Домбі і син

Розділ двадцять перший

Синіший і банькатіший, ніж звичайно, попирхуючи наче кінь, не так із конечної потреби, як тому, що проривалася пиха, — майор, під руку з містером Домбі, ішов сонячним боком вулиці, велично розкарячуючи ноги. Щоки його надималися поверх тугого комірця, а велика голова похитувалась, немов він дорікав сам собі за те, що є такою показною особою. Не встигли вони пройти кілька ярдів, як майор зустрів знайомого; ще через кілька ярдів він знову зустрів знайомого, та лише помахав обом, не зупиняючись, і повів містера Домбі далі, показуючи дорогою різні місця й ожвавлюючи прогулянку спогадами про зв’язані з цими місцями скандальні пригоди.

Отак, вдоволені один одним, містер Домбі й майор крокували собі під руку, коли побачили, що назустріч їм котиться крісло на колесах, в кріслі сидить дама і, недбало повертаючи щось схоже на стерно, керує екіпажем, а ззаду його підштовхує якась незрима сила. Дама була не молоденька, але її квітнуче, як рожа, обличчя, її вбрання та постава були цілком дівочі. Поруч із кріслом виступала багато молодша жінка — дуже вродлива, дуже гордовита та владна. Жінка тримала над собою легеньку парасольку і мала такий знуджено-втомлений вигляд, наче несла бозна-який тягар і от-от його впустить. Ішла вона, гордо підвівши голову й опустивши очі, ніби в цілому світі, опріч дзеркала, не було нічого, гідного її погляду: адже земля й небо її не цікавили.

— Це хто в біса такий, сер? — скрикнув майор, зупинившись перед цим невеличким гуртом.

— Едіт, люба, та це ж майор Бегсток! — протяжно мовила дама в кріслі.

Та не встигла вона відкрити рот, як майор, покинувши містера Домбі, стрілою майнув до крісла, схопив руку леді й притиснув до губ, по чому з не меншою галантністю притулив до серця обидві свої рукавички й низенько вклонився другій дамі. Тепер, коли крісло спинилося, зримою стала і сила, яка штовхала його ззаду, вигулькнувши в постаті пажа. Зусилля, яких вимагала його робота, додали, здавалось, йому зросту за рахунок огрядності та здоров’я, бо, випроставшись, він виявився довгим, худорлявим і блідим, а зім’ятий капелюх надавав йому ще жалюгіднішого вигляду. Юнак-бо штовхав крісло головою, як то подеколи роблять слони в країнах Сходу.

— Віднині Джо Бегсток, — сказав майор, звертаючись до обох дам, — довічно буде щасливий.

— Ах ви, облудне створіння! — мляво відповіла старша леді. — Звідки це ви вискочили? Я вас терпіти не можу.

— Щоб заслужити ваше терпіння, дозвольте, старий Джо представить вам свого друга, мадам, — притьмом проказав майор. — Містер Домбі — місіс Ск’ютон. — Леді в кріслі ласкаво кивнула. — Містер Домбі — місіс Гренджер. — Леді з парасолькою навряд чи й помітила, що містер Домбі скинув капелюха й низько вклонився. — Я в захваті від такої щасливої нагоди, — мовив майор.

Схоже на те, що майор говорив правду, бо якнайнахабнішим чином почав підморгувати всім трьом.

— Місіс Ск’ютон, Домбі, розбиває серце старого Джо, — повідомив майор.

Містер Домбі дав на розум, що анітрохи не дивується цьому.

— Годі вже вам, зрадливий демоне! — сказала леді в кріслі. — І як давно ви тут, лихий чоловіче?

— Один день, — відповів майор.

— Як же ви можете прожити тут цілий день, ба навіть одну хвилину, — сказала леді, непомітно підправляючи віялом свої фальшиві кучері та брови й показуючи штучні зуби в тон фальшивому кольору її лиця, — в цьому саду… як його…

— Певне, Едемському, мамо, — зневажливо підказала молодша дама.

— Ніяк не запам’ятаю, люба Едіт, такі жахливі ці назви, — мовила старша. — Як ви можете жити тут і не відчути, як усю вашу душу, всю вашу істоту проймає природа, — місіс Ск’ютон махнула запаморочливо напахченою хусточкою, — своїм чистим подихом! Ах, ви!

