся Уолтер, — може бути тільки найкраще, дядечку. То не забудете, що ви обіцяли присилати мені?

— Ні, Уоллі, ні, — відповів дядько. — Все, що я дізнаюся про міс Домбі, — сердешна, вона тепер саменька зосталася, — я все тобі напишу. Боюсь, цього буде небагато Уоллі.

— Знаєте, що я вам скажу, дядю? — по хвилині вагання мовив Уолтер. — Я тільки-но був у них.

— Ну, ну, ну? — пробурмотів старий, здивовано зводячи брови, а разом з ними й окуляри.

— Не для того, щоб побачитися з нею, — пояснив Уолтер, — хоч міг би побачитись, якби захотів, бо містера Домбі нема в Лондоні. Ні, — щоб попрощатися з Сюзанною. Я подумав, що маю право на це, за даних обставин, та враховуючи, коли я бачив міс Домбі востаннє.

— Так, хлопчику, так, — погодився дядько, струшуючи з себе хвилинну задуму.

— Отже, я бачився з нею… з Сюзанною, тобто, — провадив далі Уолтер, — і сказав їй, що завтра від’їжджаю. І ще сказав, дядю, що від того вечора як вона побувала в нас, ви завжди цікавитеся міс Домбі, що бажаєте їй здоров’я та щастя й були б раді хоч чим-небудь їй допомогти. Я, знаєте, подумав, що за даних обставин маю право сказати так. Ви теж так гадаєте?

— Так, хлопчику, так, — відповів дядько, як і раніш.

— І ще сказав, що коли вона… Сюзанна, значить… повідомить вас або сама, або через місіс Річардс, чи іншого когось, кому буде по дорозі, що у міс Домбі все добре і вона щаслива, то вам це буде втіхою, і ви напишете мені, і мені це теж буде втіхою. Ось! Слово честі, дядю, я перед тим не спав цілу ніч, все думав — іти мені туди чи ні, та й потім ще довго не міг наважитися. Але я певен, що так підказало мені серце, і я був би дуже нещасливий, якби не послухався його.

Його щирий голос і поведінка підтверджували правдивість його слів і благородство намірів.

— Отже, якщо вам трапиться побачити її,— провадив Уолтер, — тобто міс Домбі,— може, й трапиться, хто його знає! — то розкажіть їй про мої почуття; як багато я думав про неї, коли жив тут; як у цей останній вечір перед від’їздом не міг говорити про неї без сліз. Скажіть, що я ніколи не забуду її шляхетності, її милого личка, а над усе — її лагідної доброти. І що ті черевички, які я зняв колись з її ніжки — не жіночої чи дівочої, а з ніжки малої, простосердої дитини — вона пригадає, як вони їй що крок, то спадали, — скажіть їй, дядю, (коли, звичайно, вважатимете за можливе), що я ті черевички зберіг і взяв їх з собою на спогад.

Черевички саме в цю мить покидали будинок в одній з Уолтерових валіз. Ними заволодів носій, який забрав багаж на пристань, щоб здати на «Сина та Спадкоємця», і який під самим носом байдужого мічмана повіз їх геть раніше, ніж власник багажу встиг докінчити останню фразу.

Та цього разу старому мореплавцеві можна було вибачити байдужість до скарбу, що вивозився з дому. Бо якраз з того боку, куди дивилася його підзорна труба з’явилися Флоренс і Сюзанна Ніппер: Флоренс боязко зазирнула йому в обличчя і стрілася з його пильним дерев’яним поглядом!

Ба більше — вони ввійшли до крамниці й ще далі до вітальні, не помічені ніким, опріч дерев’яного мічмана. Уолтер сидів спиною до дверей і довідався про їхню появу лише по тому, що дядько його схопився зі свого стільця і ледь не перекинувся, зачепившись за інший.

— Що з вами, дядечку? — спитав він. — Що трапилось?

— Міс Домбі! — відповів старий Соломон.

— Неможливо! — скрикнув Уолтер, озираючись, і теж підхопився з стільця. — Тут?

