Домбі і син

Розділ, двадцять восьмий

— От і настав день, Сюзанно, коли ми повертаємо до нашого тихого дому, — сказала Флоренс тому диво-язичкові, Ніппер.

Сюзанні забило дух від надміру почуттів, що їх нелегко описати, та вона дала їм вихід, енергійно прокашлявшись, і відповіла:

— Авжеж, що до тихого, міс Фло. Аж надто тихого.

— Коли я була ще мала, — помовчавши, замислено спитала Флоренс, — ти бачила коли-небудь того джентльмена, що приїжджав сюди до мене — разів зо три, здається, — так, Сюзанно?

— Так, три рази, міс, — ствердила міс Ніппер. — Один раз, коли ви пішли на прогулянку з тими Скет…

Флоренс лагідно глянула на неї, і міс Ніппер поправилась:

— З сером Барнетом та його леді, міс, і з їхнім хлопцем. А потім ще двічі ввечері.

— А чи бачила ти його в нас, коли я була мала, і до тата приходили гості, Сюзанно? — спиталася Флоренс.

— Не знаю, міс, — подумавши трохи, відповіла її покоївка, — та й як я могла його бачити. Адже коли померла ваша бідна мама, міс Фло, я була там новенька, і моє постійне місце було, — міс Ніппер скинула носа догори, показуючи цим, що містер Домбі завжди недооцінював її заслуги, — під горищем.

— Ай правда, — сказала все ще замислена Флоренс, — ти не могла знати, хто до нас приходив. Я забула.

— Не могла, міс, але знала, що говорилося про господарів та знайомих, та й чула чимало, хоч та нянька, що була до місіс Річардс, й казала мені неприємні речі,— мовляв, вуха в мене довгі, як у глечика для вина, але це треба скласти, — поблажливо зауважила Сюзанна, — на її схильність до алкоголю, — за що її й попхали зі служби.

Флоренс, зіпершись обличчям на руку, дивилася у вікно і, занурена в думки, здавалось, не чула, що каже Сюзанна.

— В усякому разі, міс, — додала та, — я дуже добре пам’ятаю, що оцей самий джентльмен і тоді був таке ж цабе у вашого тата, як тепер. Тоді в господі дейкали, міс, що він орудує всіма справами вашого тата в Сіті, і що ваш тато зважає на нього більше, ніж на будь-кого, тільки ж вашому татові, даруйте на слові, міс Фло, це дуже легко робити, бо він ні на кого більше й не зважав ніколи. Це я добре знала, довговуха я там чи ні.

Сюзанна, й досі ображена на попередницю місіс Річардс, особливо підкреслила останній епітет.

— І оцей от містер Турбот, — провадила вона далі, — все ще не втратив позицій і довір’я вашого тата, а знаю це по тому, що нам переказує Перч, коли приходить, хоч то неміч несосвітенна, міс Фло, і терпцю на нього не стає, але він знає все, що діється в Сіті, досить-таки непогано і каже, що ваш тато не робить нічого без містера Турбота, слухає тільки містера Турбота, покладається тільки на містера Турбота, і містер Турбот завжди в нього напохваті, і, як послухати того безсоромного Перча, то, вже й не кажучи за вашого тата, індійський імператор просто не мовля проти містера Турбота.

Флоренс не проминула ні слова з промови Сюзанни, — вона вже давно покинула виглядати у вікно, тільки зацікавлено дивилася на неї й уважно слухала.

— Так, Сюзанно, — підсумувала Флоренс, коли та скінчила, — він татів повірник і друг я того певна.

Все це глибоко запало в голову Флоренс й кілька днів не сходило їй з думки. Під час двох його останніх візитів між нею і містером Турботом встановилися якісь конфіденційні стосунки, коли він з таємничо-змовницьким виглядом казав їй, що за корабель усе ще нічого не чути, і якось м’яко, та владно підкоряв її собі, — це дивувало і сильно непокоїло Флоренс. Дівчина не мала як опертися цьому чи виплутатися з павутиння, яке він поволі снував круг неї, бо, щоб встояти перед такими хитрощами, потрібні були вміння та знання світу, а у Флоренс їх не було. Щоправда, він сказав лише, що про корабель нема ніяких відомостей і що це викликає найгірші побоювання, але звідки він знає, що корабель її цікавить, і чому взяв на себе право виявляти перед нею свою обізнаність таким підступним і дивним способом — ось що турбувало Флоренс найбільше.

