Домбі і син

Розділ п’ятдесятий

Нагорі в дерев’яного мічмана була порожня кімната, що колись за давніх часів правила Уолтерові за спальню. Розбудивши капітана зарання, Уолтер запропонував перенести туди деякі найбільш пригожі меблі з маленької вітальні, щоб Флоренс могла там оселитися відразу, як тільки встане. А що пихтіти та обливатися потом ради такого діла було для капітана найбільшою насолодою, то він з охотою (як сам сказав) узявся до нього і години за дві кімната на піддашші перетворилася в щось схоже на сухопутну каюту, оздоблену найдобірнішим рухомим майном з вітальні, включно з фрегатом «Тартар», якого капітан з такою любов’ю почепив над каміном, що, задкуючи, ще з півгодини дивився на нього, нетямлячись від зат хвату.

Жодні умовляння з боку Уолтера не змусили капітана накрутити величезного годинника, чи забрати назад бляшанку, чи хоча б доторкнутися до щигщів для цукру або до чайних ложечок.

— Ні-ні, хлопче, — незмінно відповідав капітан, — я передав усе те невеличке майно вам, у спільне посідання.

Слова ці капітан повторював з великою поважністю та натхненням, очевидно, гадаючи, що вони мають силу парламентської ухвали і що коли сам він ніколи ніяк не домагатиметься свого права власності, то така форма передачі майна жодних сумнівів викликати не може.

Перестановка в домі була добра не тільки тим, що Флоренс перебиралася в зручнішу кімнату, а й тим, що мічмана нарешті можна було вернути на постійний його спостережний пункт, і повідчиняти віконниці. Остання церемонія — хоч простосердий капітан надавав їй небагато ваги — аж ніяк не була зайвою, оскільки зачинені впродовж цілого дня віконниці так збурили всіх сусідів; що дім майстра корабельних інструментів удостоївся незвичайної уваги громадськості і перебував під пильним наглядом гурту роззяв, що з протилежного боку вулиці спостерігали за ним безперервно, від сходу до заходу сонця. Групу безробітних і волоцюг цікавила, зокрема, капітанова доля, і раз по раз хтось із них падав у болото під вітриною крамниці, зазираючи крізь підвальні грати й залюбки уявляючи, що капітан висить там у кутку, бо онде видно краєчок його фрака. Те, що капітан саме там; завзято заперечувалось фракцією опозиціонерів, яка дотримувалася думки, що він лежить на сходах, убитий молотком. Отже, коли об’єкт цих пересудів з’явився рано-вранці на порозі, живий і здоровий, мов нічого й не трапилось, то тут не обійшлось без певного розчарування; а квартальний наглядач, чоловік амбітний, який розраховував бути за присяжного при виламуванні дверей, і в повній парадній формі: виступити як свідок перед слідчим; не втримався, аби не сказати сусідові навпроти, що, краще б той, у лискучому капелюсі, таких коників більше не викидав — яких саме, він не уточнював, — і що він, наглядач, відтепер триматиме його на оці.

— Капітане Катле, — сказав замислений над чимсь Уолтер, коли вони стояли під дверима крамниці, відпочиваючи по тяжких трудах і поглядаючи на стару, знайому вулицю; година була ще рання. — І за весь цей час — жодної вісточки про дядька Сола?

— Жоднісінької, голубчику, — похитав головою капітан.

— Поїхав шукати мене, любий, хороший старий, — мовив Уолтер. — Але щоб ні разу вам не написати? Чому ж це так? Ну, хай він каже в листі, що ви дали мені, — він видобув з кишені пакет, розпечатаний в присутності премудрого Якчіпа, — коли до того, як відкриєте конверт, від нього не буде звістки, то можете вважати, що він помер. Борони боже! Але тоді була б звістка про нього, — якби він справді помер! Не він сам, так хтось інший написав би — звірно, знаючи його останню волю, мовляв, «такого-то числа помер у моєму домі» — чи то «у мене на руках», чи ще якось, — «містер Соломон Джілс з Лондона, що просив передати вам останнє вітання й останнє побажання».

Капітан, який досі не піднімався на таку висоту передбачення, був уражений перспективами, що відкривалися звідти, і, глибокодумно кивнувши головою, озвався:

— Добре сказано, хлопче. Дуже добре сказано. Я багато думав про це… точніше, — додав, червоніючи, Уолтер, — я багато про що думав цілу цю безсонну ніч і певен, що дядько Сол (дай йому боже, щастя!) живий і повернеться. Я не так уже й дивуюся, що він поїхав, бо коли й не брати до уваги його потягу до чудесного, що завжди був йому властивий, та тої великої любові, яку чув до мене і проти якої все інше для нього не мало значення, — о ніхто цього не знає так, як я, мені ж він був рідніший за батька, — тут голос Уолтерів зробився приглушений, хрипкуватий, а погляд помандрував кудись у глиб вулиці, — коли, кажу, й не брати цього до уваги, то й без того я читав і чув про людей, котрі, якщо хтось рідний і дорогий їм пропав безвісти на морі, переселялися в ті прибережні краї, куди чутка про загиблий корабель могла б дійти хоч на годину-дві раніше, ніж кудись-інде; а навіть, бувало, пливли тим самим курсом до порту його призначення, ніби те плавання могло їм щось пояснити. Я, певно, й сам би так учинив — може, й швидше, ніж хтось інший. Але що дядечко не написав вам, хоч явно мав намір це зробити, або, якщо він і помер, то як так, що вам ніхто не дав знати про його смерть, — отого я втямити не годен.

