Домбі і син

Розділ п’ятдесят восьмий

Цілий рік припливало й одпливало море. Цілий рік здіймались і стихали вітри, насувались і чезнули хмари, у негоду й годину провадив свою безугавну роботу Час. Цілий рік долі й недолі людські простували рокованими їм шляхами. Цілий рік славетна фірма Домбі змагалася за своє існування, змагалася з прикрими несподіванками, непевними чутками, невдалим заповзяттям, несприятливим часом, а найбільше — із засліпленням свого власника, що не згоджувався ні на волосинку звужувати операції й не хотів навіть слухати, що корабель, якого він наражає на такий шторм, не досить міцний і не витримає.

Рік минув, і велика фірма впала.

Одного літнього дня — без кількох днів рік по скромному вінчанні у Сіті, — на біржі всі гули і шепталися про велике банкрутство. Одна холодна, гордовита, добре знана людина була там відсутня. Наступного дня вже скрізь гомоніли, що «Домбі й Син» припинив виплати, а ввечері це прізвище очолило черговий список банкрутів.

Отепер світ і справді був страшенно заклопотаний і мав про що говорити. То був простодушно-довірливий, ні за що покривджений світ. То був світ, де ніхто ніколи не банкрутував. Серед визначних осіб у ньому не було нікого, хто безоглядно менджував би релігією, патріотизмом, доброчесністю, честю. У тім світі не було якоїсь поважної суми дутих векселів, на які дехто жив би, розкошуючи, та обіцяв би золоті гори, не даючи нічого. Там ніде і ні в чому не було нестачі — хіба що в грошах. Отже, світ той справді був обурений, а надто, як бачилось, ті його представники, кого в іншім — гіршім — світі самих уважали б за збанкрутілих гендлярів масками та прикиданням.

У Перча-посильного, цієї іграшки в руках обставин, з’явився ще один привід для гультяйства. Йому, видима річ, так уже судилося — завжди прокидатися знаменитістю. Щойно, сказати б, учора повернувся він до тихого родинного життя, переживши час слави, зв’язаної з таємною втечею та дальшими подіями, а сьогодні через оте банкрутство він — особа ще видатніша. Досить було містеру Перчу зіслизнути зі свого сідала в приймальні, звідки він спостерігав за новими обличчями — рахівників та інших, що дуже швидко заступили чи не всіх старих клерків, — і вийти на подвір’я або, щонайдалі, — до харчевні «Під Королівським Гербом», як його засипали силою запитань, серед яких майже завжди фігурувало одне, вельми цікаве: що він питиме! Тоді містер Перч починав розповідати про години тяжкого неспокою, що їх він пережив разом із місіс Перч у Болс-Понді, відколи обоє запідозрили, що «щось не гаразд». Тоді містер Перч, стишивши голос так, ніби в сусідній кімнаті лежав непохований труп фірми-небіжчиці, розказував слухачам і глядачам, що про той негаразд місіс Перч уперше здогадалася по тому, як він (Перч) стогнав уві сні: «Дванадцять і дев’ять пенсів за фунт! Дванадцять і дев’ять пенсів за фунт!» Даний прояв сомнамбулізму пояснювався, на його думку, враженням, яке справила на нього переміна в обличчі містера Домбі. Тоді він повідомляв аудиторію про те, як одного разу сказав: «Насмілююсь спитати, сер, чи немає у вас якої неприємності?», — на що містер Домбі відповів: «Вірний мій Перче… та ні, такого не може бути!» — по чому, вхопившись за чоло, додав: «Залиш мене самого, Перче!» Тоді… одне слово, містер Перч — ця жертва свого службового становища — брехав на всі лади, подеколи так жалісно, що сам починав плакати, і справді щиро вважав сьогодні за правду те, що сам же учора вигадав.

Бесіди ці містер Перч завжди завершував делікатним зауваженням, що «звичайно, які б підозри у нього не снувалися» (ніби вони взагалі в нього колись були!), «не така він людина, щоб зраджувати чиєсь довір’я, — правда ж?» Така сентенція викликала в слухачів (серед яких ніколи не бувало кредиторів) велику пошану до порядності містера Перча. Отож він, з чистим сумлінням і зали шивши по собі найприємніші враження, повертався до свого сідала й знову спостерігав за чужими обличчями рахівників та інших, що так непоштиво поводились з великими таємничими книгами, а подеколи навшпиньках ввіходив до порожнього кабінету містера Домбі й перегрібав у каміні, або виходив провітритися на поріг й перекинутися журним словом із першим-ліпшим знайомим, або робив різні дрібні послуги головному бухгалтерові, через якого сподівався влаштуватися посильним в страховому товаристві, коли справи фірми будуть остаточно ліквідовані.

