Домбі і син

Розділ тридцять сьомий

Наступного дня Флоренс, Едіт і місіс Ск’ютон зійшлися докупи, а коло дверей на них чекав готовий до виїзду екіпаж. У Клеопатри знову була власна галера, а Візерс — уже не такий недокрівний, — обтягнувши свої курячі груди курткою і натягши військові штани, вистоював під час обіду позад її безколесого крісла і більше не штовхав його головою. Волосся Візерса в такі дні неробства лисніло від помади, він ходив у лайкових рукавичках і пахтів одеколоном.

Зібралися вони в кімнаті Клеопатри. Змійка старого Нілу (це аж ніяк не образа) спочивала на софі, попиваючи о третій дня свою вранішню чашку шоколаду, а Фла-верс-покоївка чіпляла своїй панночці манжетики та жабо і здійснювала невеличкий коронаційний обряд, за допомогою оксамитного капелюшка персикового кольору, штучні троянди на якому примхливо похитувалися, бо старечий параліч бавився ними, мов юний вітерець.

— По-моєму, я трохи знервована нині, Флаверс, — сказала місіс Ск’ютон. — Щось у мене руки тремтять.

— Ви ж, мадам, були вчора душею товариства, — одповіла покоївка, — і через це, бачиться, й страждаєте нині.

Едіт, що стояла з Флоренс коло вікна, спиною до туалетних процедур шановної матінки, раптом сахнулася, мов від блискавки.

— А ти не знервована, дитино моя кохана? — млосно спитала Клеопатра. — Тільки не кажи мені, серце, що ти, така завжди на диво врівноважена, стаєш жертвою нервів, як і твоя невдатна мати? Візерсе, хтось стукає.

— Картка, мадам, — мовив Візерс, подаючи її місіс Домбі.

— Я виходжу з дому, — відповіла та, навіть не глянувши.

— Голубко моя, — протягло сказала місіс Ск’ютон, — що за дивна манера давати таку відповідь, не подавившись, хто це. Дай сюди, Візерсе! Боже милий, моя люба! Це ж бо містер Турбот! Розумник отой!

— Я виходжу з дому, — повторила Едіт таким владним тоном, що Візерс, вихопившись на поріг, не менш владно переказав слузі, котрий чекав на відповідь: «Місіс Домбі виходить з дому. Забирайтеся» — і зачинив двері йому перед носом.

Та слуга незабаром повернувся, знову шепнув щось Візерсові, і той ще раз, не дуже охоче, представ перед місіс Домбі.

— Перепрошую, мадам. Містер Турбот кланяється вам і просить, коли можна, вділити йому одну хвилину — у справі, мадам, перепрошую.

— І справді, моя люба, — якнайлагідніше мовила місіс Ск’ютон, бо обличчя її доньки дихало грозою. — Якщо дозволиш мені вкинути слово, то я порадила б…

— Проведіть його! — звеліла Едіт, і коли Візерс побіг виконувати наказ, додала, зсунувши брови: — Якщо він іде сюди з вашої поради, то й прийму я його у вашій кімнаті.

— Мені піти? — похопилася Флоренс..

Едіт кивнула головою, але, виходячи, Флоренс таки зіштовхнулася з гостем. Тим же фамільярним і водночас поблажливим тоном, яким говорив з нею вперше, містер Турбот і зараз якнайлюб’язніше заговорив до неї: сподівається, вона почуває себе добре… Зрештою, й питати зайве, бо вигляд її промовляє сам за себе… ледве мав честь упізнати її вчора — так вона змінилася, — і поки вона, зіщулившись, проходила, притримував двері з затаєним відчуттям своєї влади над нею — відчуттям, якого уся ця запобіглива ввічливість так і не змогла приховати.

Потім він на мить схилився над милостивою рукою місіс Ск’ютон і нарешті вклонився Едіт. Холодно відповівши на поклін, не дивлячись на нього, не сідаючи сама і його не запросивши, Едіт чекала, що він скаже.

