Домбі і син

Розділ тридцять другий

Чесний капітан Катл, просидівши кілька тижнів у своїй фортеці, жодною мірою не послабив своїх запобіжних заходів з огляду на відсутність появи ворога. Капітан казав собі, що теперішня його безпека занадто цілковита та дивна, щоб тривати довго. Він знав, що коли вітер сприятливий, то флюгер рідко стоїть непорушно, і був надто добре обізнаний з рішучою та безбоязною вдачею місіс Мак-Стінджер, щоб вважати, ніби ця героїчна жінка відмовилася від наміру знайти та піймати його. Прибитий тягарем цих ваговитих аргументів, капітан Катл жив майже відлюдником, зрідка виходив з дому до смерку, та й навіть тоді вибирав найтемніші вулиці, а по неділях взагалі не виходив, і — як у стінах своєї осади, так і поза ними — завжди ховався від капелюшків, наче у них ходили самі роз’ярені левиці.

Капітану й на думку не спадало, щоб на вулиці, в разі несподіваної атаки місіс Мак-Стінджер, він міг би вчинити опір. Чогось такого, відчував він, вчинити було неможливо. Він уже бачив, як його, смиренного, заштовхують у кеб і відвозять до старого помешкання. І знав наперед, що, як тільки його запроторять туди, він пропав: капелюх його щезне, місіс Мак-Стінджер денно і нощно не спускатиме з нього ока, докори сипатимуться йому на голову в присутності всієї малечі, і бути йому, грішному, об’єктом для недовір’я й підозр, пострахом в очах дітей і таврованим зрадником в очах їхньої матері.

Кожного разу, коли уява малювала капітанові цю похмуру картину, його вкидало в піт і поганий гумор. Траплялося це здебільшого ввечері, перед тим як він викрадався надвір розім’яти ноги й подихати свіжим повітрям. Усвідомлюючи, на який ризик він іде, капітан у такі хвилини прощався з Робом так урочисто, наче вибирався назовсім, і заповідав, щоб, у разі його (капітанового) тимчасового зникнення, той тримався стежин доброчестя і не забував начищати мідні інструменти.

Не втрачаючи, проте, надії на спасіння й забезпечуючи собі, в найгіршому випадкові, стосунки з зовнішнім світом, капітан поклав навчити Роба-Точильника певного умовного сигналу, з допомогою якого той міг би засвідчити командирові свою присутність та вірність у лиху годину. По довгім метикуванні капітан вирішив, що навчить його висвистувати морську пісеньку «Гей, веселіш, веселіш!», і коли Роб у вивченні її сягнув того рівня досконалості, на який здатна сухопутна людина, капітан заходився давати йому подальші інструкції такого ось таємничого змісту:

— Ну, тепер, хлопче, тримайся! Якщо мене схоплять…

— Схоплять, капітане! — гукнув Роб, викотивши свої й без того круглі очі.

— А! — з загадковим виглядом сказав капітан Катл. — Якщо я коли-небудь вийду з тим, щоб повернутися на вечерю, і не з’явлюся на видноколі протягом двадцяти чотирьох годин після зникнення, хлопче, — іди тоді на Бриг-майдан і висвистуй оту саму мелодію біля моєї колишньої гавані,— тільки так, розумієш, ніби ти там ненавмисне, ніби тебе занесло туди випадково. Якщо я відсвисну ту ж мелодію, то відчалюй, хлопче, і приходь знову за двадцять чотири години. Якщо ж відсвисну іншу, то лягай у дрейф і чекай на нові сигнали. Розумієш тепер?

— У що я маю лягати, капітане? — перепитав Роб. — У кущі придорожні?

— Теж мені юнга! — розсердився капітан, гостро глянувши на хлопця — Азбуки не знає! Пройдеш трохи — туди і назад, по черзі. Зрозумів?

— Зрозумів, капітане, — сказав Роб.

— Гаразд, хлопче, — пом’якшав капітан. — То так і роби.

Щоб у нього краще виходило, капітан іноді ввечері, коли крамниця була вже зачинена, ласкаво дозволяв йому розіграти дану сцену, ховаючися з цією метою у вітальні, що умовно правила за будинок місіс Мак-Стінджер, і стежачи за своїм спільником крізь виверчене в стіні спостережне вічко. Роб-Точильник складав іспита так блискуче, що втішений капітан подарував йому в сумі сім шестипенсових монет і мало-помалу проникся відчайдушністю людини, що приготувала себе до найгіршого і вжила всіх застережних заходів перед нещадним ударом долі.

Однак долі цієї капітан не спокушав, ризикуючи бодай на йоту більше, ніж досі. Хоча добре виховання й спонукало його, як друга родини, прибути на вінчання містера Домбі (почув він про це від містера Перча) та з висоти хорів явити вищеназваному джентльменові своє привітно-схвальне обличчя, проте прибув капітан у найманому кебі з заштореними вікнами, і був би взагалі не зважився на такий ризик, коли б не те, що приналежність місіс Мак-Стінджер до парафії превелебного Мельхіседека виключала можливість її зв’язків ще й з англіканською церквою.