Капітан Катл, скрушно похитавши головою, зазначив, що й сам Джек Якчіп не годен був того втямити, а цей чоловік теж уміє висловити путящу думку.

— Був би мій дядечко безпечним юнаком, що його якась компанія могла затягти до шинку і там порішити задля тих грошей, які мав при собі, — сказав Уолтер, або гулящим матросом, що сходить на берег з кількамісячною платнею в кишені, — то я ще міг би зрозуміти, чому він зник отак без сліду. Але, знаючи, яким він був, — сподіваюсь, і є, — я не можу собі цього уявити.

— Уолтере, хлопче, — сказав капітан, тоскно дивлячись на нього, поки він розмірковував, — ну, і що ти про все це думаєш?

— Сам не знаю, що думати, капітане Катле, — відповів Уолтер. — Мабуть, він таки й справді вам не писав. Це без усяких сумнівів?

— Коли б Сол Джілс писав, то де ж його лист, хлопче? — переконливо сказав капітан.

— Може, він попросив когось передати листа особисто, — висунув припущення Уолтер, — а той забув про нього або закинув кудись, а то й загубив. Навіть це здається мені ймовірнішим, ніж та, друга можливість. Одне слово, я не тільки не хочу брати до уваги ту другу можливість, капітане Катле, а й не можу і не буду.

— Надія, Уол-ре, — глибокодумно сказав капітан, — надія. Ось що тебе надихає. Надія — це буй (перегорни свою «Пташку співучу», розділ ліричних, пісень), але, господи ж мій, як і кожний буй, вона лиш тримається на плаву, і нікуди ти нею не постернуєш. Там, на носі, де фігура Надії, є й якір; та тільки що мені, з якоря, коли нема дна, щоб кинути його?

Усе, це капітан Катл виголосив не так від себе самого, як від імені мудрого городянина й домовласника, що покликаний вділити пригорщу своєї мудрості недосвідченому юнакові. Обличчя його під час промови й справді сяяло новою надією, яку перейняв від Уолтера, тож завершив він тим, що ляснув хлопця по спині і з запалом мовив:

— Ур-ра, хлопче! Я й сам такої ж думки.

Уолтер, весело сміючись, відповів тим самим «ура!» і сказав:

— Ще лиш словечко про дядька, капітане Катле. Гадаю, такого не могло бути, щоб він послав листа звичайним шляхом — через поштову контору чи з якимсь судном… розумієте?

— Ну, ну, хлопче? — підтримав його капітан.

— …і ви якось прогавили того листа.

— Що ти, Уол-ре? — мовив капітан, і в очах йому майнуло щось ледве схоже на суворий докір. — Хіба ж відтоді, як пропав той учений Сол Джілс, дядечко твій, не виглядав я його чи знаку від нього і вдень, і вночі? Хіба не щеміло мені серце, наслухаючи завше за ним і за тобою? Хіба ж, навіть спавши, не стояв я на своїм посту і чи не вважав би ганьбою покинути його, поки оцей мічман ще цілий і невшкоджений?

— Так, я знаю це, капітане Катле, — відповів Уолтер, хапаючи його за руку. — Я знаю, які ви щирі й серйозні в усьому, що говорите і відчуваєте. Я певен цього. Повірте, я певен цього не менше, ніж того, що стою отут на порозі, чи того, що тримаю оцю чесну долоню. Вірите?

— Вірю, вірю, Уол-ре, — заяснів радістю капітан.

— Не буду більше нічого гадати, — мовив Уолтер, гаряче тиснучи жорстку руку капітана, який теж тис йому руку з не меншою ревністю. — А додам тільки одне: боронь боже, щоб я торкнувся дядечкового майна, капітане Катле! Усе, що він лишив тут, і далі зостанеться під опікою найнадійнішого з розпорядників і найдобрішого з людей — і коли його ім’я не Катл, то, значить, він безіменний. А тепер, найкращий друже, поговорім про… міс Домбі.

Ще й не вимовивши цих двох слів, він уже якось одмінився, а вимовив — усю його щирість і веселість наче рукою зняло.

— Вчора, перед тим як міс Домбі урвала мене, — сказав Уолтер, — коли я заговорив про її батька, я думав… пригадуєте це?

Капітан добре пригадував, бо притакнув головою.

— Я думав, що єдине наше нелегке завдання — переконати її, щоб порозумілася зі своїми близькими й повернулась додому.

Капітан буркнув стиха «Доста!», чи «Тримайсь!», чи ще щось принагідно доречне, та, оскільки він украй, стерявся від того, що почув, це вийшло в нього так тихо, що — Про його слова можна було лише гадати.

— Але тепер уже все, — сказав Уолтер. — Я більше так не думаю. Я б радше волів знов опинитися на тім самім уламку, на якім мене й досі ще носить у снах, — і хай би носило до самої смерті!

