Домбі і син

Розділ двадцять дев’ятий

Міс Токс, і гадки не маючи про такі рідкісні для дому містера Домбі явища, як риштування, драбини та чоловіки з пов’язаними хусточками головами, що зазирали у вікна наче летючі генії або чужоземні птахи, — одного ранку, десь саме у той, багатий подіями час поснідала, як завжди, з’ївши добре підсмажену французьку булочку, свіже (чи засвідчене свіжим) яйце та попивши чаю, запареного за улюбленим рецептом вигадливих господинь — одна срібна ложечка цієї трави для міс Токс і ще одна для чайничка, і пішла нагору, щоб заграти на клавесині Пташиного вальса, попідливати квіти, позмітати порохи з різних дрібничок і, за щоденним звичаєм, обернути маленьку вітальню на окрасу Принцесиного майдану.

Міс Токс одягла пару стареньких рукавичок, кольору висхлого листя, в яких вона виконувала всі ці операції і які в інший час ховалися від ока людського в шухляді стола, й методично приступила до роботи: почала з Пташиного вальсу, перейшла, шляхом природних асоціацій, до своєї пташки — похилої віком канарки, вельми опецькуватої та кошлатої, зате голосистої, про що знав цілий Принцесин майдан; далі почистила свої порцелянові дрібнички, паперові мухоловки й таке інше і, нарешті, за програмою, мала заходитись коло квітів, що з якихось ботанічних мотивів, дуже розвинених в міс Токс, потребували ножиць.

Цього ранку міс Токс не поспішала перейти до квітів. Було тепло, подував південний вітер, і в літній атмосфері Принцесиного майдану витало щось таке, що навернуло думки міс Токс на село. Хлопець з «Принцесиного герба» вийшов з лійкою і, розприскавши воду по всьому Принцесиному майдану, надав йому свіжого аромату — рослинного, як казала міс Токс. З-за рогу, з великої вулиці просмикувалася вузенька смужка світла, і закіптюжені горобці плигали туди-сюди через неї, світліючи на ходу, або купалися в ній, наче в потоці, і ставали золотими горобцями, які в димар ніби ніколи й не залітали. У вікні пивнички «Під Принцесиним гербом» висіли реклами імбирового пива з малюнками, де спраглі його споживачі обливалися шумовинням або діставали по голові вибитими з пляшок корками. Вони згрібали пахуче сіно десь за містом; і хоч пахощам тим треба було подолати чималу відстань і чимало інших непахучих запахів, що гніздяться у бідних оселях (сплати, боже, тим достойним джентльменам, для яких ця біда — невіддільна складова нашої предковічної мудрості і які докладають зусиль, аби не дати їй вилізти звідти!), — та все ж і на Принцесин майдан долинули вони, ці пахощі, шепочучи про природу, про її цілюще повітря, як шепочуть усім і завжди — навіть полоненим та ув’язненим, навіть знедоленим і самотнім усупереч усім стражникам та охоронцям, які гадають, що за їхнім велемудрим наказом — і як вони наказують! — має знерухоміти світ!

Міс Токс присіла біля вікна й думала про свого покійного тата, містера Токса з Митного відділу грома'дських служб, і про своє дитинство, що пройшло в околицях приморського міста серед великих запасів смоли і майже сільських краєвидів. Вона згадувала луги в розсипах жовтецю, мов перекинуті небеса в золотих сузір’ях; згадувала, як сплітала з кульбабових стебел ланцюжки для своїх юних поклонників, здебільшого в полотняних штанцях, що присягались на вічну вірність, і як швидко ці вічні узи в’янули та рвалися.