Після вінчання капітан щасливо добувся дому й поринув у буденний потік свого нового життя під загрозою ворожого нападу, не більшою, однак, за ту, що її несли капелюшки на вулиці. Зате інші, ще тяжчі, страхи почали облягати капітана Катла. Звісток про Уолтерів корабель усе ще не було. Не було вісток і від старого Соломона Джілса. Флоренс навіть не знала про зникнення старого, а сказати їй про це капітан не відважувався. По суті, відколи власні надії, які він покладав на цього вродливого, душевного, смілого юнака, котрого він по-своєму грубувато любив ще змалечку, почали гаснути і гасли дедалі швидше з дня на день, капітанові на саму думку про зустріч із Флоренс боляче стискалося серце. Якби він мав для неї добру вістку, чесний капітан без страху вступив би у новенький, розкішно обставлений та оздоблений будинок (хоча вся та розкіш, пов’язана з леді, яку він бачив у церкві, його відлякувала) і добився б таки до дівчини. Та оскільки безпросвітні хмари, що повивали їхні спільні надії, з кожною годиною густішали, то капітанові здавалося, що він лиш додасть їй прикрощів та горя, і він боявся приходу Флоренс хтозна чи менше, ніж зустрічі з самою місіс Мак-Стінджер.

Одного холодного-осіннього вечора капітан Катл звелів затопити в каміні маленької вітальні, що тепер більше ніж будь-коли нагадувала каюту корабля. Дощ лив як з відра, гудів вітер, і коли капітан піднявся на дах, поруч з гримучою Спаленькою його старого друга, аби глянути звідти на погоду, йому стало моторошно серед розгуляної стихії. Не через те, що в цю мить він подумав про нещасного Уолтера: він-бо не мав сумніву, що коли тому й судилося пропасти в корабельній аварії, то сталося це давним-давно, — а через те, що під тиском зовнішніх обставин, ніяк не пов’язаних з предметом його думок, настрій у капітана впав, а надії вигасли — як це часто траплялося з людьми, мудрішими від нього, і траплятиметься ще не раз.

Виставивши обличчя до гострого вітру, що шмагав його дощем, капітан дивився на важку хмару, яка швидко простувала понад голими покрівлями будинків, і надаремно шукав у ній чогось, що могло би звеселити душу. Найближчий до нього пейзаж був не кращий. В різноманітних повикривлюваних коробках та ящиках з-під чаю сиділи голуби Роба-Точильника й тривожно туркотали, — здавалося, то починає завивати вітер. Ошалілий флюгер у вигляді мічмана з підзорною трубою біля ока — колись його було видно з вулиці, поки не замурували, — скрипів і стогнав на своєму ржавому пруті під поривами вітру, що жорстоко грався з ним, вертячи на всі боки. На синій капітановій жилетці, немов крицеві намистинки, блищали краплі холодного дощу. Він ледве тримався на ногах, змагаючись із дужим норд-вестом, що наполегливо силкувався перекинути його через поручень на вулицю. Якщо Надія жива ще цього вечора, — думав капітан, притримуючи капелюх, — то напевно вона не надворі, а в домі, і, скрушно хитаючи головою, капітан подався назад у дім шукати її там.

Сівши в своє крісло перед каміном, капітан пошукав її в каміні, але там її не було, дарма що вогонь світив ясно. Він видобув табакерку та люльку й почав палити, гадаючи, що побачить її в жеврінні тютюну або в віночках диму, що вилися з його вуст. Але й там не знайшов жодної іржавої порошинки з якоря Надії. Капітан спробував випити склянку грогу, та на споді цієї чаші вздрів лише журну правду й не наважився спорожнити її до дна. Раз чи два пройшовся він по крамниці, шукаючи надії серед інструментів. Але всі вони, попри його старання, вперто показували, що шлях пропалого корабля кінчався в морській безодні.

Вітер і далі бився, а дощ порошив у зачинені віконниці, тож капітан пристав перед дерев’яним мічманом на прилавку і, витираючи рукавом мундир маленького офіцера, думав про те, скільки довгих років прожив цей мічман майже без жодних змін в команді його корабля, і скільки тих змін одбулося, можна сказати, протягом одного дня та ще й яких разючих! Маленьке товариство з вітальні розсипалося й розвіялось по всіх усюдах. Нікому слухати баладу про чарівну Піг, навіть якщо знайшлося б кому заспівати. Але не знаходилось, бо капітан, був переконаний, що ніхто, окрім нього, виконати цю баладу нездатен, а сам він, за даних умов, заспівати її не зважиться. Нема вже в домі веселого обличчя «Уол-ра» (тут капітан на хвилинку перемістив рукав від мічманового мундира до власних очей), а перука та блискучі гудзики Сола Джілса існують лише в минулому. Річард Уїттінгтон скрутив собі в’язи, і всі плани та проекти, пов’язані з маленьким мічманом, без щогол і без керма дрейфують океанським безмежжям.

Поки капітан перебирав ці думки, зажурено стоячи коло мічмана та поліруючи його почасти з симпатії, а почасти з неуважності, хтось постукав у двері, спричинивши нервовий тік у Роба-Точильника, який весь цей час сидів на прилавку і, вп’явшись у капітана великими очима, разів п’ятсот питав себе, чи не вбив когось капітан, що його аж так гризе сумління і він постійно ховається.

