Домбі і син

Розділ п’ятдесят дев’ятий

Нові зміни зайшли у великім будинку на довгій похмурій вулиці, де минало колись самотнє дитинство Флоренс. Він і досі величний, цей будинок, і не боїться ні негоди, ні вітру, покрівля на нім без дірок, вікна цілі, стіни не завалилися, а проте це — руїна, і щурі тікають з нього.

Містер Тавлінсон і компанія спершу з недовір’ям ставляться до невиразних чуток, що доходять до них. Кухарка каже, що «кредит наш, дякувати богу, не так-то легко похитнути», а містер Тавлінсон чекає, що далі з’явиться звістка про банкрутство Англійського банку або про розпродаж королівських коштовностей з Тауера. Але далі з’являється урядовий «Вісник» і містер Перч. А містер Перч приводить з собою й місіс Перч, щоб обговорити це на кухні й приємно збути вечір.

Коли в цьому нема вже ніякого сумніву, містера Тавлін-сона найбільше хвилює те, що дефіцит фірми виявився солідним — не менш як сто тисяч фунтів. Містер Перч не думає, щоб сто тисяч фунтів покрили всі витрати. Жінки, під проводом місіс Перч і кухарки, раз у раз повторюють: «Сто ти-сяч фун-тів!» — і страшенно цим тішаться, немов обертати словами — те саме, що й обертати грішми; а покоївка, яка закидає оком на містера Тавлінсона, хотіла б мати бодай соту частину цієї суми, щоб принести в дар своєму обранцю. Містер Тавлінсон, якому ще досі в пам’ятку старі кривди, висловлює гадку, що іноземець навряд чи знатиме, що йому робити з такими грошима, хіба потринькає на свої бакенбарди, і цей гіркий сарказм примушує покоїйку вийти з сльозами на очах.

Та вона відсутня недовго — кухарка, що славиться винятковою добродушністю, каже, що, хай там як, тепер усім треба триматися гурту, Тавлінсоне, бо ніхто не знає, чи не доведеться їм скоро розлучатися. Вони в тому домі (каже кухарка) пережили й похорон, і весілля, ^ втечу, тож хай ніхто не скаже, що вони не змогли порозумітися в такий час, як зараз. Це зворушливе звертання надзвичайно розчулює місіс Перч, і вона публічно засвідчує, що кухарка — янгол. Містер Тавлінсон, відповідаючи кухарці, запевнює, що він зовсім не збирається бути перепоною для того благородного почуття, яке сам був би радий між них бачити, іде шукати покоївку і, повернувшись незабаром, під руку з цією молодою леді, повідомляє кухонне товариство, що чужоземець — це всього лише жарт, що вони з Анною поклали оце з’єднати свої життя у долі й недолі та закласти на Оксфордському ринку торгівлю городиною, цілющими травами та п’явками, в чому просять ласкаво їх підтримати. Це повідомлення приймають з шумною радістю, і місіс Перч, прозираючи душею в майбутнє, урочисто шепоче куховарці: «Дівчатка».

В цих нижчих сферах родинні нещастя без банкетів не обходяться. Отже, куховарка нашвидку готує до вечері одну-дві гарячі страви, а містер Тавлінсон компонує салат з омарів для того ж таки гостинного заходу. Навіть місіс Піпчін, схвильована подіями, дзвонить униз і переказує, щоб їй до вечері підігріли ті рештки фляків, які залишилися з обіду, і заразом прислали кварту глінтвейну, — вона-бо не дуже добре почувається.

На кухні говорять трохи про містера Домбі, але вельми мало. Здебільша гадають, чи давно знав він про те, що мало статися. Кухарка з хитромудрим виглядом каже: «Ой, дуже давно, я ладна заприсягтися». Містер Перч, на якого вона посилається, стверджує її думку. Дехто цікавий знати, що робитиме містер Домбі та чи візьметься якої посади. Містер Тавлінсон цього не думає, і натякає на один із тих ліпших притулків, для високородних. «Де в нього буде, знаєте, маленький садок, — жалісно каже кухарка, — і де він весною роститиме горошок». — «Саме так, — погоджується містер Тавлінсон, — і вступить до якогось братства або чогось подібного». — «Всі ми — брати», — зауважує місіс Перч в перерві між ковтками. «За виїмком сестер», — додає містер Перч. «Як низько падають вельможі!» — зазначає кухарка. «Гординя завжди паде; так було й так буде!», — вирікає покоївка.

Просто диво, як добре почувають вони себе, розважаючи отак, і з якою християнською однодушністю й покорою зносять спільне для всіх нещастя. Чудовий настрій порушує тільки дівчина в чорних панчохах, молодша прислужниця на кухні, що довгий час сидить з роззявленим ротом, звідки раптом вихоплюється питання: «А що, як нам не заплатять?» Товариство на мить втрачає дар мови, але кухарка, що приходить до тями перша, насідає на оту молодичку, питаючись, як сміє вона такими непристойними гадками ображати того, чий хліб їсть, і чи не думає вона собі, що той, у кого є хоч крихта честі за душею, міг би відібрати в бідних слуг їхній убогий гріш? «Бо, коли оце в тебе такі релігійні засади, Мері Дос, — із запалом каже кухарка — то я не знаю, до чого ти дійдеш».

Містер Тавлінсон теж не знає. Не знають і інші, і молодша прислужниця, що, видно, й сама цього добре не знає, ніяковіє й сидить, вкрита соромом, як габою.