Для майора Бегстока банкрутство те було справжнім лихом. Майор не належав до людей співчутливих — всю свою увагу він зосереджував на Дж. Б., — і не був схильний до виявлення глибших емоцій, якщо не рахувати пирхання і нападів ядухи. Але він так носився в клубі зі своїм другом Домбі, так вивищував його понад цілим загалом, постійно розводячись про його статки, що члени клубу — будучи всього-на-всього людьми — з радістю мстилися тепер майорові, питаючи з виглядом глибокого занепокоєння, чи ж можна було сподіватись такого страшного удару і як переносить його друг Домбі? На ці питання майор, синіючи на виду, відповідав, що світ, сер, взагалі поганюща штука, що Джо здогадувався про дещо, але його обвели круг пальця, сер, як малу дитину, що якби ви сказали таке Дж. Бегстокові, сер, коли він ото їздив з Домбі за кордон і вганяв за тим волоцюгою по цілій Франції, то Дж. — Бегсток чмихнув би вам просто в обличчя — так, так, сер, їй-богу — просто в обличчя! Що Джо обдурили, сер, ошукали, залигали, засліпили, але тепер він уже добре пильнує і все бачить, — так добре, сер, що якби завтра батько Джо встав із могили, він би тому старому шкарбунові й на гріш не повірив, тільки сказав би, що його син Джо — занадто битий вояка, щоб дати себе обдурити ще раз, сер. Що Дж. Б. — підозріливий, злий, оприскливий, кінчений недовірок, сер, і що якби це позволила його гідність, — гідність крутого й твердого старого майора старої школи, який мав честь бути особисто знаний і високо оцінений їхніми королівськими високостями покійними герцогом Йоркським та герцогом Кентським, — то він оселився б у бочці, хай йому біс, сер! І завтра ж виставив би ту бочку на Пелл-Мелл, щоб показати людству, як він його зневажає!

Все це й різноманітні варіації на цю ж тему викликали в майора стільки апоплексичних симптомів і він так крутив головою й так жахливо ричав з обурення та образи, що молодші члени клубу почали гадати, ніби він уклав гроші в підприємство свого друга Домбі й тепер їх утратив; хоча старші вояки, люди бувалі, які краще зндли старого Джо, і слухати про це не хотіли. Безталанний тубілець, котрий не висловлював жодної гадки, терпів страшенно — і не так в плані моральних почувань, що їх майор тримав під рясним щогодинним обстрілом, як у плані фізичної чутливості до штовханів та ударів, які сипались на нього безперервно. Шість тижнів поспіль по оголошенні банкрутства нещасний чужинець жив під ливним дощем щіток та лопаток для чобіт.

У місіс Чік жахлива катастрофа викликала три думки. Перша — що вона нічого не розуміє. Друга — що її брат не зробив належного зусилля. І третя — що якби її запросили на весільний обід, то нічого подібного не сталося б, як вона свого часу й казала.

Та що б хто не думав, жодна думка не затримала, не зменшила й не збільшила катастрофи. Було зрозуміло, що фірма згортає справи з якомога меншими збитками, що містер Домбі добровільно відмовляється від усього, що мав, і не просить ні в кого ласки. Що про будь-яке відновлення діяльності фірми немає й мови, бо всі запропоновані йому дружні компроміси він рішуче відхиляє; що він відрікся од усіх почесних і престижних посад, які займав, як особа, шанована серед купецтва. Дехто казав, ніби він при смерті, інші запевняли, що він сходить з розуму від горя, і всі водно говорили, що містер Домбі — пропаща людина.

Клерки розбіглися, попередньо влаштувавши собі поминальний обід, що, ожвавлений жартівливими піснями, пройшов чудово. Дехто знайшов собі посаду за кордоном, дехто — в інших вітчизняних фірмах, дехто майнув у гості до заміських родичів, що їх, як раптом виявилось, вони завжди дуже любили, дехто шукав місця, оголосивши про це в газетах. Зі старого штату залишився тільки містер Перч, що сидів на своїй перекладині, споглядаючи нових рахівників, чи зривався з неї, щоб прислужитися чимсь головному бухгалтерові, котрий мав улаштувати його в страхове товариство. Контора незабаром стала брудна та занехаяна. Головний продавець пантофель і нашийників з кутка двору вже не знав би, чи варто йому скидати вказівного пальця до капелюха, якби там мав з’явитися містер Домбі, а носильник, засунувши руки під свою білу фартушину, просто і повчально проповідував про чванство, що (як він сам спостеріг) не дурно ж римується з капітулянством.