Озброївшись панцирем пихи та влади, прикликавши до себе всю незламність духу, вона відчувала, однак, як відбирає їй силу і певність давнє її переконання, що цей чоловік від самого початку знає про неї з матір’ю все щонайгірше, що кожне її падіння у власних очах є для нього таким же очевидним, як і для неї, що він читає в її житті, немовби читав якусь низькопробну книжчину, демонстративно гортаючи сторінки ледь помітними поглядами чи змінами в голосі, зрозумілими тільки їй. І дарма що стояла перед ним горда, що владне обличчя вимагало покори, зневажливо стулені вуста відпихали, груди задихалися від гніву, а темні вії темним віялом прикривали блиск очей, щоб ані промінчик звідти не впав на нього; дарма що стояв перед нею смиренний, благально-скривджений, цілковито покірний її волі, — в глибині-бо душі вона знала, що насправді все було якраз навпаки, що це він брав гору, він був переможцем і прекрасно це усвідомлював.

— Я насмілився просити цього побачення, — сказав містер Турбот, — і дозволив собі покликатись на важливу справу, тому що…

— Мабуть, містер Домбі доручив вам переказати мені його докори, — перебила Едіт. — Він звіряється на вас, сер, до такої незвичайної міри, що я не здивуюся, коли ваша справа в цьому і полягає.

— Я не маю жодних доручень до леді, яка додає слави його імені, — сказав містер Турбот. — Але від свого імені я уклінно прошу цю леді бути справедливою до людини невільної, що чекає на справедливість з її рук… людини, залежної од містера Домбі, і через те невільної. Я благаю вас узяти до уваги мою повну безпорадність минулого вечора й цілковиту неможливість ухилитися від участі, що була мені нав’язана, у вельми прикрому випадку.

— Моя кохана Едіт, — стиха промовила Клеопатра, відводячи від ока лорнет, — це надзвичайно мило з боку містера Як-його-там. І так сердечно.

— Я дозволив собі, — шанобливо-вдячно глянув на Клеопатру містер Турбот, — дозволив собі назвати цей випадок прикрим тільки тому, що він був прикрий для мене, бо я мав нещастя бути присутнім. Така дрібна незлагода між великими людьми… між тими, що кохають віддано й безкорисливо і ладні на будь-які самопожертви, це, в даному випадку, ніщо. Як цілком справедливо і щиро висловилася вчора місіс Ск’ютон, це — ніщо.

По короткій мовчанці, і далі не зважуючись глянути на нього, Едіт спитала:

— А ваша справа, сер?..

— Едіт, крихітко, — сказала місіс Ск’ютон, — таж міс тер Турбот увесь час стоїть! Сідайте, прошу, любий містере Турбот.

Не відповівши матері, він пильно глянув на горду дочку, немов мав слухатися лише її і чекав дозволу з її вуст. Едіт несамохіть сіла сама й жестом вказала на крісло йому. Ніщо не могло бути холоднішим, погордливішим і образливішим, ніж цей зверхньо-шанобливий жест, але вона бунтувалася навіть проти такої поступки і піддалася тільки з примусу. Цього було достатньо! Містер Турбот сів.

— Ви дозволите мені, мадам, — блиснув він білими зубами до місіс Ск’ютон, — а людина з вашим тонким розумом і почуттями, напевно повірить, що в мене є для цього підстави, — адресувати все, що я маю сказати, місіс Домбі з тим, що вона сама перекаже це вам, своєму найближчому й найкращому другу — після містера Домбі?

Місіс Ск’ютон хотіла було вийти, але Едіт стримала її Вона хотіла стримати і його — вимогою, щоб говорив відкрито або не говорив зовсім, але він тихенько почав: «Міс Флоренс — та юна леді, яка щойно тут була…».

Едіт промовчала, даючи йому говорити, і тільки тепер глянула на нього. Коли він нахилився, аби бути ближче до неї, демонструючи найвищу повагу, делікатність і два ряди зубів, виставлених у самопринизливій посмішці, Едіт відчула, що охоче вбила б його.

— Міс Флоренс, — сказав він, — було тут недобре. Мені нелегко говорити про це вам, бо при ваших почуттях до її батька, вас, природно, зачіпає все, що пов’язане з ним. — Він завжди говорив виразним і м’яким голосом, але годі описати ту виразність і м’якість, з якою говорилися ці слова — та й будь-які інші, подібні за змістом. — Та хай мені — людині, що по-своєму теж віддана містерові Домбі і незмінно захоплюється ним, — хай же мені буде дозволено, не ображаючи вашої подружньої любові, сказати, що міс Фло, на жаль, була занедбана… її батьком. Чи смію я сказати «її батьком»?

— Я це знаю, — відповіла Едіт.

