Домбі і син

Розділ тридцять п’ятий

Темної плями на вулиці вже нема. Якщо оселя містера Домбі й вирізняється чимось поміж інших, то лише своєю пишнотою, яка затьмарює решту будівель. Прислів’я каже, що дім завжди рідний, хоч який бідний. Якщо правдиве й протилежне твердження — що дім завжди рідний, хоч який він солідний, — то що то за пишний вівтар споруджено тут на честь домашніх божеств!

Цього вечора у вікнах блищать вогні; червонуватий одблиск камінів тепло світиться на шпалерах та м’яких килимах; обід чекає; стіл накрито з неабияким смаком, хоча тільки для чотирьох осіб; буфет заставлено посудом. Уперше від часу великих перемін дім готовий прийняти своїх мешканців, з хвилини на хвилину має прибути щасливе подружжя.

Цей вечір повернення додому викликає в челяді не менше збудження, ніж ранок весілля. Місіс Перч сидить на кухні й п’є чай. Вона обійшла весь будинок, визначила ціну за ярд для всіх шовків та оксамитів, і вичерпала всі словникові та позасловникові вигуки подиву й захоплення. Оббивач, залишивши під стільцем у передпокої свій капелюх і хустинку, від яких сильно тхне лаком, нипає по кімнатах, розглядаючи то карнизи під стелею, то килими під ногами, і час від часу, німіючи від захвату, витягує з кишені рулетку та похапцем, з невимовною насолодою обмірює найкоштовніші речі. Кухарка сьогодні в чудовому гуморі й каже, що там, де забава, там і вона (а що тут буде забава зараз, вона закладається — на шість пенсів), бо така вже у неї весела вдача, і була така змалечку, всі це добре знають. Слова її видобувають з грудей місіс Перч ледь чутний відгук підтримки і схвалення. Покоївка нічого не хоче, тільки щоб вони були щасливі, хоча шлюб — це лотерея, і що більше вона над цим думає, то дорожче цінує незалежність і спокій, які дає самітнє життя. Містер Тавлінсон сьогодні похмурий та злий ї каже, що він теж такої думки, а ще краще — війна і дідько бери всіх французів, — цей-бо молодик гадає, що всякий чужинець є французом і повинен ним бути за законами природи.

Ледь загуркотять колеса, розмова миттю уривається, всі наслухають, а то й схоплюються з криком: «Вони!»

Але то ще не вони, і кухарка починає оплакувати обід, що його вже двічі довелось одставляти, і оббивач і далі ходить по кімнатах, і ніхто не заважає йому чудуватися.

Флоренс готова привітати батька й нову свою маму. Вона й сама не знає, радістю чи болем зроджені ті почуття, що тріпочуть в її грудях, але схвильоване серце додає рум’янцю її щокам і блиску її очам; і на кухні перешіптуються, — бо про неї там завжди говорять, стишивши голос, — що міс Флоренс надзвичайно гарна сьогодні і що з неї, сердешної, виросла напрочуд привабна панна. Западає пауза, і кухарка, розуміючи, що від неї, як від голови зібрання, чекають остаточного присуду, каже: «Цікаво, чи…» — і замовкає. Покоївці теж цікаво. Цікаво й місіс Перч, яка має щасливу здатність виявляти зацікавлення, коли всі його виявляють, навіть не знаючи, про що, власне, йдеться. Містер Тавлінсон користується з нагоди знизити настрій дам до рівня власного й каже: «Ще побачимо, що воно далі буде» — і бажає, щоб комусь «дав бог з цього вибратись». Кухарка підсумовує ці зітхання і бурмоче: «Дивна річ той світ, дуже дивна!» — і коли ця думка облітає стіл, додає переконливо: «Але, байдуже, що станеться, міс Флоренс від того гірше не буде, Томе». На що містер Тавлінсон тоном, сповненим зловісної багатозначності, озивається: «Якби ж то!» — і, розуміючи, що для простого смертного це й так надто сміле пророцтво, замовкає.