Містер Морфін, кароокий старий парубок зі шпакуватими базами й волоссям, був, може, єдиним у фірмі, — опріч її хазяїна, звісно, — хто глибоко й щиро переживав нещастя, яке впало на неї. Багато років він з належною пошаною ставився до містера Домбі, але ніколи не приховував своїх власних поглядів, не підлещувався до хазяїна й не підігрував його пристрастям собі на пожиток. Йому, отже, не було чого мститися за самоприниження; в нім не було пружин, що, довгий час стискувані, мали б тепер випростатись. Він працював з ранку до вечора, намагаючись розплутати складні рахунки торговельного дому, завжди готовий з’ясувати те, що потребувало з’ясування, часто сидів до ночі в своїй кімнатці, вивчаючи справи, щоб позбавити містера Домбі прикрої потреби самому заглядати в папери, а тоді їхав додому, в Іслінгтон, де перед сном заспокоював душу щонайжурнішими, найбезнадійнішими звуками, які видобував із своєї віолончелі.

Одного разу, коли він отак відводив душу з допомогою цієї мелодійної воркотухи і, після особливо тяжкого дня, випилював собі розраду із якнайглибших нот, ввійшла хазяйка квартири (що, на щастя, була глуха і під час оцих музичних вправ відчувала лиш дивне дудніння в костях) сповістити про прихід якоїсь дами.

— В жалобі, — додала вона.

Віолончель тут же вмовкла, і музикант, вельми ніжно та обережно поклавши її на канапу, дав знак покликати гостю. Сам же вийшов назустріч і на сходах спіткався з Гаррієт Турбот.

— Ви сама? — мовив містер Морфін. — І Джон був тут вранці! Чи не скоїлось чогось? Але ні, бачу, — додав він, — обличчя ваше каже щось зовсім інше.

— Боюсь, те «щось», яке ви бачите, — дуже егоїстичне, — відповіла вона.

— Воно дуже приємне, — відказав він, — а якщо й егоїстичне, то це теж новина, на яку варто подивитися. Тільки я в це не вірю.

Тим часом він підсунув їй стільця й сів навпроти, — віолончель зручно вмостилася на канапі між ними.

— Ви не будете дивуватись, що я прийшла сама і що Джон не попередив вас про мій прихід, — сказала Гаррієт, — коли я розповім, чому я прийшла. І в це ви повірите. Розповісти?

— Це буде найкраще, що можна зробити.

— А ви не зайняті?

Він показав на віолончель, вмощену на канапі, і сказав:

— Був зайнятий — цілий день. Ось мій свідок. Я їй звіряв всі свої прикрощі. Хотів би я, щоб ті прикрощі були тільки мої.

— Фірмі прийшов кінець? — серйозно спитала Гаррієт

— Повний і остаточний.

— І вона вже ніколи не підніметься?

— Ніколи.

Ясний вираз на її обличчі не затьмарився, коли вона самими губами повторила: «ніколи». Він, здається, помітив це не без подиву і сказав знову:

— Ніколи. Пригадуєте, що я вам казав? Переконати його було годі, годі врезонювати; інколи навіть підступитися було годі. Сталося найгірше — фірма впала, і їй вже не встати ніколи.

— А містер Домбі — сам він теж розорився?

— Розорився.

— Йому ж лишились якісь гроші? Невже нічого?

Якась загарливість у її голосі, щось майже радісне в її очах дивували його чимраз більше і, здається, розчаровували, вносячи дисонанс у його власні почуття. Барабанячи пальцями по столі, він задумано дивився на гостю, похитуючи головою, і врешті сказав:

— Точних розмірів капіталів містера Домбі я не знаю, та хоч вони, без сумніву, чималі, борги в нього величезні. Він — людина високопорядна і чесна. Кожен на його місці міг би врятуватися — і не один так і зробив би, — уклавши угоди з кредиторами таким чином, щоб ледь-ледь, дуже неістотно їхні збитки побільшити, заощадивши дещо собі на життя. Та він вирішив сплатити все, що може, до останнього фартинга. Він сам каже, що готов розквитатися з усіма, чи майже з усіма боргами, так що великих збитків не понесе ніхто. Ах, міс Гаррієт, не зашкодило б нам згадувати іноді, що вади — це ті ж чесноти, тільки збільшені багатократно! Це й потверджує його гордість.