— Знаєте! — з явно удаваним полегшенням вигукнув містер Турбот. — Гора з плечей звалилася! Чи можу надіятись, що ви знаєте і те, з чого воно почалось? Що це зумовлене його гордощами, тобто його вдачею?

— Можете це оминути, сер, — відповіла вона, — і тим швидше закінчити.

— Я розумію, мадам, — мовив Турбот, — повірте, я чудово розумію, що у ваших очах містер Домбі не потребує ніяких виправдань. Але судіть про мої почуття, виходячи з ваших власних, і даруйте мені мою зацікавленість містером Домбі, якщо вона десь переступить межу й заведе не туди.

Який то був меч в її горде серце — сидіти з ним тут, лицем до лиця, коли він раз у раз тицяє їй в обличчя її облудну присягу перед вівтарем, наче недопитки в гидкій чаші, а вона не сміє ні відвернутися, ні виказати свою бридливість! Який сором, каяття і лють бушували в її душі, коли, випроставшись перед ним у всій своїй красі, вона почувала, що насправді лежить у нього під ногами!

— Міс Флоренс, — вів далі Турбот, — доручена доглядові, — якщо це можна назвати доглядом, — слуг і різних наймичок, в усьому нижчих за неї, природно, потребувала в свої юні літа керівництва та порад, а не маючи цього, поводилася необачно й до певної міри забувала про своє становище. Був час, коли вона захопилась таким собі Уолтером, хлопцем з простолюду, — він, на щастя, помер, — і, як це не прикро, зайшла в дуже небажані зв’язки з певними моряками-каботажниками, що мають вельми підозрілу репутацію, та з одним старим забіглим банкротом.

— Мені казали, як усе було, сер, — кинула на нього вогненний погляд Едіт, — і бачу, що ви перекручуєте факти. Сподіваюся, тому, що не знаєте їх.

— Вибачте, — сказав містер Турбот, — гадаю, ніхто не знає їх краще за мене. Я поважаю, шаную й низько схиляюся перед вашою благородною, палкою вдачею, — вдачею, яка так шляхетно і владно постає на захист вашого коханого й шанованого чоловіка і яка є його щастям, — на що він цілком заслуговує. Однак щодо фактів, — а це і є та справа, на яку насмілююсь звернути вашу увагу, — ніяких сумнівів бути не може, бо, виконуючи свої обов’язки як довірена особа і, насмілюсь сказати, як друг я вивчив їх докладно. Глибоко цікавлячись усім, що його стосується (це ви чудово розумієте), і — більше того (боюсь, що цього ви можете не зрозуміти), — спонукуваний приземленим бажанням довести свою відданість і припасти йому до вподоби, я довгий час досліджував ці деталі і сам, і через вірних помічників, і зібрав дуже численні й виважені докази.

Вона звела очі на нього — не вище рота, але в кожному зубі, що там містився, побачила зловтіху.

— Даруйте, мадам, — провадив він далі,— що я, не маючи ніякої певності, насмілююсь питати вашої ласкавої думки й ради. Мені здалося… я помітив, що вас дуже цікавить міс Флоренс?

А чи було в ній щось, чого б він не помітив і не знав? Принижена й водночас обурена цією думкою, бо навіть найменший натяк на це доводив її до шаленства, Едіт закусила тремтячу губу і замість відповіді ледь кивнула головою.

— Ця цікавість, мадам, — ще одне зворушливе свідчення того, наскільки дороге вам усе, що пов’язане з містером Домбі, — примушує мене стриматись і не переказувати йому ці факти, досі йому невідомі. Більше того, — дозволю собі признатися, — вона так збурила моє почуття відданості, що коли ви бодай на крихту забажаєте цього, — я лишу їх при собі.

Едіт здригнулась і, рвучко підвівши голову, втупила в нього важкий погляд. Він зустрів його найоблеснішою, найпоштивішою з посмішок і вів далі:

— Кажете, я їх перекрутив? Боюся, що ні… боюся, що ні, але — припустімо. Непевність, що від якогось часу мене мучить, випливає ось із чого: вже саме те, що міс Флоренс підтримує такі зв’язки, — хай навіть цілком безневинно й довірливо, — для містера Домбі, й так упередженого проти неї, буде вирішальним і спонукає його на той чи інший крок (знаю, що він уже подумував про це), аби порвати з нею й усунути її з дому. Будьте терпимі до мене, мадам, — пам’ятаючи, як близько я спілкуюся з містером Домбі, як добре знаю його і як глибоко шаную мало не з дитинства, — коли я скажу: якщо і є в нього якась вада — то це шляхетна непоступливість, і корениться вона в тих почуттях високочолої гордості та власної могуті, які йому притаманні і яких усі ми не можемо не поважати; вона в нього незламна, на відміну від простої впертості інших натур, і дедалі твердішає, сама по собі, — з дня на день і з року в рік.

