Домбі і син

Розділ тридцять дев’ятий

Невблаганний час своєю певною ходою так швидко посувався вперед, що рік, визначений старим майстром корабельних інструментів як строк, протягом якого друг його повинен був чекати і не розпечатувати пакет, залишений йому разом з листом, вже майже минув, і одного вечора капітан Катл став поглядати на таємничий пакет з почуттям неспокою.

Як людині честі, капітанові й на думку не спало б розрізати пакет бодай за годину до призначеного строку, — однаково, як не прийшло б на думку розрізати себе самого, щоб дослідити власну анатомію. Він лише витягав пакет, коли запалював свою першу вечірню люльку, клав його на стіл і дві або три години поспіль сидів поважно і мовчки, розглядаючи його крізь клуби диму. Інколи, отак надивившись, капітан починав поволі відсовуватись разом з кріслом од столу, все далі і далі, ніби хотів вийти з-під його чарів; але якщо він і справді мав таке бажання, то здійснити його йому ніколи не щастило, бо пакет манив до себе навіть тоді, як капітан одсувався ген під саму стіну маленької вітальні, — навіть тоді, коли погляд його замислено мандрував на стелю чи до вогню, пакет негайно рушав слідом і, немов та мара, вмощувався серед вугілля чи займав найвидніше місце на біленій стіні.

Щодо Втіхи його серця, то отецькі почуття й захоплення капітана не зазнали ніяких змін. Правда, після останнього побачення з містером Турботом капітана почав брати сумнів, чи дійсно його втручання на користь молодої леді та любого хлопця Уолтера дало ті добрі наслідки, яких він бажав і в які один час вірив. Одне слово, його всерйоз стала непокоїти підозра, що він приніс більше шкоди, ніж користі, і, повен скрухи та скромності, капітан визнав, що найкращою покутою буде вчинити так, щоб він нікому не міг заподіяти шкоди і, так би мовити, викинути себе за борт як небезпечну особу.

Отже, поховавши себе серед інструментів, капітан ніколи не навідувався, в околицю містера Домбі, і ніяк не нагадував про себе ні Флоренс, ні міс Ніппер. Він навіть урвав стосунки з містером Перчем, коли той нагодився з візитом, сухо повідомивши цього джентльмена, що дякує йому за товариство, але вже відшвартувався від усяких таких знайомств, бо хто його зна, який ще пороховий склад він може пустити в повітря ненароком. У цім своїм добровільнім засланні капітан перебував цілі дні й тижні, не перекинувшись словом ні з ким, опріч Роба-Точильника, якого вважав зразком безкорисливого служіння та відданості. У цьому засланні, дивлячись вечорами на пакет та попихкуючи своєю люлькою, капітан усе роздумував про Флоренс і безталанного Уолтера, поки його нехитрій уяві обоє стали здаватися мертвими — застиглим у світі вічної юності двійком милих, невинних дітей, якими він побачив їх уперше.

Проте за роздумами своїми капітан не забував ні про самоосвіту, ні про наставляння на добрий розум Роба-То-чильника. Від хлопця щовечора вимагалося протягом години читати йому вголос яку-небудь книжку, а оскільки капітан вірив, що всі книги кажуть правду, то накопичував цим чином запас найдивовижніших знань. По неділях, перед тим як іти спати, капітан завжди сам читав божественну проповідь, виголошену колись на горі, і хоча, за звичаєм, умів цитувати текст і без книжки, по-своєму, видно було, що читає він з таким благоговійним розумінням закладеного там вищого сенсу, ніби знав цілий текст напам’ять по-грецькому і міг написати скільки завгодно палких богословських трактатів з приводу будь-якої фрази.

Роб-Точильник, чиє благоговіння перед святим письмом, згідно з чудо-системою благодійного закладу, виховувалося шляхом постійного клепання голови всіма іменами власними всіх колін Юди, монотонного бубоніння складніших віршів, надто за кару, і трьох водінь його, шестилітнього, в шкіряних штанцях, щонеділі до церкви, туди, де було дуже високо й дуже жарко і де орган гудів і затуркував йому голову, неначе велетенська клопітка бджола, — Роб-Точильник прибирав вельми одухотвореного вигляду, коли капітан припиняв читати, а під час читання — позіхав та куняв. Останнього добряк капітан не те що не помічав — не підозрював. Крім того, як людина ділова, капітан Катл вів торговельні книги. У них він записував свої спостереження про погоду й рух возів та інших екіпажів, котрі в цій дільниці, як він спостеріг, ранком і вдень їхали переважно на захід, а ввечері — на схід. Коли одного тижня до крамниці завітали двоє чи троє людей, що «сигналізували йому» — так записав капітан — про окуляри і, нічого не купивши, пообіцяли зайти вдруге, він вирішив, що справи йдуть на лад, і зробив відповідний запис у щоденнику, де того дня вже було записано, що подував доволі сильний північно-західний вітер, але проти ночі змінився.

