Домбі і син

Розділ дев’ятий,

Гострий присмак романтики й потяг до чудесного, на яких була щедро замішана натура юного Уолтера Гея і які пильний нагляд його дядька, старого Соломона Джілса, не дуже-то й розвів водою суворого житейського досвіду, спричинилися до його незвичайного, бурхливого зацікавлення пригодою Флоренс із доброю місіс Браун. Він доти пестував і голубив цей спогад у своїй пам’яті, а надто ту частину, до якої був причетний сам, доки він перетворився у власний химерний виплід його фантазії, і та робила з ним, що хотіла.

Не виключено, що пам’ять про цей випадок і про його участь у ньому набула особливої привабливості ще й під впливом щонедільних мріянь старого Сола та капітана Катла. Бо не минало жодної неділі без того, щоб один із цих щирих друзів не натякнув про Річарда Уїттінгтона, а останній з двох згаданих джентльменів придбав навіть досить стародавню баладу, яка довгий час разом з іншими подібними творами, здебільшого морської тематики, тріпотіла на глухій стіні Торгової вулиці і де в поетичній формі оспівувалось залицяння й одруження юного помічника кочегара, якому заповідалось велике майбутнє, з такою собі «чарівною Піг» — довершеною дочкою шкіпера і співвласника вугільної баржі з Ньюкастла. У зазначеній зворушливій легенді капітан Катл убачав глибоку, надприродну схожість з історією Уолтера та Флоренс. Це так збуджувало його, що при кожній урочистій нагоді — в дні народження чи ще якісь не недільні свята — він гуркотав усю ту пісню в маленькій вітальні, від початку і до кінця, роблячи, на честь героїні, дивовижне тремоло на слові «Пі-і-г», що ним закінчувався кожен куплет.

Щирий, безтурботний, з відкритим серцем юнак не має звички аналізувати свої почуття, хоч як би вони його посідали. Важко було б розібратися в них і Уолтерові. Він раптом полюбив пристань, де вперше зустрівся з Флоренс, і вулиці (по суті, зовсім непринадні), якими вони йшли додому. Черевички що так часто спадали колись, він переховував у себе в кімнаті, а сидячи вечорами в маленькій вітальні, намалював в уяві цілу галерею портретів доброї місіс Браун. Здається, після того пам’ятного випадку він і одягатися став трохи чепурніше, і, без сумніву, залюбки прогулювався на дозвіллі до того кварталу, де стояв дім містера Домбі й існувала хоч якась можливість стрінути маленьку Флоренс на вулиці. Всі ці почуття, однак, були цілком дитячого, безневинного характеру. Флоренс була гарненька на вроду, а бачити гарненьке обличчя завжди приємно. Флоренс була слабка та беззахисна, — і він пишався, що може допомогти їй чи взяти під захист. Флоренс була найвдячніше на світі створіння — і любо було дивитися, як та вдячність осявала її личко. Про Флоренс не дбали, погорджували нею — і його юне серце повнилося симпатією до дитини, яка не знала тепла в своєму похмурому, статечному домі.

Отже, траплялося, що разів шість на рік Уолтер скидав на вулиці капелюха перед Флоренс, а Флоренс спинялася потиснути йому руку. Місіс Уїкем (яка на свій лад переінакшила прізвище Уолтера й незмінно називала його «молодий Гайгай»), знаючи історію їхнього знайомства, настільки звикла до хлопця, що не звертала на це ніякої уваги. Міс Ніппер, зі свого боку, навіть прагнула цих зустрічей, бо приємна Уолтерова зовнішність справила враження на її юну чутливу душу, і вона схилялася до думки, що її почуття не лишаються без відповіді.

