Домбі і син

Розділ сорок третій

Флоренс, давно вже прокинувшись од своїх мрійних снів, з сумом дивилася, як ширшає прірва між її батьком та Едіт і бачила, що кожен день доливає між них гіркоти. Бачене нею щодня кидало чимраз глибшу тінь на її любов та надії, будило давню, приспану на короткий час тугу, і терпіти її ставало ще важче, ніж колись.

Тяжко їй було, — бодай тієї тяготи нікому не знати! — коли природне поривання щирої, правдивої душі оберталося мукою для неї, а зневага і нехіть заступали собою найніжнішу турботу, найсердечнішу ласку. Тяжко їй було носити в серці нестерпний біль, так і не звідавши щастя бодай миттєвої взаємності. Але набагато тяжче було зараз, коли вона мимоволі почала сумніватися то в батькові, то в Едіт, такій чулій до неї та милій, і думати про свою любов до них обох з острахом, невірою і непевністю.

Хай мимоволі, але сама непорочність її душі змушувала її думати власне так, втекти від цих думок було несила. Вона бачила, що батько її холодний та черствий і до Едіт, і до неї, — що він жорстокий, непривітний, непоступливий. А чи не могло бути — питала вона себе, і сльози наверталися їй на очі, — що через отаке ставлення й рідна її матуся почувалася нещасною, зів’яла поволі й пішла у могилу? Але потім згадувала про Едіт — яка вона горда й неприступна з усіма, крім неї, з якою зневагою ставиться вона до батька, як цурається його; про те, що Едіт сказала їй того вечора, коли повернулася додому, — і раптом усвідомлювала: це ж майже злочин, вона любить ту, котра є ворогом її батькові, і що батько, мабуть, знаючи це, думає про неї в своїй самітній кімнаті як про дитину-виродка, дитину, що долучила ще й цю кривду до старого свого гріха, над яким пролила стільки сліз, — свого вродженого невміння привернути до себе батькове серце. Та вистачало одного лагідного слова Едіт, одного зичливого погляду, щоб ці думки знову тратили певність і почали здаватися їй чорною невдячністю, — бо хто ж, як не Едіт, огрів колись її скорботне, таке одиноке й боляще серце, хто ж був йому утіхою з утіх? Отак, тягнучись душею до обох, співчуваючи обом у їхньому нещасті і караючись сумнівами, чи добра вона дочка обом, Флоренс, розриваючись у любові до обох і прихилившись до Едіт, страждала більше, ніж тоді, коли ховала свою нерозділену таємницю в скорботному, хмурому домі, над яким ще не засяяла зоря її вродливиці мами.

Одне лиш далеко гірше страждання її обійшло.

Їй і на гадку не спадало, що зичливість Едіт віддаляє її батька од неї чи дає йому ще один привід для невдоволення. Якби Флоренс здогадувалась, до чого спричиняється ця зичливість, — якого смутку зазнало б, на які жертви погодилось би піти це бідолашне, любляче дівча! І як хутко стало б перед очі того, вищого, Батька, що не цурається любові своїх дітей, не відпихає їхніх змучених, розбитих сердець, — одне лиш небо те знає! Але було інакше, і це було добре.

Навіть словом не обмовились ні Едіт, ні Флоренс на цю тему. Едіт сказала була, що тут між ними повинно запасти мовчання, глибоке, наче могила, і Флоренс відчувала, що вона має рацію.

Такі почуття збурювали їй душу, коли її батька привезли додому, і він, слабий та безрадний, похмуро усамітнився в своїх кімнатах, куди не мала доступу Едіт, лише слуги, і де його розважав єдиний друг і товариш — містер Турбот, що пішов тільки над північ.

— Гарний з нього товариш, міс Фло! — зауважила Сюзанна Ніппер. — Та це ж справжній скарб! Якщо йому треба буде рекомендації, хай не приходить по неї до мене, ось і все, що я йому скажу.

— Та годі тобі, Сюзанно! — просила Флоренс.