Розбіжність між молодим завзяттям слів місіс Ск’ютон та безнадійною млявістю рухів упадала в очі не менше, ніж розбіжність між її віком (десь близько сімдесяти років) та її костюмом, пошитим на двадцятисемилітню жінку. В тій позі, в якій вона незмінно сиділа в своєму кріслі, років п’ятдесят тому змалював її на подушках відкритої коляски один модний тоді живописець, назвавши цю картину «Клеопатра», оскільки тогочасні критики виявили надзвичайну схожість між нею і славетною царицею на борту її галери. Місіс Ск’ютон тоді була красунею, і поклонники на її честь били нараз по десятку келихів.

Ні краси, ні коляски в неї тепер не було, дле поза лишилася, і саме задля неї місіс Ск’ютон завела собі крісло й пажа. Тільки вона, а не щось інше й заважала старій леді ходити пішки.

— Містер Домбі, сподіваюся, залюблений у природу? — поцікавилась місіс Ск’ютон, поправляючи діамантову брошку на грудях. До речі сказати, жила вона переважно коштом репутації, яку їй робили її діаманти та родинні зв’язки.

— Мій друг Домбі, мадам, — відповів майор, — в душі, може, й любить природу, але для людини, що посідає таке визначне становище в найбільшому місті світу…

— Всі добре знають, яка впливова людина містер Домбі, — перебила місіс Ск’ютон.

Схиливши голову в знак подяки за комплімент, містер Домбі перехопив погляд молодої леді.

— Ви живете тут, мадам? — звернувся до неї містер Домбі.

— Ні, ми їздимо з місця на місце. Гаррогейт, Скарборо, Девоншир. Просто їздимо, відпочиваємо то тут, то там. Мама любить переміни.

— А Едіт, звичайно, не любить, — насмішкувато вкинула місіс Ск’ютон.

— Я не бачу між ними ніякої різниці, — байдуже прозвучало у відповідь.

— Все це наклепи на мене. Є, власне, лиш одна переміна, містере Домбі, — зауважила, кокетливо зітхнувши, місіс Ск’ютон, — якої я завжди прагнула, та, боюся, ніколи не матиму. Люди цього не дадуть. Самотність і роздуми — ось що було б для мене тим… як його…

— Якщо ви хочете сказати «раєм», мамо, то так і кажіть, щоб вас могли зрозуміти, — озвалася молодша леді.

— Едіт, голубонько, ти ж знаєш, що в отих осоружних назвах я цілком залежу від тебе, — відповіла місіс Ск’ютон. — Запевняю вас, містере Домбі, природа призначила мене на аркадську пастушку. А доля кинула між люди. Корови — ось моя пристрасть. Я завжди мріяла жити самотою десь на швейцарській фермі, жити виключно серед корів і… китайської порцеляни.

На це химерне зіставлення різних речей, що одразу приводило на гадку славнозвісного слона, який заблукав до посудної крамниці, містер Домбі відреагував цілком — серйозно і висловив думку, що природа, безперечно вельми поважна інституція.

— Чого мені завжди бракувало, це серця, — тягла далі місіс Ск’ютон, пощипуючи свою зморшкувату шию. То була достеменна правда, хоч леді вкладала в цю фразу зовсім інший зміст. — Завжди бракувало щирості, довір’я, невимушеності, душевної свободи. Адже всі ми страх, які штучні.

Так воно й було.

— Одне слово, мені завжди бракувало природи, — підсумувала місіс Ск’ютон. — Яка розкіш, якби скрізь була природа!

— Природа вимагає, щоб ми рушали, якщо ви готові, мамо, — сказала молодша леді, закопиливши свою гарненьку губку. По цім натяку недокрівний паж, що мовчки оглядав товариство по той бік крісла, раптом зник за ним, немов у землю запав.

— Зажди, Візерсе! — мовила місіс Ск’ютон, бо крісло вже рушило з місця, — мовила з тою ж млявою гідністю, з якою в старі часи звикла звертатись до свого фурмана, що носив перуку, шовкові панчохи й букетик у петельці. — Де ви спинилися, огидне чудовисько?

Майор спинився в Королівському готелі разом зі своїм другом Домбі.