Отже, Уолтер не те що не забував про своє знайомство з Флоренс, а навпаки — згадував про нього дедалі частіше. Щодо його несподіваного початку й усіх маленьких подробиць, котрі надавали йому особливого колориту й пікантності, то все це здавалось Уолтерові швидше цікавою і дуже для нього втішною казкою, аніж реальністю, в якій і він брав участь. В його уяві на першому плані завжди поставала Флоренс, а не він сам. Іноді Уолтер думав (і тоді прискорював ходу), як би було чудово, коли б він, на другий же день після їхньої зустрічі, вирушив у море, укрився б славою, а після довгих років відсутності повернувся б назад адміралом, яскріючи всіма барвами, мов дельфін, або щонайменше капітаном військового корабля з блискучими еполетами на плечах, одружився б із Флоренс (на той час уже вродливою молодою жінкою), на зло зубам, краватці та ланцюжку від годинника містера Домбі, і переможно повіз би її до блакитних берегів якогось далекого краю. А втім, попри всі ці польоти фантазії, мідна табличка на дверях контори «Домбі і Син» не так уже часто світилася золотом надій, а брудні скляні дашки променисто сяяли, — тож коли капітан з дядьком Солем розмовляли про Річарда Уїттінгтона й хазяйських дочок, Уолтер відчував, що краще за них розуміє своє місце в торговельному домі «Домбі і Син».

Уолтер день за днем весело й легко виконував свої обов’язки. Він добре прозирав утішні сподівання дядька Сола та капітана Катла, але плекав ще й тисячі своїх власних невиразних мрій, проти яких їхні фантазії здавалися сірою буденщиною. Так жив Уолтер і в період місіс Піпчін, коли він уже трохи (але не досить) змужнів, і був такий самий легконогий, легкосердий і легкодумний юнак, як і за тих часів, коли з уявною ватагою матросів і з дядьком Солем на чолі атакував вітальню або присвічував старому, коли той діставав з льоху відому нам мадеру.

— Дядю Соле, — сказав Уолтер, — я думаю, чи ви, бува, не захворіли? Ви сьогодні нічого не їли за сніданком. Я приведу лікаря, якщо так піде далі.

— Лікар не може дати того, що мені треба, хлопчику, — відповів дядько Сол. — А якщо котрий і міг би, то не дасть.

— Чого ж вам треба, дядю? Покупців?

— Так, — зітхнув Соломон. — Покупці допомогли би.

— Ох, хай йому біс! — скрикнув Уолтер, зі стуком ставлячи чашку й ударяючи рукою по столі. — Коли я бачу, як сотні людей цілий день сновигають по нашій вулиці і з десяток щохвилі проходить повз нашу крамницю, мені так кортить вискочити, схопити кого-небудь за комір, притягти сюди і змусити його купити інструментів не менше, як на п’ятдесят фунтів готівкою! Ну й що ви там виглядаєте під дверима? — вів Уолтер далі, звертаючись до старого джентльмена в напудреній перуці (нечутно для нього, звичайно), що вивалив очі на корабельну підзорну трубу. — Який з цього толк? І я так міг би. А ви зайдіть та купіть її!

Однак джентльмен, вдовольнивши свою цікавість, спокійно потупцяв далі.

— Пішов! — сказав Уолтер. — І так усі. Але, дядю… Дядю Соле! — повторив він, бо старий замислився й не озвався на перший поклик. — Не зневіряйтеся. Не журіться, дядечку. Коли замовлення почнуть надходити, то посипляться в такій кількості, що ви собі ради з ними не дасте.

— Мене вже не буде, коли вони почнуть надходити, хлопчику, — відказав Соломон Джілс. — Вони не надійдуть, доки я не відійду.

— Та не журіться ви, дядю. Кажу ж бо, — не журіться! — не вгавав Уолтер.

Старий Сол спробував прибрати веселішого вигляду й посміхнувся до небожа так щиро, як міг.

— І тільки й того, дядю? Чи тут іще щось криється? — спитав Уолтер, спираючись ліктями на чайну тацю і нахилившись наперед, щоб надати розмові більшої щирості та довіри. — Не ховайтеся від мене, дядю, кажіть усе.