Через кілька днів у домі починають з’являтися якісь чужі люди й призначати побачення один одному в їдальні, немовби вони там жили. Серед них, зокрема, джентльмен, що скидався на Мойсея або арабського муфтія, з масивним ланцюжком од годинника, висвистує у вітальні та, чекаючи на іншого джентльмена, що завжди має в кишені ручку з чорнильницею, питається в містера Тавлінсона (запросто звертаючись до нього «старий»), чи він не знає часом, скільки коштували оті червоні з золотом завіси, коли їх куповано. Візити до їдальні частішають з кожним днем, і в кожного джентльмена, здається, є в кишені ручка з чорнильницею і нагода ними скористатися. Нарешті шириться чутка, що все будуть продавати, і тоді з’являється ще більше джентльменів з ручками й чорнильницями в кишенях на чолі цілого загону людей у повстяних кепках, котрі тут же починають згортати килими, пересувати меблі та затоптувати сходи і хол тисячами підошов.

Кухонна рада весь цей час засідає у повному складі і, не маючи іншої роботи, влаштовує воістину подвижницькі застілля. Нарешті якогось дня їх усіх до одного запрошують до кімнати місіс Піпчін, і прекрасна перуанка вдається до них з такими словами:

— Ваш хазяїн у скруті, — їдко каже вона. — Сподіваюся, вам це відомо?

Містер Тавлінсон, як головний уповноважений, засвідчує загальну обізнаність з цим фактом.

— І всі ви, я певна, потерпаєте за себе, каже місіс Піпчін, мотнувши до них головою.

— Не більше, ніж ви! — лунає пронизливий голос з задніх рядів.

— Це ваша думка, пані Нахабо? — гнівно питає місіс Піпчін, кидаючи лютий погляд поверх голів.

— Моя, пані Піпчін, — стверджує кухарка, виступаючи наперед. — Ну і що, прощу?

— А те, що можете забиратися звідси хоч зараз, — відповідає місіс Піпчін. — Чим швидше, тим краще, і сподіваюсь, що більше ніколи не побачу вашої пики.

З цими словами брава Піпчін витягає полотняний лантух, одлічує їй платню по сьогоднішній день й за місяць наперед і цупко тримає гроші, доки розписка за них не підписана як слід, до останньої крапки, і аж тоді віддає їх з неохотою. Ту ж таки процедуру місіс Піпчін повторює з кожним челядником, поки не розплачується з усіма.

— Тепер хто хоче, може йти куди завгодно, — каже місіс Піпчін, — а хто хоче — може лишитися тут ще на якийсь тиждень, за окрему платню. За винятком, звичайно, — додає запальна місіс Піпчін, — цієї паскуди кухарки, що має забратися зараз же.

— Авжеж! — каже кухарка. — І забереться! Бувайте здорові, місіс Піпчін! Дуже шкодую, що не можу сказати вам щось приємного про вашу премилу зовнішність.

— Геть звідси! — кричить місіс Піпчін і тупає ногою.

Кухарка випливає з кімнати з виглядом доброзичливої гідності, чим страшенно дратує місіс Піпчін, і невдовзі під сходами до неї приєднується й решта спільноти.

Містер Тавлінсон каже тоді, що насамперед він запропонував би трохи підживитися, а підживившись, — виклав би міркування, слушне, на його думку, для даної ситуації. Перекусивши і гаряче підтриманий в цій роботі, містер Тавлінсон заявляє, що кухарка відходить, і що коли ми не будем вірними одне одному, то і нам ніхто вірним не буде. Що всі вони прожили в цім домі немалий час і, як могли, старалися жити дружно. (Тут розчулена кухарка гукає: «Слухайте, слухайте!», — а місіс Перч, що знов тут присутня й наїлася до невпоїду, пускає сльозу). Отже, на його думку, загальне гасло тепер повинно бути «куди один, туди й усі!». Покоївка сильно вражена цими благородними словами і гаряче їх підтримує. Кухарка каже, що все це дуже правильно, тільки має надію, що робиться це не просто з симпатії до неї, а з почуття обов’язку. З почуття обов’язку, запевнює містер Тавлінсон, та й коли вже говорити відверто, то він не бачить особливого достоїнства в тому, щоб лишатись у домі, призначеному на розпродаж і таке інше. Покоївка цього певна і, на потвердження, розповідає, що не далі, як сьогодні, якийсь сторонній у повстяній кепці хотів поцілувати її на сходах. Тут містер Тавлінсон схоплюється зі стільця, щоб знайти й «порішити» винуватця, але його перехоплюють дами, благаючи заспокоїтись і подумати, чи не простіше та й мудріше було б негайно покинути оселю, де відбуваються такі непристойні речі. Місіс Перч, подаючи проблему в новому освітленні, доводить навіть, що сама делікатність стосовно містера Домбі, який зачинився в своїх кімнатах, настійливо вимагає від них негайного відходу. «Бо що ж повинен він почувати, — каже ця добросерда жінка, — здибавши котрогось із тих нещасних, ошуканих ним слуг, які досі думали, що він бозна-який багатій?» Ці міркування морального характеру так впливають на кухарку, що місіс Перч підтримує їх ще кількома благочестивими сентенціями, оригінальними й добірними. Стає ясно, що відходити треба всім нараз. Пакуються скрині, з’їжджаються кеби і надвечір у домі не лишається ані одного з членів шановного товариства.

Величний будинок стоїть іще на довгій, похмурій вулиці і не боїться негоди, але це вже руїна, і щурі біжать з нього.

Люди в повстяних кепках і далі переставляють меблі, а джентльмени з ручками та чорнильницями описують їх, сидять на меблях, що ніколи не призначалися для сидіння, їдять принесені з харчевні бутерброди з сиром на інших меблях, аж ніяк не пристосованих для споживання їжі, і, здається, мають особливу насолоду з того, що використовують цінні речі не за призначенням. Предмети обстановки можна бачити в дивних їх поєднаннях. Матраци й постільна білизна з’являються в їдальні; кришталь і порцеляна потрапляють до теплиці, великий обідній сервіз порозкладувано стосами на довгій тахті у великій вітальні; металеві прути зі сходів, пов’язані в пучки здоблять мармурові полиці камінів, нарешті, на балконі вивішують килим з пришпиленою до нього друкованою об’явою, і подібні ж придатки прикрашають з обох боків парадні двері.

