Домбі і син

Розділ, п’ятдесят п’ятий

Воротар при залізній брамі, що відрізала двір од вулиці, покинув свою сторожову будку відчиненою, а сам кудись пішов — напевне, туди, де зчинився шарварок. Обережно піднявши засув, Турбот вислизнув на вулицю і, якнайтихіше прихиливши гуркітливі ворота, поспішив геть.

Його аж тіпало від пережитої ганьби й безсилої злості, і панічний страх заволодів ним уповні. Той страх був такий сильний, що Турбот готовий був наразитись на яку завгодно небезпеку, лише б уникнути зустрічі з чоловіком, про якого ще дві години тому він навіть гадки не мав. Його несподівана, галаслива поява, звук його голосу, близька неминучість зустрічі лице в лице — все це, перелякавшись на мить, він подолав би як і кожен негідник, прикривши свій злочин забралом зухвальства. Та вибух ним же й підкладеної міни, здавалося, розхитав його твердиню, розколов самовпевненість. Відштовхнутий, наче гад, пошитий у дурні, взятий на глум, кинутий на землю й потолочений гордою жінкою, чию душу поволі отруював, аж, як ввижалося йому, вона стала його іграшкою, ошуканий у своїм ошуканстві, обдертий зі своєї лисячої шкури, він тікав тепер, принижений, знеславлений, трясучись від страху.

Страхаючись погоні, він прокрадався вулицями, коли раптом, наче електричний струм, його пронизало відчуття зовсім іншого страху. Якогось примарного страху — незрозумілого й непоясненного, зв’язаного з двигтінням землі і чимсь, що шугнуло в повітрі, наче смерть на крилах. Він зіщулився, даючи тому чомусь дорогу. Та воно не пройшло — бо й не існувало ніколи, але який же жах залишило по собі!

Він звів своє грішне, стривожене обличчя до неба, де зорі сяли так само спокійно, як і тоді, коли він тільки вислизнув був надвір, і став, міркуючи, що йому робити. Страх, що його вислідять у цьому чужому, далекому місті, де закон, можливо, не буде його захищати; відчуття, що це місто справді чуже і далеке, породжене самотністю і руїною всіх його планів; ще більший страх перед Італією чи Сіціліею, де його у першому-ліпшому закутку можуть убити наймані вбивці; мінливість почуттів провини та страху, можливо, й невиразне бажання діяти всупереч колишнім своїм намірам — спонукали його повернути назад, до Англії.

— Там, в усякому разі, я буду в більшій безпеці, — думав він. — Якщо сам не вирішу стрітися з цим дурнем, то там мене важче буде знайти, ніж тут, за кордоном. А коли вирішу коли цей клятий приступ минеться, то там принаймні матиму з ким порадитись і поговорити Там за мною не будуть ганятись, як за щуром.

Він пробурмотів ім’я Едіт і зціпив кулак. Скрадаючись у тіні великих будинків, скрегочучи зубами, вивергав прокльони на її голову й озирався навсібіч, мовби шукав її. Так дійшов до воріт якогось заїзду. Всі спали, але на дзвінок хутко вийшов чоловік з ліхтарем, разом з яким він тут же пішов усередину, домовлятись за фаетон, що мав одвезти його до Парижа.

Домовлялися не довго, і незабаром пішли по коні. Звелівши, щоб екіпаж послали навздогін, він знову вислизнув на вулицю, і, ген за містом, попри старий фортечний вал, вийшов на великий шлях, що, наче потік, втікав у темну долину.

Куди він біг? Де кінчався? Спинившись, задивлений у тьмяний простір, де штрихи дерев значили дорогу, він знову відчув стрімкий лет смерті, що, знову потужна та неспинна, прошуміла над ним, і знов залишила жах у його душі, чорний, як усе довкола, й невиразний, як далекий обрій.

Вітру не було. Ані тіні не майнуло в глибокому мороці ночі. Ні звуку кругом. Позад нього лежало місто, позначене де-не-де цятками вогнів, а зоряні світи ховалися за грядою дахів та шпилів, які ледь вирізнялися на тлі неба. Навкруги прослалася чорна, безмежна пустка, лиш дзигарі в місті ледве чутно вибили другу.