— Ні, ні, нічого, — відповів старий, Сол. — Що ж тут іще може критися?

Уолтер недовірливо похитав головою.

— Про це ж я й хочу дізнатися від вас, — сказав він, — а ви у мене питаєтесь! Зізнаюся вам, дядю, — коли я бачу вас отаким, я шкодую, що живу з вами.

Старий Сол мимохіть витріщив очі.

— А так. Хоч нікому й ніколи не було так добре, як мені з вами, але коли я бачу вас в такому гуморі, я дуже шкодую, що живу тут.

— Я буваю занудний, я знаю, — сказав Соломон, потираючи собі руки.

— Що я хочу сказати, дядю Соле, — продовжував Уолтер, нахиляючись ще більше й легенько ляснувши його по плечу, — я, бачите, гадаю, що вам краще було б, якби замість мене отут сиділа та наливала вам чай ваша жіночка. Така, знаєте, славна, сердечна, симпатична бабуся, якраз вам до пари, що доглядала б вас і вміла підтримати у вас гарний настрій. А тут сиджу я і я люблю вас від щирого серця, як тільки може любити небіж. Але ж я тільки небіж і не можу бути тим товаришем, яким стала б вона багато років тому, — подругою, що б уміла розрадити вас, коли вам погано на душі, — хоч я б усі гроші віддав, аби лише вас розрадити! Отож я й кажу — коли я бачу, як ви журитесь, мені сумно стає, що біля вас нема нікого кращого ніж отаке, як я, недолуге базікало, що хоче втішити вас, дядю, але не знає як. Не знає як, — повторив Уолтер, тягнучись, щоб потиснути руку дядькові.

— Уоле, хлопчику мій, — мовив Соломон, — навіть якби ота славна бабуся вже п’ятдесят п’ять років сиділа у цій вітальні, я не міг би любити її більше, ніж люблю тебе.

— Я знаю це, дядю Соле, добре знаю, — відповів Уолтер. — Але вам не було б так тяжко від того, що у вас на душі, якби вона була з вами, бо вона знала б, як розважити вас, а я не знаю.

— Ні, ні, і ти знаєш, — заперечив майстер корабельних інструментів.

— Гаразд. То в чому ж річ, дядю? — ластячись до старого, спитав Уолтер. — Ну, кажіть же, у чім справа?

Соломон Джілс повторив, що йому нема чого приховувати, і повторив так рішуче, що небіж не мав іншого виходу, як удати, буцім вірить йому.

— Я можу сказати тільки одне, дядю Соле, — що коли б було…

— Але нема, — затявся Соломон.

— Нехай, — промовив Уолтер. — В такому разі я не маю чого сказати, і дуже добре, бо мені вже пора на службу. — Я, коли буду в місті, забігатиму сюди — подивлюся, як вам тут ведеться. Тільки глядіть, дядю! Я більше ніколи вам не повірю й більше нічого не розповім про містера Турбота-молодшого, коли довідаюсь, що ви мене обманули!

Соломон Джілс, сміючись, запевнив, що чогось такого він не довідається, і Уолтер, перебираючи в думці всі неможливі способи забагатіти й поставити дерев’яного мічмана у незалежне становище, вирушив до контори «Домбі і Син» у смутнішому, ніж звичайно, настрої.