Поведінка містера Турбота і її звичка часто думати про нього з прикрим неспокоєм породили в її душі якесь химерне відчуття мани. Спроби виразніше уявити собі його зовнішність, голос чи манери, як спосіб позбутися того чарування, не дали бажаних наслідків. І це при тому, що він ніколи не супився, ні разу не глянув на неї неприязно чи вороже, тільки завжди всміхався і мав погідний вигляд.

Водночас, вірна своїм намірам щодо батька і твердому переконанню, що причину їхніх холодних стосунків слід шукати у ній самій, Флоренс не забувала, що цей джентльмен — близький друг її тата, і схвильовано питала себе, чи не викликана її неприязнь та острах перед містером Турботом тією ж таки причиною, що відвернула від неї й серце батька, залишивши її такою самотньою? Може бути — злякано думала вона, а часом їй здавалося, що так воно і є, і тоді вона казала собі, що поборе ці недобрі почуття; переконувала себе, що увага батькового приятеля — велике благо й висока честь для неї, і сподівалася, що терплячі спостереження та віра в нього не дадуть її скривавленим ногам збочити з того каменистого шляху, який веде до батькового серця.

Отак, не мавши з ким порадитися, — щоб не подумали, ніби вона скаржиться на батька, — бідна Флоренс борсалася в неспокійному морі сумнівів та надій, а містер Турбот, наче огидне глибоководне чудовисько, плавав унизу і не зводив з неї блискучого ока.

Була ще одна причина, що квапила її додому. Самотнє життя більше пасувало її душевному настрою, повному боязких надій та сумнівів, а ще вона боялася, що, не будучи вдома, може пропустити якусь нагоду довести батькові свою любов. Бог свідок — якраз щодо цього вона, бідолашне дитя, могла б бути спокійна, — але що ж, коли та зневажена любов ніяк не давала їй спокою, тріпочучи в ній безнастанно, і навіть уночі вилітала на крилах сну, щоб примоститись, мов перелітна птаха, яка вернулася додому, в батька на рамені.

Вона часто згадувала Уолтера. О, а як часто, коли ніч була темна і вітер завивав круг будинку! Та серце її не втрачало надії. їй — молодій, палкій, хай і недосвідченій — так важко було уявити собі, що молодість і запал може згаснути, мов полум’я свічки, а світлий день життя — зникнути в темряві глупої ночі. І Флоренс надіялася. Вона часто плакала, думаючи про бідування Уолтера, і дуже рідко — думаючи про його смерть, і ніколи не плакала довго.

Вона написала була майстрові корабельних інструментів, але не одержала відповіді, та й не чекала на неї. Ось так було в душі у Флоренс того ранку, коли вона з радістю поверталась додому, до свого самотнього життя.

Доктор і місіс Блімбери у супроводі свого дорогоцінного вихованця (хоч і всупереч його волі), юного містера Барнета, відбули назад до Брайтона, де цей юний джентльмен і його друзі по сходженню на Парнас, безумовно, вже відновили свої заняття. Вакації минулися; наймолодші гості вілли роз’їхались, і тривала гостина Флоренс теж доходила свого кінця.

А проте був один гість, який хоч і не жив на віллі, але постійно засвідчував Скетлсам свою увагу, лишаючись відданим їм і тепер. Маємо на думці містера Тутса. Поновивши кілька тижнів тому знайомство із Скетлсом-молодшим, яке він мав щастя зав’язати того вечора, коли порвав блімберські пута і з каблучкою на пальці полинув у вільний світ, містер Тутс щодня заходив на віллу й залишив у вестибюлі цілу колоду візитних карток. Церемонія відбувалась так, немов містер Тутс грав із швейцаром у віст і здавав йому карти.