Потім цілий день по вулицях тягнеться кортеж старомодних бідарок та фаетонів і юрби пообшарпуваних вампірів іудеїв та християн — наводнюють будинок, обстукують свічада, видобувають незграйні октави з рояля, мацають пітними пальцями картини, хукають на леза найкращих столових ножів, товчуть брудними кулаками в подушки крісел та канап, термосять пухові перини, одчиняють та зачиняють шухляди, зважують на долоні срібні виделки та ложки, до нитки розглядають білизну та драпування й геть усе критикують. В цілому будинку нема кутика, де б вони не заглянули. Пелехаті, пропахлі табакою зайди з однаковим інтересом зазирають і під кухонну плиту, і в комод для білизни на піддашші. Огрядні чоловіки в поношених капелюхах виглядають із вікон спальні й жартують із приятелями на вулиці. Спокійні, меркантильні люди усамітнюються в гардеробних кімнатах зі списками в руках і огризками олівців мусолять на берегах позначки. Два маклери видираються навіть на пожежну драбину і милуються з даху панорамою міста. Шум та метушня, ходіння вгору та вниз не припиняється кілька днів підряд. «Показ першокласних сучасних меблів та ін.» триває.

Потім у найкращій вітальні зі столів споруджують загороду, на першокласних обширних, іспанського червоного дерева і шелачної політури, розкладних обідніх столах зводять поміст для аукціонера, і юрби пообшарпуваних вампірів, християн та іудеїв, пелехаті, пропахлі табакою зайди й огрядні чоловіки в поношених капелюхах розсідаються довкола на чому можна сісти, з камінними полицями включно, і починають накидати ціну. В кімнатах цілий день душно, галасливо й курно, і понад духотою, галасом і курявою — не вгавають голова, плечі, голос і молоток аукціонера. Люди в повстяних кепках нервують і зляться, тягаючи туди-сюди чергові речі на продаж, а речі все прибувають, виставляються, виносяться і знов прибувають. Подеколи чути жарти й вибухи сміху. Це триває цілий день і ще три дні поспіль. «Першокласні сучасні меблі та ін.» продаються.

Тоді знову з’являються старомодні бідарки й фаетони, а з ними ресорні вози та фургони та армія носіїв з наплічними подушками. Цілий день люди в повстяних кепках орудують викрутками та кліщами або скопом заточуються на сходах, зносячи тягарі, чи підважують у фаетони, бідарки, на вози й фургони достеменні гори червоного й рожевого дерева та дзеркального скла. Найрізноманітніші вантажні перевізні засоби — від фургона до тачки — чекають черги. Ліжечко маленького Поля забирає візок з двома ослами, запряженими цугом. «Першокласні сучасні меблі та ін.» майже тиждень вивозяться.

Нарешті все вивезено. У будинку не залишається нічого — тільки порозкидувані аркушики списків, розтрушені жмутки сіна та соломи й батарея кварт за вхідними дверима. Люди в повстяних кепках складають свої кліщі та викрутки в датґтухи, завдають їх собі на плече й відходять. Один із ручко-чорнильних джентльменів, у вияві останнього знаку уваги, обходить будинок, наліплюючи на вікнах оголошення про винайм цього омріяного родинного помешкання та зачиняючи віконниці. Врешті і він зникає слідом за людьми в повстяних кепках. Дім уже руїна, і щурі втікають з нього.

Апартаменти місіс Піпчін, як і замкнені кімнати на першому поверсі, де спущено жалюзі, уникли загального спустошення. Під час усієї процедури місіс Піпчін, сувора й камінна, не покидала свого покою, і лиш зрідка навідувалась у зал — подивитись, який виторг дає розпродаж, та виставити ціну за один фотель. Місіс Піпчін виставила за фотель найвищу ціну й сидить на своїй власності, коли її відвідує місіс Чік.

— Як там мій брат, місіс Піпчін? — питає місіс Чік.

— А дідько його знає, — відповідає місіс Піпчін. — Я ніколи не маю честі з ним розмовляти. Він каже собі класти їжу й питво у першій кімнаті, а їсти, то виходить та їсть лиш, як там нікого нема. Шкода мене й розпитувати. Я про нього не більше знаю, як той дядько з гарячих країв, що обпікся холодною кашею.

При цих словах жовчну Піпчін пересмикує.

— Але, боже ж мій милий! — скромно ойкає місіс Чік. — Скільки це тривати може! Що з нього буде, місіс Піпчінг, як він не зробить зусилля? Гадаю, він досить уже набачився того, що буває, коли не зробити зусилля, і міг би уникнути цієї фатальної помилки.

— Тринди-ринди! — потираючи носа, каже місіс Піпчін. — По-моєму, забагато галасу знічев’я. Нічого тут надзвичайного нема. І колись люди лиха зазнавали та мусили розпрощатися зі своїм майном. Так і зі мною було.

— Мій брат, — глибокодумно веде місіс Чік далі, — особливий… такий чудний чоловік. Я такого чудного ще зроду не бачила. Чи повірить же хто, що коли він довідався про заміжжя та від’їзд отої нелюдської дитини… тішу себе згадкою, як я завжди казала, що в ній є щось ненормальне, тільки ніхто ніколи мене не слухає… Хто, кажу, пойме віри, що він тоді напустився на мене й сказав, ніби думав, що вона живе в мене вдома? Чи чувано ж таке? І хто повірить, що коли я запросто сказала йому: «Полю, я, може, й дурна, і навіть напевне дурна, але для мене незрозуміло, як твої справи могли дійти до такого», — то він буквально накинувся на мене й заявив, щоб я не приходила до нього, аж він мене сам покличе! Чи ж бачено таке?

