Домбі і син

Розділ сорок другий

Позбувшись капітанових траурних штанів та зюйдвестки і вдягнувши добротну ліврею брунатного кольору, що, попри її вельми скромний і непретензійний вигляд, справді була пошита як не можна краще, Роб-Точильник, отак одмінившись зовні й цілковито зрікшись в душі капітана Катла й дерев’яного мічмана — крім тих поодиноких хвилин на дозвіллі, які він присвячував цій нерозлучній парі добродіїв, згадуючи, — і тут гучала радістю його порожня, безсоромна душа, — як ловко він позбувся їхнього товариства, — служив тепер у свого патрона, містера Турбота. Живучи в містера Турбота й обслуговуючи безпосередньо його особу, Роб, у страху й трепеті, не спускав своїх круглих очей з його білих зубів і відчував, що мусить тримати їх відкритими ширше, ніж будь-коли.

Навіть коли б він служив у могутнього чаклуна, а зуби ті були найпотужнішим чаклунським знаряддям, — і то б він боявся їх менше. У своєму патроні хлопець учував силу та владу, що поглинали всю його увагу й вимагали від нього цілковитої покори й послушенства. Навіть тоді, коли не було містера Турбота, він почувався не зовсім безпечно, думаючи про нього, — боявся, його знову вхоплять за горло, як того ранку, коли він уперше зв’язався з ним, і що знову побачите, як кожен зуб просвічує його наскрізь і ставить йому на карб кожну його думку. Опиняючись з ним віч-на-віч, Роб так само не мав ніякого сумніву, що містер Турбот читає найпотаємніші його думки чи, при найменшому бажанні, міг би прочитати, як не сумнівався, що, дивлячись на нього, він його бачить. Влада ця була така цілковита і так підкоряла собі Роба, що той, не сміючи взагалі будь-що думати, тільки повнячись дедалі всеосяжнішим відчуттям невідпорної сили патрона, здатного зробити з ним усе, що захоче, торопів при ньому, силкуючись вгадати його бажання, передбачити його накази, а довколишнє не чув, не бачив і не помічав.

Роб і не питав себе, мабуть, — за такого стану то був би надто вже необачний вчинок, — чи не тому він так беззастережно піддався цьому впливові, що, як сам невиразно підозрював, патрон його досконало опанував деякі підступні науки, що їх він, у закладі Благодійних Точильників, недовчив. Однак, Роб, безперечно, захоплювався ним не менше, ніж боявся його. Очевидно, містер Турбот був краще обізнаний з джерелами своєї влади, що анітрохи не вичерпувалась, коли він користувався нею.

Того ж таки вечора, як він пішов від капітана, Роб, збувши свої голуби, — задешево навіть, бо поспішався, — подався прямісінько до містера Турбота і, піднесений, з розпашілим обличчям, що, здавалось, чекало на похвалу, став перед свого нового пана.

— Ах, лайдаче! — сказав містер Турбот, зиркнувши на його клунок. — Ти що, — кинув оце службу й прийшов до мене?

— Е… перепрошую, сер, — пробелькотів Роб. — Ви самі, як я був тут востаннє, казали…

— Я казав? — перебив містер Турбот. — Що ж я казав?

— Перепрошую, сер, ви нічого не казали, сер, — одповів Роб, застережений таким поворотом розмови й дуже зніяковілий.

Патрон глянув на нього, блиснувши яснами, і, насварившися пальцем, зауважив:

— Ти, я бачу, погано скінчиш, друже-волвцюже. Лиха тобі не минути.

— О, не кажіть так, сер! — скрикнув Роб, і ноги під ним затряслися. — Я нічого не хочу, сер, — тільки працювати на вас, сер, служити вам і чесно робити все, що мені скажуть, сер.

— І не інакше, як чесно робити все, що тобі скажуть, — відповів патрон, — коли хочеш мати справу зі мною.

— Так, я знаю, сер, — запевнив слухняний Роб. — Добре знаю, сер. Хай би ви тільки зволили взяти мене на спробу! А як хоч раз побачите, що я роблю не по вашій волі, — дозволяю вам убити мене!

— Ах ти, шельмо! — весело всміхнувся містер Турбот, одхиляючись на спинку свого крісла. — Та це ще дурниця проти того, що тебе чекає, коли б ти спробував обдурити мене.

— Так, так, — відповів прибитий Точильник, — я знаю, мене чекає жахлива кара, сер. Тільки я ніколи не піду на це, сер, навіть якби мені золоті гінеї давали.

Надії його на похвалу не справдилися, і геть згнічений Точильник стояв, — дивлячись на свого патрона і намарно силкуючись відірвати від нього повний неспокою погляд, — мов будь-який задрипаний пес за подібних обставин.

