Домбі і син

Розділ чотирнадцятий

Наближалися літні канікули, але немов свинцеві, потьмянілі очі юних джентльменів, згуртованих у будинку доктора Блімбера, не виявляли ніяких ознак непристойної радості. Таке неврівноважене слово, як «розпуск», зовсім не пасувало до цієї поважної установи. Юні джентльмени щопівроку роз’їжджалися по своїх домівках, але їх ніколи не розпускали. Вони не дозволили б, щоб їх розпустили.

Тозер, якому завжди нестерпно муляла шию крохмалена біла хустка з батисту, — її він мусив носити на бажання місіс Тозер, своєї матінки, котра, приділивши синові церковну кар’єру, вважала, що хлопцеві слід заздалегідь готуватись до неї, — казав, що дали б йому волю вибирати менше з двох лих, то він би радніше залишився тут, аніж їхав додому. Дана заява, на перший погляд, дещо розбігалася з тим місцем у Тозеровому творі на тему про рідну домівку, де він писав, що «думки про дім і все, з ним пов’язане, викликають у нього почуття прийдешнього раювання», і порівнював себе з римським полководцем, окриленим щойно здобутою перемогою над ікенійцями або навантаженим карфагенською здобиччю, якому залишилося кілька годин ходи до Капітолія. Капітолій, слід розуміти, відповідав оселі його матері й був наведений тут дуже до ладу, бо Тозер мав жахливого дядька, який не лише доброхіть екзаменував його на канікулах з найбільш заплутаних питань, а й перекручував з цією ж таки жорстокою метою найбезневинніші події та речі. Отож, коли дядько брав його з собою до театру або, нібито теж з доброти душевної, вів подивитись на велетня, карлика чи якогось фокусника, Тозер знав, що той заздалегідь уже вичитав у класиків щось про таку розвагу, і впадав у смертельний страх, не знаючи, коли саме впаде на нього дядькова кара і на який авторитет він зіпреться.

Брігсів же батько поводився з сином без усяких штукарств. Він просто не давав йому спуску. Розумові випробування бідолашного юнака були такі численні та суворі, що друзі родини (яка на той час мешкала біля Бейсуотера, Лондон) рідко підходили до ставка, окраси Кенсінгтонського парку, без страху побачити на поверхні води капелюх юного містера Брігса, а на березі — не закінчену ним вправу. Отже, Брігс зовсім не радів, чекаючи тих вакацій. А що обидва компаньйони по спальні маленького Поля являли собою найкращі зразки всіх юних джентльменів загалом, то й найжвавіші з-поміж решти сприймали наближення святкового періоду з приреченістю добре вихованої людини.

Не так було з маленьким Полем. Щоправда, кінець оцих перших його канікул означав для нього розлуку з Флоренс. Але хто ж думає за кінець свят, коли вони ще й не починались? Звичайно, не Поль! Щасливий час наближався, і леви та тигри, які дерлися по стінах спальні, стали зовсім ручні й пустотливі. Злостиві, хитрі обличчя в квадратах та ромбах килима на підлозі пом’якшали й дивились на Поля не таким уже й лихим оком. Старі, статечні дзигарі привітніше, ніж завжди, ставили своє незмінне запитання, невтомне море співало щоночі веселішої пісні, що ніби підіймалася й падала разом із хвилями, заколисуючи Поля до сну.

Містер Пастир, Б. Г. Н., здавалося, теж збирався провести канікули якнайкраще. Містер Тутс мріяв про вічні канікули, що почнуться для нього відтепер, і щодня повідомляв Поля, що це вже останній його семестр у доктора Блімбера, бо він негайно вступає у володіння власними маєтками.

Поль і містер Тутс чудово розуміли, що, незважаючи на різницю у віці й суспільному становищі, вони — кревні приятелі. В міру наближення канікул містер Тутс усе голосніше сопів й усе частіше спиняв погляд на Полеві, і Поль знав — це він так сумує, що вони не зможуть бачитись, і почував себе дуже вдячним за його опікунство та добру думку.

Що Тутс став немов офіційним опікуном-охоронцем маленького Домбі, бачили всі — і доктор Блімбер, і місіс Блімбер, й міс Блімбер, і всі юні джентльмени. Це так упадало в очі, що навіть місіс Піпчін, ця стара поважна особа, почала ревнувати Поля до Тутса і в своєму хатньому святилищі називала останнього не інакше як «йолоп дурноголовий». А проте бідолашний Тутс і гадки не мав, що розбурхав гнів місіс Піпчін, як не мав він гадки й про різні інші наслідки та можливості. Навпаки, він був схильний розглядати її як жінку незвичайної вдачі, багато чим цікаву для нього. З цієї причини, коли вона приходила до Поля, він посміхався до неї так гречно й так часто питався про її здоров’я, аж одного вечора місіс Піпчін заявила йому навпростець, що вона до такого не звикла і не має наміру терпіти щось подібне чи то від нього, чи то від будь-якого іншого шмаркача. Це несподіване визнання його чемних манер так збентежило містера Тутса, що він заховався в якнайдальший куток і сидів там, доки вона пішла. І вже ніколи більше не наважився трапити на очі рішучій леді під дахом містера Блімбера.

До канікул лишалося ще два чи три тижні, коли одного дня Корнелія Блімбер покликала Поля до себе й сказала:

— Я посилаю вашому батькові ваш аналіз, Домбі.

— Дякую, мадам, — відповів Поль.

— А ви хоч знаєте, що це значить, Домбі? — спитала міс Блімбер, дивлячись на нього крізь окуляри.

— Ні, мадам, — зізнався Поль.

— Домбі, Домбі, — зітхнула міс Блімбер, — я починаю думати, що ви — безнадійна дитина. Якщо ви не розумієте чогось, чому ви не просите пояснити?

— Місіс Піпчін сказала, щоб я не ставив питань, — виправдувався Поль.

— Хочу просити вас, Домбі, щоб ви ні за яких обставин не згадували при мені місіс Піпчін, — заявила Корнелія. — Я не можу дозволити вам цього. Наша система виховання не має нічого спільного з її методами. Якщо ви ще раз згадаєте про неї, я буду змушена просити вас завтра перед сніданком відтворити напам’ять усе від «Verbum personale» до «simillima cygno».

— Я не хотів, мадам… — почав був маленький Поль.

— Будьте ласкаві не казати мені, чого ви хотіли чи не хотіли, Домбі, — спинила його міс Блімбер, додержуючись надзвичайної ввічливості у своїх зауваженнях. — Я не можу дозволити вам висувати такі аргументи.

Поль відчув, що найбезпечніш буде не говорити нічого, і лише дивився на окуляри міс Блімбер. Міс Блімбер, незадоволено труснувши головою, звернулася до папірця, що лежав перед нею.

— «Аналіз характеру П. Домбі». Якщо пам’ять мене не зраджує, — відірвалася на мить міс Блімбер, — слово «аналіз», як протилежність до «синтезу», в Уокера пояснюється так: «Розкладання об’єкту — чи то чуттєвого, чи то інтелектуального — на його першоелементи». Як протилежність до «синтезу», зверніть увагу. Ну, тепер ви знаєте, що таке аналіз, Домбі?