Чи не найбільшого клопоту завдав капітанові містер Тутс, який учащав до крамниці і який без зайвих слів вирішив, мабуть, що маленька вітальня — дуже вигідне місце для хихотіння, бо щоразу по півгодини вправлявся там у цім мистецтві, не зробивши ні кроку вперед до зближення з капітаном. Капітан, що по останньому досвіді став дуже обережний, вагався визначити, чи й справді містер Тутс така вівця, як здавався, чи дуже спритний і підступний лицедій. Повсякчасне згадування ним міс Домбі викликало підозру, але разом із тим капітан почував потаємну симпатію до містера Тутса за його відвертість та довір’я і тимчасово втримувався від остаточного присуду, тільки кожного разу, коли той порушував тему, близьку його серцю, мовчки дивився на нього поглядом безмежної мудрості.

— Капітане Джілсе, — випалив, як завжди несподівано, містер Тутс одного дня, — як ви гадаєте, ви могли б подумати над моєю пропозицією і зробити мені втіху бути знайомим із вами?

— Що ж, скажу вам, як є, хлопче, — відповів капітан, вибравши нарешті лінію поведінки. — Я міркую про це.

— Ви дуже люб’язні, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс. — Дуже вам вдячний. Слово честі, капітане Джілсе, це буде великим добром, коли ви зробите мені приємність вашим знайомством зі мною.

— Бачите, братику, — тягнув капітан, — я вас не знаю.

— Але ж ви і не зможете пізнати мене, капітане Джілсе, — твердо стояв на своєму містер Тутс, — якщо не зробите мені втіху бути знайомим із вами.

Це зауваження, здається, вразило капітана оригінальністю та силою думки, і він глянув на містера Тутса так, ніби вздрів у нім багато більше, ніж сподівався.

— Добре сказано, хлопче, — схвалив капітан, замислено хитаючи головою. — Добре й вірно сказано. Тепер послухайте. З деяких ваших слів я зрозумів, що ви захоплюєтесь однією прекрасною особою, га?

— Капітане Джілсе! — відповів містер Тутс, енергійно махнувши рукою, в якій тримав капелюх. — «Захоплююсь» — не те слово. Слово честі, ви й уявити не можете, що я відчуваю. Якби мене почорнили і зробили рабом міс Домбі, — я б уважав це щастям. Якби, віддавши всі мої статки, я міг би стати собачкою міс Домбі, я… я… я думаю, тільки те й робив, що махав би хвостом. Як би я був щасливий капітане Джілсе!

Містер Тутс сказав це зі зволожілими очима і, глибоко схвильований, притис до грудей свій капелюх.

— Хлопче мій, — мовив розчулений капітан. — Якщо ви це серйозно…

— Капітане Джілсе! — вигукнув містер Тутс. — У мене таке на душі робиться, і все воно так серйозно, що якби я міг, то заприсягнувся б на розпеченім залізі, на гарячому вугіллі, на розтопленім свинці, на киплячім воску, — на чому завгодно, хай би боліло — тільки б на душі полегшало! — І містер Тутс гарячково роззирнувся по кімнаті, наче шукав якогось досить болючого засобу, щоб здійснити свій жахливий намір.

Капітан зсунув на потилицю свого лискучого капелюха, провів до обличчю важезною рукою — від чого його ніс ще рясніше покрився плямами, — став просто містера Тутса і, зачепивши гачком за вилогу його фрака, звернувся до нього зі словами, що були вислухані з великою увагою й деяким подивом:

— Якщо ви це серйозно говорите, хлопче, — сказав капітан, — то ви гідні милосердя, а милосердя — це найсліпучіший діамант у короні британця, — перегляньте-но конституцію, викладену у «Прав, Британіє», а знайдете, то це й буде та хартія, про яку янголи-хоронителі весь час виспівували. Тримайтеся! Ваша ото пропозиція захопила мене зненацька. А чому? Бо, розумієте, що я в цих морях ходжу сам, не маю супутників і, може, й не хочу мати. Увага! Ви перший сигналізували мені щодо однієї молодої леді, в якої ви зафрахтовані. Ну, якщо нам з вами тримати спілку, то цієї молодої особи ми ні називати, ні згадувати не повинні. Тим називанням хтозна-якої шкоди ще можна наробити, і тому я це ставлю на якір. Розумієте мене як слід, братику?

— Даруйте мені, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — якщо я не завжди можу встежити за вашою думкою. Але, слово честі, капітане Джілсе, я… це дуже важко — не згадувати міс Домбі. Їй-богу, мене так страшно тут тисне! — містер Тутс патетично торкнувся обома руками своєї манишки, — вдень і вночі, аж здається, ніби хтось на мені сидить.

— Я виклав свої умови, — сказав капітан, — якщо вони заважкі для вас, братику, — а таке може бути, — то обійдіть їх, одчалюйте і бувайте здоровенькі!

— Капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — сам не знаю чому, але після того, що ви сказали мені, коли я був тут уперше, я… по-моєму, мені буде приємніше думати про міс Домбі у вашому товаристві, ніж говорити про неї в чиємусь іншому. Отже, капітане Джілсе, якщо ви дасте мені втіху бути знайомим із вами, я буду щасливий пристати на ваші умови. Тільки я хочу бути чесним, капітане Джілсе, — і містер Тутс забрав назад уже простягнену руку, — тож мушу сказати вам, що не думати про міс Домбі мені не під силу, і обіцяти вам цього я не зможу.