— То ти, виходить, кинув стару службу й прийшов просити, щоб я узяв тебе до себе, га? — спитав містер Турбот.

— Так, якщо ваша ласка, сер, — відповів Роб, що діяв згідно з особистим розпорядженням патрона, але не посмів навіть натякнути на це і виправдовуватись.

— Гаразд, — мовив містер Турбот. — Ти знаєш мене, хлопче?

— Так, сер; з вашої ласки, сер, — бгаючи кашкета, відповів Роб, все ще пришпилений поглядом містера Турбота і даремно намагаючись звільнитися від нього.

— Ну, то дивись мені! — кивнув головою містер Турбот.

Роб розсипався поклонами, доводячи, як добре затямив цю засторогу, і, кланяючись, позадкував до дверей, радий перспективі опинитися за ними, коли це патрон перепинив його.

— Гей! — гукнув він, грубо повертаючи його назад. — Ти звик..! Зачини двері.

Роб зачинив їх так прудко, ніби від цього залежало його життя.

— Ти звик всюди лишпорити. Розумієш, що це значить?

— Підслухувати, сер? — поміркувавши трохи, рискнув висловити гадку Роб.

— І підглядати, і таке інше, — притакнув головою його патрон.

— Я не буду тут цього робити, сер, — мовив Роб, — слово честі, не буду, вмру, а не буду, сер. За всі скарби світу я б не пішов на таке, сер, хіба що ви накажете.

— Гляди ж. Ти звик також забагато плескати язиком, — вельми холоднокровно казав патрон. — Бережися цього тут, бо докрутишся, викрутню, — він знов посміхнувся і знов намахав йому пальцем.

Точильник ледве зводив дух з перестраху. Він хотів урочисто підтвердити чистоту своїх намірів, але, застигши, мов раб, спромігся лише лупати очима на всміхненого джентльмена, що, схоже, цілком задовольнило всміхненого джентльмена, бо він, мовчки порозглядавши хлопця, звелів йому йти на кухню, даючи цим зрозуміти, що бере його до себе.

Отаким-то робом поступив Роб-Точильник до містера Турбота і його побожна відданість цьому джентльменові росла і збільшувалася, — якщо таке ще було можливе, — з кожною хвилиною його служби.

Служба ця тривала вже кілька місяців, коли одного раннього ранку Роб одчинив садову хвіртку містерові Домбі, що приїхав, як було умовлено, поснідати в його хазяїна. У ту ж мить з’явився і сам хазяїн, поспішаючи назустріч іменитому гостеві і вітаючи його всіма своїми зубами.

— Я ніколи не думав, що побачу вас тут, — сказав Турбот, допомігши йому спішитись. — Це надзвичайний день у моїм календарі. Для такої людини, як ви, котра все може, будь-яка подія звичайна, а для мене — зовсім інакше.

— У вас тут дуже мило, Турботе, — зауважив містер Домбі, що зволив зупинитися на моріжку і розглянутися довкола.

— Ви дуже люб’язні, — відповів Турбот. — Дякую вам.

— Ні, правда, — покровительським тоном мовив містер Домбі, — кожен би так сказав. Від такої садиби кращого й бажати годі — дуже вигідна, добре впорядкована, навіть елегантна.

— Від такої; саме так, — із зневажливим виглядом відповів Турбот. — Цього уточнення вона потребує. Та годі вже про садибу; і хоч ви й похвалили її з люб’язності, тим не менше, я вдячний. Чи не зволите ввійти?

Увійшовши до будинку, містер Домбі, — не без підстав, звичайно, — зауважив і зразково обставлені покої, і різні дрібні пристосування, зручні та ефектні, яких там було вдосталь. Містер Турбот з тою ж показною самозневагою вислухав його, шанобливо всміхаючись, і сказав, що розуміє делікатний смисл цих похвал і цінує його, але коли по правді, то дімок цей — цілком непоганий для людини його становища, може, навіть і занадто гарний, адже, зрештою, Турбот не такий уже заможний.

— А втім, може бути, що вам, з висоти вашого становища, він і справді здається кращим, — додав він, на всю широчінь розтягуючи свій облудний рот. — Монархам завжди ввижаються принади в житті жебраків.

Він проникливо дивився, проникливо всміхаючись, на містера Домбі, коли говорив це, і став дивитися та всміхатися ще проникливіше, коли містер Домбі, випроставшись перед каміном у позі, яку часто й охоче наслідував його помічник, почав розглядати картини на стінах. Услід за його холодним поглядом, що плавно ковзав з картини на картину, бігли й Турботові гострі очі, встигаючи підмітити, куди саме прямує той погляд і що він бачить. А коли він спинився на одній картині, Турбот, здавалося, і дихати перестав, затаївшись, мов кіт, що пантрує здобич, та зір його велеможного шефа ковзнув по ній так само, як і по інших, без будь-якого очевидного зацікавлення.