— Ура, хлопче! — скрикнув капітан, вибухнувши непогамовною радістю, — ура, ура!

— Подумати тільки — їй, такій молоденькій, такій лагідній, такій вродливій, — сказав Уолтер, — так добре вихованій, створеній для зовсім іншого життя, доведеться стати на прю з суворим світом! Але ми бачили, яке провалля лежить позад неї, — хоч одна вона знає його глибину, — і вороття назад нема.

Капітан Катл, дарма що не все второпав, повністю погодився з усім і якнайпалкіше запевнив, що вітер для них сприятливий.

— Її не можна залишати тут саму, — правда, капітане Катле? — занепокоєно спитав Уолтер.

— Далебі, не знаю, хлопче, — відповів капітан по хвилині мудрої задуми. — Те, що й ти тут є, їй до товариства, і що ви обоє, спільно.

— Любий капітане! — перебив Уолтер. — Що з того, що я тут? Міс Домбі, проста й безневинна серцем, ставиться до мене, як до прибраного брата; але чи таке ж безневинне і просте було б моє серце, якби я удавав, ніби й справді в це повірив — у те, що я маю право як брат отак запросто підступитися до неї?.. Якби я удавав, ніби й справді забув, що честь не дає мені такого права?..

— Уолтере, хлопче мій, — знову стерявшись, озвався капітан, — а чи не можна якось інакше, не як брат.

— Ох! — відповів Уолтер. — Невже ви хотіли б, щоб я втратив усяку повагу в її очах, — в її очах! — щоб її янгольське личко навіки закрилось для мене, бо я, скориставшись з того, що вона, така довірлива, така беззахисна, знайшла тут притулок, посмів спробувати стати її коханцем? Та що я верзу? Коли б я зробив таке, то ніхто в світі не обурився б дужче, ніж ви.

— Уолтере, хлопчику, — сказав капітан, дедалі смутніший, — якби існувала якась поважна причина, чому двоє людей не можуть поєднатися в храмі обітниць — ти переглянь це місце, й зазнач, — то я, гадаю, заявив би про неї під час заручин. А по-іншому не можна ніяк, мій хлопче?

Уолтер, заперечуючи, рішуче махнув рукою.

— Ну, що ж, хлопче, — пробурмотів капітан. — Не можу не визнати, що в усьому цьому я сильно сів на ніс, або, інакше кажучи, дав повний кругом. Та щодо панни-дівчинки, Уол-ре, то запам’ятай — до пошани й обов’язку перед нею зобов’язує мене мій статут, хоч, може, й не найкращий; тому йду за тобою в кільватері, хлопче, і вірю, що ти, безперечно, робиш усе як слід. То, кажеш, по-іншому не можна? — повторив капітан, з вельми зажуреним виглядом споглядаючи руїни вибудованого ним замку.

— А тепер, капітане Катле, — почав Уолтер веселішим тоном, щоб підбадьорити капітана, та тільки марно старався, — я думаю, треба знайти таку особу, котра могла б бути за компаньйонку міс Домбі, поки вона тут живе, і котрій можна вірити. З родичів ніхто не підходить. Міс Домбі не може не відчувати, що всі вони залежні від її батька. А що сталося з Сюзанною?

— З тою молодичкою? — спитав капітан. — По-моєму, її звільнили всупереч бажанню Втіхи серця. Я дав був сигнал запиту, тільки-но панна-дівчинка прибула сюди, — відгук був вельми похвальний, але сказали, що її давно вже нема.

— То спитайте в міс Домбі, куди вона пішла, — попросив Уолтер, — і спробуємо її розшукати. Вже така пора, що міс Домбі, може, й прокинулась. Ви її найкращий друг, — підіть почекайте її нагорі, а я тут, унизу, сам про все подбаю.

Пригнічений до краю капітан зітхнув, як і Уолтер, і скорився. Флоренс була в захваті від своєї нової кімнати, прагла побачити Уолтера й нетямилась з радощів, що знову зустрінеться з своїм давнім другом Сюзанною. Але Флоренс не могла сказати, куди вона поїхала, — знала лише, що це десь в Уессексі, а сказати напевне ніхто не міг — хіба що містер Тутс.

З цими даними вернувся засмучений капітан до Уолтера і пояснив йому, що містер Тутс — це той молодий джентльмен, якого він бачив під дверима крамниці, що це його приятель, що це — багатий молодий джентльмен, який безнадійно закоханий в міс Домбі. Капітан розповів також, як завдяки вістці про гадану смерть Уолтера він познайомився з містером Тутсом і як між ними дійшло до врочистої згоди, що зобов’язувала містера Тутса мовчати про своє кохання.

Звідси виникло питання, чи може Флоренс звіритись на містера Тутса, а що Флоренс відповіла: «О, цілком, — всім серцем!», — то виникла необхідність з'ясувати, де живе містер Тутс. Цього Флоренс не знала, а капітан забув. Але не встиг капітан у маленькій вітальні запевнити Уолтера, що містер Тутс скоро тут буде, як той і справді прийшов.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, без усяких церемоній вриваючись у вітальню, — я в такому стані, що от-от збожеволію!

Він випалив ці слова, наче з мортири, і тільки тоді помітив Уолтера, привітавши його жалісним хихотінням.