— Ах! — каже місіс Піпчін. — Шкода, що він не мав діла з копальнями. То була б добра проба характеру.

— І чим усе це скінчиться? — зітхає місіс Чік, пускаючи повз вуха зауваження місіс Піпчін. — Ось що мені хочеться знати. Що збирається робити мій брат? Адже він мусить щось зробити. Який сенс сидіти отак у затворництві? Справи самі до нього не прийдуть. Ні! Він мусить іти до них. Думаю, він, як людина діла, знає, куди йти. Гаразд. То чого ж не йде туди?

Склепавши докупи цей нерозривний ланцюг міркувань, місіс Чік хвилину мовчить, милуючись ним.

— До того ж, — з переконливим виглядом додає розсудлива дама, — чи ж бачено таку впертість — сидіти отут затворником під час усіх цих страшних неприємностей? Ніби йому нема куди податися. Звичайно ж, він міг прийти до нас. Гадаю, він знає, що то його рідний дім? Містер Чік геть надокучив мені з цим, а я ж сама, власними вустами, казала: «Ти ж не-думаєш, Полю, що коли твої справи дійшли до такого, то ти став менше свій для таких близьких родичів, як ми? Ти ж не думаєш, що ми такі, як всі решта в світі?» Але ні! Він сидів і сидить тут. А коли будинок винаймуть? Що він тоді робитиме? Він же не зможе тут лишатися. А якщо захоче лишитися, — почнуться позови до суду, виселення та все таке інше, і він буде змушений виїхати. Чому ж тоді не виїхати відразу. От я й знов повертаю до того, з чого почала, і питаю — чим же це все скінчиться?

— Чим воно скінчиться для мене, я знаю, — відповідає місіс Піпчін, — і мені цього досить. Я звідси забираюся в один мент.

— В один що, місіс Піпчін? — перепитує місіс Чік.

— Мент! — відрубує місіс Піпчін.

— А! Ну що ж? Не можу вам за це дорікати, місіс Піпчін, — щиросердо зізнається місіс Чік.

— А мені однаковісінько, якби й могли, — відказує сардонічна Піпчін. — Я в будь-якому разі від’їжджаю. Не можу я тут бути. Я помру за тиждень. Вчора мені довелося самій собі смажити товченика, а я до цього не звикла. Моє здоров’я не витримає. До того ж у Брайтоні, коли я сюди їхала, в мене були дуже хороші зв’язки — одна лиш маленька Панкі давала добрих вісімдесят фунтів щорік — і я не можу ними понехтувати. Я написала своїй небозі, і вона вже чекає мене з дня на день.

— А моєму братові ви сказали? — питається місіс Чік.

— Легко говориться — «сказала»! — відповідає місіс Піпчін. — Але як воно зробиться! Я викричала йому вчора через двері, що користі з мене тут ніякої і що краще я пошлю по місіс Річардс. Він щось пробурчав, ніби згоден, і я послала по неї. А так — пробурчав! Був би це містер Піпчін, побурчав би він у мене! Ні! Мені вже ввірвався терпець.

Тут ця зразкова жінка, що почерпнула стільки сили духу й чеснот з глибин Перуанських копалень, підводиться зі своєї вистеленої подушками власності й відпроваджує місіс Чік до дверей. Місіс Чік, до останньої хвилини оплакуючи чудну вдачу свого брата, виходить безгучно, поринувши у власні мудрі та тверезі мізкування.

Смерком, вільний од служби, приїздить містер Тудл, разом з Поллі та скринею, і залишає їх, разом з лунким поцілунком, у холі порожнього будинку, спустошений вигляд якого вельми засмучує містера Тудла.

— Знаєш що, Поллі, душко, — скаже містер Тудл. — Тепер, коли я машиніст і гараздую, я нізащо не дозволив би, щоб ти ниділа тут, якби не старі добрі стосунки. Добрих стосунків, Поллі, забувати не можна. А поза тим, твоє личко для тих, хто в біді — чистий бальзам. Дай-но, я ще раз його поцілую, душко. Я знаю, ти просто хочеш зробити добре діло, і, по-моєму, зробити його треба і слід. На добраніч, Поллі!

Тим часом місіс Піпчін сновигає чорною тінню у своїх чорних шовкових спідницях, чорному чепчику і шалі. Її особиста власність уже спакована, а її фотель (колись улюблений фотель містера Домбі, а тепер куплений за безцінь на аукціоні) стоїть наготові коло парадних дверей. Вона чекає тільки на однокінний фургон, що їде вночі до Брайтона на чиєсь приватне замовлення і має, як домовились, заїхати за нею.

Ось і фургон. Спершу в нього заносять і укладають манатки місіс Піпчін, потім у нього заносять фотель місіс Піпчін і ставлять його у куточку між кількох оберемків сіна, бо ця мила жінка має намір відбути дану подорож у фотелі. Далі туди ж заносять і саму місіс Піпчін, і вона твердо займає своє місце. Її жорстке сіре око поблискує гадючою радістю, немов у передчутті грінок з маслом, гарячих товчеників, терзань і утисків юних вихованців, сікання до бідолашної Бері та інших насолод, доступних у замку Яги. Місіс Піпчін замалим не регоче, коли фургон рушає, розправляє свої чорні спідниці та вмощується зручніше між подушок свого фотеля.

Будинок став такою руїною, що всі щурі з нього повтікали і не лишилося й жодного.