— Добре вам казати «годі», міс Фло, — відповіла роздратована Сюзанна, — але, даруйте на слові, ми дійшли до такого, що вся кров у жилах на шпички обертається, порозтикувані в різні боки. Не подумайте тільки, міс Фло, я проти вашої мачухи нічого не маю, вона завжди зі мною така, як і годиться леді, хоча трохи й кирпу дере, мушу сказати, — та не можу нарікати, бо не моє то право; але коли доходить до всяких там місіс Піпчін, що їх ставлять над нами і вони чатують під дверима вашого тата, як ті крокодили (хвалити бога, що хоч яєць не несуть), — то на це вже й терпцю не стає!

— Тато доброї думки про місіс Піпчін, Сюзанно, — мовила Флоренс, — і має право вибирати собі економку, ти ж знаєш. Благаю, перестань.

— Гаразд, міс Фло, — погодилася міс Ніппер, — коли ви кажете перестати, я завжди перестаю, здається, але місіс Піпчін діє на мене, як кислий агрус, міс, і не інакше.

Того вечора — тобто вечора, коли містера Домбі привезли додому, — Сюзаннина мова була більш ніж звичайно позбавлена ладу й розділових знаків, бо Флоренс посилала її запитатися про здоров’я батька, і вона була змушена переказати це питання своєму смертному ворогові, місіс Піпчін, котра, замість звернутися з ним до містера Домбі, дозволила собі дати самостійну і, на думку міс Ніппер, оприскливу відповідь. Оскільки Сюзанна Ніппер витлумачила це як нахабство з боку цієї показової жертви Перуанських копалень і як вияв непоштивості до її молодої господині, прощення якому бути не могло, то не дивно, що сьогодні Сюзанна перебувала в особливо збудженому стані. Але в стані особливої підозріливості й недовір’я перебувала вона вже давно — ще від дня шлюбу містера Домбі, бо, подібно до більшості осіб її вдачі, здатних сильно та щиро прив’язатися до людей з іншого суспільного кола, до якого належала й Флоренс, Сюзанна була ревнива, і ревнощі свої, природно, скерувала на Едіт, яка втрутилась у її царину і стала між ними.

Справді горда та рада, що юна її господиня займе нарешті належне їй місце на сцені, де колись нею нехтувано, і що товаришем та опікуном їй буде вродлива дружина її батька, Сюзанна, однак, не могла відступити цій вродливій дружині ані п’яді своїх володінь без почуття заздрощів і тихої неприязні, чому тут-таки знайшла об’єктивне виправдання, гострим оком побачивши у цій леді гордий та бурхливий характер. Змушена, від дня шлюбу, дещо усунутись на задній план, міс Ніппер дивилася звідти на все, що діялося в домі, з твердим переконанням, що з місіс Домбі добра не буде, не забуваючи при кожній нагоді підкреслити, що нічогісінько проти неї не має.

— Сюзанно, — сказала Флоренс, що задумана сиділа коло столу, — пізно вже. Мені сьогодні вже нічого не буде потрібно.

— Ах, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Не раз мені шкода за тими давніми часами, коли-то я сиділа з вами до далеко пізнішої пори, ніж зараз; вже, було, й очі клеяться, така змучена, а у вас хоч би кліп, як окуляри, та тепер до вас мачухи ходять і сидять з вами, міс Фло, і певно, що я за це вдячна. Я проти них не маю що сказати.

— Я не забуду, хто був мені товаришкою, коли я їх зовсім не мала, Сюзанно, — лагідно мовила Флоренс. — Ніколи не забуду! — І підвівши голову, оповила рукою шию своєї скромної подруги, притягнула до себе, і, бажаючи їй на добраніч, поцілувала. Це так розчулило міс Ніппер, що вона зашморгала носом.

— Дозвольте, дорогенька міс Фло, — сказала Сюзанна, — я ще раз піду спитаюся, як там ваш татко, я знаю, як ви переживаєте, дозвольте, я ще раз піду і сама до нього постукаю.

— Ні, ні, — відказала Флоренс, — йди спати. Довідаємося завтра вранці. Я сама спитаюся. Мама, напевне, була там, — Флоренс зашарілася, бо сама не вірила цьому, — чи, може, зараз там є. На добраніч!