Сидячи біля вікна й дивлячись на горобців у смужці світла, міс Токс думала і про свою покійницю маму — сестру власника напудрованої перуки з хвостиком, — про її чесноти та її ревматизм. І коли з майдану долинув хрипкий голос чоловіка з кривими ногами й повним кошиком стокроток на голові, що зробив з його капелюха пласку чорну оладку, — чоловік гукав «Квіти! Квіти!» з такою силою, наче був велетнем-людоїдом, що розпродує маленьких дітей, аж ніжні стокротки здригалися від того крику, — лиш тоді міс Токс вирвалася з полону своїх літніх спогадів та, похитавши головою, пробурмотіла, що вона, мабуть, оглянутись не встигне, як постаріє — і, здається, це була правда.

Перебуваючи в отакому замисленому стані, міс Токс занеслася думками аж до містера Домбі — можливо, тому, що майор уже повернувся до свого помешкання навпроти і саме вклонився їй через вікно. Які ж бо інші причини могли пов’язати в думках міс Токс містера Домбі, літні дні та кульбабкові ланцюжки? Чи повеселішав він? — думала міс Токс. Чи змирився зі своєю долею? Чи одружиться ще раз? А якщо одружиться, то з ким? Хто ця жінка?

Рум’янець — була жарка пора — розлився по щоках міс Токс, коли вона, отак розмірковуючи, повернула голову і, вражена, побачила власне замислене обличчя в свічаді над каміном. І зарум’янилася ще більше, побачивши невелику карету, що завернула на Принцесин майдан і котилася просто до її дверей. Міс Токс швиденько підвелася, схопила ножиці і, взявшись нарешті до квітів, дуже ретельно поралася з ними, коли до кімнати увійшла місіс Чік.

— Як поживає моя наймиліша товаришка? — вигукнула міс Токс, розкриваючи обійми.

В манери наймилішої товаришки підмішалося трохи величавості, але вона поцілувала міс Токс і сказала:

— Дякую, Лукреціє, дуже добре. Сподіваюся, і ви теж. Хм!

Місіс Чік щоразу душилася цим специфічним «хм!», наче ніяк не могла опанувати абетку а чи вступ до науки кашлю.

— Раненько завітали ви сьогодні, і як це мило з вашого боку, моя любо! — вела далі міс Токс. — А ви вже снідали?

— Дякую, Лукреціє, але я вже поснідала, і дуже рано. — Ласкава леді багатозначно глянула на підданицю Принцесиного майдану і з цікавістю озирнулася навколо. — З братом, який вже повернувся додому.

— Сподіваюсь, йому покращало, моє серденько? — затинаючись, мовила міс Токс.

— Набагато покращало, спасибі. Хм!

— Уважайте з цим кашлем, люба Луїза, — застерегла міс Токс.

— То нічого. Просто зміна погоди, — відповіла місіс Чік. — Треба бути готовим до змін.

— Погоди? — спитала наївна міс Токс.

— Та будь-яких, — одказала місіс Чік. — Безперечно, що треба. У цьому світі все міняється. Той, хто став би заперечувати таку очевидну істину, Лукреціє, дуже здивував би мене і значно упав би в моїх очах. Зміна! — з суворо-філософським виглядом вигукнула вона. — Зробіть ласку, покажіть мені, що не міняється? Навіть гусінь, яку, я певна, навряд чи такі питання турбують, і та безперестанку міняється в найнесподіваніший спосіб.

— Моя Луїза, — зауважила міс Токс, — завжди знаходить влучні приклади.

— Ви дуже люб’язні, Лукреціє, думаючи й кажучи так, — пом’якшала трохи місіс Чік. — Хочу вірити, що ми ніколи не впадемо в очах одна одної.

— Я певна цього, — потакнула міс Токс.

Місіс Чік кашлянула, як і раніше, й заходилася кінцем парасольки креслити щось на килимі. Міс Токс, яка добре знала свою щиру приятельку і не раз бачила, як від щонайменшої втоми чи неприємності вона миттю ставала надміру дратівлива, скористалася з паузи, щоб змінити тему.

— Перепрошую, дорога Луїзо, здається, та мужнього вигляду особа, яку я бачила в кареті, — містер Чік?