Одна Поллі, справді одна в безлюдному домі, — бо то ж не товариство в зачинених кімнатах, де прихилив голову донедавній господар, — але одна вона недовго. Заходить ніч. Поллі сидить за роботою в колишній кімнаті економки, намагаючись не думати, який самотній цей дім і як він таким став, коли лунає стукіт в парадні двері — лунає, як може лунати будь-який стукіт у такому порожньому будинку. Одчинивши двері, Поллі іде назад крізь лункий хол, а поруч неї — жіноча постать у чорному тісному капелюшку. Це міс Токс, і очі в міс Токс червоні.

— Ох, Поллі, — каже міс Токс, — я тільки-но заходила до вас позайматися з дітьми, прочитала вашу записку і, щойно отямилась трохи, побігла сюди. Тут нікого немає крім вас?

— Ані живої душі, — каже Поллі.

— Ви його бачили? — шепоче міс Токс.

— Бог з вами, — відказує Поллі. — Його вже віддавна ніхто не бачив. Кажуть, він взагалі з кімнати не виходить.

— А не кажуть, чи він хворий? — питається міс Токс.

— Ні, мадам, наскільки я знаю. Хіба що душею, — каже Поллі. — Йому, певне, там дуже погано, бідолашному.

Міс Токс співчуває так сильно, що ледве може говорити. Вона вже не першої молодості, але роки та незаміжжя не очерствили її. Серце її дуже ніжне, співчуття — дуже щире, поклоніння — правдиве. Під медальйоном — тим підозрілим самородком — вона ховає достоїнства вищі, ніж ті, які є у сили не таких химерних людей, — сонце вставатиме і сідатиме, скошені серпом Великої Жниці, підуть у непам’ять щонайпоказніші і щонайпримітніші, а її достоїнства шануватимуть і далі.

Минає доволі часу, перш ніж міс Токс одходить, а Поллі, лишивши свічку на голих сходах, виглядає за нею на вулицю, мов проводжаючи її, і не має жодного бажання повертатись у похмурий будинок, замикати його пустку на важкі замки і втікати до ліжка. Але вона робить усе це і ранком приносить в один із тих темних покоїв дещо, що їй нараяли приготувати, а тоді знову повертається до себе й знову заходить туди лише назавтра, о тій самій годині. У тих покоях є дзвінки, та вони ніколи не дзвонять і, дарма що деколи вона чує, як там туди-сюди гупають кроки, з кімнати ніхто не виходить.

Наступного дня міс Токс приходить завчасу. Тепер вона має роботу: готувати різні лагоминки, — чи те, що здається їй лагоминками, — які найближчого ранку будуть доставлені у ті покої. Робота ця настільки подобається міс Токс, що вона починає робити її регулярно і щодня приносить у маленькому кошику розмаїті присмаки, повизбирувані із скромних засіків покійного власника напудреної голови та свинячого хвостика. Вона приносить також, собі на обід, загорнені в папір для папільйоток кусені холодного м’яса, баранячі лизні, половинки птиці і, ділячись цими їствами з Поллі, проводить більшу частину дня у домі-руїні, звідки повтікали щурі, ховаючись при найменшому шарудінні, скрадаючись при вході і виході, наче злочинець, вона бажає тільки одного: залишитися вірною своєму поваленому кумирові без відома його самого, без відома всіх на світі, опріч Поллі, бідної, простої жінки.

Майорові це відомо. Користі з того нікому нема, зате майорові веселіше. Стібаний цікавістю майор доручив був тубільцеві підглядати, що там робиться з Домбі. Тубілець доповів йому про вірність міс Токс, і майор ледве на смерть не вдушився від сміху. Відтоді він посинів іще більше і, вибалушуючи свої рачачі очі, постійно хрипить сам до себе: «Хай йому біс, сер! Та жінка — вроджена ідіотка».

А той збанкрутілий чоловік? Що ж він поробляє в самотині?

«Нехай він згадає про це, у цій-таки кімнаті, через багато років!» І він згадав. Спогад цей ліг на душу важким каменем — важчим, ніж усі інші.

«Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі, — хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!»

Він це згадав. Думав про це тужної ночі, думав гіркого дня, в осоружний час світання, в примарні, сповнені спогадів сутінки. Він згадав це. Згадав у безнадії, в жалю, в розпачі, в каятті! «Тату, тату! скажіть же мені хоч слово, любий тату!» Він знову чув ці слова й бачив обличчя. Він бачив, як воно заховалося в тремтячі руки, і чув протяглий зойк, що вихопився з грудей.

Він упав, і йому вже ніколи не встати. За ніччю його життєвого краху вже не наступить сонячне завтра, пляму його родинної ганьби вже не змити нічим; ніщо, хвала богу, вже не верне його померлу дитину до життя. Але те, що він міг би в минулому зробити зовсім інакшим, — що й саме минуле зробило б зовсім інакшим, — те, що було чином його власних рук, і що він міг би так легко обернути в благодать, а так вперто, роками, обертав у прокляття, — болем пекло йому душу.

О, він пригадав! Дощ, що порошив по покрівлі, вітер, що жалібно скиглив надворі тої ночі,— навіщували це своїми сумними співами. Тепер він знав, що він зробив Тепер він знав, яке лихо прикликав на свою голову, що зігнуло її нижче, ніж найважчий удар долі. Тепер він знав, що значить бути відштовхнутим і самотнім, — тепер, коли весь цвіт любові, спалений ним у безневинному серці його дочки, холодним попелом осипався на нього.

Він згадував її — якою вона була того дня, коли він з дружиною повернувся з їхньої подорожі. Згадував, якою була вона під час усіх подій, що відбувалися в покинутім тепер будинку. Він думав, що з усього йою оточення вона, лише вона не мінялася. Хлопчик його перемінився у прах, горда дружина — в розпусницю, облесник друг — у ницого негідника, статки його розвіялись, навіть стіни, в яких знайшов притулок, глипали на нього чужими очима, і тільки вона завжди дивилась на нього тим самим лагідним поглядом. Так, завжди, — і до кінця, до останньої хвилини вона ніколи не мінялась до нього, як і він до неї. І він її втратив.