Місіс Ск’ютон, готова зустріти свою кохану доню й любого зятя з відкритими обіймами, убралася ради цього в зовсім дівочу сукню з короткими рукавами. А тим часом її зрілі принади квітнуть у сутіні її апартаментів, які їй дісталися кілька годин тому, і вона вже дратується, що так довго треба чекати обіду. Покоївка її, що мала б бути кістлява, як смерть, насправді дорідна й пишнотіла і, навпаки, перебуває в найкращому гуморі, бо сподівається, що відтепер їй платитимуть справніше, і кімната в неї, може, ліпша буде, і годуватимуть краще.

А де ж щасливе подружжя, на яке чекає весь дім? Невже ж і пара, і морська течія, і вітер, і коні — всі стишили біг, задивившись на їхнє щастя? Невже рій амурів та грацій, що кружляє над їхніми головами, заважає їм рухатись? А може, на шляху їхнім стільки квітів, що вони ледве посуваються, грузнучи в трояндах без колючок і в запашній шипшині?

А, ось вони нарешті! Дедалі гучніше гуркотять колеса, і карета під’їздить до дверей. Ненависний чужинець грюкає в двері раніше, ніж містер Тавлінсон з товариством встигають їх відчинити; містер Домбі з молодою висіли вже з екіпажа й під руку заходять у дім.

— Голубонько моя, Едіт! — гукає на сходах збуджений голос. — Любий мій Домбі! — І короткі рукави тягнуться до щасливого подружжя, обвиваючи обох по черзі.

Флоренс теж зійшла в хол, але трималася віддалік, приберігаючи своє боязке привітання до того часу, коли втихнуть оті ближчі і вищі пориви. А очі Едіт шукали її вже з порога, і, збувши свою розчулену матінку легеньким поцілунком, вона підбігла до Флоренс й обняла її.

— Як живеш, Флоренс? — мовив містер Домбі, простягаючи руку.

Підносячи її до своїх губ, Флоренс перестріла батьків погляд, — досить холодний і далекий, — але серце їй стиснулося від думки, що було в нім наче трохи більше інтересу, ніж бувало давніше. Був у нім навіть якийсь легенький подив, і в тому подиві проступала втішеність. Вона не насмілилася ще раз звести на нього очі, тільки відчула, що він вдруге глянув на неї, не менш доброзичливо. Ох, як затремтіла вона з радості, що дістала хоч отаке невловне, безпідставне підтвердження своєї надії — знайти дорогу до його серця з допомогою своєї нової, вродливої мами.

— Ви, гадаю, не довго перевдягатиметесь, місіс Домбі? — спитав містер Домбі.

— За хвилину буду готова.

— Хай подадуть обід за чверть години.

З цими словами містер Домбі поважно відбув до своєї гардеробної, а місіс Домбі піднялася нагору до своєї. Місіс Ск’ютон і Флоренс пішли до вітальні, де ця ідеальна мати визнала за обов’язок зронити кілька неслухняних сльозин, викликаних щастям доньки. Вона все ще обережно витирала їх кінчиком мережаної хустинки, коли до вітальні вступив її зять.

— А як, найлюбіший мій Домбі, сподобалось вам це найчарівніше з міст — Париж? — спитала вона, вгамовуючи свої почуття.

— Холодно було, — відповів містер Домбі.

— Але весело, як завжди? — сказала місіс Ск’ютон.

— Не дуже. Мені Париж видався нудним.

— Фі, найлюбіший Домбі! — кокетливо повторила вона: — Нудним!

— Таке принаймні він враження справив, — поважно і чемно відповів містер Домбі. — По-моєму, місіс Домбі він теж нудним видався. Вона десь раз чи два казала мені про це.

— Що таке, погане ти дівча? — скрикнула місіс Ск’ютон, звертаючись до своєї коханої дитини, що саме входила до вітальні. — Яку ще там єресь розводила ти про Париж?

Едіт знудьговано стенула бровами, пройшла у навстіж розчинені двері, що виставляли напоказ анфіладу наново і розкішно вмебльованих кімнат, та, ледве глянувши на них, сіла поруч із Флоренс.