Турбот глянув на неї, — то був портрет жінки, схожої на Едіт, — глянув як на живу істоту, з хижим безгучним сміхом, що, здавалось, був почасти адресований їй, хоча насправді весь глум його призначався великій людині, що, й гадки про це не маючи, стояла поруч. Невдовзі подали сніданок і, запропонувавши містерові Домбі крісло, повернене спинкою до картини, Турбот, як завжди, сів обличчям до неї.

Містер Домбі був ще поважніший, ніж завжди, і весь час мовчав. Папуга, вигойдуючись на золотім кільці в своїй розкішній клітці, даремно силкувався привернути до себе увагу, бо Турбот був надто зайнятий гостем, щоб цікавитися нею, а гість, занурившись у думки, незрушно — щоб не сказати понуро — дивився поверх крохмаленої краватки, вп’явши очі в скатертину. Щодо Роба, який прислуговував при столі, то всі його здібності й сили так пильно були зосереджені на особі його пана, що він навряд чи зважувався допустити до себе думку, що гість цей і є той самий визначний джентльмен, до якого його приводили в дитинстві на доказ доброго здоров’я цілої родини і якому він завдячував своїми шкіряними штанцями.

— Дозвольте мені, — несподівано сказав містер Турбот, — спитати, як почувається місіс Домбі?

Він поштиво нахилився наперед і, спершися підборіддям на руку, глянув на картину, немов казав до неї: «Ану, дивись, як я його буду розкручувати!»

— Місіс Домбі почувається непогано, — відповів, червоніючи, містер Домбі. — Ви нагадали мені, Турботе, про одну розмову, яку я хотів мати з вами.

— Робіне, можеш іти, — сказав його хазяїн таким лагідним тоном, що Робін здригнувся і зник, до останньої секунди не зводячи з нього очей. — Ви, звичайно, не впізнали цього хлопця? — додав він, коли спантеличений Точильник уже був за дверима.

— Ні,— з величною байдужістю відказав містер Домбі.

— Та це й не дивно для такої людини, як ви. Малоймовірно, щоб ви його пам’ятали, — пробурмотів Турбот. — Він з тієї сім’ї, де ви брали мамку. Може, пригадуєте, що колись взяли великодушно на себе його виховання?

— То це той хлопець? — насупився містер Домбі. — По-моєму, він не робить великої честі своїм вихователям.

— Боюсь, з нього вийде добре ледащо, — знизав плечима Турбот. — Такий вже уродився. Правду сказавши, я взяв його до себе тому, що, не здатний знайти собі іншу роботу, він убгав собі в голову (думаю, то його вдома навчили), ніби має якісь права на вас, і постійно набивався, щоб докучати вам своїм проханням. І хоч мій чітко визначений і окреслений зв’язок з вашими справами носить суто діловий характер, все ж я мимоволі цікавлюся всім, що вас стосується, отож…

Він спинився, немов бажав подивитися, чи достатньо уже розкрутив містера Домбі, і знову, спершись підборіддям на руку, зиркнув на картину.

— Турботе, — сказав містер Домбі, — я розумію, що ви не обмежуєте ваших…

— Послуг, — підказав усміхнений господар.

— Ні, волію сказати — зацікавлень, — сказав містер Домбі, цілком усвідомлюючи, що робить йому вагомий і дуже приємний комплімент, — нашими діловими стосунками. Ваше уважне ставлення до моїх почувань, сподіванок та розчарувань, — як у цім-от дрібнім випадку, про який ми щойно згадали, — є тому найкращим прикладом. Я вдячний вам, Турботе.

Містер Турбот уклонився повагом і легесенько потер руки, немов боявся якимсь необережнішим рухом перебити потік конфіденційності містера Домбі.

— Ваші слова прийшлися дуже до речі, — по короткім ваганні мовив містер Домбі, — бо вони правлять за вступ до того, що я збирався вам сказати, і разом з тим нагадують мені, що все те не внесе якихось особливих змін у наші з вами стосунки, хіба що спонукатиме мене до вияву ще більшої довіри, ніж та…

— Якої мене вдостоєно досі, — підказав Турбот, знову вклоняючись. — Я не буду говорити, яка це висока честь для мене, бо такий чоловік, як ви, і сам добре знає, якої великої честі він може вділити при бажанні.

— Місіс Домбі і я, — мовив містер Домбі, з царським самозреченням пускаючи повз вуха цей комплімент, — не з усіх питань додержуємось однакових думок. Ми, по-моєму, й досі не зовсім розуміємо одне одного. Місіс Домбі треба дечого повчитися.