— Що таке? — стиха промовив капітан.

— Хтось стукає, капітане, — одповів Роб.

З присоромленим, винуватим виглядом капітан навшпиньки заслизнув до вітальні й зачинився на ключ. Роб, відкривши двері, повинен був розмовляти з одвідувачем з порога, якщо б той мав жіночу подобу. Виявилось, проте, що відвідувач був чоловічої статі, тож Роб широко відчинив двері й пустив його досередини, куди той похопився ввійти, радий, що втік з-під зливи.

— Ну, і клопоту ж буде Берджесові й К°! — сказав одвідувач, співчутливо озираючись на власні ноги, геть мокрі й забризкані болотом. — О, як-сь-мате, містере Джілс?

Привітання було адресоване капітанові, що виринув з вітальні, цілком явно й зовсім надаремно удаючи, ніби вийшов звідти ненароком.

— Спасибі, — не переводячи духу, вів далі той самий джентльмен. — Я почуваюся дуже добре, вельми вам вдячний. Звати мене — Тутс: містер Тутс.

Капітан пригадав, що бачив молодого джентльмена на вінчанні, і вклонився. Містер Тутс у відповідь хихикнув і, як завжди, ніяковіючи, сопів та довго ручкався з капітаном, а тоді, через брак інших можливостей, напався на Роба-Точильника і якомога бурхливіше і тепліше поручкався з ним.

— Слухайте! Я хотів би сказати вам два слова, містере Джілс, якщо дозволите, — сказав нарешті Тутс з дива гідною сміливістю. — Слухайте! Міс Д.-О.-М… знаєте?

Капітан з відповідно поважним та таємничим виглядом показав гачком у бік маленької вітальні, куди містер Тутс і пішов, слідом за ним.

— О, перепрошую, — промовив містер Тутс, усівшись навпроти каміна на стілець, поставлений для нього капітаном, і дивлячись на нього знизу вверх. — Ви не знаєте часом Курчати, містере Джілс?

— Курчати? — сказав капітан.

— Бойового Курчати, — сказав містер Тутс.

Капітан похитав головою, і містер Тутс пояснив, що згадана особа — відомий громадянин, який вкриє славою себе й свій край, перемігши Ноббі Шропшира Першого, але ця інформація, здавалось, не дуже просвітила капітана.

— Просто він є тут, на вулиці, — сказав містер Тутс. — Та це пусте. Може, він не дуже змокне.

— Зараз я йому скажу, — похопився капітан.

— Та я буду радий, — захихотів містер Тутс, — якщо ви тільки дозволите йому посидіти в крамниці разом із вашим хлопцем. Він-бо, знаєте, дуже вразливий, і вогкість протипоказана для його організму. Я його сам покличу містере Джілс.

З цими словами містер Тутс скерувався до вхідних дверей і випустив у темряву особливий посвист, що породив стоїчного джентльмена в білому волохатому пальті та в капелюсі з пласкими крисами, з гирявою головою, перебитим носом і чималими клаптями неродючих, лисих грунтів за кожним вухом.

— Сідай, Курча, — сказав містер Тутс.

Лагідне Курча виплюнуло кілька соломинок, якими воно ласувало, і всунуло до рота Нову порцію з тих запасів, що були в нього в руці.

— А чи нема тут чим закропитися? — між іншим спитало Курча. — Там тече, як з-під опусту, і тому, чиї заробітки залежать від здоров’я, нині непереливки.

Капітан Катл налив склянку рому, що її Курча, закинувши голову, перелило у себе, як в бочку, проголосивши коротеньке: «За наше»! По чому капітан з містером Тутсом повернулися до вітальні, сіли там само, перед каміном, і містер Тутс почав:

— Містере Джілс…

— Заждіть! — сказав капітан. — Моє прізвище Катл.

Містер Тутс вельми спантеличився, а капітан урочисто продовжив:

— Ймення моє — капітан Катл, Англія — моя батьківщина, це ось — оселя, в якій живу, благословенне будь творіння. Іов, — сказав капітан, посилаючись на цитоване джерело.

— Ох! То чи не можу я бачити містера Джілса? — спитав містер Тутс. — Через те, що…

— Якби ви могли бачити Сола Джілса, хлопче, — значущим тоном сказав капітан, кладучи свою важку руку Тутсові на коліно, — ви — старого Сола, і саме бачити — на ваші власні очі, сидячи там, де ви сидите, — то ви були б мені любіші, ніж вітер для заштиленого корабля. Але ви не можете бачити Сола Джілса. А чому ви не можете бачити Сола Джілса? — повторив капітан, спостерігшій з обличчя містера Тутса, що справив велике враження на цього джентльмена. — Бо він — незримий.

Від хвилювання містер Тутс ледве не бовкнув, що то пусте, але поправився і мовив: «Боже милий»!

— Цей чоловік, — сказав капітан, — листом попросив мене жити тут, але хоч ми з ним були майже як побратими, я знаю про те, куди він подівся і чому він зник, не більше, ніж ви. Може, він подався шукати свого небожа, а може, щось йому збурилось у голові, — хтозна. Одного дня, на світанку, він вискочив за борт, без плеску, без сліду на воді, Я шукав цього чоловіка скрізь і всюди, але відтоді не бачив і не чув про нього нічогісінько.