— Так, то він, — підтвердила місіс Чік, — але, ради бога, нехай собі там сидить. З ним його газета, і це задовольнить його принаймні на дві години. Ідіть до своїх квітів, Лукреціє, а я, з вашого дозволу, посиджу, перепочину.

— Моя Луїза добре знає, — зауважила міс Токс, — що між такими приятелями, як ми з нею, ніяких церемоній бути не може. Отже… — міс Токс закінчила фразу не словами, а ділом, і, знову одягши рукавички та озброївшись ножицями, заходилася з мікроскопічною пильністю порпатися поміж листям.

— Флоренс теж повернулась додому, — помовчавши якийсь час, озвалася місіс Чік, креслячи парасолькою по підлозі. — І, далебі, Флоренс занадто вже доросла, щоб і далі жити тим же відлюдним життям. Звичайно, занадто доросла. В цім нема ніякого сумніву. Якби хтось твердив інакше, я не стала б його поважати. Я просто не могла б поважати таку особу, при всьому бажанні. Не можемо ж ми аж до такої міри панувати над почуттями!

Міс Токс, дарма що не дуже второпала цю загальнозрозумілу думку, погодилася з приятелькою.

— Якщо вона така дивачка, — мовила місіс Чік, — і якщо мій брат, після всіх тих сумних подій і тяжких розчарувань, які він пережив, не дуже затишно почуває себе в її товаристві, то що з цього випливає? А те, що він повинен зробити зусилля. Він просто зобов’язаний зробити зусилля. Весь наш рід відзначався умінням робити зусилля. Поль — глава роду, можна сказати, єдиний його представник, — бо що я? Я геть нікчемна…

— Ну що ви, серце! — дорікнула міс Токс.

Місіс Чік обсушила очі, які в цю мить сильно змокріли, і вела далі.

— Тому він, як ніколи, зобов’язаний зробити зусилля. І хоч воно на мені дуже тяжко відбивається… у мене ж — така чула, дурна натура! Такою вже, мабуть, уродилася. Краще б я мала серце з мармуру або просто з каменю!

— Ну що ви, Луїзонько! — знов дорікнула їй міс Токс.

— А все ж я безмежно рада, що він не зрадив собі й показав себе справжнім Домбі. Зрештою, я завжди знала, що так воно й мусить бути. Хотілося б тільки, — місіс Чік помовчала, — щоб і вона показала себе гідною цього імені.

Міс Токс наповнила водою із дзбана крихітну зелецу лійку і, випадково підвівши очі на приятельку, була настільки вражена дивним виразом, з яким дивилася на неї місіс Чік, що відставила лійку на стіл і сіла поруч.

— Луїзо, голубонько, — мовила вона, — чи не буде це вам хоч маленькою розрадою, коли в зв’язку з вашими словами я дозволю собі зауважити, що, як на мій скромний погляд, ваша люба небога подає гарні надії?

— Шо ви хочете цим сказати, Лукреціє? — спитала місіс Чік, набравши ще величавіших манер. — Які ж мої слова ви маєте на увазі?

— Про те, чи вона покаже себе гідною свого імені, серце, — пояснила міс Токс.

— Якщо я висловилася не зовсім зрозуміло, Лукреціє, — зі строгою поблажливістю сказала місіс Чік, — то це, звичайно, моя провина. Мені, власне, і не слід було б щось говорити, коли б не близькість наших з вами стосунків, яких — сподіваюся й вірю, Лукреціє, — ніщо не зможе порушити. Та й чого б я мала вчинити інакше? Для цього немає підстав. То було б безглуздя. Але я хочу висловитись ясніше. Отже, повертаючись до тих моїх слів, я мушу сказати, що вони жодною мірою не стосувалися Флоренс.

— Так? — здивувалася міс Токс.

— Так, — коротко та рішуче ствердила місіс Чік.

— Вибачте, голубонько, — смиренно озвалася її приятелька, — але я тоді нічого не розумію. Я, мабуть, тупа.