Домбі ніби й не був засліплений тим світлом, яке проллялось на його розум, але злегка вклонився міс Блімбер.

— «Аналіз, — повторила та, — характеру П. Домбі. Я знаходжу, що природні дані у Домбі надзвичайно хороші і що хист його до науки стоїть на тому ж рівні. Беручи як нашу найвищу оцінку цифру вісім, я оцінюю зазначені раніше здібності Домбі в шість і три чверті кожна!»

Міс Блімбер спинилася, щоб подивитись, як Поль сприйняв цю новину. Не певний, що позначають ті шість і три чверті — шість фунтів п’ятнадцять пенсів, чи шість пенсів три фартинги, чи шість футів три дюйми, чи три чверті по шостій, чи — шість чогось такого, чого він ще не вчив, і три чверті ще чогось іншого, Поль потер собі руки й глянув просто у вічі міс Блімбер. Виявилось, що то була найкраща відповідь, і Корнелія вела далі.

— «Свавільність — два. Себелюбство — два. Схильність до товаришування з простолюдом, виявлена щодо особи по імені Глябб — спершу сім, але згодом зменшилась. Шляхетність поведінки — чотири і з часом поліпшується». Тепер іде те, на що я хочу звернути особливу вашу увагу, Домбі, — загальні зауваження наприкінці аналізу.

Поль налагодився слухати їх якнайпильніше.

— «В цілому про Домбі треба сказати, — гучним голосом читала Корнелія, через кожні два слова наставляючи окуляри на маленьку постать перед собою, — що здібності та нахили в нього гарні, і що він зробив успіхи, яких тільки можна було сподіватися за даних обставин. Слід, проте, пошкодувати, що в поведінці та вдачі цього юного джентльмена є особливості (їх звичайно звуть дивацтвами) і що, формально не даючи підстав для осуду, він часто помітно відрізняється від інших молодих джентльменів свого віку та соціального стану». Ну, Домбі, — мовила міс Блімбер, відкладаючи паіпірець, — зрозуміли?

— Думаю, зрозумів, мадам, — одповів Поль.

— Цей аналіз, Домбі, надішлють вашому шановному батькові, — казала далі міс Блімбер. — Йому безперечно буде дуже прикро почути, що у вашій поведінці та вдачі є особливості. Нам також прикро, Домбі, бо ми ж не можемо, ви розумієте, Домбі, любити вас так, як хотіли б.

Корнелія зачепила його найчутливіше місце. Чим ближче був день від’їзду, тим палкіше він бажав, щоб усі в домі його полюбили. З якоїсь таємничої причини, мало зрозумілої й йому самому (якщо він взагалі розумів її), Поль дедалі більше прив’язувався до всіх і до всього в оселі доктора. Він не міг знести думки, що комусь буде байдуже, коли він поїде звідси. Він хотів, щоб усі з приємністю згадували його, і ради цього заприязнився навіть з великим волохатим, хрипкоголосим собакою, що сидів на цепу за домом і був попервах найбільшим пострахом для нього, — щоб і цей собака тужив за Полем, коли того вже тут не буде.

Не думаючи, що знову показує себе не таким, як решта, маленький Поль пояснив усе як умів міс Блімбер і попросив ласкаво, щоб вона, незважаючи на офіційний аналіз, спробувала полюбити його. З тим же проханням удався він і до місіс Блімбер, що саме ввійшла в кімнату, а коли ця дама навіть у його присутності не втрималася й висловила часто висловлюване нею переконання, що він — чудне дитя, то Поль сказав, що вона має цілковиту рацію і що, напевно, це все через його кістки, але він точно не знає; та хай місіс Блімбер дарує йому це, бо він їх усіх любить.

— Не так, звичайно, — додав Поль з боязкою відвертістю, що й була однією з найбільш нетипових і привабних рис цієї дитини, — не так, як я любив Флоренс, — це було б неможливо. Та ви й не чекаєте цього від мене — правда, мадам?

— Ох, чудна ти душе! — шепнула місіс Блімбер.

— Але мені тут усі любі, — закінчив Поль, — і мені було б гірко поїхати, знаючи, що хтось цьому радий або йому все одно.

Тепер місіс Блімбер не мала вже ніякого сумніву, що Поль — найчудніша в світі дитина, і коли вона переповіла все те докторові, то доктор їй не заперечив. Він сказав тільки, як і за першої появи Поля в його будинку, що наука багато змінить, а ще він сказав, як і тоді ж: «Розвивай його, Корнеліє, розвивай!»

Досі Корнелія розвивала його якнайстаранніш, і Поль скуштував через це чимало лиха. Та, сумлінно виконуючи всі свої завдання, він ставив собі ще й іншу мету і вперто прагнув до неї. Він хотів бути милим, корисним хлопчиком, який робить усе, щоб його любили й прихилялись душею до нього. І хоча він частенько сидів у своєму кутку на сходах чи стояв самотою біля вікна спальні, стежачи за хвилями та хмарами, проте ще частіше бував серед товаришів, роблячи їм маленькі послуги. Так що нарешті навіть серед цих сухих і заглиблених у себе анахоретів, що умерщвляли свій дух та плоть під дахом доктора Блімбера, Поль став об’єктом загальної симпатії — маленькою крихкотілою лялькою, яку всі любили і якої ніхто не дозволив би собі скривдити. Але що він не міг переробити свою вдачу чи переписати аналіз, то всі погодилися, що Домбі — чудний хлопець.

Завдяки цьому він мав деякі пільги, що ними більше ніхто не користувався. Звичайнішій дитині їх би не дали — вже саме це мало неабияку вагу. Коли інші, ідучи спати, тільки вклонялися докторові Блімберу з родиною, Поль простягав своє крихітне рученя і сміливо ручкався з доктором, місіс Блімбер і Корнелією. Якщо треба було попросити за когось, кого мали покарати, — посилали Поля. Одного разу, розбивши кілька склянок і чашок, до нього звернувся й підсліпуватий парубок. Ходили навіть непевні чутки, ніби суворий дворецький, виявляючи до Поля прихильність, якої не виказував жодному іншому смертному, іноді доливав йому портеру в пиво, щоб зміцнити хлопця.

Поза цими окремими привілеями Поль користався правом безборонно входити до кімнати містера Пастира, звідки він двічі виводив на свіже повітря напівпритомного містера Тутса, що було наслідком невдалих спроб цього молодого джентльмена випалити гидкущу сигару з пачки, яку він потай купив просто на березі в одного затятого контрабандиста, що голову його — живого чи мертвого, — за його власним зізнанням, митниця оцінила в двісті фунтів. Кімната містера Пастира була дуже затишна: поряд була ще одна кімнатка, де стояло ліжко, а над каміном висіла флейта, на якій містер Пастир ще не вмів грати, але мав незабаром почати вчитися. Було там кілька книг і вудка, бо містер Пастир запевняв, що обов’язково вивчиться рибалити, як тільки знайде час для цього. З подібними ж намірами містер Пастир придбав чудовий, закручений і вже не новий корнет-а-пістон, шахи з дошкою, іспанську граматику, набір для ескізів і пару боксерських рукавиць. Він казав, що неодмінно мусить освоїти мистецтво самооборони, конче потрібне кожному порядному чоловікові на той випадок, коли доведеться захищати якусь особу жіночої статі.