Вона слухала спокійно і не зовсім уважно, — здавалося, її клопотали якісь власні думки. Коли він замовк, вона раптом спитала:

— Ви давно його бачили?

— Його ніхто не бачить. Коли перебіг справ вимагає його присутності, він виходить з дому, але потім знову повертається до себе, зачиняється й не хоче нікого бачити. Він написав мені листа, де аж надто високо оцінив колишню нашу співпрацю й попрощався зі мною. Я не хотів би докучати йому зараз, тим більше, що й за кращих часів не дуже-то спілкувався, але спроби такі робив. І писав йому, і ходив до нього, просив прийняти. Надаремно.

Він вдивлявся в її обличчя — немов з надією побачити в ньому трохи більше співчуття, ніж досі, — і говорив переконливо, з душею, наче щоб справити на неї глибше враження, та жодних змін не зауважив.

— Але, міс Гаррієт, — мовив він з розчарованим виглядом, — все це зовсім не до речі. Ви приїхали не за тим, щоб слухати це. У вас на думці якась інша, приємніша тема. Поділіться ж нею зі мною, і будемо говорити більш-менш на рівних.

— Ні, тема ця ж самісінька, — зі щирим здивуванням відповіла Гаррієт. — Та й чому мало б бути інакше? Хіба не природно, що ми з Джоном останнім часом чимало говорили й думали про це? Містер Домбі, в якого він служив стільки років, — ви знаєте, на яких умовах, — тепер, як кажете, зубожів; а ми — ледь що не багачі!

Шляхетне, відкрите обличчя, яким воно завжди було, — миле обличчя, яке так подобалося кароокому парубкові, містеру Морфіну, відколи він його вперше побачив, тепер, опромінене радощами, здалося йому не таким принадним, як колись.

— Мені не треба пояснювати вам, — сказала Гаррієт, кидаючи погляд на своє жалобне вбрання, — через що змінилося наше матеріальне становище. Ви знаєте, що наш брат Джеймс, після того страшного випадку, не залишив заповіту і не мав інших родичів, крім нас.

Обличчя її трохи зблідло й посмутніло, але в цю мить здалося йому милішим, ніж хвилину тому. Здається, йому трохи відлягло від серця.

— Ви знаєте, — сказала Гаррієт, — нашу історію, історію обох моїх братів, зв’язану з тим безталанним, нещасливим джентльменом, про якого ви щойно так переконливо говорили. Ви знаєте, які ми — і Джон, і я — невибагливі і як мало треба нам грошей, по довгих роках такого життя, яке ми вели, тим паче, що Джон, дякуючи вам, заробляє зараз цілком достатньо. Ви не здогадуєтесь, про яку послугу прийшла я просити вас?

— Навряд. Ще хвилину тому здогадувався, а тепер, мабуть, ні.

— Про покійного брата я не казатиму. Якщо мертві знають, що ми робимо, то й… ви мене розумієте. Про живого я могла б багато чого сказати, але досить і того, що він вважає своїм обов’язком те, для чого я й прийшла просити вашої допомоги, і не заспокоїться, поки не виконає його.

Вона знову підвела очі, і обличчя її освітлюване радісним світлом, починало здаватись йому дедалі прекраснішим.

— Дорогий сер, — вела вона далі, — все це треба зробити без шуму і потай. Як це зробити — підкажуть ваші досвідченість і знання. Мабуть, містера Домбі можна буде переконати, що якусь частину його статків пощастило врятувати від банкрутства, або що це доброхітна данина його чесності та порядності від декого з тих, хто вів з ним солідні операції, або що це сплата якогось старого, забутого боргу. Способів, напевне, багато, і, думаю, ви виберете найкращий. Послуга, якої у вас прошу, і полягає в тому, щоб зробити це для нас так, як ви вмієте, — шляхетно, великодушно і розважно. І ще в тому, щоб ніколи не говорити про це з Джоном, який буде щасливий лише тоді, коли все це зробиться тихо, без розголосу чи схвалення, щоб нам залишено було якусь невеличку частину спадку, а з решти хай би містер Домбі одержував відсотки до кінця свого живоття, щоб ви не зрадили нашої таємниці, — хоч я цього й так певна, і щоб віднині навіть ми з вами якомога рідше згадували про неї — хай вона лишиться в моїй душі, як ще одна підстава дякувати богові й пишатися та радіти, що маю такого брата.