Місіс Чік перебігла очима по кімнаті, подивилась на квіти, на канарку, на лійку, на все, опріч міс Токс, і, нарешті, зиркнувши під кінець і на неї, підвела брови, втупила очі в килим і промовила:

— Коли я кажу: «гідна нашого імені», Лукреціє, я маю на увазі його другу дружину. Я, здається, вже вам говорила — може, трохи іншими словами — що він збирається взяти собі другу дружину.

Міс Токс раптом зірвалася з місця, підбігла до квітів і почала підстригати так непоштиво, як стриг би перукар таку ж кількість злидарських голів.

— Чи здатна вона до кінця усвідомити, якої честі її вдостоєно, — то питання інше, — велично сказала місіс Чік. — Сподіваюся, що здатна. Ми всі мусимо бути доброї думки одне про одного, тож я сподіваюся, що вона на це здатна. Зі мною не радились. А якби й радились, то напевне погордували б моєю радою, тому безперечно краще, що сталося так, як сталося. Як на мене, це безперечно краще.

Міс Токс, похиливши голову, й далі поралася з квітами. Місіс Чік, час од часу енергійно стріпуючи головою, з викликом вела далі.

— Якби мій брат Поль порадився зі мною, як то бувало, — бувало, але вже ніколи не буде, звичайно, і ця обставина, вважаю, знімає з мене відповідальність, — з істеричним надривом сказала місіс Чік, — бо я, хвалити бога, не ревнива… — Тут місіс Чік знову пустила сльозу. — Якби мій брат Поль прийшов до мене та спитав: «Якої дружини, на твою думку, я повинен шукати собі, Луїзо?», — я безперечно сказала б: «Хорошого роду, Полю, вродливої, гонорової і зі зв’язками». Достеменно так і сказала б. Хай би мене мали на смерть скарати потому, я сказала б саме так! — вигукнула місіс Чік, наче й справді таке могло статися. — Я сказала б ще: «Полю! Щоб ти узяв собі другу дружину без роду? без гонору? без вроди? без зв’язків? Та нема такої людини на світі — хіба що божевільні,— якій могло б примаритись це безглуздя!»

Міс Токс перестала підстригати квіти і, ховаючи між них обличчя, уважно дослухалася. Може, цей запальний вступ грів ще у ній яку надію.

— Ось які аргументи навела б я, — провадила розсудлива леді, — бо не маю себе за дурну. Я не пнуся довести, що в мене бозна-який розум, хоч деякі диваки й думають так. Такі тверезі люди, як я, дуже швидко позбуваються подібних ілюзій. Проте ж я й не ідіотка. І сказати мені, мені,— з неймовірним презирством підкреслила місіс Чік, — ніби мій брат Поль Домбі міг бодай би подумати одружитися з жінкою, хто б вона не була, — ця коротенька фраза прозвучала з нечуваною досі гостротою і силою виразу, — яка не має всіх вказаних якостей, це значило б глузувати з тих розумових здібностей, які в мене є, це те саме, що сказати мені, ніби я народилася і виросла слоном. А проте, — голос її упав, — скоро мені можуть сказати й таке. І це зовсім мене не здивує. Я готова до цього.

Під час короткої мовчанки ножиці міс Токс ледь чутно клацнули раз чи два, але обличчя міс Токс не було видно, а халат міс Токс посмикувався. Місіс Чік скосила очі на свою приятельку й повела мову далі тоном твердої впевненості, наче розглядала доведений факт, про який і говорити зайве.