— Хлопче мій, — сказав капітан, в очах якого містер Тутс значно підріс після цього щиросердого зізнання. — Думки людські, як вітер, і поручитись за них не може ніхто. А в нашій умові йдеться про слова.

— Коли йдеться про слова, то я, гадаю, можу поручитися.

І містер Тутс тут же подав капітанові руку, а капітан ласкаво й великодушно офіційно потвердив, що ощасливлює його своїм знайомством. Містерові Тутсу явно відлягло від серця, і він так радів своєму щастю, що хихотів нестямно цілий вечір, аж до відходу. Капітан, своєю чергою, теж був не проти опинитись у ролі покровителя і лишився надзвичайно, вдоволений з власної розважності й передбачливості.

Та хоч яка розвинута була в ньому ця остання прикмета, а того ж вечора його чекала несподіванка, та ще й з боку такого щирого й простосердого хлопця, як Роб-Точильник. Цей простодушний хлопець, що попивав чай за одним столом з капітаном і, чемно схиляючись над чашкою і тарілочкою, скоса поглядав на свого хазяїна, який, натягнувши окуляри, з великими труднощами і з не меншою повагою читав газету, раптом порушив мовчанку і сказав:

— Ой! Вибачте, капітане, — але вам часом не потрібні голуби? Потрібні, сер?

— Ні, хлопче, — відповів капітан.

— Бо я хотів би збутися їх, капітане, — пояснив Роб.

— Що-що? — скрикнув капітан, ледь підвівши свої кущуваті брови.

— А те, що я, з вашого дозволу, йду від вас, капітане.

— Ідеш? Куди ж це? — спитав капітан, витріщившись на нього поверх окулярів.

— Як? Ви не знали, що я збираюся йти, капітане? — облудливо посміхнувся хлопець.

Капітан поклав газету, зняв окуляри і прикипів очима до дезертира.

— Атож-бо, капітане, і я оце попереджаю вас. Я думав, що ви, певно, вже знаєте, — сказав Роб, потираючи руки, й підвівся. — Мені було б дуже на руку, коли б ви могли якнайскорше знайти собі когось, капітане. Боюся, що до завтрашнього ранку вам не вдасться нікого знайти, — як ви гадаєте, сер?

— То ти свій прапор збираєшся зрадити, хлопче? — мовив капітан, добре роздивившись його обличчя.

— Ох, як це тяжко, капітане, — вигукнув вразливий Роб, що миттю почувся ображеним і обуреним, — коли хлопець чесно попереджає, а на нього дивляться вовком і називають зрадником. Ви не маєте жодного права, капітане, обзивати отак бідолашного хлопця. Коли я наймит, а ви — господар, то мене вже й обмовити можна? Що я поганого зробив? Ну-бо, капітане, скажіть, у чому я завинив, га?

Вражений в серце Точильник заплакав і заходився терти очі полою куртки.

— Ну-бо, капітане, — пхинькав покривджений, — в чім же моя вина? Хто я такий і чого накоїв? Вкрав щось? Будинок підпалив? Якщо так, то чого ви не викажете мене, не віддасте під суд? Але неславити хлопця, що вірно служив вам, тільки за те, що він не хоче собі шкодити ради вашої користі, — яка це кривда і яка погана віддяка за добру службу! Ось через що хлопці псуються і збиваються з пуття. Ви дивуєте мене, капітане, просто дивуєте.

Все це Точильник проскиглив повним сліз голосом, обережно задкуючи до дверей.

— Ти, значить, знайшов собі іншу стоянку, хлопче? — пильно подивився на нього капітан.

— Так, капітане, кажучи вашими словами, я знайшов собі іншу стоянку, — скиглив Роб, задкуючи далі. — Кращу, ніж у вас, і таку, де я обійдуся без вашого доброго слова, капітане, і це велике щастя для мене, після всього того бруду, який ви вилили на мене тільки тому, що я бідний і не можу собі шкодити заради вашої користі. Так, я знайшов собі іншу стоянку, і якби не те, що ви не маєте заміни, я б уже там був і не слухав би, як ви мене лаєте тільки тому, що я бідний і не можу собі шкодити заради вашої користі. Чого ви кривдите бідного хлопця, за те, що він не може собі шкодити заради вас, капітане? Як ви могли опуститися до цього?

— Слухай-но, хлопче, — мовив миролюбний капітан, — годі вже теє… розкидатися словами.

— То годі і вам накидатися, з вашими словами, — відрубав розгніваний праведник, задкуючи вже в крамниці й заскімливши ще голосніше. — Хай би ви вже вбили мене, ніж мали так знеславити!

— Бо, — лагідно провадив далі капітан, — ти, певно, чув про таке, як ліньок?

— Я? Про таке? — глузливо перепитав Точильник. — Ні, не чув. Ніколи не чув про таке.