Це було так можливо й реально, що не встиг він ще вимовити, як Флоренс, майнувши повз нього, вхопила дядька Сола за вилоги фрака-кольору тютюну, поцілувала його в щоку і, повернувшись до Уолтера, простягла йому руку з тією простотою і щирістю, які з цілого світу були притаманні лиш їй одній.

— Ви від’їжджаєте, Уолтере? — сказала Флоренс.

— Так, міс Домбі, — відповів Уолтер, не так, правда, радісно, як йому хотілося. — Переді мною довга дорога

— А дядечко? — Флоренс озирнулася на Соломона. — Йому, мабуть, сумно, що ви їдете? Та я бачу, що сумно. Уолтере, голубчику, і мені дуже сумно.

— О господи! — скрикнула міс Ніппер. — Та ми б замість вас силу люду могли відправити, якщо справа в кількості, — таж місіс Піпчін, як наглядачку на вагу золота треба купувати, а коли там не знають, як із неграми поратись, хай би туди Блімберів відрядили!

З цими словами міс Ніппер розв’язала стрічки капелюха, зазирнула в маленький чорний чайник, що стояв на столі, подумала і, трусонувши головою та бляшанкою з чаєм, почала, з власної волі, запарювати чай.

Тим часом Флоренс знов обернулася до майстра корабельних інструментів, що стояв вельми здивований і не менше захоплений.

— Так виросла! Так покращала! — промовляв старий Сол. — І анітрохи не змінилася! Така ж самісінька!

— Справді? — відказала Флоренс.

— Так, так! — повагом потер собі руки старий Сол, і продовжив упівголоса, ніби міркував над чимось, що майнуло задумою в цих жвавих, зведених на нього очах. — Так, і вираз очей такий бував раніше!

— Ви мене добре пам'ятаєте, — усміхнулася Флоренс. — Яка ж я була малою?

— Люба моя панночко! — відповів майстер корабельних інструментів. — Хіба міг я забути вас, коли так часто думав про вас і чув? Навіть щойно, оце як ви входили, Уолтер говорив мені про вас і доручив…

— Правда? — сказала Флоренс. — Спасибі, Уолтере. От спасибі! А я боялась, що ви поїдете й не згадавши мене. — І вона знов подала йому маленьку долоню так невимушено й так довірливо, що Уолтер на кілька секунд затримав її в своїй і випустив з великим жалем.

Все ж Уолтер не тримав її так, як тримав би раніше, — доторк її руки не збудив тих давніх мрій хлопчачих, що налітали, бувало, ще донедавна, бентежачи невиразністю, незв'язністю видінь. Все це — і чарівлива шляхетність, безпосередність її поведінки, і безмежна довіра та неприхована увага до нього, що пливла з глибини цих незмигних очей, що світилися усмішкою на вродливому личку, затьмарюючи його — бо надто вже сумна була та усмішка, щоб його роз’яснювати! — все це мало характер далеко не романтичний. Уолтерові згадалося ліжко вмирущої дитини, над яким вона похилилася турботливо; згадалася любов, якою їй віддячувала дитина, — і крила цих споминів, здавалось, підносили її на височінь, недоступну для його пустих фантазій, — туди, де панує лиш спокій та ясність.

— Боюсь, що не зможу називати вас інакше, як дядечко Уолтерів, — сказала Флоренс. — Ви дозволите?

— Панночко моя люба! Чи дозволю я? — скрикнув старий Сол. — Боже милий!

— Ми завжди вас так називали і часто розмовляли про вас, — промовила Флоренс, роззираючись і легенько зітхнувши. — Моя хороша, мила вітальня! Така точнісінько як була! Як добре я її пам'ятаю!

Старий Сол глянув спершу на неї, тоді на свого небожа, тоді потер собі руки, потер окуляри й прошепотів:

— Ох, час, час!

Запала коротка мовчанка, протягом якої Сюзанна Ніппер завбачливо видобула з буфета ще дві чашки та два блюдечка і з замисленим виглядом очікувала, коли можна буде подавати чай.