Таке променисте обличчя може бути тільки у янголів, коли до раю серед ста праведних вступає один розкаяний грішник. Сльози радощів, що виповнили їй очі не лише не затьмарили його, тільки ще більш роз’яснили.

— Я не був готовий до цього, люба Гаррієт, — помовчавши, мовив містер Морфін. — Чи маю я розуміти, що й ви свою частку спадщини хочете повернути на той же добрий намір, що й Джон?

— Звичайно, — відповіла Гаррієт. — Ми ж такий довгий час ділили з ним усе: і турботи, й надії, і наміри. Чи можу ж я вилучити себе з цього? Хіба я не маю права в усьому бути товаришем і спільником моєму братові?

— Борони боже, щоб я цьому перечив!

— Отже, ми можемо сподіватися на вашу поміч? — спитала вона. — Я знала, що можемо!

— Я не був би тим, ким… ким гадаю, я є — принаймні вірю, що є… якби не запевнив вас у цьому всім серцем і душею. Звичайно, можете; і, слово честі, таємниці вашої я не зраджу. Коли ж виявиться, що містер Домбі і справді в тяжкій скруті, — до якої, боюсь, він себе допроводить-таки, не піддаючись на жодні вмовляння, — то я допоможу вам і Джонові здійснити ваш намір.

Вона простягла руку і з щасливим, розчуленим обличчям подякувала йому.

— Гаррієт, — мовив він, затримуючи цю руку, — говорити зараз вам про ціну вашої жертовності — надто, коли йдеться про пожертву лише грошову, — було б і зайвим, і нескромним. Так само, як і радити вам добре обміркувати ваш намір або якось обмежити його. Я не маю права нівечити великий кінець великого діла, нав’язуючись зі своєю нікчемною особою. Зате маю повне право схилити голову перед тим, що ви мені довіряєте, і бути вдоволеним, що виходить воно з вищого і більш натхненного джерела, ніж моя мізерна житейська мудрість. Хочу сказати лише одне: я ваш вірний слуга, і ніким на світі не хотів би бути — тільки вашим слугою і близьким другом.

Вона ще раз сердечно подякувала йому й почала прощатися.

— Ви йдете додому? — спитав він. — Дозвольте провести вас.

— Ні, сьогодні ні, — відказала вона. — Я не йду додому. Мені треба ще зайти в гості, і неодмінно самій. Ви завтра заглянете до нас?

— Гаразд, прийду завтра, — погодився він. — А тим часом подумаю, як найкраще все влаштувати. Та й ви, може, подумаєте про це, люба Гаррієт, і… і, заодно, й про мене?

Він звів її вниз, де на неї чекав кеб, і не була б його хазяйка глуха, то чула б, як, відправивши кеб і йдучи сходами назад, він бурмотів, що всі ми — люди звички, і що то невесела звичка — бути старим парубком.

У себе в кімнаті він узяв віолончель, яка лежала на канапі між двох стільців, сів на свій стілець і, покивуючи головою другому, порожньому, довго-довго ще бриньчав на своєму інструменті. Емоції, що їх він спочатку вкладав у цей інструмент, при всій їх величезній патетичності й ніжності, годі було порівняти з почуттям, що малювалося на його обличчі й призначалося порожньому стільцеві, — останнє було настільки зворушливе, що містер Морфін мусив неодноразово вдаватись до панацеї капітана Катла й щосили терти лице рукавом. Мало-помалу, однак, віолончель, в унісон з його душевним станом, плавно перейшла на мелодію «Гармонійного коваля», і він програвав її знову і знову, поки рум’яне погідне обличчя його заяскріло, як правдивий метал на достеменному ковадлі. Одне слово, віолончель і порожній стілець були супутниками його парубоцького життя ледь не до півночі; і, поки він вечеряє, віолончель, приставлена до стіни в кутку канапи і вщент насичена гармонією цілого цеху гармонійних ковалів, поблимувала, здавалось, своїми зизастими очима на порожній стілець із невимовним розумінням.

Кучер найнятого Гаррієт кеба, очевидно, добре обізнаний з дорогою, петляв завулками передмістя, поки виринув на відкритий простір, де серед садків стояло кілька привітних старих будиночків. Коло хвіртки одного з них кеб зупинився і Гаррієт висіла.

На обережний її дзвінок вийшла білолиця, стражденного вигляду жінка із зведеними вгору бровами та похиленою набік головою і, вклонившись їй, повела її через сад до будинку.