— Вибачте, сер, — сказав містер Тутс, хапаючись за чоло, — але я зараз у такому стані, що просто з розуму сходжу, чи й уже зійшов, а коли людині так недобре, то вимагати від неї гречності — однаково, що глумитися з неї. Капітане Джілсе, дозвольте поговорити з вами віч-на-віч.

— Ще б пак, братику, — відповів капітан, беручи його за руку, — бо ми тільки вас і виглядали.

— О, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — та кого ж тут було виглядати! Я навіть поголитись боявся — такий у мене стан збуджений. Одяг у мене нечищений. Волосся позлипалося. Я сказав Курчаті, що покладу його трупом, як надумає чистити мені чоботи!

Дикий, несамовитий вигляд містера Тутса підтверджував усі ці ознаки душевного розладу.

— Слухайте-но, братику, — мовив капітан. — Оце — Уолтер, небіж старого Сола Джілса. Той, що, вважалось, загинув на морі.

Містер Тутс зняв руку з чола і видивився на Уолтера.

— Боже милий! — пробелькотів він. — Ще того бракувало! Як ся маєте? А… а… ви, певно, дуже промокли. Капітане Джілсе, — чи дозволите два слова сказати в крамниці?

Він ухопив капітана за фрак і, по дорозі в крамницю, зашепотів:

— Так оце, капітане Джілсе, той самий, про якого ви говорили, коли казали, що він і міс Домбі створені одне для одного?

— Ага, так, мій хлопче, — відповів безутішний капітан. — Колись я так думав.

— І саме тепер! — вигукнув містер Тутс, знову хапаючись за чоло. — І саме він! — ненависний суперник! Хоча ні, — не ненависний суперник, — містер Тутс раптом затнувся, подумав і опустив руку. — Чого б я його ненавидів? Ні. Якщо моє почуття справді некорисливе, капітане Джілсе, я це зараз же доведу, — дозвольте?

Містер Тутс прожогом кинувся назад до вітальні і, міцно потиснувши Уолтерові руку, сказав:

— Як ся маєте? Надіюся, ви не застудились. Я… я буду дуже радий, якщо ви зробите мені приємність своїм знайомством, бажаю вам усього найкращого. Слово честі й гонору, — сказав містер Тутс, запал якого, поки він придивлявся до обличчя й статури Уолтера, дедалі зростав, — я дуже радий бачити вас.

— Красно вам дякую, — відповів Уолтер. — Я й не сподівався такого щирого й гарячого прийому.

— Не сподівалися, кажете? — перепитав містер Тутс, все трусячи його руку. — Це дуже мило з вашого боку. Вельми вам зобов’язаний. Як ся маєте? Сподіваюсь, у вас усі здорові там, за… там… на… тобто, там, звідки ви приїхали, знаєте.

На всі ці добрі побажання й ще кращі наміри Уолтер відповів, як личить чоловікові.

— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — я хотів би бути бездоганним у справах честі, але, гадаю, зараз мені можна торкнутися однієї теми, яка…

— Так, так, хлопче, — відповів капітан. — Сміло, сміло!

— Тоді, капітане Джілсе, — і ви, лейтенанте Уолтере, — сказав містер Тутс, — чи знаєте ви, що в домі містера Домбі кояться жахливі речі і що міс Домбі кинула свого батька, який, на мою думку, — з чималим піднесенням мовив містер Тутс, — є таким звіром, що назвати його… е… мармуровим пам’ятником або хижаком і то була б завелика честь для нього, — і що вона пропала й пішла невідомо куди?

— А можна спитати, як ви дізналися про це? — звідався Уолтер.

— Лейтенанте Уолтере, — сказав містер Тутс, що сам вирішив, що до Уолтера треба звертатися тільки так, мабуть, пов’язавши його ім’я з морським фахом та добачаючи якусь кревну спорідненість між ним і капітаном, що само собою поширювалась і на їхні чини. — Лейтенанте Уолтере, я не від того, щоб оповісти вам прямо й відверто. Річ у тім, що відчуваючи надзвичайний інтерес до всього, що стосується міс Домбі,— не з егоїстичних міркувань, лейтенанте Уолтере, бо я чудово розумію, що найкраще зробив би, якби припинив своє існування, котре лише всім заважає, — я мав звичку коли-не-коли робити невеличкі подарунки одному лакеєві, дуже порядному молодику на ймення Тавлінсон, що від якогось часу живе в їхньому домі, — цей Тавлінсон і розповів мені вчора про всі ті справи. Відтоді, капітане Джілсе, — і лейтенанте Уолтерс, — я ходжу, як очманілий, і цілу ніч провалявся на канапі такою-ото руїною, яку ви бачите перед собою.

— Містере Тутсе, — мовив Уолтер, — я щасливий, що можу порадувати вас. Заспокойтеся, будь ласка. Міс Домбі — жива і здорова.

— Сер! — скрикнув містер Тутс, зірвавшись з місця, і наново взявся тиснути йому руку, — моя радість така незмірна, така невимовна, що навіть якби я мав почути зараз, що міс Домбі ще й заміж вийшла, і то б я не міг не всміхнутися. Далебі, капітане Джілсе, — звернувся містер Тутс до капітана, — я справді так думаю, — не знаю, правда, що зробив би з собою в наступну хвилину, але я не міг би не всміхнутися, така це для мене радість!