— Я хочу сказати Уолтеровому дядечкові, — звернулася Флоренс до старого, лагідно поклавши долоню поверх його руки на столі, — сказати щось дуже важливе для мене. Скоро він залишиться сам, і якщо він дозволить мені… не заступити Уолтера, ні: цього я не можу… а тільки бути йому вірним другом і допомагати йому, коли Уолтер поїде, то я буду дуже йому зобов’язана. Дозволите? Можна, дядечку Уолтерів?

Не кажучи ні слова, майстер корабельних інструментів підніс її руку до вуст, а Сюзанна Ніппер, відхилившись на спинку самовільно захопленого нею президентського крісла й схрестивши руки, закусила зубами край стрічки свого капелюха і, звівши очі до віконця у стелі, випустила легеньке зітхання.

— Дозвольте мені приходити в гості, коли я зможу, — додала Флоренс, — і ви будете розказувати мені все про себе та про Уолтера. А коли замість мене прийде Сюзанна, то й перед нею нічого не приховуйте. Ви ж довіряєте нам, будете з нами відверті й покладетесь на нас? Ви ж дозволите дбати про вас? Дозволите, дядечку Уолтерів?

Лагідне личко, ласкаве благання в очах, що дивились йому в обличчя, тихий голос, легкий дотик її руки, дитяча шанобливість до його старих літ, яка надавала її поведінці милого збентеження, скромної нерішучості,— все це, разом із її природною щирістю, так розчулило майстра корабельних інструментів, що він спромігся лише промовити:

— Уоллі! Скажи ти за мене, голубчику. Я такий вдячний!

— Ні, Уолтере, — ніжною посмішкою спинила юнака Флоренс. — Не кажіть, прошу, нічого. Я чудово його розумію, та й мусимо ж ми призвичаюватись розмовляти без вас!

Журний тон, що прозвучав в останніх словах, зворушив Уолтера найбільше.

— Міс Флоренс, — одповів він, намагаючися зберегти свою удавану веселість, якої прибирав заради дядька, — дякуючи вам за таку ласку, я однаково не зміг би сказати краще за дядька. Та хай би я навіть годину мав балакати, — що б я ще сказав, крім того, що все це так схоже на вас!

Сюзанна Ніппер взялася гризти наступну порцію стрічки від капелюха і, на знак схвалення висловленої думки, кивнула у стелю.

— Ох, цей Уолтер! — озвалася Флоренс. — Я й вам маю дещо сказати перед вашим від’їздом, Уолтере, — тільки прошу — називайте мене просто Флоренс. Не говоріть так, наче я вам чужа.

— Чужа? — повторив Уолтер. — Ні. Я так не говорив. В усякому разі, не мав такого на думці.

— Хай, тільки цього замало, — відповіла Флоренс, — та й не про те мова. Бо він, Уолтере, — додала Флоренс, зайшовшися плачем, — він так вас любив, а коли помирав, то сказав, що вас любить і просив: «Не забудь про Уолтера!» А тепер, коли в мене немає нікого на світі, а ви захочете бути мені братом, — я стану вам за сестру й буду ціле життя думати за вас, як за брата, де б ви не були. Ось що я мала сказати вам, дорогий Уолтере, тільки не сказала так, як хотілося, бо серце моє повне вщерть.

І вона зворушливо, простосердо і щиро простягла Уолтерові обидві руки. Уолтер взяв їх в свої, нахилився й поцілував залите слізьми обличчя, що не відсахнулося й не зашарілося, а підвелося йому назустріч, довірливе та щире. У цю хвилину з Уолтерової душі вивітрилась остання хмарка сумніву чи неспокою. Юнакові привиділось, що вони у цю мить стоять біля смертного ложа Поля, і перед цим скорботним видінням він заприсягся собі, що там, на засланні, сам образ її оточить братерським піклуванням та любов’ю, збереже непорушною її щиру віру і зневажатиме себе, якщо осквернить цю віру, приписавши їй не ті почуття, якими вона була викликана.