— Як сьогодні почувається ваша підопічна, няню? — спиталася Гаррієт.

— Боюся, що погано, міс. О, як вона мені часом нагадує дядькову Бетсі Джейн, — відповіла білолиця в якомусь стражденному захваті.

— Чим саме? — спитала Гаррієт.

— Та всім, міс, — відповіла та. — Різниця тільки в тім, що ця доросла, а Бетсі Джейн, як вмирала, ще зовсім дитина була.

— Ви ж казали, вона одужала, — делікатно перечила Гаррієт, — що тим більше дає нам право надіятись, місіс Уїкем.

— Ах, міс, надія — гарна річ для того, хто має силу надіятись, — похитала головою місіс Уїкем. — Я особисто не маю, але не нарікаю на це. Просто заздрю щасливчикам, що її мають!

— Намагайтесь не зневірятися, — мовила Гаррієт.

— Спасибі за пораду, міс, — похмуро озвалася місіс Уїкем. — Якби я й мала таке бажання, то в цій глушині — вибачте за відвертість — воно б вивітрилось за двадцять чотири години. Та в мене його нема. Анітрошечки. Коли в мене й була яка крихта життєрадісності, то й ту відібрали в Брайтоні, кілька років тому, і, здається, мені з тим тільки краще.

І справді — то була та сама місіс Уїкем, яка заступила місіс Річардс, мамку маленького Поля, і яка вважала своїм здобутком вищезгадану втрату, що її зазнала під дахом люб’язної місіс Піпчін. Чудова, глибоко поміркована й освячена довголітнім досвідом система, згідно з якою на вихователів юнацтва, охоронців моралі, кураторок, менторів, сестер-жалібниць і тому подібне обирають найпохмурішу, найнуднішу людність, яку тільки можна знайти, забезпечила місіс Уїкем вельми пристойну роботу сиділки, а її вельми серйозній вдачі — гаряче схвалення захоплених і численних знайомих.

Місіс Уїкем, з її зведеними бровами й схиленою набік головою, присвічуючи, провела Гаррієт нагору, до чистенького, чепурного покою, а звідти — у ще одну, ледь освітлену кімнату, де стояло ліжко. В першій кімнаті сиділа жінка й бездумно дивилася крізь одчинене вікно у вечірню темряву. В другій, на ліжку, лежала тінь тієї, що одної зимової ночі так виклично змагалася з дощем і вітром, — впізнати її можна було хіба що з довгого чорного волосся, яке видавалось ще чорнішим проти безкровного обличчя й білизни постелі.

Ох, ця сила в очах і немічність плоті! Очі, що так жваво й жадібно метнулися до дверей, коли ввійшла Гаррієт, і безсила голова, неспроможна підвестися, що так повільно поверталася на подушці…

— Алісо! — лагідно озвалася гостя. — Я не запізнилася сьогодні?

— Мені завжди здається, що ви запізнюєтесь, хоч завжди приходите рано.

Гаррієт присіла біля ліжка й погладила виснажену руку.

— Вам краще?

Місіс Уїкем, що наче невтішна мара стояла в ногах недужої, рішуче замотала головою на знак протесту.

— Це не має значення, — ледве помітно всміхнулася Аліса. — Краще чи гірше — один день різниці не робить… а може, й того менше.

Місіс Уїкем, як людина серйозна, схвалила цю відповідь охканням, потицькала рукою по ковдрі, ніби мацаючи ноги хворої, чи вже не задубіли, і заходилась дзенькати пляшечками на столі, немов кажучи: «Поки ми ще тут, будемо заживати мікстуру».

— Так, — прошептала Аліса, звертаючись до своєї гості, — безпутство, гризоти сумління, блукання по світі, злидні, негоди, бурі в мені і наді мною — все це вкоротило мені життя. Я довго не потягну.

Вона взяла руку, що лежала на її руці, й притиснула до свого обличчя.

— Іноді лежу й думаю, що хотіла б іще пожити, щоб встигнути довести вам свою вдячність. Та це слабкість, і хутко минає. Для вас краще так, як є. І для мене краще.

Зовсім по-іншому тримала вона цю руку тоді, біля каміна, холодного зимового вечора! Дивися, несамовита погордо, дивися, безоглядна войовничість! Ось твій кінець.