— Для такого благородного серця, як ваше, — сказав Уолтер, аж ніяк не барячись і собі потиснути йому руку, — буде ще більшою радістю дізнатись, що ви можете прислужитися міс Домбі. Капітане Катле, чи не були б ви ласкаві провести містера Тутса нагору?

Капітан кивнув містеру Тутсу, який з ошелешеним видом почимчикував услід за ним на піддашшя і без жодного попередження з боку свого проводиря опинився в новій оселі Флоренс.

Подив та втіха бідолашного містера Тутса були такі, що могли знайти собі тільки чудернацькі вияви. Він підбіг до Флоренс, ухопив її руку, поцілував, пустив, ухопив знов, упав навколішки, лив сльози, хихотів і цілковито не зважав на небезпеку з боку Діогена, який, добачаючи в цій поведінці певну войовничість намірів, крутився круг нього безперестанку, наче вагався, куди ж його вкусити, зате не мав ніяких вагань, що вкусити треба.

— Ой Ді, який же ти поганий, непам’яткий собака! Я така рада, що бачу вас, любий містере Тутсе!

— Спасибі, — відповів містер Тутс. — Я почуваюся дуже добре, вельми вам зобов’язаний, міс Домбі. Сподіваюся, всі ваші рідні здорові теж.

Містер Тутс вимовив це, навіть гадки не маючи, що ж він каже, потім сів і вп’явся очима у Флоренс, і на його обличчі якнайвиразніше проступала боротьба радості і розпуки.

— Капітан Джілс і лейтенант Уолтерс сказали, — ледь видихнув містер Тутс, — що я можу прислужитися вам, міс Домбі. Коли б мені вдалося якось пустити в непам’ять той день у Брайтоні, коли я повівся як… батьковбивця, а не як людина, що має свої статки, — суворо засуджував себе Тутс, — я б з радістю ліг у тиху могилу.

— Прошу вас, містере Тутсе, — сказала Флоренс, — не треба нічого пускати в непам’ять. Та я і не зможу, повірте мені. Ви завжди були безмірно люб’язні і добрі, завжди.

— Міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ваша увага до моїх почуттів пояснюється тільки вашою янгольською вдачею. Тисячу разів дякую вам. Це абсолютно пусте.

— А що ми хотіли спитати у вас, — сказала Флоренс — чи не пам’ятаєте ви, де можна знайти Сюзанну, яку ви були такі ласкаві супроводити до диліжанса, коли вона пішла від мене?

— Я не можу, міс Домбі, точно пригадати назву місцевості, що була написана на диліжансі, — по хвилинному роздумі відповів містер Тутс, — але пам’ятаю, вона казала, що не буде там затримуватись, а поїде далі. Одначе, міс Домбі, коли ви хочете, щоб вона знайшлася і була тут, то ми з Курчам приставимо її сюди з усією швидкістю, на яку тільки здатна моя відданість і його великий розум.

Містер Тутс виявив таке очевидне натхнення й захоплення перспективою стати в пригоді, а його некорислива щирість була така безперечна, що відмовити йому було б жорстоко. Флоренс делікатно втрималась од застережень, але не могла втриматись, щоб не засипати його подяками, і містер Тутс гордо узяв на себе це негайне доручення.

— Бувайте здорові, міс Домбі, — мовив містер Тутс, торкнувшись її простягненої руки, спалахнувши на виду і здригнувшись усім тілом у розпачі свого безнадійного кохання. — Дозвольте запевнити, що ваше нещастя призводить мене до відчаю, і що ви можете покластись на мене майже так, як на самого капітана Джілса. Я добре знаю, міс Домбі, всі свої хиби та вади, — це, зрештою, геть пусте, дякую, але запевняю вас, на мене можна покластись цілком, міс Домбі.

З цими словами містер Тутс вийшов з кімнати в супроводі капітана, що ввесь цей час з капелюхом під пахвою стояв осторонь і, пригладжуючи гачком скуйовджене волосся, не без цікавості дослухався до розмови. А коли двері за ними зачинилися, сонечко життя містера Тутса знову затягли хмари.

— Капітане Джілсе, — мовив цей джентльмен, спинившись унизу на сходах і обернувшись, — правду кажучи, не такий у мене настрій, щоб я міг дивитися на лейтенанта Уолтера з тим дружнім почуттям, яке хотів би до нього мати. Ми не завжди владні над нашими почуттями, капітане Джілсе, і я був би винятково вам вдячний, якби ви випустили мене з чорного ходу.

— Ви свій курс самі намітите, братику, — відповів капітан. — А в тому, що він буде чесний і гідний моряка, я нітрохи не сумніваюся.

— Ви надзвичайно люб’язні, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Ваша добра думка — велика втіха для мене. Є ще одна справа, — додав містер Тутс, затримавшись у коридорі, за піводчиненими дверима, — яку, сподіваюся, ви візьмете до уваги, капітане Джілсе, і з якою було б добре ознайомити й лейтенанта Уолтера. Я, знаєте, вже остаточно вступив у володіння своїми статками, і… і не знаю, що з ними робити. Якби я міг хоч якось придатися вам з погляду фінансів, я ліг би у тиху могилу легко й спокійно.