Сюзанна була занадто зворушена, щоб висловлювати свою особисту думку про можливість перебування місіс Домбі в ролі сиділки біля її чоловіка, і мовчки вийшла. Флоренс, залишившись сама, схилила голову на руки, як це часто бувало за давніх часів, і дала волю сльозам. Болюче усвідомлення того, що в домі немає щастя й злагоди, рештки і досі плеканої нею надії (коли це ще можна було назвати надією), що вона таки прихилить колись до себе батькове серце, сумніви і страхи, що кидали її то до батька, то до Едіт, туга, з якою її непорочна душа линула до обох, глибоке розчарування й жаль, що ось чим обернулися її колись такі райдужні сподівання, — все те гнобило їй серце, і сльози текли дедалі рясніші. Її мати й брат в могилі, батько нечулий до неї, Едіт ворогує з батьком і цурається його, хоч любить її, і взаємно… здавалось, її любов ніколи не буде щаслива, ніколи не знайде собі пристановища. Цю непевну думку вона швидко відігнала, але ті думки, що породили її, були надто реальні й певні, щоб від них відмахнутися, і сповнили ніч розпукою.

Серед усіх цих думок, що снувалися їй сю ніч, маячів — як маячів і весь день — образ її батька, покаліченого, стражденного, покинутого тими, хто мав би бути найближче, приреченого скніти довгі години в самотині своєї кімнати. Від жахливої думки, хоч і не нової для неї, — що він помре, не побачивши її, не вимовивши її імені, Флоренс аж руками сплеснула й затремтіла всім тілом. І наступне, що майнуло в сум’ятті, знову прошивши дрожем, — піти до нього: прокрастися, як тоді, до його дверей, і рискнути ще раз.

Вона підкралася до своїх дверей і прислухалась. У домі було тихо, ніде не світилося. Ох, як давно це було, коли вона ночами ходила на прощу до його дверей! Ох, як давно була та ніч, коли вона ввійшла-таки, а він випровадив її назад!

З тим же калатливим серцем, що й у тодішнього дівчатка, навіть з тією ж дитячою боязню в очах і з так само розсипаним по плечах волоссям, Флоренс, така ж чужа власному батькові в цвіті юних літ, як і в літа дитинства, тихенько, наслухаючи на кожному кроці, спустилася сходами до його кімнати. Ніхто ніде не ворухнувся. Двері, задля доступу повітря, стояли відхилені, а всередині було так тихо, що вона чула, як потріскує вугілля в каміні і цокає годинник.

Вона зазирнула всередину. У першій кімнаті, в кріслі перед каміном, міцно спала закутана в плед економка. Двері до наступної кімнати були причинені, і загороджені параванам, але в кімнаті горіла свічка, що освітлювала край його ліжка. Скрізь панувала така тиша, що з віддиху його чути було — він спить. Тому вона насмілилася зайти за параван й зазирнула в спальню.

Вздрівши батькове обличчя, вона так стерялася, ніби й не сподівалася його тут побачити. Прикипіла до підлоги, нездатна зрушити з місця, навіть якби він прокинувся.

Чоло його перетинав поріз, і йому змочували голову, бо волосся було скуйовджене і мокре. Забинтована рука звисала з ліжка, і сам вік був дуже блідий. Та не через це, кинувши на нього оком і пересвідчившись, що він спокійно спить, прикипіла на місці Флоренс. В його обличчі було щось зовсім інше, і зовсім нове для неї, що надавало йому такого урочистого вигляду.

Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, не скованого — а може, то їй лише здавалося — її присутністю.

Ніколи за свого життя не бачила вона цього обличчя, щоб не відчути, як гасне її надія, щоб не потупити боязких очей перед його твердою, нечулою, неприступною строгістю. Вперше вона побачила його без хмар, що затьмарювали її дитинство. На нім лежала тиха, миротворча ніч. Можна було подумати, що він заснув, благословляючи її.

Прокинься, недобрий батьку! Прокинься, хмура людино! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година. Прокинься!

Обличчя лишалося незмінним, і, дивлячись на цей незворушний спокій повними благоговіння очима, вона пригадала й інші обличчя — тих, котрі вже відійшли. Так виглядали вони; так виглядатиме й він колись, і вона, його заплакана дитина, лиш не знати коли; і весь цей світ любові, ненависті й байдужості довкола! Коли ж прийде ця хвиля, йому не буде важче від того, що вона зараз зробить, зате їй буде хоч трішечки легше.

Вона підкралася до ліжка, затримуючи подих, схилилася над ним, обережно поцілувала в обличчя, на мить притулила до нього своє й, не насмілюючись доторкнутися, огорнула рукою його голову на подушці.