— Ну, то, гадаю, дуже скоро відчуєш на собі, як не будеш пильнуватися. Я добре бачу твої сигнали, хлопче. Можеш іти.

— Ох, я можу йти вже зараз, капітане? — вигукнув Роб, зрадівши своєму успіхові. — Тільки глядіть, капітане, я не просився йти вже. І щоб ви мене потім не обмовляли, бо відпускаєте самі, з власної волі. І грошей моїх щоб не затримували!

Хазяїн його розв’язав це питання, видобувши свою бляшанку і виклавши на стіл, монета за монетою, всю належну Точильникові платню. Хлипаючи та шмигаючи носом над кожною монетою, ображений в найкращих своїх почуттях, Роб зібрав їх одну по одній, зав’язуючи кожну вузликом у хусточку; далі він видерся на дах і понапихав голубами всі свої кишені та капелюх; ще далі поліз під прилавок і згорнув свою постіль у клунок, та так голосно хлипав і шмигав при тому, ніби йому серце краялося від спогадів, і наостанок, проскімливши: «Добраніч, капітане, я не поминатиму вас лихом», — вийшов з крамниці, нешанобливо смикнув на прощання дерев’яного мічмана за ніс і, переможно щирячи зуби, пішов геть.

Залишившися сам, капітан знову взявся до огляду газетних новин, немов і не сталося нічого незвичайного чи несподіваного, і читав їх вельми старанно та настирливо. Але ані словечка звідти капітан Катл не зрозумів, хоч прочитав їх силу, бо вверх і вниз по газетних шпальтах стрибав перед ним Роб-Точильник.

Навряд чи достойний капітан хоч колись почував себе таким самотнім, як нині, — нині, коли він лишився без старого Джілса, без Уолтера, без Утіхи серця, нині, коли містер Турбот обдурив його й виставив на глум. Усіх їх заміняв йому облудний Роб, з котрим він не раз ділився спогадами, що гріли йому серце; він вірив облудному Робові й хотів йому вірити; він зріднився з ним, як з останнім членом команди вже неіснуючого судна; він став за капітана маленькому мічманові і поставив Роба за першого помічника; він був готовий чесно виконувати свій обов’язок супроти хлопця і повнився до нього таким теплом, начеб обоє вони пережили кораблетрощу й опинилися вдвох на пустельному березі. А нині, коли облудний Роб вніс у маленьку вітальню, що була немов святим місцем, зневіру, зраду і ницість, капітан Катл почувався так, наче й вітальня мала от-от піти на дно, і не дуже-то й здивувався б, якби це сталося, та й журився б не надто.

Тому-то капітан Катл і читав газету з великою увагою, хоч без жодної тями, тому-то капітан Катл ані словом не обмовився про Роба, ані гадкою не зізнався, що думає про нього, і нізащо не погодився б визнати бодай найменшу причетність Роба до того, що він зараз такий самотній, як Робінзон Крузо.

У такому ж зосередженому, діловому стані капітан у сутінках подався до Леденгольського ринку й домовився з тамтешнім сторожем, що той кожного ранку й вечора приходитиме відкривати та закривати віконниці дерев’яного мічмана. Потім він завітав до харчевні, де звелів удвоє зменшити порції страв, що їх поставляли мічманові, та до пивнички, щоб перекрити зрадникові доступ до пива. «Мій хлопчина, — пояснив капітан дівчині за шинквасом, — мій хлопчина влаштувався краще, міс». Насамкінець капітан вирішив перебрати у власність ложе під прилавком і, як єдиний охоронець майна, ночувати там, а не нагорі.

З цього ложа капітан Катл щоденно вставав відтоді рівно о шостій і насаджував на голову лискучого капелюха з виглядом самотнього Робінзона, що довершує свій туалет шапкою з козячої шкіри; і хоча його страх перед навалою дикого племені Мак-Стінджерів трохи зменшився (як це було і з отим славним моряком, коли людожери довший час не давали про себе знати), капітан не порушував усталеного порядку оборонних заходів і ніколи не виходив назустріч капелюшкові, не обстеживши його попередньо зі свого замку-фортеці. За чей час (протягом якого він не бачив містера Тутса, бо той написав йому, що поїхав з міста), власний голос почав якось чудно бриніти капітанові у вухах, а від безнастанного чищення та складання інструментів, від безнастанного сидіння за прилавком, читання чи виглядання у вікно в капітана так сильно розвинулася звичка до глибоких роздумів, що червона смужка на чолі, витиснена твердим капелюхом, інколи аж нила від надмірних розумувань.

А що рік уже минув, то капітан Катл визнав за потрібне розпечатати пакет, та, оскільки гадав це зробити в присутності Роба-Точильника, який і приніс йому пакет, й оскільки вважав, що розпечатувати його належить тільки в чиїйсь присутності, то наштовхнувся на прикру перешкоду — брак свідка. Будучи в такім-ото скрутнім становищі, капітан одного дня надзвичайно зрадів, довідавшися з рубрики «Мореплавні справи» про прибуття з каботажного плавання «Обачної Клари» під проводом капітана Джона Якчіпа, і негайно написав цьому філософові листа, просячи, щоб той ласкаво і неодмінно навідав його ввечері і, боронь боже, нікому не сказав, де він тепер живе.