Та найкоштовнішим надбанням містера Пастира була велика зелена банка з табакою, що її містер Тутс привіз у подарунок з минулих канікул, заплативши за неї величезні гроші, бо вона належала самому принцу-регентові. Ні містер Тутс, ні містер Пастир не могли нюхати цієї — та й взагалі будь-якої — табаки, навіть у найбільш ощадних, поміркованих дозах, не зазнавши нападу нестримного чхання. Але все одно вони не знали більшої насолоди, як змочити холодним чаєм цілу пригорщу табаки, розім’яти її книгорізним ножем на аркуші вощеного паперу й час до часу вживати її за призначенням. Напихаючи таким шляхом носи, вони з непохитністю великомучеників витримували небачені тортури, а підживляючись у перервах пивом, осягали всю принадність гультяйського життя.

Полеві, що тихенько сидів у їхньому товаристві, поруч із своїм визнаним патроном, — містером Тутсом, у цих бенкетах вчувалася якась темна чарівна сила. А коли містер Пастир заводив мову про таємниці Лондона й казав Тутсові, що на найближчих канікулах докладно дослідить їх і що з цією метою збирається оселитись у двох стареньких дів у Пекгемі, то Поль дивився на нього як на героя пригодницького роману і відчував ледь не страх перед такою небезпечною особою.

Одного вечора, коли до канікул залишалося вже небагато, Поль, зайшовши до містера Пастира, побачив, що той заповнює якісь друковані бланки, а ті, що вже заповнені, згортає та запечатує в листи містер Тутс.

— А, це ви, Домбі, — сказав містер Пастир, бо вони завжди були люб’язні з ним і раді його бачити. — А це, — він витяг з купки листа й підсунув Полеві,— для вас, Домбі.

— Для мене, сер? — спитав Поль.

— Запрошення вам, — пояснив містер Пастир.

Глянувши на друкований текст, де рукою містера Пастира було вписано його ім’я та дату, Поль прочитав, що доктор і місіс Блімбери просять містера П. Домбі зробити їм приємність одвідати вечірку, яка відбудеться в середу, сімнадцятого цього місяця, о пів на восьму, і що передбачається танцювати кадриль. Містер Тутс показав йому такий самий аркушик паперу, де теж було вказано, що доктор і місіс Блімбери просять містера Тутса зробити їм приємність одвідати вечірку, яка відбудеться в середу сімнадцятого цього місяця, о пів на восьму, і що передбачається танцювати кадриль. Подивившись на стіл, за яким сидів містер Пастир, Поль виявив, що доктор і місіс Блімбери з тієї ж милої нагоди просять зробити їм честь і містера Брігса, і містера Тозера, і всіх інших юних джентльменів.

Потім, на радість Полеві, містер Пастир повідомив, що запрошено і його сестру, що вечірки такі відбуваються кожних півроку, що від цього дня починаються канікули, і що він з сестрою може, коли захоче, їхати додому відразу після вечірки. Тут Поль його запевнив, що захоче, і то дуже. Тоді містер Пастир дав йому до розуміння, що від нього чекають гарненько написаного повідомлення на ім’я доктора та місіс Блімберів про те, що містер П. Домбі буде щасливий мати честь одвідати їх згідно з їхнім люб’язним запрошенням. Під кінець містер Пастир сказав, що ні при докторові, ні при міс Блімбер про це свято говорити не слід, що всі готування до нього переводяться за принципами класичності й гарного тону, і що вважається, ніби доктор і місіс Блімбери з одного боку, а юні джентльмени, з другого, як люди вчені, і гадки не мають про майбутню подію.

Поль подякував містерові Пастиру за ці застереження і, сховавши запрошення в кишеню, сів своїм звичаєм на стілець коло містера Тутса.

Голова Поля, що вже довгий час боліла йому то більше, то менше, так обважніла цього вечора, що він мусив підперти її рукою. Та помалу вона хилилася все нижче і нижче, доки впала на коліно містерові Тутсу, й лишилася там, немов ніколи і не збиралася підводитись.

Він не мав причин глухнути, але, певне, оглух, бо лише невиразно пригадував, як містер Пастир кричав йому в саме вухо й злегка струшував ним, щоб здобути його увагу. Коли ж він, переляканий, підвів голову й озирнувся довкола, то побачив, що в кімнаті доктор Блімбер, що вікно відчинене й що лоб його весь мокрий од води, і цікаво, що все це сталося без його відома.

— А, нарешті! Це добре! Ну, як почуває себе мій юний друг? — підбадьорливо спитав доктор.

— О, дуже добре, дякую вам, сер, — одповів Поль.

Але, здається, з підлогою сталося щось дивне, бо він не міг на ній встояти. Та й з стінами теж — вони все крутилися та крутилися, й спинити їх можна було, лише дуже напруживши погляд. Голова містера Тутса видалася йому багато більша й значно далі від нього, ніж то було насправді, а коли Тутс узяв його на руки, щоб віднести нагору, то Поль дуже здивувався, побачивши двері не на тім місці, де сподівався побачити, і спершу подумав був, чи не збирається містер Тутс виходити димарем.

Містер Тутс був такий добрий і так ніжно ніс його на верхній поверх, що Поль так йому і сказав. Містер же Тутс сказав, що охоче зробив би багато більше, і справді зробив, бо допоміг Полеві роздягтися, і дуже, дуже по-доброму вклав його в ліжко, а тоді сів біля нього й загигикав. А містер Пастир, Б. Г. Н., перехилившися через спинку ліжка, кощавими руками наїжив свою щетину на голові, а потім, щоб довести, що Поль уже зовсім одужав, удав, ніби хоче битися з ним навкулачки за всіма правилами боксу. Все це було так смішно й так не в’язалося з містером Пастирем, що Поль не знав, плакати йому чи сміятись, і зрештою заплакав і засміявся заразом.

Як сталося, що містер Тутс взявся парою, а містер Пастир обернувся на місіс Піпчін, Поль ніколи не питався та й не хотів знати. Але побачивши в ногах замість містера Пастира місіс Піпчін, він закричав: «Тільки не кажіть Флоренс, місіс Піпчін!»

— Про що не казати Флоренс, Полю мій маленький? — спитала місіс Піпчін, підходячи ближче й сідаючи в крісло.

— Про мене, — відповів Поль.

— Ні, ні,— обіцяла місіс Піпчін.

— Як ви думаєте, місіс Піпчін, що я зроблю, як виросту? — спитав Поль, повернувши до неї личко на подушці і задумливо поклавши підборіддя на схрещені долоні.

Місіс Піпчін не могла вгадати.