Крім того, натхнений (не без допомоги блискучого розуму його друга Курчати) тією ж прекрасною, сміливою ідеєю — не дати Скетлсам забути про себе — містер Тутс придбав шестивеслового човна. Веслували на ньому водяні приятелі Курчати, а кермував сам цей славетний герой, котрий для такої нагоди одягав червоногарячу пожежну куртку і прикривав вічно підбите око зеленою пов’язкою. Ще до вербовки екіпажу містер Тутс подав Курчаті на розгляд гіпотетичний випадок — припустимо, Курча закохався в молоду леді, Мері на ймення, і захотів спорядити власного човна — як би він назвав його? Курча під присягою запевнив, що охрестив би його «Маріеттою» або ж «Втіхою Курчати». Схваливши цю ідею й всебічно обміркувавши її, містер Тутс вирішив назвати свій човен «Радість Тутса», що мало служити делікатним компліментом Флоренс і чого не міг не оцінити кожен, хто знав обидві сторони.

Розлігшись на кармазиновій подушці в своєму розкішному човні й задерши догори ноги, містер Тутс, втілюючи свою ідею в життя, день у день, з тижня на тиждень плавав туди-сюди попри садок сера Барнета, шастав упоперек річки під карколомними кутами, щоб його бачили з вікон сера Барнета і взагалі виробляв такі піруети своєю «Радістю Тутса», що вправив у захват усе навколишнє побережжя. Та як тільки над рікою з’являвся хтось із мешканців Барнетової вілли, містер Тутс удавав, ніби потрапив сюди за збігом винятково незвичайних і несподіваних обставин.

— Здоровенькі були, Тутсе! — гукав сер Барнет, махаючи рукою з моріжка, поки хитрюще Курча скеровував човна просто на берег.

— Як ся маєте, сер Барнете! — незмінно відповідав Тутс. — Яким це дивним побитом ви тут?

Премудрий Тутс завжди казав саме так, немов то була не вілла сера Барнета, а чиясь давно покинута оселя на березі Нілу чи Гангу.

— Оце так дивина! — вигукував містер Тутс. — А міс Домбі є?

Звичайно після цього з’являлася Флоренс.

— О, Діоген чудово почуває себе, міс Домбі! — кричав містер Тутс. — Я сьогодні довідувався.

— Дуже вам дякую, — одповідав милий голосок Флоренс.

— Може, б ви висіли на берег, Тутсе? — пропонував тоді сер Барнет. — Ходіть! Ви ж нікуди не поспішаєте. Загляньте до нас!

— О, це пусте, дякую вам! — червоніючи, казав Тутс. — Я просто подумав, що міс Домбі, напевне, хоче знати за Діогена. До побачення!

І бідний містер Тутс, якому до смерті хотілося прийняти запрошення, але бракувало відваги, згнітивши серце, подавав знак Курчаті, і «Радість» стрілою краяла воду.

Ранком того дня, коли Флоренс од’їжджала, надзвичайно розкішно прибрана «Радість» стала на приколі коло садка. Зійшовши, по розмові з Сюзанною, вниз, Флоренс застала у вітальні містера Тутса.

— О, як ся маєте, міс Домбі? — спитав ошелешений Тутс, що завжди ніяковів, коли мрія його серця збувалася і він розмовляв із Флоренс. — Спасибі, я почуваюся добре, сподіваюсь, і ви так само, як Діоген учора.

— Ви дуже люб’язні, — відповіла Флоренс.

— Дякую, це пусте, — відказав містер Тутс. — Я подумав, може, ви будете не проти, за такої чудової погоди, повернутися додому човном. Місця в ньому вистачить і для вашої покоївки.

— Спасибі велике, — завагалася Флоренс. — Я б охоче, поїхала… — але… не можу.

— О, це пусте, — відповів містер Тутс. — До побачення!

— Може, почекаєте на леді Скетлс? — лагідно спитала Флоренс.