Прокинься, рокована людино, поки вона поруч! Час летить. Гнівним кроком надходить твоя година, — її нога вже ступила у дім. Прокинься!

Вона молилася подумки, благаючи бога благословити її батька й пом’якшити, коли можна, його серце, а коли не можна, дарувати йому, якщо він завинив та простити їй цю молитву, що здавалася ледь не блюзнірством. Помолившись і оглядаючись на нього сліпими від сліз очима, вона тихенько вислизнула з його спальні, пройшла у кімнату і зникла.

Нехай він спить тепер. Нехай спить, поки спиться. Але нехай шукає очима ту тендітну постать, коли прокинеться, і знайде її коло себе, як прийде його година!

Важко й скорботно було на серці Флоренс, коли вона бралася сходами нагору. Тиша в домі стала іще гнітючіша. На соннім обличчі її батька цієї глухої ночі злились воєдино урочість життя і смерті. Від того, що вона вчинила криючись і мовчки, сама ніч здавалася скритною, мовчкуватою і зловісною. Вона не хотіла, майже не могла повернутись до себе в кімнату і, ступивши в одну з віталень, куди крізь жалюзі прозирав захмарений місяць, глянула на безлюдну вулицю.

Сумно подував вітер. Ліхтарі блідо світилися й тремтіли, неначе від холоду. Десь далеко в небі жевріло щось — наче й не світло, але й не морок. Сповнену важких передчуттів ніч бив невпокійний дрож, немов людину, що конає у муках. Флоренс пригадала собі цю ж сіру непевну пору, коли сиділа біля хворого Поля, і якусь глуху, інстинктивну неприязнь, яку відчувала тоді до неї; а зараз було сіро й безрадісно, як ніколи.

Однією з причин, чому Флоренс так довго не лягала спати, було й те, що мама її цього вечора не завітала до неї. Повна внутрішнього неспокою й відчуваючи пекучу потребу перекинутися з ким-небудь словом, щоб розвіяти чари цієї понурої тиші довкола, Флоренс подалася сама до спальні Едіт.

Двері не були закриті на ключ і легко піддались нерішучому дотикові її руки. Дівчина здивувалася, побачивши ясне полум’я свічок, і ще більше здивувалася, уздрівши, що мама її, напіводягнена, сидить перед каміном, де вогонь уже згас і зійшов на попіл. Очі її дивились у простір, і в їхнім блиску, в обличчі її, в позі, у напруженні, з яким її руки вп’ялися в бильця крісла, наче вона от-от мала схопитись з місця, відбилось таке несамовите хвилювання, що Флоренс злякалася.

— Мамо! — скрикнула вона. — Що сталося?

Едіт здригнулася й глянула на дівчину з таким незбагненним жахом в обличчі, що та злякалася ще більше.

— Мамо! — кинулась вона до неї. — Мамо, люба, що сталося?

— Я занедужала трохи, — спам’ятавшись, але таким же дивним поглядом глянула на неї Едіт. — Мені привидівся поганий сон, голубко.

— Таж ви ще не лягали, мамо?

— Ні, — відповіла Едіт. — Мені просто примарилось.

Обличчя її поволі м’якшало, і, коли Флоренс підійшла впритул до неї, Едіт обняла її й ласкавим голосом спитала:

— Але що ж тут робить моя пташечка? Що моя пташечка тут робить?

— Я непокоїлась, мамо, не бачивши вас сьогодні ввечері і не знаючи, як почуває себе тато, й тому…

Флоренс затнулася і вмовкла.

— Вже пізня година? — спитала Едіт, ніжно відхиляючи рукою кучері, що, змішавшись із її власним чорним волоссям, розсипались їй по обличчю.

— Дуже пізня. Вже майже день.

— Майже день! — вражено повторила Едіт.

— Що ви зробили з рукою, матусю? — спитала Флоренс.

Едіт, раптом одсмикнувши руку, глянула на неї з тим самим дивним страхом (неначе зацькована тварина), але зараз же схаменулася й одповіла: «Нічого. Забила трохи, — а тоді сказала: — Ах, Флоренс!» — і ревно заплакала.

— Мамо! — вигукнула Флоренс. — О мамо, що можу я… що треба мені зробити, аби ми всі стали щасливіші? Що?