— Я складу всі мої гроші в один банк, нових дороблятися не буду, поїду на село з моєю любою Флоренс, куплю собі гарний садок, луки та ліси й житиму там з нею все моє життя!

— Та ну! — здивувалася місіс Піпчін.

— Ось, — промовив Поль, — ось що я зроблю, як… — він спинився, про щось міркуючи (сірі очі місіс Піпчін вивчали його замислене обличчя). — Якщо виросту, — закінчив він. А далі розповів місіс Піпчін про вечірку; про запрошення, яке дістала Флоренс; про те, який він буде гордий, коли всі учні захоплюватимуться нею; про те, що вони дуже добрі до нього й люблять його; про те, як він любить їх усіх і про те, як це йому приємно. Потім він розказав місіс Піпчін про аналіз, про те, що він визнаний дивак, і просив її висловити свою думку з приводу цього й сказати, чи знає вона, що це таке і звідки воно в нього. Шукаючи найлегшого виходу зі скрутного становища, місіс Піпчін цілком заперечила таку характеристику, але що Поля аж ніяк не вдовольнила відповідь, то вона мусила підвестися і втупилась у вікно, щоб уникнути його допитливого погляду.

А ще був один спокійної вдачі аптекар, що заходив до них, коли занедужував хто-небудь з юних джентльменів, і ось саме він чомусь опинився біля Поля разом із місіс Блімбер. Як вони ввійшли та чи довго були тут, Поль не знав, але, вздрівши їх, сів на ліжку, докладно відповів на всі аптекареві запитання, шепнув йому, що Флоренс не повинна нічого знати і що він ні про що не мріє, тільки щоб вона прийшла на вечірку. Поль охоче розмовляв з аптекарем, і розлучилися вони приятелями. Лігши знову й заплющивши очі, він чув, як аптекар сказав, тільки не в кімнаті, а десь дуже, дуже далеко — що Полеві бракує життєвої енергії (і що воно таке? — здивувався Поль) та що в нього, кволий організм. Далі аптекар сказав, що, коли вже він збирається розпрощатися з товаришами сімнадцятого, то краще виконати цю забаганку, якщо йому не погіршає, і він радий почути від місіс Піпчін, що хлопець від’їжджає до Лондона вісімнадцятого; що він ще до цього напише містерові Домбі, коли ліпше у всьому розбереться; що нема причин боятись наглої… чого? Поль не дочув; і що малий дуже розумна, але вельми чудна дитина.

— Що ж у мені чудного? — питав себе Поль, і серце йому калатало. — Що ж це за дивацтво, яке так виразно бачать стільки людей?

Він не міг зрозуміти, хоч і робив зусилля, але й довго робити зусилля він не міг. Місіс Піпчін знову сиділа біля нього, — якщо вона взагалі відходила (він гадав, що вона давно вийшла, разом з доктором, але, може, йому приснилося), і в руках у неї якимсь дивом опинилися склянка та пляшка, і вона чимсь поїла його. Потім сама місіс Блімбер принесла йому смачнющого холодцю, і йому так покращало, що місіс Піпчін, за його великим проханням, пішла додому, а Брігс із Тозером прийшли лягати спати. Бідолаха Брігс страшенно бурчав, незадоволений своїм аналізом, що розклав його краще за будь-яку хімічну реакцію. Проте він був дуже добрий до Поля, так само, як Тозер, так само, як і решта учнів, бо кожен з них перед тим як іти спати, заглядав до нього й питав: «Ну, як справи, Домбі? Вище носа, Домбі!» і таке інше.

Лігши в ліжко, Брігс довго не спав, оплакував свій аналіз і казав, що він несправедливий, що гіршої характеристики не можна було дати й злочинцеві і цікаво, чи подобалась би вона докторові Блімберу, якби від неї залежали його кишенькові гроші? Неважко, казав Брігс, всі півроку ганяти когось, як галерника, а потім обізвати ліногузом; неважко красти в нього два обіди на тиждень, а потім називати скупим. І він думає, що хтось буде йому коритися? Ох! Ой!

Наступного ранку, перш як виконати своє соло на гонгу, підсліпуватий молодик піднявся в кімнату до Поля й сказав йому не вставати, що той радо й зробив. Незадовго перед приходом аптекаря з’явилася місіс Піпчін, а трохи згодом прийшла симпатична молода жінка, що чистила грубку того першого ранку, коли Поль тільки-но приїхав сюди (о, як це давно було!), і принесла йому сніданок. Пізніше, десь далеко від нього, відбувся ще один консиліум (чи, може, то знову приснилося Полеві), й аптекар, повернувшися з доктором і місіс Блімберами, сказав:

— Гадаю, докторе Блімбер, ми можемо вже тепер звільнити молодого джентльмена від науки. Адже у нього й так незабаром почнуться канікули.

— Безперечно, — згодився дрктор. — Попередь, серце Корнелію.

— Неодмінно, — відповіла місіс Блімбер.

Аптекар, нахилившись, пильно глянув Полеві в очі, помацав йому голову, потім пульс, послухав серце, — і все те так турботливо й уважно, що Поль сказав: «Дякую вам, сер».

— Наш маленький друг ніколи ні на що не скаржився, — мовив доктор.

— О, так, — відповів аптекар. — Він і не міг скаржитись.

— Гадаєте, йому вже багато краще? — спитав доктор.

— О, так, багато краще, сер, — відповів аптекар.

Своїм чудним звичаєм Поль почав було метикувати, що саме непокоїть аптекаря, бо той дуже вже замислено відповів на обидва запитання доктора Блімбера. Та аптекар, випадком перестрівши погляд свого маленького пацієнта на самому початку його медитацій, миттю скинув із себе задуму й весело посміхнувся до хлопця. Поль відповів йому посмішкою й перестав метикувати.

Він пролежав цілий день, дрімаючи, мріючи та розглядаючи містера Тутса, але назавтра встав і пішов униз. А там — о диво! — з великими дзигарями щось трапилось, знявши циферблат і присвічуючи собі свічкою, на маленькій драбині стояв годинникар та орудував усередині своїм інструментом. Це була велика подія для Поля. Він сів на сходи й почав уважно стежити за роботою, зиркаючи раз по раз на скособочений циферблат під стіною, непевний, чи той не стріляє на нього оком.

Годинникар на драбинці був дуже ввічливий і, побачивши Поля, спитав: «Як здоров’ячко, сер?» Поль радо відгукнувся, зізнавшись, що недавно трохи нездужав. Крига скресла, і Поль засипав його питаннями про дзвони та дзигарі: чи чергують на дзвіницях люди, коли треба було б задзвонити вночі? як дзвонять, коли хтось помер, і чи поминальний дзвін відрізняється від весільного, чи то так тільки людям здається, що він жалобний? Пересвідчившись, що його новий знайомий не дуже обізнаний, для чого служив у давнину вечірній дзвін, Поль роз’яснив, що так подавали знак гасити світло й вогні, і спитав, що думає він, як людина практична, про ідею короля Альфреда вимірювати час, спалюючи свічки? На це годинникар відповів, що якби до цього повернулися, то годинникарському ремеслу настав би кінець. Одне слово, Поль сидів і дивився, доки дзигарі знову набули свого звичайного вигляду й розпочали своє статечне допитування, після чого майстер поскладав інструменти в довгастий кошик, попрощався з Полем і вже коло самих дверей шепнув щось лакеєві. Поль почув слово «дивак».