— Господи, міс Домбі ж не знає… — почав був містер Тутс.

— А навіщо, спитаю я вас як чуле серце, — стишив голос капітан Катл, — їй про це знати? Навіщо давати їй знати про це, доки ще не всі надії втрачено? Вона, це миле створіння, ставилась до старого Сола з такою ніжністю, з такою увагою, з такою… та що казати! Ви ж її знаєте.

— Сподіваюся, що так, — захихотів містер Тутс, і все обличчя йому стало червоне.

— І прийшли сюди від неї?

— Гадаю, що так, — захихотів містер Тутс.

— Тоді, мушу зауважити, ви знаєте янгола, і янгол вас зафрахтував, — сказав капітан.

Містер Тутс зараз же вхопив капітанову руку й попросив дозволу бути його приятелем.

— Слово честі, — серйозним тоном сказав містер Тутс, — я був би вельми вдячний вам, якби ви скрасили коло моїх знайомих. Мені дуже хочеться спізнатися з вами, капітане. Мені справді бракує друга. У старого Блімбера я мав друга — маленького Домбі, і мав би його й дотепер, якби він був живий. Курча, — сумно прошепотів містер Тутс, — чудова… по-своєму незвичайна людина… може, найспритніша в світі… нема такого, чого б він не потрапив зробити… так усі кажуть… не знаю… але він — це ще не все. А вона то таки й справді янгол, капітане. Якщо десь і є янгол, то це міс Домбі. Я це завжди казав. Ні, справді,— мовив містер Тутс, — я буду дуже вам вдячний, якщо ви підтримуватимете знайомство зі мною.

Капітан ввічливо вислухав цю пропозицію, але не спішив її прийняти, тільки сказав: «Так, так, хлопче! Побачимо, побачимо», — і нагадав містерові Тутсу про його безпосередню місію, спитавши, чому він завдячує честь цього візиту.

— Річ у тім, — одповів містер Тутс, — що я тільки-но був у молодої дами. Не в міс Домбі, а в Сюзанни, — знаєте?

Капітан притакнув головою з поважним виглядом, який показував, що він дуже серйозно ставиться до цієї молодої дами.

— І я розповім, як це сталося, — сказав містер Тутс. — Знаєте, я інколи заходжу до міс Домбі. Не те що ходжу туди, знаєте, спеціально, — просто мені частенько трапляється бувати поблизу, і коли я там буваю, то… то й заходжу.

— Річ природна, — погодився капітан.

— Так. І сьогодні зайшов. Слово честі, не знаю, чи хтось може уявити собі, який янгол була міс Домбі сьогодні.

Капітан труснув головою, показуючи, що декому це, може, й нелегко, та тільки не йому.

— Коли я виходив од неї, — сказав містер Тутс, — та молода дама цілком несподівано затягла мене до буфетної.

Одну мить капітан, здавалося, хотів засудити цей учинок і, відхилившися на спинку стільця, глянув на містера Тутса повним недовіри, якщо не погрози, оком.

— Де вона витягла оцю газету, — вів далі містер Тутс, — і пояснила, що цілий день ховала її від міс Домбі, бо там писалося про когось, кого вона і Домбі знають, і потім прочитала мені те місце. Ну от. А потім вона сказала… Чекайте… Що ж вона сказала?

Намагаючись зосередити на цім питанні всі свої розумові здібності, містер Тутс ненароком глянув капітанові в очі. І так збентежився суворим їх виразом, що майже безнадійно втратив нитку розмови.

— О! — промовив він по довгих розмислах. — А! Так! Вона сказала, що сподівається, що все це ще може бути й не так, і що оскільки вона сама не може вийти з дому, щоб міс Домбі чогось не запідозрила, то чи не пішов би я до містера Соломона Джілса, майстра корабельних інструментів, що живе на цій вулиці і доводиться тому, про кого мова, дядьком, і чи не спитав би — вірить він усьому цьому чи ні та чи не чув ще чогось в Сіті. Вона казала, що коли він не зможе нічого сказати, то скаже, безперечно, капітан Катл. До речі, — гукнув містер Тутс, якого в цю мить осяяло одкровення, — це ж ви знаєте?

Капітан глянув на газету в руках містера Тутса. Йому забило дух.

— Ну от, — закінчив містер Тутс. — Я, правда, трохи припізнився, бо поїхав спершу аж у Фінчлі, нарвати там зірочника, якого пташка міс Домбі особливо любить. Але звідти я прийшов просто сюди. Ви, думаю, вже бачили цю газету?

Капітан, що стерігся читати газети, боячись натрапити на власний детальний рисопис, поданий місіс Мак-Стінджер, заперечливо похитав головою.

— То прочитати вам це місце? — запропонував містер Тутс.

Капітан махнув на знак згоди, і містер Тутс у рубриці «Мореплавство» прочитав таке:

«Саутгемптон. Барк «Непокора», під командою Генрі Джеймса, що прибув сьогодні сюди з вантажем кави, цукру та рому, сповіщає, що, коли на шостий день після відплиття з Ямайки судно заштиліло на… на такій-от широті, знаєте… — містер Тутс наскочив на цифри і зашпортався.