Едіт так само невідривно дивилася на нього, але попри всю прямоту її погляду, коли він почав вихваляти в своєму хазяїнові те, перед чим усі повинні схилятися, ніздрі її роздулися, віддих мовби поглибшав, а вуста ледь помітно викривились. Він це бачив, — і хоч вираз обличчя його не змінився, вона знала — бачив.

— Навіть такий дріб’язковий інцидент, як учора, — сказав він, — даруйте, що згадую зайвий раз, — може служити прикладом того, про що я говорив, і служити краще, ніж будь-які інші, суттєвіші випадки. Домбі й Син не визнають ні часу, ні місця чи відповідної пори — беруть їх під ноги, та й годі. Але я радий, що такий інцидент стався, бо завдяки йому я дістав нині змогу порушити цю тему перед місіс Домбі, навіть якщо й стягнув на себе її тимчасовий гнів. Мадам, саме коли я був повен сум’яття й лихих передчуттів з цього приводу, містер Домбі викликав мене до Лімінгтона. Там я побачив вас. Там же й довідався мимохіть, яку роль в його житті ви мали відіграти невдовзі, — на його і ваше довговічне щастя. Там же й вирішив зачекати, поки ви утвердитеся в цьому домі, і вчинити так, як вчинив зараз. Я не боюся, що, схоронивши у вашім серці всі відомі мені факти, зраджу своєму обов’язку супроти містера Домбі, бо в таких подружжях, як ваше, — що мають єдиний розум і єдине серце, — одна особа майже цілком заступає іншу. Отже, я однаково полегшую своє сумління, розповівши все це або вам, або йому. З причин, уже згаданих, я вибрав вас. Чи можу я сподіватися, що щирість мою визнано і я вільний скинути з себе відповідальність?

Він довго пам’ятатиме погляд, який послала йому Едіт, — та й хто б забув його? — і боротьбу, що точилася в її грудях.

— Я визнаю її, сер, — нарешті сказала вона. — Будьте ласкаві вважати, що справу закінчено і що це лишиться поміж нами.

Містер Турбот низько вклонився і встав. Едіт встала теж, і він вельми смиренно попрощався. Але Візерса, що спіткався з ним на сходах, вразила краса його зубів і променистість посмішки, а коли він їхав на своєму білоногому коні, перехожі приймали його за дантиста, приголомшені такою фаховою рекламою. А Едіт, коли вона теж виїхала в кареті, перехожі брали за велику пані, щасливу тим, що вона багата і гарна. Та вони не бачили її за хвилину перед тим, саму в своїй кімнаті, і не чули, як бились у неї на вустах три слова: «О Флоренс, Флоренс!»

Місіс Ск’ютон, розкошуючи на софі та попиваючи шоколад, не чула нічого, крім вульгарного слова «справи», до якого ставилась з такою смертельною відразою, що давним-давно вигнала його зі свого словника, і в результаті — вельми чарівно й докладаючи чимало серця (не кажучи вже про душу), — допровадила своїх модисток та інших постачальників ледь не до руїни. Отож місіс Ск’ютон не ставила жодних запитань і не виявляла щонайменшої цікавості. До того ж при виході з дому чималого клопоту завдав їй оксамитно-персиковий капелюшок, що під рвучким вітром шалено силкувався збутись її товариства і не йшов ні на які угоди. Коли ж дверцята карети зачинили і вітру не стало, на штучні троянди знову напав параліч, термосячи ними, мов ціла богадільня перестарілих зефірів. Загалом кажучи, роботи в місіс Ск’ютон було досить і велося їй не найкраще. Не покращало їй і надвечір, бо коли містер Домбі велично-врочисто і щораз нетерплячіше походжав по вітальні (вони втрьох мали їхати на званий обід), до місіс Домбі, що вже півгодини, цілком одягнена, чекала на матір у своїй гардеробній, прибігла сполотніла Флаверс-покоївка зі словами:

— Прошу вибачення, мадам, але я нічого не можу з місіс зробити!