У чім же оте дивацтво, що так засмучує всіх? У чім? Не маючи іншої роботи, він багато думав про це, і думав би ще більше, якби його не займали й інші думки. А думок тих було чимало, і він цілими днями сидів замислений.

По-перше, він думав про те, що Флоренс прийде на вечірку і бачитиме, як усі учні його люблять, і їй буде страшенно приємно. То була найголовніша думка. Нехай Флоренс переконається, що всі вони ласкаві та добрі до нього, що він став їхнім улюбленцем, і їй не так уже й сумно буде згадувати час, який Поль провів тут. А може, Флоренс навіть радітиме, коли він повернеться сюди знов.

Коли він повернеться знов! П’ятдесят разів на день маленькі ніжки безшумно збігали наверх, до спальні, де він підбирав кожну книгу, кожен клапоть паперу, кожен дріб’язок, що належав йому, і складав на купку, щоб взяти з собою додому. Про повернення Поль і не думав і не готувався до нього, а якщо й думав, то лише у зв’язку з сестрою. Навпаки, блукаючи по будинку й метикуючи в свій чудернацький спосіб, він мав подумати про все, з чим йому доведеться прощатися. А подумати було про що.

Треба було зазирнути в кімнати нагорі й подумати про те, як спорожніють вони, коли він поїде, і скільки мовчазних днів, тижнів, місяців і років простоять вони так, похмурі й самотні. Треба було подумати, чи блукатиме тут колись якийсь інший хлопець (такий же чудний, як і він), що побачить усі ці дивні постаті на шпалерах та на килимі, і чи розкаже йому хтось про маленького Домбі, який жив тут до нього.

Треба було подумати про портрет над сходами, чий серйозний погляд він завжди ловив на собі краєчком ока, коли проходив мимо в товаристві інших учнів, — цей погляд стежив, здавалося, тільки за ним і ні за ким іншим. Багато думок викликала в нього ще одна гравюра, де в гурті зачудованих людей стояла знайома йому постать із німбом над чолом і з піднесеною вгору рукою, — постать лагідна, ласкава й милосерда.

Коло вікна його спальні до всіх цих думок домішувалися й інші, напливаючи одна по одній, наче хвилі: де живуть птахи, що ото за вітряної погоди завжди кружляють над морем? Звідки беруться і як постають хмари? Звідки вихоплюється рвучкий вітер і де він спиняє свій лет? Чи те місце, де вони з Флоренс сиділи, дивилися на все це й розмовляли про це, залишиться без них таке ж, як і було? І яким воно буде для Флоренс, якщо він опиниться десь далеко, а Флоренс прийде посидіти там сама?

Треба було подумати й про містера Тутса, і про містера Пастира, Б. Г. Н., і про всіх учнів; а ще про доктора Блімбера, місіс Блімбер, і міс Блімбер, і про свій дім, і про свою тітку, і про міс Токс, і про батька свого — Домбі й Сина; і про Уолтера з його бідним старим дядьком, що тепер має гроші, яких йому бракувало; і про того хрипко-голосого капітана з залізною рукою. А ще він мав зробити кілька щоденних візитів: відвідати шкільну кімнату, кабінет доктора Блімбера, приватний покій місіс Блімбер, кімнату міс Блімбер і собаку. Тепер-бо він був тут як хазяїн, тож, бажаючи зберегти з усіма приятельські стосунки, дбав про всіх. Він знаходив у книгах цитати для Брігса, котрі той завжди губив; відшукував у словниках слова, конче потрібні для інших юних джентльменів, тримав моток шовку, що його місіс Блімбер перемотувала в клубок; робив лад на письмовім столі Корнелії, а подеколи добувався тихенько у докторів кабінет і, примостившись на килимі біля вчених ніг, обережно крутив глобуси, подорожуючи круг світу, або линув між далекі зорі.

Одне слово, у ці кілька днів перед канікулами, коли інші юні джентльмени аж із шкіри лізли, повторюючи пройдене за півріччя, Поль користався такими пільгами, яких у цьому домі жоден учень ніколи не мав. Йому й самому важко було в це повірити, але минали години й дні, а волі йому ніхто не відбирав, — всі лише пестили та голубили маленького Домбі. Доктор Блімбер ставився до нього так незвично, що одного дня за обідом попросив Джонсона покинути стіл за те, що той необачно назвав Поля «бідолашний маленький Домбі». Кара видалася Полеві надто суворою, дарма що він сам залився рум’янцем, здивувавшись, чому це Джонсон його жаліє. Справедливість докторсько присуду здалася Полеві сумнівною ще й тому, що напередодні ввечері він на власні вуха чув, як доктор погодився з думкою місіс Блімбер, що бідолашний маленький Домбі стає дедалі чудніший. Тож Поль і надумав, що чудацтво його, мабуть, полягає в тому, що він надто худий та кволий, швидко втомлюється і завжди ладен лягти відпочити, — він-бо не міг не помітити, що все це потроху ставало його щоденними звичками.

Нарешті настав день вечірки, і доктор Блімбер за сніданком сказав: «Ми відновимо наші лекції двадцять п’ятого числа наступного місяця, джентльмени». Містер Тутс тут же позбувся васальної вірності й одяг каблучку, а невдовзі в розмові, говорячи про доктора, назвав його просто «Блімбер». Таке зухвальство викликало захоплення й заздрощі в старших учнів і нажахало молодших, які вважали за диво, що чомусь ні один сволок не обвалився на голову блюзніра.

Ні за сніданком, ні за обідом про свято ніхто ані натякнув. Але цілий день у будинку не вгавала метушня, і Поль, мандруючи по ньому познайомився з різними дивовижними лавками та свічниками і надибав арфу в зеленому чохлі, що стояла в коридорі під дверима вітальні. Було щось незвичайне й в зачісці місіс Блімбер, — начеб вона надто туго стягла волосся на маківці. А в міс Блімбер хоч і були над вухами чепурні накладки з плетених кіс, та з-під них визирало її власне волосся в папільйотках з клаптиків афіш, бо над одним блискучим скельцем її окулярів Поль прочитав: «Королівський театр», а над другим — «Брайтон».

З наближенням вечора в спальнях юних джентльменів зарябіло від білих жилетів та краваток і так сильно запахло смаленим волоссям, що містер Блімбер відрядив нагору лакея — передати його вітання і спитати, чи не горить часом де в домі. Але виною всьому був перукар, що, завиваючи волосся юним джентльменам, з надмірного завзяття перегрів свої щипці.