Сюзанна Ніппер, що вже згризла обидва кінці своїх стрічок і не раз ділилася своїми переживаннями з віконцем у стелі, змінила тему розмови, поцікавившись, кому покласти в чай цукру, а кому налити молока, і, дізнавшись, стала наливати чай. Всі четверо посідали до столу й під головуванням цієї енергійної молодої леді узялися чаювати. В присутності Флоренс навіть гравюра, що зображала фрегат «Тартар», пояснішала.

Ще півгодини тому Уолтер нізащо в світі не звернувся б до неї по імені. А тепер, після її просьби, він мав право це робити. Він міг дивитися на неї, думати про неї без прикрого відчуття, що краще було б, коли б вона взагалі не приходила. Він міг спокійно думати, яка вона вродлива, яка цікава, скільки щастя принесе вона чоловікові, що знайде притулок у їі серці. Він пишався, що і йому належало якесь місце у тому серці, і рішуче поклав собі якщо не завоювати його цілком — це й досі йому здавалося нездійсненним, — то принаймні завжди бути гідним його не менш, ніж сьогодні.

Напевне, руками Сюзанни Ніппер, коли вона розливала чай, керувала якась добродійна сила, бо в маленькій вітальні панували мир і злагода. Напевне, стрілками дядькового хронометра водила якась цілком протилежна сила, бо він ішов хутчіше, ніж фрегат «Тартар» за ходового вітру. Так чи інакше, але на гостей, за рогом неподалік, чекав кеб, і хронометр, коли на нього випадком глянули, так виразно ствердив, що кеб той чекає вже довго, що піддавати це твердження сумніву було неможливо, — тим більше, коли його висловив такий незаперечний авторитет. Бо ж якби дядька Сола мали навіть вішати за часом його годинника, він би ніколи не погодився, що той спішить хоч на найменшу частину секунди.

Прощаючись, Флоренс ще раз повторила старому все, що сказала раніше, і змусила його ратифікувати їхню угоду. Дядько Сол гостинно провів її аж під дерев’яного мічмана і передоручив Уолтерові, що взявся відвести обох дівчат до кеба.

— Уолтере, — дорогою сказала Флоренс, — я боялась запитати при дядькові, чи надовго ви їдете?

— Та я й сам не знаю, — відповів Уолтер. — Боюсь, що надовго. Так, принаймні, я зрозумів зі слів містера Домбі, коли він призначав мене на цю посаду.

— Це що — відзнака, Уолтере? — повагавшись, запитала Флоренс і стурбовано глянула йому в лице.

— Відзнака? — перепитав Уолтер.

— Так.

Уолтер оддав би все, щоб мати змогу відповісти позитивно, та обличчя його промовило раніше, як губи, а Флоренс була надто чутлива, щоб не зрозуміти цієї мови.

Боюсь, вас не можна називати батьковим улюбленцем, — тихо сказала вона.

— Для цього нема підстав, — усміхнувся Уолтер.

— Немає підстав?

— Не було підстав, — поправився Уолтер, збагнувши, що вона хотіла сказати. — У фірмі служить багато людей. Між містером Домбі і таким молодим службовцем, як я, величезна відстань. Виконуючи свої обов’язки, я роблю те, що, повинен робити, — не більше, ніж інші.

Чи не мала Флоренс підозри, — непевної невиразної підозри, яка зародилася тієї ночі, коли вона прийшла у батьків кабінет — що, можливо, саме інтерес Уолтера до неї, саме їхнє тривале знайомство і накликали на юнака неласку його хазяїна? Чи не майнула ця або подібна думка і в голові Уолтера? Ніхто з них цього не виказав. Ніхто взагалі не сказав ані слова. Обоє мовчали якийсь час, і Сюзанна, ідучи поруч Уолтера, кидала на них допитливим оком, — думки міс Ніппер, безперечно, курсували тим самим шляхом, і так само потай від інших.