Він ішов, здавалось йому, довго й пройшов чимало часто спиняючись і дослухаючись. Нарешті жадібний слух вловив дзеленькання бубонців на конях То тихіше, то гучніше, то нечутне зовсім, то повільне на поганім шляху, то часте й веселе, дзеленькання те щораз ближчало, і аж нарешті, закутаний по самі очі, мов мара, візник з криками та лясканням батога, спинив обіч нього четвірку баских коней.

— Гей, хто там? Мосьє?

— Так.

— Мосьє далеченько зайшов потемки.

— Не має значення? Кожному своє до смаку! Більше ніхто не замовляв коней на станції?

— Ах, сто чортів! Вибачте замовляти коней? Такої пори? Ні.

— Слухай, приятелю! Я дуже поспішаю! Покажи-но, як швидко можеш їхати! Що швидше, то більше грошей буде на випивку! Ну, поїхали! Мерщій!

— Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го! — І вони понеслися на вскач чорною долиною, розприскуючи пил та грязюку з-під коліс.

Гуркітлива, труська їзда вторувала хаотичному безладдю думок утікача. Ніякого просвітку зовні, ніякого просвітку всередині. Все, що пролітає мимо зливається одне з одним у невиразну масу й зникає. За миготливими уривками парканів та будинків при самому шляху, — похмура порожнеча. За неясними образами, що зринають і тут же зникають у його уяві, — чорна хлань жаху, люті та ошуканої підлоти. Іноді з далекої Юри долітає повів гірського повітря, розпливаючись по рівнині. Подеколи в уяві його знов налітає ота жахна примара і чезне, холодячи кров у жилах.

Ліхтарі, кидаючи відблиски на голови коней, підстрибують разом з постаттю візника-мари, з лопітливим його плащем, і роять тисячі невиразних образів у лад його думкам. Знайомі образи людей, звично похилених, кожен по-своєму, над книгами та конторками, дивні незвичні образи чоловіка, од якого тікає, і Едіт; у калатанні бубонців та коліс вчуваються колись мовлені слова; місце й час плутаються — те, що було вчора, здається, було місяць тому, а що відбулося місяць тому, видається вчорашньою подією; батьківщина то стає безнадійно далекою, то досяжною за мить; безладдя, сум’яття, поспіх, морок, хаос в нього в душі і навколо нього. Н-но! Ого-го-го! Несуться вони навскач чорною долиною, пил та грязюка пирскає з під коліс, розпарені коні форкають і мчать, немов осідлані демоном, у шаленому завзятті мчать крізь темряву — куди?

Знов його прошивав той самий безіменний страх і зникає, дзеленькнувши бубонцями у вуха: «Куди?» Колеса вигуркують те саме: «Куди?» Весь шум і гуркіт зливається у цей єдиний крик. Світло й тіні танцюють над головами коней, наче чортенята. Тільки не спинятися, не сповільняти ходи! Вперед! Швидше, щодуху вперед, у темряву!

Він не може думати як слід. Не може відрізнити одну думку від іншої, щоб спинитися на котрійсь бодай на хвилину. Крах його наміру — винагородити себе раюванням за минулу несвободу, надаремна зрада людини, яка завжди була чесна й великодушна до нього, але якій він не дарував жодного погордливого слова і погляду, збираючи їх у пам’яті багато років (бо фальшиві І хитрі люди завжди в душі зневажають і не люблять того, перед ким угинаються, і завжди неохоче віддають і приймають шану, знаючи, що вона нічого не варта), — ось що найбільше займало йому мозок. До цього домішувалися ще спалахи ненависті до жінки, яка загнала його в пастку й відомстила за себе, невиразні, спотворені плани помсти снувалися в його голові, але нічого певного. Всі його думки стрибали і плутались. Лише одна думка серед цієї гарячої, безплідної плутанини була незмінною: він відкладе роздуми на потім, на якийсь невизначений час.