— О, ні, дякую вам, — відповів містер Тутс. — Це зовсім пусте.

До чого сором’язливий бував містер Тутс у подібних випадках, до чого метушливий! У цю мить до кімнати ввійшла леді Скетлс, і Тутс раптом взявся гаряче розпитувати її про здоров’я та висловлювати надію, що воно в неї добре, і ніяк не міг відірватися від її руки, аж доки не з’явився сер Барнет, в якого він тут же учепився з силою одчаю.

— Сьогодні ми втрачаємо ту, що осяяла наш дім, Тутсе, — сказав сер Барнет, повертаючись до Флоренс.

— О, це пу… тобто, безперечно, — пробелькотів збентежений Тутс. — Бувайте здорові!

Незважаючи на бучний характер цього прощання, містер Тутс, замість іти, став і тупо роззирався довкола. Щоб допомогти йому, Флоренс, сердечно дякуючи за все, попрощалася з леді Скетлс і подала руку серу Барнетові.

— Чи не можу я попросити вас, дорога міс Домбі, переказати мої найкращі вітання вашому шановному татові? — мовив той, ведучи гостю до карети.

Важко було Флоренс брати на себе це доручення, — вона немов обманювала сера Барнета, дозволяючи йому думати, що люб’язність, зроблена їй, робилася і її батькові. Але що пояснити це було годі, то Флоренс лише вклонилася, дякуючи господареві, і знову подумала, що похмурий дім, де вона не могла опинитися в такій незручній, болючій для неї ситуації, буде їй найкращим і природним притулком.

Нові її друзі та знайомі, що ще лишалися на віллі, повибігали — хто з будинку, хто з саду — щоб провести її в дорогу. Всі вони встигли прив’язатися до дівчини і з щирим сумом прощалися з нею. Навіть челядники сумували, що вона від’їжджає і, збившись біля дверцят карети, розкланювались і махали їй на прощання. Глянувши на привітні обличчя, на сера Барнета з дружиною й містера Тутса, що, стоячи віддалік, хихотів, вибалушивши на неї очі, Флоренс пригадала собі вечір, коли вони з Полем покидали заклад доктора Блімбера, і, щойно карета рушила з місця, по обличчю їй покотилися сльози.

То були сльози журби, але разом з тим і сльози потіхи, бо всі приємні спогади, зв’язані зі старим, похмурим домом, до якого вона поверталася зараз, ріднили його з нею. Як давно, здавалося, не блукала по його мовчазних кімнатах! Як давно не закрадалася нечутно і боязко до кабінету свого батька! Як давно не відчувала недремної, але й заспокійливої присутності любих її серцю небіжчиків у кожній маленькій події її повсякденного життя! Це прощання привело їй на пам’ять і їхнє прощання з Уолтером — що говорив, як дивився він того вечора, і те, як природно єдналися в ньому зворушливе ставлення до тих, кого він покидав, і його сміливість та завзяття.

Навіть Сюзанна Ніппер якось полагіднішала, думаючи про дім, де прожила стільки років. При всій його похмурості і відповідній неприязності оцінок з її боку, Сюзанна тепер дарувала йому і цю похмурість.

— Мушу признатися, міс, я рада, що побачу його, — сказала Ніппер. — Правда, вихваляти його нема за що, але я не хотіла б, щоб він згорів чи щоб його знесли.

— Рада, що пройдешся по старих кімнатах, чи не так, Сюзанно? — усміхнулася Флоренс.

— Та що вже казати, міс, — одповіла Сюзанна, м’якшаючи дедалі більше, — я й не заперечую цього, але вельми можливо, що завтра я знов його зненавиджу.

А Флоренс знала, що ніде їй не буде так спокійно, як там. Її таємницю краще і легше таїти за високими, темними мурами, аніж виходити з нею на світло і ховати її перед десятками щасливих очей. Краще люблячому серцю шукати в самотині і не бентежитись тим, що знайшли інші люблячі серця. Легше надіятись, молитись і любити всіма забутій, але терпляче і безнастанно, в цьому тихому храмі спогадів, — хай і все в ньому сиплеться, старіє, підупадає, — аніж у чужій господі, серед чужих людей, хоч як там було б весело. Флоренс вабив до себе колишній зачарований сон життя, і їй якомога швидше хотілося зачинити за собою старі, темні двері.