У ті часи за рогом, на Єпископській вулиці, жив такий собі Броглей, присяжний маклер й оцінювач. В його захаращеній крамниці в цілком невідповідних своєму призначенню поєднаннях абияк громадилися купи старих меблів. Десятки стільців чіплялися за рукомийники, що самі ледве трималися на верхах буфетів, а ті й собі балансували на обідніх столах, що лежали, ногами догори, на ще інших обідніх столах, — і таке розташування було ще з наймудріших. Банкетний набір покришок на тарелі, келихів для вина та карафок можна було бачити на ліжках у веселому товаристві півдесятка коцюб і лампи для передпокою. Колекція віконних гардин без вікон оздоблювала барикаду з комодів, на яких стояли аптечні слоїки, а бездомний килим, розлучений зі своїм приятелем-каміном, одважно терпів різкий східний вітер, що дув просто на нього, і скорботно тремтів в унісон із пронизливими схлипами піаніно, яке щодня губило по струні й на кожен гуркіт з вулиці ледь чутно озивалося бринінням своєї розладнаної, розбитої душі. У крамниці містера Броглея завжди був великий вибір знерухомілих дзигарів, яких, здавалося, вже й не можна було пустити в хід, як і грошові справи їхніх колишніх власників, і різних свічад, розташованих так, що вони відбивалися одне в однім, відкриваючи оку нескінченну перспективу банкротств і руїни.

Сам містер Броглей був огрядний чоловік з вологими очима, рожевим обличчям, кучерявим волоссям і поступливою вдачею, бо ця відміна Каїв Маріїв, що сидять на руїнах чужих Карфагенів, завжди буває в гарному гуморі. Подеколи він заходив до крамниці Соломона розпитати про торгівлю, і Уолтер знав його настільки, що вітався з ним на вулиці. Проте знайомство Соломона Джілса з маклером далі цього не йшло, тому Уолтер немало здивувався, коли, заглянувши, як обіцяв, того ж таки ранку в крамницю, побачив, що містер Броглей сидить у вітальні, засунувши руки в кишені, а капелюх його висить за дверима.

— Ну, дядю Соле, — гукнув Уолтер (старий похмуро сидів за столом, і окуляри, на превелике диво, були в нього на носі, а не на лобі), — як ви себе почуваєте?

Соломон похитав головою і махнув рукою в напрямі маклера, мовби представляв його.

— Щось трапилося? — спитав, затинаючись, Уолтер.

— Ні-ні, нічого не трапилось, — запевнив містер Броглей. — Не турбуйтеся.

Уолтер з німим подивом перебіг очима від маклера до дядька.

— Справа в тому, — пояснив містер Броглей, — що треба сплатити невеличкий борговий вексель — триста сімдесят з чимось фунтів, а строк вийшов. І вексель той у мене.

— У вас! — скрикнув Уолтер, озираючись.

— Ага, — конфіденційним тоном сказав містер Броглей і похитав головою, даючи на розум, що сваритися їм нема за що. — На майно накладено арешт. От і все. Не турбуйтеся. Я прийшов сюди сам, щоб усе обійшлося тихо й по-товариськи. Ви ж мене знаєте. Це діло цілком приватне.

— Дядю Соле! — пробелькотів Уолтер.

— Уоле, хлопчику, — відповів дядько. — Це зі мною вперше. Такого нещастя я ще не знав. І вже застарий, щоб знову братись до діла. — І піднявши окуляри на лоба (бо вони вже не здатні були приховати його почуття), Соломон Джілс накрив лице руками і ревно заридав, і сльози падали йому на жилет кольору кави.

— Дядю Соле! Не треба, прошу! — вигукнув Уолтер, який аж затрясся від страху, побачивши, що старий плаче. — На бога, тільки не це! Що мені робити, містере Броглей?

— Я порадив би пошукати якогось приятеля чи кого, — сказав містер Броглей, — і поговорити з ним.

— Правильно! — скрикнув Уолтер, ладний ухопитися за першу-ліпшу думку. — Звичайно! Дякую. Капітан Катл, дядю, — ось хто нам потрібен! Заждіть, поки я збігаю до капітана Катла. Ви попильнуйте дядька, містере Броглей, і заспокойте його, як можете, — добре, містере Броглей? І не треба розпачу, дядю Соле. Ну, заспокойтесь, не журіться!

Сказавши це з великим запалом і незважаючи на слабкі протести старого, Уолтер стрілою вихопився з крамниці, заскочив до контори попередити, що не буде на службі через наглу недугу дядька, і щодуху помчав до капітана Катла.