— Місіс Домбі має чимало рідкісних достоїнств і, без сумніву, звикла, щоб нею захоплювалися, — зауважив єлейно-звинний спостерігач щонайменших змін у тоні та погляді містера Домбі. — Але там, де панують любов, свідомість обов’язку та пошана, будь-які непорозуміння, породжені такими причинами, хутко влагоджуються.

Думки містера Домбі мимохіть полинули назад, до обличчя, що дивилось на нього в будуарі його дружини, коли владна рука показувала йому на двері, і, пригадавши той вираз любові, пошани та розуміння обов’язку, що вимальовувався на нім, він виразно відчув, як кров бухнула в його власне обличчя — відчув так само виразно, як пильне око навпроти це бачило.

— Незадовго до смерті місіс Ск’ютон, — сказав він, — ми з місіс Домбі мали невеличку розмову щодо причин мого невдоволення нею, а які вони — можете скласти собі уявлення хоч би по тому, що зайшло між мною й місіс Домбі і чому ви були свідком у той вечір, коли гостювали в нашому… в моєму домі.

— Коли я так шкодував, що був присутній, — мовив усміхнений Турбот. — Пишаючись — як і повинна пишатись людина мого становища — вашою дружньою увагою (хоча не ставлю вам цього в заслугу: ви можете робити що завгодно, нічого не втрачаючи) і знаючи, яка то велика честь для мене — бути представленим місіс Домбі ще до того як її вшановано вашим ім’ям, — я, проте, того вечора, запевняю вас, майже пошкодував, що саме мені припало таке велике щастя.

Те, що хтось — за будь-яких обставин — може шкодувати, що доскочив його ласки та протекції, видавалось містерові Домбі явищем незбагненним; отож, він, докинувши собі гідності, озвався: «Справді? А чого ж це, Турботе?»

— Боюся, — відповів довірчий посередник, — що місіс Домбі, яка ніколи не обдаровувала мене своєю прихильною увагою, — та такому, як я, і не слід сподіватися цього від жінки, гордої зроду, якій гордість так до лиця, — боюсь, що місіс Домбі не зможе вибачити мені мою безвинну участь у тій розмові. Ваше незадоволення, прошу не забувати, — ще далеко не марничка, і відбути його на собі в присутності третьої особи…

— Турботе, — обірвав його містер Домбі,— гадаю, що насамперед ідеться про мене?

— О! Та який може бути тут сумнів? — відповів той з нетерпінням людини, що визнає всім відомий і неспростовний факт.

— Я гадаю, коли йдеться про нас обох, місіс Домбі мусить бути на другому місці, — сказав містер Домбі. — Хіба ні?

— Хіба ні? — повторив Турбот. — А хіба ви не знаєте краще за всіх, що про це й питатись не треба?

— Тоді я сподіваюся, Турботе, — сказав містер Домбі, — коли вам шкода, що потрапили в неласку місіс Домбі, то зможете втішитися тим, що здобули собі мою довіру і добру думку.

— Здається, на моє нещастя, — відповів містер Турбот, — я таки стягнув на себе цю неласку. Місіс Домбі що-небудь казала вам?

— Місіс Домбі, — з холодно-байдужою величністю мовив містер Домбі, — висловлювала різні думки, які я не поділяю і не маю бажання ні обговорювати, ні навіть згадувати. Не так давно, як я уже вам казав, я ознайомив місіс Домбі з деякими моїми поглядами на шанобливість і покору в сімейному житті, які вважав за необхідне відстояти. Мені не пощастило переконати місіс Домбі в конечній потребі негайно змінити, з огляду на це, свою поведінку, задля її ж власного добра й спокою, і задля моєї гідності, і я тоді ж таки повідомив місіс Домбі, що надалі, коли визнаю за необхідне висловити якесь зауваження чи застереження, то перекажу їй свою думку через вас, мого довіреного посередника.

У погляді, яким обіймав його Турбот, з’явилося щось сатанинське, і вдарило у картину над його головою, наче спалах блискавки.

— Так-от, Турботе, — провадив містер Домбі, — кажу вам без тіні вагання: я від свого не відступлюсь. Я не той, з яким можна жартувати. Місіс Домбі повинна збагнути, що моя воля — закон, і що ніяких винятків з правил мого життя я не допускаю. Прошу вас узяти на себе цю місію, доручену мною, і, сподіваюсь, не неприйнятну для вас — попри весь жаль, який ви можете гречно висловити з цього приводу, і за який я вам, від імені місіс Домбі, кажу «спасибі», — і прошу виконати її (у чому я переконаний) так само бездоганно, як і будь-яке інше доручення.

— Ви знаєте, що вам достатньо лише наказати, — відповів містер Турбот.

— Я знаю, — маєстатично кивнув містер Домбі, — що мені достатньо лише наказати. І змушений вдатися до цього. Місіс Домбі, безперечно, жінка цілком достойна й варта…

— Вашого вибору, — докинув Турбот, улесливо вищиривши зуби.