— Отже, мій брат Поль зробив те, чого від нього і слід було сподіватись і що кожен мусив був передбачити на випадок його повторного одруження. Повинна признатися, що спершу я здивувалася, — приємно, чи неприємно, то інша річ — бо, коли Поль од’їжджав, мені й на думку не спало, що він може знайти собі симпатію десь поза Лондоном, а в Лондоні симпатії у нього точно не було. В кожному разі, вибір його треба всіляко вітати. Мати в неї, без сумніву, дуже благородна і витончена особа, але я не маю жодного права втручатися в питання про те, жити їй з ними чи ні. Це — справа Поля, а не моя. Щодо ж самої обраниці Поля, то я досі бачила тільки портрет, але то ж краса. Й ім’я в неї красиве, — місіс Чік енергійно трусонула головою й вигідніше вмостилася в кріслі, — Едіт, — і незвичайне водночас, і вишукане. Тому не сумніваюся, Лукреціє, що ви будете щасливі — звичайно, будете! — з притиском сказала місіс Чік, — коли я вам скажу, що вони на днях поберуться. Ви ж не можете не радіти, що в житті мого брата, який неодноразово приділяв вам стільки уваги, сталася така зміна.

Міс Токс не відповіла, тільки тремтячою рукою взяла свою лійку й блудними очима перебігла по кімнаті, немов шукаючи, які з меблів підлягали орошенню. У цей критичний для міс Токс момент двері до кімнати відчинилися, вона зірвалася з місця, голосно засміялася і впала на руки тому, хто ввійшов, не бачачи, на своє щастя, ні обуреного виду місіс Чік, ні майора у вікні навпроти, який щосили вертів свій бінокль і аж спух, так його розпирала мефістофельська радість.

Зовсім не те було з приголомшеним тубільцем, опорою непритомної міс Токс, що, згідно з підступними вказівками майора, мчав навпростець, аби звідатись про її здоров’я, і прибув саме вчасно, щоб упіймати її тендітне тіло в обійми, а вміст її лійки — у черевик; дані обставини, вкупі з усвідомленням, що він перебуває під безпосереднім наглядом лютого майора, який у разі найменшого непослуху пригрозив йому звичайною карою переламування кісток, привели його в такий духовно й фізично пригнічений стан, що жаль було дивитися.

Кілька хвилин безталанний чужинець притискував міс Токс до свого серця з енергією, що зовсім не пасувала до його розгубленого виду, а бідолашна леді тим часом зрошувала його останніми краплями з своєї лійки, наче він був екзотичною рослиною (так, в дійсності, воно й було) і міг розквітнути під цим благодійним дощем. Нарешті місіс Чік, прийшовши перша до пам’яті, звеліла тубільцеві покласти міс Токс на софу й забиратися геть, і коли той радо виконав її наказ, заходилась приводити до притомності свою подругу.

Та в поведінці місіс Чік годі було бачити ту ніжність, з якою звичайно всі Євині дочки доглядають одна одну; не було в ній того інстинктивного взаєморозуміння, що незбагненним чином ріднить між собою схильних до млостей жінок, мов сестер. Місіс Чік більше нагадувала ката з тих добрих старих часів, по яких усі доброчесні люди ще й досі носять жалобу, і як кат приводить до чуття свою жертву, аби знову піддати її тортурам, так і вона вправлялася з міс Токс — давала їй нюхати солі, терла руки, бризкала в обличчя холодною водою й уживала всіх інших популярних засобів. Коли ж нарешті міс Токс розплющила очі й поволі очуняла, місіс Чік одсунулась од неї немов од злочинця і, наслідуючи навиворіт прецедент із отруєним датським королем, глянула на неї не так зі сльозою в оці, як із люттю.

— Лукреціє! — промовила місіс Чік, — Я не стану таїтися з тим, що відчуваю. З очей моїх спала полуда. Я не повірила б цьому, навіть якби почула про це від святого.

— Я дурна, не вмію справитися з млостями, — пробелькотіла міс Токс. — Зараз мені буде краще.

— Зараз вам буде краще, Лукреціє! — з величезною зневагою в голосі повторила місіс Чік. — Ви думаєте, я сліпа? Чи гадаєте, що я здитиніла? Ні, Лукреціє! Вельми вам вдячна!

Міс Токс кинула безпомічний, благальний погляд на свою подругу й піднесла до обличчя хусточку.

