Бар Когут

9

ОЧІКУВАННЯ БУЛО НЕСТЕРПНИМ. Тодд, аби згаяти час, пішов на кілька годин на роботу до бару. Марк і Зола вийшли з дому й пішли в кіно. Вони здригалися щоразу, як починали вібрувати їхні телефони, але повідомлень із фронту пошуків не було. Постійно заходили, прагнучи новин, друзі з юридичної школи. Соцмережі повнилися новинами й чутками. Історію висвітлила онлайн-версія «Пост».

Після роботи Тодд завітав до Золи з шісткою пива й вони замовили піцу. Після трапези Зола розповіла хлопцям про батьків і брата. Удень їх відвезли до центру тимчасового утримання нелегальних мігрантів, що знаходився у штаті Пенсильванія. Озброєні агенти імміграційно-митної поліції дали їм годину на збори — тільки одяг і дрібні особисті речі, — а потім наділи кайданки й загнали разом із чотирма іншими нелегалами у фургон. Батько телефонував із центру, який, за його словами, «гірший за в’язницю». Він і гадки не мав, скільки їх там утримуватимуть перед тим, як відправити до Сенегалу.

Марка й Тодда це приголомшило й розлютило. Як навмисне вибрали час. Зола й без того збентежена самогубством свого хлопця, а тепер іще й це. Вони вирішили триматися разом і десь опівночі нарешті лягли спати — Зола в своєму ліжку, Марк на дивані, Тодд у кріслі поряд із ним.

РАНО-ВРАНЦІ, КОЛИ ВОНИ ВТРЬОХ пили каву, відходячи від сну, з квартири навпроти почулися голоси й кроки. Марк відчинив двері, і вони нашорошили вуха.

До квартири Ґорді зайшли доктор Карві, Бренда й Таннери. Вони знайшли її бездоганною — весь посуд вимитий і прибраний, у холодильнику нічого зайвого, ніде ні краплини спиртного. У кімнаті прибрано, підлога чиста, робоче місце за обіднім столом ретельно впорядковане. Ліжко ідеально застелене. Весь одяг випрано до останнього стібка та охайно складено. На комоді — велика світлина Бренди, та сама, яку він зазвичай тримав у шухляді. Рушники у ванній кімнаті складено в стоси. Підлога, унітаз, душ і раковина буквально сяяли. В аптечці не було жодних ознак його пігулок. Вони припустили, що Ґорді не пошкодував часу й привів усе до ладу перед тим, як піти.

Бренда знову зірвалась. Вона сиділа на дивані й схлипувала, а батько гладив її коліно. Троє друзів за дверима квартири навпроти, заклякши в моторошній тиші, пильно прислухалися.

Таннери вирішили, що наразі короткого огляду достатньо. Вони повернуться за його речами пізніше. Троє щиро співчуваючих друзів спостерігали з вікна коридора другого поверху, як від’їжджає машина.

НАСТАВ ПОНЕДІЛОК, ШОСТЕ СІЧНЯ. За тиждень починалися заняття, але про школу ніхто не згадував. І попри те, що свій перший візит до центру тимчасового утримання нелегальних мігрантів вони не вважали захопливою поїздкою, їм необхідно було вирватися з міста. Зола зателефонувала на роботу й сказала, що захворіла, а Тодд взяв у «Рудому котярі» відгул. Під полудень вони виїхали з Вашингтона й попрямували на північ. Аби уникнути Потомаку, Тодд їхав Чеві Чейзом і Мерілендом по Коннектикут-авеню. Перші півгодини майже не розмовляли. Пригнічена Зола сиділа на передньому сидінні, тупо дивлячись у вікно. Тодд цмулив каву з високої паперової філіжанки й крутив радіо; зрештою він зупинився на станції зі старими піснями, але збавив гучність.

Марк, який сидів на задньому сидінні й шарудів паперами, видобув якусь журнальну статтю і почав читати вголос:

— Згідно з «Пост», імміграційно-митна поліція має п’ятнадцять центрів по всій країні, у яких щодня утримується під вартою тридцять п’ять тисяч осіб. Торік ІМП затримала понад чотириста тисяч нелегальних працівників і майже стільки було депортовано, що обійшлося в двадцять тисяч доларів на одного депортованого. Уся структура з’їдає щорічно понад два мільярди доларів, і це найбільша в світі система тимчасового утримання нелегальних мігрантів. На додачу до цих п’ятнадцяти центрів, ІМП має договори на утримання заарештованих ними нелегалів із сотнями окружних в’язниць, центрами утримання для неповнолітніх і державними тюрмами, на що уряд виділяє щодня приблизно сто п’ятдесят доларів на одну особу й триста п’ятдесят на сім’ю. Двома третинами центрів керують приватні компанії. Чим більше людей там утримується, тим більше грошей заробляють власники. Міністерство національної безпеки, якому підлягає ІМП, має квоту, затверджену Конгресом. У жодному з інших силових відомств не існує подібної системи квот.