Місіс Уїкем, доволі поподзвенівши слоїками, знайшла нарешті потрібну мікстуру. Місіс Уїкем суворо дивилася, як хвора п’є ліки, і, міцно закопиливши губи, та й брови, теж похитувала головою, показуючи, що жодні тортури не змусять її визнати, що це — безнадійна справа. Потім місіс Уїкем побризкала кімнату якоюсь пахучою рідиною, — немов гробокоп, що посипає попелом попіл, прахом прах — вона-бо була жінка серйозна, — й подалася наниз скуштувати печеного м’яса з чиїхось поминок.

— Коли це було, — спитала Аліса, — що я приходила до вас розповісти про те, що зробила, а вам сказали, що вже запізно за ними їхати?

— Рік з чимось.

— Рік з чимось, — повторила Аліса, пильно дивлячись на неї. — І стільки місяців минуло відтоді, як ви привезли мене сюди!

— Так, — відповіла Гаррієт.

— Привезли, перемігши мене добром та лагідністю. Мене! — гукнула Аліса, і втулила в ту руку скривлене обличчя. — І своєю жіночістю, словами жінки і вчинками янгола зробили з мене людину!

Схилившись над ліжком, Гаррієт старалася заспокоїти її. За якийсь час Аліса, все ще тримаючи її руку при обличчі, попросила покликати матір.

Гаррієт кілька разів гукнула стару, але та, задивлена у темряву за відчиненим вікном, не чула. Тільки коли Гаррієт підійшла й торкнула її, стара рушилася з місця.

— Мамо, — мовила Аліса, знову беручи Гаррієт за руку і з любов’ю дивлячись на неї своїми блискучими очима, — старій же тільки кивнула пальцем, — розкажіть їй те, що знаєте.

— Зараз, моя люба?

— Так, мамо, — тихо й урочисто відповіла Аліса, — зараз.

Стара, що, здавалося, нетямилась від переживань, мук сумління чи горя, підшкандибала до ліжка з протилежного боку, вклякнула і, тулячи зморщене обличчя до ковдри, а простягнену руку — до доччиного плеча, почала:

— Моя красунечка…

О боже, що то за зойк був, яким вона урвала мову, вдивляючись у жалюгідну постать на ліжку!

— Давно вже не така, мамо. Давно вже зів’яла, — мовила Аліса, не глядячи на неї.— Дарма бідкатись.

— Моя доня, — запинаючись, говорила стара, — моя дівчинка скоро одужає і всіх їх красою затьмить.

Аліса журно всміхнулася до Гаррієт, щільніш пригорнула її руку, але не мовила нічого.

— Вона скоро одужає, кажу, — повторила стара, махаючи комусь всохлим кулаком, — і всіх їх затьмить красою. А так, затьмить. Я кажу, затьмить! — скрикнула вона, немов гаряче сперечаючись з якимось невидимим супротивником. — Мою доню понехтували, одштовхнули, але вона, якби захотіла, могла б похвалитися кревним зв’язком з гордіями! Ага! З гордіями! Є зв’язки, що обходяться без ваших попів та обручок, — вони можуть створити їх, але зірвати не можуть, — і моя дочка кревно зв’язана з неабиким. Покажіть-но мені місіс Домбі, і я покажу вам Алісину двоюрідну сестру.

Гаррієт перевела погляд на блискучі очі, що пильно дивилися на неї, і прочитала в них підтвердження цим словам.

— А що? — гукнула стара, задерши від марнославства свою хитливу голову. — Хоч я стара й паскудна — мене не так літа зістарили, як життя, — а ж і я була колись молоденька. А, і гарненька теж! Я була свого часу гожа сільська дівчина, моя люба, — простягла вона поверх ліжка руку до Гаррієт, — на всі боки гожа. Там, у моїх краях, батько місіс Домбі і його брат були найвеселіші, наймиліші з тих джентльменів, що наїжджали з Лондона, обидва давно повмирали. Боже, боже, як давно! І брат — батько моєї Аліси — помер перший.

Вона звела голову і втупилася поглядом в обличчя доньки, немов за спогадами про власну молодість згадалися їй і юні літа її дитини. Тоді раптом припала обличчям до постелі й накрила голову руками.

— Вони були такі подібні, — провадила далі стара, не підводячи очей, — як можуть бути лише брати, майже однолітки, — скільки пригадую, між ними десь із рік різниці було… і якби ви бачили, як я колись, мою доню поруч із дочкою того, другого, ви переконались би, що, при всій несхожості їхніх убрань і життя, вони були як одна. О, невже та схожість пропала, невже моя дівчинка… тільки моя дівчинка мусила отак змінитися?

