Домбі і син

Розділ двадцять п’ятий

Хоч і не ліногуз, капітан Катл наступного дня після того коли він підглядав за Солом крізь вітрину його крамниці і бачив, що той пише у вітальні, дерев’яний мічман стоїть на прилавку, а Роб-Точильник під ним собі стелить постіль, — вийшов з дому не так рано, як думав, бо прокинувся й підвівся на лікті, озираючи свою кімнату, коли дзигарі били вже шосту годину. Тяжко було б його очам, якби він завжди так широко розплющував їх, і невелика була б їм нагорода за невсипущість, якби він завжди бодай наполовину так грубо, як цього ранку, тер їх кулаком. А втім, сьогоднішній припадок був незвичайний, бо ще не траплялося, щоб Роб-Точильник стояв на порозі капітанової опочивальні, а саме там він стояв, важко дихаючи, розчервонілий і нечесаний після спання, що чимало посилювало враження від його появи.

— Овва! — загримотів капітан. — Що сталося?

Раніш, як Роб устиг вимовити слово, капітан притьмом вихопився з ліжка й затулив хлопцеві рота долонею.

— Спокійно, хлопче, — сказав капітан, — ні звуку.

Після цієї вказівки капітан, що дивився на хлопця ошелешеним поглядом, взяв його за плечі і легенько виштовхав у сусідню кімнату, а сам зник на кілька хвилин, щоб з’явитися знов у синьому фраці. Піднісши руку на знак того, що заборону ще не знято, він підійшов до буфета, налив чарочку собі, а другу вручив посланцеві. Тоді, немов шукаючи опори, щоб не впасти від якої жахливої звістки, капітан став у куток, зіперся плечима на стіну, вихилив свою чарку, втупив очі в посланця і, пополотнівши, наскільки міг пополотніти, звелів хлопцеві «брати вперед».

— Тобто говорити, капітане? — спитав Роб, глибоко вражений усіма цими застережними заходами

— Ага, — мовив капітан.

— То мені, сер, нема чого розводитись. Ось дивіться!

Роб витяг в’язку ключів. Капітан оглянув ключі не виходячи зі свого кутка, і оглянув Роба.

— І ще дивіться! — сказав Роб і витяг запечатаний пакет, на який капітан Катл видивився так само, як на ключі.

— Коли я прокинувся сьогодні, — сказав Роб, — а було це десь чверть на шосту — я знайшов оце в себе на подушці. Двері на вулицю були не на замку, і містер Джілс зник.

— Зник? — ревонув капітан.

— Пропав, сер.

Голос капітана був такий грізний, а сам він, виступивши з кутка, з таким виглядом сунув на Роба, що хлопець, виставивши поперед себе руку з ключами та пакетом, щоб його не розчавили, забився у протилежний куток.

— «Капітанові Катлу», сер! — кричав Роб. — Так тут написано, на ключах і на пакеті. Слово честі, капітане, більше я нічого не знаю! Краще вже смерть, ніж таке! Оце так посадили на посаду, — плакав безталанний Точильник, втираючи рукав в обличчя, — його хазяїн чкурнув собі з дому, а його винним роблять!

Цей лемент прямо стосувався до погляду капітана Катла — чи, радше, пломінкого зору, повного підозри, загрози та осуду. Взявши простягнений йому пакет, капітан розпечатав його і прочитав таке:

— «Любий Неде Катле, в цьому конверті моя воля і заповіт…» — капітан недовірливо перерив пакет.

— Де ж той заповіт? — спитав він, зараз же взявши на підозру безталанного Точильника. — Що ти зробив з ним, хлопче?

— Я його і не бачив, — запхинькав Роб. — Не чіпляйтеся до безневинного хлопця, капітане. Я і в руках не мав ніякого заповіту.

Капітан Катл похитав головою, даючи на розум, що хтось мусить відповісти за це, і серйозним голосом читав далі:

— «Розпечатайте його не раніше, як за рік, або тоді, принаймні, коли знатимете напевно, що з моїм любим Уолтером, якого, я знаю, любите й ви, Неде». — Тут капітан спинився й розчулено закивав головою, по чому, аби не втратити на гідності в такий значущий момент, кинув на Точильника якнайсуворіший погляд. — Якщо ви ніколи більше не почуєте за мене, Неде, — згадуйте свого старого друга, як і він завжди згадуватиме вас — добрим словом, і принаймні до тих пір, як вийде зазначений мною термін, догляньте задля Уолтера за нашим помешканням. Боргів у мене нема, позику, взяту в «Домбі й Сина», я сплатив цілком, а ключі посилаю. Не розголошуйте цього і не шукайте мене надаремно. Оце й усе, дорогий Неде, що мав сказати вам ваш вірний друг, Соломон Джілс».