— Може, й так, — поважно ствердив містер Домбі. — Але не видно, щоб місіс Домбі виправдовувала його настільки, наскільки він того заслуговує. В ній сидить непокора, яку треба викоренити, треба перебороти. Місіс Домбі, здається, не розуміє, — з притиском мовив містер Домбі, — що сама думка про опір мені — страховинна і безглузда.

— Ми в Сіті знаємо вас краще, — вкинув Турбот, розтягуючи рот від вуха до вуха.

— Ви знаєте мене краще, — сказав містер Домбі. — Маю надію. Щоправда, задля справедливості треба сказати, що — хоч як це важко узгодити з її подальшою поведінкою (яка не зазнала змін) — коли я, при згаданій мною розмові, довів до відома місіс Домбі, і то в доволі гострих виразах, своє несхвалення й несхитність намірів, то нагінка моя, як бачилось, справила дуже сильне враження. — Містер Домбі прорік ці слова з несказанною гідністю. — Тому хочу просити вас, Турботе, — перекажіть місіс Домбі від мене, що я змушений нагадати їй нашу розмову, бо трохи дивуюся, не бачачи її наслідків. Що змушений наполягати на зміні її поведінки згідно з вимогами, викладеними їй у тій розмові. Що її поведінка не задовольняє мене. Що вона в найвищій мірі незадовільна. І що буду прикро змушений вдатися, за вашим посередництвом, до ще більш неприємних і недвозначних висловлювань, якщо здоровий розум і належні почуття не спонукають її скоритися моїй волі, як то робила перша місіс Домбі і як — смію додати — зробила б усяка інша жінка на її місці.

— Перша місіс Домбі була дуже щаслива, — сказав Турбот.

— Перша місіс ДоМбі мала якнайздоровший розум, — сказав містер Домбі, по-джентльменському поблажливий до померлих, — і цілком відповідні почуття…

— А міс Домбі схожа на свою матір? Як ви думаєте? — спитав Турбот.

Обличчя містера Домбі враз спохмурніло. Його довірений посередник не зводив з нього проникливих очей.

— Я зачепив болючу тему, — сказав він м’яким, вибачливим тоном, що зовсім не пасував до його гострого погляду. — Даруйте мені, прошу вас. Я за своєю цікавістю забув, з якими спогадами це пов’язано. Вибачте, прошу вас.

Та що б він не говорив, його гострі очі так само пильно вивчали похилене обличчя містера Домбі, по чому знов переможно блиснули на картину, немов запрошуючи її подивитися, як йому ще раз вдалося розкрутити свого патрона і що зараз буде.

— Турботе, — мовив містер Домбі, блукаючи очима по столу; голос його дещо змінився, заквапився, губи побіліли. — Тут нічого перепрошувати. Ви помиляєтесь. Це не пов’язане з якимись спогадами, як ви думаєте, а з тим, що ми говорили. Я не схвалюю ставлення місіс Домбі до моєї дочки.

— Вибачте, — сказав містер Турбот, — я не зовсім розумію.

— То зрозумійте, — відповів містер Домбі, — що ви можете — ні, мусите — висловити це місіс Домбі, як мій категоричний протест. Прошу сказати їй, що її відверта прихильність до моєї дочки мені неприємна. На це можуть звернути увагу. Це може привести до того, що люди почнуть порівнювати ставлення місіс Домбі до моєї дочки зі ставленням місіс Домбі до мене. Будьте ласкаві сказати місіс Домбі, що я не хочу цього і сподіваюся, що вона негайно вволить моє бажання. Може, місіс Домбі робить це щиро; може, це просто примха; може, це робиться, аби допекти мені, — не знаю, але, хай там що, я цього не хочу. Якщо це у місіс Домбі щиро, то тим охочіш вона повинна уступити, бо такою відвертою демонстрацією робить погану послугу моїй дочці. Якщо в моєї дружини є ще якісь почуття зверх і понад належної їй покірності мені, то вона може, гадаю, виявляти їх до кого завгодно; але хай насамперед виявить покору мені! Турботе, — містер Домбі притлумив свій незвичний запал і заговорив тоном, більше схожим на той, яким він звичайно утверджував свою велич, — прошу вас не оминути цього питання, і не злегковажити його, тільки вважати за вельми важливий пункт моєї інструкції.

Містер Турбот кивнув головою, підвівся з-за столу і, замислившись, став перед каміном, приклавши до гладенького підборіддя руку; поглянув згори на містера Домбі зі злісним, наполовину людським, наполовину звірячим лукавством, яке можна примітити в деяких монастирських скульптур та потвор, що оздоблюють ринви Містер Домбі, потрохи повертаючи собі самовладання, а чи охолоджуючи свої емоції усвідомленням того, як високо він себе поставив, поволі набирався звичної бундючності й сидів мовчки, дивлячись на папугу, що вигойдувалась у своїм кільці-обручці.