Якчіп — один з тих мудреців, які діють лише тоді, коли переконані, — витратив кілька днів, потроху переконуючись, що він і справді дістав листа такого змісту. Але як тільки він осягнув і осмислив цей факт, то зараз же одрядив юнгу переказати, що прийде сьогодні ввечері. Юнга, котрий, згідно з інструкцією, мав переказати це й зникнути, сповнив свою місію, достоту мов просмолений дух, що приніс таємниче знамення.

Дуже радий, що одержав його, капітан запасся люльками, ромом та водою і став чекати на гостя у вітальні. О годині восьмій приглушені рики під дверима крамниці, схожі на мукання, морського бика, й калатання ціпка об поріг сповістили чуйне капітанове вухо, що Якчіп уже коло борту. На борт він був прийнятий негайно — кошлатий, у широченній куртці, з флегматичним обличчям червоного дерева, і з тим виглядом, що й завжди: здавалося, він нічого не бачить перед собою, — тільки пильно стежить за чимсь, що відбувається зовсім в іншій частині світу.

— Якчіпе! — гукнув капітан, хапаючи його руку. — Ну, як настрій, хлопче? Як настрій?

— Товаришу, — відповів голос зсередини Якчіпа, без будь-яких супровідних ознак з боку самого командора, — нівроку, нівроку.

— Якчіпе! — сказав капітан у захваті від його геніальності. — Ви прийшли! Ви, чоловік, чия думка осяйніша, ніж діамант, — і де ще я знайду такого, в просмолених штанях, щоб сяв мені, як діамант? Пошукайте це місце в Стенфелевім збірнику й одзначте його. Ви прийшли! І саме сюди, де колись висловили думку, що справдилася слово в слово, — капітан щиро вірив у це.

— Як-як? — рикнув Якчіп.

— Слово в слово, — сказав капітан.

— А чому? — рикнув Якчіп і вперше глянув на свого друга. — І яким шляхом? А коли так, то чому б і ні? Отож-бо.

По цих віщих словах, що від них капітан мало не знепритомнів, — в таку безодню міркувань та здогадів укинули вони його, — мудрець дозволив зняти з себе лоцманську куртку і рушив слідом за товаришем до вітальні, де рука його наштовхнулася насамперед на пляшку рому, з якого він приготував собі склянку крутого грогу, а тоді на люльку, яку він набив, запалив і почав смалити.

Капітан Катл, скопіювавши гостя по суті цих дрібничок, — бо скопіювати незворушно-самозаглиблений спосіб їх виконання великим командором було йому явно не під силу, — всівся з протилежного боку каміна, та, шанобливо спостерігаючи звідти за ним, чекав, здається, на якесь заохочувальне слово чи бодай вираз зацікавлення, що б дало йому нагоду почати розмову. Та оскільки червонодеревний філософ виявляв нечутливість до всього, крім тепла і тютюну (правда, один раз було вийняв люльку з рота, щоб звільнити місце для склянки, і мимохідь — вельми хрипливо — зазначив, що його звати Джек Якчіп — заява, не дуже годяща для початку розмови), то капітан, здобувши його увагу коротенькою вступною одою, сам розповів усю історію зникнення дядька Сола, вказавши, які зміни внесло воно в його власні життя та долю, і, завершивши оповідь, поклав пакета на стіл.

По довгій мовчанці Якчіп кивнув головою.

— Розпечатати? — спитав капітан.

Якчіп кивнув знову.

Згідно з цим капітан зламав печатку, добув з конверта два згорнені документи й прочитав відповідно два написи на них: «Остання воля й заповіт Соломона Джілса», «Лист Недові Катлю».

Якчіп, втупивши погляд у береги Гренландії, був, здавалось, готовий слухати зміст. Тож капітан, одкашлявшись, почав читати вголос листа:

— «Любий Неде, коли я від’їздив до Вест-Індії…»

Тут капітан урвав і пильно подивився на Якчіпа, котрий вперто дивився на Гренландське узбережжя.

«…у слабкій надії щось довідатись про мого дорогого хлопчика, я добре знав, що, якби вам був відомий мій намір, ви перешкодили б йому або поїхали б зі мною, і тому мовчав. Коли ви читатимете цього листа, Неде, я, певне, буду вже мертвий. Тоді ви легко пробачите старому другові його безголов’я і зрозумієте той стан неспокою і непевності, який штовхнув його на таку нерозважну мандрівку. Ну, годі про це. Я не маю великої надії, що мій бідний хлопчик прочитає колись ці рядки чи що його чесне обличчя ще буде втіхою вашим очам».

— Ні, ні, вже не буде, — в журній задумі сказав капітан, — не буде. Давно він лежить, давно спочиває…

— У водах Біскаю, — о! — ревнув раптом містер Якчіп, що мав музикальний слух, і це, як гідна данина пам’яті небіжчика, так розчулило капітана, що він вдячно потис йому руку і мусив витерти очі.