Капітан глибоко зітхнув і прочитав ще рядки, написані нижче:

«Хлопця Роба, як я вам казав, рекомендували з «Домбі й Сина». Якщо крамниця піде під молоток — подбайте за маленького мічмана, Неде».

Щоб хоч приблизно засвідчити для прийдешніх поколінь, з яким виглядом і почуттями капітан, хтозна-скільки разів обернувши того листа в руках і прочитавши його разів кільканадцять, всівся нарешті й подумки узявся чинити суд за всіма правилами військового трибуналу, потрібен був би об’єднаний геній усіх тих великих людей, що, зрікшись невдячних сучасників, вирішили прокласти собі шлях до грядущих поколінь, та так і не добралися туди. Спочатку капітан був занадто прибитий та спантеличений, аби могти думати про будь-що, крім самого листа; та навіть коли його думки перейшли до висвітлення й різних інших, дотичних до цього, фактів, вони успішно могли б повернутися й до своєї попередньої теми — стільки світла вони пролили. Маючи перед своїм судом єдину особу — Точильника, капітан Катл врешті-решт неабияк полегшив собі душу тим, що вирішив скерувати усі підозри на хлопця; і рішучість ця так виразно проступила в нього на обличчі, що Роб запротестував.

— Ой, та що ви, капітане! — заплакав Точильник. — Як ви можете? Що я такого зробив, аби на мене так дивитись?

— Слухай-но, хлопче, — відповів капітан, — не квили, доки тебе не побито. І не вдаряйся в паніку, чого б ти там не наробив.

— Я нікого не вдарив і нічого не наробив, капітане, — запевняв Роб.

— Ну, то знімайся з якоря і — в дорогу, — енергійно мовив капітан.

Глибоко усвідомлюючи відповідальність, покладену на нього, а також необхідність докладно вивчити цю загадкову справу, як і належало другові обох зацікавлених сторін, капітан Катл поклав піти оглянути місце подій і не відпускати Точильника від себе. Вважаючи його ніби тимчасово арештованим, капітан подумував навіть, чи не доцільно було б накласти йому наручники, або спутати ноги, чи прив’язати до них тягаря, але, непевний щодо законності таких формальних заходів, вирішив вести його просто так, тримаючи за плече, і збивати з ніг, коли буде пручатися.

Той, однак, не пручався, тож добувся до інструментальної крамниці без введення будь-яких інших, суворіших обмежень його свободи. А що віконниці крамниці були ще зачинені, то найпершим завданням капітана було їх відчинити, і коли світло просмикнулося досередини, капітан з його допомогою перейшов до наступного етапу слідства.

Перш за все він урочисто вмостився в крісло, як голова того високого суду, що засідав у його особі, а Робові наказав лягти на своє ложе під прилавком і точно вказати, де саме знайшов він ключі та пакет, коли прокинувся, в якому стані були засуви й замки на дверях, коли він підійшов одчинити їх, як він виходив з наміром добутися Бриг-майдану — з застереженням, щоб його, бува, в запалі не винесло далі порога, — і так далі, до кінця глави. Коли усе це було повторено багато разів, капітан похитав головою і, мабуть, прийшов до думки, що справи кепські.

Далі, сповнившись невиразним передчуттям, що знайде трупа, капітан перевів якнайпильніший трус у цілому будинкові: лазив зі свічкою в льох, підсував свій гачок під усі двері, хороше зазнайомив голову з усіма сволоками та бантинами і ввесь увібрався в павутиння. Піднявшись на горище до спаленьки старого, вони виявили, що минулої ночі він не роздягався, а тільки приліг на ліжко, як це було видно з відбитку на ковдрі.

— Я думаю, капітане, — сказав Роб, оглядаючи кімнату, — що оце коли останніми днями містер Джілс раз у раз кудись виходив, то це він виносив дрібніші речі — потрохи, щоб не привертати уваги.

— Ба! — загадково мовив капітан. — А чому ти так думаєш, хлопче?