Дорогою йому здавалось, що все навкруги змінилося. На вулицях, як і завжди, був гамір і стиск возів, бричок, фургонів, омнібусів та перехожих, але через лихо, що спіткало дерев’яного мічмана, все йому видавалося якимось новим і дивним. Будинки й крамниці були не ті, що раніш, — на них висіли конфіскаційні ордери містера Броглея, писані великими літерами. Маклер, здавалося, наклав арешт навіть на церкви, бо їхні шпилі здіймались до неба геть по-іншому. Саме небо змінилося, бо, безперечно ж, і на нього наклали арешт.

Капітан Катл жив над невеличким каналом, поблизу Індійських корабелень, де був підйомний міст, що вряди-годи розходився, пропускаючи велетенське судно, і воно сунуло вздовж вулиці, наче викинений на берег левіафан. Цікаво було, наближаючись до оселі капітана Катла, простежити, як відбувається поступовий перехід від суходолу до води. Починався він появою флагштоків — неодмінної прикмети шинків. Потім з’являлися крамниці готового одягу з вивішеними надворі синіми куфайками, шапками-зюйдвестками і брезентовими штанами, від вузьких до найширших. Далі йшли кузні, де кувалися якорі та ланцюги, і де молоти цілий день дзвеніли об залізо. Ще далі тягнулася низка будинків, біля яких, визираючи з-поміж червоної квасолі, стриміли невисокі щогли, увінчані флюгерами. Далі — рівчаки. Далі — підстрижені верби. Знову рівчаки. Далі — невиразні смуги брудної води, яку й описати годі, бо її й не видно між кораблів. Ще далі повітря тхнуло тирсою, і виробництво щогол, весел, дерев’яних брусів і човнів поглинало всі інші руко-месла. Далі грунт ставав мочаруватий і грузький. Далі вже нічим не тхнуло, тільки пахло цукром та ромом. І нарешті перед вами — Бриг-майдан, а на ньому — будинок, де живе капітан Катл, на другому й останньому поверсі.

Капітан був один з тих, наче витесаних з дуба, людей, що їх і найбуйніша уява не здатна відділити від будь-якої, бодай найнезначнішої частини їхнього туалету. Тож коли Уолтер постукав у двері, а капітан тут же висунувся в одне з віконець від вулиці, вітаючи його, — в своєму цупкому навощеному капелюсі, зі своїм, подібним до вітрила, коміром сорочки, в синьому і настовбурченому, як звичайно, костюмі,— хлопець був переконаний, що капітан завжди такий, і не інакший, — так ніби містер Катл був птахом, а все решта — пір’ям на ньому.

— Уол-ре, хлопче, а постукай-но ще, — сказав капітан Катл. — Сильніше! Сьогодні у нас перуть.

Уолтер з нетерплячки зняв страшенний гуркіт.

— Отак-так! — сказав капітан і зараз же втягнув назад голову, немов чекав шквалу.

Він не помилився. На стук з блискавичною швидкістю з’явилася вдова із закасаними по плечі рукавами і з руками в мильній піні, що парували від гарячої води. Перш ніж подивитись на Уолтера, вона глянула на молоток, і, змірявши хлопця з голови до ніг, здивувалася, що від молотка ще щось лишилось.

— Капітан Катл, я знаю, вдома, — з примирливою посмішкою сказав Уолтер.

— Справді? — відповіла жінка. — Та що ви кажете!

— Він тільки-но розмовляв зі мною, — трохи зніяковівши, пояснив хлопець.

— Розмовляв! — повторила вдова. — Тоді, може, передасте йому вітання від місіс Мак-Стінджер і скажете, що коли й іншим разом він зганьбить дім і себе, патякаючи з вікна, то вона буде вельми вдячна, як він ще й спуститься відчинити двері. — Місіс Мак-Стінджер говорила дуже голосно й прислухалася, чи це почує яких зауважень з другого поверху.