В міру того як усі вони, один за одним, відсувалися в туман — його син і надія, його дружина, його друг, його багатство, — ох, як виразно стала проступати з того туману вона, у її правдивій суті! О, куди краще було б, якби він кохав її, як кохав колись свого хлопця, і втратив її, як його, поклавши обох у завчасну могилу!

Гордий — він-бо все ще був гордий — він легко пережив зрадливість світу. Світ відкинувся — і він його відкинув. Хоч яким бачилось йому обличчя того світу байдужим, а чи повним жалю, — він однаково його уникав. Такого чи інакшого, його слід було уникати однаково. Йому не потрібний був жоден товариш у нещасті, крім одного — тієї, яку прогнав. Він не уявляв собі, що сказав би їй або якої розради чекав би від неї. Але добре знав, що вона не зрадила б, якби він дозволив їй бути поруч. Добре знав, що тепер вона любила б його ще сильніше, — був цього певен, як і того, що там, нагорі над ним — небо, і сидів самотній, думаючи про це, година за годиною. День за днем твердили йому це, ніч за ніччю — підтверджували.

А початок цьому, безперечно (який би повільний той початок не був), поклав лист її молодого чоловіка і певність, що вона втрачена назавжди. І все ж — чи то він такий гордий був у своєму падінні, чи то мав її за щось, що могло б належати йому, але пропало без вороття — все ж, коли б він зачув її голос в сусідній кімнаті, він би не вийшов до неї. Коли б він зустрів її на вулиці, і вона лиш глянула б тим своїм поглядом — він пройшов би мимо з тим самим холодним, непримиренним обличчям і не зм’як би й на йоту, не озвався б до неї, хоч би зразу по тому серце йому розірватися мало. Та хоч як сердився він, хоч як лютував спершу і на її шлюб, і на її чоловіка, тепер усе це минулося. Він здебільшого думав про те, що могло бути, а не було. А що було — те зводилося до одного: він її втратив, і голова йому хилилася з жалю та каяття.

Аж тепер він відчув, що в цім домі колись народилося двоє його дітей і що між ним і порожніми, голими стінами існує зв’язок, скорботний, подвійний зв’язок, який так нелегко обірвати, — два дитинства і дві втрати. Він хотів був покинути будинок, — знаючи, що мусить іти, не знаючи куди, — того ж таки вечора, як це почуття вперше зворушилося в його грудях, але поклав перебути ще ніч і вночі ще раз перейтися по кімнатах.

Він вийшов зі свого ув’язнення, коли стояла глуха ніч, і зі свічкою в руках обережно побрався по сходах. Серед усіх цих слідів, — подумав, — що обернули сходи на вулицю, не було ні одного, що не відбився в його мозку, коли він весь той час сидів поруч за стіною. Глянув на цей густий, квапливий різнобій, де одна стопа затоптувала іншу, одна висхідна вервечка тіснила другу, нисхідну, і подумав зі страхом і подивом, скільки ж він мусив витерпіти під час отих тортур і наскільки ж інакшою людиною повинен був з-під них вийти. А ще подумав, чи ж є десь на світі легка хода, що зуміла б умить половину тих відбитків стерти, — і похилив голову, й заплакав ідучи.

Він майже побачив її перед собою. Зупинився, звів очі угору, до вікна в стелі, і, здавалось, знову побачив постать, дитячу ще, але вже з дитиною на руках, — вона йшла й співала. А ось та сама постать, вже без дитини, — вона на хвилинку спиняється, затримавши віддих, з заплаканим обличчям, в ореолі русявого волосся оглядається на нього.

Він блукав по кімнатах, колись таких розкішних, а тепер таких порожніх та непривітних, зовсім невпізнанних — навіть форми та розміри їхні, здавалось, змінилися. І тут те саме засилля слідів, і те саме жаске, приголомшливе відчуття пережитих страждань. Стало страшно, що цей безлад у голові зведе його з глузду, що думки його вже втрачають пов’язаність, як і ті сліди на підлозі, і топчуться одна по другій, так само плутаючись і затираючись навзаєм.

Він навіть не знав, у якій з цих кімнат жила вона, і відчув полегшення, побравшися поверхом вище. Тут чекав його рій спогадів, пов’язаних із його зрадливою дружиною, зрадливим приятелем і слугою, зрадливою засадою його життя, якою була гординя, — та він відкинув їх усі й снував лиш мізерні, хисткі, чулі спогади про двох своїх дітей.

Скрізь, усюди сліди! Вони не пошанували навіть тої кімнатки на самій горі, де стояло колись маленьке ліжко, — він ледве знайшов там незакаляний клаптик під стіною, щоб упасти на нього — нещасний, зламаний чоловік! — і дати волю сльозам. Він пролив колись у цій кімнаті стільки сліз, що тут соромився своєї слабкості менше, ніж деінде, — можливо, й виправдовував свій прихід саме цим. Прийшов саме сюди — згорблений, опустивши голову на груди. І саме тут, глухої ночі, лежав на голих мостинах і плакав, самотній і гордий — навіть у таку хвилину гордий, бо якби якась добра душа простягла йому руку, якби чиєсь добре обличчя з’явилося в дверях — він би встав, відвернувся й пішов би до своєї келії.