— Чому? — повторив Роб, озираючись навкруги. — Я не бачу його знарядь для гоління. І щіток нема. І сорочок. І навіть черевиків.

Називаючи кожну річ, капітан Катл вкрай пильно стежив за рухами Точильника у відповідному керунку — чи не зрадить він часом, що користувався цими предметами недавно або що має їх у своєму розпорядженні сьогодні? Але голитися Робові час іще не підійшов, щіток він явно не вживав, а одяг на ньому був, без усякого сумніву, той самий, що його він носив уже віддавна.

— А о котрій годині, по-твоєму, він утік, га? — спитав капітан.

— Я думаю, невздовзі по тому, як я заснув, капітане.

— То котра то була година? — наполягав капітан, бажаючи знати точний час.

— Звідки я знаю? — відповів Роб. — Знаю тільки, що сплю міцно, коли засинаю, а під ранок сон у мене чутливий. Якби містер Джілс виходив, хай і навшпиньки, десь удосвіта, я обов’язково почув би, як він одчиняє двері.

Добре розваживши всі ці факти, капітан Катл дійшов висновку, що майстер корабельних інструментів зник з власної волі, — даний логічний висновок підкріплювався також адресованим йому листом, який безперечно писався рукою старого і з якого цілком чітко випливало, що він сам захотів зникнути, і зник. Лишалося тільки вирішити, куди й чому. А що на перше питання відповісти було неможливо, то капітан зосередив свої розумові зусилля на другому.

Згадавши дивну поведінку старого під час їхньої останньої зустрічі, гарячковість прощання, тоді незбагненну, а зараз цілком зрозумілу, капітан Катл упевнився в страшному здогаді — що оті його метання, побивання за Уолтером штовхнули старого до самогубства. При його нездатності до боротьби за існування, у чому він не раз зізнавався, при ударі, який він, безперечно, пережив, втрачаючи певність і надію, таке припущення не здавалося притягненим за вуха, а навпаки, дуже і дуже можливим.

Боргів він не мав; арешту чи конфіскації майна не боявся, — то що ж іще, крім божевільної гарячки, могло спонукати його до цього таємничого зникнення. Коли він і прихопив з собою якийсь одяг — а навіть у цьому певності не було, — то, мабуть, для того, гадав капітан, щоб його не шукали, не припускали, що він і таким чином міг вирішити свою долю, зрештою, для того, щоб та сама особа, яка зараз усі ці можливості обдумує, не хвилювалася за нього. Ось що, у лаконічно спрощеному і сконденсованому вигляді, становило кінцевий підсумок і суть капітанових роздумів, які забрали йому немало часу і були схожі на деякі, інші роздуми, вельми непослідовні і хаотичні, що виносяться на суд громадськості.

Зажурений, пригнічений до краю, капітан визнав за справедливе звільнити Роба з-під арешту, встановивши за ним, проте, свого роду почесний нагляд, і, найнявши в Броглея-маклера людину стерегти крамницю на час їхньої відсутності, разом з Робом подався шукати прах Соломона Джілса.

В цілому великому місті не знайшлося б такої поліцейської дільниці, притулку для бідних чи трупарні, де б не побував лискучий капелюх. На доках, на набережній, між кораблів, вверх по ріці, вниз по ріці, скрізь і всюди, де кишіли люди, поблимував той капелюх, наче шолом героя епічної битви. Цілий тиждень вичитував капітан у всіх газетах і бюлетенях про всіх знайдених і пропалих безвісти, і о будь-якій порі дня пускався в дорогу розпізнавати Соломона Джілса в нещасних хлопчаках-підручних, що випали за борт, чи в дебелих бороданях-іноземцях, що понапивалися отрути, — «аби впевнитись, як казав капітан, що то не він». Річ певна, що кожного разу то був «не він» і що тільки цим добряк капітан і міг розрадити душу.

Зневірившись, капітан кінець кінцем облишив ці пошуки і почав обмірковувати, що йому робити далі. Всебічно вивчивши листа свого бідолашного приятеля, він прийшов до думки, що найперший його обов’язок — «доглядати за помешканням задля Уолтера». І вирішив, що вестиме цей догляд особисто і тут-таки, на місці, зайнявшись торгівлею інструментами та чекаючи на дальші події. Однак для цього треба було покинути апартаменти місіс Мак-Стінджер, а що ця енергійна жінка ніколи не дозволила б такого, то капітан прийняв одчайдушне рішення — тікати.