Більше містер Тутс не додав нічого, тільки вислизнув без шуму й зачинив за собою двері, не давши капітанові відповісти.

Ще довго після його відходу Флоренс думала про цього добряка з мішаним почуттям утіхи та болю. Він був такий чесний і щиросердий, що бачитися з ним і бачити його відданість у тяжку для неї хвилину було втіхою для серця неоціненною; але водночас думка, що вона бодай на мить зробила його нещасливим чи бодай пальцем скаламутила супокійний плин його життя, боліла їй так, що очі набігали слізьми, а груди стискалися від жалю. Капітан Катл теж, тільки по-своєму, думав про містера Тутса; думав про нього й Уолтер; і коли ввечері всі троє сиділи в новій кімнатці Флоренс, Уолтер з великим запалом вихваляв містера Тутса й переповів Флоренс, що той казав, одходячи, оздобивши його слова якнайприхильнішими коментарями та похвалами, в яких проступала його власна чесна й співчутлива душа.

Містер Тутс не приходив ні завтра, ні позавтра, ні ще кілька днів, а тим часом Флоренс, наче пташка в клітці, жила, ніким не полохана, на піддашші в старого майстра корабельних інструментів. Але з плином часу голівка її хилилась усе нижче і жалісніше, і її обличчя, що дуже скидалося на Полеве, з горішнього вікна часто зверталося до неба, наче виглядало свого янгола десь на далекому світлому березі, про який, лежачи в ліжечку, говорив її покійний брат.

Флоренс останнім часом змарніла і схудла, пережиті хвилювання не могли не відбитись на її здоров’ї. Та не тілесна недуга непокоїла її. Вона боліла душею, і причиною цьому був Уолтер.

Хоч він і дбав про неї, і хвилювався за неї, і був гордий та радий, що може їй прислужитися, виказуючи при цьому такі завзяття і ревність, на які тільки був здатний, Флоренс бачила, що він її уникає. Впродовж цілого дня він рідко коли підходив до її кімнати. Коли вона кликала його, він приходив і в першу хвилину був такий же безпосередній та жвавий, яким пам’ятався їй з того дня, коли вона загубилася у вуличному натовпі; та потім ставав якийсь скований — чуйне серце Флоренс не могло не помітити цього — та неспокійний і незабаром зникав. І вранці, і вдень він ніколи не приходив до неї без запрошення. Зате ввечері, коли сутеніло, він завжди сидів коло неї, і то були найщасливіші години для Флоренс; їй здавалось, що то повернувся колишній Уолтер, Уолтер її дитинства. Але й тоді яке-небудь незначне слово, погляд чи жест доводили, що між ними лягла якась невловна межа, котру годі переступити.

Не могла вона не бачити й того, що всі ці ознаки, зміни, які відбулися в Уолтерові, проступали попри всі старання хлопця приховати їх. Дбаючи про неї, думала Флоренс, і щиро прагнучи, щоб ласкавою рукою не зранити її мимохіть, він не раз удавався до різних дрібних хитрощів та оман. Тим прикріше відчувала вона, як сильно він одмінився, і тим частіше оплакувала цю братову відчуженість.

І капітан — її невтомний, чулий і ревний приятель — теж бачив це, думала Флоренс, і теж уболівав. Він був уже не такий райдужно-веселий, як перше, і, коли вони вечорами сиділи утрьох, крадькома кидав то на неї, то на Уолтера доволі-таки журним оком.

Нарешті Флоренс вирішила, що поговорить з Уолтером, їй здавалось, що вона вже знає причину його відчуження, і, коли скаже йому про це і про те, що змирилася з усім і не дорікає йому, то і їй відляже від серця, і йому буде спокійніше на душі.

І одної неділі, пополудні, вона зважилася на це. Вірний капітан, у своїм дивогляднім комірці та в окулярах, сидів коло неї і читав, коли Флоренс спитала, чи не знає він, де Уолтер.

— Думаю, внизу, панно-дівчинко, — відповів капітан.

— Я хотіла б із ним поговорити, — сказала Флоренс, похапцем підводячись, немов зібралась іти туди.

— Я миттю пришлю його сюди, красунечко, — сказав капітан.

По чому він, вельми моторно, завдав на плече свою книгу, — бо по неділях капітан уважав за обов’язок читати тільки дуже грубезні книги, оскільки у них солідніший вигляд, і кілька років тому виторгував у книгарні велетенський томище, п’ять рядків із якого щоразу так збивали його з пантелику, що він і досі не визначив, про що там мова, — і пішов. Незабаром з’явився Уолтер.

— Капітан Катл казав мені, міс Домбі… — жваво почав він з порога і замовк, побачивши її лице. — Ви зле почуваєтесь сьогодні. Ви засмучені. І плакали.

Він говорив так лагідно і голос його так гарячково тремтів, що на очах їй виступили сльози.

— Уолтере, — м’яко мовила Флоренс, — я і не зовсім добре почуваюся, і плакала. Я хочу поговорити з тобою.