— А однак, як чудово здійснили тут кожен наш задум, любий Домбі,— сказала місіс Ск’ютон. — Зробили з будинку справжній палац.

— Гарно вийшло, — погодився містер Домбі, озираючись. — Я казав не шкодувати грошей. І, по-моєму, все, що можуть зробити гроші, зроблено.

— А чого ж не можуть зробити гроші? — докинула Клеопатра.

— Вони всемогутні, мадам, — сказав містер Домбі й урочисто глянув на свою дружину, але та не промовила й слова.

— Сподіваюся, місіс Домбі, — з підкресленою чемністю звернувся він до неї, помовчавши трохи, — ви, схвалюєте ці зміни?

— Чого ж, все дуже гарно, — гордовито-байдуже відповіла Едіт. — Так воно й мало бути. І, по-моєму, так і є.

Вираз зневаги був властивий гордому обличчю й здавався невіддільним від нього, але як тільки заходила мова — хай побіжно, хай ненароком — про багатства її чоловіка, варті захвату, пошани чи бодай згадки, вираз той ставав зовсім іншим і незрівнянним по силі. Важко сказати, помічав його коли поглинений власною величчю містер Домбі чи ні, хоча нагода для прозріння траплялась йому вже не раз, — ось і цього разу досить було глянути в карі очі, які спинилися на ньому, зневажливо перебігши по всьому тому, чим він так пишався. Він прочитав би у них, що, при всій всемогутності його грошей — хай навіть у десять тисяч разів більших — вони не зможуть здобути для нього бодай один прихильний погляд цієї непокірної жінки, що зв’язана з ним, та цілою душею повстає проти нього. Він прочитав би у них, що для неї ті гроші — ніщо, дарма що піддалась їхній ницій, корисливій владі і тепер вимагає цієї влади для себе, як належного їй права, як своєї частки — як мізерної винагороди за те, що стала йому дружиною. Він прочитав би у них, що її, всякчас биту громами самопогорди і самозневаги, кожен, хай найневинніший, натяк на його багатство тільки принижує і дедалі більше спустошує й оскверняє їй душу.

Але сповістили, що обід подано, і містер Домбі повів униз Клеопатру, а за ним пішли Едіт і його дочка. Поминувши, ніби купу сміття, виставку золота та срібла на буфеті, не зболивши й глянути на всю ту розкіш, що її оточувала, Едіт вперше сіла на своє місце за його столом і закам’яніла, наче статуя.

Містер Домбі, який нівроку й сам скидався на статую, задоволено дивився на свою пишну, горду й холодну дружину. Трималась вона завжди бездоганно елегантно, — це його тішило, бо ж він і сам такий був. Отож, засідаючи за столом із звичною для нього гідністю і не вділивши дружині ані крихти тепла чи веселого гумору, він стримано й без утіхи виконував свої обов’язки господаря, і перший обід, дарма що не викликав на кухні ні захвату, ні великих надій на майбутнє, пройшов у цілком шляхетній, ввічливій і зимній обстановці.

Невдовзі після чаю місіс Ск’ютон, що удавала, ніби геть знемоглася від щастя, дивлячись на свою кохану дитину поруч з обранцем її серця, пішла спати. Однак є підстави гадати, що її просто знудила ця сімейна трапеза, бо вона цілу годину безперервно позіхала, ховаючись за своє віяло. Едіт теж мовчки пішла кудись і пропала. Отже, сталося так, що коли Флоренс, яка й собі бігала нагору перемовитися з Діогеном, повернулася з рукоділлям у руках до вітальні, вона застала там тільки батька, що сумовито-велично походжав по кімнаті.

— Вибачте, тату. Може, мені піти? — затримавшись на — порозі, тихенько спитала Флоренс.

— Ні, — відповів містер Домбі, озираючись через плече. — Можеш зайти, коли хочеш. Це ж не мій кабінет.