— Я все йому перекажу, мадам, — пообіцяв Уолтер, — якщо ви ласкаво дозволите мені ввійти.

Йому-бо заважали дерев’яні укріплення на порозі, споруджені для того, щоб маленькі Мак-Стінджери, граючись, не попадали зі сходів.

— Хлопець, який може трощити молотком мої двері, — зневажливо відказала місіс Мак-Стінджер, — зможе, сподіваюсь, переступити й через це.

Коли ж Уолтер, взявши її слова за дозвіл увійти, переступив через це, то місіс Мак-Стінджер забажала знати, чи правда, що дім англійки — це її фортеця, а чи в нього може вдиратись усякий набрід?

Вона мала невситиму жагу і далі розводитись на цю тему. Але Уолтер, проклавши шлях нагору крізь туман, що наславсь од прання і мильним слизом укрив поручні, добився до кімнати капітана Катла і знайшов цього джентльмена в засідці за дверима.

— Ніколи не заборгував їй ні пенса, Уол-ре, — стиха сказав капітан, виявляючи ознаки тремтіння на виду. — Стільки їй послуг робив — їй і дітям. А вона як та відьма часом. Фу!

— Я б утік, капітане, — сказав Уолтер.

— Нема права, Уол-ре, — відповів Катл. — Вона знайде мене, де б я не був. Сідай. Як Джілс?

Капітан саме обідав (у капелюсі) холодною бараниною, портером і кількома гарячими, що аж диміли, картоплинами, які зварив сам і виймав у міру потреби з невеличкої каструлі біля каміна. На час обіду він одгвинчував свій гачок, а натомість угвинчував у дерев’яне гніздо ніж, яким і заходився тепер оббирати картоплину для Уолтера. Кімнати в нього були невеличкі й пропахлі тютюновим димом, але доволі затишні. Порядок у них був такий, наче тут щопівгодини відбувався землетрус.

— Як Джілс? — перепитав Капітан.

Уолтер, що встиг уже віддихатись і знов занепасти духом, — бо піднесла-його на дусі швидка хода, — подивився на нього, мовив: «ох, капітане Катле!» і вмився сльозами.

Немає слів, щоб описати, як стерявся капітан, побачивши отаке. Про місіс Мак-Стінджер у нього вже й гадки не було. Він упустив картоплину й виделку, упустив би й ніж, якби міг, і сидів, уп’явшись очима в хлопця, немов чекав звістки про те, що Сіті завалилося і безодня поглинула його старого друга разом з його костюмом кольору кави, гудзиками, хронометром, окулярами й усім іншим.

Та коли Уолтер пояснив, що сталося, капітан Катл, трохи поміркувавши, взявся до роботи. З маленької бляшки на верху буфета він висипав увесь свій запас готівки (що дорівнював тринадцяти фунтам з півкроною) і переклав у кишеню свого бахматого синього френча; збагатив цю скарбівню вмістом буфета, що складався із двох мікроскопічних старих чайних ложечок і негодящих щипців для цукру; витяг з глибин, де він спочивав, свого величезного срібного годинника з подвійною кришкою й переконався, що скарб цей цілий та неушкоджений; пригвинтив до правої руки гачка і, схопивши каракуватий ціпок, запропонував Уолтерові рушати в путь.

Згадавши, проте, у своєму благочестивому пориві про місіс Мак-Стінджер, що, можливо, пантрує на нього внизу, капітан Катл завагався й кілька разів глянув на вікно, наче подумав, чи не краще обрати цей незвичайний шлях для відходу, ніж стрічатися зі своїм грізним ворогом. Кінець кінцем капітан поклав удатись до хитрощів.

— Уол-ре, — несміливо підморгуючи, сказав він, — іди вперед, хлопче, скажи голосно: «До побачення, капітане Катле!», коли будеш у коридорі, і зачини двері. А на розі стань і чекай, аж я з’явлюся.