— Слухай-но, хлопче, — сказав він Робові, докладно обміркувавши всі подробиці цього відчайдушного проекту, — завтра я стану тут на рейді лише опівночі, може, й пізніше. Дослухайся добре, і як тільки я постукаю, вже біжи й одчиняй двері.

— Гаразд, капітане, — відповів Роб.

— Ти за той час бери й далі вивчай всі ці книжки, — поблажливо порадив капітан. — І, сподіваюсь, із тебе ще будуть люди, коли ми з тобою засукаємо рукави. Але завтра, щойно я постукаю — хоч яка буде пізня пора, — ти щоб хутенько звинувся і ту ж мить був на дверях.

— Буду, капітане, — пообіцяв Роб.

— Розумієш-бо, — твердив далі капітан, аби його завдання краще вбилося хлопцеві в голову, — за мною, правду кажучи, можуть гнатися і вхоплять на порозі, якщо ти вчасно не звинешся.

Роб іще раз запевнив, що буде насторожі й напохваті, і капітан, заручившись цією передбачливою домовленістю, востаннє почимчикував додому, до місіс Мак-Стінджер.

Думка, що він у цьому домі востаннє, разом з тим жахливим наміром, що його він ховав під синім жилетом, зродили в капітанові такий смертельний страх перед Мак-Стінджер, що кожного разу, коли він зачував її кроки, на капітана нападала трясця. Як на зло, того дня місіс Мак-Стінджер була в чарівному настрої — ласкава й сумирна, мов ягничка; отож коли вона прийшла запитати, чи не приготувати йому чого на обід, капітана геть загризло сумління.

— Може, хочете пудингу з нирок, або баранячого серця, капітане Катле? — питалася вона. — Не бійтеся, що завдасте мені клопоту.

— Ні, спасибі, мадам, — подякував капітан.

— То, може, печену курку з доброю начинкою і підливою з яєць? Ну-бо, капітане! Влаштуйте же собі маленький бенкет.

— Ні, дякую, мадам, — скромно повторив капітан.

— Я бачу, ви щось не в гуморі. Вам треба чогось підбадьорливого. Може, пляшку хересу?

— Гаразд, мадам, якщо й ви вип’єте зі мною, — погодився капітан. — Ви не були б такі ласкаві, мадам, — додав капітан, якого сумління вже роздирало на шматки, — взяти з мене комірне за квартал наперед?

— Чого це раптом, капітане Катле? — різко (як здалося капітанові) спитала місіс Мак-Стінджер.

Капітан злякався на смерть.

— Ви зробили б мені величезну послугу, — покірливо сказав він. — Я не вмію берегти гроші: вони самі розпливаються. Прошу вас.

— Добре, капітане Катле, — ні про що не здогадуючись, відповіла місіс Мак-Стінджер, потираючи руки. — Візьму, коли так хочете. Негоже мені, з моїми дітьми, відмагатися, як негоже й просити.

— То, може, ви, мадам, ласкаво передасте оці вісімнадцять пенсів своїм малятам? — сказав капітан, виймаючи монету з бляшанки, що стояла в нього на буфеті. — А може, ви прислали б їх усіх сюди? Мені чогось охота їх побачити.

Кожен малий Мак-Стінджер був капітанові, як ніж у серце, коли всі вони гамузом удерлися до кімнати і зі зворушливим довір’ям, на яке він так мало заслуговував, обскочили його. Погляд Олександра Мак-Стінджера, який був його улюбленцем, завдавав йому нестерпного болю; голосок Юліани Мак-Стінджер, що була копією своєї матері, вганяв його душу в п’яти. Все ж протягом години чи двох він тримався доволі пристойно, а малі Мак-Стінджери робили з ним що хотіли та, вибрикуючи, причинили деяку шкоду ще й його лискучому капелюхові, мостячись у ньому по двоє, як у гніздечку, і барабанячи по денцю черевиками. Нарешті капітан, з великим жалем, відправив їх геть і, прощаючись з цими янголятами, відчував такі гризоти сумління й такий сердечний біль, як людина, що йде на страту.