— Нічого, — відказала Едіт.

— Ви впевнені? Невже нічого нема? І не буде ніколи? А якщо я порушу нашу угоду, і скажу те, що думаю, — ви не докорятимете мені?

— Марна річ, — відповіла та. — Це буде надаремно. Я ж казала тобі, серденько, що бачила поганий сон. Ніщо вже його не змінить, і ніщо не завадить йому повернутися знов.

— Я не розумію, — сказала Флоренс, дивлячись на її схвильоване обличчя, що, здавалось, ще більш спохмурніло під тим поглядом.

— Мені снилася, — тихо мовила Едіт, — гордість, безсила для добра і всесила для зла. Гордість, яку зачіпали й роздмухували чимало ганебних років, а вона не спротивилась цьому, тільки спротивилась собі. Гордість, що добре знала, як глибоко принижує того, кому вона належить, але ні разу не допомогла йому повстати проти приниження, втекти від нього або сказати: «Цього більше не буде!» Гордість, що, керована правильно, привела б, може, і до чогось ліпшого, але, підштовхувана на неправу путь, викривлена, як і все інше у того, кому вона належить, привела лиш до самозневаги, зарозумілості й безчестя.

Вона не дивилася на Флоренс, не зверталась до неї, тільки говорила, мовби сама до себе.

— Мені снилася, — вела вона далі,— така байдужість і зашкарублість серця, які виросли з цієї самозневаги, з цієї нещасної, безсилої, жалюгідної гордості, що через них вона безшелесно пішла аж до вівтаря, скоряючись одному і тому ж рідному вказівному перстові, — о мамо, мамо! — хоч і зневажала його, та воліла раз і назавжди зненавидіти себе, аніж дати йому ятрити себе знов і знов. О, вбоге, нещасне створіння!

У ній знов зануртувало те похмуре хвилювання, в якому її застала Флоренс на початку.

— І снилося мені, — говорила вона, — що при першій же, хоча й запізнілій, спробі чинити опір, її скинуто на землю й потолочено підлою ногою, але вона пручається і дивиться йому просто в обличчя. Снилося, що вона поранена, переслідувана, цькована собаками, але не підпускає їх і не здасться. Ні, не здасться, якби навіть хотіла, тільки буде ненавидіти його, бунтувати проти нього і йти на герць!

Покорчені пальці вп’ялися в тремтячу руку Флоренс, та коли її погляд упав на стривожене, здивоване личко, її власне обличчя злагідніло.

— Ох, Флоренс, — сказала вона, — я думала, що збожеволію цієї ночі! — І, схиливши свою горду голову їй на плече, знову заридала. — Не кидай мене! Будь зі мною! В мене немає іншої надії, крім тебе, — повторяла вона безліч разів.

Незабаром вона притихла і лише бідкалась, що Флоренс плаче й не спить уже цілу ніч. Вже дніло, і Едіт, пригорнувши її, одвела дівчину на своє ліжко і, сівши поруч, вмовляла її заснути.

— Ти ж така втомлена, голубко, така стражденна, ти повинна відпочити.

— Я й справді змучилась нині, матусю, — відповіла Флоренс, — але й ви теж змучились і теж втомлені.

— Тільки не тоді, як ти коло мене, голубко. — Вони поцілувалися, і Флоренс, виснажена до краю, тихо почала западати в сон, та в останню хвилину, коли лице, що було поруч, уже розпливалося, згадка про інше обличчя — там, унизу, — огорнула її таким сумом, що рука мимоволі потяглася до Едіт, шукаючи втіхи, та й то завагалася, тягнучись, — а чи не зраджує вона йому? Тож у сні вона намагалася поєднати їх обох, показати обом, що любить їх однаково, тільки ніяк це їй не вдавалося, і смуток, що гриз її наяву, не покидав її й уві сні.

Едіт, сидячи коло ліжка, дивилася на темні змокрілі вії, на розчервонілі щоки, — дивилася з чулістю і жалем, бо знала правду. Та на її очі сон не йшов. Коли розвиднілося, вона все ще сиділа, чуйна і сторожка, тулячи в своїх руках безвольну руку, і, дивлячись на погідне личко, раз по раз шептала: «Будь зі мною, Флоренс. В мене немає іншої надії, крім тебе».