— А, може, ви й хутко повернетесь, Уолтере, — озвалася нарешті Флоренс.

— А може, повернусь, як буду старим дідусем, а ви — бабусею, — відповів Уолтер. — Проте, сподіватимусь кращого.

— Тато, — за хвилину додала Флоренс, — він… він переживе своє горе і… може, заговорить зі мною ласкавіше. Тоді я йому скажу, як би я хотіла, щоб ви повернулись, і попрошу, щоб він вас відкликав звідти.

Голос її, коли вона говорила за батька, щемливо затремтів, і Уолтер збагнув усе.

Тепер, коли кеб був поруч, Уолтер волів би попрощатися без зайвих слів і піти, бо раптом відчув, що то таке — прощання; але Флоренс, сівши, не відпускала його руки, а в неї в руці опинився маленький пакуночок.

— Уолтере, — мовила вона, приязно дивлячись просто йому в обличчя, — я, як і ви, сподіваюся кращого. Я молитимусь, щоб воно прийшло, і вірю — воно таки прийде. Я робила це, щоб подарувати Полеві. Прийміть це від мене на знак дружби й не розпаковуйте до вашого від’їзду. І нехай благословить вас бог, Уолтере! Не забувайте мене! Ви ж мені брат тепер!

Уолтер був радий, що в цю мить його заслонила Сюзанна: інакше від нього у пам’яті Флоренс залишився б тужливий спогад. Був радий також, що вона не визирнула з вікна, тільки махала рукою, доки її було видно.

Незважаючи на її прохання, Уолтер не втримався і розгорнув пакунок того-таки вечора, коли лягав спати. Це був маленький гаманець з грошима.

На ранок встало ясне сонечко, повернувшись із далеких країв, і разом з сонцем устав і Уолтер, щоб одчинити капітанові, що вже тупцявся під порогом: він відчалив з дому зарання, поки місіс Мак-Стінджер ще спала. Капітан удавав, ніби в нього найкращий настрій, і приніс у кишені розлогого синього фрака вудженого язика на сніданок.

— Знаєш, Уол-ре, — сказав капітан, коли вони сіли за стіл, — якщо твій дядько є тим, за кого я його маю, то він з цієї нагоди відкриє нам останню пляшку тої мадери.

— Ні, ні, Неде, — відмовив старий. — Ні. Ми відкоркуєм її, коли Уолтер повернеться.

— Чули? — гукнув капітан. — Здорово сказано!

— Вона тут, у льосі, — сказав Сол Джілс, — вся в поросі і павутинні. Може, й нас з тобою, Неде, вже вкриє порох і павутиння, поки вона з’явиться на світ.

— Здорово сказано! — повторив капітан. — Чудова мораль! Уол-ре, хлопчику, — плекай фігове дерево, щоб росло як слід, і матимеш затінок на старість. Переглянь уважно ка… гм! — Капітан змінив думку. — Я не певен, де саме це можна знайти. Але як знайдеш, відзнач це місце. Ну, Соле Джілсе, рушай далі.

— Та де б вона не була, Неде, та пляшка, вона чекатиме на Уолтера, — промовив старий. — Оце все, що я хотів сказати.

— І сказав здорово! — похвалив капітан. — І якщо нам не судилося втрьох роздушити ту пляшку, то дозволяю вам двом випити мою долю.

Хоч у якому веселому гуморі був капітан, а до вудженого язика він ледь доторкнувся, дарма що кожного разу, як на нього дивились, удавав, ніби їсть з величезним апетитом. А ще він страшенно боявся лишитися віч-на-віч чи то з дядьком, чи з небожем, — видно, у тому, що вони будуть усі вкупі, йому бачився єдиний шанс зберегти свою вдавану веселість. Цей страх штовхав капітана на різні наївні хитрощі: то він вибігав на поріг — поглянути на якийсь незвичайний кеб, що проїжджав мимо саме тоді, як Соломон пішов одягати фрак; то він опинився на вулиці, зачувши запах горілого, коли Уолтер подався на верх попрощатися з пожильцями дому. І все це, як вважав капітан Катл, залишилось непоміченим для стороннього ока.