Це напучування грунтувалося, вочевидь, на знанні ворожої тактики, бо коли Уолтер спускався сходами, з кухні, неначе демон помсти, випорснула місіс Мак-Стінджер. Однак, не вздрівши, як того сподівалася, капітана, вона тільки знов натякнула на дверний молоток і щезла.

Минуло хвилин із п’ять, поки капітан Катл наважився тікати, бо саме стільки прочекав Уолтер на розі, дивлячись на будинок, звідки мав от_:от з’явитися цупкий вощений капелюх.

Нарешті капітан, неначе його викинуло вибухом, вилетів з дверей і широкими кроками попрямував до нього, ні разу не озирнувшись, а коли вони повернули за ріг, почав висвистувати якусь мелодію.

— Дядько дуже підупав, Уол-ре? — спитав дорогою капітан.

— Боюсь, що так. Якби ви бачили його вранці, ви б цього забути не змогли.

— Додай ходи в ноги, Уол-ре, — сказав капітан, пришвидшуючи крок, — і ходи так щодня, все своє життя. Знайди цю пораду в катехізисі й дотримуйся її.

Капітан був занадто обтяжений думками про Соломона Джілса, перемішаними, мабуть, зі спогадами про свою втечу від місіс Мак-Стінджер, щоб могти просвітити Уол-тера новими цитатами. Вони не обмінялися більше ні словом, поки підійшли до дверей крамниці, де безталанний дерев’яний мічман зі своїм інструментом коло ока досліджував, здавалося, найдальші обрії в пошуках друга, що вивів би його зі скрути.

— Джілсе, — мовив капітан, вбігаючи до вітальні і майже з ніжністю беручи його за руку. — Ідіть круто проти вітру, і ми прорвемося. Все, що вам треба, — капітан говорив з урочистістю людини, що викладає одне з найцінніших житейських правил, на які здобулася мудрість людська, — все, що вам треба, — це йти проти вітру, і ми прорвемось.

Старий Сол теж потис йому руку й висловив подяку.

Тоді капітан Катл поважно, як і личило в такому випадку, виклав на стіл дві чайні ложечки, щипці для цукру, срібний годинник та готівку й спитав містера Брог-лея, яка вартість усього цього.

— Слухайте, у скільки ви це оціните? — спитав він.

— Та що ви, господь з вами! — відповів маклер. — Невже ви думаєте, що це чогось варте?

— А чому б ні? — спитав капітан.

— Чому? Бо борг складає триста сімдесят фунтів з гаком.

— Дарма, — відповів капітан, явно, проте, збентежений цифрою. — Все, що трапляє у невід, — риба.

— Безперечно, — погодився містер Броглей, — але салака не кит.

Філософська глибина цієї думки, здавалося, вразила капітана. З хвилинку він щось метикував, дивлячись на маклера як на великого генія, а потім одкликав майстра корабельних інструментів убік.

— Джілсе, — сказав капітін Катл, — наведіть мене на курс. Кому це ви винні?

— Цитьте! — застеріг старий. — Відійдім трохи. Не говоріть при Уолтерові. Це — застава за його батька: старий борг. Більшу частину я вже сплатив, Неде, але настали такі погані часи, що тепер я вже не можу. Я це передбачав, але запобігти не міг. Ні слова Уолтерові, боронь боже!

— Хіба ж у вас нема дечого в запасі? — прошепотів капітан.

— Так, так, дещо є,— відповів старий Сол, спочатку порившись у порожніх кишенях, а тоді під своїм картузом, ніби гадав викрутити трохи золота з волосся. — Але ту дещицю, що в мене є, Неде, не можна реалізувати: ніяк не можна. Я пробував, було, щось із тим зробити для Уолтера, але я — людина старосвітська й одбився від часу. А вони… вони то там, то тут, то… одне слово, я їх не бачу, — сказав старий, нестямно роззираючись круг себе.