— Можете завітати до нас першого-ліпшого вечора, коли хочете, — прошамкала місіс Ск’ютон. — Якщо містер Домбі вшанує нас, будемо дуже раді. Рушай, Візерсе!

Майор знову притис свої сині губи до пальців, що вишукано, як у Клеопатри, лежали на бильцях крісла, а містер Домбі вклонився. Старша леді обдарувала обох надзвичайно люб’язною посмішкою й дівочим помахом руки, а молодша ледь-ледь нахилила голову — не більше, ніж приписував звичайний етикет.

Ця картина — мати зі зморщеним, вкритим різнобарвними плямами обличчям (висвітлене сонцем, воно справляло таке нужденне й прикре враження, що краще б воно було зовсім безбарвне) і гордовита красуня дочка, струнка та граційна в поставі, — так яскраво стояла у них перед очима, що нараз і майорові, і містерові Домбі мимоволі закортіло глянути дамам услід, й обидва озирнулися одночасно. Паж, немов упавши на власну тінь, пер крісло під гору повільно, мов таран; над ним, точнісінько там, де й раніше, погойдувався Клеопатрин капелюшок, а красуня, ліниво міряючи крок трохи попереду, всією хвоєю елегантною постаттю — від голови і до ніг — виказувала ту ж цілковиту байдужість до всього і всіх на світі.

— Знаєте що, сер? — сказав майор, коли вони рушили далі. — Якби Джо Бегсток був трохи молодший, він обрав би на місіс Бегсток тільки цю жінку. Хай йому біс, сер, це — розкішна жінка!

— Ви про дочку говорите? — спитав містер Домбі.

— Та чи Джой Б. колода, Домбі, щоб говорити таке про матір? — і собі спитав майор.

— Ви ж залицялися до матері, — зауважив містер Домбі.

— Бознаколишнє полум’я, сер, — гигикнув майор Бегсток. — Збіса давнє. Я просто підлещую їй.

— По-моєму, це вельми добропристойна дама, — сказав містер Домбі.

— Добропристойна, сер! — спинився майор, уп’явши очі в свого супутника. — Вельмишановна місіс Ск’ютон — сестра покійного лорда Фінікса й тітка теперішнього! Родина не заможня, по суті, бідна; сама вона живе з невеличкої ренти. Але, коли йдеться про рід, сер! — Майор красномовно змахнув ціпком і в розпачі знову пустився з місця, неспроможний висловити, до чого воно йдеться.

— Ви, як я чув, називали дочку місіс Гренджер? — по короткій мовчанці сказав містер Домбі.

— Едіт Ск’ютон, сер, — відповів майор, знову спинившись і виписавши ціпком на землі якусь закарлючку, що мала образно представити цю даму, — Едіт Ск’ютон, сер, у вісімнадцять літ побралася з Гренджером з нашого полку, — його майор представив іншою закарлючкою. — Гренджер, сер, — сказав майор, тицяючи палицею у другий з символічних портретів, — був у нас полковником: збіса вродливий хлопець і мав тоді сорок один рік, сер. Він помер за рік по одруженні, сер. — Майор кілька разів обвів юбраз покійного Гренджера і, завдавши ціпка на плече, пішов далі.

— А як давно це було? — спитав містер Домбі, роблячи нову зупинку.

— Едіт Гренджер, сер, — майор примружив одне око, схилив голову набік, переклав ціпок у ліву руку, а правою поправив собі жабо, — Едіт Гренджер зараз нема ще й тридцяти. Під усі чорти, сер! — вигукнув майор, знову примостивши ціпка на плече і рушивши з місця — Це незрівнянна жінка!

— А діти в них були? — поцікавився містер Домбі.

— Так, сер, — одповів майор. — Був хлопчик.

Містер Домбі опустив очі долу, і по обличчю його майнула тінь.

— Утопився, — закінчив майор, — коли йому було чотири чи п’ять років.

— Правда? — містер Домбі підняв голову.

— Так, утопився. Човен, куди його з дурного розуму посадовила нянька, перекинувся, — пояснив майор. — Ось така історія. Едіт Гренджер ще й досі Едіт Гренджер, але якби старий Джой Б. був трохи молодший і трохи заможніший, сер, то цей невмирущий зразок краси називався би місіс Бегсток.