Нарешті карета звернула в довгу, похмуру вулицю. Флоренс сиділа не з того боку, де був їхній будинок, і, під’їжджаючи до нього, визирнула у вікно, сподіваючись побачити дітей з дому навпроти.

Здивований вигук Сюзанни примусив її обернутися.

— Боже милий! — скрикнула Сюзанна. — Де ж наш будинок?

— Наш будинок? — повторила Флоренс.

Сюзанна, що втягнула була голову в карету, знову виткнула її у вікно, тоді знову втягнула, коли карета спинилася, і вражено втупилася в свою господиню.

Будинок, згори донизу, був під риштуванням. Вулиця перед ним була наполовину захаращена камінням, цеглою, купами вапна, стосами лісу. До стін було поприставлювано драбини; по драбинах снували робітники; на риштуванні кипіла робота; всередині працювали малярі та шпалерники; з візка коло дверей вивантажували великі сувої шпалерного паперу; тут же, так само загороджуючи прохід, стояла будка оббивача меблів; крізь повідкривані, повиламувані вікна жодних меблів не було видно, — лише робітники зі своїми причандаллями метушилися скрізь, від кухні й до горища. Що всередині, що зовні — скрізь одне і те ж: мулярі, маляри, каменярі, теслі з молотками, щітками, відрами, кайлами, кельмами, пилами — і всі працюють, дружно, як один!

Висідаючи з карети, Флоренс засумнівалася навіть, чи їхній це будинок, але вздріла коло дверей загорілого Тавлінсона, що вийшов їй назустріч.

— Трапилось що-небудь? — спитала Флоренс.

— О, ні, міс.

— Я бачу, тут величезні зміни.

— Так, міс, величезні зміни, — підтвердив Тавлінсон.

Флоренс, наче уві сні, пройшла повз нього і збігла на сходи. Сліпуче світло заливало колись завжди темну вітальню, заставлену високими козлами та помостами, де працювали чоловіки в паперових ковпаках. Портрет її матері винесли разом з усім іншим, і там, де він висів, було написано: «Обшити панеллю. Зелень із золотом». Сходи нагору були зариштовані так само, як зовнішні стіни, а вгорі, під вікном у стелі, розкинувшись у різних позах, засідав цілий Олімп лютівників та склярів. Її кімнати ще не ремонтували, але знадвору пообліплювали дошками та підпорами, що застували світло. Флоренс хутко увійшла до другої спальні — тієї, з маленьким ліжечком. Якийсь здоровило з люлькою в роті і з пов’язаною хусткою головою дивився у вікно на неї.

Саме тут розшукала її Сюзанна Ніппер і переказала, що батько хоче поговорити з нею і чекає внизу.

— Він тут! І хоче говорити зі мною! — скрикнула, затрусившись усім тілом, Флоренс.

Сюзанна, що була приголомшена куди більше, ніж Флоренс, повторила доручення, і Флоренс, бліда, схвильована, в ту ж мить побігла вниз. Чи наважиться вона поцілувати його? — думала вона дорогою. Серце вирішило за неї, і вона подумала — наважиться.

Він мусив був чути биття її серця, коли воно впурхнуло до кімнати. Ще мить — і воно забилося б у нього на грудях…

Але він був не сам. В кімнаті було ще дві дами, і Флоренс заклякла. Їй так важко було втримати розбурхані почуття, що, якби не її кудлатий приятель Ді, котрий, увірвавшись, кинувся зі своїми пестощами на неї, вітаючи з поверненням, — побачивши його, одна з дам зойкнула, і цей зойк привів Флоренс до тями, — ще трохи, і вона зомліла б.

— Як ся маєш, Флоренс? — спитав її батько, холодно простягаючи свою руку — неприступно холодно.