Уолтер якраз повертався зі своєї прощальної експедиції, коли, переходячи через крамницю до маленької вітальні, побачив у дверях знайоме обличчя, що зазирало з вулиці, й стрілою кинувся до нього.

— Містер Турбот! — гукнув Уолтер, тиснучи руку Джонові Турботу-молодшому. — Заходьте, будь ласка! Дуже мило з вашого боку, що ви в такий час забігли попрощатися зі мною. Ви знали, як мені буде приємно потиснути вашу руку перед від’їздом. Я несказанно радий, що маю таку можливість! Заходьте ж, будь ласка!

— Навряд чи ми з вами коли зустрінемось, Уолтере, — відповів той, делікатно опираючись запросинам. — І я радий, що маю цю можливість тепер, перед самим від’їздом я вже не боюся заговорити до вас й потиснути вам руку. І більше не уникатиму вашої дружби, Уолтере.

Журлива усмішка, яка супроводила його слова, показала, що навіть у цьому знаходив він певну підтримку й розраду своїм думкам.

— Ах, містере Турбот, — дорікнув йому Уолтер, — навіщо ж ви уникали мене? Я певний, що крім добра ви не могли зробити мені нічого.

Турбот похитав головою.

— Якби я й міг зробити комусь добро на цьому світі, то хотів би, щоб то були ви, Уолтере, — сказав він. — Бачити вас вряди-годи було для мене і щастям, і докором сумління. Проте приємність переважала біль. Тепер я це знаю, бо певен, що втрачаю вас.

— Зайдіть до нас, містере Турбот, познайомитеся з моїм дядечком, — наполягав Уолтер. — Я часто говорив з ним про вас, і він з радістю перекаже вам кожну звістку від мене. Тільки про нашу останню розмову, містере Турбот, я нічого йому не сказав, — похопився додати Уолтер, помітивши, як той завагався, — навіть йому, повірте.

Сивоголовий Турбот-молодший потис юнакові руку, й на очах йому забриніли сльози.

— Якщо я коли й познайомлюся з ним, Уолтере, — промовив він, — то тільки для того, щоб мати відомості про вас. Будьте певні, я не дозволю собі зловжити вашим терпінням і уважністю. Я зловжив би їх, якби, наперед не розповівши вашому дядьку всієї правди, зажадав, щоб він пройнявся до мене довірою. Та крім вас я не маю інших друзів і знайомих, і навряд чи матиму навіть заради вас.

— Я завжди хотів, щоб ви дозволили мені бути вам справжнім другом, містере Турбот, — сказав Уолтер. — Дуже хотів, як ви знаєте, але ніколи так не хотів цього, як зараз, коли нам треба розлучатися.

— Годі й того, що ви були другом мого серця, — відповів той, — і коли я найбільше уникав вас, то душею був найближче до вас, душею був з вами. Прощайте, Уолтере.

— Прощайте, містере Турбот. Нехай боронить вас бог, сер, — щиро й схвильовано мовив Уолтер.

— Якщо ви, повернувшись, не побачите мене в моєму закутку, — сказав той, затримуючи його руку, — і хтось вам скаже, де моя могила, — навідайтесь туди. Подумайте собі, що й я міг бути такий же чесний та щасливий, як ви. А я хотів би, коли проб’є мій час, відійти з думкою, що хтось — такий, як колишній я, — навідається до мене на могилу, пожаліє мене і простить! Прощайте, Уолтере!

Постать його, немов тінь, ковзнула на залиту сонцем вулицю, таку веселу та пишну цього літнього поранку, і повільно побрела геть.