В пам’яті поставали давні дні, ще перед другим шлюбом хазяїна. Він пригадав, як заздрив синові, як заздрив дочці, як майстерно відстороняв усіх, накресливши круг цього довірливого дурня коло, всередину якого міг ступити лише він один. І подумав собі — невже все це робив він для того, щоб тікати тепер, як перепуджений злодій, од того ж таки бідолашного дурня?

Він ладен був накласти на себе руки за своє боягузство, але ж було воно всього лиш тінню його поразки, і невіддільне від неї. Втратити віру у власну підступність від одного удару, усвідомити, що з власної волі став чиїмсь — і таким нікчемним знаряддям, — все це подіяло, мов параліч. У безсилості своїй він лютував на Едіт, ненавидів містера Домбі, ненавидів самого себе, а проте тікав і не міг вдіяти інакше.

Знову й знову прислухався, чи не чути стукоту коліс навздогін. Знову й знову здавалося, що він чує його, і дедалі гучніший. Аж нарешті почув його так явно, що вигукнув «Стій!», воліючи згаяти час, аніж мучитись непевністю.

Слово це враз зупинило усе — екіпаж, коней і візника — купою посеред дороги.

— Чорт! — скрикнув, озираючись, візник. У чім річ?

— Тихо! Що то?

— Що?

— Отой шум.

— Та стій же ти, розбійнику клятий! — до коня, що дзеленькнув бубонцями. Який шум?

— Ззаду за нами. Чи не карета жене? О! Що це?

— Та заспокойся ж ти, свиняча твоя голово! — до іншого коня, який укусив сусіду, а той наполохав решту двох, що шарпнулися вперед і заточились. — Нічого там нема.

— Нічого?

— Нічого, світанок тільки.

— Ви, здається, маєте рацію. І справді, нічого не чути. Рушайте!

Спочатку екіпаж, повитий клубом пари, що здіймається над кіньми, рушає поволі, бо візник, без потреби затриманий, невдоволено витягає складного ножа й прилаштовує до батожилна новий ремінь. Тоді — «Н-но! Вйо! Н-но! Ого-го!» — і знову дикий гін.

Тільки тепер зорі блякли, займався день і, стоячи в екіпажі та дивлячись назад, він міг бачити дорогу, яку проїхав, і пересвідчитись, що на ній, скільки кинути оком, немає жодного подорожнього. Незабаром був уже божий день, сонце сяло над ланами та виноградниками, і поодинокі робітники, прокинувшись од сну в тимчасових халупах, зведених поруч із купами каміння на дорозі, вже працювали, лагодячи шлях, або снідали хлібом. Там і тут видніли селяни, що йшли на поле чи на базар, чи з порога своїх убогих домівок витріщалися на екіпаж, коли той проносився мимо. Ось і поштова станція, по кісточки в багні, серед звалищ димучого гною та піврозвалених господарських будівель; і на всю цю милу картину дивиться величезний, безформний, всім вітрам відкритий старий замок, — половина вікон його осліпла, і зелена пліснява ліниво повзе по ньому, від оточеної балюстрадою тераси аж до гостроносих дашків над башточками.

Понуро забившись у куток фаетона й подеколи — як тільки траплялася якась миля рівної, відкритої дороги — зводячись на ноги, щоб дивитись назад, він бажав лише одного — їхати якнайшвидше, і все так само мучився думками, які плуталися йому в голові, і все так само відкладав їх на потім.

Сором, розчарування й досада гризли йому серце, а постійний страх, що кого доженуть, а чи переймуть — гнітив. Він, невідомо чому, боявся навіть стрічних подорожніх, — неабияк нестерпне відчуття жаху, що охоплювало його вночі, наверталося й удень, і з не меншою силою. Монотонне дзеленькання бубонців і дудніння копит, монотонність його тривоги й безсилої люті, монотонний коловорот страху, жалю та пристрасті, який вирував у ньому, обертав подорож в якесь примарне видиво, де єдиною реальністю були лише його муки.