Удосвіта він знову зачинився у себе в кімнатах. Він збирався було виїхати сьогодні, але його тримав отой зв’язок з будинком — останнє і єдине, що йому лишалося. Він виїде завтра. Настало завтра. Він виїде завтра. І кожної ночі, про що жодна душа не знала, виходив і никав спустілим будинком наче мара. Не раз на світанку стояв по той бік опущених жалюзі, крізь які ледь-ледь пробивалося світло, стояв з похиленим обличчям, сам на себе не схожий, і думав про долю своїх дітей. Не дитини, а дітей. Він звів їх водно в думках, і вони стали нерозлучні. О, якби ж то він міг злучити їх давно, у любові своїй, і в смерті, і якби ж то живе не було для нього набагато мертвіше, ніж мертве!

Сильні душевні збурення та удари були йому знані й раніше, ще до недавніх його страждань. Вперті, замкнені натури не можуть їх не зазнавати, бо впертість і замкненість свою виборюють нелегко. Буває, що земля, давно підкопувана, западеться в одну мить; те ж, що підкопувалось тут, так довго і так по-різному, осідало й осипалося потрошки, більше і більше, чимдалі стрілка повзла по циферблату.

Врешті він став подумувати, що взагалі не мусить виїжджати. Може відмовитись і від тієї дещиці, яку лишили йому кредитори (що вони не лишили йому більше, була його власна воля), та й обірвати зв’язок між собою й спустошеним домом, обірвавши ту, іншу ниточку…

Це тоді кроки його чути було в колишній кімнаті економки — тільки думок було не чути, бо інакше вони звучали б страшно.

Світ був дуже зайнятий ним, дуже неспокійний. Він знову це відчув. Світ шепотівся, світ гомонів. Не вгавав ні на хвилину. Це і та химерна плутанина слідів мордували його до смерті. Всі речі стали набирати розмитого вохряного кольору в його очах. Домбі й Сина вже нема… дітей уже нема. Це треба добре обдумати — завтра.

Він обдумував це завтра — сидів у кріслі, думав і, час од часу, бачив у дзеркалі таке видиво:

Примарна, вихуділа, виснажена подоба його самого сидить у задумі, над порожнім каміном. Вона то підводить голову, розглядаючи зморшки та западини обличчя, то знову хилить її і думає знову. Ось вона встає і ходить, ходить довкола, ось іде до сусідньої кімнати й повертається звідти з чимось, узятим з туалетного столика й схованим за пазухою. Ось втуплює погляд в щілину під дверима й думає.

Тс-с-с! Про що?

Вона думає, що як кров потече сюди і витече в хол, то тектиме, напевне, довго. Пробиратиметься так поволі, так по-пластунськи обережно, то збираючись у ліниву калюжу, то рушаючи знову й наливаючись новою калюжкою, що смертельно поранений, поки його викаже його ж кров, буде вже мертвий або при смерті. Обдумавши це, подоба знову встає і ходить по кімнаті, тримаючи руку за пазухою. Він вряди-годи зиркає на подобу, з цікавістю стежачи за її рухами, й бачить, який зловісний убивчий вигляд має та рука.

Ось вона знову думає! Про що ж вона думає?

Чи коли кров витече в хол, по ній топтатимуться ногами і рознесуть по будинку поміж усіх отих, інших слідів, а може, й по вулиці.

Подоба сідає в крісло, втоплює очі в порожній камін, а тим часом в кімнату просмикується світло — сонячний промінь. Вона не бачить нічогісінько — сидить і думає. Раптом вона схоплюється з крісла — обличчя в неї жахливе, злочинна рука стискає те, що лежить за пазухою. І тут її стримує зойк — несамовитий, голосний, пронизливий, пристрасний, поривний зойк — і він бачить у дзеркалі себе, а біля ніг своїх — дочку.

Так! Свою дочку. Глянь на неї. Дивись! Вона в нього в ногах, припадає до нього, кличе його, ламає руки, благає.

— Тату, любий тату! Простіть мене, даруйте мені! Я прийшла просити прощення на колінах. Без нього я ніколи не буду щаслива!

Не змінилась нітрохи. Одна в цілому світі не змінилась! Те саме обличчя, зведене до нього, як і тої нещасної ночі. Просить прощення — у нього!

— Тату, любий, о, не дивіться так на мене! Я ніколи не хотіла кидати вас. Ніколи про таке не думала: ні до того, ні після. Я, коли втікала, була дуже налякана, і не могла думати. Тату, любий, я вже зовсім інша. Я каюся. Я знаю, що завинила. І знаю, якою повинна бути. Тату, не женіть мене, бо вмру!

Він, хитаючись, пішов до крісла. Чув, як взяла його руки й поклала собі на шию, як обтулила їх своїми руками; чув її поцілунки на своїм обличчі; почув мокрий дотик щоки на своїй щоці і зрозумів, — о як глибоко зрозумів! — все, що вчинив.

До грудей, які він понівечив, до серця, яке ледь не розбив, притисла його обличчя, сховане в долонях, і схлипуючи сказала:

— Тату, коханий, я вже мати. В мене є дитина, що ще трохи і зватиме Уолтера так, як я називаю вас. Коли вона народилася, і коли я зрозуміла, як я її люблю, то зрозуміла, що я зробила, кинувши вас. Простіть мене, таточку. Скажіть, що благословите мене й моє дитя!

Він сказав би, якби міг. Він зніс би руки й благав би пробачення в неї, та вона перехопила й стягла їх долі.

— Моя дитина народилась на морі, тату. Я молилася богу (і Уолтер молився за мене), щоб дав мені повернутися додому. Я, як тільки ступила на берег, відразу побігла до вас. Не розлучаймось ніколи, таточку! Не розлучаймось більше ніколи!

Її руки повили його посивілу голову, а він застогнав від думки, що ніколи, ніколи не знав цього відчуття раніше.

— Ви поїдете до нас, побачите моє немовля. Це хлопчик, тату. І зветься Поль. Я думаю… я надіюся… він подібний…

Сльози не дали їй договорити.