— Перепрошую, — сказав Турбот, ухопивши раптом свого стільця і сідаючи навпроти містера Домбі, — але я все ж не розумію. Місіс Домбі знає, що ви можете зробити мене виразником вашого невдоволення?

— Так, — ствердив містер Домбі. — Я сказав їй.

— Добре, — похапцем мовив Турбот, — але чому?

— Чому? — не без вагання повторив містер Домбі. — Тому що я їй сказав.

— Ну, так! — вигукнув Турбот. — Але навіщо ви це сказали? Бачите, — провадив він, осміхаючись, і обережно, наче кіт, що не випустив ще пазурів, поклав свою оксамитну долоню на руку містерові Домбі,— якщо я до кінця зрозумію ваші думки, то, певне, буду вам корисніший і матиму щастя справді прислужитись вам. Здається, я їх розумію. Я не маю честі тішитись прихильністю місіс Домбі. Людина мого становища і не має підстав розраховувати на це, але ж факт, що я не користуюся її симпатією?

— Мабуть, так, — сказав містер Домбі.

— Отже, — вів далі Турбот, — те, що ви виражатимете своє невдоволення через моє посередництво, буде цій леді особливо неприємним?

— Мені здається, — з гордовитою стриманістю, але і з певним зніяковінням мовив містер Домбі, — що погляди місіс Домбі не мають жодного значення, і цю справу вирішуємо тільки ми, Турботе. Але, може, ви й маєте слушність.

— І — прошу вибачення, — казав далі Турбот, — чи не помиляюся я, гадаючи, що ви вбачаєте в цьому спосіб приборкати гордощі місіс Домбі, — вживаю цього слова, говорячи про рису характеру, яка, коли її тримати в належних рамках, красить і ще більш ушляхетнює даму, настільки удатну вродою й талантами, — і не те щоб покарати, а просто схилити до покори, якої ви цілком природно і по праву вимагаєте?

— Я, як ви знаєте, Турботе, не звик, — відповів містер Домбі, — аж так докладно пояснювати мотиви, чому я вважав за відповідне вибрати ту чи іншу лінію поведінки, але й спростовувати ваші слова не буду. Якщо у вас є якісь серйозні заперечення, то це зовсім інша річ, і вам досить лише заявити про це. Тільки, признаюсь, я ніколи не думав, що будь-яке доручення, довірене мною, може понизити вас…

— О! Понизити мене! — вигукнув Турбот. — У служінні вам!

— …чи поставити вас, — продовжив містер Домбі, — у прикре становище.

— Мене! У прикре становище! — гукнув Турбот. — Та я буду радий… щасливий виправдати ваше довір’я. Зізнаюся, я бажав би, щоб у цієї леді, до чиїх ніг я готовий скласти скромну свою відданість і послушенство — бо хто ж вона, як не ваша дружина! — щоб у неї не було більше жодних причин недолюблювати мене; але одне ваше бажання вище за всі інші інтереси на світі. Крім того, коли місіс Домбі позбудеться цих не зовсім правильних поглядів — спричинених, як смію припустити, новизною ситуації, в якій вона знаходиться, — то, сподіваюся, добачить у тій незначущій ролі, що мені випала, лише зернятко (бо більше людині мого становища не дано) поваги до вас і пожертви ради вас всіма іншими інтересами на світі, — зернятко, що їх вона сама матиме привілей і приємність сипати цілими пригорщами щодня.

У цю хвилину містерові Домбі знову привиділася рука, що показувала на двері, і за облесливим голосом його довіреної особи почулося відлуння слів: «Віднині ми чужі люди і ніщо вже нас чужішими не зробить!» Містер Домбі стріпнувся, проганяючи це видіння, але не похитнувся у своєму рішенні і сказав:

— Звичайно, звичайно.

— Ви більше нічого не маєте додати? — спитав Турбот, переносячи свій стілець на місце (бо вони й досі не бралися як слід до сніданку) і чекаючи на відповідь, перед тим як сісти.

— Нічого, — одмовив містер Домбі, — хіба що таке. Прошу взяти собі до уваги, Турботе, що жодне з даних вам чи майбутніх доручень не потребує відповіді від місіс Домбі. Відповіді прошу мені не приносити. Місіс Домбі знає, що я не збираюсь іти на компроміси чи узгоджувати будь-яке питання, яке постає між нами, і що моє слово є вирішальним.

Містер Турбот дав узнаки, що зрозумів усі вірчі настанови, і обидва джентльмени приступили до сніданку з тим апетитом, який їм іще лишився. Належної хвилини знову з’явився Точильник, щоб ні на мить не спускати очей зі свого пана і проводити час у мріях, повних благоговійного страху. По закінченні сніданку приведено коня містера Домбі, містер Турбот сів на свого, і вони вдвох рушили в напрямку Сіті.