То було видиво довгих шляхів, що тяглись до обрію, завжди далекого й завжди недосяжного. Видиво кепсько забрукованих міст на горбах і в низинах, з обличчями у темних отворах дверей і криво засклених вікнах, з рядами заляпаних болотом, поприв’язуваних биків та корів на продаж, що тіснилися в довгих, вузьких вулицях, бодалися та хвицялися, дістаючи по пласких лобах такими ломаками, що здатні були проламати череп, з мостами, перехрестями, церквами, поштовими станціями, де запрягали нових коней, які зовсім не хотіли запрягатись, а коні, з останнього перегону, змилені, задихані, тулили докупи стражденні, понурі голови коло стаєнних дверей; видиво кладовищ з чорними похилими хрестами і посохлими вінками на них, і знову довгих, довгих шляхів, що тяглися вдалечінь по пагорбках та долинах, до облудного обрію.

Видиво ранку, полудня й заходу сонця, ночі й сходу молодого місяця. Видиво довгої дороги, що зникає на час, поступившись місцем поганенькій бруківці, зі стукотом і торохтінням, і видиво великої церковної дзвіниці понад дахами домів. Йому ввижається, що він висідає з екіпажа, нашвидку їсть і ковтає вино, яке анітрохи не бадьорить; ввижається, що він пробирається між юрбою жебраків — сліпців із тремтячими повіками, яких ведуть старі баби, тицяючи свічки попід самі їх обличчя, придуркуватих дівчат, калік, епілептиків і паралічних — і, вирвавшись із їхнього гелготіння, озирається зі свого фаетона на зведені до нього обличчя й протягнуті руки з раптовим страхом, чи не протискується між них котрийсь із його гонителів. Йому ввижається, що він знову мчить довгою, довгою дорогою, то ошелешено й тупо забившись у куток екіпажа, то встаючи, щоб глянути туди, де стелиться в блідому світлі місяця стрічка тієї ж нескінченної дороги, або ж назад — чи не женеться хто за ним.

Йому ввижається, що він ніколи не спить, лише дрімає, з відкритими очима і раз по раз зривається, відгукуючись на чийсь голос. Ввижається, що він кляне себе за те, що опинився тут, що втік, що відпустив її й не зустрівся з ним віч-на-віч. Ввижається, що він у смертельному двобої з цілим світом, а насамперед — з самим собою. Що своїм чорним розпачем отруює всіх і все.

То було видиво минулого всуміш із сучасним, видиво його життя і цієї подорожі, що злилися водно. Видиво скаженого чвалу кудись, куди він конче мусить доїхати. Видиво баченого колись, що поставало із побаченого уперше, коли він думав про речі, минулі й далекі, а тих, реальних, що проносились перед ним, здавалось, не помічав зовсім — було лише тяжке, виснажливе відчуття приголомшеності від усього цього, що, проминувши, роїлося і юрмилося в його розпаленім мізку.

Видиво безперестанних змін — і все та ж монотонність бубонців, коліс та копит, і нема спочинку. Видиво міст, сіл, поштових станцій, коней, фурманів, пагорбів та долин, світла та темряви, мощених і немощених доріг, спусків та підйомів, дощу та погоди, і завжди ті ж таки монотонні бубонці, колеса й копита, і нема спочинку. Видиво далекої столиці, що нарешті вже близько, до якої він мчить велелюдним шляхом, проносячись повз старі собори, проскакуючи невеличкі міста та містечка, що тепер трапляються частіше, зіщулившись у своєму кутку й запинаючи плащем обличчя, коли перехожі дивляться на нього.

Йому ввижається, що він котить усе далі й далі, катований своїми думками, що обмірковувати їх він буде згодом, не здатний сказати, скільки часу пробув у дорозі, чи визначити, що і коли він проїжджав. Йому ввижається, що голова його палає та йде обертом, і що він напівбожевільний. Що в шаленому гоні, якого, здається, неспромога спинити, в’їжджає він у Париж, де каламутна річка байдужно несе свої стрімкі води між двох бурхливих потоків рухливого життя.