— Що сталося? — спитала Едіт.

— Та я й сама не знаю, мадам, — відповіла перелякана покоївка. — Вона кривить гримаси!

Едіт побігла з нею до материної кімнати. Клеопатра була в повному парадному строї — з діамантами, рукавцями, рум’янцями, кучериками, зубами та всяким іншим молодечим приладдям… Але пана Параліча годі було обдурити — він вже давно обрав її жертвою і розбив її перед дзеркалом, де вона й лежала, наче почварна лялька, що гепнулася на землю.

Її безсоромно розібрали на частини і ту дещицю, що була таки справжньою місіс Ск’ютон, поклали до ліжка. Послали по докторів, які незабаром з’явились. Ужито міцних ліків; висловлено думку, що від цього удару вона очуняє, але другого не переживе; і так пролежала вона багато днів, безмовно втупившись у стелю, іноді, — коли її питали, чи знає вона, хто біля неї або щось подібне, — видаючи незрозумілі звуки, а іноді взагалі не відповідаючи ні знаком, ні жестом, ні порухом очей.

З часом до неї стала повертатися свідомість і почасти здатність рухатися, але не говорити. Одного дня вона почала володіти правою рукою і, явно чимось стурбована, жестом прикликала до себе покоївку та показала, що потребує паперу й олівця. Покоївка негайно подала їх, гадаючи, що пані хоче написати заповіт чи останнє своє бажання, а що місіс Домбі не було вдома, то покоївка в урочистому піднесенні чекала на результат.

Після довгого й марудного шкрябання, викреслювання і вставляння зайвих літер, що, здавалось, самі по собі зривалися з олівця, стара простягла покоївці ось такий документ: «Рожеві запони».

А що та геть остовпіла (причину можна зрозуміти), то Клеопатра вдосконалила рукопис, додавши ще два слова, і тепер він звучав так: «Рожеві запони для докторів».

Покоївці прийшло наздогад, що запони їй потрібні для поліпшення кольору шкіри в очах вищезгаданих фахівців, і оскільки всі, хто знав місіс Ск’ютон, не сумнівались у правильності цієї думки (вона невдовзі й сама це потвердила), то їй над ліжком повішали рожеві запони, і від того дня вона стала дуже швидко одужувати. А незабаром вже могла сидіти — в кучериках, мережаному чепчику та в пеньюарі — і дозволяти собі деякі вкраплення штучного рум’янцю в западини на щоках.

Моторошно було дивитись на цю стару жінку, що пускала бісики, гримасувала та кокетувала зі смертю, наче з майором. Але й психічні зміни, що сталися по тому як її побив грець, були не менш жахливі й так само наводили на роздуми.

Чи то, ослабнувши на розумі, вона стала ще хитріша і облудніша, ніж досі, чи то перестала відрізняти свою вдавану подобу від свого справжнього єства, чи то в ній прокинулись іскорки сумління, неспроможні ні розгорітися, ні згаснути, чи то внаслідок удару, якого зазнав її організм, випливли всі оті чинники вкупі (останнє припущення і є, мабуть, найвірогідніше), — але результат був такий: вона стала надзвичайно гостро вимагати від Едіт уваги, пошани та вдячності; на всі лади вихваляла себе як взірець матері, якій і ціни скласти не можна, і страшенно ревнувала Едіт до всіх. Ба більше, ніби забувши про їхню домовленість уникати розмов на цю тему, вона раз у раз натякала, що шлюб її доньки — найпевніший доказ її незрівнянної материнської любові. І все це разом із немічністю й вередливістю, природними для такого стану, правило за саркастичний коментар до її легковажно-молодечих манер.

— Де місіс Домбі? — питала вона в покоївки.

— Поїхала з дому, мадам.

— Поїхала з дому! Що ж це — вона цурається своєї матінки, Флаверс?

— Господь з вами, мадам! Звісно, ні! Місіс Домбі поїхала прогулятися з міс Флоренс.

— Міс Флоренс. Хто така ця міс Флоренс? Не кажи мені про міс Флоренс. Що для неї та міс Флоренс, порівнюючи зі мною?