Містер Турбот був у чудовому гуморі й багато балакав. Містер Домбі слухав його з царським виглядом людини, яка має право на те, щоб її розважали балачками, і час од часу поблажливо вкидав у розмову й своє слово. Отже, їхали вони не просто так собі. А ще містер Домбі, зберігаючи повагу, занадто попустив поводи, їхав на довгих стременах і дуже рідко зволяв глянути, куди ступає його кінь. Унаслідок цього сталося так, що кінь містера Домбі, ідучи швидким клусом, спіткнувся на камінь, скинув його з сідла, перекотився через нього і, борсаючись, аби підвестися, ударив його підковою.

За мить містер Турбот — добрий верхівець, гострий на око і твердий на руку, — був уже на землі і, схопивши ошалілу тварину за гнуздечку, поставив її на ноги. Інакше вранішня конфіденційна розмова була б для містера Домбі останньою. Але навіть у таку хвилину, геть червоний від збудження й поспіху, він, схиляючись над розпростертим тілом свого шефа, сяйнувши всіма зубами, пробурмотів: «Отепер-то місіс Домбі мала б слушну причину озлитися на мене, якби знала!»

Непритомного, зі скривавленими обличчям і головою містера Домбі, за допомогою робітників-дорожників і під керівництвом Турбота однесено до найближчої корчми, де невдовзі біля хворого клопоталися вже кілька лікарів, які миттю злетілися звідусіль, мовби ведені якимсь загадковим інстинктом, — так, кажуть, злітаються стерв’ятники до верблюда, що конає в пустелі. Привівши його, не без труднощів, до пам’яті, ці джентльмени заходились вивчати характер одержаних ним пошкоджень. Один лікар, що жив по сусідству, наполягав на ускладненім переломі ноги, при чому цю думку поділяв і корчмар; але двоє інших, які мешкали далеко, а тут опинилися випадково, настільки безкорисливо спростовували цей присуд, аж врешті-решт було вирішено, що у хворого, хоч сильно потовченого та посиняченого, всі кістки цілі — за винятком хіба якогось дрібнішого ребра, і що його можна під вечір обережно відвезти додому. Коли його перев’язали, — що забрало багатенько часу, — і нарешті дали йому спокій, містер Турбот знову сів на коня й поскакав сповіщати його родину.

Хитре й недобре його обличчя, яким воно бувало за кращих часів, — хоча щодо форми й правильності рис це було цілком пристойне обличчя, — як тільки він рушив в дорогу, набрало чи не найгіршого свого виразу, бо на ньому ожили всі його хитрі й недобрі думки — не стільки плани чи задуми, як передчуття можливих далеких перспектив, — і він гнав коня так, наче за людьми полював. Нарешті, опинившись на більш залюднених вулицях, він натягнув вуздечку і, сповільнивши біг, пустив білоногого, щоб той вибирав собі дорогу, як завше, а сам, наскільки зумів, сховався за звичною своєю облесно-сумирною вкрадливістю й осяйною посмішкою.

Приїхав він прямо до будинку містера Домбі, спішився тут же під дверима й попросив переказати, що хоче бачити місіс Домбі у вельми важливій справі. Служник, котрий запровадив його до кабінету містера Домбі, незабаром повернувся, кажучи, що в цю пору місіс Домбі не приймає гостей, і прохаючи вибачення, що не попередив про це відразу.

Містер Турбот, цілком готовий до холодного прийому, написав на візитній картці, що змушений наполягати на побаченні і не взяв би на себе такої сміливості вдруге (це слово він підкреслив), якби не був певен, що важливість справи служить тому виправданням. За короткий час з'явилася покоївка місіс Домбі й провела його до вітальні нагорі, де були Едіт і Флоренс.

Він ніколи не думав, що Едіт аж така вродлива. Хоч як безмірно захоплювався він принадністю її обличчя й тіла, хоч яким живим був той чуттєвий образ, котрий він носив у пам’яті — він ніколи не думав, що Едіт аж така вродлива.

Її гордий погляд перестрів його на порозі, але він дивився на Флоренс — правда, лише мить, поки, увіходячи, кланявся, — дивився з якимсь непогамовним почуттям власної, недавно здобутої влади і з тріумфом побачив, що погляд той, здригнувшись, поникає і що Едіт наполовину підвелася з крісла, вітаючи його.

Йому дуже жаль і прикро до глибини душі; годі сказати, з якою неохотою він ішов сюди, щоб підготувати її до звістки про один маленький випадок. Він благає місіс Домбі не хвилюватись. Він дає найсвятіше слово честі, що жодних підстав для тривоги немає. Але містер Домбі…

Флоренс зойкнула. Він не глянув на неї — дивився тільки на Едіт. Едіт її заспокоювала, Едіт потішала. Вона не зойкнула розпачливо. Ні, ні.