— Гай-гай! — зітхнув капітан, коли луна від реву Якчіпа перестала дзвеніти шибками віконця у стелі. — «Він горе носив, і з горя він зліг», — пошукаймо добре і знайдемо це місце.

— І лікар йому не поміг, — зазначив Якчіп.

— Атож-бо, — сказав капітан. — Яка там з лікарів користь, на глибині до двохсот сажнів! — І, вернувшись до листа, читав далі: — «Але якби він був при вас, коли ви його відкриєте…», — капітан мимоволі озирнувся і похитав головою, — «…або коли б дізнався про нього…», — капітан знову похитав головою, — «…то передайте йому моє благословення! Заповіт, може, написано не по формі, але то мало важить, бо зацікавлені в ньому лише ви та він, а я одного хотів би — хай, коли він живий, та дещиця, яка ще, може, зостанеться після мене, перейде йому, а як ні (чого я дуже побоююсь) — то вам, Неде. Я знаю, що ви вволите мою волю. Нехай благословить вас бог за це й за вашу приязнь до Соломона Джілса». Якчіпе! — врочисто проголосив капітан. — Що ви на це скажете? Ось ви тут сидите — чоловік, якому від малечку голову трощили і який з кожним рубцем нових думок набирався. Що ви скажете на це?

— У разі, — з незвичайною для нього швидкістю відповів Якчіп, — якщо він помер, то моя думка така: він уже не повернеться. У разі, якщо він живий, то моя думка — повернеться. Чи кажу я, що він напевне повернеться? Ні. Чому? Тому, що все залежить од маневра.

— Якчіпе! — гукнув капітан, який, здавалося, складав думкам свого славного приятеля тим вищу ціну, чим важче було їх зрозуміти. — Якчіпе, — повторив капітан, сам не свій від захвату, — з таким вантажем, що ви носите в голові, я, при моєму тоннажі, вмить би потоп. А що стосується заповіту, то я ніяких заходів, щоб посісти майно, вживати не думаю, — боже борони! — хіба що охоронятиму його для більш законного власника, і я таки сподіваюся, що законний власник — Сол Джілс — живий і повернеться, хоча дивно, що ніяких вісток про себе не дає. А як ви ставитеся, Якчіпе, до того, щоб сховати ці папери назад, а зверху написати, що їх було розпечатано такого-то дня в присутності Джека Якчіпа й Едварда Катла?

Оскільки ні на гренландському узбережжі, ні десь-інде Якчіп не бачив нічого, що суперечило б цій пропозиції, то її було здійснено зараз же, і видатний чоловік, на секунду перевівши погляд на довколишнє, накреслив на конверті свій власноручний підпис, уникаючи, з притаманної йому скромності, великих літер. Капітан Катл, що розписався поряд лівою рукою, закрив пакет у залізному сейфі, запросив гостя зготувати собі ще одну склянку грогу та набити ще одну люльку і, зробивши й собі те саме, занурився в міркування про можливу долю бідолашного майстра корабельних інструментів.

І тут на нього звалилася несподіванка, — така величезна й жахлива, що, якби не присутність Якчіпа, капітан Катл неодмінно пішов би на дно і від тієї фатальної хвилини був би пропащим довіку.

Як трапилося, що капітан, хай навіть потішений візитом такого гостя, не замкнув двері на ключ, — а в цьому недбальстві він, безперечно, був винен, — це одне з тих питань, яким судилося завжди бути предметом безплідних роздумів або хиткою підставою для оскаржування долі. Однак саме крізь незамкнені двері в цю мирну хвилину до вітальні ввірвалася люта Мак-Стінджер, що несла в материнських обіймах Олександра Мак-Стінджера, а з нею — безладдя і помста (не кажучи вже про милу Юліану Мак-Стінджер та її братика Чарлза Мак-Стінджера, відомого на арені його юнацьких забав як Чавлі). Вона з’явилася так блискавично й безгучно — наче вітер з околиці Ост-Індських корабелень, — що першу хвилину капітан Катл просто сидів і дивився на неї, аж поки вираз спокійної задуми на його обличчі змінився виразом жаху і відчаю.

Та щойно він усвідомив всю глибину нещастя, як інстинкт самоохорони наказав йому вдатися до втечі. Метнувшися стрілою до невеличких дверей, за якими був крутий спуск у льох, капітан дав сторчака вниз по сходах, як людина, що без огляду на синці та удари, ладна піти крізь землю, аби лиш заховатися. Ця геройська спроба дала б бажані наслідки, якби не зворушлива любов милих малюків Юліани та Чавлі, що, вчепившись йому за ноги — по одному на кожній, — залементували, висловлюючи свої дружні почуття. Тим часом місіс Мак-Стінджер, яка не бралася до жодної важливої справи, не перевернувши спочатку Олександра Мак-Стінджера задом наперед для кращого обстрілу градом гарячих ляпасів, а потім, для охолодження, садила його на підлогу (де читач і застав його при першому знайомстві), виконала весь цей ритуал так, наче приносила жертву фуріям, і, посадивши безневинного на підлозі, рушила на капітана з рішучістю, котра явно загрожувала дряпаками Якчіпу, що став був на дорозі.