Сльози, які от-от були готові пролитися, звичайно спиняли, чіпляючи на неї якусь прикрасу, показуючи їй діаманти чи оксамитно-персиковий капелюшок (вона сиділа у ньому, налаштована до прийому гостей, не один тиждень, перш ніж здужала вийти надвір), і вона тихомирно чекала, аж прийде Едіт, а тільки-но забачивши горде обличчя дочки, зривалася знову.

— Ну, я так і знала, Едіт! — скрикувала вона, трясучи головою.

— В чому справа, мамо?

— Справа! Якби-то я знала, в чому справа. Світ став такий неприродний і невдячний, що я починаю думати, — серця — чи чогось подібного — у ньому явно не лишилося. Для Візерса я рідніша, ніж для тебе. Він набагато уважніший до мене, ніж моя власна донька. Аж жаль стає, що так молодо виглядаю… і взагалі… а то б, може, на мене більше зважали.

— Чого ж ви хочете, мамо?

— О, багато чого, Едіт.

— Хіба ж вам чогось бракує? А якщо й бракує, то самі тому винні.

— Сама винна! — починалося пхикання. — А якою ж матір’ю я для тебе була, Едіт! Подругою від самої колиски! І ти, що нехтуєш мною, що вділяєш мені не більше серця, аніж чужій-чужениці, — таж, Флоренс ти у двадцять разів дужче любиш — я ж бо лише твоя мати і, по-твоєму, можу за день її розбестити! — і ти ще мені дорікаєш, що я сама винна?

— Та нічим я вам не дорікаю, мамо. Чого ви весь час говорите про це?

— Хіба це не природно? Як же мені не говорити, коли я — сама чулість та любов, а мене щоразу так жорстоко ранять, — кожним поглядом, який ти кидаєш на мене?

— Я зовсім не хочу вас ранити, мамо. Чи ви забули, про що ми з вами домовлялися? Киньмо ж згадувати минуле.

— О, киньмо згадувати! І киньмо згадувати про вдячність до мене, про любов до мене; і киньмо мене самотіти в цьому куті, без догляду й без товариства, а ти заводь собі нових родичок і носися з ними, хоч вони ніякісінького права на тебе не мають! Боже милий, Едіт! Та чи знаєш ти, на чолі якого вишуканого дому ти стала?

— Знаю. Але годі вже.

— А це шляхетне створіння, Домбі! Чи знаєш же ти, що ти його дружина, Едіт, і в тебе є і статки, і карети, і бозна-що ще?

— Звичайно, знаю, мамо, — і то дуже добре.

— Є все те, що було б, якби та напрочуд добра душа… як же його звали?.. Гренджер… якби він не помер. І кому ти маєш дякувати за це все, Едіт?

— Вам, мамо, вам.

— То обійми ж і поцілуй мене, покажи, що ти знаєш, Едіт, — кращої матері, ніж я в тебе, на світі не було. Не примушуй мене гризтися й журитись твоєю невдячністю, аж зроблюся страховиськом, бо тоді, коли я знову вийду на люди, мене ніхто не впізнає: навіть та ненависна тварюка, майор.

Але часом, коли Едіт наближалася до матері і, схиливши свою величну голову, притулялась холодною щокою до її щоки, мати раптом сахалася, немов зі страху, починала тремтіти й кричала, що втрачає розум. А інколи вона принижено просила Едіт посидіти біля її ліжка, і поки та сиділа, заглибившись у власні думки, дивилась на неї з безглуздим виразом на всохлому обличчі, якого навіть рожеві запони скрасити не могли.

Проте з плином часу рожеві запони скрашували Клеопатрі одужання, скрашували і вбрання — ще більш дівоче, ніж досі, щоб покрити викликані хворобою збитки, — і рум’янець її, і зуби, і кучерики, і діаманти, і рукавиці, і цілий гардероб ляльки, що звалилася колись перед дзеркалом. Вони скрашували іноді й певну нечіткість вимови, яку стара прикривала дівочим хихотінням, а деколи й провали пам’яті, що траплялися, коли їм заманеться, немов передражнюючи свою примхливу власницю.

Та чого вони так і не скрасили — то це її нової манери говорити з дочкою чі думати про неї. І хоч дочка ця часто опинялася в полі їхнього впливу, рожевий відсвіт так ні разу й не пом’якшив її суворої вроди, злившись із променистою посмішкою чи з лагідним світлом доччиної любові.