Флоренс зі своєю роботою присіла до маленького столика в кутку. Вперше в її житті — скільки вона пригадувала, вперше від часів її дитинства — вона опинилася з батьком сама, складаючи йому товариство. І це вона, самою природою призначена йому до товариства, — вона, єдина його дитина, що за гіркого свого самотнього життя пізнала біль зраненого серця, що, повна любові, відтрученої ним, у вечірніх молитвах вишіптувала його ім’я з сльозами благословенний, яке тяжіло над ним гірш від прокляття, вона, що молила Бога дати їй умерти молодою, аби лиш у його обіймах, що за муку зневаги і нелюбові повсякчас платила терплячою, безоглядною любов’ю, прощаючи йому, обстаючи за ним, мов його ангел-охоронець!

Вона тремтіла, і в очах їй туманилось. Постать батька, що походжав по кімнаті, здавалось, вищала й ширшала, то розпливаючись у невиразну пляму, то знову чітка і зрима. А то їй приходила думка, що все це — достеменно усе — вже з нею колись було, бозна-скільки років тому. Вона і тяглась до нього, і сахалась як він наближався. Дивні почування для чистої, невинної серцем дитини! Яка ж нелюдська рука важким плугом отак зборознила її ніжну душу, сіючи своє отруйне насіння!

Боячись потурбувати батька тим, що турбувало її, Флоренс стримувала себе і сиділа тихенько над своєю роботою. Зробивши ще кілька кругів по кімнаті, містер Домбі підійшов до крісла в темнім кутку, сів, накрив голову хустинкою й налагодився подрімати.

Флоренс була задоволена, що може дивитись на нього, час од часу підводячи очі від своєї роботи, а не підводячи, може бачити його в своїх думках. Їй було болісно й приємно думати, що й він може спати тут, коло неї, що присутність її, стільки часу небажана для нього, нарешті йому не заважає.

А що подумала б вона, якби знала, що він пильно стежить за нею? Що хустинка, яка прикриває його обличчя, випадково а чи навмисне лягла так, що він усе бачить і не спускає очей з її лиця? Що коли вона дивиться туди, в той темний куток, її променисті очі — щиріші й палкіші у своїм беззгучнім звертанні, ніж найкращі промовці світу, і їхнє німе волання ще діткливіше для совісті, — стрічаються з його очима, того не знаючи? Що коли вона знову схиляється над рукоділлям, він віддихає з полегкістю, але й далі уважно дивиться на неї — на її ясне чоло, розпущені коси, працьовиті руки — і, раз кинувши оком, не знаходить, здається, сили, щоб відірватись!

А про що думав він? З яким почуттям дивився отак потай, довго й уважно, на свою незнайому дочку? Чи ставали йому за докір її тихий спокій та лагідність очей? Чи відчув він, нарешті, досі нехтувані ним поривання, чи торкнули вони його за живе, чи зродили бодай невиразне усвідомлення власної жорстокої несправедливості?

В житті найсуворіших, найжорстокіших людей бувають хвилини розчулення, хоч ці люди уміють ховати своє потаємне. Можливо, її врода, вже майже жіноча, що розквітла у ній непомітно для батька, й воскресила кілька таких моментів його, замкненого у гордощах життя. Можливо, зродила їх мимобіжна думка про те, що родинне щастя було зовсім поруч, що добрий геній його господи падав йому до ніг, тільки він у своїй накрохмаленій впертій зверхності недогледів його, пішов не в той бік і заблудився. Може, викликали їх прості й прекрасні слова, виразні, хоч мовлені тільки очима, котрі й не знали, що він їх прочитав: «О тату, в ім’я тих померлих, над чиїм узголів’ям я схилялася, в ім’я дитинства, що було мукою для мене, в ім’я нашої опівнічної зустрічі в цім похмурім будинку, в ім’я страждань мого серця — згляньтеся на мене й шукайте притулку в моїй любові, поки не пізно!» А може, спричинилися до них і менш шляхетні думки: може, він казав собі, що тепер, коли нова прихильність заступила йому Поля, він ладен дарувати їй те, що вона колись витиснула його з синового серця. Зрештою, поштовхом могла бути і цілком звичайнісінька думка, що така окраса, як Флоренс, не буде зайвою в його пишно оздобленій господі. В усякому разі, що довше він дивився на неї, то дедалі м’якшало його серце. Що далі, то більше зливалась вона в його уяві з образом дитини, яку він любив, і йому чимраз важче ставало їх розрізняти. Ще далі, і він побачив її раптом у яснішому, чистішому світлі, похилену над дитячим ліжечком, вже не як свою суперницю (що за відразлива думка!), а як доброго ангела власного дому, що опікувався й ним у ту мить, як і він, так само сидів біля ліжечка, схилившись на руку чолом. І вже хотілось йому заговорити до неї, покликати її Слова «Ходино сюди, Флоренс!» вже зринали йому на вуста — зринали повільно і важко, бо надто вже незвичні були вони, ці слова, — та так і не зринули, застрягши від звуку чиїхось кроків на сходах.