Майор розправив плечі, надув щоки і зайшовся могутнішим, ніж звичайно, сміхом перегодованого Мефістофеля.

— За умови, що леді не заперечувала б проти цього? — холодно зауважив містер Домбі.

— Хай йому біс, сер, — відказав майор. — Рід Бегстоків не звик до таких перепон. Хоч, правду сказавши, Едіт Гренджер могла одружитися вже разів двадцять, якби не гонор, сер, — гонор!

По містерові Домбі не було видно, що він уважає це вадою.

— Зрештою, це дуже добра прикмета, — сказав майор. — їй-богу, неабияка прикмета! Домбі! Ви й самі гоноровитий чоловік і ваш друг, старий Джо, шанує вас за це, сер.

Віддавши хвалу вдачі свого спільника, до чого його вочевидь спонукали обставини й сам хід їхньої розмови, майор змінив тему й перейшов до оповідань про розкішних і чарівних жінок, що нестямно його кохали.

Через день містер Домбі й майор зустрілися з вельмишановною місіс Ск’ютон та її дочкою в павільйоні мінеральних вод; ще через день здибалися з ними майже на тому-таки місці, що й першого разу. Після кількох таких зустрічей звичайна ввічливість вимагала, щоб майор, як добрий знайомий, склав дамам вечірній візит. До цього містер Домбі аж ніяк не збирався когось відвідувати, але, коли майор сповістив про свій намір, сказав, що з утіхою стане йому товаришем. Тоді майор ще до обіду одрядив тубільця переказати дамам вітання від нього і від містера Домбі й повідомити, що коли леді будуть удома самі, вони матимуть за честь відвідати їх того ж таки вечора. У відповідь на це послання тубілець приніс дуже маленьку, але вельми напахчену записочку, адресовану вельмишановною місіс Ск’ютон майорові Бегстоку, де стояло таке: «Ви осоружний ведмідь, і мені зовсім не хочеться дарувати вам прощення, але якщо будете чемним (останнє підкреслено), то приходьте. Вітання (Едіт приєднується) містерові Домбі».

Вельмишановна місіс Ск’ютон і дочка її, місіс Гренджер, посідали в Лімінгтоні доволі пристойне й доволі дороге помешкання, проте досить обмежене щодо простору і вигод, так що, коли вельмишановна місіс Ск’ютон лежала в ліжку, то ноги її впиралися у вікно, а голова в камін, а покоївці вельмишановної місіс Ск’ютон був відведений за вітальнею прикомірок таких малих розмірів, що, аби не показувати все, що в ньому було, бідолашна мусила заслизати в двері і вислизати з них зграбно, як змія. Недокрілий паж Візерс спав на горищі сусідньої молочарні, а крісло на колесах, що правило за камінь цьому юному Сізіфові, перебувало ніч під повіткою. Ранком на ньому знаходили свіжі яйця, бо хазяйські кури, які ночували на поламанім візку під тою ж таки повіткою, очевидно вважали, що крісло тут росте і є якимсь незвичайним деревом.

Містер Домбі з майором застали місіс Ск’ютон серед подушок уліозі Клеопатри, в легкому, як повітря, убранні, — тільки, звичайно, їй було далеко до Шекспірової Клеопатри, якої літа не старять. Ще на сходах вони почули звуки арфи, але як тільки доповіли про їхній прихід, музика увірвалася, а біля інструмента стояла Едіт — ще вродливіша, ще зарозуміліша, ніж завжди. Дивна була краса цієї жінки, — здавалось, вона буяла сама по собі — не лише без її допомоги, а навіть наперекір її бажанню. Едіт знала, що вона вродлива, — інакше й бути не могло, — але трималася так, наче гордувала і власною красою.

Чи вона вважала пустими ті чари, які могли породити тільки дальше, для неї безвартісне, захоплення, чи сподівалася, нехтуючи ними, додати їм ваги у залицяльників, — ті, хто цінував їх над усе, рідко над цим замислювались…

— Сподіваюся, місіс Гренджер, — сказав, підходячи до неї, містер Домбі, — ви не через нас перестали грати?

— Через вас? О, ні!