— Ну! — скрикнув капітан, стукнувши кулаком у стіл. — Вперед, хлопче!

— …Широті, — повторив містер Тутс, сполохано глянувши на капітана, — і такій-от довготі, дозорець, за півгодини до заходу сонця, помітив корабельні уламки на відстані близько милі. Оскільки погода була добра, барк стояв на місці, то, щоб роздивитися ближче, відряджено шлюпку. Виявлено кілька більших щогол і частину головного такелажу, що належав англійському судну місткістю близько п’ятисот тонн, а також уламок корми, на якій зберігся ще досить чіткий напис «Син та С…». Жодних трупів не знайдено. В корабельному щоденнику «Непокори» зазначено, що вночі знявся вітер, і більше вони розбитого судна не бачили. Тепер доля пропалого безвісти «Сина та Спадкоємця», що йшов з Лондона до Барбадосу, не викликає вже ніякого сумніву: судно розбилося під час останнього шторму, і всі, хто був на борту, загинули».

Капітан Катл, як і всі люди, й сам не знав, скільки надії жевріло в нім, поки його не вразив цей смертельний удар. Поки йому читали замітку, і хвилину чи дві потому, він, наче загіпнотизований, пильно дивився на сором’язливого містера Тутса, а тоді підвівся раптом і, натягнувши свого лискучого капелюха, покладеного, з пошани до гостя, на стіл, відвернувся та схиливсь головою на камінну полицю.

— Ох, слово честі, — скрикнув містер Тутс, чуле серце якого зворушив цей несподіваний вияв капітанового горя, — цей світ — найпідступніша штука! Завжди хтось або помре, або бере та й робить якісь ускладнення. Знав би я це, то не так уже й рвався б уступати в те право власності. Зроду такого світу не бачив. Він ще гірший, як у Блімберів.

Капітан Катл, не змінюючи пози, знаком наказав містеру Тутсові не звертати уваги, по чому повернувся, не знімаючи насаджений на самі вуха капелюх, став погладжувати та розтирати рукою своє засмагле обличчя.

— Уол-ре, парубче дорогий, прощай! — казав капітан. — Уолре, дитино моя, мій хлопчику, мужчино, я любив тебе! Він не був мені сином, — казав капітан, втупивши очі у вогонь, — нема в мене дітей, але, втративши Уол-ра, я відчуваю майже те, що відчуває батько, втративши сина. Чому? А тому, що тут не одна втрата, а цілий десяток. Де той маленький школяр з рум’яним личком і кучерявим волоссям, який щотижня щебетав тут, у вітальні, веселий, як горобчик? Потонув разом з Уол-ром. Де той повний сил, невтомний, безжурний юнак, що так спалахував і червонів, коли ми піддражнювали його втіхою його душі, аж любо було дивитися? Потонув разом з Уол-ром. Де той огонь-парубок, що не дав би старому зневіритись і на хвилину, а про себе й байдуже? Потонув разом з Уол-ром. Уол-р був не один. Їх було з десяток, тих Уол-рів, яких я знав і любив, і всі вони висіли в нього на шиї, коли він ішов на дно, а тепер повисли на моїй!

Містер Тутс сидів мовчки та все згортав і згортав газету на колінах, немов хотів зробити її якнайменшою.

— А Сол Джілс! — мовив капітан, — дивлячись у вогонь. — Бідний старий Соле, сиротино! Куди ж ти заподівся? Він доручив мені доглядати тебе, його останні слова були: «Пильнуйте мого дядька». Що ж з тобою сталося, Соле, відколи ти пішов, попрощавшися з Недом Катлом? І що я маю сказати йому про тебе, чим оправдатися перед ним, адже він усе зверху бачить? Соле Джілсе, Соле Джілсе! — похитав головою капітан. — Трапить тобі на очі оця газета, коли ти далеко від дому і нема нікого, хто знав би Уол-ра, аби словом перемовитись, — проломиться борт твого серця, і ти підеш на дно!

Важко зітхнувши, капітан повернувся до містера Тутса і прийшов до повного усвідомлення присутності цього джентльмена.

— Хлопче мій, — сказав капітан, — ви повинні чесно сказати молодій дамі, що це їхнє фатальне повідомлення аж надто правдиве. Таких речей, бачте, не вигадують. Це записано в корабельному щоденнику, а корабельний щоденник — найправдивіша з книг, які може написати людина. Завтра вранці, — сказав капітан, — я піду сам розпитаюся, але добра з того не буде. Не може бути. Як заглянете завтра по обіді, то знатимете, що я почув, але нині скажіть молодій дамі від імені капітана Катла, що це кінець. Кінець! — І капітан, знявши гачком лискучого капелюха, витяг з нього хусточку, розпачливим жестом витер скуйовджене волосся і з байдужістю приреченого вкинув її назад.

— О, мені страшенно шкода, запевняю вас, — мовив містер Тутс. — Слово честі, шкода, хоч я й не знав того, про кого мова. Як ви думаєте — міс Домбі буде дуже боляче, капітане Джілс?.. Тобто містере Катл?

— Аякже, боже ж ти мій? — відповів капітан, дещо співчуваючи містеру Тутсу з його наївністю. — Та вона ще отакенька була, коли вони вже любилися, як два голуби.