Лемент двох старших Мак-Стінджерів і несамовитий рев малого Олександра (котрий, можна сказати, мав барвисте дитинство, оскільки половину цієї казкової пори прожив, синіючи від натуги) надали тим відвідинам ще жахливішого характеру. Але коли знову запанувала тиша і капітан, облитий потом, покірно звів очі на місіс Мак-Стінджер, грянуло найжахливіше.

— Ох, капітане Катле, капітане Катле! — сказала місіс Мак-Стінджер, задерши підборіддя й потрушуючи ним у лад з тим, що, коли б не слабкість її статі, можна було б назвати кулаком. — Ох, капітане Катле, капітане Катле, ви ще смієте глядіти мені в вічі, — як вас тільки земля тримає!

Капітан, в погляді якого було що завгодно, крім смілості, пробелькотів: «Тримайся!»

— Ох, яка безвольна, легковірна дурепа я була, коли пустила вас до себе, капітане Катле! — кричала місіс Мак-Стінджер. — Подумати, якими благодійствами я цього чоловіка осипала, як дітей своїх вчила любити його, шанувати, наче батька, — при тому, що на цілій нашій вулиці нема такої хазяйки чи такого пожильця, який би не знав, що я тільки збитки мала через цього чоловіка і через його пияцтво-гуляцтво, — останнього слова місіс Мак-Стінджер вжила більше для бучності та милозвучності, ніж для вираження певної думки, — при тому, що всі в один голос кричали: і як йому не стидно водити круг пальця трудящу жінку, що зрання до ночі на ногах ради своєї малечі, що в своїй убогій домівці таку чистоту тримає — хоч бери та з підлоги їж, коли є охота, і все те не дивлячись на його пияцтво і на його гуляцтво, — ось яку він опіку мав!

Місіс Мак-Стінджер спинилася звести дух, і обличчя її, після другої, дуже вдалої згадки про гуляцтво капітана Катла, переможно сяяло.

— А він ще тік-а-а-є! — Вона так виспівала цю одну голосну, що безталанний капітан відчув себе найпідлішим з чоловіків. — І не з’являється цілий рік! Од жінки! Таке в нього сумління! Духу бракує поговорити з нею по-л-ю-ю-юдськи, — знову співуча голосна, — і він тікає, як злодій! Та якби оцьому шмаркачеві,— раптом заторохтіла вона, — заманулося тікати отак нищечком, то я б так виконала свій материнський обов’язок, що він би синцями вкрився!

Юний Олександр, прийнявши ці слова за конкретну обіцянку, яку от-от виконуватимуть, з переляку і горя впав на підлогу, показавши, які в нього підошви, і зайшовся таким оглушливим криком, що місіс Мак-Стінджер була змушена взяти його на руки, щоб утишити крик, і вряди-годи, коли він знову заходився, трясла ним так, що, здавалось, у нього й зуби повилітають.

— Прекрасний чоловік, той капітан Катл, — сказала місіс Мак-Стінджер, з притиском на капітановім імені,— щоб отак ним перейматися… не спати через нього і вмлівати по тому… думати, чи не помер… і ганяти по цілому місту, як божевільна, питаючись за ним! Ох, і чудовий чоловік! Ха-ха-ха! Він вартий усіх тих турбот і мук, і навіть більших. Що ви, то все пусте! Ха-ха-ха! Капітане Катле, — голос місіс Мак-Стінджер раптом стверд, — я хочу знати, чи ви йдете додому.

Наляканий капітан глянув у свій капелюх, наче не бачив іншого виходу, крім як накласти його на голову та здатися.

— Капітане Катле, — так само рішуче повторила місіс Мак-Стінджер, — я хочу знати, чи йдете ви додому, сер.

Капітан, здавалося, був уже готовий іти, тільки щось боязко зауважив, мовляв, не варто здіймати стільки галасу.

— Но-но-но! — примирливо мовив Якчіп. — Баста, жіночко, баста!

— А ви що за один, скажіть на ласку? — з незайманою величністю відрізала місіс Мак-Стінджер. — Ви що, жили коли-небудь на Бриг-майдані, номер дев’ять, сер? Пам’ять може мені зраджувати, але не в мене вдома, я думаю. До мене там мешкала місіс Джолсон, то, певне, ви мене за неї берете. Тільки так я можу пояснити собі ваше панібратство, сер.

— Ну-ну, жіночко, баста, баста! — повторив Якчіп.

Капітан Катл ледве йняв віри, бо не чекав такого навіть від цього визначного чоловіка, дарма що на власні очі бачив, як його приятель відважно підступив до місіс Мак-Стінджер і, обхопивши її своїм синім пошарпаним рукавом, так вплинув на неї цим магічним жестом і тими кількома словами (більше-бо Якчіп нічого не казав), що, глянувши на нього, вона розпливлася сльозами й зазначила, що тепер з нею впорається й дитина, така вона розбита.