Бентежне видиво мостів, причалів, нескінченних вулиць, винарень, водовозів, юрмищ людей, солдатів, екіпажів, військових барабанів, аркад. Йому здається, що шум і гвалт навколо глушать нарешті монотонність бубонців, коліс та копит. Але й шум і гвалт тихнуть поволі, коли він, змінивши екіпаж, виїжджає із міста через іншу рогатку. І коли, відвідавши харчевню, рушає в напрямку моря, знову зринає ота монотонність бубонців, коліс і лунких копит, і немає тому спочинку.

І знову видиво західного сонця, і видиво вечора. І знову видиво довгих шляхів, і глупої ночі, і тьмяних вогнів у вікнах край дороги, і далі незмінна монотонність бубонців, коліс та копит, і знову ніякого спочинку. Видиво світання і сходу сонця. Видиво повільно-важкого чвалання під гору, і відчуття на горі свіжого морського вітерця, і відблиск ранку на далеких гребних хвиль. Видиво спуску до порту під час припливу, коли повертаються з нічних ловів рибальські човни, а щасливі жінки та діти чекають на них. Видиво рибальських неводів та одягу, що сушаться на березі, і заклопотаних моряків, і перегук їхніх голосів серед щогол і рей. Видиво вод, живих та іскристих.

Йому ввижається, що берег даленіє, і, дивлячись на нього з палуби, він бачить наче туман над водою, а в проріхах, прорізаних сонцем, — яскраві пасемка землі. Бачить наче і чує, як хвилюється, сплескує й гомонить спокійне море. Бачить наче ще одну сіру смугу на обрії, на шляху корабля, яка щораз росте та світлішає, а скелі, будівлі, вітряк і церква на ній малюються дедалі виразніш. Йому ввижається, що корабель випливає нарешті на тихе плесо і пришвартовується до молу, звідки гурти людей вітають своїх друзів на судні. Йому ввижається, що він висідає, похапливо проходить крізь юрбу, уникаючи стрічних поглядів, і опиняється нарешті в Англії.

У тому півсні йому виснувалася думка — податись до одного далекого села і, причаївшись там, зібрати потрібні відомості та виробити план дій. І далі не мігши отямитись, він пригадав собі залізничну станцію, де йому треба робити пересадку і де був спокійний готель. Там він і вирішив спинитися та спочити.

Якомога хутчіш і непомітніш пробрався він у вагон, ліг, загорнувшись у плащ, удаючи, що спить, і незабаром був уже далеко від моря, серед зелених просторів краю. Прибувши на станцію, він пильно озирнувся. Пам’ять його не підвела. То була відлюдна місцина на узліссі маленького лісу, з єдиною, новою, а чи наново відремонтованою будівлею посеред охайного садка; до найближчого містечка було кілька миль. Висівши з поїзда, не помічений ніким, він пройшов просто до заїзду і винайняв номер із двох суміжних кімнат на горішньому поверсі.

Він мав намір одпочити тут, набратися сил і привести до ладу свої думки. Дика лють і досада — така дика, що, міряючи кроками кімнати, він скреготів зубами, — оволоділа ним цілковито. Думки, невпинні і непіддатливі, усе так само блукали самі по собі і тягали за собою і його. Він геть отупів і був смертельно втомлений.

Та на нього, здавалося, спало якесь прокляття — він аж ніяк не міг заспокоїтись, а зморені органи чуття ніяк не втрачали своєї чутливості. Він не мав влади над ними, немов вони належали іншій людині. Не те щоб вони доносили до нього довколишні звуки та зображення, ні — їх просто годі було відірвати від цілого того видива — його шаленого гону. Він знову бачив її перед собою, бачив на собі її темний, повний зневаги погляд — і водночас гнав уперед, крізь міста і села, крізь світло і темряву, дощ і погоду, мчав мощеними і немощеними дорогами, пагорбами й долинами, під гору й згори, замучений і заляканий монотонністю бубонців, коліс і копит, без хвилі спочинку.

— Який сьогодні день? — спитав він у лакея, що готував йому стіл до обіду.

— День, сер?

— Середа?

— Середа, сер? Ні, сер. Четвер, сер.

— Я й забув. А година? Я не накрутив годинника.

— За кілька хвилин п’ята, сер. Довгу, напевне, подорож відбули, сер?