Він так скидався на пришелепкуватого, що позаховував гроші по різних місцях, але забув, де саме, що капітан стежив за його поглядом у слабкій надії, чи не згадає він про кілька сот фунтів, захованих десь у димарі або в льосі. Та Соломону Джілсу було видніше.

— Я геть відбився від часу, дорогий мій Неде, — сказав Сол з покірливою безнадією. — А плентатися так далеко позаду не варто. Нехай уже краще продають крам. Він коштує стільки, що покриє мій борг, а з тим, що залишиться, я знайду де померти. У мене не зосталось ні краплини енергії. Я не розумію, що діється. Краще вже кінчати так. Нехай вони продають крам, скидають його, — старий показав на дерев’яного мічмана, — хай добивають обох.

— А що ви гадаєте робити з Уолтером? — спитав капітан. — Годі, годі! Сядьте, Джілсе, сядьте і дайте мені подумати. Мав би я ренту не таку мізерну, якою вона мені нині бачиться, — не було б про що думати. А ви собі йдіть проти вітру, — знову, вдаючись до цього безвідмовного способу душевної потіхи, порадив капітан, — і все буде гаразд.

Старий Сол щиро подякував йому і, відійшовши, приткнувся коло каміна у вітальні.

Капітан Катл деякий час походжав по крамниці, глибоко замислившись і настовбурчивши над носом свої кущаві брови, що здавалися хмарами на гребені гори. Уолтер боявся бодай словом перебити течію його міркувань. Містер Броглей — людина вельми кмітлива, щоб не надокучати товариству, — тихенько посвистуючи, никав між крамом і клацав по барометрах, струшував компасами, мовби там були ліки, притягував ключі на магніт, заглядав у підзорні труби, знайомився з призначенням глобусів, саджав собі на носа циркулі й розважався іншими глибокодумними експериментами.

— Уолре! — вигукнув нарешті капітан. — Знайшов!

— Знайшли? — аж запалився хлопець.

— Ось що, друже, — сказав капітан. — Крам — одна запорука, я — друга. Гроші під цю запоруку дасть твій патрон.

— Містер Домбі? — пробелькотів Уолтер.

Капітан притакнув головою.

— Подивись на нього, — сказав він. — Подивись на Джілса. Та він же помре, якщо все це почнуть спродувати. Ти знаєш, що він помре. Мусимо перепробувати всі засоби. А це один з них.

— Засіб? Містер Домбі? — белькотів Уолтер.

— Насамперед ти побіжиш до контори й дізнаєшся, чи він там, — сказав капітан Катл, ляснувши його по спині. — Ну, духом!

Уолтер відчув, що команда ця не підлягає обговоренню, — а коли б і не відчув, то досить було кинути погляд на дядька, щоб відчути, — і зник її виконувати. Незабаром він повернувся захеканий і сповістив, що містера Домбі в конторі нема. Була субота, і він поїхав до Брайтона.

— Ось що я скажу тобі, Уол-ре, — мовив капітан, що за час його відсутності, здавалось, приготувався й до такої непередбаченої, обставини, — ми поїдемо до Брайтона. Я підтримаю тебе, хлопче. Підтримаю тебе, Уол-ре. Ми рушаємо до Брайтона вечірнім диліжансом.

Коли вже так конче треба звернутись до містера Домбі, — про що Уолтерові страшно було й думати, — то він волів би піти до нього сам, не вдаючись до особистої підтримки капітана, який для містера Домбі навряд чи багато важив. Та що капітан, очевидно, був іншої думки, і що його ревною і щирою дружбою хтось такий молодий, як Уолтер, не міг нехтувати, то хлопець утримався від заперечень. Катл похапцем попрощався з Соломоном Джілсом, поклав назад у кишеню гроші, чайні ложки, щипчики для цукру та срібного годинника, — гадаючи, як із жахом подумав Уолтер, справити ними разюче враження на містера Домбі, — і не гаючи ні хвилини потяг за собою хлопця на каретний двір, по дорозі неодноразово запевнивши його, що стоятиме за нього до кінця.