— Всі ми змінимось, як прийде пора, мамо, — зауважила Аліса.

— Пора! — скрикнула стара. — А чому їй не прийшла як моїй дівчинці? Мати її, дійсно, змінилася — виглядала не молодша за мене, і вся в зморшках під отим мальовидлом, — але сама вона — сама вона гарна! Що я такого зробила, чим я була гірша за неї, що тільки моя дівчинка мусить лежати тут, в’янучи?

З тим же несамовитим зойком вона кинулася до кімнати, звідки прийшла, але одразу ж у нестямі повернулася назад і, підшкандибавши до Гаррієт, сказала:

— Оце все Аліса звеліла мені переказати вам, голубочко. Це все. Я все це довідалась, літом в Уоріку, коли якось почала розпитувати про неї, хто вона і що. Та тоді з таких родичів мені не було ніякого пожитку. Вони й не признали б мене, не дали б нічого, бо не мали. Правда, згодом я, може, й вициганила б у них якийсь гріш, якби не моя Аліса — вона, певно, мене за це вбила б. Вона ж теж горда по-своєму, як і та, — сказала стара, боязко доторкнувшись до обличчя дочки й відсмикнувши руку, — хоч вона й он яка тихенька зараз. Але вона ще затьмить їх усіх. Ха-ха-ха! Хто-хто, а вона затьмить їх, моя красунечка!

Сміх, з яким вона пішла з кімнати, був страшніший за той зойк; страшніший, ніж безтямне, дике голосіння, яким він закінчився; страшніший, ніж здитинілий вигляд, з яким вона сіла на своє старе місце і втупила очі в темряву.

Весь цей час Аліса не зводила очей з обличчя Гаррієт й не пускала її руки.

— Лежачи тут, я думала, — мовила вона, — що краще, якби ви це знали. Це, здавалось мені, могло б прояснити дещо, чому я так зачерствіла. Я в своєму неправедному житті стільки наслухалась про забутий мною обов’язок, що вирішила нарешті: обов’язок щодо мене ніхто не пам’ятав, а що сіють, те і жнуть. Я навіть чомусь вирішила, що й високородні дами, коли в них погані матері і в домі негаразд, по-своєму теж неправедні, тільки що шлях у них не такий брудний, як у мене, за що й повинні дякувати богу. Та все це вже минулося. Тепер все воно — наче сон, якого і пригадати, і збагнути важко. Воно почало видаватися сном, з дня на день примарнішим, відколи ви стали приходити й сидіти тут і читати мені. Я вам переказую тільки те з нього, що ще пригадую. Може, почитаєте трошки?

Гаррієт визволила руку, щоб відкрити книгу, але Аліса на мить затримала її.

— Ви не забудете про мою матір? Я прощаю їй, коли є за що. Знаю, що й вона мені прощає і болить серцем. Не забудете її?

— Ніколи, Алісо.

— Ще хвилиночку! Покладіть мені голову так, люба, щоб, коли читатимете, я могла бачити ті слова на вашому милому личку.

Гаррієт вволила її бажання й почала читати. Вона читала вічну книгу для всіх потомлених і обтяжених понад сили; для всіх нещасних, пропащих і занедбаних на цій землі, — читала благословенну повість, в якій сліпі, криві, паралічні жебраки, злочинці, затавровані ганьбою жінки, — всі парії нашого прекрасного суспільства знаходять кожен свою долю, якої повік-віків, доки існує цей світ, ні людська гординя, ні байдужість, ні лукаві мудрування у них не спроможні відібрати ані зменшити бодай на одну тисячну часточку атома, — читала про душпастирство того, хто через ціле людське життя, через усі його надії й безнадії, від народження й до смерті, від дитинства й до старості не оминає прихильністю і співчуттям жодної обставини чи події, жодної прикрості й страждання.

— Я приїду завтра рано-вранці, — сказала Гаррієт, закриваючи книгу.

Блискучі очі, що весь час дивилися на неї, заплющились на мить і знову розплющились. Аліса поцілувала й поблагословила її.

Ті ж таки очі проводжали її до дверей, і в них, і на спокійному обличчі світилася посмішка, коли двері зачинилися.

Очі ті вже ніколи не глянули в інший бік. Вона поклала руку на груди, прошептала святе ім’я того, про кого їй читали, і життя відійшло їй з обличчя, немов загасили світло.

На ліжку уже не було нічого — тільки руїна смертної оболонки, яку колись шмагали дощі, та чорне волосся, що майоріло колись на зимовому вітрі.