— Що ви кажете! — обличчя містера Тутса помітно витяглося.

— Вони були створені одне для одного, — журно промовив капітан. — Але яке це тепер має значення?

— Слово честі, — вигукнув містер Тутс і почав скоромовкою, вкупі з предивною комбінацією незграбного хихотіння та щирого хвилювання, — мені ще страшенніше шкода! Ви знаєте, капітане Джілс, я… я буквально обожнюю міс Домбі… я… я просто душі в ній не чую! — Стрімкість, із якою це признання вирвалося з уст безталанного Тутса, свідчила про палкість його почуттів. — Та чого було б варте моє обожнювання, якби я не жалів її, коли їй боляче, — байдуже, від чого. Моя любов, знаєте, не себелюбна, — промовив містер Тутс, що, відколи став свідком капітанових страждань, проникся довір’ям до нього: — Такий вже я є, капітане Джілс, що якби задля міс Домбі мене переїхали возом, або… або потоптали ногами, або… або скинули з якогось дуже високого поверху, я вважав би це за найбільше щастя для себе.

Все це містер Тутс говорив, стишуючи голос, аби він не дістався ревнивого вуха Курчати, що не визнавав усяких там чулостей. Прикладені з цією метою зусилля, підкріплені силою його почуттів, примусили містера Тутса розчервонітися до кінчиків вух, і в результаті явили очам капітана Катла такий зворушливий образ безкорисливої любові, що добряга капітан утішливо поплескав юнака по спині й порадив не зневірятися.

— Спасибі, капітане Джілс, — сказав містер Тутс. — Дуже приємно почути це від вас, хоч у вас і своєї журби вистачає. Дуже, дуже вдячний. Я казав уже, що мені бракує друга, і був би дуже радий заприятелювати з вами. Хоч я, на позір дуже здоровий, — енергійно сказав містер Тутс, — але ви не уявляєте, яке я нещасливе створіння. Безмозка юрба, знаєте, бачить мене з Курчам чи з іншими видатними особами його рівня, то й думає собі, що я щасливий, але життя моє гірке. Я страждаю через міс Домбі, капітане Джілс. Я не можу їсти, мене не тішить мій кравець, я часто плачу, коли буваю сам. Запевняю вас, я з радістю повернуся сюди завтра і ще п’ятдесят разів.

З цими словами містер Тутс потиснув руку капітановії, ховаючи всі сліди хвилювання, які можна було сховати отак на ходу, від проникливого ока Курчати, приєднався до цього славетного джентльмена. Курча, що ревниво охороняв свій пріоритет, доволі несхвально дивився на капітана, коли той прощався з містером Тутсом, але вийшов услід за своїм покровителем, не виявивши своєї незичливості в якийсь інший спосіб, і покинув капітана в пригніченому настрої, а Роба-Точильника — в піднесеному, оскільки останній протягом півгодини мав честь спостерігати зблизька переможця Ноббі Шропшира Першого.

Ще довго по тому як Роб заснув під прилавком, капітан сидів перед каміном і дивився в огонь. І ще довго по тому як не стало вогню, дивився він на заржавілі грати, і смутні думки про Уолтера та старого Сола снувалися йому в голові. У гримучій кімнатці на горищі він теж спокою не знайшов і встав ранком сумний та невиспаний.

Щойно установи в місті почали працювати, капітан подався до контори «Домбі й Сина». Тільки в крамниці мічмана цього дня було замкнено. Роб-Точильник з наказу капітана навіть віконниць не відчиняв, наче всередині лежав покійник.

Сталося так, що капітан Катл підійшов до контори водночас із містером Турботом. Мовчки вклонившись на привітання управителя, капітан Катл сміливо рушив за ним до його кабінету.

— Ну, капітане Катле, — мовив містер Турбот, зайнявши своє звичайне місце коло каміна й не скидаючи капелюха, — справа кепська.

— Ви вже знаєте про те, що було надруковано у вчорашній газеті, сер? — спитав капітан.

— Так, — ствердив містер Турбот, — знаємо. Все подано дуже докладно. Страхова компанія зазнала чималих збитків. Нам дуже прикро. Та нічого не вдієш. Таке життя!

Містер Турбот чистив складаним ножичком нігті і, усміхаючись, дивився, на капітана, що стояв коло дверей.

— Мені страшенно жаль бідолашного Гея, — сказав Турбот, — та й усю команду. Наскільки мені відомо, ми серед них втратили кількох наших кращих людей. Так завжди буває. І в багатьох була родина. Єдина втіха в тім, що бідний Гей не мав родини, капітане Катле!

Капітан тер собі підборіддя й дивився на управителя. Той глянув на нерозпечатані листи в нього на столі й узяв газету.

— Чим можу служити вам, капітане? — спитав він поверх газети, посміхаючись і красномовно зиркнувши на двері.

— Я хотів би, щоб ви заспокоїли моє сумління в тому, що його мучить, — відповів капітан.

— Та ну! — вигукнув управитель. — У чому ж це? Кажіть, капітане Катле! Прошу вас поквапитися, — у мене багато роботи.