— Заради моєї дитини, заради імені, яке ми йому дали, заради мене — простіть Уолтера, таточку! Він такий ласкавий, такий ніжний до мене. Я з ним така щаслива. То не його вина, що ми побралися. Тільки моя. Я так його кохала!

Вона ще міцніше пригорнулася до нього, ще щиріша і ще сердечніша.

— Він такий мені дорогий, таточку. Дорожчий за життя. Він любитиме вас, шануватиме вас, як я. Ми й дитятко наше навчимо любити й шанувати вас, і скажем йому, коли порозумнішає, що у вас був синочок колись, і так само звався, але помер, і ви дуже сумували, та він пішов на небо, де всі ми, надіємось, зустрінемся з ним, коли прийде й нам пора на спочинок. Поцілуйте ж мене, тату, на знак того, що помиритеся з Уолтером… з моїм коханим чоловіком… з батьком дитини, що повернула мене вам. Повернула мене вам!

Вона знову вибухнула плачем, горнучись до нього, а він поцілував її в губи і, звівши вгору очі, промовив: «Даруй мені прощення, господи. Воно так мені потрібне».

І знов опустив голову, і плакав, і голубив дочку, і довго-довго в цілому будинку не чути було ні звуку, — сиділи обоє, сплетені в обіймах, освітлювані переможним сонцем, що зайшло до кімнати разом із Флоренс.

Підкоряючись її проханню, він слухняно одягся і на непевних ногах вийшов разом з нею у хол, з острахом озираючись на кімнату, де просидів стільки часу відлюдьком й де бачив у дзеркалі оте видиво. Флоренс, яка й роззирнутися боялася, щоб, бува, не нагадати батькові про останнє їхнє прощання — вони-бо ступали по тих самих плитах, де він колись ударив її, в нападі шаленства, — тулячись до батька, що обіймав її однією рукою, і не зводячи з нього очей, вивела його на вулицю, до екіпажа, що чекав при вході, і повезла геть.

Тоді, плачучи з радощів, вийшли зі свого сховку Поллі й міс Токс. А потім дуже старанно запакували його одяг, книги й таке інше, передоручивши все, як належить, певним носіям, що їх увечері прислала Флоренс. А потім ще випили останню чашку чаю в опустілому домі.

— Так що, Поллі, «Домбі і Син», як я й казала колись при одній сумній нагоді,— мовила міс Токс, зав’язуючи низку спогадів, — таки виявився врешті донькою.

— І то доброю донькою! — вигукнула Поллі.

— Маєте рацію, Поллі, — мовила міс Токс, — і те, що ви від початку були її другом, з малих її літ, — те робить вам честь. Ви стали їй другом багато раніше, ніж я, — мовила міс Токс. — Ви — добра жінка, Поллі. Робіне!

Міс Токс зверталась до круглоголового молодого парубка, що, здається, перебував у вельми прикрому становищі та поганому гуморі й сидів ген у кутку. Коли він підвівся, з’явились постать і риси Точильника.

— Як ви могли чути, Робіне, — сказала міс Токс, — я щойно назвала вашу маму доброю жінкою.

— Та вона така й є, міс, — не без чулості ствердив Точильник

— Дуже добре, Робіне, — сказала міс Токс, мені вельми приємно це чути. Отож, Робіне, оскільки я, за вашим же настійним проханням, беру вас до себе на випробу, з метою навернення вас на праву путь, то хочу скористатися цією винятковою можливістю і зазначити, що я сподіваюся, ви ніколи не забудете, що маєте й завжди мали добру матір, і намагатиметесь поводити себе так, щоб бути, втіхою для неї.

— Їй-богу, намагатимусь, міс, — одповів Точильник.

— Я багато чого пережив, міс, і тепер маю такі чесні наміри, які тільки пацан…

— Прошу одзвичаюватися од таких слів, Робіне, — ввічливо перебила міс Токс.

— Перепрошую, міс… які тільки чоловік…

— Ні, Робіне, не так, — озвалася міс Токс, — я воліла би: індивідуум…

— Індивідом…

— Це вже значно краще, — задоволено схвалила міс Токс, — набагато виразніше!

— …мати може, — закінчив Точильник. — Якби з мене колись міс і мама не зробили були Точильника, що було найгіршим нещастям для чоло… індивідома.

— Дуже добре, — похвально відгукнулася міс Токс.

— …якби мене птахи з пуття не збили і не потягло мене на службу бозна-кому, — вів далі Точильник, — то, думаю, я був би кращий. Але для…

— Інди…, — підказала міс Токс.

— Відма, — підхопив Точильник, — ніколи не пізно виправитись. Я сподіваюсь, що ваша люб’язна випроба мене виправить, міс; а, батька, мамо, і братів, і сестер здорови від мене і кланяйся всім.

— Дуже рада це чути, — зауважила міс Токс. — Чи не з’їсте бутербродика з чаєм перед тим, як іти, Робе?

— Дякую, міс, — одповів Точильник, і тут же пустив у рух свої власні точила з таким дивовижним завзяттям, немов уже кілька днів жив надголодь.

Коли, належного часу, міс Токс і Поллі одягли капелюхи та шалі, і Роб, обнявши матір, пішов за своєю новою хазяйкою, це вправило Поллі в такий обнадійливий захват, що, коли вона дивилася їм услід, довкола газових ліхтарів чомусь плавали блискучі кружала. Потім Поллі погасила свічку, замкнула парадні двері, віднесла ключа в агенство неподалік, і щодуху побігла додому, тішачись наперед тому радісному вереску, який здійме її несподівана поява. Величний будинок, байдужий до всіх страждань, пережитих у ньому, і до змін, які сам пережив, стояв насупившись, мов глухонімий, на вулиці, ще здаля відсікаючи будь-які запитання оголошенням про те, що це омріяне родинне помешкання здається у винайм.