— Чому ж тоді ти не граєш, люба Едіт? — спитала Клеопатра.

— Бо так мені захотілося: почала і перестала.

Цілковита байдужість, з якою це було сказано, — байдужість, що походила не від лінощів або нечулості, бо це була підкреслена гордовита байдужість, — стала ще виразніша, коли Едіт недбало провела пальцями но струнах і відійшла від інструмента.

— Чи знаєте, містере Домбі, — граючись віялом, меланхолійно мовила мати, — що ми з моєю любою Едіт інколи майже зовсім розбігаємось у…

— Чи так уже й зовсім, мамо?

— О, ні, ні; не абсолютно, моя голубонько. Боже борони, — я б цього не пережила! — відповіла мати і виказала намір поплескати дочку віялом по щоці, але Едіт ухилилась. — …у поглядах на оті холодні умовності, що їх додержують навіть у дрібницях? І чому ми не можемо бути природніші? Боже милий, маючи в душі стільки прекрасних поривань, стільки почуття і трепету, чому ми такі неприродні?

Містер Домбі зауважив, що все це свята правда, свята правда.

— Я думаю, ми могли би бути природніші, якби спробували, — висловила гадку місіс Ск’ютон.

Містер Домбі визнав це за можливе.

— Дідька лисого, мем! — вигукнув майор. — Це нам не вдасться. Доки світ не заселять такі, як Дж. Б. — круті вдачею, простацькі старі Джо, мем, такі собі вуджені оселедці з добірною ікрою, сер, — доти нам це не вдасться. Нічого не вийде, мадам.

— Мовчіть ви, бридкий невіро! — сказала місіс Ск’ютон.

— Клеопатра наказує, Антоній Бегсток скоряється, — відповів майор, цілуючи їй руку.

— Ніякої чулості в цього чоловіка, — мовила місіс Ск’ютон, безсердечно відпихуючи майора віялом. — Ані дрібки співчуття! А чим ми живемо, як не співчуттям? Хіба є щось прекрасніше? Без цього сонячного променя, на нашій холоднющій землі, чи могли б ми жити? — Місіс Ск’ютон поправила мережане жабо на грудях й замилувалася на свою кощаву, оголену по лікоть руку. — Одне слово, зашкарублий ви чоловіче, — глянула вона на майора крізь віяло, — я хочу, щоб у моєму світі панувало тільки серце. А Віра — це щось настільки прекрасне, що я не дозволю вам розбити її. Чуєте?

Майор одповів, що Клеопатра надто вибаглива, вимагаючи, щоб світ став єдиним серцем, і водночас завойовуючи всі серця на світі, а Клеопатра була змушена нагадати йому, що вона не терпить лестощів і що відішле його додому, коли майор наважиться ще раз озватися в такому ж дусі.

Візерс недокрівний тим часом розносив чай, і містер Домбі знову звернувся до Едіт.

— Товариство тут, здається, невелике? — сказав він своїм урочим, джентльменським тоном.

— Здається. Ми ні з ким не бачимось.

— Річ у тім, — озвашіася зі свого ложа місіс Ск’ютон, — що зараз тут нема таких, з якими можна було б знатися.

— У них замало серця, — всміхнулася Едіт. То, власне, була тінь усмішки, таким тьмяним був її блиск.

— Моя люба Едіт, як бачите, глузує з мене, — труснула головою мати. (Часом ця голова трусилася сама по собі, демонструючи не так діаманти, як старечий параліч.) — У, злюка!

— Ви бували тут, коли не помиляюся, і давніше? — знов-таки звернувся містер Домбі до Едіт.

— О, багато разів! Де ми тільки не бували!

— Чудова місцевість!

— Можливо. Принаймні всі так кажуть.

— Твій кузен Фінікс захоплений нею, Едіт, — докинула мати зі свого ложа.

Дочка злегка відвернула свою зграбну голівку й ледь-ледь звела брови, немов показувала, що думка кузена Фінікса її найменше в світі цікавить, а тоді знову глянула на містера Домбі.

— Може, в мене надто вибагливий смак, — сказала вона, — але тутешні околиці вже мені надокучили.

— Цілком може бути, мадам, якщо всі ці чудові малюнки — ваші,— погодився містер Домбі, кинувши оком на силу пейзажів, понавішуваних на стінах, і впізнаючи серед них кілька місцевих краєвидів.