— Якби хто-небудь сказав мені про це вчора, — велично мовила місіс Чік, — або навіть півгодини тому, я ладна була б спопелити його. Тепер же з очей моїх спала полуда, і я виразно бачу вас, Лукреціє Токс. Час, коли я сліпо вірила вам, Лукреціє Токс, минув. Ви грались моєю довірою, насміхалися з неї, і всілякі виверти тепер не пройдуть, будьте певні.

— О, на що це ви так жорстоко натякаєте, серце? — схлипнула міс Токс.

— Спитайтеся свого сумління, Лукреціє,— відповіла місіс Чік. — І прошу вас більше не звертатися до мене в такий фамільярний спосіб. Я ще, хай там як, себе поважаю, хоч ви, здається, думаєте інакше.

— О Луїзо! — скрикнула міс Токс. — Як ви можете так говорити зі мною!

— Як я можу так говорити з вами? — повторила місіс Чік, яка, за браком доказів для самовиправдання, здебільшого і вдавалася до таких повторень як найнищівніших аргументів. — Так говорити! Ви правильно кажете: «говорити так».

Міс Токс жалісно хлипала.

— Подумати тільки! — мовила місіс Чік. — Відігрітися, наче єхидна, біля домашнього вогнища мого брата, втертися через мене в його довір’я, і ще й важити на нього, насмілюватися мріяти про те, що він може одружитися з вами! Подумати тільки, яка ідея! — саркастично повторила місіс Чік. — Лише її безглуздям ще можна виправдати її підступність.

— О, прошу вас, не кажіть таких жахливих речей, Луїзо! — благала міс Токс.

— Жахливих речей! — повторила місіс Чік. — Жахливих речей! Хіба ж це не факт, Лукреціє, що ви не змогли стримати свої почуття навіть отут переді мною, хоч мені ви насамперед старанно зав’язували очі?

— Я ж не скаржилась! Я ж не сказала ані слова! — бідкалася міс Токс. — Якщо я й нестямилася трохи від ваших слів, Луїзо, якщо й могла колись ненароком подумати, що містер Домбі особливо прихильно ставиться до мене, то хто-хто, а ви не станете гудити мене за це.

— Вона скаже зараз, — звернулася місіс Чік до всіх присутніх тут меблів, окинувши їх всеохопним, смиренно-благальним поглядом, — я знаю, вона зараз скаже, що я її заохочувала!

— Я не хочу, щоб ми дорікали одна одній, люба Луїзо, — хлипала міс Токс. — І нарікати не хочу. Але, захищаючи себе…

— Авжеж, — місіс Чік з пророчою посмішкою знову оглянула кімнату, — так я і знала. Я знала, що вона це скаже. Ну, кажіть. Кажіть одверто! Будьте відверті, Лукреціє Токс, — з прокурорською суворістю сказала місіс Чік, — до кінця.

— Захищаючи себе, — пробелькотіла міс Токс, — тільки захищаючи себе від ваших нелюб’язних слів, люба Луїзо, я спитаю вас, хіба ж ви не підтримували цих домислів, а подеколи й самі казали, що таке може статися, бо хто що може знати?

— Є межі, — сказала місіс Чік, підводячися так стрімко, ніби й не збиралася стати на підлогу, а налагодилася шугнути ген догори, у рідні їй небеса, — є межі, що поза ними терпіння стає вже смішним, якщо не злочинним. Я можу стерпіти багато, але не забагато. Не знаю, під впливом чого, але йшла я сьогодні в цей дім з передчуттям — важким передчуттям, — місіс Чік здригнулася, — що скоїться щось недобре. І як було не передбачати лихого, Лукреціє, коли за одну хвилину моя багаторічна довіра до вас іде прахом, полуда з очей спадає, і я бачу вас у справжньому вашому образі. Лукреціє, я помилялася в вас. Для обох нас краще, щоб на цьому поставити крапку. Я бажаю й завжди бажатиму вам добра. Але як людина, що навіть у своїм жалюгіднім становищі не хоче себе зраджувати, як сестра мого брата, як зовиця моєї братової, як своячка його тещі і — насмілюся додати — як член родини Домбі, зараз я можу лише попрощатися з вами.