Коли Поль прибрався (а зробив він це дуже швидко, бо почувався кволим та сонним і не міг довго вистоювати на ногах), він зійшов до вітальні і застав там доктора Блімбера, що в парадному строї походжав по кімнаті з таким гордовито-байдужим виглядом, ніби він лише припускав, що до нього може зайти одна чи дві особи. Незабаром до нього приєдналася місіс Блімбер, — дуже гарна, на думку Поля, і при такій величезній кількості спідниць, що обійти круг неї дорівнювало невеличкій подорожі. Услід за матінкою незабаром спустилася й міс Блімбер, може, занадто затягнена в шнурівки, але чарівна.

Потім прибули містер Тутс з містером Пастирем. Кожен з цих джентльменів тримав у руці капелюха, наче мешкав десь-інде, і коли дворецький сповістив про їхнє прибуття, доктор Блімбер сказав: «А! Вельми приємно!» — і, здавалося, був дуже радий бачити їх. Містер Тутс увесь блискотів самоцвітами та гудзиками і так серйозно усе це сприйняв, що, потиснувши руку докторові та вклонившися місіс і міс Блімбер, відвів Поля набік і спитав: «Ну, й що ти скажеш, Домбі?»

Правда, попри всю свою скромну самовпевненість, містер Тутс, очевидно, ніяк не міг вирішити, чи пристойніше буде застібнути спідній гудзик жилета, чи не слід і чи, добре зваживши всі обставини, краще відгорнути чи згорнути манжети сорочки. Спостерігши, що в містера Пастира вони відгорнені, він відгорнув і свої, але в новоприбулого гостя вони були спущені, то він і собі опустив їх. Проблема місцерозташування гудзиків на жилеті — не лише спіднього, а й верхнього — з появою нових гостей настільки ускладнилась, що пальці містера Тутса безперестанку бігали по цій частині його туалету, наче він грав на якомусь інструменті, і видно було, що безперервність цього процесу вправляла його в чималий клопіт.

Після того як один по одному прибули юні джентльмени, всі в тугих краватках, при кучерях, лакованих туфлях і з найкращими капелюхами в руках, прийшов учитель танців містер Бепс з дружиною, що її місіс Блімбер привітала надзвичайно люб’язно й доброзичливо. Містер Бепс був вельми поважний джентльмен з неквапною розміреною мовою. Постоявши хвилин з п’ять під люстрою, він звернувся до Тутса (що мовчки порівнював його бальні туфлі зі своїми) і спитав, що б він зробив із сировиною, котру привезли б до його портів в обмін на його ж золото. Питання загнало містера Тутса на лід, і він відповів: «Зварив би». Та містер Бепс, бачилось, не згоден був, що цього достатньо.

У цей час Поль зіслизнув з канапи, де досі сидів в обкладеному подушками кутку, як на дозорному посту, спустився униз до кімнати, де мали пити чай, і став чекати на Флоренс, з якою не бачився вже два тижні, бо минулої суботи доктор Блімбер не пустив його з дому, щоб він не застудився. Нарешті з’явилася й Флоренс, — у простенькій бальній сукні, з букетом живих квітів у руках, вона була така красуня, що, коли вона стала навколішки — обняти й обцілувати брата (в кімнаті-бо нікого не було, — тільки його приятелька та ще одна молода жінка, які мали подавати чай), то Поль усе зволікав, не даючи їй підвестися, — так йому хотілося погляду цих блискучих, люблячих очей.

— Але що з тобою, Фло?.. — спитав Поль, бо побачив там щось — наче сльозу.

— Нічого, мій любий, нічого, — відповіла Флоренс.

Поль злегка торкнувся пальцем її щоки. То й справді була сльоза!

— Чого це ти, Фло? — здивувався він.

— Ми разом поїдемо додому, і я доглядатиму тебе.

— Доглядатимеш мене! — повторив Поль.

Поль не міг зрозуміти, ні який між усім цим зв’язок, ні чому обидві жінки дивляться так серйозно, ні чому Флоренс на мить одвернулась од нього, а коли повернулася знову, на обличчі її сяяла весела усмішка.

— Флой! — мовив Поль, тримаючи в руці завиток її чорних кучерів. — Скажи мені, серденько, — тобі не здається, що я дивак?

Сестра засміялася, приголубила його й одповіла: «Ні».

— Бо я знаю, що всі так кажуть, і хочу знати, що це таке, — сказав Поль.

Гучний стукіт у двері покликав Флоренс до столу й перепинив їхню розмову. Поль знову здивувався, побачивши, як його приятелька шепоче щось до Флоренс, ніби втішає її, та з появою нових гостей він швидко про це забув.

Гостями були сер Барнет Скетлс, леді Скетлс і юний містер Скетлс. Юний містер Скетлс мав після канікул почати вчитися в доктора, і в кімнаті містера Пастира давно вже точилися розмови про його батька, що був членом парламенту. Містер Пастир твердив, що як тільки погляд спікера в парламенті спиниться на Скетлсі і йому дадуть слово (а цього чекали вже кілька років), то він, як передбачають, остаточно доб’є радикалів.

— А це що за кімната? — спитала леді Скетлс у Полевої приятельки, Мелії.

— Кабінет доктора Блімбера, мадам.

Леді Скетлс оглянула кабінет через бінокль і, схвально хитнувши головою, сказала серові Барнету Скетлсу: «Дуже мило!» Сер Барнет згодився, лише юний містер Скетлс був сповнений підозри та сумніву.

— А оце маленьке створіння? — повернулась до Поля леді Скетлс. — Це один з…

— З молодих джентльменів, мадам? Так, мадам, — сказала приятелька Поля.

— Як тебе зовуть, моє бліденьке дитя? — спитала леді Скетлс.

— Домбі,— відповів Поль.

Сер Барнет Скетлс зараз же встряв до розмови, сказавши, що мав честь познайомитися з батьком Поля на одному з прийомів і сподівається, що містер Домбі в доброму здоров’ї. Поль чув, як він пробурмотів до леді Скетлс: «Сіті… дуже грошовитий… вельми шановний… доктор про це говорив».

— Чи не переказав би ти своєму таткові, що сер Барнет Скетлс вельми радий його успіхам, заодно передавши від мене вітання? — звернувся він до Поля.

— Охоче, сер, — відповів Поль.

— А це — мій вояка, Барнет, — мовив сер Барнет Скетлс. — Барнете, — сказав він до сина, що зганяв ненависть до майбутньої науки на пирозі із сливами, — з оцим молодим джентльменом тобі треба познайомитися, з оцим молодим джентльментом тобі можна познайомитися, Барнете, — проказав старий Скетлс, наголосивши на дозволі.

— Що то за оченята! Яке волосся! Яке миле личко! — неголосно захоплювалася леді Скетлс, розглядаючи Флоренс у свій бінокль.

— Моя сестра, мадам, — відрекомендував Поль.

Тепер Скетлси були задоволені повністю. А що леді Скетлс з першого ж погляду вподобала Поля, то нагору вони пішли всі разом, причому сер Барнет Скетлс опікувався Флоренс, а юний Барнет плентався позаду сам.