З містером Домбі, коли він їхав верхи, скоїлася неприємність. Кінь оступився і скинув його.

Флоренс нестямно скрикнула — його покалічено! його вбито!

Ні. Слово честі, містер Домбі, хоча й знепритомнів був, але швидко отямився і хоч, щоправда, забився трохи, та нічого страшного йому не загрожує. Якби то була неправда, — він невеселий і непроханий гість, ніколи не мав би відваги сам з’явитись до місіс Домбі. Це — достеменна правда, він це урочисто підтверджує.

Все це говорилось у відповідь ніби не Флоренс, а Едіт, і погляд його та посмішка теж були приковані тільки до Едіт.

Далі він розповів їй, де зараз лежить містер Домбі, і просив дати йому карету, щоб привезти хворого додому.

— Мамо, — вся в сльозах, затинаючися сказала Флоренс, — якби й я могла поїхати туди!

Містер Турбот, що не зводив очей з Едіт, почувши це, виразно глянув на неї й ледь помітно похитав головою. Він бачив, як змагалася вона з собою перед тим, як відповісти йому поглядом на погляд, але він вирвав з неї цю відповідь — він дав їй зрозуміти, що або здобуде цю відповідь, або заговорить і різоне Флоренс по серцю — і Едіт дала її йому. А коли відвела очі, він блиснув на неї тим самим поглядом, що й на картину вранці.

— Мені було сказано попросити, — озвався він, — щоб нова економка… місіс Піпчін, здається…

Він помітив усе. Він відразу побачив, що то була ще одна зневага, вчинена містером Домбі дружині.

— …приготувала містерові Домбі ліжко в його кімнатах унизу, бо він віддає їм перевагу перед усіма іншими. Я зараз же повертаюся до містера Домбі. Мені нема чого казати, мадам, що для вигод містера Домбі зроблено все, і що догляд за ним якнайкращий. Дозвольте ще раз запевнити вас, що підстав для тривоги нема ніякісіньких. Повірте, навіть ви можете бути цілком спокійні.

Він розкланявся, виказуючи якнайглибшу шанобу та співчуття, повернувся до кабінету містера Домбі, де звелів послати за ним карету до Сіті, а тоді сів на коня й поволі поїхав туди сам. Він був дуже задуманий, поки їхав верхи, і в Сіті був дуже задуманий, і в кареті, коли повертався туди, де лишив містера Домбі, теж був дуже задуманий. І тільки всівшись коло ліжка цього джентльмена, він знову став сам собою і згадав про свої зуби.

Смерком містера Домбі, що тяжко страждав од болю в усьому тілі, вміщено в карету та обкладено з одного боку подушками й ковдрами; адже з другого боку примостився його довірений помічник. Оскільки слід було уникати поштовхів, карета їхала майже ступою, і приїхали вони додому поночі. Квасна й похмура місіс Піпчін, що й досі не забула про Перуанські копальні, у чому всі в домі вже встигли пересвідчитись, зустріла містера Домбі на порозі і підбадьорювала слуг, що несли його до кімнати, кроплячи їх словесним оцтом. Містер Турбот не відходив від містера Домбі, доки того не вклали до ліжка, а потім — оскільки містер Домбі не мав бажання бачити жодних осіб жіночої статі, опріч чудо-Яги, яка верховодила в його господі, — ще раз навідався до місіс Домбі, щоб відзвітувати про стан здоров’я її чоловіка.

Він знову застав Едіт наодинці з Флоренс і знову скерував усю свою заспокійливу промову до Едіт, немовби її гриз і терзав ревний, страшний неспокій. І настільки глибоко проникся цим повним поштивості співчуттям, що, прощаючись, насмілився — і в цю мить він скинув оком на Флоренс — взяти її руку й поцілувати її.

Едіт не висмикнула руки, не вдарила нею по пристойнім обличчі, хоча щоки її й зашарілись, хоч в очах її й спалахнув вогонь, а все тіло її напружилось. Тільки опинившись на самоті, у себе в кімнаті, вона так ударила нею об мармурову полицю каміна, що забила до крові, і відкинула якнайдалі від себе до самого вогню, мовби хотіла спалити.

Вогонь поволі згасав, а похмура і грізна вродливиця довго сиділа перед ним і дивилась на хмурі тіні, що маячили на стіні, начебто були відбитки її власних зматеріалізованих думок. І хоч які видива свавілля та наруги, хоч які чорні передчуття, непевні й велетенські, снувалися перед її очима, на чолі у них ступала одна ненависна постать. Її чоловік.