Безжальний хронометр оповістив нарешті, що Уолтерові пора вже покидати дерев’яного мічмана, і ось усі троє — небіж, дядько і капітан — подалися в кебі до пристані, звідки пароплавом, униз по ріці, мали дістатися бухти, назву якої капітан вимовив так, що для вух неморяків вона залишилася незбагненною загадкою. У бухті, куди нічним припливом занесло їхній корабель, їх взяли на абордаж галасливі моряки, серед яких був і неохайний циклоп, капітанів знайомий, — дарма що одноокий, він угледів капітана ще милі за півтори, і всі ці півтори милі обмінювався з ним якимись незрозумілими риками. Ставши законною здобиччю цього чолов’яги, що страшенно хрипів і потребував бритви для гоління, вони опинилися на «Синові та Спадкоємцеві». А на «Синові та Спадкоємцеві» панував розгардіяш: на мокрій палубі валялися засмальцьовані вітрила, чоловіки в червоних сорочках босоніж бігали туди-сюди, перечіпляючись об розкручені линви, скрізь на проході здіймались бочки, і, посеред всього цього стовпища — чорношкірий кок у чорному камбузі, засипаний по самі очі городиною і сліпий від диму.

Капітан тут же затягнув Уолтера в куток і з неабияким зусиллям, — аж побагровів, — видобув свій величезний срібний годинник, котрий так тісно сидів у кишені, що вилетів звідти, наче чіп із барила.

— Уол-ре, — сказав капітан, даючи йому годинник і міцно тиснучи руку, — дарую на прощання, хлопче. Перекрути його щодня на півгодини назад уранці і на чверть години наперед увечері, і матимеш річ, якій ціни нема.

— Та що ви, капітане Катле! — скрикнув Уолтер, переймаючи капітана, бо той уже тікав. — Благаю, заберіть назад. У мене вже є один.

— Тоді, Уол-ре, — мовив капітан, зненацька пірнаючи в другу кишеню й витягаючи звідти дві чайні ложечки й щипці для цукру, що ними він завбачливо озброївся про такий випадок, — візьми натомість цей дріб’язок.

— Ні, ні, що ви, справді! — відмовлявся Уолтер. — Дякую тисячу разів. Тільки не викидайте, капітане Катле! — Бо капітан ладнався викинути їх за борт. — Вони вам потрібніш ніж мені. Краще подаруйте мені ваш ціпок. Я не раз накидав на нього оком. Ну, ось! Прощайте, капітане Катле! Доглядайте мого дядька. Дядю Соле, нехай помагає вам бог!

У загальній метушні він згубив їх з очей, а коли віднайшов, обоє вже покинули корабель. Вибігши на корму, Уолтер побачив, що дядько сидить у човні похнюпившись, а капітан Катл поплескує його по спині великим срібним годинником (що, мабуть, було дуже боляче), бадьоро вимахуючи чайними ложечками та щипцями для цукру. Вздрівши Уолтера, капітан Катл упустив своє добро на дно човна, миттю забувши про його існування, зірвав з голови капелюха і щосили загукав до Уолтера. На сонці його лискучий капелюх аж засяяв, і капітан махав ним, аж доки зник з очей. Метушня на кораблі, що й так швидко наростала, сягла апогею; під прощальні вигуки відчалило ще двоє чи троє човнів; перед очима Уолтера, напнуті ходовим вітром, розгорнулися блискучі, тугі вітрила; під носом корабля заіскрила вода, і «Син та Спадкоємець» рушив у путь весело та бадьоро, як і всі інші сини та спадкоємці, що вирушали в далекі світи.

Щодня старий Сол і капітан Катл вели обрахунок його курсу і, розстеливши карту на круглому столі у маленькій вітальні, позначали на ній пройдений кораблем шлях. Увечері, коли, старий Сол, такий самотній, вибирався на своє горище, де інколи стріляло, як з гармат, він стежив за зорями, прислухався до вітру й пильнував довше, ніж мав би, коли б йому довелося відбувати вахту на кораблі. А остання пляшка старої мадери, що й собі попопла-вала колись, зазираючи в очі небезпекам, мовчки лежала в льосі під шаром пороху та павутиння, і поки що ніхто її не турбував.