В нічній тиші капітан поскладав у скриню все своє важче добро і замкнув її на ключ з наміром залишити її тут, очевидно, назавжди — хіба що, може, вдасться йому знайти колись такого чоловіка, достатньо мужнього та відчайдушного, що міг би прийти й запитатися за неї. Дрібніші предмети першої необхідності капітан згорнув у вузлик і, прилаштувавши своє столове срібло якнайближче до тіла, був готовий до втечі. Рівно опівночі, коли Бриг-майдан поринув у сон, а оточена дітворою місіс Мак-Стінджер — в солодке забуття, він навспинячки підкрався в темряві до дверей, одчинив їх, м’яко зачинив за собою і кинувся бігти що було духу.

Гнаний видінням, у якому місіс Мак-Стінджер, зірвавшись з ліжка і забувши про одяг, мчала за ним, щоб завернути його назад, гнаний також усвідомленням власного страшного злочину, капітан Катл не збавляв темпу і давав волю ногам на всьому шляху від Бриг-майдану аж до дверей крамниці корабельних інструментів. Двері відчинилися негайно, бо Роб стояв на чатах, і тільки коли їх замкнули на ключ та на засув, капітан відчув себе у відносній безпеці.

— Ху! — відсапнув капітан, роззираючись довкола. — Аж легше стало!

— Щось негаразд, капітане? — вигукнув наполоханий Роб.

— Ні-ні,— відповів капітан, змінившись на обличчі і прислухаючись до кроків під вікном. — Але ти, хлопче, затям: якщо сюди прийде яка дама, — не з тих двох, що ти уже тут бачив, — і питатиме капітана Катла, то кажи, що такого не знаєш і ніколи не чув. Затям собі це.

— Слухаю, сер, — одповів Роб.

— Можеш додати, якщо хочеш, — поміркувавши трохи, сказав капітан, — що читав десь у газеті, ніби цей капітан виїхав до Австралії з цілою партією переселенців, які заприсяглися, що вже ніколи не повернуться.

Роб, утямивши, закивав головою, і капітан Катл, пообіцявши, що зробить з нього людину; коли той слухатиметься, позіхнув і відпустив його спати, а сам побрався нагору, до спаленьки Соломона Джілса.

Несила описати, що вистраждав капітан наступного дня, при кожній появі на вулиці дамського капелюшка і скільки разів стрімголов утікав на мансарду, ховаючись від уявної місіс Мак-Стінджер. А щоб менше утруднювати себе, вдаючись до такого способу самозбереження, капітан повісив фіранку на внутрішньому боці скляних дверей, що вели з крамниці до вітальні, підібрав до них ключа з переданої йому низки і провертів у стіні невеличку дірку для ведення спостережень. Переваги такої укріпленої позиції були очевидні. Як тільки в полі зору з’являвся дамський капелюшок, капітан миттю заслизав у свою фортецю, замикався на ключ і вів таємний нагляд за ворогом. Встановивши, що тривога була даремна, він так само миттю вислизав звідти. Але що капелюшків на вулиці не бракувало, а тривогу піднімав кожен з них, то капітан цілий день тільки те й робив, що заходив та виходив майже безперестанку

Втім, незважаючи на таку втомливу роботу, капітан Катл знаходив час, щоб оглянути крам і, на превеликий жаль для Роба, дійшов загального висновку, що всі інструменти неодмінно треба почистити та пополірувати. Кілька, на його думку, привабливих для ока речей він виставив на вітрину, встановивши для них, на загальний подив перехожих, ціни від десяти шилінгів до п’ятдесяти фунтів.

Запровадивши всі ці вдосконалення і обклавшись інструментами, капітан Катл відчув у собі вченого і ввечері, перед сном, попихкуючи люлькою, поглядав крізь віконце вітальні на зорі, немов і вони були його власністю. Як крамар із Сіті, він почав також цікавитися лордом-мером, шерифами та публічно-правовими товариствами і вважав за свій обов’язок читати щодня вексельні курси, дарма що за всіма правилами навігаційних розрахунків ніяк не міг утямити, що значать ці цифри, і дуже вільно поводився з дробами. Відразу по здобутті прав на маленького мічмана капітан наніс візит Флоренс, щоб переказати їй дивну звістку про дядька Сола, але її не було в місті. Отож, осівши на новому місці перебування, капітан залишився сам, якщо не рахувати товариства Роба-Точильника, і, втративши лік часу, як це буває при великих перемінах у людському житті, згадував і про Уолтера, і про Соломона Джілса, і навіть про місіс Мак-Стінджер, як про щось уже давноминуле.