Занімілий з подиву капітан бачив, як його приятель поволеньки випровадив цю невблаганну жінку до крамниці, повернувся по грог та по свічку, одніс їй і втихомирив її, не промовивши й слова. Потім ще раз заглянув — уже в лоцманській куртці, сказав: «Катле, я веду їх конвоєм додому», — і капітан, приголомшений більше, ніж коли б його самого закували в кайдани, щоб доставити на Бриг-майдан, уздрів, як уся родина з місіс Мак-Стінджер на чолі тихо-мирно прямує рядочком до виходу. Він ледве встиг витягти свою скарбничку й потай всунути кілька монет своїй колишній улюблениці Юліані і Чавлі, в якому вбачав задатки майбутнього моряка, як всі вони покинули мічманову оселю, а Якчіп, шепнувши, що все прокрутить як слід і по дорозі на корабель ще заскочить сюди, зачинив за собою двері як останній член експедиції.

Коли капітан, повернувшись до маленької вітальні, опинився на самоті, його спочатку обсіли тривожні думки, — що, мабуть, у нього галюцинації або що до нього навідувались привиди, а не люди з плоті та крові. Однак безмежна віра в командора «Обачної Клари» й безмірний захват перед ним перемогли і вправили капітана в несказанне зачудування.

Все ж час минав, а Якчіп не з’являвся, і капітана почали мучити сумніви іншого плану. Чи не затягнули Якчіпа підступно на Бриг-майдан, щоб замкнути його там як заручника? В такому разі капітанові, як людині честі, належить звільнити його, хай і ціною власної свободи. А може, він був атакований місіс Мак-Стінджер, зазнав поразки і тепер соромиться показуватись йому на очі? Може, нарешті, місіс Мак-Стінджер, з її мінливою вдачею, визнала за краще повернутися назад, на борт маленького мічмана, і Якчіп, удаючи, що веде її найкоротшим шляхом, намагається запровадити сімейство в найдикіші закутки Лондона? Але передовсім — як йому, капітанові Катлу, годилося б учинити, коли б і Якчіп, і Мак-Стінджери пропали безвісти, — що при даному, вельми дивному й непередбаченому перебігу подій було цілком імовірним?

Він бився із цими думками, поки втомився, а Якчіпа все не було. Вже й постіль розстелив під прилавком, готовий лягти, а Якчіпа все не було. Нарешті, коли капітан зовсім утратив надію його бачити — принаймні цього вечора — й почав роздягатися, почулось тарахкотіння коліс, що спинилися перед дверима, а потім — Якчіпів голос. Капітан затрусився на думку, що він не зумів позбутися місіс Мак-Стінджер і привіз її в кебі назад.

Та ні. Якчіп нікого не привіз, крім величенької скрині, яку сам втягнув у крамницю, а втягнувши, сів зверху. Капітан упізнав у ній скриню, залишену ним у місіс Мак-Стінджер, а придивившись, зі свічкою в руці, до свого приятеля, подумав, що йому, здається, море по коліна, простіше кажучи, — що він п’яний. Сказати це з певністю було важко, бо обличчя командора і в тверезому стані анічогісінько не виражало.

— Катле, — сказав командор, підводячись зі скрині й одкриваючи віко, — оце — ваше манаття?

Капітан заглянув туди і признав своє майно.

— Ловко зроблено, га, товаришу? — спитав Якчіп.

Вдячний і вражений капітан схопив його за руку й зібрався було висловити почуття, які його переповнювали, та Якчіп вивільнився одним порухом зап’ястя і, здається, спробував підморгнути своїм вертливим оком, що, в його стані, ледь не вибило його з рівноваги. По тому він шарпнув вхідні двері і щодуху понісся до «Обачної Клари» — видно, така була в нього звичка, коли він вважав, що зробив своє.

Знавши відлюдькувату вдачу свого приятеля, капітан Катл вирішив не турбувати Якчіпа на другий день, а почекати, доки він сам зволить ласкаво виявити таке бажання, коли ж ні — то піти до нього трохи згодом. Отже, від наступного ранку капітан знову зажив своїм самотнім життям, проводячи ранки, і дні, і ночі в глибоких роздумах про старого Сола Джілса, про Якчіпові пророцтва щодо нього і про все, що давало надію на його повернення. Роздуми ці значно зміцнили капітанові надії, і він підтримував їх — і себе — тим, що став виходити на поріг, виглядаючи свого друга, — тепер, здобувши незвичну для нього свободу, він наважувався і на це, — а про випадок несподіваного повернення Джілса поставив його крісло на старе місце і навів у маленькій вітальні старий порядок. А також завбачливо зняв зі стіни невеличкий портрет Уолтера-школяра, щоб не краяв Солові серця, коли він повернеться. Іноді капітан мав передчуття, що він з’явиться такого-то дня, і одної неділі замовив навіть подвійний обід — настільки був повен оптимізму. Але Соломон не з’являвся, й тільки сусіди раз у раз помічали моряка в лискучому капелюсі, що вистоював вечорами на порозі крамниці, роздивляючись на всі боки.