— Слухайте-но, сер, — сказав капітан, поступаючи крок уперед. — Перед тим як мій друг Уол-р вирушив у цю вашу катастрофічну подорож…

— Ну-ну, капітане Катле, — перебив його усміхнений управитель. — По які ще «катастрофічні подорожі» мова? Ми нічого спільного з катастрофічними подорожами не маємо, приятелю. Ви, певне, вже встигли перебрати норму, капітане, якщо ви забули, що всі подорожі — і морські, і сухопутні — пов’язані з риском. Чи не мучить вас думка, що молодий як-його-там загинув од урагану, якого наслала на нього наша контора? Фі, капітане! При таких муках найкращі ліки — сон і вода з содою.

— Слухайте, хлопче, — повільно мовив капітан, — бо ви майже хлопчак проти мене, і я не прошу вибачення, що прохопився цим словом, — якщо подібні жарти справляють вам приємність, то ви, значить, не джентльмен, за якого я вас мав, а якщо ви не джентльмен, за якого я вас мав, то, мабуть, мене недарма мучить сумління. А тепер ось що, містере Турбот. Перед своїм од’їздом бідний хлопець казав мені, що їде не задля власного добра чи там підвищення по службі, і свідомий цього. Я мав думку, що він помиляється, і так йому і сказав, але прийшов сюди, коли вашого головного не було, щоб цілком увічливо поставити вам одне-два запитання й заспокоїти своє сумління. На запитання ці ви відповіли — відверто. Тепер же, коли все скінчено і коли годі журитися тим, що не може змінитися, — ви людина вчена, самі знайдете це місце й занотуєте його, — я все-таки, щоб полегшити сумління, хотів би знати, що я не допустився помилки, що не зрадив свого обов’язку, замовчавши перед старим те, що говорив мені Уол-р, і що він справді відплив до Барбадосу під попутним вітром. Містере Турботе, — мовив добродушний капітан, — коли я був тут в останнє, ми з вами дуже приязно побалакали. І якщо я не надто приязний з вами сьогодні, то це через бідного хлопця, а якщо мене й допекло якесь ваше слово і я не стримався, то я, Едвард Катл, прошу вибачення.

— Капітане Катле, — з усією можливою гречністю сказав управитель. — Мушу попросити вас зробити мені одну послугу.

— Яку саме, сер? — спитав капітан.

— Ласкаво забратися звідси, — відповів управитель, простягаючи руку, — і правити вашу тарабарщину деінде.

Всі гудзи на вузлуватому обличчі капітана побіліли з несподіванки та обурення, — навіть червона смужка на лобі зблякла, мов веселка між хмар.

— Ось що я вам скажу, капітане Катле, — покивав йому пальцем управитель, виставивши усі свої зуби, але й далі мило посміхаючись: — Минулого разу я був занадто лагідний з вами. Ви належите до категорії хитрих і зухвалих людей. Я, аби вашого як-його-там не вигнали втришия звідси, терпів вас, любий капітане, але це було раз, і тільки раз. А тепер ідіть собі, приятелю!

Капітан стояв мов укопаний, позбувшись мови.

— Ідіть собі, — добродушно повторив управитель, підібравши поли фрака й розставивши ноги. — Ідіть собі, як людина розважлива, щоб ми не виставляли вас за двері чи вдавалися до будь-якого іншого насильства. Був би тут містер Домбі, то з ним, мабуть, ви б зазнали ще більшої ганьби, капітане. А я кажу тільки: ідіть собі!

Поклавши важезну руку собі на груди, щоб легше було звести дух, капітан оглянув містера Турбота з голови до п’ят і перебіг очима по кабінетику, немов не міг дійти тями, де він і в чийому товаристві.

— Ви підступний, капітане Катле, — провадив Турбот далі з невимушеністю та щирістю світської людини, котра надто добре знає світ, щоб перейматися кожним неподобством, яке її безпосередньо не стосується, — та не настільки, щоб вас не можна було викрити. І вас, і вашого відсутнього приятеля. Що ви зробили з вашим відсутнім приятелем? Га, капітане?

Капітан знову поклав руку на груди, знову глибоко вдихнув і сказав собі: «Тримайся!». Правда, пошепки.

— Обидва ви снуєте гарненькі маленькі змови, влаштовуєте гарненькі маленькі наради, призначаєте гарненькі маленькі побачення й приймаєте гарненьких маленьких одвідувачів, — га, капітане? — сказав Турбот, насупивши брови, але нітрохи не зменшивши блиску своїх зубів. — І після цього всього приходити сюди? Надто сміливий крок, капітане! Така необережність вам не до лиця. Вам — змовникам, затворникам і втікачам — слід краще на цьому знатись. Чи будете ласкаві піти звідси?

— Слухайте, хлопче, — ледве видихнув капітан здавленим і тремтячим голосом, і його важкий кулак якось дивно задвигтів, — я хотів би вам не одне слово сказати, та не знаю, куди вони заподілися. Мій юний друг, Уол-р, для мене потонув тільки вчора вночі, і я, як бачите, мало що тямлю. Але ми з вами ще зустрінемося, хлопче, — мовив капітан, підносячи вгору свого гачка, — якщо будем живі.