То була його дружина. Вона змінила обідню сукню на пеньюар і розпустила волосся, що тепер вільно спадало їй на плечі. Але не ця зміна його вразила.

— Флоренс, голубко, — сказала вона, — а я тебе скрізь шукаю.

Присівши поруч Флоренс, вона нахилилася й поцілувала їй руку. Містер Домбі не впізнавав своєї дружини. Це була зовсім інша жінка. Новим у ній була не тільки усмішка, — він-бо ніколи не бачив її усміхненою, — новими були її манери, голос, блиск очей, цікавість, довірливість, бажання подобатись… то була не Едіт!

— Тихо, мамусю! Тато спить.

Тепер це знову була Едіт. Вона глянула в куток, де сидів містер Домбі, і це обличчя, цей погляд він впізнав дуже добре.

— Я й не думала, що ти можеш бути тут, Флоренс.

І знову — як вона миттю змінилася, пом’якшала!

— Я навмисне пішла нагору раніше, — провадила вона, — щоб посидіти з тобою, побалакати. Пішла до тебе, але дивлюся — нема моєї пташки — полетіла, от я й чекала там на неї, поки повернеться.

Якби то й справді була пташка, вона не могла б притулити її до грудей обережніше та ніжніше, ніж притулила Флоренс.

— Ходім, голубко!

— Тато, мабуть, не шукатиме мене, як прокинеться, — вагалася Флоренс.

— А ти як думаєш? — Едіт глянула їй просто в обличчя.

Флоренс похнюпила голову, підвелася й поскладала рукоділля в кошик. Едіт взяла її під руку, і вони вийшли з кімнати, наче сестри. Містер Домбі, дивлячись їм услід, подумав, що навіть хода в його дружини вже не така, як завжди.

Він не ворухнувся у тім темнім кутку, аж доки дзигарі на дзвіниці вибили тричі, і весь цей час обличчя його було повернено туди, де сиділа Флоренс. Свічка догоріла та згасла, і в кімнаті зовсім стемніло, але тінь, що осіла на його виду, була темніша навіть за нічний морок.

А Флоренс з Едіт ще довго сиділи просто каміна у тій далекій кімнатці, де помер маленький Поль, і розмовляли. Діоген спершу заперечував був проти присутності Едіт і, навіть при великій повазі до своєї господині, погодився не без гаркітливого протесту. Проте, висовуючись потрохи з передпокою, де він гонорово усамітнився, вірний пес, як бачилось, хутко збагнув, що з, найкращих намірів він допустився помилки, що часом трапляється і з найгострішим собачим розумом, і, щоб по-приятельськи загладити її, втиснувся між Флоренс та Едіт, лігши перед самим каміном, та, висолопивши язика, мов дурень із роззявленою пащею, дивився на вогонь, прислухаючись до розмови.

Розмова в’язалася спершу круг улюблених книжок та занять Флоренс і круг того, що вона робила після весілля. Остання тема підвела до того, що лежало в неї на серці, і вона зі сльозами сказала:

— Ой мамо, я великого горя зазнала!

— Ти? Великого горя?

— Так. Бідний Уолтер потонув.

Флоренс обіруч затулила обличчя й розридалася. Скільки вже тих потаємних сліз пролилося над долею Уолтера, а все ж кожного разу, як вона думала або говорила про нього, вони текли знову.