— І настільки жалюгідних умов утримання, — додала Зола, немовби знала більше, ніж Марк.

— Правильно. Оскільки бракує незалежного нагляду за цими центрами, утримувані там люди часто зазнають жорстоких знущань, як-от, зокрема, довгострокове одиночне ув’язнення, брак медичної допомоги й погане харчування. Вони зазнають фізичного насильства, ба навіть зґвалтування. Торік під вартою померло сто п’ятдесят чоловік. Нерідко їх утримують разом із небезпечними злочинцями. У більшості випадків їм не надається правова допомога. На папері ІМП має стандарти для цих центрів, але вони не мають юридичної сили. Майже неможливо підрахувати, скільки вони витрачають бюджетних коштів. Насправді ніхто за цим не наглядає і нікого це не цікавить, крім самих затриманих і членів їхніх сімей. Це люди, про яких забули.

— Достатньо, — сказала Зола.

— Еге ж, — зіграв в одну дудку Тодд, — досить. І взагалі, навіщо ми про це балакаємо?

— А про що ти бажаєш побалакати? Про Горді? Бренду? Школу? Заняття розпочнуть за тиждень, просто не можу дочекатися.

Розмова на якийсь час припинилася. Марк продивлявся інші статті й мугикав під радіо. Зрештою сказав:

— Зола, може побалакаємо про твою сім’ю?

— Згода.

— Чому вони поїхали із Сенегалу?

— Батьки майже ніколи не розповідали про свою країну. Вони раділи, що виїхали звідти, вирішивши розпочати нове життя тут. Подорослішавши, я заходилася розпитувати, але зазвичай вони ухилялися від прямої відповіді. Мій батько працював у чомусь подібному до фермерського кооперативу, і в них виникла якась проблема з урядом. Батько нажив ворогів, утратив роботу й вирішив за краще виїхати з країни. Він завжди боявся повертатися. Його родина роз’їхалася хто куди, і нічого, крім неприємностей на нього там не чекає. Батько боїться, що його там зацькують.

— А твої брати?

— Старший, Сорі, одружився з американкою й живе в Каліфорнії. Його дружина не мусульманка, тому батько з ним на ножах. Молодший — ми скорочено звемо його Бо, — народився в Сенегалі, тому він теж у біді. Він ніколи не був одружений і дуже побожний.

— Я гадав, що ІМП дотримується правила не розділяти сімей, — зауважив Тодд.

— Це, мабуть, десь прописано, — сказав Марк, — але ніхто не дотримується. Учора ввечері я читав статтю про сім’ю з Камеруну — батьків із п’ятьма дітьми, які всі разом жили в одній квартирі в Бронксі. Якось уночі імпівці вибили двері, схопили батька і, як заведено, відправили його кораблем назад до Африки. У матері теж не було документів, і вона з дітьми жила в постійному страху, що будь-якої миті прийдуть і за нею. Уявляєте? Діти народилися тут, як Зола, і тому їх можуть роз’єднати з батьками. Коли ІМП запитали про цей випадок, якийсь чиновник сказав, мовляв, у штаті Нью-Йорк чудова система нагляду за дітьми. Неймовірно!

— Я б краще поговорила про юридичну школу, — озвалася Зола.

— Тільки не я, — заперечив Марк. — Я не можу туди повернутися. Друзі, ви справді збираєтеся йти наступного понеділка на заняття?

— А ти що пропонуєш, Марку? — спитала Зола. — Якщо кинеш, потім не знайдеш роботу. Хіба можна, коли залишився останній семестр?

— Роботу я знайду лише після адвокатського іспиту, скласти який просто неможливо. У мене зараз не настільки добрий розумово-емоційний стан, аби закріплювати пройдене. А в тебе, Тодде?

— Від однієї думки ригати охота.

— Він аж через сім місяців, — нагадала Зола.

— А чом би й не пропустити семестр, типу, зійти на короткий час з дистанції? — спитав Тодд.

— Тому що нас живцем пожиратимуть акули-позикодавці. Якщо ми не в школі — треба починати виплату боргів. Звісно, мають бути якісь лазівки, але сумніваюся, що ми їх знайдемо.

— Отож-бо й воно. Навряд чи нам так пощастить.

— Давайте поговоримо про щось інше, — запропонувала Зола.