— Це аж ніяк не буде розважливо з вашого боку, приятелю, — з тією ж щирістю відповів управитель. — Будьте-бо певні, чесно застерігаю вас, що я вас викрию і виведу на чисту воду. Я зовсім не прагну бути добропоряднішим, ніж мої сусіди, любий капітане, але доки в мене вуха та очі, я не дозволю неславити і підривати добре ім’я цієї фірми чи будь-кого із співробітників цієї фірми. На все краще! — сказав містер Турбот, кивнувши головою.

Капітан Катл, пильно дивлячись на нього (містер Турбот не менш пильно дивився на капітана), вийшов з кімнати, а управитель так і лишився стояти врозкаряч коло каміна, такий же спокійний та погідний, наче на душі в нього було не більше плям, ніж на його білосніжній білизні та ніжній шкірі.

Проходячи через приймальню, капітан глянув на стіл, за яким, він знав, колись завжди сидів Уолтер, а зараз сидів інший юнак з обличчям майже таким же квітнучим та повним надії, як Уолтерове, — тоді, коли вони в маленькій вітальні випили передостанню пляшку старої мадери. Спогад цей благотворно подіяв на капітана — він дещо притупив його гнів і наповнив очі сльозами.

Повернувшись до дерев’яного мічмана, капітан сів у найтемнішому кутку крамниці. Обурення, хоч яке воно було велике, не могло змагатися з його горем. Гнів, здавалося, не лише ображав пам’ять про покійного, а й сам, перед лицем смерті, ник і відступав. Всі брехуни та злодії сього світу були нічим проти правди і щирості його померлого друга.

Єдине бачилось йому тоді цілком ясно, опріч утрати Уолтера: разом із хлопцем потонув для нього майже цілий світ. Якщо він і картав себе не раз, і то гостро, за потурання Уолтерові в його невинному обмані, то так само не раз поверталися його думки і до містера Турбота, котрого жодне море не викинуло б на берег, і до містера Домбі, котрий, як йому тепер бачилось, був не менш далекий від берега людськості; думав він і про «Втіху душі», з котрою віднині не повинен був зустрічатися, і про «Чарівну Піг»— оту доладно збиту баладу з міцного тикового дерева, що наскочила на скелю й розлетілася на звичайнісінькі римовані друзки. Капітан сидів у темній крамниці, думаючи про все це й цілковито забувши про завдану йому кривду, і так сумно дивився собі під ноги, наче там і справді пропливали розбиті уламки його думок.

Та при всьому цьому капітан не забув про потребу якнайпристойніш ушанувати пам’ять Уолтера. Підвівшися сам і піднявши Роба-Точильника (той у штучно створених сутінках міцно заснув), капітан розпустив вітрила і, з своїм помічником на п’ятах та з ключем од дверей у кишені, поплив до однієї з найближчих крамниць дешевого одягу, яких у східній частині Лондона більше ніж достатньо, де й купив з ходу два жалобні костюми: один, геть завузький, — для Роба, і другий, геть заширокий — для себе, Роб, крім того, дістав якогось капелюха, вартого всякого захоплення з огляду на його симетричність та корисність, а також дуже вдале поєднання матроської безкозирки з картузом вугляра; убір цей звичайно звався зюйдвесткою і був, у справі торгівлі корабельними інструментами, свого роду новацією. У строї ці, що, на думку продавця, були чудом крою, поясненним хіба що рідкісним збігом цілком випадкових обставин, а також фасону, небаченого за пам’яті найстаріших мешканців міста, капітан з Точильником відразу й повбиралися, вганяючи всіх, хто їх лицезрів, у стан зачудування.

У такому зміненому вигляді капітан прийняв містера Тутса.

— Я, хлопче, сам не свій, — сказав він, — і можу лише потвердити ту прикру новину. Скажіть молодій дамі, щоб вона обережно повідомила її своїй пані і щоб обидві вони більше про мене не згадували, — на це зверніть особливу увагу, — хоча я думатиму про них кожного разу, як ніч впаде ураганом і море котитиме гори, — пошукайте це в доктора Уотса, а знайдете — відзначте це місце.

Відклавши до більш слушної пори розгляд пропозиції містера Тутса щодо приятелювання, капітан з тим його і відпустив. Цього дня настрій капітанів настільки, правду кажучи, підупав, що він вирішив не вживати ніяких заходів проти несподіваної появи місіс Мак-Стінджер і оддався напризволяще долі. Ввечері, проте, трохи повеселівши, він багато розповідав про Уолтера Робові-Точильнику, принагідно згадуючи добрим словом пильність та відданість останнього. Роб не червонів од щирих капітанових похвал, — просто слухав, не зводячи з нього очей, удавав співчуття, шмигаючи носом, і, прикидаючись доброчесним, з неабиякою підступністю, як справжній молодий шпигун, запам’ятовував кожне його слово.

Коли Роб пішов спати, капітан підрізав гніт у свічці, начепив окуляри — він визнав за потрібне носити окуляри, відколи приступив до торгівлі інструментами, дарма що мав очі, як у шуліки, — і розгорнув молитовник на розділі «Панахида». Тихенько прочитуючи молитви й час од часу опиняючись, аби витерти сльози, простодушний, вірний капітан хоронив тіло Уолтерове в морських глибинах.