— Так.

— Поїздом, сер?

— Так.

— Баламутна штука, сер. Я-то поїздом не дуже їжджу, сер, але джентльмени частенько так кажуть.

— Тут багато джентльменів буває?

— Взагалі-то чимало, сер. Але зараз нема нікого. Затишшя, сер. Всюди тепер затишшя.

Він не відповів, тільки сів на софі, де був лежав, схилився на руки на колінах і втупив погляд у підлогу. Він ні на хвилину не міг зібрати свою увагу. Та втікала куди завгодно — тільки не в сон.

Надаремно випив він силу вина по обіді. Безсоння його годі було збороти такими штучними способами. Думки його, ще безладніші, ще немилосердніше тягали його за собою — як дикі коні, що волочать злочинця, засудженого на цю кару. Ні забуття, ні відпочинку!

Як довго сидів він, п’ючи та борсаючись думками в різні боки, — це він знав менше, ніж будь-хто. Знав тільки, що сидів довго і сидів при свічках, коли раптом здригнувся й завмер від жаху, наслухаючи.

Бо цього разу то було вже не видиво. Земля двигтіла, будинок трусився, у повітрі неслося щось, стрімко і люто! Відчув, як воно підлетіло і промайнуло стрілою; і навіть коли, підбігши до вікна, побачив, що то — все одно стояв скулений, наче й дивитись на нього було небезпечно.

А, прокляття на того вогненного диявола, що так плавно гуркоче в розлогу долину і, позначивши шлях свій смугою світла і бурого диму, щезає! Він мав відчуття, ніби його вихопили з того шляху, не давши розтерзати на шмаття. Він навіть тепер кулився і дрижав, коли й найменший відгомін уже затих, а освітлена місяцем колія, що збігалася ген в одну точку, лежала мовчазна й порожня, мов пустеля.

Неспроможний заснути, відчуваючи, — а чи так йому лише здавалось, — як невідпорно вабить його та колія, він вийшов і брів уздовж неї, краєм, де розкидані вуглинки усе ще диміли, позначаючи путь поїзда. Пройшовши з півгодини в тому напрямі, куди він зник, повернув назад, знову-таки краєм колії, і, поминувши садок готелю, пройшов ще чимало, з цікавістю розглядаючи містки, сигнали та ліхтарі й питаючи себе, коли промчить другий диявол.

Двигтіння грунту; швидка вібрація у вухах, далекий свист, тьмяна пляма світла, що, наближаючись, обертається на два червоні ока і бухання вогню, що мече жаринки вугілля; невідпорна навала величезної ревучої озії, порив вітру, гугіт! Ще один пролітає мимо, а він хапається за якусь хвіртку, немов боячися кинутись під колеса!

Він почекав ще на одного, тоді ще. Повернув назад, туди, де пристав був уперше, потім знову прийшов сюди і все виглядав, крізь невідчепні свої видива, наближення цих чудовиськ. Никав круг станції, вичікуючи, коли хоч одне з них спиниться тут, а коли одне спинилося і його відчепили, щоб напоїти водою, він стовбичив поруч, оглядаючи важкі колеса та мідяне чоло, й думав, яка нещадна сила і міць таїться у ньому. Уф! Подивитися тільки, як повільно обертаються ці величезні кола, й уявити собі, як вони наїжджають на тебе і чавлять!

Збуджений вином, спраглий спочинку — цієї спраги, попри всю його втому, ніщо не могло вгамувати, — він міг думати лише про це, і думки ті набирали для нього хворобливої значущості. Навіть у номері, куди він вернувся близько півночі, вони й далі насідали на нього, і він усе сидів, чекаючи, коли примчить наступний.