Едіт не відповіла нічого — просто сиділа, променіючи дивною, погордливою красою.

— Я не помиляюсь? Це ваші малюнки?

— Так.

— Ви ще й граєте, як я вже знаю.

— Так.

— І співаєте?

— Так.

Вона відповідала немов вагаючись, якось відчужено — ця сама відчуженість була притаманна і її вроді. А між тим вона не почувала ніяковості й цілком володіла собою. І не ухилялася від розмови, бо спрямовувала до майора не тільки своє обличчя, а — як могла — й увагу, — навіть коли він мовчав.

— Все ж у вас є чимало засобів проти нудьги, — зауважив містер Домбі.

— Якби ж вони діяли, — відповіла Едіт. — Ви вже їх усі знаєте, а інших у мене нема.

— Чи можу я сподіватися, що ви їх продемонструєте? — урочисто-галантно мовив містер Домбі, кладучи на стіл малюнок, що його тримав у руках, і вказуючи на арфу.

— О, будь ласка. Якщо ви хочете.

Едіт підвелася і вийшла з кімнати. Минаючи ложе матері, вона кинула на неї швидкий, але царствений погляд, що (коли б його хто підгледів) містив силу різних почувань, та найбільше було в нім похмурої усмішки, а найменше — самої усмішки.

Майор, якому було вже даровано прощення, підсунув до Клеопатри столик на коліщатах і сів грати з нею в пікет. Містер Домбі, не знайомий з цією грою, теж присів поруч з пізнавальною метою, чекаючи повернення Едіт.

— Ми, здається, послухаємо музики, містер Домбі? — сказала Клеопатра.

— Місіс Гренджер ласкаво обіцяла зробити нам цю приємність, — одповів містер Домбі.

— А, дуже добре. Ну що, б’єте, майоре?

— Ні, мадам, — заспокоював її майор. — Не можу!

— Ви — варвар, — сказала леді. — Зіпсували мені гру. Ви любите музику, містер Домбі?

— Дуже, — була відповідь.

— Так. Це дуже добре, — сказала Клеопатра, роздивляючись свої карти. — В ній стільки серця… невиразні спогади про минулий стан душі… і всяке таке… як це прекрасно! Знаєте, — Клеопатра перекинула трефового вальта, що потрапив їй у карти догори ногами, — єдине, що могло б спокусити мене покласти край життю, то це цікавість — бажання довідатись, що це таке і що воно значить. Справді, довкола так багато спокусливих таємниць, що сховані від нас… Ходіть же, майоре!

Майор пішов, і містер Домбі, що мав би дивитися з пізнавальною метою, дуже скоро геть-чисто заплутався б у їхніх ходах, та тільки він анітрохи не стежив за грою, а просто сидів і гадав, коли ж повернеться Едіт.

Нарешті вона повернулась і сіла до арфи, а містер Домбі підвівся і став поруч з нею, прислухаючись. Він не дуже розумівся на музиці, не знав п’єси, яку вона грала, але дивився на її схилену постать і, можливо, серед цих звуків чув якусь свою, тихеньку мелодію, що приборкувала чудовисько з залізним серцем і робила його менш невблаганним.

Клеопатра уважно грала в пікет, але її гостре й блискуче, мов у птаха, око спинялось не тільки на картах, а, прошиваючи кімнату наскрізь, блимало на виконавицю, на слухача, на арфу, — на все довкола.

Закінчивши п’єсу, гордовита красуня підвелася, з тим же виглядом, що й раніше, вислухала компліменти містера Домбі, тут же попростувала до рояля й почала співати.

Ох, Едіт Гренджер, — яку хочете пісню, тільки не цю! Едіт Гренджер, ви надзвичайно вродливі, граєте ви досконало, голос у вас глибокий і проникливий, але тільки не цю пісню, яку нелюба йому дочка співала його покійному синові!

Леле, він не впізнав її! А якби й упізнав — яка з доччиних співанок спромоглася б зворушити цього твердого чоловіка? Спи, самотня Флоренс, спи! І сни твої будуть спокійні, дарма що навкруг потемніло й збираються хмари, от-от має впасти град!