— Скажи ж мені, любонько, хто той Уолтер? — спитала, голублячи її, Едіт. — Ким він для тебе був?

— Він був мені братом, мамо. Як наш Поль помер, ми з ним сказали одне одному, що будемо братом і сестрою. Я знала його віддавна — ще як була зовсім мала. Він і Поля знав, той дуже любив його. Чи не останні слова Поля були: «Не забувайте за Уолтера, татку. Я любив його». Уолтера тоді покликали до нього, і він був при тому… в оцій кімнаті.

— І він не забував за Уолтера? — сухо спитала Едіт.

— Тато? Він одрядив його за кордон. І Уолтерів корабель розбився, — схлипуючи, відповіла Флоренс.

— Він знає, що Уолтер загинув?

— Не знаю, мамо. І нема як довідатися. Матусю люба! — скрикнула Флоренс, припавши до неї, наче шукала захисту, і заховавши обличчя в неї на грудях. — Я знаю, що ви бачили…

— Тихо! Зажди, Флоренс! — Едіт пополотніла й сказала це так серйозно, що долоня, якою вона затулила рота дівчині, була зайва. — Насамперед розкажи мені про Уолтера. Хай я як слід в усьому розберуся.

Флоренс розповіла їй все, аж до дружби з містером Тутсом, про якого навіть у смутку не могла згадувати без усмішки, дарма що була йому дуже вдячна. Коли вона скінчила своє оповідання й запала мовчанка, Едіт, що досі уважно слухала, не випускаючи її руки з своєї, сказала:

— То що, ти кажеш, я бачила, Флоренс?

— Що я… — відповіла Флоренс, знову заховавши своє обличчя на її грудях, — …що я не належу до люблених дітей, мамо. І не належала ніколи. Я ніколи не знала, що треба робити, щоб мене любили. Я не знала, як це робиться, і не мала нікого, хто б мене навчив. Ох, скажіть, як мені стати дорожчою для тата! Навчіть мене. Ви ж так добре знаєте, як це робиться! — І, ще міцніше притулившись до неї, шепочучи гарячкові, уривчасті слова подяки та любові, Флоренс, позбувшись тягаря своєї скорботної таємниці, довго плакала в її обіймах, але вже не так гірко, як перше.

Сполотнівши, аж побіліли губи, з обличчям, що мінилося безперестанно, доки застигло мертвою маскою гордої краси, Едіт дивилась на дівчину, що плакала у неї на грудях, а тоді поцілувала її. І, обережно вивільнившись та відсторонивши її, спокійно й статечно, наче мармурова статуя, голосом, що дедалі глибшав і тільки тим виказував її хвилювання, сказала:

— Ти не знаєш мене, Флоренс. І не дай боже, щоб ти чогось навчилась од мене.

— Не дай боже? — здивовано перепитала Флоренс.

— Так, борони мене боже вчити тебе, як треба любити чи бути коханою. Краще б я в тебе цього навчилась, але вже пізно. Я люблю тебе, Флоренс. Я й не думала, що можу полюбити когось так, як тебе полюбила за цей короткий час.

Бачачи, що та хоче щось сказати, вона жестом спинила її й вела далі:

— Я завжди буду тобі щирим другом. Любитиму тебе, як тільки можна любити в цім світі. Ти можеш цілком покластися на мене — я знаю, що кажу, — можеш звіритися мені цілим своїм чистим серцем. Є чимало жінок, багато в чому і кращих, і чесніших за мене, з якими він міг би одружитися, Флоренс, але жодна інша його дружина не віддала б тобі свого серця, як я.

— Я знаю це, люба мамо! — скрикнула Флоренс. — Знаю від першого, такого щасливого дня!!

— Щасливого дня, — ніби механічно повторила її слова Едіт і казала далі: — Тут немає моєї заслуги, бо я дуже мало думала за тебе, поки не побачила, але винагорода, — твої любов та довір’я, — хоч не заслужена, нехай буде моя. І через те, Флоренс… цього першого мого вечора в цьому домі… я хочу — і так буде найкраще — сказати тобі, вперше і востаннє…

Флоренс, сама не розуміючи чому, майже зі страхом чекала, що вона скаже, але не могла відвернути очей од вродливого і зосередженого обличчя навпроти.