Він сів навпроти, вдивляючись у вродливе невинне личко, зблід, і губи йому задрижали.

— Тоді, ввечері, коли я побачила, що ти живий… О Уолтере, любий, що я пережила тоді, скільки надій я мала!..

Він зіперся тремтячою рукою на стіл між ними і не зводив з неї очей.

— Тоді ти сказав, що я змінилася. Мене здивували ці слова, але тепер я розумію, що це правда. Не сердься на мене, Уолтере. Я тоді була занадто щаслива, щоб над цим замислитись.

Вона знову здалася йому дитям. Він знову бачив перед собою щире, довірливе, любляче дитя. А не дорогу серцю жінку, до ніг якої склав би усі скарби світу!

— Ти пригадуєш нашу останню зустріч, Уолтере, перед твоїм від’їздом?

Він сунув руку за пазуху і видобув маленький гаманець.

— Я весь час носив його на шиї. Якби я тоді втонув, він разом зі мною лежав би на дні моря.

— І далі носитимеш, Уолтере, — на пам’ять про мене?

— До самої смерті!

Вона поклала свою руку на його так безбоязно й просто, немов лише вчора дала цей подарунок на спомин.

— Я рада цьому. Я завжди з радістю думатиму про це, Уолтере. А чи не здається тобі, що думка про цю зміну прийшла нам обом одночасно, коли ми у той вечір розмовляли з тобою?

— Ні, — з подивом у голосі відповів він.

— Так, Уолтере. Я ще тоді мимоволі зіпсувала твої плани на майбутнє. Тільки тоді я боялася й подумати про це, але тепер знаю певно. Якщо тоді ти, з великодушності своєї, ще був здатний приховувати від мене, що ти теж це знаєш, то тепер це тобі не вдається, хоч ти й стараєшся, і не менш великодушно. Ти ж таки стараєшся. Я вдячна тобі, Уолтере, щиро, глибоко вдячна, але твої старання даремні. Забагато ти настраждався — і сам, і разом з найріднішою тобі людиною, — щоб цілком забути, хто став мимовільною причиною всіх нещасть, що окошилися на вас. Ти просто не можеш мені цього забути, — то як ми можемо бути братом і сестрою? Не думай тільки, любий Уолтере, ніби я тобі дорікаю. Мені треба було б пам’ятати про це — я повинна була про це пам’ятати, та забула з радощів. Єдине, на що я надіюся, — те, що тепер, коли ми порозумілися, тобі буде не так гірко думати про мене. І єдине, чого я прошу, Уолтере, від імені тієї бідної дитини, яка була тобі сестрою колись, — не борися більше з собою і не муч себе через мене, якщо я все вже знаю.

Поки вона говорила, Уолтер дивився на неї з таким подивом на обличчі, що для якогось іншого почуття на ньому просто не знайшлося б місця. А тепер ухопив ту руку, що так благально торкалася його руки, і вже не пустив.

— О міс Домбі, — сказав він, — невже, невимовно страждаючи й тлумлячи почуття, які я повинен і мав би відчувати до вас, я ще, як ви кажете, змушував страждати і вас! Але ж, свідчуся богом, ви завжди, завжди були для мене найяснішим, найчистішим спогадом мого дитинства та юності. Про те, чим ви були і є в моєму житті, я завжди думав і думатиму як про святість, якої довіку не можна ні злегковажити, ні переоцінити, ні забути. Знов чути, бачити вас такою, якою ви були в той вечір, коли ми прощалися, — це вже невимовне щастя, а якби я знав, що ви любите мене як брата й звіряєтесь на мене, — це було б друге велике щастя, яке припало мені.

— Уолтере, — мовила Флоренс, дивлячись йому в вічі, але міняючись на виду, — що ж то за почуття, які ти повинен і мав би відчувати до мене, крім тих, що вже є?

— Пошана, — тихим голосом сказав. Уолтер. — Шаноба.

Щоки її зарожевілися, і вона несміливо й замислено забрала свою руку, але й далі дивилась на нього серйозно й допитливо.

— Я не маю права бути братом, — сказав Уолтер. — І не претендую на це. Я покинув тут дитину, а бачу жінку.

Рум’янець розлився їй по обличчі. Махнула йому, немов благала замовкнути, і впала обличчям на руки.

Якийсь час обоє мовчали. Вона плакала.

— Шануючи таке чисте, довірливе й добре серце, — сказав Уолтер, — я змушений відірватися від нього, хоч при цьому рветься моє. Як же я смію сказати, що то — серце сестри?

Вона й далі плакала.

— Якби ви були щасливі, тішилися любов’ю й захватом друзів — взагалі всім, на що ви маєте право від народження і чому можна позаздрити, — сказав Уолтер, — і при тому назвали б мене братом, згадавши колишню прихильність, — тоді я, незважаючи на відстань між нами, відгукнувся б на це ім’я, маючи цілковиту певність, що не оскверню цим вашого чистого почуття. Але зараз… і тут!

— О, спасибі, спасибі вам, Уолтере! Пробачте, що я вам так наприкрилась. Але в мене не було з ким порадитись. Я така самотня.