— Згода, але всі теми вичерпано, — зауважив Марк.

Учергове всі надовго замовкли, зрештою Марк сказав:

— Гаразд, мені потрібно сповідатися. Коли ми в суботу прибирали в квартирі Горді, я побачив біля його комп’ютера дві флешки. Я їх забрав, вважаючи, що ні його батькам, ні Бренді вони не знадобляться. Учора ввечері я подивився, що там є, і не знайшов нічого, що стосувалося б його самогубства. Проте він дійсно надибав щось істотне.

— Реклі?

— Так, і набагато більше. Ви слідкуєте за скандалом, у який залучено «Свіфтбанк»?

— Бачила заголовки, — відгукнулась Зола.

— Ні, мені своїх проблем вистачає, — заперечив Тодд.

— «Свіфтбанк» наразі дев’ятий за величиною в країні. Ще кілька років тому, він із себе пнувся, доводячи, що досить значний, аби зазнати краху, але уряд сказав «ні». На жаль, не зазнав, і відтак справи пішли вгору. Він по самі вуха загруз в аферах зі субстандартними іпотечними кредитами, також наявні факти шахрайства та корупції. Це дійсно низькопробна установа, залучена буквально в усі фінансові схеми найнижчого рівня, проте витрачає купу грошей на маркетинг, тому що воліє бути «вашим банком на районі».

— Так, ми бачили рекламу, — сказав Тодд.

— Добре. Так от, Горді вважає, чи то вважав, що Реклі володіє частиною «Свіфтбанку». Невідомо, наскільки великою, бо, як завжди, Реклі ховається за надійною стіною підставних компаній-одноденок, більшість із яких зареєстрована в офшорах. Ці підставні компанії тихо й повільно придбавали акції «Свіфтбанку», завжди купуючи менше п’яти відсотків. Бо, як ми знаємо, якщо брати більше, слід реєструватися в Комісії у справах бірж і цінних паперів. Горді виявив три окремі, імовірно, ніяк не пов’язані між собою компанії-одноденки, які володіли дванадцятьма відсотками «Свіфтбанку». Їх поточна вартість становить приблизно чотири мільярди, що робить Реклі найбільшим акціонером, але він узяв за краще замовчувати цей факт.

— Он як, — промовив Тодд. — А ми тут яким боком?

— Мабуть, ніяким. Просто цікавий факт, і позаяк ми так і не домовилися про нову тему розмови, я просто патякатиму про «Свіфтбанк» і Гайнса Реклі. Є заперечення? Чудово. Словом, десь місяць тому «Свіфтбанк» потрапив на перші шпальти у зв’язку зі скандалом — нічого нового для цих ошуканців, але тут вони перевершили самих себе. Отже, припустімо, ти, Тодде, йдеш у місцеву філію «Свіфтбанку» й відкриваєш звичайний поточний рахунок. Кладеш на нього тисячу доларів і отримуєш чарівну чекову книжку; все в нормі, навіть припала до вподоби симпатична, найввічливіша в світі операціоністка. Але, тільки-но ти виходиш із банку, вона перетворюється на сучку-облудницю і відкриває тобі кілька додаткових рахунків: один-два ощадних, валютний, кредитну картку, дебітну картку, може, навіть брокерський рахунок. Отже, замість одного рахунку в «Свіфтбанку» ти вже маєш сім. Вона отримує премію, її хвалять: хороша дівчинка. Ти й гадки не маєш про інші шість рахунків, але старий добрий «Свіфтбанк» стягує з тебе кілька додаткових баксів щомісячно за обслуговування загадкових рахунків.

— А хто доніс? — спитала Зола.

— Вона й донесла. Виявилося, що всіх операціоністів «Свіфтбанку» змушують нав’язувати додаткові рахунки клієнтам, а якщо ті відмовляються, все одно їх створювати. Мільйони рахунків. Та твоя дівчина, та ще кілька інших, пішли й донесли. Жалілися, мовляв, верхівка нестерпно на них тиснула, наполягаючи, щоб вони відкривали додаткові рахунки. Відтак весь банк став догори дриґом, а Конгрес наступного тижня розпочне слухання.

— Сподіваюсь, що це правда, хоча б заради Реклі, — пожвавішав Тодд.— І судовий позов?

— Авжеж. Адвокати позивачів як із цепу зірвалися. Уже два колективні позови, інші на підході. Знервованих клієнтів — мільйони.

— Шкода, що я не клієнт «Свіфтбанку», — сказав Тодд. — А то б і я дав копняка Реклі під сраку.

— Він і так добряче вп’яв у нас пазури.

— Давайте поговоримо про щось інше,— урвала їх Зола.