Те саме було і в ліжку, до якого він удався без жодної надії на сон. Лежав, наслухаючи, а коли чув двиготіння, підходив до вікна — звідти все було видно — дивитись на тьмяне світло, що обертатиметься на два червоні ока і бурхання вогню, що мече жаринами вугілля, на стрімкий біг велетня, що проноситься мимо, і на смугу диму та світла уздовж долини. Потім поглядав у той бік, куди хотів вирушити вже на світанні, бо тут спочинку для нього не було, і знову лягав, терзаний видивом своєї подорожі і невпинним дзеленьканням, цокотом та стукотом коліс, аж доки з’являлося наступне чудовисько. Так тривало цілу ніч. Замість відновити самовладання, він, здавалося, дедалі більше втрачав його. Коли зайнялося на світ, він усе ще мучився безладними гадками, все ще відсував впорядкування їх до сприятливішого часу. Минуле, теперішнє, прийдешнє — все це, переплутавшись, пливло перед ним, і він утратив будь-яку здатність зосередитись на чомусь одному.

— Коли, кажете, маю я виїхати звідси? — спитав він у лакея, що вчора слугував йому, а тепер зі свічкою в руках увійшов до кімнати.

— О чверть на п’яту, сер. Експрес проходить о четвертій, сер. Тільки не зупиняється.

Він потер голову, що тіпалась болем, і глянув на годинник. Майже пів на четверту.

— Опріч вас, певно, ніхто не сідатиме, сер, — зауважив лакей. — Є тут ще двоє джентльменів, але вони чекають на поїзд до Лондона.

— Ви, здається, казали, тут нікого нема, — мовив Турбот, зі слабкою подобою посмішки, якою всміхався, коли сердився або підозрював неправду.

— Тоді не було, сер. Джентльмени приїхали вночі, місцевим поїздом, сер. Теплої води, сер?

— Не треба. І свічку заберіть. Мені досить денного світла.

У ліжку він лежав піводягнений, і, щойно лакей пішов, був уже біля вікна. Холодний поранок заступив ніч, і небо уже червоніло загравою. Обмив лице та голову водою, яка нітрохи не остудила його, поспіхом убрався, сплатив рахунок і вийшов.

Свіже повітря війнуло неприємним холодком. Стояла рясна роса, і його, розгарячілого, обсипало морозом. Глянувши на місця, де гуляв учора, на сигнальні ліхтарі, мерхлі й непотрібні при ранковому світлі, повернув лице туди, де над землею поволі вставало осіянне сонце.

Таке величне, таке незрівнянне в своїй красі, таке божественно врочисте! Коли він звів на нього свої помутнілі очі — на нього, що вставало спокійне та ясне, байдужне до всіх кривд та гріхів, сподіяних під його промінням від початку світу, — хто скаже, чи не засвітало і в ньому якесь розуміння доброчесності на землі і винагороди за неї на небі? Коли він раз бодай згадав за брата й сестру з крихтою ніжності та каяття — хто скаже, що не було це саме тоді?

А крихта ніжності та каяття була тоді так йому потрібна! Над ним зависла смерть. Він був викреслений зі списку живих і прямував до могили.

Заплатив за квиток до села, куди збирався їхати, і бродив самотою по платформі, дивлячись то на колію, що тяглася в один бік долини, то на міст з другого боку, що темнів неподалік, коли раптом, завернувшй в кінці дерев’яного помосту назад, побачив чоловіка, від котрого тікав, — той виходив з дверей, у які він сам щойно ввіходив. Очі їхні зустрілися.

Вражений, він заточився і впав на залізничний насип. Але тут же зірвався на рівні ноги і, відступивши на крок чи два, щоб збільшити відстань між ними, дивився на свого переслідувача, важко і часто дихаючи.

Він почув крик… знову крик… побачив, як налите мстивістю обличчя неначе блідне і повниться жахом… відчув, як двигтить земля… миттю збагнув — воно надлітає… зойкнув… озирнувся… вздрів коло себе два червоних ока, тьмяних і розмитих у денному світлі… був збитий з ніг, підхоплений і кинутий жужмом на зубасті жорна, що мололи його й мололи, одривали кінцівку по кінцівці і, злизнувши огненним язиком струмину його життя, жбурнули в повітря понівечені останки.

Коли упізнаний ним подорожній прийшов до пам’яті, то побачив здаля, як четверо робітників несуть на дошці щось накрите, важке й нерухоме, а інші відганяють кількох собак, що нюшили колію, і притрушують кров жменею попелу.