Потік цих слів, мовлених з дошкульною чемністю, при правленою високою свідомістю власної несхибної правоти, виніс ораторку до дверей. Там вона з маєстатичністю статуї ледь ворухнула головою й подалась до карети шукати потіхи та заспокоєння в обіймах свого дружини й володаря.

Говоримо це образно, бо обійми містера Чіка були зайняті газетою. На свою дружину цей джентльмен навіть не глянув — хіба потай. Не дав він їй також ні потіхи, ні заспокоєння. Просто сидів собі, не повертаючи голови, курникав огризки пісеньок і не мовив ані слова — ні доброго, ні поганого, ні байдужого.

А місіс Чік усе ще пихтіла, пиндючилась і змахувала головою, ніби й досі виголошувала прощальну промову перед Лукрецією Токс. Нарешті вона спромоглася сказати: «О, як широко розкрилися мені очі сьогодні!»

— І що ж побачили, голубонько? — звідався містер Чік.

— Не говори зі мною! — відрубала місіс Чік. — Якщо ти, бачачи, в якому я стані, не спитаєшся навіть, в чім річ то краще мовчи вже довіку.

— А в чім річ, голубонько? — спитав містер Чік.

— Подумати тільки, — розпочала свій патетичний монолог місіс Чік, — що їй взагалі могла прийти ця безсоромна ідея — породичатися з нами, побравшися з Полем! Подумати, що, граючись у коники з нашою любою дитиною, яка тепер у могилі, — мені це тоді так не подобалося! — вона могла виношувати такий підступний намір! Невже вона не боялась, що це вийде їй на лихе? Її щастя, коли все воно так минеться.

— А мені здавалося, моя люба, — почухавши газетою перенісся, повагом сказав містер Чік, — що й ти вела ту ж політику аж до сьогоднішнього дня і що було б цілком незле, коли б це вдалося.

Місіс Чік зараз же вибухнула плачем і сказала, що коли вже йому так хочеться потоптатись по ній ногами, то хай топчеться.

— Але з Лукрецією Токс покінчено, — озвалася місіс Чік через кілька хвилин, протягом яких вона віддавалася власним почуттям, чимало налякавши цим містера Чіка. — Хай я втратила Полеве довір’я і воно вже належить тій особі, яка, хочу сподіватись, заслуговує на це і яку він мав повне право обрати замість бідної Фанні. Хай він не порадився зі мною до того як усе було вирішено й влаштовано і надто вже холодно сповістив мене про свої плани. Все це я ще можу стерпіти, але омани я не стерплю, і з Лукрецією Токс остаточно покінчено. Та воно й краще, що так сталося, — побожно сказала місіс Чік, — набагато краще. Після цього я не скоро спромоглася б помиритися з нею, та й хто його знає, чи тепер, коли Поль вступає у великий світ, між людей іменитих, не було б мені соромно за неї, чи не компрометувала б вона мене. На все воля божа, і все робиться на краще. Я тяжко сьогодні помучилась, але загалом не шкодую.

У такому християнському гуморі бувши, місіс Чік обсушила очі, поправила сукню й прибрала вигляду людини, спокійної у великім горі. Відчуваючи, безсумнівно, свою нікчемність, містер Чік при першій же нагоді висів з екіпажа і, засунувши руки в кишені, випростав плечі й пішов собі, посвистуючи.

А бідна зацурана міс Токс, що коли й була підлабузою, то принаймні відданою і чесною підлабузою, що завжди з приятельською вірністю ставилась до своєї очорнительки і цілком щиро благоговіла перед величчю містера Домбі, — бідна зацурана міс Токс поливала квіти сльозами і тремтіла так, ніби на Принцесин майдан упала зима.