— Флоренс! — в запалі згукнув Уолтер. — Того, що я скажу тобі зараз, ще кілька секунд тому ніяка сила не вирвала б з моїх уст. Якби я був багатий, якби мав хоч якусь можливість — чи надію бодай, — створити тобі умови, близькі до тих, в яких ти виросла, то я б сказав, що є одне ім’я, яким ти могла б мене нагородити — разом з найвищим на світі правом, правом оберігати, й леліяти тебе, — і на яке я нічим собі не заслужив, хіба тим, що кохаю тебе, поважаю тебе, і моє серце цілком належить тобі. Я сказав би, що це — єдине право, право захищати та берегти тебе, яке ти могла б мені дати, а я посмів-би прийняти й назвати своїм, та й то вважаючи дарунком таким великим і безцінним, що все життя моє було б замалою платою за нього.

Вона й далі не підводила голови; сльози котилися їй по щоках, а груди здригалися від ридань.

— Флоренс, люба, кохана Флоренс! — як я — завжди називав тебе подумки, доки збагнув, який це безум і зухвальство з мого боку. Дозволь востаннє назвати тебе по імені, що таке мені дороге, і дай свою долоньку — на знак того, що по-сестринському забудеш усе, що я тут наговорив.

Вона підвела голову і сказала — з такою урочістю в погляді, з такою погідною, спокійною, ясною усмішкою, що сяйнула на нього крізь сльози, з таким тихим, лагідним трепетом у голосі і в усьому тілі, що забриніли найглибші струни його серця, а перед очима прослався туман:

— Ні, Уолтере, я не зможу цього забути. Нізащо в світі не забуду. А ти… ти дуже бідний?

— Я — чоловік мандрівний, — сказав Уолтер. — Тиняюся по морях, щоб заробити на хліб. Такий тепер мій фах.

— І скоро знову поїдеш?

— Дуже скоро.

Хвилину мовчки вона дивилася на нього, а тоді несміливо вклала тремтячу руку в його долоню.

— Якщо візьмеш мене за жінку, Уолтере, я щиро кохатиму тебе. А якщо дозволиш поїхати з тобою — без страху поїду на край світу. Я нічим не жертвую ради тебе — мені нема чим жертвувати, нема кого зрікатися, але все моє життя і любов належатимуть тобі, і, якщо помиратиму при пам’яті, помру з твоїм іменем на устах.

Він пригорнув її до серця, притулився щокою до щоки, і, вже не занедбана, вже не самотня, вона заридала в обіймах коханого.

Будьте благословенні, недільні дзвони, що так тихенько співаєте їм, зачарованим і щасливим! Будь благословен, спокій і мир недільного дня, що зливаєшся із погідністю їхніх душ і оточуєш їх святістю! Будьте благословенні, безшелесні сутінки, що вкриваєте її так м’яко і затишно, аж вона засинає, наче вколисана дитина, припавши до грудей коханого!

О, тягар любові та довір’я — який він легкий для них! Так, Уолтере, дивись на заплющені очі, дивися ніжно і з гордістю, — віднині в цілому безмежному світі вони шукають лише тебе, одного тебе!

Доки не споночіло, капітан не виходив з маленької вітальні. Він примостився на стільці, де звичайно сидів Уолтер, і дивився у віконце в стелі, аж поки день поволі згас і на небі висипали зорі. Він запалив свічку запалив і випалив люльку, та не переставав дивуватися, що ж там сталося нагорі, і чому його не кличуть до чаю.

Капітанів подив уже досяг найвищої межі, коли біля нього з’явилася Флоренс.

— А! Панна-дівчинка! — гукнув капітан. — Щось ви забалакалися з Уолтером, красо моя.

Флоренс обхопила маленькою рукою один з величезних гудзиків його фрака і, заглядаючи йому в обличчя, мовила:

— Любий капітане, я б хотіла вам дещо сказати, коли можна.

Капітан хутенько підвів голову, готовий слухати. Але й того, що він побачив, було досить, щоб разом із кріслом відсунутись якомога далі.

— Ну? Втіхо серця! — скрикнув він у радісному пориві.— Невже те?

— Те, — гаряче ствердила Флоренс.

— Уол-р! Чоловік! Те?! — загримотів капітан, жбурнувши лискучого капелюха у віконце на стелі.

— Те, — одповіла Флоренс, плачучи й сміючись заразом.

Капітан тут же стиснув її в обіймах, а тоді, піднявши капелюха й насадивши собі на голову, ухопив Флоренс під руку і повів її нагору, де, як відчував, повинен був утяти найкращий у житті дотеп.

— Ну, то що, Уолтере? — сказав капітан, встромивши в двері променисте, як жаровня, обличчя. — Значить, по-іншому не можна, га?

Він мало не вдушився цим дотепом, який повторив ще принаймні сорок разів за чаєм, в перервах натираючи рукавом своє лиснюче лице та обклепуючи голову зіжмаканою хустинкою. Однак капітан, при бажанні, міг би вказати й поважнішу підставу для радощів, бо чути було, як він, поглядаючи на Уолтера й Флоренс з несказанною втіхою, раз у раз бубонів до себе:

— Едварде Катле, хлопче мій, найліпший курс у твоєму житті ти намітив тоді, як передав оте невеличке майно у спільне володіння!