Флоренс узяла ту руку в свої й піднесла до губ, але рука висмикнулась. Зачиняючи двері, вона доторкнулась до клямки анітрохи не ніжніше, ніж до доньки.

— Що це за пес? — невдоволено спитав містер Домбі.

— Це… з Брайтона, тату.

— А! — мовив містер Домбі, і хмарка перебігла йому по лиці, бо він зрозумів.

— Він зовсім не злий, — як завжди, лагідно та щиро звернулася Флоренс до чужих дам. — Просто він радий, що бачить мене. Вибачте йому, прошу.

Дами переглянулись, і Флоренс помітила, що та, яка сиділа й зойкнула з переляку, була стара, а друга, що стояла поруч батька, була дуже ставна і вродлива.

— Місіс Ск’ютон, — сказав її батько, повертаючись до першої й простягаючи руку. — Це — моя дочка Флоренс.

— Чарівне створіння, — зауважила леді, підносячи до очей лорнет. — Така природна! Поцілуйте ж мене, любонько Флоренс, будь ласка.

Поцілувавши старшу, Флоренс повернулася до молодшої, що стояла коло її батька.

— Едіт, — сказав містер Домбі, — це моя дочка Флоренс. Ця леді, Флоренс, незабаром буде тобі мамою.

Флоренс здригнулася і глянула на гарне обличчя, охоплена хаосом різних почувань, — якусь мить сльози, викликані цим словом, боролися в ній з подивом, цікавістю, захватом і чимсь подібним до остраху. Потому вона скрикнула: «О тату, тату, будьте щасливі! Будьте щасливі ціле життя!» — і, плачучи, впала в обійми молодої леді.

Запала коротка мовчанка. Вродливиця леді, що спершу, здавалось, не знала, підходити їй до Флоренс чи ні, пригорнула дівчину і, немов щоб заспокоїти та підбадьорити, обійняла рукою її за стан та притиснула до себе. Уста леді не зронили ні слова. Вона нахилилася й поцілувала Флоренс в щоку, але не сказала нічого.

— Може, подивимось, що роблять наші майстри? — спитав містер Домбі.— Дозвольте, мадам.

Кажучи це, він запропонував руку старшій дамі, яка й досі розглядала Флоренс у лорнет, немов уявляла собі, що з неї вийшло б, коли б у неї влити ще трохи серця та природності — почерпнутих, звісно, з її власних щедрих запасів. Флоренс усе ще схлипувала на грудях леді, коли з оранжереї почувся голос містера Домбі.

— Спитаймося Едіт. Та де ж це вона?

— Едіт, голубонько! — гукнула місіс Ск’ютон. — Де ти? Шукаєш десь містера Домбі? Ми тут, серденько.

Вродлива леді відірвалась од Флоренс, ще раз поцілувала її й поквапилася приєднатись до них. Флоренс не рушила з місця — стояла щаслива, сумна, весела, вся в сльозах, сама не знаючи, яка вона і як довго вона тут стоїть, коли це до кімнати знов увійшла її нова мама і знов її обняла.

— Флоренс, — похапцем сказала леді, серйозно дивлячись їй в обличчя, — ти не будеш мене ненавидіти?

— Ненавидіти, мамо! — скрикнула Флоренс, оповивши їй шию й відповівши тим самим поглядом.

— Тс! Та насамперед не думай про мене нічого поганого, — мовила вродливиця. — Насамперед повір, що я старатимусь, аби ти була щаслива, і що я готова любити тебе, Флоренс. Прощавай. Скоро побачимось. Прощавай. І не залишайся тут, — казала вона, поспішаючи, але твердо.

Едіт ще раз пригорнула її до себе, і за хвилину Флоренс бачила їх усіх вже в сусідній кімнаті.

Віднині у неї зародилася надія, що нова й красива мама навчить її, як здобути батькову любов, і, заснувши цієї ночі в своєму старому, і водночас уже втраченому, батьківському домі, вона бачила уві сні свою рідну маму, що радісною усмішкою підтримувала її сподівання й благословляла його. Мрійниця Флоренс!