— Ніколи не шукай в мені того, чого тут немає. — Едіт поклала руку собі на груди. — Але, якщо тільки можеш, не зрікайся мене через це. Ти що далі, то краще мене пізнаватимеш, а прийде час — знатимеш не гірше, ніж я сама себе знаю. Будь же тоді ласкава до мене, як зможеш, аби не згірк той єдиний солодкий спомин, який мені лишиться.

Сльози на очах, що невідступно дивилися на Флоренс, свідчили, що оте незворушно-спокійне обличчя — всього лиш вродлива маска. Все ж вона зберегла її й провадила далі:

— Я бачила те, про що ти кажеш, і знаю, як багато в тім правди. Але повір мені — якщо нині не повіриш, то повіриш завтра, — я менше, ніж будь-хто, можу допомогти тобі, Флоренс. Тільки не питай мене чому, — взагалі не говори зі мною про це чи про мого чоловіка. Хай у цьому питанні між нами заляже мовчанка — глибока, як могила.

Кілька хвилин вона сиділа без слова, а Флоренс тим часом боялася й дихнути, у її наляканій, непевній уяві товклися, наздоганяючи один одного, невиразні, неясні здогади, підтверджувані правдою щоденного життя. Майже відразу по тому як Едіт скінчила говорити, її обличчя пом’якшало і стало таким, як завжди, коли вони з Флоренс бували самі. Вона провела по ньому долонями, а підвівшись, ніжно обняла дівчину, сказавши «На добраніч», і швидко, не обертаючись, вийшла з кімнати.

Та коли Флоренс була вже в ліжку, і в кімнаті лише жеврів камін, Едіт повернулася, сказавши, що не може заснути і що їй самотньо, підсунула крісло до вогню й задивилася на жаринки, що поволі згасали. Дивилась на них і Флоренс, аж поки і вони, і витончена постать перед ними, в короні розпущеного волосся і з задуманими очима, що відбивали їхній блиск, почали туманитись, розпливатись і нарешті пощезли уві сні.

Проте й уві сні Флоренс не могла позбутися неясного враження від усього, що тільки-но відбулося. Воно перейшло в її сни, переслідувало її то в тому, то в іншому образі, щораз гнітило і наганяло страх. їй снилось, ніби вона шукає батька в пустищах, сходить слідом за ним то на запаморочливі висоти, то в глибокі печери та копальні, снилось, ніби двигає на собі щось таке, що має звільнити його від нелюдських страждань, — що воно таке і звідки, вона не знає і ніяк не може досягти мети та звільнити його. То вона бачила його мертвого, на тім-таки ліжку, в тій-таки кімнаті, і знала, що він ніколи не любив її, до самого кінця, і, ревно ридаючи, падала йому на схололі груди. Потім перед нею простиралася рівнина, бігла ріка і жалібний знайомий голосок гукав до неї: «Вона пливе, Фло! Вона не перестає плисти! Ти з нею пливеш, Фло!»

І видно було, як він здалеку простягає до неї руки, а коло нього стоїть ніби Уолтер, хтось осяйний і дуже спокійний. І кожного разу там була Едіт, з’являлась і зникала, приносячи то радість, то сум, аж обидві вони опинилися, самі-самісінькі, край темної могили, Едіт показала їй униз, вона глянула й бачить… кого?., другу Едіт, що лежить на споді.

Пойнята жахом, Флоренс скрикнула і наче прокинулась. Ніжний голос начебто шепнув їй у вухо: «Це сон, Флоренс, голубко, тільки сон», — а вона простягла руки, і собі пригорнувшись до своєї нової мами, що по тому вийшла з кімнати. За вікнами вже сіріло. Флоренс миттю схопилася й сіла, не знаючи, снилось їй це чи ні, певна тільки одного: заходив сірий ранок, в каміні лежав чорний попіл, і вона була сама.

Так минула ніч того дня, коли щасливе подружжя повернулося додому.