Та юний Барнет недовго залишався осторонь, бо у вітальні доктор Блімбер перехопив його і примусив танцювати з Флоренс. Полеві не бачилось, щоб хлопець був надто щасливий, — навпаки, швидше невдоволений, але Поль чув, як леді Скетлс, постукуючи віялом у такт музиці, казала місіс Блімбер, що ця янгольська дівчина, міс Домбі, на смерть уразила її любого сина, то й вирішив, що, мабуть, юний Скетлс на сьомому небі, тільки не показує цього.

Маленького Поля неабияк здивувала, що ніхто не зайняв його місця на канапі, а коли він увійшов до кімнати, то всі розступились, даючи йому дорогу, немов пам’ятали, що те місце — його. Ніхто не затримувався, не стовбичив перед його очима, коли помітили, що йому приємно дивитись, як танцює Флоренс. Всі, навіть незнайомі, яких було чимало, ставилися до нього дуже лагідно, — весь час хтось підходив до нього, питався, як він себе почуває, чи не болить йому голова, чи він не стомився. Він був дуже вдячний їм усім за цю доброту й увагу і, примостившись між подушок у своєму куточку канапи, де з ним сиділи леді Скетлс та місіс Блімбер і де після кожного танцю підсідала Флоренс, виглядав справді щасливим.

Флоренс сиділа би поруч нього цілісінький вечір, не танцюючи зовсім, якби то залежало тільки від неї, але Поль просив її танцювати — для нього це була така втіха!

Він казав правду, бо маленьке серце тріпотіло, а личко палало щастям, коли він бачив, як усі милуються його сестрою, що красувалася тут, мов чарівний пуп’янок троянди.

Зі свого гніздечка між подушок Поль міг бачити й чути майже все, що діялося довкола, ніби все те було вмисне влаштовано для його розваги. Між іншим він спостеріг, як учитель танців містер Бепс зав’язав розмову з сером Барнетом Скетлсом і спитав у нього, як питав і в містера Тутса, що зробив би той із сировиною, котру привезли б до його портів в обмін на його ж золото. Для Поля це була цілковита загадка, і йому дуже кортіло довідатись, що ж треба робити з тою сировиною. У зв’язку з цим питанням сер Барнет міг багато чого сказати і сказав, але, очевидно, не розв’язав-таки його, бо містер Бепс одмовив: «А уявіть собі, що Росія заявиться із своїм салом?» Сер Барнет майже занімів, бо зміг лише похитати головою та сказати: «Ну, тоді доведеться покластися на бавовну».

Сер Барнет Скетлс дивився вслід містеру Бепсові, що пішов розважити місіс Бепс (забута усіма, вона вдавала, ніби читає ноти джентльмена, який грав на арфі), з такою шанобою, немов то був видатний чоловік. Саме так Скетлс висловився про нього перед доктором Блімбером і спитав, чи може він собі дозволити поцікавитись, хто він та чи не служив він, бува, у торговому департаменті. Доктор Блімбер відказав, що ні, навряд: що, по суті, його фах…

— Ручуся, — щось, зв’язане зі статистикою, — перебив сер Барнет.

— Ну, не зовсім, сер Барнете, — відповів доктор Блімбер, потираючи собі підборіддя, — не зовсім так.

— З рахунком, у кожному разі, ладен закластися, — сказав сер Барнет Скетлс.

— З рахунком, так, — одповів доктор, — та тільки не того гатунку. Містер Бепс — дуже солідний фахівець, сер Барнете; по суті, він… наш учитель танців.

Поля страшенно вразило, як грунтовно змінилася після цього думка сера Барнета про містера Бепса, і як сер Барнет розлютувався та злісно глипав на нього через усю кімнату. Він був такий обурений, що, розповідаючи про цей випадок леді Скетлс, він дозволив собі послати містера Бепса к бісу і сказав, що зустрівся із не-при-то-ре-нним і ней-мо-вір-ним зухвальством.

Спостеріг Поль і ще одну річ: містер Пастир, вихиливши кілька чарок глінтвейну, розвеселився. Танці взагалі були церемонні, а музика — доволі врочиста, ледь що не церковна, тож після глінтвейну містер Пастир заявив містеру Тутсові, що зараз він пожвавить вечірку. По чому містер Пастир не тільки Почав танцювати, напропале, але й підбурювати музикантів, щоб ті грали щось веселіше. Ще далі він став упадати коло дам, а танцюючи з міс Блімбер, шепнув їй — шепнув їй! (досить, проте, голосно, що й Поль почув) отакі чудові рядки:

Якби й мав я серце з облуди,

Я б ніколи не скривдив Вас!

Поль чув, як він це ж саме повторив чотирьом дамам поспіль. Так, містер Пастир мав усі підстави признатися Тутсові, що боїться, якби завтра все це не вилізло йому боком!

Така — відносно кажучи — розпусна поведінка трохи занепокоїла місіс Блімбер. А надто — зміна в характері музики, що почала просякати простацькими, вуличними мелодіями й могла, природно, образити почуття леді Скетлс. Але леді Скетлс була така великодушна, що попросила місіс Блімбер не турбуватися і з найбільшою ввічливістю вислухала пояснення про те, що містер Пастир іноді стриму не знає. Вона зауважила навіть, що, як на людину свого стану, він особа вельми приємна і що їй дуже подобається простота його зачіски (волосся в містера Пастира, як уже згадувалося, мало ледве чверть дюйма завдовжки).

Раз, коли танці на хвилину перервалися, леді Скетлс сказала Полеві, що він, видно, дуже любить музику. Поль відповів, що й дійсно її любить, а якщо й леді Скетлс її любить, то вона повинна послухати, як співає Флоренс. Виявилося, що леді аж вмирає від бажання мати цю приємність, і хоча Флоренс чемно відмовлялась, як могла, боячись співати перед такою кількістю людей, та коли Поль прикликав її до себе і мовив: «Ну, Фло! Прошу тебе! Для мене, моя голубонько!» — вона пішла просто до рояля. Коли всі трохи розступилися, щоб Поль міг бачити сестру, і коли він побачив її за роялем — таку юну, таку милу і гарну, таку ласкаву до нього, коли він почув її голосок, такий щирий і ніжний, що тремтів серед загальної тиші,— золота ниточка між ним і цілим його життям та щастям, — він одвернувся, щоб заховати сльози. І плакав він не тому, — як сам пояснив, — що пісня була занадто смутна чи жаліслива, а тому, що дуже любить Флоренс.

Флоренс любили всі. Та й як же могло бути інакше? Поль заздалегідь знав це, і глянувши на нього, коли він сидів між подушок, склавши руки й недбало підгорнувши під себе ногу, мало хто здогадався б, яке почуття тріумфу та захоплення розпирало його дитячі груди, коли він дивився на Флоренс. Щедрі слова похвал на адресу «Домбієвої сестри», що їх не шкодували учні, дійшли й до вух Поля. Всіх захоплювала її врода, скромність і самовладання; раз у раз хтось кидав фразу про її розум та освіченість. І довкола, ніби зроджене самим повітрям літньої ночі, витало ледь уловне почуття сердечності, загальної симпатії до нього й до Флоренс, що діяло на Поля заспокійливо і зворушливо.

Він не знав, чому усе, що він бачив, відчував і про що думав того вечора — все сучасне й минуле, суще й відсутнє,— мішалося, наче барви у веселці або в розкішному пташиному пір’ї, коли його освітлює сонце, або на потьмянілому небі, коли те ж таки сонце сідає за обрій. Багато речей, над якими він думав останнім часом, проходили перед ним у музиці. Та тепер вони не привертали його уваги, — і, схоже було, вже й не привертатимуть більше — а спокійно пропливали собі далі, за вікном самотності, через яке він дивився вже багато років, слався, десь далеко-далеко, безкраїй океан, де, наче розбиті об берег хвилі, вщухали його фантазії, які його займали ще вчора. Той таємничий шум, що так вабив його, коли він лежав у своїм візку колись на узбережжі, вчувався йому тепер у пісні Флоренс, у гаморі голосів, у звучанні кроків, відбивався якось на обличчях довкола і навіть у неоковирній люб’язності містера Тутса, що часто підходив потиснути йому руку. Він вчувався йому і в тій доброті, якою його тут оточували, і навіть його репутація дивака була якимсь чином — тільки не знати, яким, — пов’язана з цим шумом. Отак маленький Поль сидів собі, мріяв, прислухаючись та придивляючись до всього, і був цілком щасливий.

Нарешті настав час від’їзду, і всі заметушились. Сер Барнет Скетлс підвів Скетлса-молодшого, щоб той попрощався з Полем, а сам спитав, чи Поль не забуде передати привіт своєму таткові, а також і те, що сер Барнет Скетлс сподівається, що їхні сини заприятелюють. Леді Скетлс поцілувала Поля, розгладила йому волосся на проділ і потримала трохи на руках. Навіть місіс Бепс — бідолашна місіс Бепс! — Поль так зрадів, коли вона відірвалася від нот того джентльмена, що грав на арфі, і підійшла попрощатися з ним так само сердечно, як інші.

— На все краще, докторе Блімбере, — мовив Поль, простягаючи йому руку.

— Бувайте здорові, мій юний друже, — відповів доктор.

— За все вдячний вам, сер, — сказав Поль, безневинно дивлячись в зловісне обличчя. — Скажіть, будь ласка, щоб подбали за Діогена, сер.

Діоген був собака, що до Поля не мав жодною друга. Доктор пообіцяв, що за час його відсутности Діогена доглядатимуть якнайкраще, а Поль, ще раз подякувавши й потиснувши йому руку, так зворушливо-щиро попрощався з місіс Блімбер і Корнелією, що місіс Блімбер від цієї миті геть чисто забула про свій намір сказати леді Скетлс про Ціцерона, до чого готувалася цілий вечір. Корнелія взяла руку Поля в свої й мовила: «Домбі, Домбі, ви завжди були моїм найкращим учнем. Нехай благословить вас Бог!..»

А Полеві сяйнуло: з цього видно, як легко бути несправедливим до людини, — так щиро він подумав про міс Блімбер, хоч та й катувала його.

— Домбі від’їжджає! Маленький Домбі від’їжджає! — загомоніли юні джентльмени, і всі, включно з родиною Блімберів, посунули вслід за Полем і Флоренс униз по сходах, до холу. Такого, як голосно зауважив містер Пастир, за все життя його тут ще не траплялось. Та важко сказати, чи то була правда, а чи вплив глінтвейну. Слуги, з дворецьким на чолі, і собі хотіли бачити, як від’їжджає маленький Домбі, і навіть підсліпуватий молодик, що зносив книги та валізи в карету, яка мала відвезти Поля і Флоренс на нічліг до місіс Піпчін, помітно зм’як.

Ніжні почуття, що їх всі до одного юні джентльмени відчували до Флоренс, не завадили їм влаштувати галасливі проводи Полеві. Вони вимахували капелюхами, штовхалися на сходах, щоб ще раз потиснути йому руку, гукали поодинці: «Не забувай мене, Домбі!» — і взагалі виказували почуття, не властиві молодим честерфілдам. Коли Флоренс, перед тим як виходити, закутувала Поля, він пошепки питався — чи чує вона їх? чи могла б вона забути таке? чи приємно їй усе це? — і живий захват горів у його очах.

Нарешті він повернувся, щоб востаннє окинути поглядом усі ці обличчя, і здивувався, що їх так багато, що всі такі ясні і розпромінені й громадяться перед ним стіною, як глядачі у переповненому театрі. Вони колихалися й пливли, мов у рухомому дзеркалі, і раптом Поль опинився у темряві карети, притулений до Флоренс. Потім, коли Поль згадував про заклад доктора Блімбера, він завжди бачився йому таким, як у цю останню хвилину, — і не як спогад про дійсність, а як сон з тисячею очей.

А втім, це було не зовсім останнє враження. Було ще щось — містер Тутс, який, несподівано спустивши віконце карети, заглянув досередини, зайшовся дурним сміхом і спитав: «Домбі тут?» — та, не чекаючи на відповідь, захряснув вікно. Але й це був ще не кінець з містером Тутсом: поки карета зрушила з місця, спустилася рама з протилежного боку, і містер Тутс точно тим самим тоном спитав: «Домбі тут?» Точно так само зареготав і зник.

Як же сміялася Флоренс! Поль часто згадував це і сам сміявся, згадуючи.

Потім, найближчого дня й далі, діялось таке, що Полеві згадувалось дуже невиразно. Чому дні й ночі, замість їхати додому, перебував він у місіс Піпчін? Чому він лежав у ліжку, а Флоренс сиділа побіч? Бачив він у кімнаті батька, чи то була тільки тінь його на стіні? Справді він чув, а чи йому здавалось, як доктор, говорячи про когось, сказав, що якби того когось забрали раніше, не давали здійснитись його мріям, що тільки й живили його слабкий дух, то він би вже давно згас?

Він не міг навіть пригадати, чи казав він раз по раз сестрі: «Ох, Фло, відвези мене додому і будь зі мною весь час!» але йому здавалося, що казав. Іноді він і сам ніби чув, як каже: «Відвези мене додому, Фло! Відвези мене додому!»

Але коли він приїхав-таки додому і його віднесли нагору сходами, що їх Поль відразу впізнав, він виразно пригадував, як довго-довго тарахкотіли під ним колеса карети, а він лежав, і Флоренс сиділа поруч, а стара місіс Піпчін сиділа навпроти. Він упізнав і своє ліжко, куди його поклали, і тітку впізнав, і міс Токс, і Сюзанну. Але було й щось нове, і то віднедавна, і воно турбувало його.

— Я хочу поговорити з Флоренс, будь ласка, — сказав він, — тільки з Флоренс, одну хвилинку!

Вона нахилилась над ним, а всі решта відійшли набік.

— Флоренс, голубонько, чи був у холі тато, коли мене виносили з карети?

— Так, мій любий.

— А він не заплакав і не пішов до себе в кабінет, коли побачив мене?

Флоренс похитала головою й притислася губами до його щоки.

— Я дуже радий, що він не плакав, — сказав Поль. — А мені здалося, він плакав. Не кажи йому, що я питав про це, Фло.